Місце та роль України в сучасному геополітичному просторі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія державного управління при президентові України

Дніпропетровський регіональний інститут державного управління

Заочне відділення ДУ - 09з ІІІ гр.

Кафедра: Кафедра права та європейської інтеграції

Модуль: Політика європейської інтеграції

Ессе

на тему: “Місце та роль України в сучасному геополітичному просторі”

Керівник:

Баштанник В.В.

Виконавець:

Шахрай В.А.

Дніпропетровськ 2011

Українська держава, як і будь-яка інша, не може успішно розвиватися, спираючись на розуміння лише власних інтересів, ігноруючи геополітичний контекст і тенденції розвитку світової цивілізації. Усвідомлення Україною власних інтересів є невіддільним від того, як світова громадськість ставиться до України і яким вона бачить її місце у світі. Визначення геополітичних інтересів нашої держави потребує врахування як усієї системи глобальних зацікавлень різних країн, так і фактичного розкладу сил -- економічних, політичних, військових, ідеологічних -- в своєму регіоні (особливо це стосується близького оточення України).

Україна розташована в Південно-Східній частині Європи, в зоні, де перетинаються три величезні геополітичні масиви -- Євроатлантичний, Євразійський та Ісламський. В цьому можна бачити як певні переваги, так і величезні проблеми, але саме таке розташування, саме цей унікальний цивілізаційних простір відіграє визначальну роль у долі Української держави.

Будь-яке існування, у тому числі й існування держави, має просторовий і часовий виміри. Стосовно держави цими вимірами є її життєвий простір, плин (життєвий шлях) і життєвий простір (простір життя). Ці поняття є ключовими для розуміння та визначення національних інтересів держави, осмислення її життєвого шляху та історичного минулого, проектування майбутнього, для її самоідентифікації й геополітичного самовизначення.

Часові характеристики засвідчують інтенсивність і тривалість дії тих або інших сил у певному напрямі; їх сукупність, впорядкована навколо конкретного суб'єкта за моделлю минуле -- сучасне -- майбутнє, утворює його хроносферу.

У хроносфері визначальним є лише теперішній час -- час активних дій сучасного покоління. Минуле оживає через причетність до теперішніх дій, а майбутнє актуалізується через вибір сучасниками альтернатив. Пасивність держави як суб'єкта, її неспроможність ро­зуміти й реалізовувати свої життєві інтереси, перетворює її на об'єкт дії зовнішніх геополітичних сил. Найбільш важливі рішення та дії країни-суб'єкта мають спиратися як на максимальну часову ретроспективу щодо минулого, так і на максимальну часову перспективу щодо майбутнього.

Хроносфера країни є завжди ціннісно акцентованою, що визначається домінуючою в той або інший період парадигмою існування.

Сьогоденне існування України є трансформаційним, перехідним, воно є боротьбою різних доленосних суспільно-політичних хроностратегій, в ході якої твориться наше майбутнє.

Просторові характеристики визначають як внутрішню структуру країни, так і її місце серед інших країн. Внутрішній простір -- це конфігурація регіональних субструктур у їх взаємодії з центром. Зовнішній простір є результатом взаємодії інтенцій країни-суб'єкта щодо реалізації її власних інтересів і можливостей з аналогічними інтенціями інших суб'єктів міжнародного життя. Просторова сфера буття країни є також ціннісно акцентованою, що визначається загальною системою орієнтацій цієї країни в світі, а також домінуючою в ній хроностратегією.

Визначення національних інтересів України й активізація її зовнішньополітичних зусиль відбувається перш за все на двох рівнях: глобальному і субрегіональному.

На глобальному рівні можливості України стали вкрай обмеженими після того, як вона позбулася ядерної зброї та значно скоротила свій військовий потенціал, не компенсувавши цих втрат економічними здобутками. На цьому рівні Україна є об'єктом тиску з боку глобальних силових потуг: США, Європейської спільноти, міжнародних фінансових структур, Росії.

Глобальні сили мають певні інтереси в Україні, можливість реалізації цих інтересів визначається взаємодією глобальних сил та здат­ністю України бути суб'єктом геополітики. Зниження якості України як суб'єкта зменшує її можливості чинити опір, і навпаки. Істина поки що полягає в тому, що коли країна падає в прірву, це не зачіпає нічиїх інтересів, але коли вона робить хоч малий крок, щоб підвищити власний статус, це неодмінно посилює зовнішній тиск на неї.

Навіть будучи ослабленою, Україна може зберігати певний геополітичний статус суб'єкта, якщо вдало балансуватиме на суперечностях між інтересами світових потуг. Однак політика такого балансування -- це політика лише тактична. Україна неодмінно програє як суб'єкт, коли глобальні потуги порозуміються між собою в українському питанні.

Реально посилити свої позиції на глобальному рівні Україна може шляхом структурної модернізації свого економічного потенціалу та масштабної цілеспрямованої експансії в Південно-Східному напрямку. Сприятиме цьому також інтегрування в європейські структури, посилення стратегічного співробітництва з США, розвиток рівноправного партнерства з РФ.

На субрегіональному рівні (в просторі найближчого оточення) Україна є великою (за розмірами та чисельністю населення) державою зі значним потенціалом. Як спадкоємниця частини функцій СРСР в Центральній і Південно-Східній Європі та в Чорноморському регіоні, Україна має відігравати тут значну роль в організації нової світового системи порядку. Для неї життєво важливим є залагодження конфліктних ситуацій на Балканах, в Придністров'ї та Кавказькому регіоні, формування моделей рівноправного партнерства з Польщею, Туреччиною, Росією як потужними регіональними сусідами.

Якщо Україна й надалі програватиме на своєму субрегіональному рівні, то це призведе до того, що й тут вона стане переважно об'єктом тиску з боку інших регіональних сил. Активно діяти вона, отже, зможе лише на локальному рівні, тобто на рівні міждержавного вирішення конкретних питань, здобуваючи тут певні незначні переваги, але все більше і більше втрачаючи геостратегічну перспективу.

Українську геостратегію визначають на сьогодні три головні парадигми, взаємодія яких створює ту чи іншу конфігурацію зовнішньополітичних орієнтацій країни. Ці головні парадигми такі: Євразійська, Євроатлантична та Чорноморська (Південно-Східна). Разом з тим, це є також три головні напрями зовнішньополітичних зусиль української держави. Всі вони мають достатньо глибокі історичні корені та відображають потужні геополітичні чинники сьогодення.

В термінах класичної геополітики перша парадигма втілює так званий телурократичний принцип (тобто принцип сухопутної потуги -- сталість провідних рис цивілізації, соціальних традицій, етичних настанов), друга -- таласократичний принцип (тобто принцип морської потуги -- динамічний розвиток, ринкові взаємини, індивідуальна ініціатива, етична гнучкість тощо), а третя може бути пов'язана з принципом "раймленду" (тобто принципом берегової лінії -- зони зіткнення перших двох принципів, суходолу й моря, але який, однак, має й самостійну логіку -- логіку "межі").

Кожного разу, коли Україна набувала можливості жити власним життям, вона вимушена була насамперед визначатись саме в цих трьох напрямах з приводу питань, з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди та союзні відносини. Історія свідчить також, що жоден з цих напрямків не був для України домінуючим: по кожному з них на Україну сунули загони загарбників і по кожному з них поширювалися цивілізаційні досягнення. Україна геополітичний простір

Україна ідентифікує себе насамперед як державу європейського типу. Це обумовлено її історичним минулим, географічним положенням, її належністю до культурних традицій європейської цивілізації, етнодемографічним складом її населення, потенціалом її економічних зв'язків з країнами Європи. Але поки що її реальне становище як європейської держави є невизначеним. Україна виходить зі сфери євразійських впливів, але повноцінним членом європейської спільноти ще не є. Її прозахідна активність обмежена рамками балансування між інтересами Росії та Євросоюзу. Максимум, на що може розраховувати Україна -- це на поступову інтеграцію в західноєвропейські структури. Але сьогодні Україні нема чого запропонувати Заходові як партнеру, крім своїх сировинних ресурсів та дешевої робочої сили, що значно стримує розвиток їх взаємин.

Не варто обмежувати можливості України щодо участі у світових процесах лише проросійським або прозахідним вибором. На цих напрямах ми стикаємось зі значними перешкодами, подолання яких неможливе доти, доки ми не створимо достатньо розвинутий внутрішній потенціал нашої країни -- лише тоді стануть реальними сподівання на такі стосунки з "сильними світу", які базуватимуться на спільних з ними інтересах, а не на необхідності підтримувати ту чи іншу з сторін. Крім того, вибір того чи іншого "полюсу" як визначального напряму зовнішньополітичних орієнтацій означає або відповідну конфронтацію з іншим "полюсом", або -- необхідність балансувати між різними "полюсами", або -- визнання себе периферійною державою, яка ніколи не буде спроможною мати власну зовнішньополітичну лінію. Все це є стереотипи конфронтаційного мислення.

Дійсна картина реальності, однак, є складнішою від тої, що нам пропонує класична схема геополітичного протистояння. Розпався СРСР, значні зміни відбуваються в геополітичній структурі європейського регіону та Сходу. Все це свідчить про те, що сьогодні твориться нова карта геополітичної реальності, а отже Україна, як одна зі з'єднувальних ланок між Заходом і Сходом, має шанс сфокусувати на собі значні потоки міжнародного обміну ресурсами та інформацією.

Європейський тип цивілізації створював колоніальні імперії, намагаючись прилучити решту країн до своїх уявлень про світ, до власних форм технологічного прогресу та соціально-політичного облаштування життя. Багато що з європейського досвіду було засвоєно країнами "Півдня" й пробудило у багатьох із них прагнення знайти свою модель прогресу, унезалежнити своє існування від західної аксіологічної парадигми, щоб не втратити власних ідентифікаційних схем.

Налагодження продуктивних контактів з іншими країнами вимагає осмислення структур свідомості, що визначають поведінку їхніх суспільств і їхніх лідерів, а отже й пріоритети їхніх політичних та економічних сил. Проникнення в широкий світ починається зі спроб зрозуміти його, налагодити з ним контакти та розпочати багатоплановий діалог. Тільки тоді ми зможемо знайти ті форми презентації власної культури та власних інтересів, завдяки яким світ зможе зрозуміти нас самих.

Україна не претендує на роль наддержави (а сьогодні -- навіть на роль провідної регіональної держави), і тому її зовнішні стосунки мають бути спрямовані головним чином, на забезпечення власних економічних інтересів, що насамперед означає підпорядкування зовнішньої політики України меті оптимального пристосування нашої країни до процесів глобалізації, щоб нейтралізувати їхній негативний та максимізувати їхній позитивний вплив на розвиток національної економіки, а також забезпечити економічну безпеку держави.

Необхідно усвідомлювати, що, розбудовуючи відкриту економіку, Україна не може уникнути участі у міжнародному поділі праці. Справа лише у тому, в якій якості -- суб'єкта чи об'єкта -- вона братиме в ньому участь. Можна "пливти за течією", але тоді нам доведеться лише виконувати відведену для нас роль, то поки що й відбувається.

Незважаючи на очевидну безперспективність орієнтації на виробництво сировини, український бізнес зосереджений переважно на саме на сировинних галузях, оскільки вони експортоспроможні й їхня продукція легко знаходить ринок збуту. У цьому зацікавлений і західний бізнес, який під тиском громадянського суспільства прагне очистити власну промисловість від екологічно брудних стадій виробництва. Збіг цих бізнесових інтересів на практиці означає збереження неефективної, "важкої" структури української промисловості та зменшення шансів в України наздогнати розвинуті держави за технічним і технологічним рівнем більшості виробництв.

Щоб стати конкурентоспроможною, Україна має сформувати національну господарську багаторівневу модель входження в глобалізовану світову економіку. Її вищий рівень має передбачати спосіб включення країни у транснаціональні цикли. Проміжний рівень -- механізми включення країни у систему регіональних відносин за стандартами ЄС. Третій рівень -- двосторонні відносини з країнами, які за промисловим, технічним та технологічним рівнями адекватні Україні. Свої зовнішні стосунки Україна має підпорядкувати забез­печенню тих економічних інтересів, які будуть працювати на реалізацію цієї моделі та на побудову тієї держави, яку хоче бачити народ.

З боку США та Євросоюзу в останні роки активізуються спроби забезпечити для себе гарантований доступ до нафтогазових ресурсів Центральної Азії й Каспійського моря. У зв'язку з цим енерготранзитні можливості України, зокрема нафтопровід Одеса--Броди, набуватимуть особливого значення.

До кінця 1990-х років українська зовнішня політика формувалася за моделлю "багатовекторного" розвитку зовнішніх відносин, це давало підстави для серйозної критики та звинувачень у невизначеності й непослідовності нашої поведінки. Останнім часом українське керівництво визнало головним у зовнішньополітичній діяльності держави курс на європейську інтеграцію.

Така стратегія, що є цілком логічною з огляду на близьку перспективу, має досить істотно вплинути на весь спектр пріоритетів зовнішньої активності держави, включаючи формування нової моделі національної безпеки. У зв'язку з цим, на наш погляд, доцільно відрізняти "інтеграційний" вектор зовнішньої політики від інших її напрямків, які мають за мету розвиток відносин партнерства та співробітництва, але не передбачають "інтеграційних" завдань.

Попри всі труднощі процесу європейської інтеграції, вже сьогодні зовнішньополітична діяльність України має поступово перебудовуватися згідно з цим стратегічним курсом. Це означає, що розвиток наших взаємин з іншими державами та групами держав повинен узгоджуватися з основним курсом і будуватися відповідно до нього.

Вибір Україною своїх основних (стратегічних) партнерів -- це питання ефективності нашого включення в існуючу систему розподілу функцій і ролей в сучасному геополітичному та геоекономічному просторі. Він ґрунтується на стратегічному баченні шляхів розвитку держави та обумовлюється чіткім усвідомленням національних інтересів і шляхів їх реалізації.

Важливо враховувати, що на сьогодні Росія посилила свій вплив на процеси світової політики. Виходячи з численних офіційних заяв, основні пріоритети зовнішньої політики Росії можна згрупувати в такі три блоки: формування нових відносин із США, НАТО та ЄС; бо­ротьба з новими загрозами; інтеграція Росії в європейську та світову економіку. Сьогодні йдеться про вироблення важливих рішень, що будуть визначати розвиток євроатлантичних та світових процесів на довгостроковий період.

Зважаючи на зміцнення позицій Росії як у відносинах із Заходом, так і у відносинах з країнами СНД, Україна повинна убезпечити себе від потенційного зростання "російського впливу", а також від кон'юнктурних коливань у системі відносин США--НАТО--Росія.

Ймовірно, Росія не завжди зберігатиме постійно рівні відносини з НАТО, але, за умов посилення існуючих тенденцій, роль Росії у європейських справах зростатиме. Відповідно зростатиме і вплив Росії на просування України в європейському напрямі.

Одним із потенційних факторів сприяння інтеграції України в ЄС є стратегічна відкритість обох партнерів. І Україна, і ЄС (інституції та національні держави) формують стратегії свого розвитку, намагаючись визначити свої специфічні ролі та моделі виживання у майбут­ньому. Пошуки нових форм ідентичності у швидко змінюваному середовищі надають можливості партнерам брати активну участь у ви­значенні цілей та пріоритетів один одного.

Актуальними завданнями України у контексті більш ефективної реалізації декларованого курсу прискорення європейської інтеграції слід вважати: формування субрегіональних систем співробітництва; участь у спільних проектах стратегічного характеру; гармонізація відносин із партнерами, які мають відмінні (а часто і протилежні) позиції у міжнародних справах, насамперед -- із США, Об'єднаною Європою та РФ.

Як певну загрозу своїй незалежності Україна трактує будь-які спроби виключення її з міжнародного процесу прийняття рішень та нового перерозподілу сфер впливу у геостратегічному просторі, що складається на початку XXI ст. Україна виходить з того, що однією з найважливіших гарантій її суверенного розвитку є формування й підтримання системи колективної безпеки в європейському та трансатлантичному просторі, розвиток кооперації у політичній, економічній, гуманітарній, інформаційній та військовій сферах. У ситуації розгортання діалогу США та країн Заходу з Росією Україна має прагнути на всіх рівнях дипломатичної активності бути повноправним учасником цього діалогу щодо питань, які зачіпають національні інтереси нашої держави (хоча сьогодні це виглядає досить проблематично).

Визнання важливої ролі України у формуванні нової структури системи безпеки в Європі має стати основою для узгодження українських інтересів з інтересами європейських країн та провідних європейських організацій.

Размещено на Allbest.ru