Характеристика зовнішньоекономічної діяльності та методів визначення митної вартості

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

1. Характеристика системи кількісних обмежень зовнішньоторговельних операцій

2. Валютне регулювання та валютний контроль ЗЕД

3. Характеристика методів визначення митної вартості

Список використаної літератури



1. ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМИ КІЛЬКІСНИХ ОБМЕЖЕНЬ ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ

Методи кількісного регулювання зовнішньої торгівлі, або, як їх ще називають, дозвільні режими, за допомогою яких здійснюється адміністративний вплив держави на зовнішньоекономічні відносини і особливо на зовнішню торгівлю, вперше почали застосовувати після Першої світової війни. Потім у період загострення економічної ситуації на світовому ринку втручання держави у зовнішньоекономічні зв'язки різко посилилося. Водночас у фазі високої кон'юнктури спостерігалося пом'якшення дозвільного режиму.

Саме тому на порядку денному постало питання про застосування додаткових заходів зовнішньоторговельної політики. Найефективнішими в цих умовах виявилися кількісні обмеження.

Кількісні обмеження експорту й імпорту -- пряма адміністративна форма державного регулювання зовнішньоторговельного обороту. Після їх появи з'явилося багато нового у традиційному торгово-політичному механізмі. Кількісні обмеження за характером впливу на товарооборот принципово відрізняються від митних зборів, податків та інших засобів протекціонізму, що обмежують ввезення товарів через механізм цін.

Зазначені засоби підвищують ціни імпортних товарів і в такий спосіб спричинюють скорочення їх ввезення. Однак ані митні збори, ані інші засоби протекціонізму не обмежують виробника в питаннях виходу на зовнішній ринок, не встановлюють прямих адміністративних обмежень, що визначають кількість і номенклатуру товарів, дозволених до ввезення (вивезення), не обмежують коло країн, звідки (куди) ці товари можуть бути вивезені (ввезені). зовнішньоторговельний ліцензійний валютний митний

Навпаки, кількісні обмеження, в якому б вигляді вони не практикувалися, є формою державного регулювання умов виходу підприємств на зовнішній ринок.

Як зазначалося, механізм ринкового регулювання економіки і зовнішньої торгівлі з традиційними регулювальними засобами виразно виявив обмежені можливості у кризові періоди і роки війни. Держава повинна була встановлювати жорсткий контроль над ввезенням і вивезенням товарів в інтересах національної економіки загалом.

Основна мета застосування кількісних обмежень -- захист позицій національних виробників, коли інші торгово-політичні засоби виявляються неефективними. Із цим завданням переплітається інше не менш важливе -- підтримка цін на товари, а отже, і прибутків виробників. Кількісні обмеження імпорту використовують для витіснення конкурентів з внутрішнього ринку. Значну роль кількісні обмеження відіграють і як знаряддя економічного тиску на інші країни з метою добитися поступок у конкурентній боротьбі й на торгових переговорах.

У сучасній торгово-політичній практиці застосовують два основних види кількісних обмежень імпорту (експорту): контингентуючий і ліцензійний порядок.

Контингентуючий порядок -- це обмеження ввезення іноземних (вивезення національних) товарів певною кількістю, обсягом або сумою на встановлений період часу.

Ліцензійний порядок -- ця заборона вільного ввезення або вивезення товарів. Імпорт (експорт) може здійснюватися лише за спеціальним дозволом -- ліцензією.

Ліцензії найчастіше видаються найбільшим імпортерам і експортерам товарів, тобто найбільшим виробникам або торговим компаніям країни. Ця система надає їм широкі можливості щодо використання державного апарату з метою регулювання зовнішньої торгівлі.

Ліцензування є найпоширенішою формою нетарифних обмежень, на яку припадає майже половина випадків їх застосування. При цьому більш як на 80 % вони стосуються торгівлі промисловими товарами.

Нині застосовують такі види ліцензій: індивідуальні, генеральні та автоматичні.

Крім того, на практиці часто використовують численні проміжні форми, що поєднують окремі елементи кожного з цих видів ліцензій.

Завершуючи розгляд проблем, пов'язаних із ліцензуванням зовнішньоторговельного обороту, зауважимо, що коли у країні існує валютний контроль, видача ліцензії означає й надання імпортерові необхідних для ввезення товарів валютних коштів.

Ліцензійний порядок звичайно поєднується з контингентуючим порядком ввезення (вивезення) товарів. Хоча він охоплює відносно невелику частину товарної номенклатури, значення контингентів у торгівлі відчутне, оскільки до товарів, що контингентуються, входять, як правило, найважливіші сировинні й продовольчі товари, текстильні вироби, чорні та кольорові метали, медикаменти. Контингенти (квоти) існують, наприклад, на ввезення низки найважливіших товарів (текстилю, алюмінію тощо). Тому вплив контингентів на ціни, обсяг і структуру зовнішньої торгівлі багатьох країн дуже значний.

Під дією контингентів підвищуються ціни на внутрішньому ринку на товари, а отже, і прибутки національних виробників, які продають товари, що є об'єктом кількісних обмежень. Контингентуючий порядок, крім того, дає додаткові прибутки імпортерам, що перепродують увезені товари, що призводить до підвищення внутрішніх цін і тим самим до зниження життєвого рівня населення.

У торгово-політичній практиці найчастіше використовують два види контингентів. Розглянемо їх.

1. Глобальний контингент (глобальна квота). Встановлює розмір імпорту (експорту) у вартісних або натуральних одиницях на певний період часу (рік, півріччя, квартал). Це найпоширеніший метод сучасного контингентуючого порядку. Розмір контингенту визначається як різниця між внутрішнім споживанням і внутрішнім виробництвом. Однак на практиці часто все відбувається дещо інакше, бо торгово-політична роль контингенту полягає в захисті національних виробників, підтримці на внутрішньому ринку певного рівня цін, а часто і в тиску на експортуючу країну.

2. Індивідуальний контингент (індивідуальна квота). Розподілений по країнах. Відомо такі види індивідуальних квот:

* на базі глобальної квоти, коли товари в її межах розподіляються між країнами пропорційно їх частці в імпорті в попередній період;

* часто перевага надається країнам, які беруть на себе зустрічні зобов'язання щодо імпорту товарів з певної країни. Такі зобов'язання закріплюються у відповідних угодах. Ці квоти називаються двосторонніми квотами на договірній основі;

* іноді перевага надається так званим традиційним постачальникам, на користь яких виділяється значна частина квоти.

Економічні наслідки введення квот полягають у такому:

§ квоти є більш ефективним, ніж тарифи інструментом обмеження імпорту, їх введення дозволяє утримувати обсяги імпорту на незмінному рівні, незважаючи на зростання попиту, що, в свою чергу, збільшує ціну товару. При незмінному обсязі імпорту внутрішнє виробництво і споживання зростають;

§ квоти являють собою абсолютну величину і є негнучкими відносно ціни товару;

§ вони більш ефективні для здійснення швидких дій адміністративних органів, ними простіше і легше маніпулювати (тарифи звичайно вимагають прийняття відповідного законодавства);

§ квоти є прямим джерелом монопольного прибутку; вони завжди збільшують доходи виробників імпортозамінної продукції; стримують імпортну конкуренцію (тарифи її звичайно допускають);

Ліцензування. Квотування здійснюється урядовими органами на основі видачі ліцензій.

В той час, коли тарифи постійно скорочувалися, спостерігалося зростаня значення та використання країнами нетарифних методів регулювання міжнародної торгівлі. Це зростання ролі нетарифних обмежень пояснюється природою регулювання торгових обмежень. Так, тарифні обмеження регулюються міжнародними організаціями та міжурядовими угодами, особливу роль в цьому регулюванні займає ГАТТ/СОТ, таким чином тарифні обмеження мають в своїй основі міжнародне регулювання. На відміну від тарифів, нетарифні обмеження регулюються національним законодавством, що й стало причиною широкого розвитку застосування саме цих обмежень, так, на сьогодні, світовій практиці відомо понад 600 видів нетарифних обмежень, і лише деякі з них регулюються ГАТТ/СОТ.

Нетарифні методи поділяються на кількісні методи та методи прихованого протекціонізму. Окремі інструменти торгової політики найчастіше застосовуються при необхідності або обмежити імпорт або форсувати експорт.

Як було зазначено нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі являються другим інструментом регулювання зовнішньоекономічної діяльності держави. Нетарифні методи регулювання слабо піддаються кількісній кваліфікації і тому погано відображені в статистиці. Саме ця характеристика нетарифних методів дає можливість урядам використовувати окремі з них, чи будь - яку їх комбінацію для досягнення своїх цілей в області торгової політики.

Згідно з класифікацією нетарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі, важливе місце в системі регулювання зовнішньої торгівлі займають кількісні обмеження.

Режим квотування імпорту зберігся на незначний перелік продукції: на хімічні засоби захисту рослин, фармацевтичні препарати, косметичні та засоби особистої гігієни, ветеринарні препарати, з метою захисту здоров`я та життя людей, тварин та захисту навколишнього природного середовища.

Експорт товарів майже повністю лібералізовано. В 2000 році режимом квотування і ліцензування експорту охоплена незначна номенклатура продукції, а саме: руди дорогоцінних металів, дорогоцінні метали та їх лом та відходи, дорогоцінне та напівдорогоцінне каміння, монети.

Проте лібералізація зовнішньоторговельного режиму зовсім не означала повного усунення держави від впливу на процеси, що відбуваються.

Було закладено правові засади застосування антидемпінгових, компенса-ційних та спеціальних заходів щодо недобросовісної конкуренції на споживчому ринку України, що створило систему національного протекціо-нізму промисловості та сільського господарства, дозволило цивілізованими методами вести боротьбу українських товаровиробників з іноземними трейдерами, які намагаються монополізувати збут в Україні певних товарів, то-варних груп, а також сегменти ринку.

Прийнята низка законодавчих актів з метою запобігання ввезенню на митну територію країни окремих важливих товарів за підвищеними цінами та забезпечення їх належної якості з точки зору санітарних, фітосанітарних та фармацевтичних властивостей.

Реформування системи нетарифного регулювання в Україні здійснюва¬лося відповідно до внутрішньої логіки трансформаційних процесів і спрямо-вувалося на досягнення повної гармонізації національного законодавства у цій сфері з нормами і стандартами ГАТТ/СОТ, ЄС та інших міжнародних організацій, що підвищує ефективність управління і стимулює розвиток зов-нішньоекономічних зв'язків, сприяє розбудові інституціональної інфраструк-тури ЗЕД України.

Зовнішньоторговельна політика стосовно нетарифних заходів регулювання повністю узгоджувалася з принципами та нормами ГАТТ/СОТ.

Заходи по регулюванню імпорту, безперечно, матимуть позитивний вплив на відродження багатьох секторів вітчизняного виробництва, однак найбільш ефективно вони спрацьовуватимуть у комплексі із заходами підтримки підприємств в питаннях оподаткування, поповнення обігових коштів, пільгового кредитування виробництва тощо.

З метою подальшого вдосконалення системи оподаткування товарів та інших предметів, що ввозяться на митну територію України фізичними особами, було розроблено і подано на розгляд КМУ проекти постанов обмежували надходження на митну територію України неякісних товарів, товарів, яких достатньо виробляється в України, але імпорт яких, в тому числі фізичними особами, створює додаткові проблеми для функціонування відповідних національних галузей виробництва. В разі їх прийняття більшість проблем на відповідних сегментах внутрішнього ринку будуть вирішені.

З 1997 року, після прийняття Верховною Радою України Закону «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів з питань оподаткування товарів, що ввозяться (пересилаються) на митну територію України від 17 грудня 1996 року (запроваджено у дію з 28.12.1996 року), створено принципово нові умови у сфері оподаткування зовнішньоторговельних операцій - практично відсутні пільги для суб'єктів підприємницької діяльності.

З відміною податкових пільг при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності для окремих суб'єктів починається активне використання таких методів ухилення від сплати податків, як декларування не своїм найменуванням та заниження митної вартості. Зазначені методи ухилення від сплати податків є традиційними практично в усіх країнах світу. Так, за аналізом європейських митних служб 90 відсотків усіх складнощів, що виникають при здійсненні митного оформлення - це складнощі, пов'язані саме з кодуванням товарів та визначенням їх митної вартості.

Не менш важливим напрямком захисту внутрішнього виробництва є здійснення заходів по впорядкуванню власне торгівлі на внутрішньому ринку, перекриттю шляхів надходження на внутрішній ринок фальсифікованих, неякісних, а також контрабандних товарів, скороченню торгівлі в неустановлених місцях, систематизації розміщення і вдосконаленню асортименту дрібно-роздрібної торговельної мережі, налагодженню та відновленню торговельних зв'язків із підприємствами-виробниками, і, в першу чергу, легкої та харчової промисловості.

На сьогодні, розроблені, затверджені, зареєстровані в установленому порядку та запроваджені правила продажу продовольчих товарні, непродовольчих товарів, товарів тривалого користування в кредит, привила комісійної торгівлі, роботи підприємств громадського харчування, торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами, торгівлі на ринках, роботи дрібно-роздрібної мережі.

2. ВАЛЮТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ВАЛЮТНИЙ КОНТРОЛЬ ЗЕД

Валютне регулювання - це сукупність нормативних документів, установлених органами валютного регулювання у законодавчому чи адміністративному порядку, які спрямовані на регулювання потоків капіталу в країну та за її межі, а також валютних операцій, що здійснюються в межах держави, з метою підтримання стабільності курсу національної грошової одиниці, достатнього рівня валютних резервів і збалансованості міжнародних платежів. Отже, валютне регулювання являє собою систему регламентаційних заходів держави у сфері міжнародних розрахунків і порядку проведення валютних операцій.

Метою валютного регулювання є є підтримка економічної стабільності й утворення надійного фундаменту для розвитку міжнародних економічних відносин шляхом впливу на ваплютний курс і на валютно-обмінні операції. Валютне регулювання спрямоване, насамперед, на організацію міжнародних розрахунків, вихначення порядку здійснення операційи з іноземною валютою та іншими валютними цінностями і є, отже, формою державного впливу на зовнішньоекономічні відносини країни. Наявність валютного регулювання і контролю з боку держави - об”єктивна економічна необхідність і практика всіх розвинених країн.

Основні завдання валютного регулювання та контролю:

організація системи курсоутворення, захист і забезпечення необхідного ступеня конвертованості національних грошей;

регулювання платіжної функції іноземної валюти, регламентація поточних операцій платіжного балансу;

організація внутрішнього валютного ринку; регламентація та регулювання банківської діяльності з валютними цінностями; захист іноземних інвестицій, регулювання процесів утворення та руху капіталу;

встановлення режиму та обмежень на вивезення і ввезення через кордон валютних цінностей;

забезпечення стабільних джерел надходження інвалюти на національний валютний ринок.

Суб”єктами валютного регулювання і контролю виступають усі без винятку учасники валютних операцій:

центраьний банк;

уряд країни;

уповноважені банки;

юридичні особи - резиденти і нерезиденти;

фізичні особи - резиденти і нерезиденти.

Відповідно до ст.11 декрету Кабміну «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» НБУ у сфері валютного регулювання: здійснює валютну політику виходячи з принципів загальної економічної політики України; складає разом із Кабміном платіжний баланс України; контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішього економічного боргу України; визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам; видає в межах своїх повноважень обов”язкові до виконання нормативні акти нання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України; нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики; видає ліцензії на здійснення валютних операцй та приймає рішення про їх скасування; встановлює способи визначення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях; встановлює за погодженням із Мінстатом єдині форми обліку, звітності та валютні операції, порядок контролю за їх достовірністю та своєчасністю подання; забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків. Кабмін у сфері валютного регулювання: визначає і подає до затвердження до ВРУ ліміт зовнішнього державного боргу України; бере участь у складанні платіжного балансу України; забезпечує виконання бюджетної і податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей; забезпечує формування і виступає розпорядником Державного валютного фонду України; визначає порядок використання надходжень у міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, які використовуються у торговельному обороті з іноземними державами, а також у конвертованих іноземних валютах, які використовуються у неторговельному обороті з іншими державами на підставі положень міжнародних договорів України.

Відповідно до ст.44 ЗУ «Про НБУ» НБУ діє як уповноважена державна установа в застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль, і до його компетенції у сфері валютного регулювання та контролю належать: видача нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій; видача і відкликання ліцензій, здійснення контролю, зокрема провадження планових і позаплановиз перевірок, за діяльністю банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів і нерезидентів), які отримали ліцензію НБУ на здайснення валютних операцій, в частині дотримання ними валютного законодавства; встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків та інших установ, що купують і продають іноземну валюту; застосування заходів відповідальності до банків, юридичних і фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) за порушення правил валютного регулювання і валютного контролю.

Об”єктом валютного регулювання і контролю в Україні є операції резидентів і нерезидентів, фізичних і юридичних осіб, що пов”язані з переміщенням валюти, зміною її власника, перерахуванням валюти за кордрн, отримання валютних коштів за товари і послуги, а також зобов”язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна резидентів, які перебувають за межами України.

В умовах функціонування ринкової економіки головним об”єктом валютного регулюванняє валютний курс національної грошової одиниці, зміни якого спричиняють відчутний вплив на на розвиток економічних процесів тієї чи іншої країни. Основними методами валютного регулювання, якими користуюься центральні банки, є: валютні інтервенції; нтервенції; девізна валютна політика, девальвація та ревальвація валют; дисконтна (облікова) політика; управління валютними резервами (диверсифікація); валютнв обмеження.

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Впливаючи на зміну на валютному ринку попиту і пропозиції певної грошової одиниці, валютні інтервенції призводять до відповідної кореляції обмінного курсу цієї грошової одиниці. Валютна інтервенція може здійснюватись: за рахунок власних резервів іноземної валюти; на зазначені цілі використовуються «своп-угоди» - договір з певною країною з приводу одержання кредиту у валюті цієї ж країни, необхідного для здійснення валютної інтервенції. За рахунок продажу цінних паперів, номінованих в іноземній валюті.

Використання валютних інтервенцій має певні межі, оскільки вони є ефективними тільки в умовах незначної неврівноваженості платіжних балансів, що характнризуються періодичною зміною активного і пасивного сальдо. Тому, з огляду на обмеженість обсягів офіційних валютних резервів, продаж інвалюти має чергуватись з її придьанням. Ось чому країеи, які мають стійкий дефіцит платіжного балансу, часто замість валютних інтервенцій застосовують валютні обмеження в різних формах.

Поширеним є використання валютних інтервенцій не лише з метою забезпечення стабільності валютного кірсу, а також для підтримання його на зниженому рівні з метою стимулювання експорту. Проте нелостатня ефективність регулювання валютних курсів засобами валютних інтервенцій може викликати валютні кризи. Девізна валютна політика - політика регулювання валютного курсу купівлею і продажем інвалюти.

Центральний банк здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу національної грошової одиниці до інвалют купівлею та продажем інвалюти на фінансових ринках.

Девальвація - офіційне зниження курсу національної грошової одиниці відносно інвалют до міжнародних розрахункових одиниць. Вона може відбуватися стихійно або проводитися цілеспрямовано як елемент валютної політики держави з метою впливу на розхвиток економіки, передусім, на розвиток зовнішньоеконоиічних відносин через підвищення конкурентоспроможності товарів національного виробника та поліпшення стану платіженого балансу.

Ревальвація - офіційне підвищення курсу націорнальної грошової одиниці відносно інвалют або міжнародних розрахункових одиниць. Вона вигідна для імпортерів і кредиторів, але не вигідна для експортерів. Дисконтна політика є традиційним інструментом центрального банку для регулювання валютного курсу та збереження валютних резервів. Змінюючи розмір облікової ставки, центральний банк здійснює певний вплив на приплив чи відплив капіталів, а отже і на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскілюки стимулює попит на валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

Валютні резерви - це запаси резервних активів, що перебувають на що перебувають на рахунках у ЦБ та в банках за кордоном і використовуються для сплати боргових зобов”язань, а також, у разі необхідності, для проведення валютних інтервенцій з метою регулювання курсу національної грошової одиниці.

Офіційні валютні резерви складаються із: золота; інвалют у вигляді банкнот і монет або коштів на рахунках за кордоном; спеціальних прав запозичення( СПЗ); цінних паперів (крім акцій), що оплачуються вінвалюті; із внеску країни до МВФ, тобто її квоти; будь-яких ін. міжнародно визнаних резервних активів за умови забезпечення їх надійності і ліквідності. Валютні обмеження - сукупність заходів і нормативних правил, установлених у законодавчому чи адміністративному порядку та спрямованих на досягнення рівноваги у платіжному балансі, підтримання стабільності курсу національних грошових одиниць або досягнення інших цілей.

Валютні обмеження передбачають певні заходи щодо регулювання валютних операцій, для ефективного застосування яких використовується система валютного контролю.

Центральні банки застосовують досить різноманітні форми валютних обмежень: Встановлення певного розміру продажу валютної виручки, отриманої від експортерів; Квотування продажу інвалюти імпортерам; Заборона на ввіз і вивіз валютних цінностей без спецдозволів; Обмеження прав фізичних осіб на операції з інвалютою.

Валютний контроль - це забезпечення дотримання резидентами та нерезидентами валютного законодавства. Йому підлягають валютні операції за участю резидентів та нерезидентів, також зобов”язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна. Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в інвалюті у межах своїх повноважень,а також головним органом валютного контролю в Україні НБУ. Він здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів, а також забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю, віднесених до їхньої компетенції. Основними контрольними функціями НБУ у сфері валбтних відносин є: встановлення та контроль за курсом національної грошової одиниці на міжбанківському валютному ринку; контроль за експортно-імпортними операціями; контроль за порядком відкриття і ведення валютних рахунків; контроль за обмінними операціями з готівковою валютою; контроль за іноземними інвестиціями і міжнародними кредитами та ін.

Таким чином, практично всі операції в Україні підлягають валютному контролю. Крім функцій прямого контролю, НБУ: здійснює державну валютну політику, виходячи з принципів загальноекономічної політики України; видає у межах своєї компетенції обов”язкові до виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України; видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування; асування; нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики; складає разом із Кабміном платіжний баланс України; визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в інвалюті уповноважених банків нерезидентам; установлює способи визначення і використання валютних (обмінних) курсів інвалют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в інвалюті аюо розрахункових (клірингових) одиницях та ін. Декретом також визначено певні функції валютного контролю, що здійснюється іншими органами, а саме уповноваженими комерційними банками, Державною податковою адміністрацією, державним комітетом зв”язку та інформатизації й Державним митним комітетом України. Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що пповодяться резидентами і нерезидентами через ці банки, тобто на уповноважених банках лежить відповідальність за законність усіх валютних операцій, що здійснюють їхні клієнтим.

При цьому слід наголосити на подвійному становищі комерційних банківських установ. З одного боку, вони є агентами валютного контролю, підзвітними НБУ, і їхнім обов”язком є здійсненням контролю за операціями резидентів і нерезидентів валютними цінностями на території Україні. З інщого боку, на відміну від державних установ, уповноважені банки є комерційними організаціями, що зацікавлені в залученні, насамперед, солідних клієнтах, якими у більшості випадків є підприємства-експортери та імпортери. Саме тому комерційним банкам іноді доводиться вирішувати проблему поєднання двох полярних завдань; здійснення реального валютного контролю і утримання клієнтів. Уповноважені банки є єдиними недержавними органами валютного контролю. Це пов”язано з тим, що основними призначенням банків є посередництво в переміщенні коштів від кредиторів до позичальників та від продавців до покупців, тобто практично ввесь грошовий обіг у господарському обороті здійснюється через банківську систему, і жоден інший орган чи установа не має настільки оперативного і повного доступу до інформації стосовно операцій, пов”язаних з обігом коштів.

Враховуючи таке монопольне становище банківської системи, на уповноважені комерційні банки Україні покладено певні обов”язки щодо контролб своїх клієнтів. Основні обов”язки комерційних банків як агентів валютного контролю - запобіганню проведенню тієї чи іншої незаконної валютної операції, а за неможливості цього - інформуватипро неї уповноважені державні органи. При цьому специфіка комерційних банківських установ полягає також у тім, що вони самі активно здійснюють валютні операції. Це вигмагає законодавчого визначення порядку здійснення валютних операцій комерційними банками, ефективної системи їх контролю та відповідальності.

Державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України. Державний митний комітет України здійснює контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон Ураїни. При валютних цінностей через митний кордон Ураїни. При цьому ці дві дві державні інституції взаємодіють із підприємствами-експортерами та імпортерами, а також з уповноваженими комерційними банками.

Державний комітет зв”язку та інформатизації України здійснює контроль за дотриманням правил поштових переказів і пересилання валютних цінностей через митний кордон України. У більшості випадків такий контроль стосується фізичних осіб. Передбачалась орієнтація системи валютного контролю саме на банківський контроль, що базується на розумінні валютного обігу як частини грошового обігу країни, а не якоїсь особливої сфери, що може контролюватися абсолютно автономним органом. А саме такий підхід був характерний для радянського типу економіки.

Отож, банківський механізм організації та здійснення валютного контролю в Україні є визначальним в усій валютного регулювання держави.

Змістом зазначеного контролю є запобігання уповноваженими банками проведення резидентів і нерезидентів через ці банки незаконними валютними операціями та/або своєчасне інформування уповноваженими банками у випадку і порядку, встановленому, у тому числі нормативно-правовими актами НБУ, відповідними державними органами про порушення резидентами і нерезидентами законодавства, пов”язаного з прповеденням валютних операцій. Відсутність в уповноважених банках документів, що підтверджують правомірнісь проведення ними валютних операцій своїх клієнтів, за умови, від дати здійснення цих операцій минуло не більше 5 років, кваліфікується як нездійснення цими банками функцій агента валютного контролю.



3. ХАРАКТЕРИСТИКА МЕТОДІВ ВИЗНАЧЕННЯ МИТНОЇ ВАРТОСТІ

Митна вартість товарів - це заявлена декларантом або визначена митним органом вартість товарів, що переміщуються через митний кордон України, яка обчислюється на момент перетинання товарами митного кордону України відповідно до положень МКУ.

Згідно МКУ визначають такі методи визначення митної вартості товарів, які імпортуються в Україну

Визначення митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України, здійснюється шляхом застосування таких методів:

за ціною угоди щодо товарів, які імпортуються (метод 1);

за ціною угоди щодо ідентичних товарів (метод 2);

за ціною угоди щодо подібних (аналогічних) товарів (метод 3);

на основі віднімання вартості (метод 4);

на основі додавання вартості (метод 5);

резервного (метод 6).

При визначенні митної вартості слід також враховувати базисні умови поставки товарів, що зазначаються в контракті і проводити корегування контрактної вартості на суму витрат які були понесенні до кордону України.

Згідно МКУ для визначення митної вартості товарів можуть застосовуватись почергово нижчезазнаначені методи.

Для визначення митної вартості товарів за першим методом до ціни угоди при цьому додаються, якщо вони не були раніше до неї включені, такі витрати:

1) витрати на доставку товарів до аеропорту, порту чи іншого місця ввезення товарів на митну територію України:

а) вартість транспортування;

б) витрати на навантаження, вивантаження, перевантаження і перевалку товарів;

в) страхові суми;

2) витрати, понесені покупцем:

а) комісійні та брокерські винагороди, за винятком комісійних за закупівлю товару;

б) вартість контейнерів та іншої багатооборотної тари, якщо відповідно до товарної номенклатури вони розглядаються як одне ціле з товарами, що оцінюються;

в) вартість пакування, включаючи вартість пакувальних матеріалів та робіт, пов'язаних з пакуванням;

3) відповідна частина вартості таких товарів та послуг, які прямо чи побічно надаються покупцю безоплатно або за зниженою ціною для використання у зв'язку з виробництвом або продажем (відчуженням) на вивезення товарів, що оцінюються, якщо відповідна частина не була включена до заявленої ціни:

а) сировини, матеріалів, деталей, напівфабрикатів та інших комплектуючих виробів, які є складовою частиною товарів, що оцінюються;

б) інструментів, штампів, форм та інших подібних предметів, використаних на виробництво товарів, що оцінюються;

в) матеріалів, витрачених на виробництво товарів, що оцінюються (мастильних матеріалів, палива тощо);

г) інженерної проробки, дослідно-конструкторських робіт, дизайну, художнього оформлення, ескізів та креслень, виконаних за межами митної території України і безпосередньо необхідних для виробництва товарів, що оцінюються;

4) ліцензійні та інші платежі за використання об'єктів права інтелектуальної власності, які покупець (імпортер) прямо чи побічно повинен сплатити як умову продажу (відчуження) товарів, що оцінюються;

5) відповідна частина прибутку від будь-якого подальшого перепродажу, передачі чи використання товарів, що оцінюються, на митній території України, яка прямо чи побічно йде на користь продавця.

Зазначений метод використовується для визначення митної вартості товарів, якщо:

1) немає обмежень щодо прав покупця (імпортера) на використання товарів, що оцінюються, за винятком тих, які:

а) вводяться або вимагаються законом;

б) обмежують географічний регіон, в якому товари можуть бути перепродані (відчужені повторно);

в) неістотно впливають на ціну товару;

2) продаж (відчуження) та ціна угоди не залежить від дотримання умов, вплив яких неможливо врахувати;

3) використані декларантом відомості підтверджені документально та є кількісно вираженими та достовірними;

4) жодна частина прибутку від будь-якого наступного перепродажу, реалізації чи використання товарів покупцем не буде надходити прямо чи побічно на користь продавця;

5) учасники угоди (експортер та імпортер) не є взаємозалежними особами, за винятком випадків, передбачених пунктом 7. При цьому особи вважаються взаємозалежними, якщо:

а) один з учасників угоди - фізична особа чи посадова особа одного з підприємств-учасників угоди є одночасно посадовою особою іншого підприємства-учасника угоди;

б) учасники угоди є співвласниками підприємства;

в) учасники угоди пов'язані трудовими відносинами;

г) один з учасників угоди володіє вкладом (паєм) чи акціями з правом голосу в статутному капіталі іншого учасника угоди, які становлять не менше п'яти відсотків статутного капіталу;

ґ) обидва учасники угоди перебувають під прямим чи непрямим контролем третьої особи;

д) учасники угоди спільно, прямо чи непрямо контролюють третю особу;

е) один з учасників угоди прямо чи непрямо контролює іншого учасника угоди;

є) учасники угоди - фізичні особи чи посадові особи підприємств-учасників угоди є родичами;

6) особи, асоційовані у бізнесі одна з одною, з яких одна є виключним агентом, дистриб'ютором або єдиним концесіонером, вважаються взаємозалежними особами лише у разі, якщо підпадають під дію критеріїв, зазначених у попередньому пункті;

7) при торговельній угоді між взаємозалежними особами ціна угоди повинна прийматися для цілей митної оцінки, якщо митний орган вважає таку ціну прийнятною. Якщо митний орган вважає ціну угоди між взаємозалежними особами неприйнятною для цілей митної оцінки, він має повідомити декларантові причини, через які вважає таку ціну неприйнятною для цілей митної оцінки. Ціна угоди між взаємозалежними особами повинна прийматися митним органом для цілей митної оцінки, якщо декларант доведе, що така ціна досить наближена до однієї з таких вартостей.

Для визначення митної вартості за методом оцінки за ціною угоди щодо ідентичних товарів за основу береться ціна угоди щодо ідентичних товарів з дотриманням умов, зазначених нижче. При цьому під ідентичними розуміються товари, однакові за всіма ознаками з товарами, що оцінюються, у тому числі за такими, як:

а) фізичні характеристики;

б) якість та репутація на ринку;

в) країна походження;

г) виробник.

Незначні зовнішні відмінності не можуть бути підставою для відмови у розгляді товарів як ідентичних, якщо в цілому такі товари відповідають вищевказаним вимогам.

Ціна угоди щодо ідентичних товарів береться за основу для визначення митної вартості товарів, якщо ці товари:

а) продані (відчужені) для ввезення на територію України;

б) ввезені одночасно з товарами, що оцінюються, або не раніше ніж за 90 днів до ввезення товарів, що оцінюються;

в) ввезені приблизно в тій же кількості та на тих же комерційних умовах. Якщо ідентичні товари ввозилися в іншій кількості або на інших комерційних умовах, декларант повинен провести відповідне коригування їх ціни з урахуванням цих розбіжностей та документально підтвердити митному органу обгрунтованість ціни.

Для визначення митної вартості за методом оцінки за ціною угоди щодо подібних (аналогічних) товарів за основу береться ціна угоди щодо подібних (аналогічних) товарів, які ввозяться (імпортуються), з дотриманням умов, зазначених вище. При цьому під подібними (аналогічними) розуміються товари, які хоч і не є однаковими за всіма ознаками, але мають схожі характеристики і складаються із схожих компонентів, завдяки чому вони виконують однакові функції порівняно з товарами, що оцінюються, та вважаються комерційно взаємозамінними.

Для визначення, чи є товари подібними (аналогічними), враховуються такі ознаки:

1) якість, наявність торговельної марки і репутація на ринку;

2) країна походження;

3) виробник.

Визначення митної вартості товарів за методом оцінки на основі віднімання вартості здійснюється у тому разі, якщо оцінювані, ідентичні чи подібні (аналогічні) товари продаватимуться (відчужуватимуться) на митній території України у незмінному стані.

Для визначення митної вартості товарів за основу береться ціна одиниці товару, за якою оцінювані, ідентичні чи подібні (аналогічні) товари продаються найбільшою партією на території України у час, максимально наближений до часу ввезення, але не пізніше ніж через 90 днів з дати ввезення товарів, що оцінюються, покупцю, що не є взаємозалежною з продавцем особою.

Від ціни одиниці товару віднімаються, якщо вони можуть бути виділені, такі компоненти:

1) витрати на виплату комісійних винагород, звичайні надбавки на прибуток та загальні витрати у зв'язку з продажем на митній території України товарів того ж класу та виду;

2) суми ввізного (імпортного) мита, податків, зборів та інших платежів, що підлягають сплаті в Україні у зв'язку з ввезенням (імпортом) чи продажем (відчуженням) товарів;

3) звичайні витрати, понесені в Україні на навантаження, вивантаження, транспортування, страхування.

Для визначення митної вартості товарів за методом оцінки на основі додавання вартості за основу береться ціна товарів, розрахована шляхом додавання:

1) вартості матеріалів та витрат, понесених виробником у зв'язку з виробництвом оцінюваних товарів;

2) загальних витрат, характерних для продажу (відчуження) в Україну з країни вивезення товарів того ж виду, у тому числі витрат на навантаження, вивантаження, транспортування, страхування до місця перетинання митного кордону України, та інших витрат;

3) прибутку, що його звичайно одержує експортер у результаті поставки в Україну таких товарів.

Якщо митна вартість не може бути визначена шляхом послідовного використання вищезазначених методів, або митний орган аргументовано вважає, що ці методи визначення митної вартості не можуть бути використані, митна вартість оцінюваних товарів визначається з урахуванням світової практики.

Визначення митної вартості оцінюваних товарів з використанням резервного методу здійснюється на основі законів України і має відповідати принципам та положенням статті VII Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ).

Для визначення митної вартості за резервним методом митний орган надає декларанту цінову інформацію, що є у його розпорядженні.

Для визначення митної вартості товарів за резервним методом не може використовуватися:

1) ціна товарів на внутрішньому ринку країни-експортера;

2) ціна товарів, що поставляються з країни-експортера до третіх країн;

3) ціна товарів українського походження на внутрішньому ринку України;

4) довільно встановлена чи достовірно не підтверджена ціна товарів;

5) витрати на виробництво, що відрізняються від тих, які були визначені для розрахунків ціни ідентичних або подібних (аналогічних) товарів відповідно до положень статті 272 МКУ;

6) мінімальна митна вартість;

7) більша з двох альтернативних вартостей.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Гребельник О.П.: Митна справа: ЦУЛ  -  Київ, 2010. - 472 с.

2. Дубініна А.А., Сорокіна С.В., Зельніченко О.І.: Митна справа: ЦУЛ  -  К., 2010. - 310 с.

3. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Навч. посібник / За ред. Козака Ю.Г., Сіваченка МО., Логвінової Н.С.- К.: ЦУЛ, 2006.

4. Киреев А.П. Международная экономика: В 2-х ч.- Ч.І. Международная микроэкономика: движение товаров и факторов производства: Учеб. пособие для вузов.- М.: Международные отношения, 1997.

5. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник/ Олександр Кириченко,. - 3-тє вид. перероб. і доп.. - К.: Знання-Прес, 2002. - 382 с.

6. Кругман П.Р., Обстфельд М. Международная экономика. Учебник.- СПб: Питер, 2004.

7. Міжнародна економіка: Нав. посібник/За ред. Козака ЮГ., Ковалевського В.В.- Київ: ЦУЛ. 2004.

8. Митний кодекс України

9. Новицький B.C. Міжнародна економічна діяльність України. Підручник.-К.. КНЕУ. 2003.

10. Рокоча В.В. Міжнародна економіка.-- К.: Таксон, 2003.

11. Рум'янцев А. П. Зовнішньоекономічна діяльність: Навчальний посібник/ А. П. Рум'янцев, Н. С. Рум'янцева; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 375 с

12. Сальваторе Д. Международная экономика: Пер. с англ.- М.: Ин-т внеш. экон. связей и управления, 1998.

13. Світова економіка: Підручник/За ред. Філіпенка А.С.- К.: Либідь, 2000.

14. Управління зовнішньоекономічною діяльністю/За ред. Кредісова А.І.-- К.: Віра-Р, 1998.

15. Храмов В. Зовнішньоекономічна політика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом. -- К. : МАУП, 2002. -- 264с.

Размещено на Allbest.ru