Міжнародні економічні зв’язки України та її інтеграція в європейські та інші світові структури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародні економічні зв'язки України та її інтеграція в європейські та інші світові структури

План

1. Міжнародний поділ праці: сутність, форми прояву та розвитку

2. Міжнародна спеціалізація в світовому господарстві

3. Сучасні тенденції розвитку форм міжнародного поділу праці в світовому господарстві

4. Факторні передумови міжнародної торгівлі України. Спеціалізація України як фактор національного розвитку

5. Експортна діяльність України та структура експорту

6. Особливості торгівлі товарами України з регіонами світу

1. Міжнародний поділ праці: сутність, форми прояву та розвитку

Суспільний поділ праці у спрощеному розумінні полягає в спеціалізації діяльності окремих виробників товарів чи послуг і товарному обміні між ними продуктами цієї діяльності. Протягом історії людства суспільний поділ праці був основним джерелом економічного зростання, а від його глибини залежав рівень розвитку виробництва і господарства в цілому.

Найпростішою формою поділу праці на зорі розвитку суспільства був природний поділ праці між чоловіком і жінкою. З розвитком знань і вдосконаленням знарядь праці етапами розвитку поділу праці стали: відокремлення скотарства від землеробства; відокремлення ремесла від землеробства; виникнення торгової діяльності.

У результаті цього були створені умови для регулярного обміну між людьми, товарами та послугами, а відтак і умови для формування ринку. В суспільних процесах це спричинило виникнення приватної власності, відокремлення міста від села, формування істотних відмінностей в організації фізичної та розумової праці. З часом і виробнича, і обслуговуюча діяльність ставали дедалі більш диференційованими, самостійного значення набула наука.

У наш час подальша диференціація поділу праці супроводжується і зустрічним процесом - інтеграцією, в тому числі міжгалузевою, формуванням складних міжгалузевих систем і комплексів.

Важливою формою суспільного поділу праці є географічний, або територіальний, поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих територій на виробництві певних товарів і послуг й виникненні товарного обміну між ними такими товарами та послугами, які в районах спеціалізації продукуються з порівняно меншими витратами. При цьому, формування спеціалізації території може бути зумовлено як природно-ресурсними чинниками (можливість вирощування певних сільськогосподарських культур, наявність тієї чи іншої мінеральної сировини тощо), так і економічними та соціальними передумовами (наявність кваліфікованих трудових ресурсів, капіталу та ін.), історичними та національними особливостями. Звичайно, чим більший вибір взаємодіючих чинників і передумов може використати та чи інша те­риторія або країна, тим більші її можливості участі в географічному поділі праці. У тому й особливість географічного поділу праці, що він дає змогу нівелювати або й зовсім зняти проблеми, викликані, наприклад, нестачею ресурсів в будь-якому районі країни. Географічний поділ праці виникає між територіями незалежно від того, мають вони державний суверенітет, чи ні.

Найвища форма суспільного поділу праці - міжнародний поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Усі країни тією чи іншою мірою включені до міжнародного поділу праці. Його поглиблення відповідно до розвитку продуктивних сил є об'єктивним процесом, який інтенсифікує міжнародні зв'язки між країнами незалежно від рівня їх розвитку і соціальної орієнтації.

Формуючись на основі технічного та технологічного поділу праці, під дією не тільки економічних, а й політичних сил, міжнародний поділ праці відображає рівень інтернаціоналізації продуктивних сил суспільства, ступінь розвитку продуктивної сили праці, її функціональної розгалуженості та дієздатності. Його основними формами є міжнародна спеціалізація та міжнародна кооперація.

Отже, міжнародний поділ праці (МПП) - спеціалізація країн (їх господарюючих суб'єктів) на виробництві певних продуктів і послуг з метою їх збуту за межами національного ринку, тобто в інших країнах. Це, як уже зазначалося, вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, що виходить за національні рамки окремих держав.

МПП - складна, багаторівнева система міжнародної спеціалізації, що постійно розвивається і наповнюється новим змістом на кожному етапі суспільного розвитку. Зворотною стороною цієї спеціалізації є міжнародне кооперування. Поглиблення цих процесів зрештою призводить до зростання суспільної продуктивності праці та економії робочого часу.

До машинної стадії розвитку національних економік МПП базувався на своїй природній основі - відмінностях у природно-кліматичних умовах країни, її географічному положенні, ресурсах та енергетичних джерелах тощо. Починаючи з машинної стадії залежність спеціалізації і кооперування від природної основи значно зменшується. Для індустріальної стадії розвитку характерна залежність спеціалізації від наявного власне технологічного фактора. Практично з цієї стадії розвитку для значної кількості країн починається процес поступового переміщення центра ваги світогосподарських зв'язків зі сфери обігу (торгівлі) у сферу виробництва, що, в свою чергу, зумовлює інтенсифікацію та зростання обсягів торговельних зв'язків.

Нині майже неможливо знайти велику галузь національного виробництва, яка б не залежала від міжнародних умов виробництва. Сфера МПП безпосередньо охоплює всі структурні складові суспільного поділу праці: міжгалузевий - промисловість, сільське господарство, будівництво; частковий - між виробництвами цих галузей; одиничний - предметна, подетальна, технологічна міжнародна спеціалізація та кооперування. Поділ праці на міжнаціональному рівні поглиблюється і знаходить більшу перспективність, ніж усередині окремої країни. Територіально і функціонально така спеціалізація проявляється на рівні окремих країн, їх груп або регіонів світу, що свідчить в цілому про подальший процес глобалізації системи виробництв, а відповідно і економічних міжнародних зв'язків.

Якісні глибокі зміни у розвитку МПП сталися за останні два десятиріччя. Вони зумовлені новим етапом НТР. Їх загальний зміст можна звести до таких нових процесів у МПП:

- пріоритетного значення набули спеціалізація і кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивні технології, нові види виробничих (облагороджених) матеріалів. Наприклад, у США на початку 90-х років до 40 % виробів усієї обробної промисловості виготовлялось у сфері наукомістких галузей;

- фундаментальні зміни відбулися в МПП у результаті всебічного розвитку процесу спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації - поява автоматизованих систем її обробки, зберігання і передачі, що зумовлено розвитком мікропроцесорних, електронних, комп'ютерних технологій (згідно з міжнародними експертними оцінками, місткість світового ринку інформаційних технологій і послуг до 2012 р. зросте до 8 трлн дол., в 2000 р. ця цифра становила 800 млрд. дол.);

- істотну роль у поглибленні МПП відіграє і процес інтернаціоналізації сфери послуг та світової інфраструктури, прогресивні зміни як в її традиційних елементах (наприклад, різних видах транспорту), так і у мережах сучасних інформаційних комунікацій.

2. Міжнародна спеціалізація в світовому господарстві

Міжнародна спеціалізація виробництва - це форма міжнародного поділу праці, за якої зосередження однорідного виробництва у світі відбувається на основі прогресуючої диференціації виробничих процесів між різними країнами та їх суб'єктами. Іншими словами, відбувається зосередження виробництва одних видів продукції в одних країнах (або на підприємствах одних країн), а інших видів продукції - в інших країнах (чи на їх підприємствах).

Відомі дві історичні форми міжнародної спеціалізації - міжгалузева і внутрішньогалузева. Міжгалузева спеціалізація передбачає зосередження в окремих країнах певних галузей виробництва при відсутності цілого ряду інших галузей. Раніше міжнародна спеціалізація виробництва розвивалась виключно як міжгалузева, прикладом якої є спеціалізація багатьох країн Африки, Азії та Латинської Америки на виробництві мінеральної та сільськогосподарської сировини, а також деяких видів продовольства.

Певною мірою такий вид спеціалізації отримав розвиток і між розвинутими країнами, відносно невеликими за розміром території та чисельністю населення. Проте їх спеціалізація частково пов'язана також з географічним середовищем і природними умовами, вона більш прогресивна і характеризується виробництвом промислової продукції та напівфабрикатів. Прикладом такої спеціалізації є Швейцарія, яка відома на весь світ випуском годинників, Швеція - постачальник високоякісної сталі та підшипників, Бельгія - чавуну і сталі, Фінляндія - лісоматеріалів і продукції деревообробки тощо. Високорозвинуті країни орієнтують своє виробництво не тільки на національні, а й на міжнародні економічні потреби. Виготовлена ними продукція споживається в усіх частинах світу. Водночас посилюється орієнтація на переробку привізної сировини, замість традиційних місцевих виробництв формуються нові галузі промисловості.

Внутрішньогалузева спеціалізація пов'язана з галузями, що засновані не стільки на використанні природних ресурсів, скільки на результатах науково-технічної діяльності і охоплюють переважно розвинуті країни. Ці країни мають приблизно однакову галузеву структуру виробництва і можливість окремої країни посісти певне місце у міжнародній спеціалізації шляхом випуску найпомітнішої продукції, що залежить від рівня витрат на галузеві науково-дослідні роботи.

Одним із напрямів внутрішньогалузевої спеціалізації є предметна спеціалізація, що полягає в зосередженні випуску певних видів продукції даної галузі у тій чи іншій країні. Зокрема, існує спеціалізація великих фірм США, Великобританії, ФРН, Японії, а отже і самих цих країн на виробництві окремих видів обладнання, синтетичних матеріалів тощо. У деяких галузях формується спеціалізація на виробництві виробів певних типорозмірів. Так, тракторобудування США спеціалізується на виробництві потужних колісних та гусеничних тракторів, Великобританії - колісних тракторів середньої, а ФРН - малої потужностей.

Більш тісні зв'язки між виробниками різних країн виникають на основі подетальної спеціалізації, що являє собою спеціалізацію заводів окремої країни по випуску комплектуючих виробів, вузлів або деталей, які не мають самостійного споживання. Така спеціалізація отримала розвиток при виробництві масової продукції: автомобілів, радіоапаратури, тракторів тощо - і поширюється на випуск двигунів, електрообладнання, підшипників, коробок передач, приборів і т. п.

Міжнародна виробнича кооперація є похідною формою міжнародного поділу праці, яка полягає в розвитку міжнародних виробничих зв'язків, що виникають та існують між міжнародно-спеціалізованими суб'єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих виробничих процесів.

3. Сучасні тенденції розвитку форм міжнародного поділу праці в світовому господарстві

Стан сучасного світового господарства ознаменований початком переходу промислово розвинених країн до «економіки знань», яка характеризується органічним поєднанням досягнень науково-технічної революції із дедалі більше соціально зорієнтованим ринковим механізмом. Сучасна техніка і високотехнологічний рівень виробництва роблять нерентабельним забезпечення тільки внутрішніх потреб. Розгортання НТР з середини 50-х років XX ст. і формування на основі автоматизованої праці нового технологічного способу виробництва є неодмінною передумовою сучасного етапу міжнародного поділу праці. Якщо раніше техніка мала безумовний пріоритет над наукою, то нині його отримала наука. Вона перетворилась у безпосередню продуктивну силу. Продукт науки перетворився на товар, він відтворюється, тобто оплачує себе. Ця, безсумнівно якісна зміна, має не еволюційний, кількісний, а принципово новий характер. Якщо головна і визначальна риса НТР полягає у винятково швидкому розвитку науки та перетворенні її в безпосередню продуктивну силу, то друга риса - якісні зміни в технічній базі виробництва. Це пов'язано насамперед з розвитком автоматизації виробництва і використанням електронно-обчислювальної техніки у сфері виробництва і управління. Автоматизоване виробництво ефективне за зростаючих масштабів випуску продукції. Воно супроводжується поглибленням суспільного, зокрема й міжнародного поділу праці, виокремлюються нові галузі промисловості (атомна промисловість, електронно-цифрове машинобудування, ракетно-космічна промисловість, виробництво синтетичних матеріалів тощо). Наприклад, у США нараховують до 700 галузей промисловості, для кожної з них потрібне спеціалізоване устаткування, унікальна апаратура, випуск яких у малих кількостях нерентабельний.

Зміни в технічній базі виробництва належать не тільки до машин, але і до технології, методів обробляння матеріалів, до енергії хімічного синтезу, реакції ядерного розпаду або синтезу, теплових вибухів, мікроскопічних блискавок, струмів високої частоти, дугових розрядів і т. ін. Якісні зрушення відбуваються не тільки в знаряддях, але і в предметах праці. Зростання нових знань, подібно до наукових досліджень, сьогодні неминуче стає іманентною частиною сучасного виробничого процесу, оскільки вони практично реалізуються в нових конструкціях машин, механізмів, якості робочої сили, в раціональних організаторських рішеннях і т. ін. Американський економіст М. Портер стверджує, що сучасні конкурентні переваги досягаються тільки через поєднання внутрішніх і зовнішніх ресурсів, серед яких особливе значення мають освіта і розвиток науки. Згідно із результатами дослідження іншого відомого американського економіста Е. Денісона, зростання економіки США і країн Західної Європи в післявоєнний період на 10-32% визначалось використанням результатів наукових досліджень у різних областях техніки і технології, на 2-15% - підвищенням рівня освіти. За розрахунками відомого американського економіста Е. Хансена, 100 дол., вкладені в освіту, забезпечують більш високе зростання продуктивності праці, ніж 100 дол., вкладені у виробничі будівлі, споруди, машини й устаткування. Базуючись на знаннях, держави-лідери науково-технічного прогресу створили зони пришвидшеного економічного розвитку. Найактуальнішою ця проблема є для малих і навіть середніх за економічним потенціалом країн. Тому між їхніми підприємствами найбільшого розвитку набула інтернаціоналізація одиничного поділу праці. Поширюється і міжнародна технологічна спеціалізація, яка означає спеціалізацію підприємств різних країн на виконанні певних видів робіт (наприклад, виготовлення окремих видів лиття, штампування та ін.).

У сучасних умовах надзвичайно важливою стає також інший складник міжнародного поділу праці - міжнародна кооперація. На відміну від спеціалізації, міжнародна кооперація виробництва і праці своєю техніко-економічною метою має випуск узгодженої продукції, і, зазвичай, на основі міжурядових угод за участю компаній, фірм та ін. Міжнародна виробнича кооперація передбачає спільне розроблення важливих науково-технічних програм, обмін науково-технічною інформацією, продаж і купівлю ліцензій, ноу-хау, обмін вченими та ін. Міжнародне кооперування простежується не тільки в межах однієї галузі, але й широко використовується між підприємствами. Вони входять в різні галузі, які відрізняються за видами діяльності і використовуваними методами. У період небачених за всю історію розвитку людства проривів у галузі науки і інновацій зростає інтернаціоналізація наукових досліджень, особливо у сфері освоєння космічного простору, боротьбі із захворюваннями та ін. При цьому інтернаціонально фінансуються проекти, засновуються спільні підприємства, переплітаються процеси володіння активами та іншими формами міжнародного зрощування капіталу. Транснаціональні корпорації створюють за кордоном власні збутові організації, скеровують спеціалістів і консультантів. Потужні ТНК, що діють в різних галузях обробної, добувної, нафтохімічної та нафтогазової промисловості, електроніці, різних галузях машинобудування координують своє виробництво і збут із підприємствами, розкиданими по всіх континентах. Маючи потужну виробничу базу, ТНК проводять таку виробничо-торговельну політику, яка забезпечує високоефективне планування виробництва, товарного ринку, а також динамічну політику в галузі капіталовкладень. Вивіз капіталу починає здійснюватись переважно між розвиненими країнами, це посилює відставання від них країн, що розвиваються. За цих умов знижується роль традиційних форм міжнародного поділу праці і зростає значення тих, які передбачають технологічні і виробничі зв'язки в межах внутрішньофірмового обміну. Нині понад 60 % світового виробництва, що ґрунтується на міжнародній спеціалізації і кооперуванні виробництва, зарубіжному інвестуванні, зосереджено в передових країнах трьох найрозвиненіших центрів: північно-європейському, північно-американському і азійсько-тихоокеанському.

Другим напрямом впливу НТР на міжнародний поділ праці стало обмеження можливостей окремих країн створювати надмірно багатогалузеві національні промислові комплекси. Сьогодні номенклатура продукції, особливо промислових галузей, настільки велика, що жодна країна не зможе забезпечити економічно вигідне виробництво всієї цієї номенклатури. Тому досвід багатьох країн показує, що найефективнішою є концентрація зусиль на створенні спеціалізованих галузей виробництва, органічно вписаних у систему міжнародного поділу праці. Зворотною стороною міжнародного поділу праці, як вже зазначалося, є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, кооперація. Так, сьогодні дедалі важливішим напрямом внутрігалузевого поділу праці стає спеціалізація не за кінцевою продукцією, а за деталями, вузлами і комплектуючими виробами. В сучасному машинобудуванні тільки 15-20% усіх деталей машин є оригінальними, а решта 75-85% - це взаємозамінні деталі або навіть деталі з однаковими технічними характеристиками для багатьох типів машин і обладнання. Виокремлення цих видів деталей машин в окремі виробництва - основа розвитку як внутрішньо-національної, так і міжнародної промислової кооперації.

Науково-технічна революція доповнила промислову кооперацію науково-технічним і виробничим співробітництвом, тобто різноманітними формами діяльності в галузі виробництва, прикладної науки, техніки, торгівлі, технічного обслуговування та в інших сферах. Особливого масштабу таке співробітництво набуло в галузях, які стали породженням НТР. Так, корпорації, що лідирують у галузі виробництва інформаційної техніки, укладають велику кількість угод про співробітництво з іншими фірмами, зокрема й зарубіжними. Саме міжнародна спеціалізація і кооперація виробництва, всесвітній поділ праці в кінцевому підсумку породжують і розвивають інші форми міжнародних економічних відносин: вивіз товарів і капіталів, міграцію робочої сили, а також інтеграційні процеси в різних регіонах.

Найбільш динамічно розвиненим сектором світового господарства стають послуги, котрі охоплюють, крім усього іншого, інформатику, ноу-хау, інжиніринг, освіту, фінансові послуги. Торгівля, пов'язана з технологією послуг, за сучасних умов означає розширення науково-технічного і технологічного обміну, до якого залучаються такі форми діяльності людини, як пізнання законів і закономірностей природи, суспільства, мислення (сфера науки), досвіду їх пристосування до потреб людини (розроблення нових зразків техніки й нових технологій); сам процес створення матеріальних і духовних благ і послуг (сфера матеріального й духовного виробництва) і вдосконалення та пошук раціональніших форм управління цим процесом. У сфері торгівлі послугами на світовому ринку закон нерівномірності економічного розвитку між розвиненими країнами та світовими економічними центрами діє ще інтенсивніше. Так, 12 із 20 наймогутніших світових експортерів послуг забезпечують понад 50% світового експорту, тоді як у середині минулого століття - менше ніж 16%.

Якщо говорити про сучасні тенденції міжнародного поділу праці в контексті розвитку світового ринку продовольства, то не можна не згадати також про значний вплив «генної хвилі» науково-технічного прогресу. Результатом такого впливу є поділ агропромислового виробництва на три типи виробничих систем і, відповідно, ринку продовольства - на три типи товарів: традиційні, генетично модифіковані та екологічно чисті (органічні). Це означає, що наприкінці XX ст. у міжнародному поділі праці отримала розвиток тенденція до обособлення і поділу виробництва (а також зберігання, транспортування і збуту) аналогічних продуктів, отриманих з різних секторів виробництва. Рушійною силою цього процесу є вимога споживачів про ідентифікацію продуктів за допомогою маркування для забезпечення можливості свідомого вибору типу продуктів харчування. Реально цій сегрегації підлягають такі сектори АВК, як виробництво борошна та зернових продуктів, рослинних олій, м'яса й молока, деяких готових продуктів, а також кормів.

Таким чином, в сучасний період розвитку світової економіки міжнародний поділ праці стає визначальним чинником формування і розвитку світового господарства загалом. Водночас варто зазначити, що рівень міжнародного поділу праці дещо нижчий, ніж поділ праці в межах окремих країн. Це зумовлено кількома причинами. По-перше, міжнародний поділ праці є вторинним щодо поділу в межах національних господарських комплексів. По-друге, форми й соціальна природа міжнародного поділу праці визначається економічними відносинами, що склалися в межах національних господарств. По-третє, можливості втручання держави у міжнародні економічні процеси є обмеженими. І хоча МПП розвивається стрімкими темпами, ще є значний резерв його поглиблення.

Світогосподарські зв'язки стають сьогодні одним із важливих чинників економічного зростання, структурних зрушень та підвищення ефективності національного виробництва, будучи при цьому і каталізатором диференціації країн, нерівномірності їхнього розвитку. Революційний стрибок у наукових знаннях, що супроводжувався якісними зрушеннями в техніці, технології, виробництві, а також радикальні соціально-політичні зміни у другій половині XX ст. істотно модифікували міжнародний поділ праці й продовжують і сьогодні активно впливати на характер і тенденції його розвитку. Найістотнішою зміною у міжнародному поділі праці є перехід від раніше існуючої глобальної моделі поділу праці між промислово розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, до нової моделі. Одиничний тип поділу праці також зазнав певних еволюційних змін. Спочатку він був пов'язаний з організацією праці всередині виробничої одиниці, але пізніше вийшов за межі окремого підприємства й зумовив розвиток промислової кооперації між підприємствами не тільки однієї, а й різних держав. Міжнародна виробнича кооперація, що базується на одиничному поділі праці, відображає сучасну стадію всесвітнього усуспільнення виробництва, його якісно новий рівень, за якого безпосередньо виробничі зв'язки між підприємствами - корпорантами стають постійними і набувають повної самостійності щодо товарообмінних операцій на світовому ринку. Це привело до утворення світових промислових комплексів, які містять багатонаціональні господарські одиниці, й обумовило пришвидшене зростання зовнішньоекономічних зв'язків між розвиненими країнами та країнами науково-технічного прогресу і подібними промисловими структурами. Не випадково 3/4 зовнішньоторговельного обігу цих країн припадає на взаємний товарообмін, значну частку якого становлять внутрішньокорпораційні поставки. Провідні експортні галузі економіки промислово розвинених держав одночасно є також галузями імпорту, що свідчить про ще більшу втрату універсальності національним господарством окремих країн, їх інтеграція у світову економіку відбувається в умовах зростання суспільного поділу праці як всередині країни, так і на міжнародному рівні.

Тому, з одного боку, характер і рівень розвитку внутрішньокраїнової спеціалізації безпосередньо впливають на визначення міжнародного профілю економіки країни, обумовлюють ступінь її участі у спеціалізації виробництва у світовому масштабі. Це стосується країн, що виробляють не тільки сировинні матеріали, а й сучасну складну у технічному відношенні продукцію. З іншого боку, входження у систему тісних світогосподарських зв'язків істотно модифікує в країні процес відтворення, збільшує загальний обсяг виробництва і його ресурсний потенціал, надає можливості прилучитися до останніх надбань світової науки й техніки. Характерною особливістю нинішнього етапу розвитку загально-цивілізаційних процесів є перехід у 80-ті роки розвинених країн Заходу до формування якісно нової моделі світового розвитку. На думку окремих вчених, вона характеризується певним подоланням формаційно-утворювальних ознак суспільства і підпорядкуванням його функцій реалізації загальнолюдських цінностей.

Що стосується економічних рис (ознак) такої системи, то вони проявляються передусім у становленні принципово нового технологічного способу виробництва, якісному перетворенні його матеріально-речових чинників. Це здійснюється на основі впровадження в усі галузі суспільного виробництва високої інформаційно-інтелектуальної технології, що базується на електронній автоматиці, інформації, біотехнології та інших матеріально-, ресурсно-, працеощадних видах виробництва. Поряд з цим істотно змінюються властивості та характеристики товарів, що надходять на міжнародний ринок. Міжнародна конкуренція зумовлює постійний пошук методів та шляхів подальшого якісного вдосконалення продукції, зростає наукомісткість дедалі більшого числа товарів. Водночас НТР ставить нові вимоги й до робочої сили з погляду її кваліфікації, загальноосвітнього рівня, оскільки людський фактор є центральним елементом нової моделі постіндустріального розвитку.

Характеризуючи модель світового розвитку, що формується, потрібно визначити можливості залучення до неї держав - колишніх членів «соціалістичної співдружності». Криза та крах, що охопила ці країни наприкінці 80-х років, значною мірою були зумовлені відгородженістю та замкненістю соціалістичних країн від світового співтовариства, «непроникливістю» в їх межі прогресивних тенденцій світового економічного та науково-технічного прогресу. На жаль, демонтаж адміністративно-командної системи господарювання у більшості колишніх соціалістичних країн здійснювався нерідко насильницькими, нецивілізованими методами, що відкинуло їх з раніше зайнятих позицій у міжнародному поділі праці.

Нині об'єктивна потреба динамічної інтеграції країн Східної Європи в нову модель розвитку світового господарства передбачає пошуки ними своєї ніші в системі всесвітнього поділу праці, передусім загальноєвропейського. Вони можуть претендувати на участь у глобальному та континентальному поділі праці завдяки наявності таких чинників: геополітичного становища мосту між Західною Європою та азійським континентом, наявності дешевої і відносно освіченої робочої сили, сільськогосподарських ресурсів та рекреаційно-туристичних можливостей, величезного і всепоглинаючого ринку товарів та послуг, спільного географічного й економічного простору та ін.

4. Факторні передумови міжнародної торгівлі України. Спеціалізація України як фактор національного розвитку

До здобуття незалежності Україна повністю була інтегрована в економічну систему колишнього СРСР і не могла виступати самостійним суб'єктом міжнародних економічних відносин. Розвал торгівлі з союзними республіками після розпаду СРСР паралізував зовнішньоторговельні зв'язки країни. Вони мали перебудовуватися згідно з новими критеріями та вимогами.

Міжнародна торгівля - сфера міжнародних товарно-грошових відносин, специфічна форма обміну продуктами праці (товарами і послугами) між продавцями і покупцями різних країн. Міжнародна торгівля являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу. Під терміном «зовнішня торгівля» розуміють торгівлю будь-якої країни з іншими країнами, що складається з оплачуваного ввозу (імпорту) й оплачуваного вивозу (експорту) товарів.

Перехід до розбудови сучасної міжнародної економічної діяльності (МЕД) має для України особливе значення. Україна успадкувала від колишнього СРСР застарілу народногосподарську структуру, що не могло не позначитися на участі країни в міжнародному поділі праці. Оскільки якісний стан зовнішнього сектора економіки перебуває у причинно-наслідковому зв'язку з видом структурного рівня міжнародного поділу праці, то для міжнародної торгівлі України були характерні всі структурні недосконалості й вади.

Становлення України як незалежної держави супроводжувалося численними негативними проявами для її економіки: розпадом економіки СРСР, РЕВ та країн всього соціалістичного табору, переорієнтацією їх на більш конкурентоспроможну продукцію. Це посилило такі значні економічні негаразди як гіперінфляція, зупинка більшості підприємств унаслідок неконкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому ринку порівняно з імпортними товарами, які заполонили його, відсутність численних видів необхідної сировини (яка раніше постачалася з республік СРСР), гостра обмеженість власних енергоресурсів та гіперзростання цін на їх імпорт та інші. Внаслідок такого погіршення внутрішньої економічної ситуації експортні позиції України в міжнародному поділі праці значно послабшали: склалася ситуація необхідності знову завоювання місця для національної спеціалізованої продукції в МПП, яке відбулося у попередні роки.

Україна хоча і має значні поклади вугілля, залізної та марганцевої руд, сірки, ртуті, титану, мінеральних солей, інших видів корисних копалин, функціонування її національного відтворювального комплексу значною мірою залежить від енергосировинних поставок з інших країн.

Причинами, які зумовлюють інтерес до міжнародної торгівлі, є додаткові можливості отримувати прибутки від розширення ринків збуту, заощаджувати кошти завдяки іноземним закупівлям більш дешевих або ефективних товарів, необхідність отримувати дефіцитні, нетипові для даної місцевості ресурси. В економічній теорії Е. Хекшером та Б. Оліном було обґрунтовано систему мотивації учасників міжнародної торгівлі, які спеціалізуються на певній її номенклатурі.

Зовні МПП виявляється через спеціалізацію, яка являє собою процес виокремлення виробництв і зосередження їх на виробництві лише певної групи товарів чи послуг. Вона є тим вужчою (глибшою), чим менша номенклатура виробів.

Результатом функціонування спеціалізованих підприємств є вироблена спеціалізована продукція, частина якої входить до міжнародного обміну. Показником глибини спеціалізації міжнародної діяльності країни є частка на світовому ринку експорту спеціалізованої продукції в загальному обсязі експорту країни.

Нині в експорті України значна частка припадає на технологічну спеціалізацію, яка включає експорт мінеральної та сільськогосподарської сировини та напівфабрикатів первинних стадій переробки металургійної, металообробної та хімічної галузей промисловості для подальшої переробки в країнах-імпортерах. Сировинна експортоорієнтованість у спеціалізації змушує посилювати техніко-технологічний рівень вказаних галузей, що в умовах жорсткої обмеженості власних та залучених іноземних інвестицій сприяє подальшій деформації економіки України в сировинному напрямку, зосередженню на первинних, недосконалих, брудних технологіях, а в підсумку - локалізації у промисловій ніші поряд з країнами чітко визначеного сировинного профілю в МПП

Не менш важливою в МПП є предметна спеціалізація, тобто випуск готових виробів. Це передусім товари народного споживання: текстиль, одяг, вино, фармацевтичні вироби. Серед товарів виробничого призначення - невелика кількість літаків, кораблів, машин та устаткування. Значне місце посідає експорт зброї та військової техніки.

Наявність значного науково-технічного потенціалу створює підвалини для розширення предметної спеціалізації України на складних і наукомістких виробах машинобудування та приладобудування, електроніки й радіотехніки, на програмних продуктах.

Але виникають проблеми неконкурентоспроможності власної продукції перш за все на внутрішньому ринку та державної підтримки виробників продукції, яка вже має світове визнання. До останньої належить продукція космічного будування та військово-промислового комплексу. Але слід зазначити, що можливості розвитку наукомісткої продукції в Україні значно підірвано відтоком приблизно третини науково-інтелектуального потенціалу, бо приблизно така частина кадрів з найвищою кваліфікацією (докторів і кандидатів наук) виїхали до інших країн. Крім того, за технічною озброєністю лише 10% галузевої науки спроможні працювати на світовому рівні. Проте її спрямування на передові технології, ноу-хау містить значний потенціал розвитку складних спеціалізованих виробництв.

Для України процес входження у світове господарство супроводжується формуванням нераціональної структури експорту, а отже, малоперспективної моделі міжнародної спеціалізації. Основні риси сучасної моделі міжнародної спеціалізації економіки країни пов'язані з тим, що Україна експортує на міжнародні ринки ті товари (харчові продукти, руди, метали, передусім чорні), які є відносно малодинамічними та характеризуються скороченням їхньої частки в глобальних продажах товарів. На цих ринках до того ж панує жорстка цінова конкуренція, і цінові переваги можуть дуже швидко переходити до інших країн, особливо якщо стосовно країни вживаються обмежувальні, дискримінаційні торговельно-економічні заходи. Водночас вкрай мізерними є поставки на високотехнологічні ринки, які визначають перспективи розвитку світової економіки.

Домінування в структурі вивезення низькотехнологічної та сировинної продукції зумовлено фронтальним відставанням від провідних індустріальних країн у базових напрямах науково-технічного прогресу, застарілістю обладнання. Неефективний імпорт «відповідає» несприятливим умовам заощадження, типовим ситуаціям, за яких фінансові кошти спрямовуються на задоволення споживчих потреб, а не на інвестиції, не на модернізацію виробництва.

5. Експортна діяльність України та структура експорту

Експортна діяльність країни в системі міжнародної торгівлі визначається її експортним потенціалом.

Експортний потенціал країни це здатність національної економіки відтворювати свої конкурентні переваги на світових ринках. Реальне втілення він знаходить у галузевій структурі експортно-імпортних операцій, що формується як наслідок входження країни у світове господарське співробітництво і відображає напрями розвитку міжнародної спеціалізації її економіки.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 1) дає таке визначення: «Експорт - продаж товарів українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб'єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в не грошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів».

Однак цей Закон трактує як експорт ті види торгівлі, які, з теоретичного погляду, взагалі не є предметом міжнародної економічної діяльності (продаж товарів іноземцям-резидентам без вивезення цих товарів за митний кордон), та не зараховує до експорту продаж та вивезення товарів за кордон у разі, коли контрагентами є фізичні, юридичні особи України.

Важлива позитивна динамізуюча та стабілізуюча роль експорту на макроекономічному рівні з особливою очевидністю проявилася в Україні в середині 90-х років. Україна розпочала процес ринкової трансформації з низьким рівнем залучення до світової торгівлі й викривленою структурою зовнішньої торгівлі, яка лише на початку 90-х років стала суб'єктом міжнародних економічних відносин, ще не використовувала переваг порівняльних витрат і будувалася на основі народногосподарської структури, що склалася за часів існування СРСР. Сектор зовнішньої економіки первісно мав у своїй основі деформовану структуру із сировинною спрямованістю експорту з відсутністю наукомістких товарів.

Існуюча нині в Україні галузева структура експорту - це своєрідний конгломерат залишків структури зовнішньоторговельних операцій, що проводилися від імені СРСР, і нових міжнародних економічних відносин, які формуються в умовах перехідної економіки. Переплетіння проблем старого економічного укладу й економічного укладу, що формується, призводить до того, що в процесі формування нового якісного стану зовнішніх зв'язків Україна відчуває на собі:

- по-перше, тиск народногосподарської структури неіснуючої держави і політики монополії зовнішньої торгівлі СРСР, яку вона проводила і яка підтримувала деформовану народногосподарську структуру економіки України;

- по-друге, взаємодію не завжди обґрунтованої та скоординованої в рамках усього народного господарства економічної політики держави з перехідною економікою.

Сформовані згідно з конкурентними перевагами структури зовнішніх економік країн Заходу (за поодинокими винятками) не зацікавлені в низькоякісній і неконкурентоспроможній продукції обробної промисловості України. Торгівля з цими країнами, що загалом зростає, залежить від структурних змін тільки односторонньо: імпорт визначається диференційованим споживачем, а структура експорту залишається практично незмінною: питома вага експорту сировини - приблизно 77%, продукції машинобудування - понад 10%.

Аналогічні тенденції властиві відносинам України з країнами СНД: на сировину й матеріали припадає понад 40% усіх експортних торговельних операцій, на машинобудування - до 26%. Більша питома вага продукції машинобудування пояснюється, з одного боку, наявністю збережених після розпаду СРСР господарських зв'язків, з іншого - специфікою локального ринку країн СНД, коли суб'єкти ринку пред'являють попит на товари приблизно однакової якості.

Формування зовнішнього сектора економіки й зміцнення експортного потенціалу України вимагає переорієнтації народного господарства на досягнення більш рівномірної та збалансованої експортної віддачі окремих її регіонів. Вирішення такого завдання потребує, по-перше, усунення причин, що спричиняють деформацію народногосподарської структури України, по-друге - перегляду економічної політики держави, спрямованої на стимулювання оптимального розподілу обмежених економічних ресурсів. Як свідчать дані Міністерства статистики України, понад 50% українського експорту товарів і послуг припадає на 4 промислові області: Дніпропетровську (20-25%), Донецьку (10-15%), Одеську (10-12%) і Луганську (до 10%). Виходячи з того, що ці промислові центри спеціалізуються передусім на виробництві сировини і матеріалів (металургійна, хімічна та нафтохімічна промисловість), можна стверджувати, що експортний потенціал України розміщений і експлуатується нерівномірно.

За січень-серпень 2010 р. експорт товарів України склав 31590,6 млн. дол. США. Порівняно з січнем-серпнем 2009р. експорт збільшився на 33,2%. Від'ємне сальдо становило 4640,9 млн. дол. (за січень-серпень 2009р. також від'ємне - 3786,2 млн. дол.).

Коефіцієнт покриття експортом імпорту склав 0,87 (за січень-серпень 2009р. - 0,86).

Зовнішньоторговельні операції проводились з партнерами із 210 країн світу.

У загальному обсязі експорту товарів у порівнянні з січнем-серпнем 2009р. збільшилась частка чорних металів - з 26,4% до 29,9%, енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки - з 4,4% до 7,3%, руд, шлаків та золи з 3,3% до 5,1%, жирів та олій тваринного або рослинного походження - з 4,7% до 5%, залізничних або трамвайних локомотивів, шляхового обладнання - з 1,9% до 4,5%, продуктів неорганічної хімії - з 1,7% до 2,2%. Натомість зменшилась частка механічних машин - з 7% до 6,4%, електричних машин - з 5,3% до 4,7%, зернових культур - з 9,2% до 4,5%, виробів з чорних металів - з 5,5% до 3,7%, добрив - з 2,3% до 1,8%, паперу та картону - з 1,9% до 1,7%.

За січень-серпень 2010 р. експорт давальницької сировини становив 35,1 млн. дол. (на 60% більше, ніж у січні-серпні 2009 р.). У той же час до України імпортовано готової продукції, виготовленої з давальницької сировини, на 35,6 млн. дол. (що на 19,2% більше, ніж у січні-серпні 2009 р.).

В Україну надійшло іноземної давальницької сировини на 1394,1 млн. дол. (збільшення на 33,8%). Експорт готової продукції з імпортної давальницької сировини становив 2590,3 млн. дол. (на 70,2% більше, ніж у січні-серпні 2009 р.).

Ми бачимо, що головну роль в економіці України та її експорті відіграє чорна металургія. В загальному обсязі промислової продукції на неї припадає більше 20%. Це пояснюється тим, що країна має багаті поклади залізних і марганцевих руд, добре розвинуту інфраструктуру чорної металургії, певний науково-технічний потенціал і підготовлені кадри. Однак експортна товарна структура промисловості чорної металургії не адекватна вимогам світового ринку. Найбільша питома вага в ній припадає на неконкурентоспроможну продукцію: низькоякісну, яка потребує подальшої обробки і, як наслідок, може бути продана тільки за певних умов і за невисокою ціною.

Головна причина цього - відсутність у цих регіонах капітало- і наукомістких факторів виробництва. Відсутність коштів для переоснащення та модернізації підприємств чорної металургії й переведення їх на сучасні технології й методи управління виробництвом стане у недалекій перспективі причиною відсутності попиту на цю продукцію на світових ринках, тим більше, що вже тепер виробники неодноразово робили спроби її продажу за демпінговими цінами.

З точки зору визначення напрямів розвитку чорної металургії та можливостей реалізації продукції на світових ринках доцільно вказати тенденції, які продовжують існувати у споживанні металопродукції:

- невідповідність обсягів виробництва металопродукції і величини національного доходу, що відбиває низьку ефективність використання металу;

- низький технічний рівень машинобудування і будівництва, які є основними секторами споживання металопродукції і постачання обладнання для металургійної промисловості. Саме ці галузі формують напрями та обсяги внутрішнього попиту на металопродукцію в Україні;

- нераціональне використання металовідходів, стружки, брухту;

- відсутність спеціального заготовчого виробництва у машинобудуванні та розгалуженої системи матеріально-технічного забезпечення. Насамперед це стосується металобаз та проміжних оброблюючих сервіс-центрів, які називають «п'ятим переділом»;

- згортання сфери НДДКР, припинення запровадження прогресивних наукоємних технологій виплавки металу та металообробки;

- велика питома вага у споживанні металу сфери ремонту, що орієнтує металургію на виробництво продукції невисокої якості.

На жаль, саме у цьому напрямі формуються і потреби нових секторів збуту металу на мікроекономічному рівні - малих підприємств, фермерських господарств, торгівлі. Все це відбувається одночасно із згортанням випуску високотехнологічних і спеціальних видів металу.

Регіональна структурна політика, що є основою регіональної товарної структури експорту, тісно пов'язана зі структурною політикою мікрорівня. Для зовнішнього сектора економіки України це означає потребу здійснення такої політики, коли акцент робиться на створенні особливих умов для розвитку окремих підприємств, що мають народногосподарське значення і відіграють провідну роль у процесі реструктуризації народного господарства. Політика мікрорівня, з погляду зміцнення експортного потенціалу, може мати «точковий» характер. Її головна ознака - сприяння відновленню оптимальних структурних пропорцій в економіці й формування раціонального зовнішнього сектора, що відповідає національним інтересам.

Реалізація мети експортної орієнтації економіки відбувається через експортну політику держави, спрямовану переважно на:

забезпечення сприятливих умов для виходу країни на світовий ринок;

реалізацію на світовому ринку товарів, з яких країна має порівняльні переваги;

підтримку вітчизняних експортерів і творців конкурентоспроможної продукції;

стимулювання змагальності вітчизняних підприємств із закордонними;

підвищення серійності вітчизняного виробництва конкурентоспроможної продукції з метою розширення її вивозу.

Становлення експортної політики не може здійснюватися стихійно і хаотично. Сили ринку, перетворюючись в умовах перехідної економіки на головний механізм координації народногосподарського розвитку, повинні кореспондуватися з цілеспрямованою державною політикою.

Особливо важливим є створення технологічно пов'язаних, конкурентоспроможних (на міжнародних ринках) виробництв, здатних нарощувати товарний експорт. Йдеться про реалізацію таких пріоритетів:

- орієнтація на експорт високоякісного прокату, металомісткої продукції, включаючи транспортні засоби (особливо судна), екскаватори, металорізальні верстаки, комплектне устаткування, зокрема гірниче, енергетичне, металургійне і хімічне, максимально можливе використання попиту на ці види продукції на ринках країн, що розвиваються;

- розвиток експортної спеціалізації за окремими видами сільськогосподарської продукції (зерно, олійне насіння), переробної і харчової промисловості (м'ясопродукти, окремі молокопродукти, олія, цукор, кондитерські вироби, алкогольні та безалкогольні напої), сільськогосподарських машин та обладнання для харчової промисловості;

- розвиток спеціалізованого, зорієнтованого на міжнародні ринки комплексу виробництва ракетної та авіаційної техніки (насамперед будівництво транспортних літаків), підтримка оборонно-промислового комплексу, передусім за напрямами, що вже сьогодні мають перспективи виходу на зовнішні ринки (бронетехніка, техніка ППО, стрілецька зброя, інженерна техніка);

- створення нового виробничого комплексу на основі галузей з видобутку рідкісноземельних металів, розвитку мікроелектроніки (у т.ч. з використанням нових космічних технологій), випуску комп'ютерів, побутової електроніки та іншої техніки, залучення до цього комплексу іноземного капіталу з метою прискореної модернізації і створення нових виробництв;

- формування нового наукоємного комплексу на базі виробництв, що безпосередньо пов'язані з реалізацією перспективних науково-технічних досягнень, а також наукових установ Національної академії наук України і провідних університетів України у галузі порошкової металургії, зварювальної апаратури, нових високоякісних матеріалів тощо; організаційними формами розвитку такого комплексу могла б стати мережа стратегічних альянсів, дочірніх фірм, підприємств, технопарків і технополісів, створена із залученням іноземного капіталу, а також провідних наукових установ України до міжнародних науково-технологічних програм, зокрема в рамках ЄС. Як свідчить досвід розвинутих країн, саме за рахунок стимулювання державного експортного, причому головне - експортного технологічного напрямку зовнішньоекономічної діяльності їм вдається підтримувати стабільну динаміку економічного розвитку. Тому в сучасних умовах ефективний розвиток українського експорту є важливим елементом довгострокової стратегії держави щодо ринкового реформування і структурної перебудови економіки.

6. Особливості торгівлі товарами України з регіонами світу

Формування зовнішнього сектора економіки України передбачає адаптацію народного господарства країни до світового ринку. Фактично йдеться про уточнення національних геоекономічних орієнтирів, що визначаються під впливом сучасних відцентрових і доцентрових тенденцій у світовому господарстві.

Становлення зовнішнього сектора економіки України припадає на період, коли світові ринки не тільки сформувалися, а й були поділені між основними суб'єктами світової господарської діяльності. За цих умов країні не просто знайти свою ринкову нішу й посісти гідне місце у світовому економічному співтоваристві. При визначенні зовнішньоторговельної стратегії Україна має виходити з наявності двох найважливіших реалій. По-перше, з потреб і тенденцій розвитку світового господарства і світового ринку, по-друге - з рівня розвитку й структури національної економіки.

До особливих міжнародних умов формування зовнішнього сектора економіки України належить процес реструктуризації системи світового господарства. Суть реструктуризації світового господарства як світового економічного процесу полягає у формуванні на мегаекономічному рівні багатополярної системи суб'єктів міжнародної економічної діяльності за радикальної зміни співвідношення сил між ними і центрами їх геоекономічного впливу. Посилюється тенденція до створення й подальшого розвитку високоінтегрованих економічних просторів, які об'єднують країни, близькі за своїм географічним положенням, рівнем економічного та культурного розвитку. Як правило, такі інтеграційні об'єднання мають гнучку систему внутріпросторового лідерства і конкурентно-коопераційних відносин.

Сучасна багатополярна система міжнародних господарських зв'язків представлена трьома потужними інтеграційними групами. Вони визначальним чином впливають на характер сучасних міжнародних торговельних і економічних відносин загалом. Це формування єдиного європейського ринку в рамках Європейського Союзу (ЄС), створення Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА), розвиток; Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) - торговельного блоку країн азіатсько-тихоокеанського регіону під егідою Японії. Особливість формування названих міжнародних структур полягає в тому, що їх торговельна політика будується як високопротекціоністська стосовно зовнішніх конкурентів і ліберальна стосовно країн-учасниць інтеграційного об'єднання.

Існуючий у міжнародній торгівлі поліцентризм позначає, що у визначенні зовнішньої економіки України вона повинна виходити з наявності міжнародно-коопераційних полюсів. Це передбачає таку орієнтацію України на розвиток торговельно-коопераційних зв'язків із світовими центрами, за якої відкритість економіки не вступає в конфлікт з національно-державними економічними інтересами, що можуть відчувати тиск з боку цих центрів. Вимога міжнародних організацій і регіональних інтеграційних об'єднань щодо лібералізації зовнішньоторговельних зв'язків повинна бути збалансована з потребами українських виробників експортної продукції та імпорто-конкурентних галузей.

Формування багатофункціональної зовнішньої економіки України не обмежується визначенням завдань і місця країни у взаємовідносинах з міжнародно-коопераційними центрами. Важливим зовнішнім чинником становлення такої моделі було створення Економічного союзу країн СНД, до складу якого Україна ввійшла як асоційований член.

Економічний союз передбачає вирішення комплексу завдань, пов'язаних із формуванням умов стабільного розвитку економік країн-учасниць, поетапне створення загального економічного простору на основі ринкових відносин через забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, вирішення актуальних соціально-економічних проблем.