Дипломатичний протокол

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЕРЕДМОВА

Активна участь України, як і будь-якої іншої держави, у міжнародному спілкуванні вимагає дотримання певних загальновизнаних правил, традицій і умовностей, сукупність яких називається дипломатичним протоколом. Дипломатичний протокол - важливий інструмент дипломатії, який має провідне значення для успішної зовнішньополітичної діяльності. Дипломатичний протокол у тій чи іншій формі охоплює всі сторони міждержавної співпраці, починаючи від визнання нових держав і урядів, до порядку розміщення в автомобілях під час візитів іноземних делегацій. Дотримання протокольних норм дозволяє створити атмосферу дружби, партнерства під час візитів, самітів, міжнародних конференцій, сприяє переговорному процесові, забезпечує ефективні міждержавні стосунки. Протокольна служба грає помітну роль у справі організаційно-протокольного забезпечення міждержавних контактів. На протокольну службу зовнішньополітичного відомства покладена також функція здійснення поточного контролю за дотриманням загальновизнаних правил і норм міжнародної ввічливості, зокрема щодо надання дипломатичних привілеїв та імунітетів.

З метою забезпечення дотримання загальноприйнятих міжнародних норм, правил, традицій, організації офіційних заходів, удосконалення й оптимізації порядку проведення в Україні заходів протокольного і церемоніального характеру, 22 серпня 2002 р. Указом Президента України було затверджено Положення "Про Державний Протокол і Церемоніал України". Базуючись на загальновизнаних нормах дипломатичного протоколу, цей нормативний документ визначив основні засади і правила Державного Протоколу і Церемоніалу України, а також засади забезпечення їхнього дотримання. Основним завданням Державного Протоколу та Церемоніалу України є забезпечення засобами і нормами дипломатичного протоколу зовнішньополітичних заходів України, застосування єдиної протокольної практики при зустрічі і проводах іноземних офіційних делегацій, здійснення візитів українського керівництва до іноземних держав, проведення внутрішніх заходів за участю дипломатичного корпусу та представницької роботи з ним. Дотримання Державного Протоколу та Церемоніалу України забезпечують структурні підрозділи з питань протоколу Секретаріату Президента України, Верховної Ради України, Секретаріату Кабінету Міністрів України, Міністерства закордонних справ України та інших органів виконавчої влади.

В умовах глобалізації поступово зникає межа між внутрішньою і зовнішньою політикою. Проблеми, які раніше вважались виключно внутрішньою справою тієї чи іншої країни, все частіше вирішуються на міжнародному рівні, зусиллями різних акторів. В наш час міжнародне спілкування перестало бути прерогативою лише професійних дипломатів. В рамках державних структур постійно розширюється коло відомств, які безпосередньо виходять на міжнародну арену й вступають у взаємодію зі своїми партнерами за кордоном. Зростає роль громадянської дипломатії, оскільки трансформація державного суверенітету й нові технології дозволяють непрофесійним дипломатам - підприємцям, службовцям, діячам неурядових організацій, представникам місцевих органів влади тощо виходити на міжнародну арену поза державним апаратом. Отже, принципово змінюється актуальність проблеми культури міжнародного спілкування, важливою складовою якої є дипломатичний протокол та етикет.

Дипломатичний протокол та етикет бути корисним не лише для студентів, які вивчають міжнародні відносини, державне управління, міжнародний бізнес, а й організаторам і учасникам міжнародного співробітництва, діловим людям, всім особам, які турбуються про власний імідж.

1. ПОНЯТТЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРОТОКОЛУ, ЦЕРЕМОНІАЛУ ТА ЕТИКЕТУ

1.1 Предмет, принципи, значення дипломатичного протоколу

дипломатичний протокол етикет церемоніал

Активна участь України, як і будь-якої іншої держави, у міжнародному спілкуванні вимагає дотримання певних загальновизнаних правил, традицій і умовностей, сукупність яких називається дипломатичним протоколом.

У вітчизняній і зарубіжній літературі зустрічається багато визначень поняття "протокол", як правило, у вигляді словосполучення "дипломатичний протокол". Слово "протокол" походить від грецького protokollon (protos- перший, коlla - клеїти). У Візантії термін "протокол" означав перший аркуш, приклеєний до манускрипту, з помітками про його зміст. У Візантії під цим терміном також розуміли правила оформлення документі дня падання останнім юридичної сили. У середні віки до цього понятті додалось і ведення архівної справи. Пізніше слово "протокол" стало вживатися стосовно дипломатії і дипломатичної служби, розширювався його зміст: крім правил оформлення дипломатичних документів, до дипломатичного протоколу стали відносити питання етикету і церемоніалу, пізніше - привілеїв та імунітетів дипломатів.

Термін у своєму сучасному значенні почав використовуватися з часів Віденського конгресу (1815 р.). Участь у засіданнях Конгресу, різних урочистостях, прийомах монархів, міністрів, видатних політичних діячів, представників аристократії та генералітету, дипломатів створювала проблеми із визначенням старшинства, що вимагало чіткої документальної регламентації цього питання - "протоколювання".

Авторитетні американський і французький дипломати Джон Вуд та Жан Серре у книжці "Дипломатичний церемоніал і протокол" визначили поняття "протокол" як "сукупність правил поведінки урядів та їхніх представників з офіційних і неофіційних приводів"1. Ральф Джордж Фельтхем в "Настільній книзі дипломата" сформулював поняття "протокол" як "офіційну дипломатичну поведінку"2. Відомий Оксфордський словник так тлумачить цей термін: "Протокол - офіційна формальність та етикет, яких особливо дотримуються під час державних нагод"3. О.П. Селянінов у навчальному посібнику "Дипломатичні відносини держав" дає таке визначення: "Під дипломатичним протоколом прийнято розуміти сукупність правил, звичаїв, традицій, умовностей, які набули характеру загальновизнаних норм ввічливості у дипломатичних зносинах держав"4.

Найбільш докладне визначення поняття "дипломатичного протоколу" дає Українська дипломатична енциклопедія: "Дипломатичний протокол - сукупність загальноприйнятих норм, правил, традицій і умовностей, яких дотримуються уряди, державні установи, відомства закордонних справ, дипломатичні представництва, місії та представництва при МО, офіційні особи та члени їх родин у міжнародному спілкуванні"5.

Стосовно практики конкретної держави зазначені правила, традиції й умовності визначають поняттям "державний протокол". Положення про Державний протокол та Церемоніал України, затверджене Указом Президента України від 22 серпня 2002 р., визначає Державний протокол та Церемоніал України як "сукупність вимог щодо забезпечення єдиного порядку проведення офіційних заходів за участю Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України, Міністра закордонних справ України, інших вищих посадових осіб України з урахуванням загальноприйнятих міжнародних норм, правил і традицій, а також національних традицій України"6.

В останні роки, перш за все у зв'язку зі зростанням недержавного сектора економіки, розвитком підприємницької діяльності в пострадянських країнах, виходом на міжнародну арену великих фірм і компаній, досить активно почало використовуватися поняття "ділового протоколу". В книгарнях можна побачити літературу з відповідною назвою, у програмах вищих навчальних закладів з'явились однойменні назви дисциплін. На нашу думку, підміна понять "діловий етикет" і "ділова етика" поняттям "діловий протокол" є хибною. Виходячи з того, що протокол - це сукупність норм і правил, які визначають зовнішні форми міждержавних відносин, його суб'єктами є:

вищі посадові особи (глави держав та урядів, голови парламентів, міністри тощо);

глави дипломатичних представництв та консульських місій, дипломатичний і консульський персонал місій;

міжнародні посадові особи, представники держав в міжнародних міжурядових організаціях;

керівники і члени офіційних делегацій у міжнародні організації та на міжнародні конференції, наради тощо;

надзвичайні посли і надзвичайні уповноважені глав держав і урядів;

*дружини та чоловіки перерахованих вище функціонерів.

Таким чином, норми протоколу стосуються виключно офіційного спілкування між країнами, міжнародними організаціями, тоді як зовнішні форми міжнародного спілкування неурядових організацій та представників ділових кіл визначають правила міжнародної ввічливості та етикету.

Міждержавні норми спілкування, у тому числі протокольні, почали складатись з появою державних утворень, оскільки існувала потреба у виробленні правил, умовностей поведінки, які б забезпечували можливості ефективного міждержавного спілкування. У наш час у міждержавному спілкуванні бере участь близько 200 країн, які мають власні національні, культурно-історичні, релігійні, мовні особливості. Отже, нормальне міждержавне спілкування не можливе без загальноприйнятих універсальних принципів взаємовідносин. У процесі розвитку міждержавних кін пактів з'явилась потреба в інструменті, який би дозволив різним держаним спілкуватися між собою без ущемлення власного національного престижу й гідності, при цьому демонструючи повагу до інших держав як до рівних партнерів. Саме таким інструментом і став дипломатичний протокол. Розширення сфери міжнародного спілкування, формування конференційної дипломатії збільшили потребу у протоколі, сприяли появі та закріпленню нових протокольних норм.

Можне стверджувати, що жодна із форм діяльності в міждержавному спілкуванні не обходиться без дотримання правил протоколу. Чітке дотримання протокольних норм обов'язкове при визнанні нових держав, встановленні дипломатичних відносин, під час призначення глав дипломатичних представництв, вручення вірчих і відкличних грамот. Згідно із нормами дипломатичного протоколу здійснюються дипломатичні візити, проводяться бесіди, переговори, підписуються міжнародні договори, організуються зустрічі та проводи офіційних делегацій, скликаються міжнародні наради, конференції, здійснюється реагування на різного роду святкові, а також траурні події в іноземних державах. Відповідно до вимог протоколу проводяться дипломатичні прийоми, ведеться дипломатичне листування, представницька робота з дипломатичним корпусом.

Складовими дипломатичного протоколу є:

порядок встановлення дипломатичних відносин, початку і завершення місії дипломатичних представників;

порядок встановлення консульських відносин, початку і завершення консульської місії;

порядок дотримання державного, службового і протокольного старшинства;

організаційно-протокольне забезпечення візитів офіційних іноземних делегацій;

офіційне й дипломатичне листування;

державні церемонії;

етикет державної символіки;

офіційні та неофіційні прийоми;

привілеї та імунітети дипломатів;

реагування на урочисті, святкові, траурні події в інших державах;

протокол багатосторонньої дипломатії;

протокол дружин дипломатів, офіційних осіб;

дипломатичний етикет.

Норми дипломатичного протоколу за своєю суттю є універсальними. Для всіх країн незалежно від їх соціально-економічного ладу і політичної, економічної та військової могутності діють однакові протокольні правила й норми. В їх основі лежить визнання державного суверенітету, рівності, повага до незалежності й територіальної цілісності держави, невтручання у її внутрішні справи. При всіх відмінностях у взаємовідносинах між державами загальновизнано, що кожний дипломат користується в країні перебування однаковими привілеями й імунітетами у відповідності до його рангу. З іншого боку, всі дипломати зобов'язані поважати протокол країни перебування. Аналогічно різниця між ритуалами зустрічі вищих посадових осіб іноземних держав у тій чи іншій країні визначається різницею державних посад, які вони обіймають, а не тим, яку країну, велику чи малу, вони представляють.

Норми дипломатичного протоколу базуються на принципі "міжнародної ввічливості", який передбачає шанобливе й поважне ставлення до всього, що символізує і представляє державу. Під міжнародною ввічливістю розуміють акти добросусідства, дружелюбності, гостинності, підкресленої поваги, а також скасування формальностей, надання пільг, привілеїв та послуг іноземним державам та їхнім громадянам не в силу вимог міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави, яка здійснює такі акти. Міжнародна ввічливість не допускає жодних образливих дій по відношенню до інших держав, їхніх представників, державних символів. Під поняттям "міжнародної ввічливості" також розуміють сукупність загальноприйнятих в міжнародній практиці правил етикету, шанобливості й поваги, які дотримуються у міждержавних відносинах. Порушення принципу міжнародної ввічливості, особливо зумисне, розглядається як нанесення шкоди гідності й авторитету державі.

Загальновизнаним принципом міждержавних відносин є принцип взаємності, відповідно до якого держави повинні будувати відносини між собою на взаємовигідній, рівноправній основі, з урахуванням законних інтересів іншої сторони. Прийнявши представника іноземної держави у себе в країні не на належному рівні, важко розраховувати на вияв гостинності до свого представника за кордоном. На основі взаємності держава може вживати належні заходи у відповідь на будь-яку акцію з боку іншої держави (залежно від характеру цих акцій). Однак застосування принципу взаємності вважається неприпустимим, коли відповідні дії супроводжуються порушенням міжнародно-правових норм або загальноприйнятих норм людяності та моралі.

У міжнародному праві застосовується поняття реторсії (retorsio -лат., тобто зворотна дія), під яким розуміються заходи, вжиті державою у відповідь на нанесену їй моральну або матеріальну шкоду, недружні, але без порушення норм міжнародного права. Заходи, вжиті в порядку реторсії, повинні бути пропорційними актові, який її спричинив, і припинятись із моменту відновлення попереднього стану у відносинах між державами. Як правило, такі заходи є аналогічними за змістом недружньому актові, який детермінував реторсію. Вони полягають в обмеженні тих інтересів держави, яка вчинила недружній акт, що не охороняються міжнародним правом. Наприклад, мова може йти про обмеження на своїй території прав громадян та юридичних осіб тієї держави, яка першою поставила в дискримінаційні умови на власній території громадян та юридичних осіб держави, що застосовує реторсію; відкликання посла або вислання дипломатичних агентів держави, яка напередодні вислала таку ж саму кількість дипломатів держави, що застосовує реторсію; скасування запланованих візитів до іншої держави тощо.

Деяким протокольним нормам надана юридична сила міжнародними правовими актами. Водночас більшість норм базується на традиціях міжнародної ввічливості, носить узгоджений характер. Однак загальновизнані норми і правила протоколу дотримуються всіма державами однаково. Відхилення від них, їх порушення або довільна зміна однією із сторін можуть викликати серйозні ускладнення у відносинах між держаними. Так, відхід від таких протокольних норм, як виявлення пошани державному прапору, виконання гімну держави, черговість у порядку представлення дипломатів високій особі у країні перебування, у розсаджуванні делегацій на міжнародних конференціях, дипломатів на дипломатичних прийомах тощо розглядається як приниження престижу, честі й гідності держави. У дипломатичній практиці відомо чимало випадків, коли через зневажливе ставлення до протоколу, а подеколи через свідоме відхилення від його правил, створювалися конфліктні ситуації, погіршувались відносини між державами.

Водночас протокол не можна вважати космополітичною категорією, що однаково застосовується в міжнародному спілкуванні незалежно від цілей зовнішньої політики держави. Крім уніфікованих протокольних правил, які мають характер міжнародно визнаного звичаю, існують специфічні правила державного протоколу окремих країн. їх походження зумовлене національними традиціями, ритуалом різних епох. Наявність етнонаціональних норм урізноманітнює і збагачує протокольну практику. З іншого боку, створення моделі національного протоколу - важливий засіб формування іміджу держави, її самоідентифікації та упізнавання у світовому співтоваристві. Так, наприклад, немає будь-яких єдиних писаних або усних норм міжнародного права, які зобов'язували б держави надавати строго визначені почесті главі іншої держави під час його офіційного візиту в країну. Кожна держава дотримується своїх правил прийому іноземних гостей різного рівня, керуючись чинною міжнародною практикою, взаємністю, національними традиціями та звичаями народу. Ці особливі правила протоколу є відображенням різних традицій та різної історії. Проте шкала норм протоколу всіх країн має спільний початок відліку - міжнародну ввічливість.

Дипломатичний протокол слід розглядати не лише як кодекс міжнародної ввічливості, але і як важливий тонкий політичний інструмент дипломатії, підпорядкований цілям і завданням зовнішньої політики. Історія дипломатії знає багато прикладів "протокольних демонстрацій", які використовувалися тією чи іншою стороною для реалізації певних зовнішньополітичних цілей. Під "протокольною демонстрацією" розуміють коригування певною країною традиційних протокольних норм у конкретній ситуації з метою підкреслення нюансів міждержавних відносин. Наприклад, у 1963 р. заступник завідуючого протокольним відділом МЗС СРСР В.Карягін був делегований в якості старшої особи для зустрічі в аеропорту заступника держсекретаря США В.А.Гаррімана, хоча за протоколом цю місію повинен був виконати заступник міністра закордонних справ. Таким чином радянська сторона продемонструвала своє невдоволення тогочасною політикою США у Південно-Східній Азії. Приклади протокольних демонстрацій знає і новітня історія України. Так, під час саміту Україна-НАТО у Празі восени 2002 р. розміщення учасників заходу було здійснене не за традиційною англійською, а за французькою абеткою, унаслідок чого президент України не сидів поруч із президентом США і прем'єр-міністром Великобританії. Ця протокольна демонстрація була використана для висловлення незадоволення західних держав роллю України у "кольчужному скандалі".

"Порушення" протокольних норм використовується і для демонстрації особливих стосунків між державами залежно від тих чи інших обставин. Наприклад, у 2000 р. прем'єр-міністр Японії І.Морі, демонструючи підкреслену гостинність, особисто зустрів біля трапа літака президента РФ В.Путіна, який прибув з візитом до Японії. Продовжуючи порушувати протокол, прем'єр-міністр провів президента Росії безпосередньо до палацу Акасака в центрі Токіо, який на час візиту став резиденцією В.Путіна. Відповідна протокольна демонстрація підкреслювала особливий зміст і значення для Японії візиту російського керівника.

Зауважимо, що якщо протокольна норма, яка передбачає надання почестей, була застосована одного разу, то вона вже не може бути довільно опущеною наступного разу щодо одного й того ж самого партнера або особи, яка займає те ж становище і за тих же обставин. Таким чином, можна стверджувати, що протокол за своєю природою є консервативним. Кожен прецедент у протоколі може стати нормою, а якщо норми відміняються, то це теж прецедент, який повинен стати нормою. Наприклад, у 20-ті роки у Фінляндії діяв церемоніал вручення іноземними послами вірчих грамот, згідно із яким на площі перед президентським палацом вишиковувалась почесна варта і виконувався державний гімн країни, яка акредитувала посла. Приїзд першого радянського повноважного представника змусив фінів скасувати раз і назавжди цю частину церемоніалу, щоб запобігти звучанню державного гімну СРСР, яким тоді був "Інтернаціонал".

Цікавий приклад трансформації протокольного прецеденту у протокольну норму містить історія протоколу Радянського Союзу. У 1961 р. перед візитом до СРСР президента Індонезії Сукарно посол СРСР у цій країні надіслав пропозиції індонезійської сторони щодо програми перебування гостя, де повідомив про побажання президента, щоб під час церемонії зустрічі був даний Салют націй на його честь. Індонезійська сторона посилалась на необхідність дотримання взаємності, оскільки під час візиту до Індонезії М.С. Хрущова Салют на його честь було дано. Вирішено салютувати на полі Внуківського аеродрому, чим було створено прецедент. Після Сукарно в Москві чекали прибуття президента Гани Кваме Нкрума. Його посол Д.Б.Елліот поставив питання про Салют націй, як про щось уже само собою зрозуміле. Після цих подій артилерійський салют почали давати на честь керівників партій і держав країн соціалістичного табору і глав усіх інших держав, які прибували до СРСР з офіційним візитом. Оскільки логіка прецеденту в протоколі має вирішальне значення, а офіційної регламентації протокольної практики організації візитів на вищому рівні тоді ще не було, ця церемоніальна норма проіснувала в Радянському Союзі до кінця 1969 р.

Хоча протокольна практика і вимагає жорсткого дотримання певних правил та дипломатичних стандартів, вона, рахуючись з реаліями сьогодення, динамізмом, з яким розвиваються міжнародні відносини, не виключає певної творчості та імпровізації в протокольній роботі. У рамках загальновизнаних в міжнародній практиці норм можливі більш-менш широкі варіації: залежно від стану відносин між країнами, виходячи з політичних завдань, що стоять при практичному застосуванні, завжди є можливість надавати різних відтінків протокольним правилам. Можливі більша чи менша урочистість, збільшення чи зменшення кількості учасників офіційних церемоній, підвищення чи зниження рівня представництва на них, надання більшого чи меншого ступеню офіційності різним заходам. Проте в усіх випадках слід бути надзвичайно обережними. Необхідно завжди пам'ятати про те, що будь-яке відхилення від норм, що склалися, буде помічено й отримає належну оцінку.

Під впливом глобальних факторів відбувається процес трансформації міжнародної протокольної практики в напрямку її певної демократизації. Сучасній протокольній практиці більшості країн притаманний чітко виражений прагматичний підхід до питань протоколу, етикету й церемоніалу. Він позбавлений зайвої помпезності, стає більш раціональним, йому притаманні діловитість, прагнення до новаторства. Наприклад, у сучасному протоколі візитів на вищому рівні акцент робиться на діловій частині. Скоротились строки таких візитів, під час їх проведення в багатьох країнах відмовились від надмірно помпезних церемоніальних елементів, запроваджено вартісне обмеження протокольних подарунків. Прикладом раціоналізації сучасного протоколу є і спрощення деяких дипломатичних церемоніалів, зокрема церемоніалу вручення вірчих грамот, демократизація підходу до форми одягу дипломатів тощо. Водночас цей процес можна охарактеризувати саме як процес прагматизації, а не спрощення дипломатичного протоколу. Протокольна норма залишається стійкою, змінюється лише її зовнішня церемоніальна сторона.

Таким чином, дипломатичний протокол у тій чи іншій формі охоплює всі сторони міждержавної співпраці, починаючи від визнання нових держав і урядів до порядку розсадки в автомобілях при візитах іноземних делегацій. Протокол допомагає демонструвати повагу до інших держав, не зашкоджуючи власному престижу, національній гідності, тим самим забезпечуючи ефективні міждержавні стосунки. Дипломатичний протокол дозволяє створити атмосферу дружби, зміцнити співробітництво під час візитів, самітів, конференцій тощо. Дотримання протоколу сприяє переговорному процесові. Як уже зазначалося, дипломатичний протокол - політичний інструмент дипломатії, який має провідне значення для успішної зовнішньополітичної діяльності.

Дипломатичний протокол - зразок міжнародного спілкування, на який орієнтуються державні та бізнесові структури, приватні особи. Представники бізнесу, які залучаються до міжнародної діяльності, потребують стабільних універсальних інструментів такої діяльності, якими, зокрема, є правила й норми ділового етикету, що формувався за зразком дипломатичного протоколу й етикету (порядок зустрічей і проводів іноземних делегацій, нанесення візитів, ведення переговорів, організація прийомів тощо). Знання і дотримання протокольних норм - елемент іміджу людини не лише вихованої та культурної, але й надійної, обов'язкової, яка заслуговує на довіру. Представники західного ділового світу - від керівників банків і крупних фірм до власників середніх підприємств - у переважній більшості досить уважно ставляться до дотримання протокольних норм і очікують на відповідне ставлення з боку партнерів та колег. Щоб не потрапити у неприємну ситуацію і не виглядати "диваком", необхідно знати відповідні правила і норми. З іншого боку, на відміну від дипломатичного етикету діловий етикет дотримується не так суворо. У сфері ділового спілкування його правила можуть бути менш регламентованими, більш гнучкими.

Як вважає Жюль Камбон, "Правила "протоколу" сьогодні здаються дещо старомодними. Дехто ставиться до них благоговійно, дехто критикує, і ті, й інші помиляються. Така вже властивість звичаїв: хоча їх критикують, їм потрібно коритися. Не робити цього так само безглуздо, як не знімати капелюха, входячи до церкви, або взуття, входячи до мечеті. Не настільки все не має смислу в цих урочистих дрібницях. Іноземні агенти є представниками чогось такого, що вище за них. Почесті, що надаються їм, звернені до глави держави, представниками якого вони є. "Протокол" не знає народів-переможців та народів-переможених. Він навіть ворожим націям наказує дотримуватися взаємної поваги, незалежно від співвідношення сил. Ця формальність свідчить про повагу до гідності та незалежності слабких націй, що вже немало"7. Як би не складалися норми дипломатичного протоколу протягом історії, яких би особливостей вони не набували, сьогодні вони демонструють високу культуру, рівність та взаємну повагу держав.

1.2 Поняття дипломатичного церемоніалу

Під церемоніалом розуміється урочистий офіційний акт, проведення якого передбачає чітко встановлений порядок, строгу однозначність дій учасників.

Термін "церемоніал" походить від латинського слова caersmonia, яке означало культовий обряд, встановлений порядок проведення урочистостей.

До розряду церемоніалів відносять, наприклад, вручення вірчих грамот, урочисту зустріч глави іншої держави, проходження почесної варти, підняття державного прапора тощо. Слідування церемоніалу не лише надає необхідну урочистість події, але й звільняє його учасників від побоювань видатися незграбними або порушити який-небудь національний звичай.

На практиці часто ототожнюють поняття дипломатичний протокол і дипломатичний церемоніал або використовують їх як слова-синоніми, зокрема, визначаючи церемоніал як "строго регламентовану частину протоколу"8.

Дійсно, досить складно розрізнити, де задіяні протокольні або церемоніальні норми (наприклад, при призначенні глав дипломатичних представництв, врученні вірчих та відкличних грамот, проведенні прийомів, зустрічі та проводах високих гостей, скликанні міжнародних конференцій тощо). Це пояснюється тим, що дипломатичний протокол та дипломатичний церемоніал обслуговують сферу дипломатичних контактів між суб'єктами міжнародного права, надаючи таким контактам формально визначеного статусу та відповідного зовнішнього оформлення. Спільна сфера застосування зумовлює глибоке проникнення і спорідненість цих понять, до того ж вони мають спільну мету: підтримання та розвиток ефективних дипломатичних контактів між міжнародними акторами.

Водночас поняття дипломатичного церемоніалу й дипломатичного протоколу мають і особливі риси. По-перше, вони різняться за джерелом походження: на відміну від дипломатичного протоколу церемоніал має корені не в державному началі, а в цивілізаційному і національному. Правила дипломатичного протоколу базуються на принципі "міжнародної ввічливості", у поняття якої входить виявлення шани й поваги до всього, що символізує та представляє державу. Церемоніал сформувався в результаті історичного розвитку на основі національних особливостей народів: їхнього світогляду та світосприйняття, релігії і культури, характеру соціальних відносин, поняття про гостинність, а особливо характеру ієрархічної структури суспільства. Церемоніал має у своїй основі принцип ієрархічності та чиноповаги, який віддзеркалює структуру та соціальний характер суспільства.

Протягом довгого часу в дипломатичній практиці складалась традиція, згідно з якою офіційні особи поділяються на більш і менш значущих. Це було, зокрема, пов'язано із тим, що на дипломатичну службу часто призначали осіб із шляхетськими титулами та значними фінансовими можливостями, оскільки цим людям потрібно було вести діяльність при монархічних дворах, контактувати з монархами та іншими провідними особами держави. У системі таких відносин питання ієрархії набували

особливого значення. Відповідно, за Дж. Вудом і Ж.Серре, церемоніал - це "зведення правил і звичаїв, які забезпечують офіційним особам прерогативи, привілеї, імунітети"9.

Друга відмінність між поняттями дипломатичного протоколу і церемоніалу полягає в тому, що на відміну від церемоніальних заходів норми дипломатичного протоколу мають усталений та загальноприйнятий характер, що забезпечується наявністю міжнародно-правових актів, які регламентують деякі протокольні питання. Усталеність церемоніальних норм забезпечується лише практикою окремих суб'єктів міжнародних відносин. Участь іноземних представників у церемоніях не змінює його державного характеру.

Протокол виокремлює із церемоніалу загалом церемоніал дипломатичний як особливу сферу офіційної політичної діяльності, надаючи йому Офіційного статусу. У дипломатичній практиці використовується лише та Містина церемоніальних традицій, яка визнана допустимою державним протоколом. Наприклад, в Індії особливо почесних гостей зустрічають, одягаючи їм на шию вінки із квітів. Ця традиція знайшла своє відображення в дипломатичній практиці індійського протоколу. В Україні існує національна традиція зустрічати гостей хлібом і сіллю. Такі національні особливості прийому гостя, власне церемонії, на сьогодні вже сприймаются як частини протоколу. Протокол кодифікує правила, які управлянні, дипломатичним церемоніалом у відносинах між суверенними державами, надаючи кожній із сторін прерогативи, привілеї та імунітети, на чиї вони мають право. Отже, церемоніал створює рамки й атмосферу, у яких повинні розгортатися миролюбні відносини між суверенними державами. У цьому контексті доречно згадати старовинний китайський вислів, що "церемоніал - це фіміам дружби".

1.3 Поняття дипломатичного етикету

Етикет - зовнішня форма моральної сутності людини. Французьке слово має в рідній мові два значення. Перше значення - це "ярлик", "етикетка", "товарний знак". Друге - "церемоніал", "етикет". Другий, сучасний зміст слово отримало у XVII ст., в часи Людовіка XIV. Тоді для запрошення на придворні бали почали розсилатися спеціальні картки, де були вказані час, місце, форма одягу, обов'язкові правила поведінки придворних на балу. Оскільки ці картки називалися "етикетками", самі правила стали називатися "етикетом".

Розрізняють кілька видів етикету:

придворний етикет - строго регламентований порядок і форми обходження , встановлені при дворах монархів;

дипломатичний етикет - сукупність правил і норм поведінки дипломатів та офіційних осіб під час різних офіційних і неофіційних заходів;

військовий етикет - зведення загальноприйнятих в армії правил, норм, манери поведінки військовослужбовців в усіх сферах їхньої діяльності;

світський етикет - сукупність правил і норм поведінки, які регламентують зовнішні прояви людських стосунків;

діловий етикет - сукупність правил і норм поведінки, які регламентують відносини ділових людей.

Джерелом етикетних правил і норм є традиції, звичаї більш або менш схожі у різних народів, які змінюються з плином часу або залежно від національного та релігійного укладу конкретного народу. В основі дипломатичного, світського й ділового етикету лежить стародавній принцип людських стосунків - взаємної поваги та взаємної ввічливості. Ввічливість була й залишається обов'язковою нормою всіх різновидів етикету. Маючи єдину основу, дипломатичний, світський та діловий етикет характеризуються наявністю аналогічних кінцевих цілей - робити можливим панування гармонії у людських стосунках: діловий етикет - у робочих, професійних відносинах, світський етикет - у приватному житті, дипломатичний етикет - в офіційних і дипломатичних зносинах.

Норми і правила світського етикету, основою яких є лицарство, політес, враховують стать і вік осіб, при цьому звання й посади є відносними цінностями. Принципи й норми ділового етикету засновані на ієрархії та владі. При цьому посада та титул є абсолютними цінностями, на яких ґрунтується одне з основних правил ділового етикету - дотримання порядку першості (перевага старшинства). Стать у даному випадку не відіграє значної ролі.

Більшість правил і норм дипломатичного, ділового, світського етикетів у тій чи іншій мірі співпадають. Відмінність між ними полягає в тому, що дотриманню правил етикету дипломатами надається більшого значення, оскільки відхід від них або їх порушення може завдати шкоду престижу країни або її офіційним представникам і призвести до ускладнення у взаємовідносинах держав. Таким чином, дипломатичний етикет менш гнучкий, ніж діловий або світський етикет, більш консервативний.

1.4 Історія дипломатичного протоколу

Норми дипломатичного протоколу не були винаходом якоїсь однієї країни чи групи дипломатів, вони - підсумок багатовікового спілкування держав. Протягом століть людський досвід накопичував і відбирав із нескінченних повторень поведінки ті правила, умовності й традиції, що відповідали інтересам підтримки спілкування. З появою держав і з розвитком зв'язків між ними стали складатися норми спілкування, включаючи протокольні. Ж.Камбон вважав, що протокол бере свій початок від звичаю оточувати іноземних представників всіма можливими атрибутами ввічливості, звичай став правилом, коли посольства перетворились у постійні місії10.

Форми дипломатичної діяльності поступово складались у процесі історичного розвитку з досвіду різних держав, серед яких у добу Середньовіччя і в Новий час провідну роль відігравали Візантія, Венеція, Святий Престол, Франція, особливо від часів Людовіка XIV. У дипломатичній практиці Венеції і східних держав виразно відзначався вплив Візантії, натомість у західноєвропейських державах домінував вплив двору Папи Римського, пізніше французького двору11. Поступово сукупність протокольних норм і правил набували універсального міжнародного характеру. Таким чином, засади дипломатичного протоколу зародились з практики європейських держав і поширились на весь світ.

У минулому протокол повинен був не лише демонструвати взаємну повагу господаря та гостя, а й бути гнучким інструментом політики, за допомогою якого можна було, наприклад, продемонструвати іноземцям велич та могутність держави, її непереможність перед зовнішніми ворогами. Надмірно урочистий дипломатичний церемоніал, який застосовувався у Візантії, мав саме таку мету. Уяву іноземців приголомшували небувалою розкішшю вже під час першої аудієнції в імператора: перед троном царя стояло золоте дерево, на якому щебетали золоті птахи; з обох боків трону стояли позолочені леви, які били хвостами та ричали. Посланець мав простягнутися ниць перед царем, а коли він піднімав голову, то бачив, що трон, на якому сидів цар, піднявся до стелі, і що на цареві вже інший багатий одяг. Під час першого прийняття посол лише передавав вірчі грамоти та подарунки. Саме у Візантії вперше було використано вірчі грамоти, які писали на пергаменті вишуканим стилем кольоровим чорнилом. Послам демонстрували військову могутність Константинополя, звертали увагу на товщину міських стін, на неприступність його укріплень. Перед послами проводили війська, які заради більшого ефекту пропускались по кілька разів, змінюючи одяг та озброєння. Проводжали послів зі звуками труб та розгорнутими прапорами12.

Візантія була не єдиною країною, яка надавала "охорону" посольствам. Часто під час "слідування посольства" до столиці стріляли з гармат, грала військова музика. Саме* демонстрація військової сили передувала появі такої сучасної норми дипломатичного протоколу, як почесна варта. Сьогодні в більшості країн снігу на честь високих іноземних гостей під час церемонії офіційної зустріті виставляють військову почесну варту, виконуються державні гімни, Дасться артилерійський салют 13.

Поява суверенних держав з сильною абсолютною владою, а також постійних представництв з послами як особистими представниками суверенів зумовило розвиток протокольних і церемоніальних норм, покликаних, з одного боку, формувати культ суверена, з іншого - виказувати повагу представникові іншого суверена. У тих умовах протокол і церемоніал відігравали важливу роль у дипломатичних зносинах, а їх порушення було рівнозначне образі суверена, який надіслав посла.

ХVІ-ХVШ ст. були часом, коли в Європі складався новий дипломатичний протокол і церемоніал. Уже при імператорі Карлі V почесті, що надавалися послам при в'їзді і прийомі, одержали суворо встановлений характер. У церемоніалі враховувалося значення кожної держави, посли якої прибували в Іспанію. У XVІ ст. поступово склався чин посольських прийомів і у Франції. Трохи простіше до церемоніалу ставилися довгий час англійці. Але й в Англії з часів шанувальника французьких порядків Карла І Стюарта також установився визначений дипломатичний ритуал.

У XVI і XVII ст. при папському дворі існував, наприклад, такий порядок: урочиста аудієнція давалася папою, якого оточувала колегія кардиналів, що складали консисторію. Посол зобов'язаний був вислуховувати папу стоячи, з непокритою головою. Послів імператора, великих государів і Венеціанської республіки приймали у великій, так званій Королівській залі, послів інших государів - у малій, Герцогській залі. Були й такі посли, яких папа приймав у своїх покоях, куди він на цей випадок запрошував лише деяких кардиналів, щоб посол не подумав, що для нього складена консисторія. Герцог Савойський, отримавши титул кіпрського короля, зажадав, щоб його послів папа приймав у великій залі. Коли йому було в цьому відмовлено, він образився і на якийсь час перестав взагалі надсилати свого представника до папи. Генуезька республіка пропонувала папі кілька мільйонне золотом тільки за те, щоб її послів папа приймав у великій залі. Папа відмовив їй у цьому під тиском Венеції, що ніяк не бажала, аби Генуя була на одному рівні з нею. 13 вересня 1872 р. у Римі побувала делегація государя московського. їй була дана аудієнція у великій залі, папа приймав її в оточенні п'ятнадцяти кардиналів. Московського посла змусили здійснити таку ж церемонію, як і будь-якого правовірного католика, - він повинен був зробити три глибоких уклони і поцілувати папську туфлю. Під час звичайних аудієнцій папа сидів у кріслі, оббитому червоним шовком. Послу дозволялось сидіти на табуреті, при цьому посол не міг покривати голову протягом усієї аудієнції.

У Франції послів коронованих осіб і папських нунціїв уводили до зали прийому принци крові. Коли в 1635 р. до Франції прибув англійський посол та з'явився до двору, що в цей час розміщувався за межами Парижа, там не виявилось жодного принца крові. Посол заявив, що не зрушить з місця доти, поки йому не буде надано особу - принца крові, який вводить до двору. Довелось терміново посилати за принцом у Париж 14.

Здавна держави прагнули надати юридичної чинності деяким нормам протоколу, перетворити їх у норми міжнародного права. У 1504 р. глава римсько-католицької церкви, що претендував на верховенство серед глав католицьких держав, спробував скласти "список монархів" як ключ до вирішення суперечок, що постійно виникали між ними. Розміщення держав у списку відбивало їхню відносну економічну й військову силу, а також так звану порівняльну стародавність монархій. Однак "сила держав" не була постійною величиною, а "стародавність", не підкріплена реальною силою, не могла бути переконливим аргументом.

Протокольні правила старшинства довгий час були джерелом конфліктів саме через те, що посол в добу абсолютних монархій розглядався як друге я глави держави, якого він представляв. Будь-яке порушення привілеїв та імунітетів дипломатичного представника сприймалось як особиста образа його государя. Саме тому виникали постійні суперечки через дрібниці етикету, постійні намагання послів одержати такі ж почесті, які були надані послу іншої держави, їхній острах принизити гідність свого государя недостатньою увагою, виявленою до його посла.

Дипломатична практика знає багато прикладів драматичних інцидентів на цьому ґрунті. Один із них, який став хрестоматійним, стався ЗО вересня 1661 р. під час церемонії зустрічі шведського посла в Лондоні. За місце в кортежі відбулась кривава сутичка між слугами іспанського посла Ваттевілля і французького посла д'Естрада. Людовік XIV, дізнавшись про цю подію, наказав іспанському послу залишити Францію, а своєму представнику в Мадриді надіслав інструкцію з вимогою сатисфакції: Ваттевілль повинен бути покараний, крім того, Іспанія повинна зобов'язатись, що її посли при всіх іноземних дворах надалі будуть поступатися місцем послам Франції. В іншому випадку Франція погрожувала війною. Побоюючись військових дій, король Іспанії направив особистого представника в Париж для принесення вибачень Людовіку ХІV у присутності всього двору і дипломатичною корпусу. Версаль увічнив свій тріумф, відливши спеціальну медаль, на якій були викарбувані французький король і посол Іспанії, який приносив вибачення На перший погляд, сварку між слугами двох послів і погрозу війни між державами не можна порівняти. Але це тільки на перший погляд: за зовнішнім виявом сварки чітко проглядалася претензія Франції на лідерство серед європейських держав.

Подальше зміцнення постійно діючої дипломатичної служби, стрімкий розвиток мережі дипломатичних представництв загострювали проблему старшинства в дипкорпусі. Йшло постійно суперництво за протокольне старшинство між повноважними послами й надзвичайними, які прибули зі спеціальними дорученнями на чолі надзвичайних посольств (наприклад, на коронацію). Вони також претендували на особливі привілеї. Суперечності, які виникали між постійно акредитованими і надзвичайними послами, були зняті в другій половині XVII сі. У вірчі грамоти постійних (повноважних) послів стали додавати слово "надзвичайні", тим самим прирівнявши їх до надзвичайних послів.

Великі витрати на утримання посольств, неприємні інциденти, пов'язані із суперечками через старшинство та церемоніал, призвели до того, що держави почали призначати замість послів представників або резидентів, які не мали права на такі церемоніальні почесті, як посли. Так, при австрійському дворі першість надавалась послу Іспанії, акредитованому у Відні. Французький король, який не хотів, щоб його посол обіймав місце після представника Іспанії, надсилав до Відня резидентів15.

У XVI - XVII ст. менш почесний титул представника почав виходити з ужитку. Іншим титулом для дипломатів нижчого рангу був титул "повіреного у справах". Резиденти зустрічалися в різні періоди часу аж до кінця XVIII ст. Фактично дипломатичні представники ділились на два класи: перший складався з послів та легатів, а другий включав представників, резидентів і посланників. За зразком терміну "надзвичайний посол" означення "надзвичайний" стало застосовуватись до посланників, які через це почали претендувати на старшинство перед резидентами, тобто постійними посланниками. Такі питання старшинства вирішувались згідно з протоколом того двору, до якого призначався конкретний дипломатичний представник.

Питання про пріоритет держав, глав держав та їхніх представників залишалось, відкритим до XIX сі. Вирішення цих питань відбулось під час Віденського конгресу 1815 р., який підвів підсумки наполеонівським війнам, а також під час Аахенського конгресу Священного союзу 1818 р.

На Віденському конгресі було вирішено надалі зовсім не враховувати відносне старшинство монархів і встановити, що в кожному класі держав (імперії, королівства, республіки) положення дипломатичних представників залежить від старшинства між ними, тобто від дати офіційного повідомлення про прибуття. І щоб позбутися пережитків теорії, за якою ранг одних монархів вищий, ніж ранг інших, уповноважені вирішили також, що в актах або договорах між кількома державами, що допускають чергування, порядок, в якому мають йти підписи, буде визначатися жеребкуванням між міністрами. Однак ні на Віденському, ні на Аахенському конгресах положення щодо жеребкування не виконувалось. Замість нього уповноважені підписувались у алфавітному порядку французьких назв представлених ними держав.

Питання старшинства в середині дипломатичного корпусу врегульовувалось у "Положенні щодо дипломатичних агентів", оформленому як "Додаток № 17" до Генерального акту Віденського конгресу (Віденський регламент). Віденський регламент встановлював, що ні родинні зв'язки між дворами, ні політичні союзи не могли давати послам жодних переваг одному над іншим. Єдиним критерієм старшинства посла визнавався термін перебування його в країні, який вираховувався від дня вручення ним вірчих грамот главі держави. Посол, який першим вручав вірчі грамоти, ставав старшиною - дуаєном дипломатичного корпусу. У країнах, де перебував папський посол (нунцій), він визнавався дуаєном, незважаючи на час перебування у країні.

У Віденському регламенті визначались три класи дипломатичних представників:

Клас послів, папських легатів та нунціїв.

Клас посланників, міністрів та інших уповноважених при государях.

Клас повірених у справах.

Передбачалось встановлення єдиного для всіх держав порядку прийняття дипломатичних агентів кожного класу.

На Аахенському конгресі 1818 р. було прийнято "Аахенський протокол", який доповнив цей список класом міністрів-резидентів, які зайняли місце між посланниками та повіреними у справах. Дипломатичні представники перших трьох класів (посол (нунцій), посланник, міністр-резидент) акредитувались при главах країн перебування. Повірений у правах представляв свого міністра закордонних справ при міністерстві і. кордонних справ країни перебування.

Класифікація дипломатичних представників за класами, встановлена регламентом, поклала край усім попереднім суперечкам з питань старшинства. Значення Віденського регламенту полягало також у тому, що це був перший письмовий багатосторонній акт у сфері дипломатичного протоколу. Усі попередні рішення в цій сфері мали звичаєвий характер.

Віденський регламент був також визнаний державами, які не брали участі у Віденському конгресі.

Водночас положення Віденського регламенту й Аахенського протоколу не знімали всіх суперечностей у питанні дипломатичного старшинства. У Європі, наприклад, лише великі держави (Англія, Австрія, Пруссія, Росія та Франція) могли акредитувати за кордоном послів. Після Кримської війни 1853-1856 рр. це право отримала Туреччина; після франко-прусської війни 1870-1871 рр. - Німеччина; після російсько-японської війни 1904 р. - Японія. Менш впливові держави обмежувались направленням дипломатичних представників нижчого класу.

Незважаючи на недосконалість указаних документів з позицій сьогодення, вони регулювали міжнародну протокольну практику більш ніж 150 років. Постанови Віденського регламенту щодо дипломатичних представників були покладені в основу статей Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.

1.5 Джерела правил і норм дипломатичного протоколу

Норми протоколу базуються на чотирьох основних джерелах: міжнародному праві, міжнародному звичаї", державному праві, національних традиціях та особливостях.

Основоположними міжнародно-правовими актами, які врегульовують окремі норми дипломатичного протоколу, є конвенції, укладені під егідою ООН. Основним джерелом сучасного дипломатичного права є Віденська конвенція про дипломатичні зносини, підписана 18 квітня 1961 р. у Відні на Конференції ООН з дипломатичних зносин та імунітетів. В основу тексту Конвенції було покладено проект, підготовлений Комісією міжнародного права ООН у ході робіт із кодифікації дипломатичного права, розпочатих у 1955 р. Учасниками конвенції в наш час є понад 170 держав, серед них і Україна. Всі країни світу, у тому числі й ті, які формально утримуються від приєднання до конвенції, дотримуються зафіксованих у ній норм, а протокольні служби враховують їх у своїй роботі. У деяких державах Віденська конвенція була інкорпорована в національні законодавства й стала розглядатися як складова національного права. Інші - прийняли власні законодавчі акти з урахуванням норм Конвенції.

Конвенція 1961 р. визначає:

* порядок встановлення дипломатичних відносин між державами й заснування постійних дипломатичних представництв (ст.2);

функції дипломатичного представництва (ст.3);

порядок акредитації дипломатичних представників (ст.4);

права й обов'язки дипломатичних представників (ст. 5-13);

обов'язки держави перебування надавати всі можливості для виконання функцій дипломатичних представництв (ст.25);

класифікацію глав дипломатичних представництв (ст. 14, 15);

старшинство в дипломатичному корпусі (ст. 16, 17, 18);

імунітети й привілеї дипломатичних представництв і дипломатичних агентів (загалом 20 статей);

порядок використання державної символіки акредитуючої держави на приміщеннях представництва (ст. 20);

порядок припинення функціонування дипломатичних представництв (ст.43), а також інші практичні питання, пов'язані з виконанням функцій дипломатичних представництв.

"Віденська конвенція про консульські зносини" від 24 квітня 1963 р. - основне джерело сучасного консульського права, вона, зокрема, регламентує окремі протокольні питання діяльності консульських установ і консульських посадових осіб. Конвенція визначає порядок установлення й припинення консульських відносин між державами і відкриття консульської установи; класифікацію глав консульських установ; порядок призначення і допущення глав консульських установ; старшинство між главами консульських установ і порядок старшинства між консульськими посадовими особами консульської установи; переваги, привілеї та імунітети консульських установ, штатних консульських посадових осіб та інших працівників консульських установ, зокрема порядок користування державним прапором і гербом акредитуючої держави.

Конвенція про спеціальні місії, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН і відкрита для підписання 16 грудня 1969 р., є одним із основних джерел сучасного права зовнішніх зносин. Конвенція визначає порядок направлення, початку і завершення функцій спеціальної місії, призначення членів місії; правила, які стосуються старшинства спеціальних місій; правила використання державних символів країни, яка надіслала місію; статус глави держави і осіб високого рангу, які очолюють спеціальну місію; привілеї та імунітети спеціальної місії та її членів, аналогічні дипломатичним.