Становлення та розвиток політичних і економічних відносин України з країнами арабського Сходу (1990-ті рр. – початок ХХІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. І.І. МЕЧНИКОВА

УДК 94(477:53):327:339"1991/2003"(043.3)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ І ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН УКРАЇНИ З КРАЇНАМИ АРАБСЬКОГО СХОДУ

(1990-ТІ РР. - ПОЧАТОК ХХІ СТ.)

Спеціальність 07.00.02 - Всесвітня історія

СЄРОВ ДМИТРО ІГОРОВИЧ

Одеса - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І.І. Мечнікова,

Науковий керівник:

ГЛЄБОВ Віктор Вікторович, кандидат історичних наук, доцент, Інститут соціальних наук Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, завідувач відділення міжнародних відносин.

Офіційні опоненти:

ВІДНЯНСЬКИЙ Степан Васильович, доктор історичних наук, професор, Інститут історії України НАН України, завідувач відділом всесвітньої історії і міжнародних відносин;

ПРОРОЧЕНКО Наталія Олександрівна, кандидат історичних наук, доцент, Вищий навчальний заклад "Університет економіки та права "КРОК", м. Київ, доцент кафедри міжнародної інформації.

Провідна установа: Дипломатична академія України при Міністерстві закордонних справ України, м. Київ.

Захист відбудеться "24" травня 2006 р. о 13-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.051.08 при Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова (65057, м. Одеса, вул. Щепкіна, 12, ауд. 9).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова (65025, м. Одеса, вул. Преображенська, 24).

Автореферат розіслано "22" квітня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Лозовський А.К.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Участь України як самостійного суб'єкта в сучасних міжнародних відносинах поставила перед державою складні завдання вибору шляху розвитку, створення повноцінної системи зовнішніх зв'язків. Пріоритетними питаннями в перші роки незалежності для українського політичного керівництва виявилися проблеми взаємин з провідними світовими державами та міжнародними об'єднаннями. Поступово, у ході створення концепції зовнішньої політики та визначення головних цілей політичного й економічного співробітництва, стали активно розроблятися й інші напрями розвитку зовнішніх зв'язків.

В останньому десятиріччі XX ст. арабські країни почали відігравати значно більшу роль у світовій політиці. Але традиційно їхня політична вага і значення обумовлюються роллю у нафтовій сфері. Однак арабський світ це - передусім великий регіон на стику Європи, Азії й Африки, регіон давньої і високої цивілізації, один з найважливіших у світі геополітичних центрів. Здавна досягнення арабської культури ввійшли складовою частиною у світову цивілізацію.

Арабські країни становлять значний інтерес і в плані розвитку політичної та економічної моделі сучасного суспільства. Для України, яка стала на шлях економічних, суспільних перетворень, досвід реформ в арабському світі становить неабияке значення. Як важливий аспект політичної та економічної стратегії, зовнішня політика України на Арабському Сході створює шляхи до міжцивілізаційного порозуміння. З іншого боку, в останні роки з Арабським Сходом почали пов'язувати поширення такого небезпечного для всього світового співтовариства явища, як міжнародний тероризм. Пошук методів боротьби з ним буде неповним без вивчення всіх історичних умов його існування. Багато в чому цими обставинами і визначається зацікавленість представників науки, політики й економіки до арабських країн Близького Сходу та Північної Африки.

Узагальнено політика України стосовно країн Арабського Сходу була визначена в "Основних напрямках зовнішньої політики України", прийнятих як Постанова Верховної Ради України. В цьому документі відносини з арабськими країнами розглядаються як складова частина відносин з країнами Близького та Середнього Сходу, Азійсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки. Прагнення України до активної присутності на Близькому Сході викликане як політичними, так і економічним чинниками. У цьому регіоні Україна виступає не тільки як крупна європейська держава, але й як вигідний партнер в реалізації масштабних проектів, у постачаннях високотехнологічної продукції на арабські ринки, що дозволяє в короткий історичний період збільшувати обсяги економічної співпраці у кілька разів. Крім того, Україну не може не турбувати вибухонебезпечна ситуація на Близькому Сході. Зацікавленість щодо врегулювання близькосхідної кризи, участь у миротворчих операціях є часткою забезпечення національних інтересів, і може стати одним з чинників визнання міжнародного авторитету України.

Місце арабських країн у стратегічних інтересах України не часто стає об'єктом постійних наукових досліджень. Без перебільшення можна сказати, що у вивченні історії, практики і перспектив розвитку відносин України з арабськими країнами Близького Сходу і Північної Африки з обох сторін зроблені лише перші кроки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках комплексної наукової теми кафедри міжнародних відносин Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова "Україна в системі сучасних міжнародних відносин".

Хронологічні рамки дослідження охоплюють перші дванадцять років розвитку незалежної української держави - 1991-2003 рр. Початковим моментом періоду є грудень 1991 року, коли арабські держави почали визнавати Україну. До кінця грудня 1991 року вже сім арабських країн, включаючи Туніс, Алжир, Йорданію, Сирію, Оман, Лівію та Марокко, виступили з заявами про визнання України як незалежної держави. Кінець періоду, що вивчається, припав на 2003 р., коли Україна визначилася з практичними кроками в іракському питанні, що означало досить істотні зміни політики України на Арабському Сході, коли відбулись кардинальні якісні зрушення у співпраці з цілою низкою арабських держав Перської затоки та Лівією.

Географічні рамки дисертації включають арабські країни Перської затоки, Леванту й Північної Африки: Алжирська Народна Демократична Республіка, Арабська Республіка Єгипет, Велика Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахирія, Держава Бахрейн, Держава Катар, Держава Кувейт, Ісламська Республіка Мавританія, Йорданське Хашимітське Королівство, Королівство Марокко, Королівство Саудівська Аравія, Ліванська Республіка, Об'єднані Арабські Емірати, Палестина, Республіка Ірак, Республіка Судан, Сирійська Арабська Республіка, Султанат Оман, Туніська Республіка, Єменська Республіка.

Мета і задачі дослідження. Метою є цілісне та комплексне відображення процесу становлення й розвитку українсько-арабських відносин в останньому десятилітті ХХ - перших роках ХХІ ст., дослідження місця й ролі країн Арабського Сходу в зовнішньополітичній і зовнішньоекономічній діяльності України.

Відповідно до мети дослідження визначено такі задачі:

- всебічно дослідити шляхи встановлення та еволюції українсько-арабських відносин;

- з'ясувати місце арабського напряму політики України в системі її міжнародної діяльності;

- дослідити співпрацю України та арабських країн у формуванні договірно-правової бази двосторонніх відносин;

- проаналізувати чинники та умови розгортання та реалізації зовнішньоекономічної стратегії України в арабському світі;

- виявити основні чинники впливу на формування відносин України з арабським світом;

- визначити позицію України щодо залучення до процесу близькосхідного врегулювання;

- проаналізувати місце та роль, форми та сфери співробітництва державних і недержавних структур України у її відносинах з арабськими країнами;

- оцінити стан наукової розробки в історіографії проблеми відносин незалежної України з Арабським Сходом.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є історія міжнародних відносин на Арабському Сході наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. в контексті глобальної перебудови світового порядку.

Предметом дослідження є становлення та розвиток політичних і економічних відносин України з країнами Арабського Сходу.

Методи дослідження. В основу роботи покладений принцип історизму, який дозволяє відобразити характер зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних зв'язків України у всьому їх різноманітті, зв'язок із внутрішньополітичним розвитком української держави та її окремих сфер. За його допомогою наочно реконструюється історія втілення в життя зовнішньополітичної концепції України. Він доповнюється проблемно-історичним підходом щодо процесу формування стратегії України в арабському світі. Разом з тим, він, ґрунтуючись на конкретних реаліях, дає можливість вичленити найбільш спірні, дискусійні питання. У сполученні з методом критичного аналізу процесів і явищ, джерел та літератури він надає можливість шляхом зіставлення різних точок зору і підходів прийти до об'єктивних оцінок зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України.

Для аналізу міждержавних відносин і міжнародної політики велике значення має метод системного аналізу, який дозволяє розглядати відносини між Україною і країнами Арабського Сходу як підсистему глобальної системи сучасних міжнародних відносин, простежити їхній взаємозв'язок і взаємовплив. Використання цього методу спрямовує на вивчення пріоритетних напрямів розкриття теми, насамперед у площині становлення зовнішньополітичної концепції України по відношенню до Арабського Сходу.

Методи дослідження історичних подій, безпосередньо пов'язаних із сучасною політикою дозволяють здійснити комплексне вивчення проблем з використанням як загальнонаукових і конкретно-історичних методів (проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного, ретроспективного), так і міждисциплінарних, передусім структурно-системного підходу. В результаті сукупність методів та підходів відкриває можливість дослідникові дотриматися вимог науковості та об'єктивності.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській історичній науці здійснено комплексне конкретно-історичне дослідження процесу становлення та розвитку відносин України з усіма арабськими країнами в 90-х рр. ХХ ст. - перших роках ХХІ ст., з якими існували міждержавні відносини. Основні положення дисертаційної роботи, що визнають також її дисертаційну новизну полягають у наступному:

- простежені особливості розбудови українсько-арабських відносин;

- проаналізовані форми та методи реалізації арабського напряму політики України;

- представлено механізм розгортання зовнішньоекономічного та військово-технічного співробітництва України з арабськими країнами;

- досліджені шляхи залучення України до процесу близькосхідного врегулювання;

- визначено рівні співробітництва України з окремими арабськими країнами в політиці та економіці;

- вперше в науковий обіг впроваджено низку архівних матеріалів МЗС України.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки дисертації можуть бути враховані та використані для підготовки та викладання загальних курсів лекцій зі всесвітньої історії, історії міжнародних відносин та історії України, спецкурсів з історії арабських країн, зовнішньої політики України і сучасних міжнародних відносин, при підготовці узагальнюючих робіт із зовнішньої політики України на близькосхідному напрямку. Крім того, дисертаційний матеріал може бути практично застосований для поглибленого аналізу і наукового прогнозування перспектив українсько-арабських відносин, для розробки рекомендацій прикладного характеру.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи обговорювалися на засіданні кафедри міжнародних відносин ІСН ОНУ, на всеукраїнських і міжнародних конференціях: "Історія очима молодих дослідників" (Донецьк, грудень 1999 р.), "V Сходознавчі читання А. Кримського" (Київ, жовтень 2001 р.), "III Всеукраїнська науково-практична конференція "Україна - країни Сходу: Від діалогу педагогічних систем до діалогу культур та цивілізацій" (Київ, травень 2001 р.), "V Міжнародний конгрес україністів" (Чернівці, серпень 2002 р.), "VІІІ Сходознавчі читання А. Кримського" (Київ, червень 2004 р.), на засіданнях "круглих столів" "Американо-сирійські відносини в контексті іракської кризи" (Одеса, листопад 2004 р.) і "Еволюція позиції України щодо розв'язання іракської кризи" (Одеса, березень 2005 р.).

Публікації по темі дисертації. За матеріалами дисертаційного дослідження нараховується 10 публікацій, зокрема 5 у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою і задачами дослідження та базується на основі проблемно-історичного принципу. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи 186 сторінок. Список використаних джерел та літератури становить 506 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, показано зв'язок роботи з науковими програмами, визначається об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні та географічні рамки, формулюються мета і завдання, розкриваються методи дослідження, наукова новизна, практичне значення і апробація одержаних результатів.

У першому розділі "Історіографія проблеми та джерелова база" дається характеристика джерел дисертаційної роботи та проаналізовано стан наукових досліджень проблеми.

Джерелову базу дослідження складають різноманітні за походженням та характером матеріали. В дисертації використано значну кількість архівних джерел, які вперше вводяться до наукового обігу, зокрема "Основного фонду" історико-архівного управління МЗС України. Вони показують, які пріоритети та напрями вибудовувалися у двосторонніх контактах з арабськими державами. Крім документів МЗС України, у фонді знаходяться документи міністерства зовнішньоекономічних зв'язків та інших державних органів країни. Найбільша кількість матеріалів стосується відносин України з Єгиптом, Лівією, Тунісом, Марокко, Ліваном, Йорданією, ОАЕ. Одним із найзмістовніших видів дипломатичних джерел є розгорнуті довідки з аналізом зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних проблем арабських країн і двосторонніх відносин. Архівні документи дають уявлення про механізм підготовки та прийняття рішень із зовнішньополітичних проблем. Плани візитів, комплексні програми співробітництва, листування за поточними проблемами дозволяють визначити рівень та значущість різноманітних заходів. Про масштабний і цілеспрямований підхід у відносинах з Єгиптом свідчить "Програма розвитку торгово-економічного співробітництва з Арабською Республікою Єгипет на період 1996-1997 років". Про системність роботи українських дипломатів говорить і подібного роду матеріал стосовно Ліванської Республіки. Не менш важливі документи, пов'язані із діяльністю українських посольств у країнах арабського світу. Це, головним чином, робоче листування з окремих питань, звіти дипломатів, підготовчі матеріали до візитів українських делегацій до арабських країн тощо. В комплексі архівні матеріали МЗС України показують наскільки багатоплановою та копіткою була робота по розбудові українсько-арабських відносин.

Опубліковані джерела поділяються на декілька груп залежно від їх походження та інформативності. До першої групи належать офіційні документи міжнародних організацій, органів влади арабських країн та України. Насамперед це матеріали ООН щодо близькосхідного врегулювання, документи ЄС, загальноарабських форумів. Не менше значення мають для дослідження теми закони, прийняті вищими законодавчими органами влади: Конституція України, конституції арабських країн, постанови Верховної Ради України, закони України. Другу групу джерел складають двосторонні договори та угоди України з арабськими країнами. Станом на кінець 2003 р. налічувалось більше 100 діючих міждержавних, міжурядових і міжвідомчих угод, частину яких підписано ще за радянських часів, і вони діють по сьогодні. Україна заключила з Єгиптом, Лівією, Ліваном, Сирією та Тунісом від десяти до двадцяти угод з кожною. Майже п'яту частину угод було підписано у 1992 р. (19 угод). Понад половина - 55 документів припала на 2001-2003 рр.

Третю групу джерел складають промови, заяви, інтерв'ю та публіцистичні праці посадовців найвищого та вищого рівня: президентів, прем'єр-міністрів урядів, міністрів закордонних справ арабських країн та України, а також провідних країн світу. Вони дозволяють вивчити процес реалізації зовнішньополітичних курсів України та арабських країн. Особливо важливі документи, які пов'язані з візитами вищих українських посадовців до країн Арабського Сходу і навпаки. Про конкретну спрямованість зовнішньої політики своїх країн значно більше висловлювалися міністри закордонних справ України, Росії та арабських країн. У виступах, інтерв'ю, заявах, як в Україні, так і за кордоном, і українські, і арабські міністри наголошували на позитивних моментах зовнішньої політики своїх країн, викладали основні положення зовнішньої тактики і стратегії.

Механізм реалізації зовнішньої політики України на Арабському Сході може бути відтворений насамперед завдяки джерелам, які складають четверту групу. Це офіційна поточна документація Міністерства закордонних справ України та офіційна інформація іншого походження про українсько-арабські відносини. Оцінки представників дипломатичного корпусу подій міжнародного життя є серед головних джерел розкриття теми. Політична лінія української сторони представлена у промовах та інтерв'ю послів України в арабських державах. Виступи та інтерв'ю арабських дипломатів дозволяють виявити погляд їх країн на розвиток міждержавних відносин.

До п'ятої групи джерел належать матеріали преси. Вони містять важливі історичні факти, що допомагають створити уявлення про розбудову зовнішньої політики України та конкретизують процес еволюції українсько-арабських відносин. В роботі використано державні українські та арабські ЗМІ. Найпослідовніше відстежувалась діяльність України в арабському світі на сторінках газет державної законодавчій та виконавчої влади України "Голос України" та "Урядовий кур'єр". Арабські ЗМІ представлені газетами низки арабських країн: Аль-Аграм (Єгипет), Аль-Ахбар (Єгипет), Аль-Джумгурія (Єгипет), Ан-Нагар (Ліван), Аль-Байрак (Ліван), Аль-Уатан аль-Арабі (Ліван), Аль-Мустакбаль (Ліван), Аш-Шарк аль-Аусат (загальноарабська), Аль-Хайат (Велика Британія), Ас-Сабах (Туніс), Ас-Саура (Сирія), Ас-Сафір (Ліван),Tunis Hebdo (Туніс), Daily Gulf Times (Катар), The Peninsula (Катар), Peninsula Business (Катар).

Нарешті, шосту групу джерел становлять статистичні матеріали. Незважаючи на їхню чисельну обмеженість, саме вони показують динаміку двосторонніх економічних українсько-арабських відносин.

Історіографія проблеми. Рівень наукового аналізу політичних і економічних відносин України з арабськими країнами не відповідає об'єктивному значенню цієї тематики. Про це свідчить відсутність як значних узагальнюючих робіт з історії українсько-арабських відносин 90-х рр. ХХ - перших років ХХІ ст., так і спеціальних монографічних досліджень з історії двосторонніх відносин України з будь-якою арабською країною. Більше того, в загальних роботах, присвячених історії входження України в міжнародний простір, близькосхідний напрям її зовнішньої політики залишається на задньому плані. Прикладом можуть служити праця О. Івченко, колективні роботи "Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки)", "Нариси з історії дипломатії України" тощо. Для них характерна лише констатація факту наявності двосторонніх зв'язків арабських країн та України.

Втім, перші публікації щодо близькосхідної проблематики зовнішньої політики України з'явилися вже в перші роки незалежності. В ряді статей визначалися завдання України у відносинах із країнами Арабського Сходу. Більш розгорнуто, з акцентом на визначення перспектив політики України на Близькому Сході з урахуванням національних інтересів України, виходячи з її геополітичного та геостратегічного положення, розглядалася тема на міжнародній науковій конференції "Національні інтереси Росії, України і Білорусі в Африці та на Близькому Сході. Загальне і особливе", що проходила в 1993 р. в Києві. Її продовженням стали проведені в 1994 р. Інститутом сходознавства ім. А. Кримського "круглі столи": "Україна - арабський світ: сфери взаємних інтересів" та "Україна - Ізраїль: сфери взаємних інтересів" на яких виступали українські дослідники Л. Скороход і Ю. Скороход, А. Дергачов, О. Коппель і Е. Пархомчук. В середині десятиріччя з'явилась вже й узагальнююча робота про входження України на світові ринки, зокрема й арабських країн. Проте, її автор С. Соколенко проаналізував можливості тільки українсько-єгипетських зв'язків.

Змінюватися ситуація почала в другій половині 90-х рр. Насамперед, значно більше уваги, ніж раніше, дослідники стали звертати на економічні аспекти співробітництва України з країнами Арабського Сходу, особливо в галузі перспектив забезпечення України енергоносіями. Тоді ж почали з'являтися і перші праці, присвячені двостороннім відносинам України з країнами регіону. В статтях Б. Парахонського, О. Коппель і О. Пархомчука, О. Воловича розглядалися різні аспекти взаємовідносин України з державами Близького Сходу.

Ознакою нових підходів до проблеми, які позначилися з початку ХХІ ст., визнанням важливості арабського регіону в зовнішній політиці України стало проведення спеціалізованих конференцій "Україна і сучасний Схід: стан і перспективи співробітництва", "Україна - Арабський світ. Реалії та перспективи". Характерною особливістю їх було поєднання виступів представників арабського дипломатичного корпусу та українських науковців і дипломатів.

З перших років ХХІ ст. країни Арабського Сходу в контексті української зовнішньої політики поступово почали ставати об'єктом вивчення ширшого кола дослідників. Поряд із публікаціями Ю. Кочубея, Б. Парахонського з'явилися статті про двосторонні відносини України з арабськими країнами Д. Сєрова, І. Зубаренко. Важливість вивчення українсько-арабських політичних відносин підкреслювали в своїх дисертаціях А. Веселовський, С. Гринько, Н. Слободян. В роботах О. Сивака, В. Шведа, В. Бичека, І. Мельничука представлена загальна оцінка близькосхідної політики України. На відміну від політичних відносин, економічна співпраця України з Арабським Сходом представлена поодинокими роботами. Такою ж гострою, як і раніше залишалася проблема енергетичного забезпечення та безпеки України, яка продовжувала обговорюватись в літературі.

Узагальнюючий характер мала стаття Л. Скороход та Ю. Скорохода "Україна і Близький Схід", яка з'явилась у 2001 р. у російському виданні "Близький Схід і Сучасність". В ній вони одними з перших запропонували періодизацію близькосхідної політики України. За їхніми словами, початковий етап її становлення припав на 90-і рр. ХХ ст., коли Україна утвердилася як суб'єкт міжнародних відносин в близькосхідному регіоні та сформувала механізм відносин на двох- і багатосторонній основі. Крім того, автори критично розглянули українську концепцію зовнішньої політики і дійшли висновку про потребу перегляду позицій України щодо країн Близького Сходу.

Значна увага приділялася процесу близькосхідного врегулювання, проблемам безпеки і наповнення арабського ринку озброєнь. Спеціально цими питаннями займалися В. Бадрак, С. Згурець, С. Максимов. Низку питань щодо експорту української зброї на арабські ринки озброєння підняли науковці, зокрема В. Чумак. Торгівля українською зброєю з арабськими країнами розглядалась в публікаціях С. Лавренова, А. Шарого, В. Толубка, В. Чередніченко, А. Лук'янова і А. Хахлюка.

По різному оцінювалася можлива участь України в близькосхідному врегулюванні. Так, О. Коппель, Ю. Кочубей схилялися до думки про бажану опосередковану участь України в близькосхідному питанні. Інші автори, як В. Плачинда, В. Дическул, А. Захарченко, Р. Петюр, П. Кушнір підкреслювали важливість українських ініціатив в арабсько-ізраїльському конфлікті.

Визначити сутність процесів, що відбуваються на Близькому Сході, неможливо без врахування зовнішньої політики США. Тому так важливі праці українських вчених Є. Камінського, А. Дашкевича, О. Потєхіна, І. Коваля, В. Глєбова та інших, які досліджували зовнішньополітичний курс США щодо України та політику США на Близькому Сході.

Еволюція поглядів українських вчених і політиків на місце Арабського Сходу в системі міжнародних пріоритетів України за роки незалежності наочно простежується при порівняні трьох монографій, виданих на початку ХХІ ст. У публікаціях "Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива", "Стратегії розвитку України: теорія і практика" тема українсько-арабських відносин висвітлена з погляду моделювання перспектив розвитку, але без аналізу чи оцінок десятирічного досвіду цих відносин. Тільки в монографії 2003 р. "Україна. Стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки", підхід до проблеми більш історичний і прискіпливий. Присутні критичні оцінки української політики на Арабському Сході: необхідність чіткої концепції взаємин, однобокий сировинний характер зовнішньої торгівлі, відсутність великих центрів із дослідження проблем регіону і перспектив просування українських інтересів. Значний інтерес становить анотована історична хроніка міжнародних відносин "Зовнішня політика України в умовах глобалізації", створена колективом авторів Інституту історії України НАНУ під керівництвом С. Віднянського.

Питання українсько-арабських відносин в зарубіжній історіографії представлене лише поодинокими публікаціями. Перші західні публікації 1992 р. про зовнішню політику незалежної України належали американським авторам і жодним словом не згадували про українсько-арабські відносини. Одна з перших західних монографій по темі колективна праця "Радянський Союз, його спадкоємці та Близький Схід" була видана у США в 1993 р. Проте, незважаючи на назву, в ній мова йшла, головним чином, про зміну позицій Росії на Сході. Про Україну автори написали в контексті визнання Росією її незалежності, її ролі в утворенні СНД та "газової війни" між Україною та Туркменістаном в лютому 1992 р. Ненабагато змінилася ситуація напередодні ХХІ ст.

Українську проблематику аналізує відомий західний дослідник міжнародних відносин О. Смолянський. В критичному тоні він визначив помилки України в арабському світі, але водночас показав і недостатність політичної волі арабської сторони до розвитку широкомасштабних відносин з Україною. Прикладом підходу сучасної західної історіографії є колективна праця європейських дослідників "Зовнішня політика близькосхідних країн", видана у 2002 р. При розгляді зовнішньої політики провідних арабських країн Близького Сходу український напрям їхнього зовнішньополітичного курсу практично не представлений. Для американської історіографії загалом характерне критичне сприйняття зовнішньої політики не тільки українських керівників, але й значної кількості лідерів арабських країн. Різноманітні аспекти теми, пов'язані з розвитком арабських країн, представлені публікаціями західних дослідників Н. Арурі, Р. Хааса, Дж. Маркуса, Л. Адді, Р. Мортімера, М. Стоуна, А. Карпа, Р. Лоурі.

Проблеми українсько-арабських відносин майже не досліджувалися в арабських країнах. Разом з тим, особливістю розвитку арабської історіографії теми є її достатньо широке представництво в науковому полі України. Воно пояснюється наявністю значної чисельності арабських науковців в університетах та дослідницьких центрах України. Публікації та кандидатські дисертації арабських вчених історико-політичної спрямованості Ахмадт Абут Альселя, Нізар Джаззана, Бані-Насур Омар Юсіфа, Раді Мухаммед Рифій Хатамлеха, Найрат Мухамед Раеда, Халіфі Мухамед Абу-Бдейда хоч конкретно не розробляли українсько-арабську тематику, але важливі для сприйняття системи міжнародних відносин на Близькому Сході.

Дослідження, які стосуються українсько-арабських економічних відносин, значно конкретніше. Вони носять здебільшого порівняльний характер, але вивчають і двосторонні відносини, як дисертація та низка публікацій Хареса Юссефа. Тематично роботи Абу Аліга Халеда, Ніно Марко Ібрагім Халіля, Мамдух Тайє Аль Зіадата, Шах Халіль Хусейна охоплюють або невелику кількість арабських країн, насамперед Йорданію та Сирію, або увесь регіон у комплексі. До того ж, в них розглядалися головним чином питання розвитку торгівлі.

Ситуацію в арабському світі відображено у статтях арабських авторів. Основна увага в них приділяється регіональній безпеці, загальним питанням міжнародного співробітництва або проблемам міжнародної взаємодії в контексті безпеки. Це роботи С. Ассада, М. Аббаса, З. Шагаба, М. Джаафара, М. Аль-Хатиба та інших. Питання взаємин з Україною в арабській історіографії зустрічаються вкрай рідко і торкаються лише окремих тем. Арабські автори ще не визначилися з необхідністю спеціального вивчення питань українсько-арабських відносин. Вони роблять лише перші спроби на шляху до цієї конкретної теми. Про це свідчить вихід у 2000 р. наукового, тримовного (арабсько-англо-російського) збірника Центру азіатських досліджень факультету економіки і політичних наук Каїрського університету, в якому розглядалися відносини Єгипту з деякими країнами Східної Європи та СНД. Серед республік колишнього СРСР представлена і Україна. Автори видання порівнюють показники товарообігу та рівень зовнішньополітичної присутності Єгипту в Україні, Білорусі та Молдові. Вони говорять про наявність широких перспектив для розширення відносин Єгипту з цими країнами, але вказують на обов'язковість виконання низки практичних заходів.

У дослідженнях російських вчених розглядаються як еволюція політики СРСР на Близькому Сході наприкінці 1980-х років, її успадкування Російською Федерацією, так і концептуальні оцінки розвитку близькосхідної кризи та шляхів мирного врегулювання. Особливо важливі для вивчення впливу російського чинника в арабському світі роботи О. Яковлєва, А. Єгорина, О. Васильєва, О. Філоника, В. Гусарова, Є. Сатановського, С. Багдасарова, В. Пашкова, А. Котелкіна та інших. Про Україну вони якщо і згадують, то тільки поряд з іншими країнами СНД.

Загалом аналіз джерел і літератури показує, що існує широка й різноманітна джерелова та історіографічна база для вивчення історії українсько-арабських відносин в контексті сучасних змін міжнародного простору. Архівні та опубліковані джерела, публікації українських, арабських, західних і російських науковців створили належне підґрунтя для такого дослідження. Водночас, архівна джерельна база ще відомчо розосереджена, тому належним чином не сформована і не систематизована.

У другому розділі "Політичні та економічні відносини України з арабською Північною Африкою" розглядається еволюція відносин України з країнами Північної Африки. На кінець 1991-1992 рр. припав процес визнання ними України як незалежної держави та встановлення дипломатичних відносин. Відтоді країни Північної Африки почали відігравати значну роль в зовнішній політиці України. Важливою передумовою досить стрімкого розгортання двосторонніх відносин виявилася спадщина співпраці українських підприємств радянського періоду з арабськими країнами.

Відносини з провідною країною регіону - Єгиптом українська влада і українські дипломати визначали як пріоритетні. У Києві зважали на наявність серед арабських країн Африки майбутніх партнерів різного рівня. В українському міністерстві закордонних справ усвідомлювали також значні перешкоди на шляху співробітництва. Серед них - наявність міжнародних санкцій щодо окремих країн, міцні позиції в регіоні провідних країн, таких як США, Росія, Франція, Італія, розгортання міжарабських інтеграційних процесів.

В перші роки основну увагу українська сторона приділяла розвитку відносин насамперед із Єгиптом у сподіванні на значні політичні та економічні дивіденди. Проте орієнтація на встановлення відносин стратегічного партнерства України з Єгиптом не повністю виправдала себе. Каїр досить послідовно дотримувався прозахідних позицій і тому в зовнішній політиці АРЄ Україна посідає хоч і помітне місце, але не у ряді стратегічних. Попри це, іншим арабським країнам Північної Африки Україна приділяла значно менше уваги. Все це призвело до того, що в політиці України в цьому регіоні так і не склалися симетричні двосторонні відносини. Найбільшу зацікавленість до співпраці з Україною вже в першій половині 90-х рр. виявляли в цьому регіоні Туніс, Алжир та Лівія. Однак вони не знайшли у Києві адекватної відповіді: на українсько-лівійські відносини впливали міжнародні санкції, на українсько-алжирські - політична нестабільність в Алжирі внаслідок боротьби ісламських угрупувань за владу, на українсько-туніські - внутрішні українські економічні проблеми. На деякий час наслідком стали не тільки повільний або нерівний розвиток, але і згортання економічних, а іноді політичних відносин, як у разі з Тунісом.

До країн, з якими Україна мала найнижчий рівень політичного і економічного співробітництва, належали Марокко, Мавританія і Судан. Така ситуація пояснюється головним чином політикою передусім самих арабських країн: неспроможністю або ж небажанням розширювати контакти з Україною. Двосторонні відносини виявилися в залежності як від тривалої громадянської війни в Судані, так і від незацікавленості з боку Марокко і, особливо, Мавританії.

Важливим чинником двосторонніх відносин, який відігравав впродовж усього періоду негативну роль, виявилося якісне та кількісне розходження структури експорту - імпорту зовнішньої торгівлі. За весь час розвитку відносин сторони так і не спромоглися подолати цю незбалансованість. Тим часом, і Україна, і арабські країни декларували обопільну зацікавленість у зростанні співпраці в економічній сфері при їх недостатній практичній реалізації.

Лише частково виправдалися сподівання української сторони і на розгортання військово-технічного співробітництва з країнами Північної Африки. Широкомасштабні пропозиції України зустріли епізодичну зацікавленість з боку арабських партнерів. Це пояснювалось і високою конкуренцією на ринку озброєнь, і політичним курсом США в регіоні, і помилками українських виробників зброї.

Зрештою все це призвело до стагнації деяких політичних, а особливо економічних проектів практично з більшістю арабських країн регіону. Водночас важливим результатом дванадцятирічного періоду стала розбудова майже всього спектру двосторонніх відносин. З більшістю арабських країн регіону підтримувалися сталі дипломатичні відносини, проводився постійний політичний діалог, сторони майже не мали розбіжностей політичного характеру. Економічні відносини ґрунтувалися на обопільній, але одночасно і здебільшого різновекторній зацікавленості. Зважаючи на стан розвитку української економіки, її перехідний характер, тим не менш, у досліджуваний період вдалося зберегти певний рівень відносин і перспективи до подальшого співробітництва. Більше того, в перші роки ХХІ ст. відносини України з Лівією і Алжиром отримали нового імпульсу, який характеризувався деякими безпрецедентними контрактами, якісно новими підходами, спрямованими безпосередньо на залучення України до розбудови економіки цих арабських країн.

У третьому розділі "Країни Аравійського півострова та Ірак у зовнішньополітичних та економічних зв'язках України" вказується, що на відміну від північно-африканського регіону, з переважною більшістю країн Аравійського півострова, за винятком Ємену, Україні довелося починати двосторонні відносини практично з нульової позначки. Разом з тим, в українських перспективних планах відносини з нафтовидобувними країнами цього регіону визначалися як пріоритетні. Проте в перші роки незалежності наміри масштабного співробітництва України з країнами Аравійського півострову залишились нереалізованими. Українська присутність в регіоні істотно обмежувалася національними інтересами кількох провідних країн світу, які традиційно мали значну зацікавленість на півострові.

На відміну від Північної Африки, для української зовнішньополітичної лінії в зоні Перської затоки спочатку було притаманне звернення до всіх країн загалом і співпраця з регіональними і міжнародними організаціями, в першу чергу, з ООН та Радою співробітництва арабських держав Перської затоки. Однак з часом Київ почав приділяти більше уваги двостороннім відносинам. Відповідно до стратегії забезпечення країни енергоносіями, українське керівництво зосередилось на розбудові відносин з Саудівською Аравією, Об'єднаними Арабськими Еміратами, Кувейтом. Але для Кувейту більше значення, ніж налагодження економічних відносин, мали політичні питання, пов'язані із ліквідацією наслідків іраксько-кувейтської війни. Незважаючи на перешкоди, впродовж усього періоду тривало нарощування обсягів двосторонніх торговельно-економічних відносин. Просування української продукції через торгові виставки та виставки озброєнь дало свої результати. З країнами Перської затоки було започатковано і військово-технічне співробітництво. Перші місця в товарообігу України з країнами Аравійського півострову посідали ОАЕ і КСА.

Іракський напрямок зовнішньої політики України в зоні Перської затоки був одним із найперспективніших. За обсягами торгівлі Ірак вийшов на одне з провідних місць серед арабських країн регіону. Україна постійно і послідовно виступала за мирне, політичне розв'язання іракської проблеми виключно в межах компетенції Ради Безпеки ООН. Лише коли стало очевидно, що війни з Іраком не уникнути, Україна за проханням Кувейту відправила туди батальйон РХБ, а згодом, після закінчення військової операції в Іраку, приєдналася до міжнародних зусиль щодо надання допомоги у стабілізації ситуації в Іраку та його оновленні.

Рівень відносин України з малими країнами Перської затоки відповідав їхньому геополітичному становищу та їхній, насамперед, зорієнтованості на сусідні провідні арабські держави. Українсько-єменські відносини перервалися у зв'язку з вибухом тривалої громадянської війни в Ємені і залишалися після цього у завислому стані.

Загалом же, незважаючи на безсумнівні успіхи політики України в зоні Перської затоки, чинник позарегіональних держав значно впливав на формування двосторонніх українсько-арабських відносин з країнами Аравійського півострова та Іраку.

У четвертому розділі " Україна та арабські країни Леванту: політичне та торгівельне співробітництво" висвітлено співпрацю України з арабськими країнами Леванту. В арабському світі країни Леванту займають особливе місце. Їхні території вже на понад півстоліття перетворились на один із головних епіцентрів арабсько-ізраїльського протистояння. Близькосхідна криза позначилася як загалом на українсько-арабських відносинах, так і специфічно впливала на характер відносин України з державами цього регіону. Та попри конфліктогенність Леванту, Україна за 12 років змогла вибудувати зовнішню політику рівновіддаленості від обох сторін конфлікту та налагодити постійні дипломатичні відносини.

Україна змогла певною мірою захистити свої інтереси в цих країнах. Повніше вони проявилися в торговельно-економічній сфері. На відміну від інших регіонів, у Леванті, внаслідок загальної політичної нестабільності, Україні довелося підходити до розвитку двосторонніх відносин у кожному випадку з особливими передумовами, враховувати цілий спектр перешкод. Сирійська присутність в Лівані, підтримка Йорданією політики Іраку в кувейтському конфлікті, стан постійного військового протистояння Сирії з Ізраїлем впливали на зовнішньополітичний курс України в цьому регіоні. До того ж, одним із головних чинників були українсько-ізраїльські відносини. Тому довго і складно проходив процес встановлення дипломатичних відносин України з Палестиною.

Участь України у врегулюванні близькосхідного конфлікту починалася з участі на міжнародному рівні у розробці резолюцій ООН по Близькому Сходу. На регіональному рівні Україна зайняла конструктивну позицію, визнаючи інтереси Палестини та Ізраїлю, вбачаючи майбутнє регіону в політичному розв'язанні протистояння. Посередницькі зусилля Києва були спочатку схвально зустрінуті як в арабському світі, так і в Ізраїлі. Проте їм не вистачило підтримки світової спільноти. Не здобули вони і схвалення США, які на той час займалися реалізацією власного варіанту близькосхідного врегулювання. арабський україна зовнішньоекономічний співробітництво

Та загалом, розвиток українсько-арабських відносин з країнами Леванту, незважаючи на стриманість у розвитку політичних відносин, недостатній рівень виконання проектів та прийнятих рішень, можна охарактеризувати як відносини, з одного боку, нерозкритих можливостей, а з іншого - значних перспектив.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено основні результати дисертаційного дослідження. Вони зводяться до наступних положень. У період з кінця 1991 до 2003 р. відбувався процес розбудови українсько-арабських відносин. Він мав системний характер і охопив дев'ятнадцять країн Північної Африки та Близького Сходу. На початок ХХІ ст. утворилася цілісна структура двостороннього і багатостороннього співробітництва, яка стала складовою частиною світової системи міжнародних відносин.

Впродовж 1992-1993 рр. були встановлені дипломатичні стосунки між Україною і арабськими країнами. Попри те, що українсько-арабські відносини загалом були віднесені українською владою до останньої групи інтересів, водночас низка арабських країн - Єгипет та нафтовидобувні країни визначалися Україною як стратегічні партнери. Але впродовж усього періоду Україна не отримала симетричної відповіді від цих країн, хоча, наприклад, Лівія визначила Україну як стратегічного партнера. Одночасно, в першій половині 90-х рр. ряд арабських країн, таких як Туніс, Сирія, Алжир, виступили за розвиток масштабного співробітництва, але тоді Україна не змогла дати їм адекватну відповідь.

Тім не менш, була наявність стабільної тенденції розгортання двосторонніх політичних та економічних зв'язків. Вони проходили як на рівні міждержавних відносин, так і на регіональному рівні. Головними чинниками динамізму цього процесу виступали державні структури України і арабських країн. Певне значення, особливо в перші роки, мав досвід співробітництва УРСР з такими країнами як Єгипет, Алжир, Сирія, Туніс. Значний вплив на українсько-арабські контакти здійснювала політика США, країн ЄС, а також регіональні чинники. Зовнішньополітичні рішення арабських країн багато в чому залежали від позиції США та Ліги Арабських Держав. Постійний вплив на розвиток українсько-арабських відносин мав Ізраїль.

Значну роль в еволюції двосторонніх зв'язків відігравали регіональні особливості арабського світу. Тому країни Перської затоки увійшли в стадію активної співпраці з Україною лише у кінці досліджуваного періоду. На початку ХХІ ст. політична і економічна присутність України в трьох арабських регіонах представлена майже рівномірно. Зважаючи на рівні розвитку двосторонніх відносин, арабські країни можна умовно поділити на три групи. Найрозвиненіші відносини України впродовж усього періоду були з Єгиптом, Алжиром, ОАЕ. Найменший рівень співробітництва - з Суданом, Мавританією, Єменом, Оманом, Катаром, Бахрейном. Інші арабські країни увійшли до групи середнього рівня співробітництва. З такими країнами як Туніс, Ліван, відносини починалися з високої позначки, але потім пішли на спад. Також неоднозначно розвивалися відносини з "країнами ризику". Наочний приклад труднощів такого характеру становив Ірак. Країни, де йшла громадянська війна, перебувають в останній групі розвитку двосторонніх зв'язків, країни, які в той чи інший час підпадали під міжнародні санкції, становлять для України значний інтерес і навпаки. Це, як показав приклад Лівії, дало змогу стрімко покращити рівень взаємодії.

Динаміка розгортання механізму торговельно-економічного і військово-технічного співробітництва України з арабськими країнами мала свої особливості. Вони визначались як розвитком процесів лібералізації в арабському світі та в Україні, так і обсягами внутрішніх ринків та товарною структурою експорту і імпорту. Крім того, певний вплив мали політичні та зовнішні чинники. Внаслідок цього найбільших обсягів двосторонньої торгівлі України на початку ХХІ ст. досягнуто з Єгиптом, Алжиром, Сирією. На арабський ринок озброєння Україна входила через відновлення зв'язків попереднього часу та розгортання виставкової і маркетингової діяльності. Найбільш налагоджене військово-технічне співробітництво України з Єгиптом, Сирією, Алжиром, Йорданією, ОАЕ.

Особливе місце в зовнішній політиці нашої держави мав українсько-палестинськй діалог, який формувався під значним впливом зовнішніх чинників. Але одночасно через них проходив міжнародний і регіональний рівень входження України в процес близькосхідного врегулювання.

Початково визначена українська стратегічна парадигма стосовно арабського світу в реальному історичному процесі зазнала коректировки кардинального характеру. В досліджуваний період арабські країни не проявили себе як крупні інвестори і альтернативні енергопостачальники в українську економіку. Проте вони відкрились як широкий і перспективний ринок українського експорту і інвестиційних проектів.

Наявний матеріал українсько-арабських відносин дозволяє зробити висновок про завершення в 2003 р. першого етапу їх розвитку. У 2003 р. на якісно новий рівень співпраці вийшли відносини України з Лівією, Сирією, Ліваном, Єгиптом, Кувейтом, і відбулися істотні зміни у підходах України до розв'язання іракської кризи, про що свідчить участь у міжнародній антитерористичній операції в Іраку.

Досвід першого етапу співробітництва виявив потребу забезпечення цього напряму дослідницькими й аналітичними центрами, професійними спеціалізованими структурами, здатними ефективно діяти в умовах арабського світу. Історичний досвід також вказує на іншу задачу - створити політику інформаційного забезпечення власних національних інтересів у цьому регіоні.

Головною метою нового етапу повинно стати використання потенціалу двосторонніх зв'язків і пошук оптимальної моделі політичного та економічного співробітництва.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Сєров Д.І. До оцінки українсько-єгипетських відносин: досягнення і проблеми 90-х років // Записки історичного факультету Одеського національного університету. - Вип. 11. - Одеса, 2001. - С. 381-384.

2. Сєров Д.І. Стан і перспективи співробітництва регіонів України з країнами Арабського Сходу // Історико-політичні проблеми сучасного світу. - Т. 8. - Чернівці, 2001. - С. 277-283.

3. Сєров Д.І. Український військово-промисловий комплекс і близькосхідний ринок озброєнь // Науковий вісник Чернівецького університету. - Вип. 123-124. - Чернівці, 2002. С. - 444-451.

4. Сєров Д.І. Українсько-лівійські відносини: можливості, досягнення, перспективи // Записки історичного факультету Одеського національного університету. - Вип. 12. - Одеса, 2003. - С. 374-382.

5. Глєбов В.В., Сєров Д.І. Про деякі аспекти південного напрямку зовнішньої політики України: оцінки та перспективи // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - Вип. 7. - К., 2002. - С. 62-68.

6. Серов Д.И. Современные украинско-арабские отношения: политические аспекты // Історія очима молодих дослідників. Збірник наукових праць. - Т. 2. - Донецьк, 1999. - С. 201-205.

7. Сєров Д.І. Зовнішньоекономічні зв'язки Одеської області з близькосхідним регіоном - динаміка розвитку (перша половина 2002 р. і перше піврічча 2003 р.) // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. - № 2 (10). - Одеса, 2004. - С. 84-89.

8. Глебов В.В., Сєров Д.І. Місце та перспективи України на близькосхідному ринку озброєнь // Стратегічна панорама. - 2003. - № 1. - С. 162-166.

9. Серов Д. Новые перспективы и задачи Украины на Арабском Востоке // Востоковедный сборник. - Вып. 6. - М., 2004. - 94-101.

10. Сєров Д.І. Україна - Лівійська Джамагирія: початок нового етапу співробітництва (історичний аспект) // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. - №1 (21). - Одеса, 2006. - С. 177-187.

АНОТАЦІЇ

Сєров Д.І. "Становлення та розвиток політичних і економічних відносин України з країнами Арабського Сходу (1990-ті рр. - початок ХХІ ст.)" - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - Всесвітня історія. - Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, Одеса, 2006.

У дисертації комплексно досліджується становлення та розвиток українсько-арабських відносин впродовж 1991-2003 рр., робиться спроба їх періодизації. Вивчаються передумови та міжнародне і регіональне тло їх формування. Висвітлюється еволюція двосторонніх відносин в політичній та економічній сферах, показано місце українсько-арабських відносин в системі світових і регіональних міжнародних відносин 90-х рр. ХХ - початку ХХІ ст. Розглядається вплив світових і регіональних чинників. Визначаються місце і роль, форми та сфери співробітництва державних і приватних структур країн арабського світу та України. Аналізуються особливості залучення України до процесу близькосхідного врегулювання. Простежується співпраця України з арабськими країнами у зовнішньополітичній сфері, у формуванні договірно-правової бази двосторонніх відносин, аналізуються чинники розбудови зовнішньоекономічних зв'язків.

Ключові слова: Арабський Схід, арабський світ, Україна, Північна Африка, Левант, Аравійський півострів, зовнішня політика, міжнародні відносини, українсько-арабські відносини, політичні відносини, економічні відносини, близькосхідне врегулювання.

Serov D.I. "The Formation and Development of the political and Economic Relations Between Ukraine and Arabic Countries (1990-s. - the beginning of the XXI century)" - Manuscript.

Master's thesis on History Specialty 07.00.02. - Universal History. - The Mechnicov National University, Odessa, 2006.

The dissertation provides complex analysis of the Ukrainian-Arabic relations formation and development during 1991-2003 and the attempt to make its periodization is made. The thesis frames the suppositions with forming international and regional background and covers the evolution of the bilateral relations in the political and economic spheres. The author analyzed the place of Ukraine-Arabic relations in the system of the international and regional relations during the last decade of the XX century and the beginning of the XXI century. The present paper considers the influence of the international and regional factors. The place and role, forms and spheres of cooperated, state and private structures of the Arabic countries and Ukraine has been determined. Character of Ukraine's role in the Middle East peaceful settlement has been found out. The author examined the cooperation between Ukraine and Arabic states in the foreign policy sphere, the formation of the bilateral legislative base and analyzed factors of the foreign economic ties development.