Цивільно-правове становище іноземців в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема: “Цивільно-правове становище іноземців в Україні»



Зміст

Вступ

1. Правове положення іноземців в Україні

1.1 Поняття іноземців і іноземних громадян

1.2 Регулювання статусу іноземців в Україні

1.3 Правове становище іноземців у цивільному процесі

1.4 Визнання іноземця безвісно відсутнім та оголошення померлим

2. Загальні положення про правоздатність і дієздатність іноземців в Україні

3. Міжнародно-правове регулювання положення іноземців

Використана література



Вступ

В Україні створюється відкрите, демократичне суспільство, головна мета якого - забезпечення цивільних прав та свобод не тільки громадян України, а й інших фізичних осіб - суб'єктів цивільних правовідносин, у тому числі й іноземних громадян

Законодавство України закріплює певні правові режими щодо статусу іноземців, але гарантії і механізм ефективного здійснення цивільних прав іноземців у деяких випадках або недосконалі, чи зовсім відсутній. Більш того, на формування норм внутрішнього законодавства України суттєвий вплив здійснює міжнародне право, норми міжнародних угод, що також повинно враховуватись при формуванні особливості правового положення іноземців у нашій державі. У зв'язку з цим такі відносини потребують детального і всестороннього дослідження.

Оновлене національне законодавство по-новому вирішує питання права власності іноземних громадян, їх зовнішньоекономічну діяльність та інші права, що утворюють у своїй сукупності їх правовий статус. Фактично формується новий за своїм змістом інститут міжнародного приватного права, норми якого направлені на правове оформлення правового статусу іноземних громадян.

Тривалий час в юридичній літературі правове становище іноземців визначалось однобоко, і як внутрішнє цивільне законодавство ґрунтувалось на заборонах. Оскільки сьогодні ця позиція радикально змінилася, то виникла необхідність у комплексному дослідженні законодавства, яке визначає цивільно-правове положення іноземців з метою вдосконалення правового регулювання вказаних відносин.

Метою вивчення данної теми є визначення особливостей цивільно-правового положення іноземних громадян в Україні, обґрунтування і внесення конкретних пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює вказані відносини.

Для досягнення вказаної мети необхідно вирішити наступні завдання:

розкрити поняття такої юридичної категорії як «іноземці» та «іноземні громадяни»;

розглянути загальні положення про правоздатність і дієздітність іноземців в нашій країні;

визначити особливості правового положення іноземних громадян у цивільному процесі;

визначити міжнародно-правове регулювання положення іноземців та розглянути питання про цивільно-правову відповідальність їх в Україні.

Об'єктом вивчення є цивільно-правове положення іноземних громадян в Україні.

Предметом дослідження є особливості цивільно-правового положення іноземних громадян, що визначаються законодавством України, законодавством іноземних держав і міжнародними угодами.

іноземець цивільний правоздатність міжнародний



1. Правове положення іноземців в Україні

1.1 Поняття іноземців і іноземних громадян

До складу населення України як сукупності людей, що проживають у межах території України і підлягають її юрисдикції, крім громадян України входять також іноземці та особи без громадянства.

Конституція України чітко розмежувала поняття "іноземець" та "особа без громадянства", відносячи до перших лише іноземних громадян. Відповідно до конституційних положень у законах України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» [ст. 1,] та «Про громадянство України» [ст.1, 3] дається нормативне визначення іноземців та осіб без громадянства: іноземець -- особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства -- особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Під імміграцією розуміється прибуття в Україну чи залишення в Україні в установленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.

Квота імміграції -- гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надавати дозвіл на імміграцію в Україну протягом календарного року -- встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку за категоріями іммігрантів:

1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України;

5) особи, які раніше перебували в громадянстві України;

6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;

7) особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років від дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом із ними.

Пропозиції стосовно осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України, а також тих, що раніше перебували в громадянстві України, та батьків, чоловіка (дружини) іммігранта, його неповнолітніх дітей готуються безпосередньо Державним департаментом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;

2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;

4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України;

5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в'їзду та перебування на території України.

Водночас дозвіл на імміграцію не надається:

1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашено і не знято в установленому законом порядку;

2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено;

3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я. Зокрема, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 жовтня 2001 р. № 415 Перелік інфекційних хвороб, захворювання на які є підставою для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, включає такі хвороби: туберкульоз (активну форму); ВІЛ-інфекцію; інші інфекційні захворювання, що перебувають у стадії загострення;

4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України.

Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців та осіб без громадянства, визначається Законом України «Про імміграцію».

Якщо іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають в Україні, змінюють місце проживання, вони зобов'язані повідомити про це органи внутрішніх справ, у яких зареєстровано їх паспортні документи.

1.2 Регулювання статусу іноземців в Україні

Правовий статус іноземців в Україні визначають Конституція України, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від від 22.09.2011 р. [2], Закон України «Про біженців» у редакції Закону від 21 червня 2001 p., Конвенція про статус біженців 1951 року, яка була ратифікована Верховною Радою України 10 січня 2002 року, Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів, яка була ратифікована Верховного Радою України 16 березня 2007 року, інші нормативні акти і міжнародні договори України.

Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус іноземців в Україні, закріплено у ст. 26 Конституції [1]: Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, -- за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Цим Конституція України закріплює національний правовий режим іноземців в Україні. Цей режим характеризується такими рисами:

1) він має загальний (неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на всі категорії іноземців, хоча правовий статус окремих із них може мати певні особливості;

2) іноземці користуються тими ж правами і виконують ті ж обов'язки, що й громадяни України. Так, Конституцією та законами України іноземцям та особам без громадянства гарантуються особисті (громадянські) права, що належать до загальновизнаного переліку природних прав: право на життя та його захист; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на шлюб і сімейні відносини; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх переконань; право на свободу віросповідання.

Іноземці та особи без громадянства користуються в Україні численними економічними, соціальними та культурними правами і свободами. Як суб'єкти права приватної власності вони можуть володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У їхній власності можуть перебувати житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, засоби виробництва, кошти тощо. Вони також є суб'єктами свободи підприємницької діяльності, права на працю, права на страйк, права на відпочинок, права на соціальний захист, права на житло, права на достатній життєвий рівень, права на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, права па сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку.

Положеннями ст. 24 Конституції України [1] та ч. 2 ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» [2] закріплено принцип недискримінації іноземців та осіб без громадянства: вони є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Правовий статус різних категорій іноземців в Україні має певні особливості. Це, зокрема, стосується:

--іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання;

--іноземців, які іммігрували в Україну для тимчасового працевлаштування -- трудящих-мігрантів;

--політемігрантів (іноземців, яким надано притулок на території України);

--біженців;

--осіб, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами;

--іноземців, які перебувають на території України на підставах, передбачених міжнародними договорами України (наприклад, військовослужбовці інших держав);

--нелегальних мігрантів тощо.

Особливий статус на території України мають біженці.

Біженець -- особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом унаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Правовий статус біженців в Україні визначається Законом України «Про біженців» [4] та міжнародно-правовими документами, найважливішими з яких є Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. та Протокол щодо статусу біженців 1966 p., які були ратифіковані Україною 10 січня 2002 р. Правовий статус цієї категорії іноземців та осіб без громадянства в Україні характеризується такими особливостями:

1) вони не можуть бути вислані або примусово повернуті до країни, з якої вони прибули та де їхньому життю або свободі загрожує небезпека;

2) Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців;

3) біженці мають рівні з громадянами України права.

4) біженці мають право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.

5) На біженців також покладаються обов'язки.

За загальним правилом, установленим Законом України «Про біженців», особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули державний кордон України у порядку, встановленому законодавством України, повинні протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця.

Особи, які не є громадянами України та на законних підставах тимчасово перебувають на території України і під час такого перебування в країні їх громадянської належності чи постійного проживання виникли умови, внаслідок яких вони не можуть повернутися до країни свого походження і мають намір набути в Україні статусу біженця, повинні звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на перебування в Україні.

Якщо державний кордон України перетинає чи перетнула дитина, розлучена з сім'єю, і заявляє про намір набути статусу біженця, або про це повідомили інші особи, які не є законними представниками неповнолітньої особи, посадові особи Державної прикордонної служби України повинні невідкладно повідомити про це орган міграційної служби та орган опіки і піклування.

Орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про падання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб.

Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено в наданні статусу біженця.

Закон України «Про статус біженців» [ст. 10, 4] установлює заборону щодо надання статусу біженця особі:

-- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

-- яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

-- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

-- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим ст. 1 цього Закону, відсутні;

-- яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;

-- яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. При цьому під третьою безпечною країною в Законі розуміється країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна:

-- дотримується міжнародних стандартів із прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, зокрема норм про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

-- дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, які передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 р. та Протоколу про статус біженців 1967 p., враховуючи принцип невислання;

-- має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок;

-- забезпечить особі ефективний захист проти вислання та можливість звертатися за притулком і користуватися ним;

-- погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання притулку.

Статус біженця надається на період дії обставин, що стали підставою для отримання статусу біженця.

Іноземці та особи без громадянства на території України несуть цивільно-правову, кримінальну та адміністративну відповідальність на загальних підставах.

Іноземець зобов'язаний покинути територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення, але не пізніше ніж через 30 днів після прийняття вказаного рішення. У разі прийняття рішення про видворення іноземця за межі України у нього негайно анулюється віза та вилучаються інші документи на право перебування в Україні.

Орган внутрішніх справ чи орган охорони державного кордону можуть затримати і примусово видворити з України іноземця або особу без громадянства тільки на підставі постанови адміністративного суду.

Рішення органів внутрішніх справ або Служби безпеки України про видворення іноземця з України може бути оскаржено до суду.

1.3 Правове становище іноземців у цивільному процесі

1. Право на звернення до суду за захистом і на судовий захист. У ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» іноземцями визнаються громадяни -- особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства -- особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Іноземцям надані ті ж права та свободи і на них покладені ті ж обов'язки, що мають громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, іншими законами України, а також міжнародними договорами нашої держави (ч. 2 і ч. 4 ст. 2 Закону). Іноземці мають право на звернення до суду, інших державних органів з метою захисту їх особистих, майнових та інших прав. Як учасники судового процесу вони користуються такими ж правами, що і громадяни України (ст. 22 Закону).

Поширення національного режиму в цивільному судочинстві на іноземців грунтується на принципі безумовності і не пов'язане з їх проживанням в Україні. Норми цивільного процесуального закону, якими визначені правила процесуальної правоздатності та дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, та інші права і гарантії, поширюються на іноземців незалежно від того, чи передбачено законодавством їх держави рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України. Однак, якщо в іноземній державі допущено обмеження процесуальних прав для громадян і юридичних осіб України, законодавством України у порядку реторсії можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо процесуальних прав громадян, підприємств і організацій тих держав, в яких допущені такі обмеження.

Суб'єктами права, яким надається цивільний процесуальний захист, є громадяни та юридичні особи кожної з договірних сторін, а відповідно до ст. 1 Конвенції держав -- членів СНД також особи, які проживають на території кожної з країн. Ними можуть бути іноземці, особи з подвійним громадянством, особи без громадянства. Обсяг правового захисту, що надається іноземцям, визначається національним режимом. Об'єктами цивільного процесуального захисту є особисті та майнові права громадян і юридичних осіб з правовідносин, розгляд спорів з яких належить до компетенції цивільного судочинства.

2. Внесення застави і судові витрати. Законодавством України не встановлюються будь-які обмеження надання процесуально-правового захисту іноземцям, їм гарантується право вільного і безперешкодного звернення за захистом до судів України.

Громадяни та юридичні особи України при зверненні до судів зазначених держав були зобов'язані виконувати правила cautio judicatum solvi, спрямовані проти іноземців, які на практиці створювали істотні перешкоди для доступу до судового захисту. Це зумовило необхідність включення до договорів, укладених Україною, спеціального правила про взаємне, вільне і безперешкодне звернення до суду за захистом, а також про взаємне звільнення від внесення застави для забезпечення процесуальних витрат.

Договором між Україною та Республікою Грузія визначено, що у передбачених законодавством договірних сторін випадках громадянам однієї договірної сторони в судах другої договірної сторони надається безплатна юридична допомога та забезпечується безплатне судочинство за тих же самих умов і з тими ж перевагами, як і громадянам цієї договірної сторони (статті 14, 16).

Відповідно до Договору між Україною і КНР громадянин однієї договірної сторони на території іншої договірної сторони сплачує судові витрати і звільняється від судових витрат на рівних умовах і в тому ж обсязі, що і громадяни даної договірної сторони. Це положення застосовується також до юридичних осіб, заснованих на території однієї з договірних сторін згідно з її законодавством (статті 15 і 16).

Договором між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах встановлюється, що громадяни однієї договірної сторони на території іншої договірної сторони підлягають звільненню від сплати судових витрат на тих же підставах і в тому ж обсязі, що і громадяни цієї держави (ст. 19). Аналогічне правило закріплено у ст. 19 Договору між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах.

3. Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців. Правове регулювання цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності в іноземних державах вирішується по-різному. Але загальним є положення, що процесуальна правоздатність пов'язується з цивільною і полягає в здатності бути стороною в процесі у межах, що визначаються цивільною правоздатністю. Процесуальна дієздатність полягає у здатності сторін самостійно здійснювати своїми діями процесуальну правоздатність. Наприклад, в Англії здатність іноземця бути відповідачем визначається межами юрисдикції англійського суду, а позивачем (здатність пред'явити позов) -- за законом доміцілія особи (у комерційних справах -- за законом місця укладення угоди). У Франції здатність іноземця бути стороною процесу обумовлюється можливістю суду розглядати справи з участю іноземця. В США процесуальна правоздатність фізичних осіб визначається за законами їх місця проживання, а юридичних осіб -- за законами, згідно з якими юридична особа була заснована. У ФРН та деяких інших державах Європи процесуальна право- і дієздатність визначаються з застосуванням колізійних норм, тобто або за законом громадянства особи або за законом її доміцілія чи за законом укладення угоди. За національним законом іноземця процесуальна дієздатність визначається в Румунії, Болгарії, Угорщини та інших державах.

В Україні процесуальна правоздатність (як здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки) визнається за всіма громадянами та юридичними особами нашої держави, а дієздатність -- за громадянами, які досягли повноліття, а також за юридичними особами. Зазнамені правила поширюються й на іноземців, іноземних юридичних осіб, осіб без громадянства. Іноземні громадяни, підприємства та організації мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Вони можуть брати участь у цивільному процесі, як сторони, треті особи та інші заінтересовані особи (статті 4, 5 і 98 ЦПК), вести справу особисто чи через представника (ст. 110 ЦПК), бути представником інших осіб, які беруть участь у справі (статті 111 і 112 ЦПК) і користуватися цивільними процесуальними правами, визначеними ЦПК для таких осіб у всіх видах провадження і стадіях розвитку цивільного процесу (статті 99, 103, 107 і 108 ЦПК). Отже, цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних громадян, підприємств та організацій, а також осіб без громадянства в Україні визначаються цивільними процесуальними законами нашої держави, в яких відсутня прив'язка до іноземного права.

4. Представництво іноземців консулами. Національний режим цивільного судочинства, поширений на іноземців, надає останнім право вести цивільні справи в суді особисто або через своїх представників (ст. 110 ЦПК) незалежно від місця їх проживання та перебування, їх представниками в суді можуть бути адвокати (як громадяни України, так і іноземці), а також інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва (пп. 4 і 5ст. 112 ЦПК).

Згідно з міжнародно-правовими актами (конвенціями, договорами) процесуальне представництво консулом конкретного громадянина своєї держави характеризується такими ознаками: 1) здійснюється в іноземній державі місця свого перебування; 2) виникає не на підставі волевиявлення довірителя за договором доручення, а на підставі міжнародного договору, тобто є офіційним представництвом; 3) припиняється на підставі юридичного факту, тобто взяття на себе заінтересованою особою захисту своїх прав та інтересів особисто чи через призначеного нею представника; 4) здійснюється без спеціального доручення. Останнє положення не узгоджується зі ст. 113 ЦП К, відповідно до якої повноваження процесуального представника повинні бути стверджені зазначеними в ній документами. Однак ця норма до процесуального представництва, здійснюваного консулами, не застосовується в силу дії правила ст. 428 ЦПК, згідно з яким, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містить її законодавство про цивільне судочинство, застосовуються правила відповідного міжнародного договору.

5. Судовий імунітет (від лат. immunitas -- звільнення від чогось) застосовується до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ.

Імунітет від цивільної юрисдикції судів України полягає в тому, що до іноземної держави не може бути пред'явлений позов, вона не може бути відповідачем, до неї не може бути застосоване забезпечення позову шляхом звернення стягнення на її майно, що знаходиться на території іншої держави. Отже, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він грунтується на суверенній рівності держав, відповідно до якої рівний не має влади або юрисдикції над рівними (par in parem non habet imporium sui jurisdictionem). В теорії і практиці міжнародного цивільного процесу деяких держав застосовується правило обмеженого або функціонального імунітету, за яким останній визнається лише щодо публічних, а не приватних актів. Україна виходить з правила абсолютного імунітету, закріпленого у нормах її цивільного процесуального законодавства.

Судовий імунітет поширюється на акредитовані в Україні дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції суду України в цивільних справах лише в межах, що визначаються нормами міжнародного права або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 2 ст. 425 ЦПК).

Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні встановлені зміст, коло осіб та умови застосування судового імунітету. Передбачені цим положенням імунітети визначені відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р.

Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються імунітетом від юрисдикції судів України в цивільних справах. Вони підлягають юрисдикції України у разі згоди на це акредитуючої держави. Глава дипломатичного представництва на рівні посла або посланника акредитується при Президентові України, а на рівні повіреного у справах -- при Міністерстві закордонних справ України.



1.4 Визнання іноземця безвісно відсутнім та оголошення померлим

У Цивільному кодексі України від 18 липня 1963 р. прямої згадки про визнання іноземця безвісно відсутнім та оголошення померлим немає. Очевидно, колись радянський законодавець вважав, що це його не стосується. Було передбачено таке визнання і оголошення стосовно громадян України. У нашій державі визнання особи безвісно відсутньою та оголошення померлою належить до сфери матеріального права. Англосакси вважають це сферою процесуального права. Французи ніколи не оголошують особу померлою. Таке положення свого часу було закладено у “Кодексі Наполеона” (Цивільному кодексі французів) 1804 р. Наполеон у Кодексі передбачив, щоб французький солдат, хоч би як довго він перебував у полоні, на лікуванні після поранення тощо, повернувшись до Франції, нічого не втратив у своєму цивільно-правовому становищі. Запроваджена Наполеоном норма існує дотепер.

Розглянемо, як зазначене питання регламентовано у двох міжнародних договорах України.

Ознайомимося зі ст. 25 “Визнання особи безвісно відсутньою та оголошення померлою” Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 22 січня 1993 р., укладеної в Мінську.

“1. У справах про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою і у справах про встановлення факту смерті є компетентними установи юстиції Договірної Сторони, громадянином якої була особа у той час, коли вона за останніми даними була жива, а щодо інших осіб -- установи юстиції за останнім місцем проживання особи.

2. Установи юстиції кожної з Договірних Сторін можуть визнати громадянина іншої Договірної Сторони та іншу особу, яка проживала на її території, безвісно відсутньою або померлою, а також встановити факт її смерті за клопотанням зацікавлених осіб, які проживають на її території, права та інтереси яких засновані на законодавстві цієї Договірної Сторони.

3. При розгляді справ про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення померлою і справ про встановлення факту смерті установи юстиції Договірної Сторони застосовують законодавство своєї держави”.

В ст. 23 “Оголошення померлим і встановлення факту смерті” Договору між Україною і Республікою Польща “Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах” від 27 травня 1993 р.:

“1. Оголошення особи померлою і встановлення факту смерті належить до компетенції суду тієї Договірної Сторони, громадянином якої та особа була в той час, коли за останніми відомостями була живою.

2. Суд однієї Договірної Сторони може оголосити громадянина іншої Договірної Сторони померлим або встановити факт його смерті:

1) за заявою особи, яка має намір реалізувати свої права, що виникають з спадкових або майнових відносин між подружжям, відносно нерухомого майна особи, яка померла або загинула, якщо це майно знаходиться на території тієї Договірної Сторони, суд якої має винести рішення;

2) за заявою чоловіка (дружини) особи, яка загинула або померла, що проживає на час подання клопотання на території тієї Договірної Сторони, суд якої має винести рішення.

3. У справах про оголошення особи померлою і встановлення факту смерті застосовується законодавство тієї Договірної Сторони, громадянином якої була та особа на той час, коли за останніми відомостями була живою.

4. Рішення, винесене згідно з пунктом 2, має правові наслідки виключно на території тієї Договірної Сторони, суд якої виніс рішення”.



2. Загальні положення про правоздатність і дієздатність іноземців в Україні

Правовий статус фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, у багатьох державах регулюють норми окремих розділів кодифікованих цивільних актів, як-от: книга І Цивільного кодексу Франції "Про особи", гл. І книги І німецького Цивільного зводу "Загальна частина" та книга IV цього ж зводу "Сімейне право", титул І першої частини Цивільного кодексу Швейцарії "Фізичні особи" та друга частина щойно згаданого кодексу "Сімейне право". У державах "сім'ї загального права" окремі норми, які регулюють правовий статус фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, містяться в небагатьох законах; у Великобританії, скажімо, в законах, які регулюють шлюбно-сімейні відносини, про правову допомогу неповнолітнім, у цивільному процесуальному законодавстві. У США норми про правовий статус фізичних осіб є в законах штатів.

Правосуб'єктність фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, розкривається через поняття "правоздатність" та "дієздатність", хоча вони не завжди розмежовуються у праві держав, наприклад, у США та Великобританії. Правоздатність іноземця означає його здатність бути носієм цивільних прав та обов'язків, що їх допускає об'єктивне право держави. У правових джерелах деяких держав визначення правоздатності наводиться досить чітко, зокрема в Цивільному кодексі Швейцарії. Правові джерела інших держав можуть і не містити такого чіткого визначення, як це є, наприклад, у Великобританії.

Фізичні особи, в т. ч. й іноземці в державі перебування, володіють дієздатністю, тобто здатністю особи своїми діями набувати цивільних прав та створювати цивільні обов'язки. Володіючи повною дієздатністю, особа має право вступати у цивільні правовідносини, скажімо, укладати договори, набувати й заповідати майно, відповідати за заподіяну шкоду. У державах передбачається різний вік особи, з якого настає повна дієздатність. Так, повна цивільна дієздатність за законодавством Франції, ФРН, Великобританії, Росії настає з 18 років, Швейцарії та Японії -- з 20 років, Аргентини -- з 22 років. У різних штатах США цей вік коливається у межах від 18 до 21 року. Водночас законодавство багатьох держав передбачає обставини, за яких вік настання повної дієздатністі може бути знижений (наприклад, реєстрація шлюбу). Неоднаковиму різних правових системах є й вік настання повної дієздатності у галузі трудового права.

Національне законодавство поділяє неповнолітніх на різні вікові групи. З досягненням ними певного віку обсяг їх дієздатності збільшується. Наприклад, з 16 років особа, як правило, може самостійно вчиняти значну кількість угод: укладати трудовий договір, розпоряджатися заробітком, складати заповіт і т. ін.

Через розбіжності в законодавстві держав щодо регулювання віку настання дієздатності, в т. ч. повної виникають колізії, які вирішуються наступним чином. У більшості держав "сім'ї континентального права" дієздатність іноземних громадян визначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства -- за законом їх місцепроживання. Застосування закону доміцилію є характерним для держав "сім'ї загального права". Ці держави не визнають принципів визначення дієздатності за законодавством іншої правової системи. Застосування особистого закону для визначення дієздатності особи у різних варіантах означає, що особа, яка вважається дієздатною за особистим законом, повинна вважатися такою і в інших правових системах. Це положення визнається усіма державами. Логічно припустити, що особа, яка є недієздатною за особистим законом, повинна визнаватися недієздатною і в інших правових системах. Проте це не завжди знаходить своє підтвердження в законодавстві та практиці держав.

Загальноприйнятим у всіх правових системах є положення, за яким питання визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздатним вирішується за законодавством тієї держави, де ця особа має постійне місце проживання. Підстави визнання особи обмежено дієздатною в законодавстві держав є різними.

3. Міжнародно-правове регулювання положення іноземців

Іноземцем визнається особа, яка проживає на території даної держави, не є її громадянином, але має достатньо доказів належності до громадянства іншої держави. Є й інші визначення цього поняття, призначені в деяких випадках для "внутрішнього", а в інших -- для міжнародно-правового використання. До "достатніх доказів" належності до громадянства іншої держави належить паспорт (закордонний паспорт) або інше законне посвідчення особи, що не втратило придатності. За відсутності документів людина може бути визнана особою без громадянства, загальновизнано, що до іноземців прирівнюються особи без громадянства.

Поняття "іноземний громадянин" й "іноземець" мають відмінності. Перше означає, що у даної особи є батьківщина, громадянином якої батьківщина (держава) визнає її (особу) своїм громадянином. Іноземець -- це не тільки іноземний громадянин, але й особа без громадянства. Допущення іноземців на свою територію, так само як і визначення обсягу їхньої дієздатності (режим), належить до виключної компетенції держави. Однак сучасне міжнародне право надто негативно ставиться до будь-яких форм дискримінації іноземців, і держави негайно вживають відповідних заходів до тих, хто обмежує права їхніх громадян.

Тому слід ураховувати, що режим іноземців визначається не тільки внутрішнім законодавством, а й нормами міжнародного права, у тому числі й двосторонніми договорами держав, у яких сторони встановлюють стан своїх громадян в іншій державі.

Правовий стан іноземців подвійний. З одного боку, вони є громадянами своєї держави і залишаються під її юрисдикцією. З іншого -- вони мають підкорятися законам країни перебування, у тому числі підпадають під юрисдикцію приймаючої держави. Але це не позбавляє іноземця права на дипломатичний захист своєї країни. Тут нерідко виникають колізії, наприклад, у зіткненні місцевого закону про націоналізацію власності й захист власності іноземця, коли такий захист може бути розцінений як втручання у внутрішні справи і порушення суверенітету країни.

Найбільш поширеними сьогодні є режим найбільшого сприяння й національний режим, причому режим найбільшого сприяння дедалі більше витісняється національним. Режим найбільшого сприяння -- це режим, при якому громадянам даної держави в країні перебування надаються ті самі права, якими користуються на її території громадяни країни, з якою країна перебування підтримує найбільш дружні відносини. Ці права служать свого роду еталоном, за яким вирівнюється режим інших іноземців.

Щодо національного режиму, то його можна визначити як зрівнювання іноземців з правовим статусом власних громадян, за деякими, природно, винятками. Звичайно, іноземцям не надано прав обирати і бути обраними в органи державної влади (хоча в інші представницькі органи, наприклад, у склад місцевого профспілкового органу обрання можливе), служити в збройних силах, вони можуть бути позбавлені права придбання деяких об'єктів права власності (наприклад, землі) і мати ряд інших обмежень. У всіх інших випадках іноземців прирівняно до власних громадян. В Україні щодо іноземців діє національний режим. Правові підстави перебування іноземців в Україні визначаються Конституцією України та іншими нормативними актами України. Вони зводяться до рівності перед законом, єдності прав, свобод і обов'язків. Так, у ст. 26 Конституції встановлено, що іноземці й особи без громадянства, які перебувають в Україні на законній підставі, користуються тими самими правами і свободами й виконують ті самі обов'язки, що і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України.

Разом з тим треба враховувати, що статус іноземців певною мірою залежить від часу їхнього перебування в Україні (це, проте, стосується й інших держав). Такими, що постійно проживають в Україні, вважаються іноземці, які отримали на те дозвіл і посвідку на проживання, видану компетентними органами. Іноземці, які перебувають в Україні на інших підставах, вважаються такими, що тимчасово перебувають на території України і зобов'язані виїхати у встановлений для них термін (навчання, культурний обмін, туризм тощо). Крім того, іноземці підрозділяються на осіб, підлеглих юрисдикції країни перебування, обмежено підлеглих (консульський персонал, екіпажі військових суден та ін.) і звільнених від юрисдикції країни перебування (дипломатичні представники та інші особи, які користуються дипломатичним імунітетом).

Надання притулку -- традиційний інститут міжнародного права. Він однаково регламентований нормами міжнародного права й нормами внутрішньодержавного права, звичайно на конституційному рівні. В Україні це право закріплене в ч. 2 ст. 26 Конституції.

Право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і законного там перебування. Особа, яка отримала притулок, за своїм статусом прирівнюється до іноземця, але відмінність від іноземця полягає у тому, що її час перебування не обмежений і, головне, той, хто отримав притулок, не може бути висланий із країни і не може бути виданий іноземній державі. Не видавати -- головний і, мабуть, єдиний обов'язок держави, яка прийняла, щодо такої особи.

Очевидно, що притулок надається лише тим, хто не скоїв звичайних чи міжнародних злочинів. У ряді випадків перелік причин і умов, за яких може бути наданий притулок, обмежується.

Конституція України яких-небудь обмежувальних умов для надання притулку не передбачає, хоча очевидно, що притулок не може бути надано кримінальним злочинцям, так саме як і особам, котрі переслідуються за фашистську й іншу діяльність подібного роду або людиноненависницьку пропаганду. Разом із тим, згідно зі ст. 3 Закону України "Про біженців" статус біженця не надається особі, яка до прибуття в Україну перебувала в державі, де могла в установленому порядку отримати притулок чи оформити статус біженця.

Розрізняють територіальний і дипломатичний притулок. Перший передбачає надання притулку на території країни, другий -- на території дипломатичного представництва даної держави. Дипломатичний притулок має поширення в країнах Латинської Америки, хоча яких-небудь конвенційних норм міжнародного права щодо цього не існує. Посередньо право дипломатичного притулку визнавалося ст. 1 Конвенції про право політичного притулку, де говорилося: "Державам не дозволяється надавати притулку в посольствах, на військових кораблях, у військових таборах і на військових повітряних суднах особам, які звинувачуються в загальнокримінальних злочинах, переслідуються належним чином, або засудженим звичайними судами, а також дезертирам із сухопутних або військово-морських збройних сил". З цього випливало, що особам, які не скоїли перелічені діяння, дипломатичний притулок може бути надано.

Видача злочинців (екстрадиція) існує лише на основі внутрішнього законодавства та угод між державами, за винятком військових злочинців, котрі видаються й на основі принципів звичайного права. Слід відокремлювати відмову в притулку від видачі злочинця.

Згідно з угодами держави зобов'язуються видавати злочинців, які перебувають на їхній території, для притягнення до кримінальної відповідальності або для відбуття покарання. У видачі відмовляють, коли є підстава припускати, що вимога про екстрадицію має на меті покарати особу за політичні, расові, релігійні чи національні переконання. Держави, як правило, не видають своїх громадян.

В останні роки на підставі багатосторонніх конвенцій держави зобов'язались видавати осіб, які скоїли злочини міжнародного характеру (тероризм, захоплення заручників тощо).

На підставі ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути виданий іншій державі.



Використана література

1. Конституція України. // ВВР України. -- 1996. -- № 30.

2. Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" // ВВР України. -- 2011. -- № 19-20.

3. Закон України "Про громадянство України" // ВВР України. -- 2001. -- № 13.

4. Закон України "Про біженців" // ВВР України. -- 2001. -- № 47.

5. Черкес М. Ю. Міжнародне право: Підручник. -- К.: Т-во "Знання", КОО, 2001. -- 284 с.

6. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний посібник. -- Вид. 6-те, виправ. та допов. -- К.: Атіка, 2009. -- 608 с.

7. Колодій А. М. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посібник. -- К.: Юрінком Інтер, 2004. -- 336 с.

8. Міжнародне право. Підручник // Г. О. Анцелевич. -- К.: Алерта, 2003. -- 410 с.

9. Туском Жан. Міжнародне право: Підручник. -- К.: АртЕк, 1998. -- 416 с.

10. Конституційне право України: Підручник для студентів вузів // За ред. Ю. М. Тодика. -- К.: Вид. Дім "Ін Юре", 2002. -- 544 с.

11. Міжнародне право: Навч. посібник // За ред. М. В. Буроменського. -- К.: Юрінком Інтер, 2005. -- 336 с.блемам.

Размещено на Allbest.ru