Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Хмельницький Національний Університет

КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Реферат

з курсу «Історія економічної дипломатії»

на тему:

«Генрі Джон Пальмерстон і дипломатія блискучої ізоляції»

Виконав:

МЕВ-09-2

Демкова К.М.

Перевірив:

Пухальська Я.П.

Хмельницький 2012

Зміст

Вступ

1. Позиція Англії в східному питанні,як складова частина політики “блискучої ізоляції”

2. Пальмерстон, Генрі Джон Темпл і його роль у житті Великобританії

3.Перехід від політики «блискучої ізоляції» до політики союзів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Наприкінці XIX ст. змінилося розташування сил в Європі та в усьому світі. Головною причиною цього було посилення нерівномірності економічного розвитку індустріальних країн, що вело до загострення суперечностей між ними. Розвиток міжнародних відносин відзначався двома тенденціями: 1) зростання співпраці держав з метою ефективного використання світових ресурсів; 2) подальша відокремленість кожної держави з метою задоволення лише власних потреб. Індустріально розвинені держави мали перевагу не тільки у використанні своїх ресурсів, а й у пограбуванні відсталих народів Азії, Африки, Латинської Америки, над якими вони встановили економічний і політичний контроль. Значний вплив на характер міжнародних відносин мало посилення революційних і національно-визвольних рухів, намагання правлячих кіл подолати внутрішньополітичні кризи у своїх державах шляхом підготовки до війни.

Друга половина XIX ст. у міжнародних відносинах характеризується ключовою роллю Англії, матеріальні ресурси та могутність якої посилювали її впливовість. В історіографії зовнішньополітичний курс Англії, що проводився у цей час зарубіжні та вітчизняні історики пов'язують з поняттям "політика "блискучої ізоляції".

1. Позиція Англії в східному питанні, як складова частина політики “блискучої ізоляції”

Дослідники вбачають "блискучість" цієї політики у тому, що Англія була на той час наймогутнішою державою світу, й могла вільно проводити свою зовнішню політику, спираючись на власні сили. Поняття ж "ізоляція" вченими розглядається як небажання Англії мати довгострокові зобов'язання перед іншими державами, тому за весь цей період вона не уклала жодної тривалої угоди, не входила до жодного блоку чи союзу держав [1]. Ці принципи були тим засобом, за допомогою якого, на думку англійських правлячих кіл, Англія могла забезпечити свій подальший розвиток як колоніальна держава [2].

У сучасній науці є багато визначень Східного питання, але зміст їх пов'язаний з Османською імперією та боротьбою великих європейських держав навколо неї. Історіографія Східного питання висвітлювала його або як боротьбу між Заходом і Сходом, що почалась після захоплення турками столиці Візантійської імперії Константинополю у 1453 р.

У другій половині XIX ст. Східне питання продовжувало залишатися однією з ключових проблем європейської політики. Після подій Кримської війни для європейських політиків і, насамперед, англійських, стало остаточно зрозуміло, що Османська імперія на грані свого розпаду, тому питання стоїть про контроль над нею з боку великих європейських держав [6].

Безпосередньо зацікавленими у Східному питанні у період, що розглядається, були три держави: Росія, Англія і Австро-Угорщина. Треба відзначити, що кожна з держав розуміла Східне питання по-своєму, мала свої інтереси у регіоні і плани його розв'язання. Оскільки інтереси трьох держав значно різнилися один від одного, тому їх зіткнення було неминуче. Основними стали протиріччя між Англією та Росією. Серед трьох держав Австро-Угорщина у Східному питанні займала найбільш помірковану позицію і віддавала перевагу спостереженню за суперниками, щоб у разі потреби домовитися з переможцем на свою користь [1].

Росія, як православна країна, використовувала той фактор, що у складі мусульманської Османської імперії, у її європейських володіннях, знаходились слов'янські народи, яких нещадно пригнічували турки. Царизм вважав своєю місією об'єднання всіх слов'ян під російським скіпетром. Але Росія разом з тим була азіатською державою, і тому малоазіатські володіння Туреччини теж її дуже цікавили. Крім того і в інших частинах Азії - Ірані, Афганістані, Індії - російські інтереси стикалися з англійськими [6]. Традиційна політика Лондону щодо Туреччини, а саме доктрина єдності і територіальної недоторканості Османської імперії, яка почала формуватися ще з кінця 80-х роках XVIII ст. і остаточно визначилась у 30-ті роки XIX ст., була спрямована на стримування та нейтралізацію будь-яких спроб Росії вирішити долю володінь Османської імперії на свою користь [8].

Ще більше ускладнювала ситуацію та обставина, що Росія внаслідок захоплення Константинополю та чорноморських протоків не тільки виходила у Східне Середземномор' я, але значно наближалася до Суецького каналу, який з 1869 р. був головним шляхом до Індії, перлини англійської корони. Цей момент знайшов своє відображення серед правлячих кіл Англії, як так звана теорія "Константинополь - ключ до Індії". Як бачимо, Східне питання торкалося як європейських (континентальних), так і азіатських (колоніальних) інтересів Англії [2].

Безпосереднє здійснення англійської зовнішньої політики у 70-х роки XIX ст. залежало від кількох осіб, яких відрізняло розуміння методів втілення завдань, що стояли перед Англією в цей час. Це було досить вузьке коло людей: Дізраелі, який з 1874 р. був прем'єр-міністром, голова Форин офісу - лорд Дербі (у 1874-1877 рр.), лорд Солсбері - з 1877 р. Дізраелі був одним з найактивніших прибічників теорії "Константинополь - ключ до Індії", завзятим туркофілом, що стояв на позиції рішучих дій, дій з позиції сили. На відміну від нього, лорд Дербі був найбільш пацифічно налаштованим головою Форин офісу за всю історію останнього. Він робив усе можливе, щоб Англія не була втягнута у війну. Лорд Солсбері, прибічник твердого зовнішньополітичного курсу, не мав особливих симпатій до Туреччини і не був таким пацифістом, як лорд Дербі. Крім того, була ще одна людина, яка дуже впливала на зовнішньополітичний курс Англії причому не тільки у цей час, але протягом усього часу свого перебування при владі. Це була Вікторія - королева Великої Британії, яка ніколи не любила Росію. Також, беручи до уваги потужний вплив опозиції на урядову політику, необхідно сказати, що у події, які висвітлюються, її очолював Гладстон, прихильник національного самовизначення балканських народів.

Отже, коли у 1875 р. внаслідок повстання Боснії, Герцеговини та Болгарії Східне питання вибухнуло, в англійському уряді не було єдиної думки щодо позиції Англії у його розв'язанні. Спочатку Англія взагалі не цікавилась ним, бо займалась своїми імперськими та внутрішніми справами. Але ініціативи так званих північних держав (Росії, Австро-Угорщини та Німеччини) з вирішення Східної кризи, що могли призвести до відновлення Священного союзу, змусили Англію діяти. Так, вона приєдналась до пропозиції Росії та Німеччини виступити з посередництвом між Туреччиною та повсталими проти неї слов'янськими народами через консулів шести великих держав у Боснії та по сусідству. До кінця року комісія консулів продемонструвала свою безкорисність. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Ю. Андраші проконсультувався з Росією та Німеччиною і оголосив ноту Туреччині з вимогами реформ. Англію попросили підтримати її. Сам Дізраелі дуже неохоче сприйняв вимоги, що містилися в ноті до Туреччини, але остання теж попросила Англію приєднатися, і уряд погодився [3].

Як тільки конференція відкрилася, було поставлено питання про допущення Туреччини. Англія відповіла за нього позитивно, Росія - негативно. Лише 24 грудня вона була повідомлена Туреччині, і конференція опинилась у повному зборі. Держави вимагали деяких територіальних прирощень для Сербії і Чорногорії. Вони бажали, щоб Боснія і Герцеговина отримали автономне управління, губернатора, який би призначався султаном на 5 років за погодженням з державами, туземну міліцію і вільне розпорядження половиною своїх прибутків. Держави виявили також побажання, щоб в цих областях єдиною офіційною мовою слугувала мова місцевого слов'янського населення. Згідно з їх планом, з усієї тією частиною Болгарії, яка розташована на північ від Балкан, повинні були поступити так само, як з Боснією і Герцеговиною. В іншій частині Болгарії планували створити муніципальні, адміністративні, фінансові, судові і дипломатичні військові установи, які б забезпечували захист населення від усякого свавілля. До проведення реформи під контролем міжнародної комісії вказані провінції мали бути зайняті бельгійськими військами [2].

13 липня було підписано Берлінський договір, який юридично закріпив всі домовленості [7]. Його підписання було великою перемогою Англії, перемогою, якої вона досягла, не втративши жодного солдата. Це була дипломатична перемога, перемога зовнішньополітичного курсу Англії.

Таким чином, у політиці Англії щодо Східного питання 1875-1878 рр. спостерігається сплетіння колоніальних і європейських інтересів цієї країни. Вирішальну роль тут грали англійські колоніальні інтереси в Малій Азії та північній Африці. Саме вони головним чином керували діями Лондону в Європі під час Східної кризи. Протидія Росії на Балканах диктувалась бажанням Англії завадити посиленню свого традиційного ворога на морі і на суші в разі захоплення ним чорноморських протоків та шляху до Індії. Тому Англія підтримувала Туреччину, чиї володіння були безпосередньо розташовані в цих регіонах, проти Росії. Отже, англійська політика в Європі під час Східного питання була проявом світової політики Англії, яка була спрямована на захист її колоніального статусу.

Безумовно, що інтереси Англії в Європі теж впливали на її політику під час Східної кризи. По-перше, Лондон намагався завадити Росії скористатися черговим загостренням на Балканах для поширення свого впливу на цей регіон, а по-друге - не допустити відродження союзу так званих північних держав - Росії, Німеччини та Австро-Угорщини.

Крім зовнішніх факторів, які впливали на політику Англії щодо Східного питання були і внутрішні. Події 1S76 р. у Болгарії зробили Східне питання не тільки головною проблемою англійської зовнішньої політики на той час, але і поставили його на перше місце у політичному житті країни. Саме тоді суспільна думка Англії як ніколи впливала на політику уряду, поставила останній в залежність від себе. Кабінет Дізраелі був вимушений маневрувати між опозицією, парламентом, пресою. Певний вплив на англійську політику мали і особисті симпатії голови та членів уряду, відсутність єдиної думки щодо того, як Англія мала діяти у конкретних ситуаціях. Нарешті, політика Англії щодо Східного питання продемонструвала, що Лондон був готовий, якщо це буде потрібно, діяти рішуче за допомогою не тільки дипломатичних, а й військових методів.

2. Пальмерстон, Генрі Джон Темпл і його роль у житті Великобританії

Британський державний діяч Генрі Пальмерстон народився в Бродлендз (графство Гемпшир) 20 жовтня 1784 року, належав до стародавнього роду. У 1723 Генрі Темпл у нагороду за вірність і підтримку сера Роберта Уолпола і вігів отримав титул барона Темпла з Маунт-Темпла (графство Слайго) і віконта Пальмерстона з Пальмерстона (графство Дублін), а також звання ірландського пера. Титул перейшов до його онукові, також названому Генрі (1739-1802), який протягом 40 років був членом палати громад, був мандрівником і відомим колекціонером [3].

Будучи не англійським, а ірландським пером, Пальмерстон не був членом палати лордів і міг бути обраний до палати громад. Після двох невдалих спроб отримати колишнє місце Пітта від Кембриджського університету вперше був обраний до палати громад у 1807 від Ньюпорта (Айл-оф-Уайт) після того, як став чиновником адміралтейства при Кавендіш. У 1828 Пальмерстон порвав з тодішнім прем'єр-міністром А.Веллінгтоном, виголосив дві важливі мови - про емансипацію католиків і британської зовнішньої політики, а також висловився за проведення реформи системи виборів. пальмерстон блискуча ізоляція англія

У 1830 Пальмерстон привів прихильників Дж. Каннінга в реформаторський уряд Ч. Грея, в якому сам став міністром закордонних справ. У своїй політиці він твердо дотримувався наступних трьох принципів: підтримання потужності і престижу Великобританії, збереження балансу сил в Європі і встановлення - де тільки можливо - ліберальних урядів і конституційної монархії. Він був налаштований і проти абсолютизму, і проти насильницьких народних революцій. Проводячи ці принципи, Пальмерстон був звинувачений в «гарматної дипломатії», грубе втручання в справи інших держав, залякуванні послів і в нестриманості і образливому поведінці [5]. Його від усього серця ненавиділи за кордоном, але він користувався надзвичайною популярністю у власній країні. При Пальмерстон були встановлені конституційні режими в Греції, Португалії та Бельгії, хоча лише останній з них виявився міцним. Він підтримував також цілісність Туреччини, перешкодив захопленню Дарданелл Росією. Протистояв французькому впливу в східному Середземномор'ї, застосувавши «дипломатію сили», яка принесла перемогу лише в останній момент, коли британські війська завдали поразки єгипетському паші Мухаммеду Алі (1840), який підняв повстання проти султана. Пальмерстон підтримував прагнення італійських держав до об'єднання в їх тридцятирічної боротьби з австрійцями, сприяв пом'якшенню васальної залежності Польщі від Росії, Австрії і Пруссії, однак ці спроби не мали успіху. Він боровся також за скасування работоргівлі [8].

В уряді Дж. Рассела в 1846-1851 діяльність Пальмерстона ускладнювалася погіршенням відносин з королевою Вікторією, яка під впливом принца-консорта Альберта відстоювала права своїх родичів - європейських монархів. Вимушено погодившись з різкими висловлюваннями Пальмерстона на адресу французького короля Луї Пилипа з приводу шлюбу його сина з іспанською інфантою, спадкоємицею її сестри королеви Іспанії, і підтримуючи його зусилля, спрямовані на встановлення конституційної конфедерації в Швейцарії, королева в той же час ставила під сумнів майже всі кроки міністра закордонних справ, чи стосувалося справу повстання в Сицилії, виступів з приводу конституції в Іспанії та Португалії, війни короля П'ємонту Карла Альберта проти австрійців або проявів деспотизму в Греції. Вона постійно висловлювала невдоволення Пальмерстоном, який розсилав депеші, не чекаючи її схвалення, і тричі офіційно вимагала, щоб він був звільнений від своїх обов'язків. У 1850 він врятував себе від відставки блискучої промовою в палаті громад - Про римське громадянство. Величезний інтерес викликав теза Пальмерстона про те, що, де б не знаходився британський підданий, він має право на захист з боку своєї держави. Тим не менш роком пізніше, в лютому 1851 року, він був звільнений від своїх обов'язків на вимогу королеви, яка прийшла в лють після того, як в бесіді з французьким посланником Пальмерстон схвально відгукнувся про державний переворот Наполеона III [4].

Пальмерстон був надто популярний і впливовий, щоб довго залишатися не при справах. У 1853 він зайняв пост міністра внутрішніх справ у коаліційному уряді Абердіна. У 1854 підтримав участь Великобританії в Кримській війні. У 1855 став прем'єр-міністром і займав цей пост аж до своєї смерті, з перервою в 1858-1859, коли при владі перебували торі. У внутрішній політиці він не вважав за необхідне продовження виборчої реформи. У зовнішній політиці при ньому відбувалося розширення британського впливу в Персії і Китаї, стримування австрійських і французьких домагань в Італії. Пальмерстон дотримувався політики нейтралітету під час Громадянської війни в США, хоча сам особисто симпатизував південцям. На виборах 1865 року, отримавши значну більшість голосів, він знову став прем'єр-міністром [5].

3.Перехід від політики «блискучої ізоляції» до політики союзів

Підготовка до війни. До початку XX ст. Велика Британія традиційно утримувалася від участі в європейських коаліціях, керуючись у зовнішній політиці лише власними інтересами. Прем'єр-міністр країни лорд Солсбері на кинутий йому якось докір щодо відсутності союзників відповів, що Англія їх не потребує, і назвавши її ізоляцію «блискучою»: над землями імперії ніколи не заходити сонце, її піддані нараховують півмільярда, королівський флот за тоннажем і вогневою міццю перевершує об'єднані сили всіх інших морських держав [4].

Упевнені в невразливості острівного положення Англії та в перевазі її військового флоту, британські дипломати вважали за кращу зовнішню політику не зв'язувати собі руки сполучниками з іншими державами, заохочувати конфлікти між ними й мати з цих конфліктів користь для Англії. Для збереження «європейської рівноваги» Велика Британія звичайно протидіяла найсильнішій континентальній державі, не дозволяючи їй посісти домінуюче становище в Європі.

Однак, погіршення міжнародного становища країни на початку XX ст. змусило англійський уряд змінити зовнішньополітичний курс. Різке посилення військової й морської могутності Німеччини, її неприховані територіальні домагання створювали реальну загрозу існуванню Британської імперії. Політика ізоляції ставала небезпечною, і британська дипломатія почала шукати союзників у майбутній сутичці з Німецькою імперією. В 1904 р., після врегулювання взаємних колоніальних претензій в Африці, Англія уклала військово-політичну угоду з Францією, що дістала назву Антанти («Сердечної згоди»). В 1907 р. Антанта стала потрійною: підписавши з Англією конвенцію про поділ сфер впливу в Ірані, Афганістані й Тибеті, до неї приєдналася й Росія. Таким чином, у результаті угод 1904-1907 рр. зусиллями англійських дипломатів остаточно оформився військово-політичний блок трьох держав, який протистояв країнам Троїстого сполучнику. Політичну підготовку до війни було завершено

Задовго до початку війни британський уряд почав посилено озброювати країну: за десять передвоєнних років воєнні витрати Англії збільшилися втричі. Створений 1910 р. Комітет імперської оборони розробив стратегічний план у масштабі імперії. Поряд з посиленням флоту в Англії було створено армію, готову, у разі споживи, до боїв на європейському континенті.

Зі статті в британській газеті «Таймс», 1901 р. Настало XX століття… Мі вступаємо в нове століття спадкоємцями досягнень і слави минулого; мі стали більш зрілими… Наш державний лад з особистої монархії, обмеженої спадкоємною аристократією, перетворився в демократичну систему найліберальнішого типу… І це перетворення відбулося без усяких болючих порушень традицій минулого… Улодіючи такою формою правління, володіючи великим нагромадженим багатством, яку суттєво проникнуло у вусі суспільство, володіючи - і це найголовніше - народом процвітаючим, задоволеним, мужнім, розумним, котрий вірить у свої сили, мі можемо з надією дивитися вперед, не боячись буревіїв та конфліктів, через які, можливо, нам треба буде пройти [9].

Висновки

Головною рисою англійської зовнішньої політики було бажання зберегти політичну рівновагу на континенті і при цьому надавати перевагу дипломатичним методам. Але залишається невизначеним, чи європейський напрямок політики "блискучої ізоляції" представляв єдиний комплекс, чи був реакцією на окремі європейські події. Важливими для наукової реконструкції є і питання про ставлення до зовнішньополітичного курсу англійського суспільства, тобто різних класів, опозиції, окремих політичних діячів, їх вплив на його реалізацію.

Під час Східної кризи 1875-1878 років Англія не поступилася таким своїм принципом у міжнародних відносинах як відмова від участі у блоках та союзах держав, уникнення довгострокових зобов'язань зі свого боку. Цей принцип вважається основною рисою політики "блискучої ізоляції".

Погіршення міжнародного становища країни на початку XX ст. змусило англійський уряд змінити зовнішньополітичний курс. Різке посилення військової й морської могутності Німеччини, її неприховані територіальні домагання створювали реальну загрозу існуванню Британської імперії. Політика ізоляції ставала небезпечною, і британська дипломатія почала шукати союзників у майбутній сутичці з Німецькою імперією.

Пальмерстон Генрі Джон Темпл англійський діяч. В області внутрішньої політики П. опирався проведенню яких би то не було реформ, був прибічником репресивних заходів проти робочого руху і національно-визвольного руху в Ірландії. Зовнішня політика П. будувалася на традиційному для Великобританії принципі «рівноваги сил», що передубачав розділення Європи на групи ворогуючих держав, що тим самим ослабляють один одного. У початковий період перебування П. у влади значно загострилися відносини Великобританії з Францією і Росією. Політика П. відносно Росії визначалася побоюванням зростання її могутності і посилення впливу в імперії Османа, а також поширення володінь Росії у бік Індії. В період Кримської війни 1853--56 П. виступав за захват Севастополя і відторгнення ряду областей Російської імперії. П. сприяв зовнішньополітичній експансії англійської буржуазії і розширенню англійської колоніальної імперії. Уряд П. подавив Індійське народне повстання 1857--59, брало участь в придушенні Тайпінського повстання у Китаї. Під час Громадянської війни в США 1861--65 П. виношував плани інтервенції на підтримку південних рабовласників.

Список використаних джерел

1. Галеви Э. История Англии в эпоху империализма. - М., 1997.

2. Галкин И. Англия в 1870-1914 гг. - М., 1992.

3. Гладстон В. Болгарские ужасы и Восточный вопрос. - СПб., 1996.

4. Дебидур А. Дипломатическая история Европы. - Ростов-на-Дону, 1995. - Т. 2.

5. Захаров С.В. Англия в 1870-1914 гг. - М., 1996.

6. Мижуев П.Г. Политическая история Англии в XIX ст. - СПб., 1997.

7. Тодорова М.Н. Англия, Россия и танзимат. - М., 1993.

8. Тэйлор Д.П. Борьба за господство в Европе. 1848-1918. - М., 1998.

9. Перехід від політики «блискучої ізоляції» до політики союзів //[Електронне джерело]: http://lessons.com.ua/perexid-vid-politiki-bliskucho%D1%97-izolyaci%D1%97-do-politiki-soyuziv/

Размещено на Allbest.ru