Міжнародна інвестиційна взаємодія та процес створення інституційного середовища, яке відповідало б вимогам такої взаємодії

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Факультет Біомедичної інженерії

Кафедра біомедичної кібернетики

Реферат на тему:

Міжнародна інвестиційна взаємодія та процес створення інституційного середовища, яке відповідало б вимогам такої взаємодії

Виконав:

студенти групи ЛД-11

Рибачук Вадим

Перевірив:

доц. Слєпушкіна А. С

Київ 2013



Міжнародна економіка. Так, у середину XX століття поступову стало зрозуміло, що світове господарство не в змозі стабільно функціонувати без яких-небудь загальних для всіх країн механізмів координації і керування. На мікро рівні фірми почали активніше створювати вертикальні схеми керування відтворюючими процесами, які включали їх підприємства в багатьох країнах світу, і поступово переросли в транснаціональні корпорації (ТНК). На макрорівні, буквально протягом десятиліття, виникла ціла система міждержавних економічних і фінансових організацій, призначенням яких було спостерігати за світовим економічним розвитком, попереджувати про виникнення дисбалансу і в разі необхідності всебічно підтримувати країни. Серед них - Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світова Організація торгівлі, Організація Об'єднаних Націй, декілька об'єднань в Європі, а також відповідних об'єднань на інших континентах.

Отже, руйнація в 50-ті роки колоніальної системи, крах на рубежі 90-х років соціалістичної системи і перехід колишніх колоній та пострадянських країн до ринку, створили передумови для нового рівня економічної відкритості у відношеннях між майже всіма країнами світу. Більшість з них в той чи іншій формі дотримуються в своїй економічній політиці принципів відкритої економіки, які передбачають не лише активну участь країни в світовому ринку і світовому господарстві, а й міждержавну координацію економічної поведінки і прийняття спільних адекватних заходів щодо її корегування. міжнародний інвестиція валютний капітал

Все це дозволяє зробити висновок, що наприкінці XX століття, ринкова економіка перейшла в нову, більш високу, ніж світове господарство, якість і стала міжнародною.

Ознаками міжнародної економіки є:

1) розвинена сфера міжнародного обміну товарами на базі міжнародної торгівлі;

2) розвинена сфера міжнародного руху факторів виробництва, передусім у формі ввозу-вивозу капіталу, робочої сили і технологій;

3) міжнародні форми виробництва на підприємствах, які розміщені в декількох країнах, насамперед, в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК);

4) самостійна міжнародна фінансова сфера, не пов'язана з обслуговуванням ні міжнародного руху товарів, ні руху факторів виробництва;

5) система міжнаціональних і наднаціональних, міждержавних і недержавних механізмів міжнародного регулювання з метою забезпечення збалансованості та стабільності економічного розвитку;

6) економічна політика держав, яка виходить з принципів відкритої економіки.

Поняття “інвестиція” є первинною категорією, базою побудови ієрархії інших категорій, що відображають відтворення основного та оборотного капіталів. Сам термін “інвестиція” походить від латинського слова “іnvest”, що означає “вкладати”.

Інвестиції -- це частина фінансових ресурсів у формі їх довгострокових вкладень (капіталу).

Найчастіше поняття "інвестиції" ототожнюють з поняттям "капітальні вкладення"(вкладення капіталу у відтворення основних засобів) але інвестиції можуть здійснюватися й у приріст обігових активів, в різноманітні фінансові інструменти, в окремі види нематеріальних активів. Отже, капітальні вкладення є однією із форм інвестицій, але не як їх вичерпне визначення.

В макроекономіці інвестиції є частиною сукупних витрат, що складаються з витрат на нові засоби виробництва, інвестицій в житло, і приросту товарних запасів. Тобто, інвестиції - це частина ВВП, що не спожита в поточному періоді, і забезпечує приріст капіталу в економіці.

В теорії виробництва, і в цілому в мікроекономіці, інвестиції - це процес створення нового капіталу (засоби виробництва, людський капітал).

У фінансовій теорії під інвестиціями розуміють придбання реальних або фінансових активів, тобто це сьогоднішні витрати, метою яких є отримання майбутнього зиску.

Міжнародні інвестиції - це довгострокове вкладення міжнародного капіталу в економіку країни у вигляді створення філій, дочірніх компаній, спільних підприємств і просто у вигляді участі в капіталі. В залежності від ступеню реального здійснюваного контролю за діяльністю створених підприємств іноземні інвестиції мають як зазначалось вище дві форми - прямі й портфельні (ПІІ).

Інвестиції це:

- об'єкт економічного управління.

- найактивніша форма залучення нагромадженого капіталу в економічний процес.

- можливість використання нагромадженого капіталу у всіх його альтернативних формах.

- альтернативна можливість вкладення капіталу в будь-які об'єкти господарської діяльності.

- джерело генерування ефекту підприємницької діяльності.

- об'єкт ринкових відносин.

- об'єкт власності і розпорядження.

- об'єкт надання переваги в часі.

- носій фактора ризику.

- носій фактора ліквідності.

Інвестиції підприємства - це вкладення капіталу в усіх його формах в різноманітні об'єкти (інструменти) його господарської діяльності з метою отримання прибутку, а також досягнення іншого економічного або позаекономічного ефекту, здійснення якого базується на ринкових принципах і пов'язане з факторами часу, ризику та ліквідності.

На обсяг інвестицій та попит на них впливає багато факторів. Основні з них:

- питома вага заощаджень в доходах інвесторів Зі збільшенням доходів збільшується їх частина, спрямована на заощадження. Вона і є джерелом внутрішніх інвестиційних ресурсів;

- норма чистого прибутку Зі збільшенням очікуваної норми чистого прибутку обсяг інвестицій збільшується;

- ставка банківського процента збільшенням ставки позичкового процента зменшується обсяг інвестицій, і навпаки.

- очікуваний темп інфляції також істотно впливає на обсяг інвестицій. Що вищий очікуваний темп інфляції, то швидше знецінюється очікуваний прибуток після процесу інвестування Цей фактор має вирішальне значення в разі довгострокового інвестування.

Інвестиційна діяльність -- це процес організації інвестування в реально існуючих у країні умовах господарювання. Термін "інвестування" має більш теоретичне значення, визначаючи модель поведінки інвестора щодо нарощування свого капіталу.

Інвестиційна діяльність представляє інвестиційний процес в реальних умовах, з акцентом на організаційні засади його реалізації та управління цим процесом. Як правило, інвестиційна діяльність розглядається стосовно конкретного інвестиційного проекту та підприємства (юридичної особи), що здійснює інвестиційний процес.

Інвестиційна діяльність підприємства є одним із самостійних видів його господарської діяльності і найважливішою формою реалізації його економічних інтересів.

Інвестиційна діяльність підприємства це цілеспрямований процес формування необхідних інвестиційних ресурсів, збалансований відповідно до обраних параметрів інвестиційної програми (інвестиційного портфеля) на основі вибору ефективних об'єктів (інструментів) інвестування та забезпечення їх реалізації.

Інвестиційна діяльність - це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Інвестиційна діяльність можуть здійснювати:

- фізичними та юридичними особами резидентами;

- державою;

- іноземними інвесторами;

- спільно резидентами і нерезидентами.

Інвестиційна діяльність підприємства характеризується такими основними особливостями:

1. Забезпечує зростання операційної діяльності підприємства і підпорядкована щодо неї.

2. Менше залежить від галузевих особливостей підприємства ніж його операційна діяльність.

3. Нерівномірна за обсягами в окремих періодах.

4. Інвестиційний прибуток (інший ефект від інвестицій) формується зі значним «лагом».

5. Формує особливий самостійний вид грошових потоків підприємства.

6. Формує специфічні види ризиків - "інвестиційні ризики".

7. Показник чистих інвестицій характеризує темпи економічного розвитку підприємства.

Інвестиційна діяльність в Україні здійснюється на основі:

інвестування, здійснюваного громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності;

державного інвестування, здійснюваного органами влади і управління України,Автономної Республіки Крим, місцевих Рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів;

іноземного інвестування, здійснюваного іноземними громадянами, юридичними особами та державами;

спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними особами України, іноземних держав. (Абзац п'ятий частини другої статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1955-12 від 10.12.91)

В процесі інвестування з використанням експортних та імпортних ресурсів міжнародний та національний капітал утворюють на деякий час певну цілісність, сутністю якої є інвестиційна взаємодія, що може надати вітчизняній економіці необхідного імпульсу розвитку за умов впровадження Державної інвестиційної стратегії. Остання, як системний елемент національного інвестиційного клімату, є єдиним регулятивним механізмом загальнодержавних інтересів України, який регулює і узгоджує взаємодію економічних суб'єктів України і міжнародних інвестиційних інститутів. В умовах інвестиційного глобалізму національна економіка як базовий структурний елемент світової економіки характеризується як ступенем залучення до міжнародного поділу праці так і здатністю ефективно використовувати процес міжнародного інвестування ж фактор, що може регулювати взаємодію національних економік. Так міжнародний поділ праці є підґрунтям: а) у формуванні структурної рівноваги необхідних пропорцій міжнародного обміну; б) у доцільності інвестиційного співробітництва; в) для взаємної зацікавленості і балансу інтересів сторін процесу міжнародного інвестування. Сьогодні інвестиційна взаємодія, змістом якої є інвестиційні відносини -- відносини власності, відбувається тоді, коли взаємні інтереси суб'єктів цих відносин є складовою процесу інтернаціоналізації капіталу і можуть трансформуватись в удосконалення виробничих структур з подальшою їх дієздатністю, що формує канали інвестиційної взаємодії. Тобто, інвестиційна взаємодія - це процес в основу якого покладено принцип взаємовигідності сторін. Саме тому для України стратегічного значення набуває процес міжнародного інвестування, в якому через єдиний регулятивний механізм на підставі економічно оптимального і взаємовигідного використання експортно-імпортних інвестиційних ресурсів, закладаються передумови підключення національних економічних суб'єктів до каналів інвестиційної взаємодії.

В системі факторів міжнародного інвестування виділяють такі групи факторів:

глобально-економічні;

політичні;

ресурсно-економічні;

загальноекономічні.

Глобально - економічні фактори

До них входять стан розвитку світової економіки і міжнародних ринків факторів виробництва; стабільність світової валютної системи; рівень транснаціоналізації і регіональної інтеграції економік країн, що беруть участь в інвестиційному процесі; розвиток міжнародної інвестиційної інфраструктури тощо.

Політичні фактори.

До них входять такі фактори, як політична стабільність в країнах - учасницях інвестиційного процесу; ступінь втручання їх урядів в економіку; відношення до міжнародних інвестицій і законодавче їх регулювання .

Ресурсно-економічні фактори.

Ці фактори визначають ресурсну базу для розвитку виробництва. До них належать наявність природних ресурсів; демографічна ситуація; географічне положення тощо.

Загальноекономічні фактори

До них належать:

темпи економічного зростання;

співвідношення споживання і заощадження;

ставки відсотку;

норма чистого прибутку;

рівень і динаміка інфляції;

конвертованість валюти;

стан платіжного балансу.

В залежності від того, чи здійснюватиметься пряме чи портфельне інвестування, важливість цих факторів є різною. Глобальні фактори визначають загальний стан міжнародного інвестування, його обсяги і географічний розподіл. Ресурсно-економічні фактори відіграють значну роль при прямому інвестуванні. Інші групи факторів однаково важливі як для прямого, так і для портфельного інвестування.

З метою надання найбільш повної інформації про напрями інвестування, а також для забезпечення процесів обліку, аналізу та планування інвестиційної діяльності інвестиції класифікують за різними ознаками:

1. За формою власності:

-- державні;

-- приватні;

-- іноземні;

-- спільні.

2. За суб'єктами інвестування:

-- інвестиції юридичних осіб;

-- інвестиції фізичних осіб.

3. За об'єктами вкладання коштів:

-- реальні;

-- фінансові;

-- споживчі.

4. За характером участі в інвестуванні:

-- прямі -- безпосередня участь інвестора у виборі об'єкта інвестування;

-- непрямі -- опосередкована участь інвестора у виборі об'єкта інвестування.

5. Виходячи із спрямованості інвестицій у господарській діяльності:

-- нетто-інвестиції, які пов'язані зі заснуванням проекту, підприємства, їх ще називають початковими;

-- екстенсивні -- ті, які направлені на розширення або збільшення виробничого потенціалу чи господарської діяльності загалом;

-- реінвестиції, які здійснюються за рахунок прибутку, одержаного від первинного вкладання капіталу (повторні інвестиції);

-- брутто-інвестиції, які складаються із нетто-інвестицій і реінвестицій.

6. Залежно від характеру здійснення:

-- пасивні -- спрямовані на підтримку певного рівня прибутковості, обсягів діяльності, на зміну застарілого обладнання, техніки тощо;

-- активні -- забезпечують розширений розвиток, упровадження нових технологій, нової техніки або пов'язані з випуском нових видів продукції.

7. За регіональною ознакою:

-- внутрішні або національні;

-- зовнішні або закордонні.

8. За строками:

-- короткострокові;

-- середньострокові;

-- довгострокові.

Більшість дослідників пов'язує мотиви міжнародного руху капіталу з перевагами вкладення інвестицій в інші країни, зокрема з низькою вартістю факторів виробництва, з необхідністю виходу на ринки країн або уникнення міжнародних торгових бар'єрів. Виявлено, що мотиваційна природа міжнародного руху капіталу ґрунтується на вільній конкуренції і намаганні одержати прибуток. Переважно інвестори здійснюють закордонне інвестування метою отримання прибутків вищих, ніж від діяльності на внутрішньому ринку.

Сутність міжнародного руху капіталів полягає в тому, що інвестори одних країн просувають свої інвестиції в інші країни. Особливістю мотиваційних чинників міжнародного руху капіталів є відмінності в характеристиці інвестиційного клімату різних країн, насамперед, країн-донорів та країн-реципієнтів. Kpaїна, яка потенційно має стати об'єктом припливу капіталів, мусить мати сприятливіший інвестиційний клімат хоча б для конкретного інвестора, ніж країна походження капіталів.

У системі міжнародного руху капіталу іноземний інвестор та країна - реципієнт є

взаємопов'язаними складовими. Для ефективного залучення іноземних інвестицій потрібна

тісна взаємодія іноземних інвесторів та представників країни-реципієнта, їхня злагоджена

інвестиційна політика.

Узгодженість такої спільної інвестиційної політики скоріше неформальна, але

загальноприйнята. Для іноземного інвестора - це політика «відкритості руху капіталу», для

країни-реципієнта - політика «відкритих дверей», а точніше - відкрита, вільна змішана

економіка.

Країні - реципієнту важливо закладати в систему свого інвестиційного клімату основні

мотиви, які спонукали б інвестора вкладати капітал саме в цю країну. При цьому необхідно

продемонструвати весь набір конкурентних факторів інвестиційної привабливості країни в цілому, галузей, регіонів, підприємств, інвестиційних проектів.

Розрізняють дві основних форми іноземних інвестицій:

- прямі іноземні інвестиції;

- портфельні іноземні інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції - це вкладення капіталу з метою отримання підприємницького прибутку (доходу) та вкладення, які зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об'єктом інвестування. Під прямими інвестиціями, насамперед, розуміють безпосередню участь інвестора при виборі об'єкта інвестування коштів. Пряме інвестування здійснюють, в основному, підготовлені інвестори, які мають достатньо точну інформацію про об'єкт інвестування і добре обізнані з механізмом інвестування. Якщо прямі інвестиції мають форму вкладів у цінні папери, то, як правило, ними забезпечується контрольний пакет акцій або інша форма контрольної участі. За міжнародними нормами частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає право такого контролю - 25%, за американськими - 10%, австралійськими і канадськими - 50%. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у формі створення дочірніх компаній, асоційованих (змішаних) компаній, відділень, спільних підприємств тощо. Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу.

Портфельні інвестиції - вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобовўязання; інструменти грошового ринку та інші).

Портфельні (непрямі) інвестиції здійснюються у формі створення портфелів цінних паперів, які належать різним емітентам і не забезпечують контрольну участь і пряме управління об'єктом інвестицій. Мета портфельних інвестицій (на відміну від прямих) -- отримання прибутків від зростання курсової вартості портфеля, від створення ними стабільних грошових потоків (дивідендів, процентів) при диверсифікації ризику.

Чіткої межі прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох країн. Водночас, характерною рисою останніх років є переважання портфельних інвестицій. Якщо у 80-х роках прямі іноземні інвестиції складали приблизно 50% всього міжнародного руху капіталу, то в кінці 90-х - вже 25%. Частка є портфельних інвестицій зросла з 20% до 60%:

Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому - компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій - змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

Міжнародні інвестиції - довгострокове вкладення капіталу за кордоном з метою отримання їх власниками підприємницького прибутку.

До основних мотиваційних стимулів, що спонукають інвесторів постійно нарощувати масштаби вивозу капіталу за кордон у формі інвестицій та переваг даної форми експорту капіталу належать:

· відмінності у витратах виробництва в різних країнах внаслідок різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати;

· бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження;

· зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпечення сировиною національних підприємств;

· відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн, що дає змогу переводити в інші країни екологічно шкідливі виробництва;

· захист капіталу від інфляції;

· можливість, на відміну від кредиту, отримувати стійкі й довгострокові прибутки за рахунок функціонування за кордоном філій, дочірніх компаній, спільних підприємств та інш., а також надходжень у вигляді дивідендів на акції тощо.

Систематизація міжнарод інвестицій:

за цільовою орієнтацією МІ поділяються на прямі і портфельні;

за критерієм строковості - на коротко-, середньо- і довгострокові;

за критерієм особи інвестора - на державні, приватні, міжнародних організацій і змішані та інш.

Згідно з системою національних рахунків (СНР) ООН, прямими інвестиціями вважаються:

- первинні вкладення компаніями за кордон власного капіталу (поглинання чи злиття компаній, створення спільних підприємств, філій, дочірніх та асоційованих компаній, придбання пакетів акцій розміром понад 10 відсотків);

- реінвестиції (частка доходу об'єкта інвестування, яка не розподіляється і не переводиться прямому інвесторові, а залишається на території приймаючої країни);

- внутрішні корпоративні перекази у формі кредитів та трансфертів між прямим інвестором (головною компанією) та філіями, асоційованими й дочірніми компаніями.

Згідно з міжнародними стандартами частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята у розмірі 25%, за американською статистикою - 10%, а за австралійською та канадською - 50%. Однак прямою можна класифікувати й інвестицію з меншою часткою участі іноземного інвестора, якщо вона забезпечує йому реальний вплив на прийняття рішень щодо об'єкта інвестування. І навпаки, якщо частка інвестора перевищує встановлені національним законодавством межі, але він не має реального контролю над об'єктом, то відповідна інвестиція не визначається прямою.

У формі прямих іноземних інвестицій за кордоном створюються зарубіжні фірми у вигляді дочірніх компаній, асоційованих компаній, відділень та інш.

Фактори прямого міжнародного інвестування.

1. Глобально-економічні.

2. Загальноекономічні.

3. Ресурсно-економічні.

4. Політико-економічні.

У країнах базування, серед яких традиційно головними є розвинуті країни, вирішальним макроекономічним актором, що регулює експорт прямих інвестицій, є загальний стан балансу ввезення і вивезення інвестицій. У зв'язку з цим виділяють такі групи країн:

1) переважно експортери капіталу;

2) ті, що зберігають приблизну рівновагу експорту та імпорту капіталу;

3) нетто-імпортери.

Головними складовими мікроекономічної стратегії здійснення прямих іноземних інвестицій в зарубіжних країнах можуть бути:

- зниження капітальних витрат та ризику для функціонування нових потужностей;

- доступ до нових джерел сировини або нової виробничої бази;

- розширення діючих виробничих потужностей;

- реалізація переваг дешевих факторів виробництва;

- можливість уникнення циклічності або сезонної нестабільності виробництва, пристосування до процесу скорочення життєвого циклу продукції;

- наявність митних бар'єрів, які заважають ввезенню товарів і тим самим підштовхують зарубіжних постачальників до ввезення капіталу для проникнення на ринок тощо.

Індивідуальні інвестори

Згідно із законодавством України індивідуальними суб'єктами інвестиційного ринку можуть бути фізичні особи -- як резиденти, так і нерезиденти (тобто ті, які проживають за межами України).

На сучасному етапі, основою розвитку фондового ринку виступають індивідуальні інвестори, представники середнього класу, що мають постійне джерело доходу, не вдоволені низьким відсотком, що виплачують по депозитах у банках, і мають досить сильний характер, щоб ризикнути своїми фінансами, цілком усвідомлюючи, що можна втратити частину вкладених коштів. В будь-якому випадку цілями приватного інвестування є:

*· збільшення поточного доходу;

*· заощадження для здійснення великих покупок;

*· нагромадження пенсійних коштів;

*· захист доходу від оподатковування.

Інституційні інвестори

Інституційними інвесторами є інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди, фонди банківського управління, страхові компанії, інші фінансові установи, які здійснюють операції з фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - також за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Інституційними інвесторами є - організація, го-ловною метою якої є інвестування своїх власних коштів або коштів інших компаній, якими вона володіє як їхня довірена особа. Це пенсійні фонди, інвестиційні компанії, страхові фірми, банки тощо.

Корпоративні інвестори

Корпоративними інвесторами є підприємства та організації різних галузей економіки. Як специфічний інвестор виступає уряд.

Рис. 2-1. Інвестори та їх взаємодія в процесі інвестування

Кожен корпоративний інвестор є членом більш масштабнішого корпоративного управляння,а саме учасником корпоративного фонду (закритого чи відкритого типу).

Корпоративний інвестиційний фонд створюється в у формі публічного акціонерного товариства і провадить діяльність виключно зі спільного інвестування. Управління активами фонду здійснює компанія по управлінню активами на підставі договору, укладеного з фондом.

Вищим органом фонду є загальні збори акціонерів. Розміщуючи кошти в корпоративному інвестиційному фонді, інвестор придбає цінні папери цього фонду - прості іменні акції і стає акціонером фонду з правом голосу на Загальних зборах акціонерів.

Інвестор може придбавати акції за їх номінальною вартістю (якщо мова йде про новостворений фонд), або за ринковою вартістю на день придбання. Повернення коштів, проінвестованих в корпоративний інвестиційний фонд здійснюється після закінчення строку, на який було створено фонд. Інвестор повертає інвестиції шляхом зворотнього продажу акцій фонду по ринковій ціні на день продажу. Різниця між вартістю придбання та вартістю продажу акцій зумовлює отримання інвестором прибутку чи збитку.

Інвестиційний потенціал є максимально можливою здатністю залучати у виробництво і ефективно використовувати інвестиційні ресурси для здійснення реальних і фінансових інвестицій, які матеріалізуються у новостворюваних факторах суспільного виробництва та суспільній інфраструктурі.

У межах держави інвестиційними ресурсами є валові заощадження у валовому внутрішньому продукті, створеному за рік, з відрахуванням поточного й особистого споживання. Формально це виражається таким чином:

В₃ = ВВП -С

де В₃ - валові заощадження; ВВП - валовий внутрішній продукт; С - поточне кінцеве споживання (державне й особисте).

Оцінка інвестиційного потенціалу країни дає можливість визначити масштаби інвестиційних програм і потреби у внутрішніх, запозиченнях для їх здійснення. Для формування інвестиційної політики і розроблення заходів щодо активізації інвестиційної діяльності використовують таке рівняння інвестиційного балансу:

М_іn = І_п+ О_т

де М_іn - масштаб (вартість) інвестиційної програми; І_п - величина інвестиційного потенціалу; О_т - обсяг необхідних запозичених ресурсів.

Це рівняння прийнятне на корпоративному та загальнонаціональному рівнях при плануванні оптимальних програм інвестицій і запозичень (внутрішніх і зовнішніх), а також для визначення рівня оподаткування, які суттєво впливають на можливості реалізації інвестиційних програм і проектів суб'єктами економічної діяльності.

Інвестиційний потенціал характеризується поняттями "інвестиційний ризик", "інвестиційна привабливість", "інвестиційний клімат".

Інвестиційний ризик - якісна характеристика, яка вказує на ймовірність втрати інвестицій та доходу від них. Можна виокремити такі чинники ризику: політичний, економічний, соціальний, кримінальний, екологічний, фінансовий, законодавчий. При оцінці інвестиційних ризиків варто взяти до уваги:

1) політичний ризик - політична та кадрова стабільність або нестабільність у країні, рівень авторитетності влади (високий чи низький);

2) економічний ризик - активність суб'єктів у реалізації економічних реформ і регуляторної політики, адекватність інвестиційних намірів стратегії економічного розвитку країни;

8) соціальний ризик - демографічне навантаження постійного населення, міжрегіональну та міждержавну міграцію, грошові доходи населення, рівень розвитку соціальної інфраструктури, кількість безробітного населення, криміногенну ситуацію;

4) екологічний ризик - рівень забрудненості навколишнього природного середовища, свідчення наявності зон екологічного лиха.

Інвестиційний клімат -- сукупність чинників економічного, політичного, правового та соціального характеру, які бере до уваги інвестор, ухвалюючи рішення щодо здійснення інвестицій.

Інвестиційний клімат безпосередньо впливає на основні показники соціально-економічного розвитку країни. Позитивний інвестиційний клімат сприяє вирішенню соціальних проблем, забезпечує високий рівень зайнятості населення, дає можливість оновлювати виробництво, модернізувати й нарощувати основні фонди підприємств, упроваджувати новітні технології тощо. Нині стабілізація інвестиційного клімату є найважливішим завданням для України.

Для оцінки інвестиційного клімату використовують такі узагальнюючі синтетичні показники:

політична і фінансова стабільність;

рівень загальноекономічного розвитку країни;

рівень розвитку ринкової та інвестиційної інфраструктури;

ємність внутрішнього ринку;

вартість робочої сили;

купівельна спроможність населення;

рівень криміногенних, екологічних та інших ризиків.

Комплекс чинників, що визначають інвестиційний клімат, можна поділити на три групи.

Інституційні: внутрішня і зовнішня політична стабільність, національне законодавство в цілому і політика держави щодо іноземних інвестицій, господарське і фінансове право, міцність державних інститутів, менталітет, ступінь державного втручання в економіку, культура.

Економічні: загальна характеристика економіки, ємність фондового ринку, характеристика банківської сфери, стабільність національної валюти, ринкова та інвестиційна інфраструктура, інформаційна відкритість і традиційність, податки і тарифи, вартість робочої сили, доступ до факторів виробництва.

Соціально-психологічні: соціальний рівень розвитку суспільства, рівень кваліфікаційної підготовки робочої сили, доступ до факторів виробництва.

Значимість кожного чинника в окремо взятій країні різна в залежності від рівня економічного розвитку, історичних та національних тенденцій.

Інвестиційно-інтеграційний процес - це злиття національного і міжнародного інвестиційних процесів в певній юрисдикції. Якщо цей процес сприяє утворенню національного капіталу, даючи цим позитивний ефект від міжнародних інвестицій, ми розглядаємо його як процес інвестиційної взаємодії; якщо відбувається поглинення міжнародними фінансово-інвестиційними потоками національного капіталу; то такий процес визначається як інвестиційна експансія. Хибне державне регулювання зазначеного процесу призводить до інвестиційної інтервенції, що веде до руйнації економіки країн-реципієнтів і відповідно надходженням до цих країн однобоко орієнтованих інвестицій.

Інвестиційна стратегія України повинна бути спрямована на розвиток національного капіталу в реальному секторі економіки і відповідно спрямовувати саме у це русло взаємодію в процесі міжнародного інвестування. Це дозволить не тільки уникнути дефолту, а у співпраці з міжна-родними фінансовими організаціями досягти і реструкторизації боргів, і зменшення держборгу. Для цього необхідно: а) враховувати сукупність факторів, які впливають на прийняття опти-мальних рішень в процесі інвестиційної взаємодії; б) розкрити зміст причин переміщення та пере-розподілу міжнародних інвестиційних потоків капіталу в країні (у т.ч. втеча капіталу за кордон); в) виявити сфери, в яких існує можливість прояву конкурентоспроможності національної економіки; г) визначити сукупність державних органів, які згідно своїх повноважень координують відповідний сегмент вітчизняного ринку міжнародних інвестицій, забезпечуючи цим розвиток системи багатосторонніх зв'язків і відносин. Тобто, виявляти суб'єкта відповідальності за напрями інвестиційно-інтеграційного процесу в Україні, а також за результативність політики, яку згідно своїх повноважень, проводять відповідні державні органи. Виходимо з того, що процес інвестиційної взаємодії може бути і передумовою, і наслідком успіху економічних реформ, оскільки взаємодія процесів інвестування і ринкових трансформацій перебувають у динамічній взаємозалежності.

Система національного законодавства і сукупність державних органів, як організаційно-інституційна інфраструктура системи міжнародного інвестування в Україні, проводить через уповноважених агентів і кодифіковане законодавство політику по координації міжнародних кредитно-фінансових потоків, регулюючи включення економічних суб'єктів України у процес інвестиційної взаємодії. Межі компетенції нормо утворення агентів визначеної інфраструктури зумовлюють ієрархію їх взаємодії та регламентують поведінку економічних суб'єктів України, створюючи певні підстави для інвестиційної взаємодії цих суб'єктів і міжнародних інвестиційних інститутів. Функції та завдання, що виконують визначені агенти, та політика, яку вони проводять в даній сфері, безпосередньо впливають на розвиток інститутів грошового ринку, права власності та інституту законодавства про іноземні інвестиції. Останній має певну специфіку, яка дає підстави розглядати це законодавство як підсистему загальнодержавної системи права, що потребує відображення в єдиному нормативному кодифікаційному акті. До того ж зазначимо відсутність в національному законодавстві правових норм, які б регламентували питання корпоративних відносин, що призводить до відсутності чіткого розмежування прав власності суб'єктів інвестиційно-інтеграційного процесу. Цим, по-перше, "розмивається" як персоніфікація прибутку , так і майнова та інша відповідальність, що надає можливість для безкарної міграції фінансових потоків, які є наслідком протиправної поведінки економічних суб'єктів (у т.ч. відмивання "брудних грошей"). По-друге, пригальмовується розвиток перспективних форм господарювання - ТНК, ТПФГ, що є економічними суб'єктами України в процесі інвестиційної взаємодії. Остання розглядається нами процесом, в якому національні економічні суб'єкти взаємодіють через відповідні національні інститути з міжнародними інвестиційними інститутами. Отже, процес інвестиційної взаємодії переходить у економічне зростання за умов орієнтації уряду на відповідне інституційне забезпечення

Світовимй банк, заснований в 1944 році, є однією з найбільших у світі організацій, що надають допомогу з метою розвитку. Банк, що надав у 2002 фінансовому році країнам-клієнтам позики на загальну суму 19,5 млрд дол. США, у цей час здійснює свою діяльність більш ніж в 100 країнах, що розвиваються, здійснюючи фінансову й консультаційну допомогу з метою підвищення рівня життя й поліпшення життя найбіднішого населення. Банк розробляє стратегії допомоги для кожної зі своїх країн-клієнтів у співробітництві з державними органами, неурядовими організаціями й приватним сектором. Представництва Банку в різних країнах світу займаються реалізацією його програм, підтримують зв'язок з урядом і цивільним суспільством і сприяють більше глибокому розумінню проблем розвитку.

Світовий банк відрізняється від Групи Світового банку тим, що до Світового банку входять лише дві інституції -- Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР), в той час як до Групи Світового банку входять, крім двох названих, ще три інституції: Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багатостороння агенція з гарантій інвестицій (БАГІ) та Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів(МЦУІС). Вирішуючи глобальні завдання розвитку людства, Світовий банк, використовуючи механізм надання кредитів МБРР, кредитує країни з середнім рівнем доходу по процентних ставках, відповідним рівню ринку для цих країн. Інша фінансова організація Світового банку МАР кредитує країни з низьким рівнем доходу за мінімальними відсотковими ставками або без відсотків.

Міжнаромдний валюмтний фонд, МВФ -- спеціальне агентство Організації Об'єднаних Націй (ООН), засноване 29-ма державами, з метою регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів і надання їм допомоги при дефіциті платіжного балансу шляхом надання коротко- і середньострокових кредитів в іноземній валюті. Фонд має статус спеціалізованої установи ООН. Має 188 країн-членів.

МВФ було створено 27 грудня 1945 року після підписання 29-ма державами угоди, розробленої на Конференції ООН з валютно-фінансових питань 22 липня 1944 року. В 1947 році фонд розпочав свою діяльність і став органічною частиною Бретон-Вудської валютної системи.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) - займається фінансуванням державних програм боротьби з високою інфляцією й загальною валютно-фінансовою нестабільністю. У своїй діяльності МВФ керується принципом обумовленості, згідно з яким країни-члени можуть отримати кредити від нього лише за умови, що вони зобов'язуються здійснювати певну економічну політику. Теоретично він повинен допомагати країнам-членам подолати еко-номічні проблеми найменш болючим шляхом, адже надання позичок має за мету саме по-м'якшити труднощі перехідного періоду. На практиці ж умови, ним висунуті можуть бути настільки жорсткими, що тільки поглиблять труднощі реформ. Коли вдається знайти ком-проміс, то під час макроекономічної кризи МВФ перетворюється у джерело підтримки.

Основні функції МВФ

сприяння міжнародній співпраці в грошовій політиці

розширення світової торгівлі

кредитування

стабілізація грошових обмінних курсів

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) -- одна з п'яти інституцій Групи Світового банку, заснована в 1956 році. Штаб-квартира -- Вашингтон. Нараховує 184 країни-члени, серед них Україна (з1993 p.).

Головна мета МФК -- сприяння економічному зростанню країн, що розвиваються, через заохочення приватного підприємництва у виробничому секторі Джерелами фінансування є: внески країн-членів в уставний капітал; кредити від МБРР; відрахування від прибутків; кошти від повернення кредитів; залучені на зовнішніх ринках кошти.

Кредитна діяльність. МФК, як правило, кредитує тільки високорентабельні підприємства в нових індустріальних країнах. Менш розвиненим країнам важче одержати кредит через високу кредитну ставку, яка вище пересічних ставок на основних ринках позичкових капіталів. Привабливою ж стороною цих кредитів є те, що вони спрямовані на реалізацію таких проектів, які не одержали б коштів з інших джерел. Звичайно МФК фінансує не більше як 25% загальної вартості проекту, решта коштів відшукується за рахунок приватних компаній і комерційних банків.

На відміну від МБРР для інвестування коштів МФК не вимагає урядових гарантій. Це відгороджує приватні компанії від державного контролю. Іншою відміною є те, що МФК не тільки надає кредити, але й здійснює інвестиції в акціонерний капітал підприємств, що створюються, з наступним перепродажем акцій приватним інвесторам. З моменту утворення й до середини 1998 р. МФК здійснила інвестицій на суму 24 млрд доларів.

В основу державного регулювання процесом міжнародної нвестиційної взаємодії покладено Метод селективного регулювання за допомогою якого регламентують:

1. Співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел інвестування

2. Розмір, термін конкретних інвестицій

3. Інституціональну природу інокапіталів

4. Джерела, види інвестицій

Форми інвестиційної взаємодії:

1. Співробітництво з міжнародними фінансовими центрами

2. Співробітництво приватних інвесторів

3. Співробітництво через ТНК та ТФПГ (діагональні інвестиційні відносини)

4. Інвестиційне підприємництво "стратегічне партнерство"

5. Інвестиційний кредит

Принципи інвестиційної взаємодії:

1. принцип розвитку міжнародного поділу праці

2. принцип взаємної вигоди сторін

3. принцип розвитку міжнародних економічних і науково-технічних відносин

4. принцип юридичної рівності і недопустимості економічної дискримінації

5. принцип персоніфікації права власності

6. принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв'язків

7. принцип невід'ємного суверенітету держав над їх природними та інвестиційними ресурсами

8. принцип національного режиму

9. принцип сумлінного виконання інвестиційних зобов'язань

Сфери інвестиційної взаємодії:

1.З міжнародними фінансовими центрами

2. У спеціальних економічних зонах

3. У стратегічних альянсах

4. У спільних підприємствах

5. В системі міжбанківської діяльності на ринку капіталів

6. На біржовому фондовому ринку

7. На ринку консалтингових послуг

8. Уявне інвестиційне співробітництво

Проте, в умовах певного економічного середовища існують антиподи інвестицій взаємодії - це: експансія інокапіталу (захоплення ринків через набуття іноземним економічним суб'єктом ресурсних джерел) та інвестиційна інтервенція (економічний вплив інозем-ного суб'єкта на дії національного контрагента через проникнення у сферу його справ шляхом розміщення особистих грошових коштів або фінансових активів - ЦП та інше)

Особливості формування та структура системи наддержавного регулювання світових господарських зв'язків (СГЗ)

Основними елементами структурної побудови системи міжнародного регулювання СГЗ є: 1) об'єкти регуляторного впливу (країни, групи країн, економічні суб'єкти); 2) міжурядові організації, суб'єкти здійснення координуючих функцій; 3) міжурядові організації, які здійснюють окремі наддержавні регулюючі функції; 4) повністю наддержавні організації; 5) об'єкти регуляторного впливу, форми й види світових господарських зв'язків між національними економіками чи економічними суб'єктами різних країн та всередині них; 6) регулюючі механізми міжнародного економічного права, за допомогою якого здійснюються впливи на основі: міжнародних договорів; рішень (рекомендацій, постанов) міжнародних організацій; рішень міжнародних економічних конференцій; міжнародних звичаїв.

У першій групі міжнародних економічних організацій (МЕО), які здійснюють координуючі функції, перерозподілення компетенцій залишається спільним для національних держав і міжнародних економічних організацій. Як правило, організації надається право зобов'язувати своїх учасників до виконання рішень без їхньої згоди або всупереч їй шляхом прийняття рішень більшістю голосів учасників. Для міжнародних економічних організацій другої групи, які здійснюють окремі наддержавні функції, ці функції передаються до компетенції організації (наприклад, позбавлення держави-учасника права самостійного запровадження валютних обмежень, зміни пріоритету валют, проведення девальвації та ревальвації валют згідно Статуту МВФ).

З іншого боку, визначальними, системними характеристиками наддержавного, міжнародного, мегарегіонального економічного утворення, подібного до Європейського Союзу, є:

- право втручання в питання внутрішньої компетенції держав-учасниць;

- повноваження організації на створення з метою регулювання регламентів, обов'язкових для членів, і механізмів контролю та Примусу щодо дотримання цих правил (для прикладу, Європейської ради, Європейського парламенту, Ради ЄС, Європейської комісії, Європейського суду);

- надання широких повноважень зі створення правил і контролю за їх дотриманням непредставницьким органуми - міжнародними службовцям;

- право зобов'язувати своїми рішеннями до виконання та уповноважувати фізичних і юридичних осіб держав-учасниць.

Необхідно вказати, що досягнення відповідності задекларованих та фактично здійснюваних цілей і завдань відбуваються у процесі взаємоузгоджень і компромісів. Це зумовлено суперечностями як між державами-учасницями, так і економічними суб'єктами держав чи наднаціональними економічними суб'єктами (ТНК, БНК, МНК).

Інституційне забезпечення - це фундамент сучасного інвестиційного механізму, де процес регулювання, який здійснюють відповідні національні інституційні структури, доповнюють міжнародні інвестиційні інститути. Показником ступеня цього забезпечення є результативність інвестиційно-інтеграційного процесу, в якому система інститутів грошового ринку і власності визначає організаційно-правові форми регулювання взаємодії суб'єктів зазначеного процесу, їх права та обов'язки, а головне виявляє суб'єктів відповідальності.. (Критерій результативності цього процесу - це використання міжнародних ресурсів для розширеного відтворення виробництва ВВП). Таким чином, може відбуватись регламентація інвестиційної взаємодії економічних суб'єктів України і міжнародних інвестиційних інститутів. Отже, рівень інституційного забезпечення в названому процесі обумовлює перехід економічних суб'єктів України з позиції споживача на позицію партнера, що передбачає взаємовигідність для сторін, яка покладається в основу інвестиційної взаємодії. Життєздатність цього принципу забезпечує інститут права власності, рівень розвитку якого є основним фактором дієздатності країни в процесі взаємодії, а саме: а) зумовлює ступінь взаємодії суб'єктів інвестиційно-інтеграційного процесу; б) персоніфікує прибуток, розмежовуючи права власності учасників; в) виявляє майнову відповідальність. Разом з інститутом права власності, основою побудови ринкових відносин є фінансово-кредитні інститути як універсальні, так і спеціалізовані, що виступають основними фінансовими посередниками та дійовими суб'єктами процесу міжнародного інвестування. Так, банки в Україні як найбільш розвинуті ринкові інститути мають стати провідною складовою інвестиційної інфраструктури через яку відбуватиметься взаємозв'язок структурно-інвестиційної політики уряду і грошово-кредитної політики НБУ. Обов'язковою складовою інвестиційної інфраструктури є інститути фондового ринку, що формуються в Україні, орієнтуючись на світові стандарти. Цим створюються можливості для економічних суб'єктів України безпосередньо через фінансові інструменти залучатись до процесу міжнародної інвестиційної взаємодії, чим і зумовлена логіка становлення інститутів грошового ринку та розвитку інституту права власності.

Інноваційно-інвестиційна модель розвитку економіки може розглядатися як інструмент формування засад інформаційного суспільства в Україні.

Реалізація інноваційної стратегії економічного зростання потребує:

підвищення технологічного рівня підприємств завдяки прогресивним вітчизняним і світовим науково-технічним досягненням;

прискореного розвитку високотехнологічних виробництв, спроможних виробляти наукомістку продукцію з високою доданою вартістю,

формування експортного потенціалу цих виробництв.

Україна, на відміну від розвинутих країн, які до 85-90% приросту ВВП забезпечують виробництвом та експортом наукомісткої продукції, посідаючи за кількістю науковців одне з перших місць у світі, поки що розвивається без суттєвого використання результатів наукових досліджень.

Світовий ринок високотехнологічної продукції оцінюється нині в 2,5-3,0 трлн. дол., і частка вітчизняної наукомісткої продукції становить близько 0,1% , причому Україна представлена на цьому ринку переважно продукцією оборонно-промислового комплексу та авіаційної промисловості.

Продовжує деградувати внутрішній ринок науково-технічної продукції. Ознаками цього є:

низький рівень попиту на інноваційні розробки всередині країни;

неплатоспроможність вітчизняних споживачів, які мають потреби у високотехнологічній продукції;

недостатність конкуренції на внутрішніх ринках з боку виробників та постачальників нової техніки та технологій;

прагнення західних замовників без істотних інвестицій використати наукові результати виробничої сфери (насамперед за технологіями подвійного призначення).

Все це призводить до того, що інноваційна активність українських підприємств залишається низькою, а з розгортанням фінансової, економічної та політичної кризи в Україні останніми роками інноваційна спрямованість економіки суттєво загальмувалась, а у деяких галузях економіки практично ледь жевріє. Про переважно екстенсивний характер інноваційних процесів в Україні свідчить те, що інноваційна продукція освоюється здебільшого шляхом використання наявного устаткування і технологій, хоч і дещо пожвавилась робота підприємств зі створення і освоєння нових видів техніки та впровадження нових технологічних процесів. Такий екстенсивний тип інноваційного розвитку має вузькі межі і практично неспроможний підтримувати конкурентоспроможність вітчизняних підприємств протягом тривалого часу.

Основними чинниками, які зумовлюють недостатність розвитку інноваційної діяльності, є такі:

недосконалість законодавства, особливо у частині стимулювання з боку держави науково-технологічної та інноваційної діяльності;

відсутність сформованої інноваційної інфраструктури, яка б із залученням промислового, банківського та торговельного капіталу поєднувала інноваційну науку та виробництво;

відсутність дієвих механізмів комерціалізації результатів завершених науково-технічних розробок та передачі їх у сферу виробництва;

відсутність системи стимулювання інноваційного пільгового оподаткування;

високий економічний ризик залучення інвестицій до сфери високотехнологічного виробництва;

слабкий розвиток малого та середнього інноваційного

підприємництва на шляху впровадження інноваційного продукту у

серійне та масове виробництво.

Світовою практикою напрацьовано три типи стратегій інноваційного розвитку: