Зовнішньоекономічна діяльність

Так, наприклад, відома фірма "Ейвон" випускає три асортиментних групи товарів: косметика, ювелірні вироби і господарські товари. Кожна з них складається з декількох підгруп: наприклад, косметичні товари включають губну помаду, рум'яна, пудру та ін. Усього в товарну номенклатуру входить 1300 різних товарних одиниць. У той же час фірма може запропонувати кілька варіантів кожного з наявного найменування товару. Наприклад, пудра розсипна та компактна, з різними відтінками, формулами, в різному упакуванні, що свідчить про глибину товарної номенклатури.

І, нарешті, в залежності від того, в одній чи декількох сферах діє дана фірма, прагнучи завоювати міцну репутацію, можна говорити про більшу чи меншу гармонійність між товарами різних асортиментних груп. Зокрема, товарна номенклатура "Проктер енд Гембл" є негармонійною, оскільки поряд з асортиментними групами, тісно зв'язаними між собою (пральні порошки, шампуні і т. п.), випускає й інші (кава, чіпси), що свідчать про проникнення цієї фірми на інший ринок і завоювання там міцної репутації. Параметри, що характеризують товарну номенклатуру, дозволяють підприємству визначити свою товарну політику. Воно може розширити свою діяльність такими способами: розширити товарну номенклатуру, включивши до неї нові асортиментні групи; збільшити насиченість уже наявних асортиментних груп, наблизивши до компаній з вичерпним асортиментом; запропонувати більше варіантів кожного з наявних товарів; і, нарешті, в залежності від того, в одній сфері чи в декількох буде діяти підприємство, більшою чи меншою мірою буде простежуватися зв'язок між усіма асортиментними групами.

Ціни і цінова політика - найважливіші елементи зовнішньоекономічної діяльності підприємства. Саме від рівня цін на товари залежать комерційні результати діяльності підприємства, а обрана ним цінова політика справляє тривалий і вирішальний вплив на ефективність його роботи на світовому ринку.

Ціна є вирішальним чинником в експортній діяльності підприємства, оскільки вона визначає її економічну доцільність. Підприємство повинне не тільки виробити, але й збути товар з вигодою для себе, відшкодувати витрати й отримати прибуток. Це можливо лише при правильному виборі цінової політики та стратегії ціноутворення.

Формування цінових рішень на зовнішніх ринках пов'язане зі значними труднощами, які полягають насамперед у визначенні ступеня свободи при формуванні власної ціни продажу товару (що має спектр від адміністративної фіксації до повної свободи). У кожній країні існують свої критерії оптимальної ціни, на яку впливають витрати, купівельна спроможність, соціальна цінність товару, співвідношення "ціна - якість", походження товару (імідж) тощо.

Зовнішньоторговельна ціна - це визначена зовнішньоторговельним контрактом ціна, за якою здійснюються експортні поставки товарів. В основу її визначення береться базова ціна з поправками на можливості відхилення якості запропонованих товарів від базових зразків чи зміни кон'юнктури ринку або умов поставок товарів, транспортування, страхування тощо.

Рівень ціни товару - це основне питання зовнішньоторгової угоди. Визначення контрактної ціни для конкретного товару - це складне завдання, що пов'язане з багатьма чинниками, які впливають на ціни. Контрактна ціна має базуватись на рівні світової ціни.

Світова ціна є грошовим вираженням світової інтернаціональної вартості товару. Вона формується під впливом попиту та пропозиції того чи іншого товару на світовому ринку, коливань валютних курсів тощо.

Світова ціна формується з урахуванням двох основних принципів: по-перше, вона повинна бути доступною для будь-якого продавця чи покупця, по-друге, має бути показовою для світового товарного співтовариства.

Світові ціни - це ціни найбільш впливових ринкових агентів, великих експортно-імпортних операцій, що здійснюються в основних центрах світової торгівлі, це - ціни, якими користуються країни (експортери чи імпортери), біржі та аукціони, провідні фірми.

У практичному плані світові ціни - це експортні ціни основних постачальників конкретного товару та імпортні ціни у найважливіших центрах імпорту цього товару. Наприклад, на пшеницю та алюміній світовими цінами є експортні ціни Канади; на каучук - ціни Сінгапурської біржі; на хутро - ціни Санкт-Петербургського та Лондонського аукціонів. По сировинних товарах світову ціну визначають основні країни-постачальники, по готових товарах, виробах, обладнанню - провідні міжнародні фірми, що їх виробляють та експортують.

Світові ціни перебувають під значним впливом держави, що проводить регулювання зовнішньоекономічної діяльності через ліцензування, квотування, субсидування експорту й імпорту. На світові ціни великий вплив чинить інфляція.

Світові ціни можна класифікувати за багатьма ознаками:

- за станом ринку (продавця, покупця);

- за напрямом товарного потоку (експортні, імпортні);

- за умовами розрахунків (комерційні, бартерні, клірингові, трансфертні);

- за повнотою врахування витрат (нетто, валові, кінцевого споживання);

- характером реалізації товару (оптові, роздрібні);

- за ступенем фіксації (тверді, рухомі, змінні, з наступною фіксацією);

- за рівнем інформаційної відкритості (відкриті, розрахункові).

Відомо, що єдиної класифікації світових цін немає. Однак в інформаційному масиві даних про світові ціни можна виділити їх наступні види: довідкові; прейскурантні; біржові; каталогів; торгів; аукціонів; пропозицій; попередніх угод; розрахункові та інші. Розглянемо їх характеристику.

Довідкові ціни відображають інтереси продавців, вони публікуються виробниками або їх посередниками та представляють собою цільовий орієнтир для визначення цін фактичних угод. Вони завжди завищені та в більшій мірі, ніж інші, відрізняються від реального рівня світових цін.

Ціни прейскурантів, каталогів та проспектів - це спеціально розроблені та надіслані певному колу осіб або опубліковані виробниками ціни можливої реалізації на базисні види товарів масового, або серійного виробництва (чорні метали, вугілля, автомобілі, промислові товари широкого вжитку та ін.).

Біржові ціни (котирування) - ціни продажу товарів, пропозиції або попиту на них на товарних біржах, але переважно вони відображають саме реальні цінові параметри угод. Біржові котирування мають вирішальне значення при встановленні цін на однорідну масову продукцію, яка продається на біржах.

Ціни аукціонів фіксують умови продажу відповідно до найвищої пропозиції ціни покупцями у певний момент та у конкретному місці. Подібне ціноутворення у міжнародній торгівлі застосовується до певних груп товарів (вовна, хутра, чай та ін.) і є сигналом для відповідних виробників щодо потенційної оцінки покупцями їх товару. Ціна аукціону може встановлюватися як у процесі торгів з підвищенням ціни (це є більш поширеним правилом), так і з пониженням ціни, що відбувається після оголошення найвищої очікуваної ціни продавцем.

Ціна пропозицій також встановлюється виробниками без погодження з споживачами, однак вони пов'язуються з іншими суттєвими умовами угод (базисними умовами, строками поставок, валютою та ін.). Тому в цілому вони дещо більше від реального рівня світової ціни на товар, ніж довідкові, або ціни прейскурантні, каталогів та проспектів. Але, враховуючи, що ціна пропозицій є ціною продавця, вона не відображає в достатній мірі інтереси покупця й відрізняються від рівня цін фактичних угод.

Ціна торгів - ціни, що використовуються при спеціалізованій формі міжнародної торгівлі, яка основана на видачі замовлення на поставку товарів або спорудження якого-небудь об'єкту по раніше об'явлених умовах, що передбачають конкурентну боротьбу з боку фірм-продавців з метою забезпечення найбільш вигідних умов угоди для їх організатора (покупця). На торгах, як правило діє схема "один покупець-декілька продавців.

Розрахункові ціни застосовуються у контрактах на нестандартне обладнання, що виробляється, як правило, за індивідуальними замовленнями. Такі ціни розраховуються та обґрунтовуються постачальником для кожного конкретного замовлення з урахуванням технічних і комерційних умов конкретного контракту.

Ціни ринку - це ціни, за якими ведеться торгівля на конкретному національному чи регіональному ринку, їх урахування в маркетинговій стратеги є ключовим для прийняття рішення щодо виходу на конкретний ринок, вибору цінової політики фірми.

Разом з тим поняття "світові ціни" та "ціни ринку" є дещо абстрактними, і насправді їх реальний зміст проявляється в різних системах та джерелах ціноутворення. Такими джерелами є передусім опубліковані ціни - довідкові ціни, біржові котирування, ціни аукціонів, ціни пропозицій великих фірм, середні експортні та імпортні ціни.

Середні експортні та імпортні ціни обчислюються з використанням масиву даних щодо міжнародних торговельних операцій, що відбулися протягом певного періоду (як правило, за рік). Відповідні дані формуються Міністерством економіки України, Державним митним комітетом України, Державним комітетом статистики України. Альтернативні статистичні бази та відповідні обчислення виконуються й деякими незалежними аналітичними структурами.

Крім офіційно публікованих цін, використовуються й дані про ціни попередніх угод, які є доступними для контрагентів. Очевидно, що для використання саме такого інформаційного джерела про ціни на певному ринку потрібна стабільність цін.

На підставі вивчення цін, з використанням одного або декількох з числа перелічених джерел, у процесі переговорів та консультацій установлюється ціна для конкретної угоди.

Важливим етапом просування підприємства на світовий ринок є пошук і вибір зовнішньоекономічного партнера, тобто контрагента. Контрагентами в ЗЕД називають сторони, що перебувають у договірних відносинах щодо купівлі-продажу товарів, надання послуг, міжкраїнного руху факторів виробництва тощо. Так, контрагентом експортера виступає імпортер, орендодавця - орендатор, виконавця - замовник. Вдалий вибір іноземного партнера має важливе значення для забезпечення ефективності ЗЕД, запобігання непорозумінням, фінансових втрат.

Основним суб'єктом, або ж контрагентом в ЗЕД виступають підприємства, частка яких становить 80--85 % від загальної кількості контрактів, що укладаються. Решта припадає на міністерства, відомства та спілки підприємців, які зазвичай не висувають комерційних цілей і здійснюють свою зовнішньоторгову діяльність із стратегічних міркувань, або у випадку відмов ринку. Наприклад, Товарно-кредитна корпорація при Міністерстві сільського господарства США скуповує надлишки сільськогосподарської продукції на внутрішньому ринку країни і продає їх за кордон як продовольчу допомогу.

Підприємства, що діють на світовому ринку, класифікуються за низкою ознак. Залежно від виду господарської діяльності та характеру операцій підприємства поділяються: на промислові, торгові, транспортні, страхові, інжинірингові, туристичні та ін.

Організаційно-правова форма підприємства відповідає нормам цивільного і торгового права певної держави і визначає відповідальність і правомочність пайовиків підприємства, форми звітності, порядок оподатковування отриманого прибутку, структуру органів управління підприємством, порядок його ліквідації тощо. Організаційно-правовий статус підприємства визначає:

-- хто й у якому розмірі відповідає за зобов'язаннями підприємства;

-- хто сплачує борги підприємства у випадку його банкрутства;

-- хто має право укладати контракти від імені підприємства;

-- у чиїй компетенції вирішення питань, пов'язаних з підписанням контракту.

Відповідно до норм права окремих держав організаційно-правові форми діяльності підприємств розрізняються і мають свої, специфічні для кожної країни, особливості. Однак можна виділити основні види організаційно-правових форм іноземних, підприємств і їх основні риси, характерні для різних правових систем і загальні для більшості розвинених країн.

Приватні підприємці, або комерсанти, - фізичні особи, які здійснюють господарські операції в різних сферах діяльності (виробничій, торговій, транспортній тощо). Приватні підприємці укладають комерційні угоди від свого імені і несуть повну відповідальність усім своїм майном за власними зобов'язаннями. Найманих працівників до числа підприємців або комерсантів не відносять.

Відповідно до законодавства підприємці повинні пройти державну реєстрацію, отримати дозвіл (патент) на ведення підприємницької діяльності зі сплатою податків. Вони беруть участь у господарській діяльності під визначеним найменуванням. Індивідуальний підприємець не підлягає публічній звітності і не є юридичною особою. В сучасній ринковій економіці діють мільйони індивідуальних підприємців, які працюють в основному в сферах роздрібної торгівлі й обслуговування населення і, звичайно ж, не займають домінуючих позицій, які належать об'єднанням підприємців.

Об'єднання підприємців функціонують у вигляді господар-' ських товариств. До першої групи належать товариства, при організації яких підприємці об'єднують свої капітали, беруть особисту участь у їх діяльності і несуть необмежену майнову відповідальність за їхніми зобов'язаннями. До таких товариств відносять:

-- повні товариства континентального права;

-- товариства американського права;

-- товариства з необмеженою відповідальністю англійського права.

При створенні товариств другої групи об'єднуються тільки капітали підприємців, які особисто не беруть участь у веденні справ. Управління здійснюють професійні менеджери, призначені засновниками. У випадку банкрутства такого товариства його засновники, звичайно, ризикують своїми внесками, але водночас їхня майнова відповідальність ніби заздалегідь обмежена, вони можуть попередньо розрахувати розмір підприємницького ризику. До таких об'єднань відносять:

-- товариства з обмеженою відповідальністю;

-- акціонерні товариства континентального типу;

-- англійські приватні й публічні компанії з обмеженою відповідальністю;

-- корпорації США.

До третьої групи належать товариства, що водночас мають ознаки повного товариства і товариства, заснованого на участі капіталу, а саме:

-- командитне товариство;

-- акціонерно-командитне товариство.

Зупинимося детальніше на основних видах об'єднань підприємців. Повне товариство (відкрите товариство) - це об'єднання двох і більше осіб для здійснення підприємницької діяльності, які особисто беруть участь у справах товариства і несуть необмежену і солідарну відповідальність за зобов'язаннями підприємства перед кредиторами не тільки вкладеним капіталом, але й усім своїм майном. Іншими словами, вимоги кредиторів можуть бути задоволені за рахунок майна самого товариства і за рахунок особистого майна всіх його учасників. Договір не може виключити майнову відповідальність будь-кого з учасників перед третіми особами. Майно повного товариства є спільною власністю його членів і формується з різних за видом і розміром внесків його учасників.

Компаньйонами повного товариства можуть бути фізичні особи, а також юридичні особи (наприклад, акціонерне товариство, товариство з обмеженоювідповідальністю). Повне товариство поширене в багатьох країнах. Кредитоспроможність повного товариства є значною внаслідок необмеженої відповідальності компаньйонів усім своїм майном. Найменування такого товариства має містити прізвище принаймні одного компаньйона з доповненням, що вказує на існування товариства, або прізвища всіх компаньйонів. Заснування відбувається шляхом укладання принципово вільного від визначеної форми договору товариства з подальшою його державною реєстрацією. У заявці на реєстрацію мають зазначатися прізвище, ім'я, громадянство і місце проживання кожного компаньйона, місцезнаходження товариства, дата початку ним діяльності.

Майно товариства належить усім компаньйонам у сукупності і має бути чітко відділене від майна, що перебуває в приватній власності окремих компаньйонів. Майно товариства формується за рахунок внесків компаньйонів. Як компаньйони, так і товариство в цілому підлягають оподаткуванню.

Учасники такого товариства зобов'язані зробити відповідний внесок до статутного капіталу, виявляти сумлінність у веденні справ і не займатися недозволеною конкуренцією. Необмежена відповідальність, пов'язана з включенням усієї особистої власності учасників, робить повне товариство найбільш ризикованою для компаньйонів формою товариства.

Кожний із компаньйонів має право:

-- на ведення справ;

-- представництво (наприклад, у відносинах із третіми особами представництво повного товариства здійснюється будь-ким із його учасників у повному обсязі, якщо в договорі не обумовлений інший порядок);

-- визначення і розподіл балансового прибутку і збитку;

-- відшкодування витрат і компенсацій;

-- контроль;

-- ліквідацію товариства (товариство може бути розпущене у випадку виходу з нього або оголошення про неплатоспроможність одного з учасників, а також за рішенням самих учасників).

У всіх правових системах повне товариство визнається юридичною особою, яка виступає у господарських взаємовідносинах під власним найменуванням, але не підлягає публічній звітності. В організаційно-правовій формі повного товариства діють в основному невеликі підприємства і, хоча їх кількість велика, вони відіграють другорядну роль в економіці високорозвинених країн.

Командитне товариство - це об'єднання двох чи кількох осіб, в якому учасники (повні товариші) несуть відповідальність як своїм вкладом, так і своїм майном, а вкладники (командисти) - тільки своїм вкладом. Командист має деякі права на контроль. Так наприклад, він може вимагати копію балансу і переглянути бухгалтерські книги й документи з метою контролю за балансом. Укладати угоди від імені такого товариства можуть тільки повні товариші.

Для заснування командитного товариства потрібна наявність як мінімум одного повного товариша й одного командиста, яким може виступати і юридична особа. У деяких країнах (наприклад, у США і ФРН) юридична особа може виступати й у ролі повного товариша. При вибутті з товариства повного товариша договір товариства припиняється або оформляється заново. Вибуття командиста не веде до припинення діяльності товариства, а його внесок переходить у спадщину.

Порядок реєстрації командитного товариства такий самий, як і повного товариства. Найменування командитного товариства має містити прізвище принаймні одного компаньйона із доповненням, що вказує на існування товариства. У торговий реєстр мають бути внесені:

-- назва, місцезнаходження, дата початку діяльності товариства;

-- прізвище, ім'я, громадянство і місце проживання кожного члена командитного товариства, що несе необмежену відповідальність;

-- прізвища командистів і суми їхніх внесків.

Розподіл прибутку і збитку командитного товариства визначається в договорі товариства. Компаньйони підлягають обкладенню прибутковим податком, а саме товариство підлягає обкладенню податком на прибуток. Значного поширення ця організаційно-правова форма підприємництва не набула і використовується в основному дрібними і середніми підприємствами.

Акціонерно-командитне товариство діє відповідно до законодавства про товариства, створюється на підставі статуту, зареєстрованого державними органами. Члени товариства - це один або декілька повних товаришів; командистами є акціонери. Акції вільно продаються або розподіляються серед вкладників капіталу. При котируванні на фондових біржах ціна на акції, природно, може відхилятися від номінальної вартості, що залежить від попиту і пропозиції. Управління товариством здійснюють повні товариші, вони ж несуть необмежену і солідарну відповідальність за його зобов'язаннями. Акціонери ж ризикують тільки падінням курсу своїх акцій. Повним товаришем може бути і юридична особа.

На відміну від звичайного командитного товариства, акціонерно-командитне може одержувати додаткові кошти від емісії (додаткового випуску) акцій і вільного їх продажу на ринку цінних паперів. Вкладникам капіталу в такій організаційно-правовій формі, як акціонерно-командитне товариство, безумовно, імпонує і податковий режим, що дає їм можливість уникати подвійного оподаткування. Справа в тому, що акціонерні товариства в обов'язковому порядку повинні платити податок на одержуваний прибуток, і крім цього податком обкладаються дивіденди, одержувані акціонерами. Дивіденди, що виплачуються акціонерно-командитними товариствами, оподатковуванню не підлягають.

Незважаючи на зазначені переваги, акціонерно-командитні товариства значного поширення поки не набули, тому що в розвинених країнах є законодавчі обмеження на залучення позикових коштів у формі випуску облігацій.

Товариство з обмеженою відповідальністю - це правова форма об'єднання вкладників капіталу. Законодавство ряду країн обмежує кількість членів такого товариства. Але навіть якщо і немає обмежень, число їх, як правило, значне. У такому товаристві найчастіше беруть участь добре знайомі особи. За рахунок внесків учасників формується статутний капітал.

Товариство з обмеженою відповідальністю у всіх правових системах визнається юридичною особою і несе виключну майнову відповідальність за своїми обов'язками. Пайовики - члени товариства можуть бути фізичними і юридичними особами (правда, у деяких країнах, наприклад у Франції, участь юридичної особи забороняється). Товариство засновується на підставі статуту і має обов'язково реєструватися в державних органах. Пайовикам видається пайове свідоцтво про внесок. Воно дає право на одержання частини прибутку, не є цінним папером і не може навідміну від акцій ділитися або передаватися третім особам без попередньої згоди інших пайовиків. Цим і забезпечується закритий характер товариства.

Учасники відповідають зазобов'язаннями товариства тільки своїм внеском, який дає право на одержання частини прибутку і право голосу. Товариство може існувати навіть з одним пайовиком. Законом не дозволяється товариству з обмеженою відповідальністю випускати облігаційні позики і оголошувати публічну передплату на паї. Це обмежує фінансові можливості товариства, а отже, і виробничі можливості. Тому порівняно з акціонерними товариства з обмеженою відповідальністю знаходяться в менш сприятливих умовах.

На загальних зборах пайовиків вирішуються найбільш важливі питання діяльності товариства. Управління справами і укладання угод від імені товариства можуть здійснювати один або декілька розпорядників, що призначаються загальними зборами. Розпорядниками можуть бути особи, що не є членами товариства.

Товариства з обмеженою відповідальністю зобов'язані вести торгові книги, однак публікувати дані про результати своєї господарської діяльності, свій статут вони не зобов'язані. Найбільш поширені товариства з обмеженою відповідальністю в країнах Західної Європи. У ФРН такі товариства становлять більш як 90 % усіх об'єднань підприємців; у цій формі зазвичай існує основна частина великих концернів.

Акціонерне товариство - основна організаційно-правова форма великих підприємств, об'єднання капіталів шляхом випуску акцій, які є цінними паперами та обертаються на фондовому ринку. Засновується на основі статуту і підлягає обов'язковій державній реєстрації. Від статуту необхідно відрізняти договір, що укладають між собою засновники і яким вони керуються при здійсненні спільних дій із заснування товариства. Засновниками можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Статус акціонерного товариства дає його інвесторам ряд переваг. Акціонери не несуть відповідальності зазобов'язаннями товариства перед його кредиторами. Зазвичай закон передбачає відповідальність акціонерів перед кредиторами тільки у випадку неповної оплати акції, якщо це передбачено статутом, у розмірі невиплаченої суми.

Майно товариства цілком відособлене від майна окремих акціонерів. У випадку неплатоспроможності товариства акціонери ризикують лише можливим знеціненням акцій. Оскільки ризик обмежений заздалегідь обумовленою сумою, це робить акціонерне товариство найбільш прийнятною формою інвестування капіталу і створює перспективи для централізації численних розрізнених капіталів.

За акціонерної форми є можливість об'єднання практично необмеженої кількості вкладників, у тому числі дрібних, при цьому зберігається контроль великих вкладників за діяльністю товариства. Акціонерне товариство - найбільш стійка форма об'єднання капіталів, тому що вибуття окремих вкладників не тягне за собою припинення діяльності товариства. Вкладник має право самостійно й у будь-який момент продати свої акції без попередньої згоди інших акціонерів. Акціонерне товариство має найбільші можливості використання зовнішніх джерел фінансування. Можливе створення акціонерного товариства, всі акції якого належать одній особі (створення таких товариств дозволяється не у всіх країнах).

Початковий капітал акціонерного товариства утворюється в результаті продажу акцій. У початковий період становлення товариства акціонерний капітал є основним, а іноді і єдиним джерелом фінансування діяльності. На кошти, отримані від реалізації акцій, купуються земельні ділянки, зводяться виробничі приміщення, купуються устаткування, сировина і матеріали для виробничих потреб. Надалі діяльність товариства усе більшою мірою фінансується за рахунок одержуваного прибутку (капіталізації прибутку) і зовнішніх джерел - банківських кредитів і облігаційних позик, а роль акціонерного капіталу як джерела фінансування поступово знижується.

Акціонерному товариству як юридичній особі цілком належить право власності на вкладені в товариство капітали. Акціонери не можуть вимагати повернення вкладених сум, крім випадків реорганізації або ліквідації товариства. Акціонери можуть повернути вкладений капітал, продавши акції за ціною, за якою вони котируються в певний момент на ринку цінних паперів. Але ціна акції в цьому випадку не стабільна і залежить від співвідношення попиту і пропозиції, які у свою чергу залежать від стану господарства в цілому, від економічних підсумків діяльності товариства за визначений період часу і, нарешті, від розмірів дивідендів, що виплачуються за цими акціями. Права акціонерів поділяються на майнові й особисті. Майнові - це право на одержання оголошеного дивіденду і право на частину вартості майна товариства при його ліквідації. Особисті - право на участь у голосуванні на загальних зборах акціонерів, право на інформацію.

Кожна акція дає право на один голос. Оскільки рішення на акціонерних зборах приймаються більшістю голосів, тому природно, що власник контрольного пакета акцій по суті і приймає рішення. Що ж стосується обов'язків акціонерів, то єдиний їхній обов'язок - оплатити акцію.

Акціонерне товариство підлягає публічній звітності. Відповідно до законодавства кожної країни регулюється питання про те, які документи й у якій формі мають бути опубліковані. У періодичній пресі або окремими випусками публікуються квартальні і річні звіти. Акціонерні товариства ведуть торгові книги. Зміст їх - комерційна таємниця, яку охороняє закон. За акціонером зберігається право ознайомлення з торговими книгами, але тільки у випадку пред'явлення позову і відповідно до постанови суду.

В Англії діє дещо інша класифікація підприємств. Тут розрізняють товариства (об'єднання осіб) і компанії (об'єднання капіталів).

Товариства бувають двох видів:

-- з необмеженою відповідальністю;

-- з обмеженою відповідальністю.

Товариство з необмеженою відповідальністю відповідає повному товариству країн континентальної Європи. Англійським правом воно не визнається юридичною особою і не підлягає обов'язковій реєстрації. Товариство з обмеженою відповідальністю відповідає командитному товариству. Воно є юридичною особою і підлягає реєстрації.

Компанії бувають:

-- з необмеженою відповідальністю;

-- з обмеженою відповідальністю;

-- з відповідальністю у межах обмеженої суми. Компанія з необмеженою відповідальністю відрізняється від

товариства з обмеженою відповідальністю тільки тим, що вона є юридичною особою, їх кількість не значна. Компанії з обмеженою відповідальністю відрізняються від акціонерних тим, що тут створюється пайовий капітал, а пай не дробиться. У США функціонують два види об'єднань:

-- товариства (об'єднання осіб);

-- корпорації (об'єднання капіталів).

Товариства не визнаються за законом юридичною особою. Вони бувають повні й командитні. Корпорація - це акціонерне товариство. Капітал ділиться або на акції, або на паї, між якими немає відмінності. Корпорації у різних штатах мають різне правове становище щодо податків і зборів.

За характером власності підприємства поділяються на приватні, державні, кооперативні. За приналежністю капіталу і контролю підприємства можуть бути національними, іноземними, багатонаціональними. За обсягом операцій поділяються на великі, середні та малі.

Отже, до основних форм зовнішньоекономічної діяльності відносяться: торгівля, кредитування, науково-технічна співпраця, створення спільних підприємств, реалізація проектів на компенсаційній основі, культурна співпраця, туризм.

3. Особливості регулювання ЗЕД в Україні

До основних елементів зовнішньоекономічної політики відносяться наступні: торговельна політика, валютна політика, політика іноземного інвестування.

Головну роль в зовнішньоекономічній політиці відіграє торговельна політика. Слід розрізняти два типи торговельної політики: протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм - це політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції.

Вона реалізується через фінансову ^підтримку національного виробництва, стимулювання експорту, обмеження імпорту. Недолік протекціоністської політики полягає в тому, що, захищаючи національну економіку від зовнішньої конкуренції, вона сприяє виникненню в ній застійних явищ, зниженню конкурентоспроможності національних товарів, посиленню монополістичних тенденцій на внутрішньому ринку.

Політика протекціонізму веде до економічної автаркії, тобто до функціонування економіки на засадах самозабезпеченості. Така політика позбавляє країну можливості використовувати переваги міжнародного розподілу праці, вигоди від передових науково-технічних досягнень інших країн. Тому протекціонізм може бути доцільним лише за умов, якщо він є тимчасовим.

Вільна торгівля (торговий лібералізм) - це торгівля без обмежень, тобто без державного втручання.

Відповідно до політики вільної торгівлі не держава, а ринок регулює експорт та імпорт товарів і послуг. Вільна торгівля стимулює конкуренцію та обмежує монополію. Конкуренція з боку іноземних підприємств примушує вітчизняні підприємства впроваджувати передові технології, підвищувати якість продукції та зменшувати середні ви грати, що сприяє економічному зростанню.

В реальній практиці зовнішньоторговельна політика кожної країни є змішаною. Вона поєднує елементи як протекціонізму, так і вільної торгівлі, елементи протекціонізму в торгівлі - в періоди економічного падіння, послаблення експортного потенціалу. Елементи вільної торгівлі переважають в періоди економічного піднесення, збільшення експортних можливостей країни.

В умовах змішаної зовнішньоторговельної політики значну роль відіграє держава. В своїй діяльності вона спирається на певну систему інструментів. Основними з них є:

1. Митні засоби. Розрізняють імпортне (ввізне) та експортне (вивізне) мито. Ними обкладаються окремі товари за їх провезен- ня через кордон країни. В залежності від цільової спрямованості застосовується фіскальне і протекціоністське імпортне мито.

Фіскальне мито, як правило, застосовується до товарів, які не виробляються в середині країни, наприклад, цитрусові, банани, мідь тощо. Ставки фіскального мита є невисокими. Воно застосовується з метою забезпечення державного бюджету податковими надходженнями.

Протекціоністське мито застосовується з метою захисту вітчизняних товаровиробників від іноземної конкуренції. За рахунок цього мита держава підвищує внутрішні ціни на імпортні товари, що ставить іноземних виробників у невигідне конкурентне становище.

Важливим митним засобом є так зване антидемпінгове мито. Це - додаткове імпортне мито, яким обкладаються товари, щоввозяться в країну за демпінговими цінами, тобто за цінами, нижчими від собівартості їхнього виробництва.

Експортне мито застосовується з метою обмеження експорту тих вітчизняних товарів, які є дефіцитними для внутрішнього ринку.

У переважній більшості мито встановлюється окремими країнами автономно, тобто незалежно від митної політики інших країн-партнерів із зовнішньої торгівлі. Поряд з цим, можуть застосовуватися єдині митні ставки для країн, об'єднаних у спільну торгово-економічну групу, наприклад, Європейський економічний союз (ЄЕС). Вони мають єдину митну територію з єдиним ввізним митом.

У рамках ЄЕС в залежності від рівня митних ставок застосовуються три види мита: максимальні, мінімальні, пільгові (преференційні). Максимальні мита використовуються в торгівлі з країнами, з якими відсутні торговельні угоди, мінімальні - у тих випадках, коли існують угоди про застосування режиму найбільшого сприяння, пільгові - при імпорті товарів із слабо розвинутих країн.

2. Немитні заходи та засоби. До них відносяться різноманітні адміністративні та економічні методи прямого або непрямого впливу на зовнішню торгівлю. Серед них найбільше розповсюдження має квотування, тобто коли встановлення квоти на експорт або імпорт здійснюється за ліцензіями, які видаються відповідними державними установами.

До немитних також відносяться такі засоби:

ь введення державної монополії на торгівлю певними видами товарів;

ь впровадження певного режиму митних процедур, підвищених вимог до якості товарів та їх екологічних параметрів;

ь пільгове кредитування експортерів (зниження відсоткових ставок, збільшення термінів кредитування);

ь застосування експортного кредиту іноземним покупцям; надання субсидій експортерам та їх пільгове оподаткування.

Важливим фактором макроекономічної стабілізації є валютна політика. До основних елементів валютної політики можна віднести такі:

ь регулювання рівня лібералізації валютного ринку, тобто регламентація доступу окремих резидентів до валютних операцій;

ь нормування обов'язкових валютних резервів комерційних банків, які уповноважені здійснювати валютні операції;

ь встановлення режиму формування валютних курсів (фіксований, плаваючий або керований плаваючий валютний курс);

ь впровадження контролю за розподілом іноземної валюти, яка надходить до резидентів країни;

ь застосування ва.нотних інтервенцій, за допомогою яких держава отримує можливість впливати на співвідношення між попитом і пропозицією на валютному ринку і завдяки цьому обмежувати коливання валютного курсу.

Політика іноземного інвестування покликана створювати відповідний клімат в країні для залучення іноземного капіталу.

Для України ця проблема є особливо актуальною. Так, за даними Міністерства економіки України, попит нашої країни на іноземні інвестиції складає сьогодні понад 40 млрд. дол. США. Але він задовольняється лише незначною мірою. Так, починаючи з 1992 р. загальна сума іноземного інвестування в економіку України склала менше 1,5 млрд. дол. США. Це пояснюється несприятливими об'єктивними факторами, які притаманні економіці України і від яких залежить мотивація іноземних резидентів до її інвестування. До них належать: політична нестабільність, нестабільність економічного законодавства, низький внутрішній попит, хронічний дефіцит платіжного балансу тощо.

Але поряд з об'єктивними факторами великий вплив на створення привабливого клімату щодо іноземного інвестування має державна політика. Вона може застосовувати як прямі адміністративні заходи, так і важелі економічного стимулювання.

Прямі адміністративні заходи регламентують правила залучення іноземного капіталу та форми його фінансування, систему гарантій іноземного капіталу, галузеві пріоритети іноземного інвестування тощо. До важелів економічного стимулювання належать заходи фіскального впливу (податкові, інвестиційні та інші пільги).

Органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності:

1. Верховна Рада України.

До компетенції Верховної Ради України належать:

-- прийняття, зміна та скасування законів, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності;

-- затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики України;

-- розгляд, затвердження та зміна структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

-- укладання міжнародних договорів України відповідно до законів України про міжнародні договори України та приведення чинного законодавства України у відповідність з правилами, встановленими цими договорами.

2. Кабінет Міністрів України:

-- вживає заходів до здійснення зовнішньоекономічної політики України відповідно до законів України;

-- здійснює координацію діяльності міністерств, державних комітетів та відомств України по регулюванню зовнішньоекономічної діяльності; координує роботу торговельних представництв України в іноземних державах;

-- приймає нормативні акти управління з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України;

-- проводить переговори і укладає міжурядові договори України з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України про міжнародні договори України;

-- відповідно до своєї компетенції, визначеної законами України, вносить на розгляд Верховної Ради України пропозиції про систему міністерств, державних комітетів і відомств-органів оперативного державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, повноваження яких не можуть бути вищими за повноваження Кабінету Міністрів України, які він має згідно з законами України;

-- забезпечує складання платіжного балансу, зведеного Зведеного валютного плану країни.

3. Національний банк України:

-- здійснює зберігання і використання золотовалютного резерву України та інших державних коштовностей, які забезпечують платоспроможність України;

-- представляє інтереси України у відносинах з центральними банкам інших держав, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними установами та укладає відповідні міжбанківські угоди;

-- регулює курс національної валюти України до грошових одиниць інших держав;

-- здійснює облік і розрахунки по наданих і одержаних державних кредитах і позиках, провадить операції з централізованими валютними ресурсами, які виділяються з Державного валютного фонду України у розпорядження Національного банку України;

-- виступає гарантом кредитів, що надаються суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності іноземними банками, фінансовими та іншими міжнародними організаціями під заставу Державного валютного фонду та іншого державного майна України;

4. Центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики:

-- забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійсненні суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності виходу на зовнішній ринок, координацію їх зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі відповідно до міжнародних договорів України;

-- здійснює контроль за додержанням всіма суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності чинних законів України та умов міжнародних договорів України;

-- проводить антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування у порядку, визначеному законами України;

-- виконує інші функції відповідно до законів України і Положення про центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики.

5. Державна митна служба України:

-здійснює митний контроль в Україні згідно з чинними законами України.

6. Антимонопольний комітет України:

-- здійснює контроль за додержанням суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності законодавства про захист економічної конкуренції.

7. Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі:

-- здійснює оперативне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні відповідно до законодавства України;

-- приймає рішення про порушення і проведення антидемпінгових, антисубсидиційних або спеціальних розслідувань та застосування відповідно антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів.[3.7]

Отже, до основних елементів зовнішньоекономічної політики відносяться наступні: торговельна політика, валютна політика, політика іноземного інвестування. Також існують органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Висновок

Відкритість національної економіки, інтенсифікація зовнішньоекономічних зв'язків у формі міжнародних потоків товарів, послуг, капіталу, трудових ресурсів, інформації, технологій тощо, зумовлюють зростаючу роль впливу економічного середовища на внутрішньогосподарські процеси у перехідних економіках, посилюючи взаємодію внутрішнього та зовнішнього ринків. Україна належить до країн з високою експортною і імпортною квотами у валовому внутрішньому продукті і цей показник має тенденцію до збільшення. Така відкритість свідчить про ступень залучення країни у міжнародну торгівлю і не відображає інших складових відкритості економіки. Це зумовлює необхідність наряду з оцінкою зовнішньоторговельної складової відкритості економіки враховувати також фінансову, інвестиційну, комунікаційну, технологічну і політичну складові, що допоможе скласти більш повну картину факторів збільшення чи зменшення відкритості економіки і напрямків її впливу на соціально-економічний розвиток країни в цілому.

Одна з найважливіших проблем сучасного розвитку - вибір правильного напряму нашого руху. Україна має обрати свою власну, яка б відповідала саме її умовам, модель ринкової економіки, а не копіювати чужі моделі. У принципі цей вибір необхідно зробити між двома найбільш загальними моделями ринкової економіки - ліберальною чи регульованою. Перша передбачає створення самокерованого, нерегульованого ринку епохи первісного нагромадження капіталу, за якого держава відсторонюється від управління економікою і від проблем соціального захисту населення. Друга націлена на створення соціально орієнтованого регульованого ринку, який передбачає наявність ефективного державного сектору, державного регулювання економіки та проведення політики соціального захисту населення від можливих негативних наслідків переходу до ринкової економіки.

Другою проблемою є чіткий вибір пріоритетів на шляху до втілення обраної моделі, а не намагання одночасно розв'язати всі проблеми. Історичний досвід показує, що всі подібні намагання закінчувалися провалами. Прагнення швидкого безпосереднього переходу до ринку шляхом лібералізації цін ("шокова терапія") дуже нагадують намагання Радянської держави перейти в роки "воєнного комунізму" до безпосереднього виробництва і розподілу продуктів по-комуністичному. Як відомо, це не лише не мало успіху, а й згодом було визнано помилковим навіть прибічниками таких намагань.

Перехід до ринкової економіки - не разовий стрибок, а поступовий, еволюційний процес глибоких перетворень діючої економічної системи при регулювальній діяльності держави, що обов'язково має передбачати їхню етапність. Саме це засвідчує світовий (зокрема, китайський) досвід, який не було враховано при проведенні реформ. Проведення ефективних ринкових реформ передбачає не "шокову" ліквідацію діючої економічної системи, а трансформацію інститутів, пристосування їх до нових умов. При цьому важливо зберегти все позитивне. Особливо це стосується інститутів державного регулювання економічних процесів та соціальних інститутів, що складаються в процесі тривалої еволюції.

Поряд із макроекономічними реформами слід здійснювати реформи структурні. Проведення малої та великої приватизації, що триває відносно довго, дає можливість створити численний приватний сектор, а в перспективі - перейти до змішаної економіки.

З метою успішного проведення структурних реформ необхідно створити нові інститути ринкової економіки - надійні, орієнтовані на правові норми, включаючи договірне право, банківську систему з незалежним Центральним банком і новими комерційними банками, різноманітні системи - податкову, митну, соціального захисту тощо.

Важливою метою структурної стратегії має бути зниження рівня енергетичної та іншої ресурсної залежності України від зовнішніх чинників і зміцнення економічної безпеки держави. Тільки за таких умов Україна зможе вивести економіку на світовий рівень, забезпечити значне зростання валютних надходжень, украй потрібних для збалансування бюджету.

Україна як держава, що стала на шлях ринкових перетворень, не зможе побудувати високорозвинуте сучасне суспільство без активного залучення іноземного капіталу. Однак самі собою іноземні інвестиції не надійдуть, їх необхідно активно залучати. Конкуренцію наринку інвестиційних капіталів можна подолати насамперед сприятливою інвестиційною та митною політикою, стабільним і заохочувальним законодавством.

Особливе значення має обґрунтування науково-технічних пріоритетів з метою динамізації розвитку національної економіки, оптимізації умов участі держави в системі міжнародного поділу праці, з адекватною новітнім світогосподарським тенденціям спеціалізацією. При послідовній відкритості економіки України, на окремих етапах і у відповідних секторах, держава має використовувати прямі і непрямі форми підтримки національного бізнесу, включені у загальну макроекономічну політику.

Список літератури

1. Закон України "Про банки і банківську діяльність" №2121-III від 07.12.2000 р.

2. Закон України "Про Єдиний митний тариф" №2097-XII від 05.02.1992 р.

3. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" №959-XII від 16.04.1991 р.

4. Закон України "Про митну справу в Україні" №1262-XII від 25.06.1991 р.

5. Закон України "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах" №327/95-ВР від 15.09.1995 р.

6. Закон України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" №185/94-ВР від 23.09.1994 р.

7. Закон України "Про режим іноземного інвестування" №93/96-ВР від 19.03.1996 р.

8. Господарський кодекс України №436-IV від 16.01.2003 р.

9. Цивільний кодекс України №435- IV від 16.01.2003 р.

10. Агапова Т.А., Серегина С.Ф. "Макроекономіка", Київ, "Знання", 1997 р.

11. Базилевич В. "Банківська справа", Київ, "Знання", 2004 р.

12. Базилевич В., Базилевич К., Баластрик Л. "Макроекономіка", Київ, "Знання", 2007 р.

13. Бойцун О. І. "Фінанси України", Київ, "Знання", 2005 р.

14. Гальперін В.М. "Макроекономіка", Київ, "Знання", 1997 р.

15. Дідківський М. І. "Зовнішньоекономічна діяльність підприємства", Київ, "Знання", 2006 р.

16. Козюк В. "Вісник Національного банку України", Київ, "Знання", 2005 р.

17. Лазебник Л.Л. "Зовнішньоторгівельні чинники розвитку України", Київ, "Знання", 2003 р.

18. Новицький В. "Економіка України", Київ, "Знання", 2007 р.

19. Панчишин С.М. "Макроекономіка", Київ, "Либідь", 2001 р.

20. Савченко А.Г., Пухтасевич Г.О., Тітьонко О.М. "Макроекономіка", Київ, КНЕУ, 1994 р.

21. Солонінко К.С. "Макроекономіка", Київ, ЦУЛ, 2002 р.

22. Філіпенко А. С., Рогач О. І., Шнирков О. І. "Світова економіка", Київ, "Либідь", 2000 р.

Размещено на Allbest.ru