"Великі держави" у світовій політиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Великі держави" у світовій політиці

великий держава міжнародний полюс

Традиційний образ т. зв. "великої держави" поєднує в собі звичні риси могутності потужну військову міць, економічну розвиненість, успішну дипломатію, які взяті разом забезпечують міжнародний вплив, престиж та помітне місце в історії. Інтуїтивно цей образ має багато спільного із силою, але природа такого зв'язку залишається нез'ясованою, на рівні асоціацій та синонімічних рядків. Між тим, ототожнювати "велику" державу із "сильною" державою неможна, як неможна й вважати силу й статус синонімами. Останній є функцією першої: сила завдяки властивим їй можливостям створює "великі" держави, встановлює та підтримує стратифікацію міжнародних акторів, а також забезпечує динамічність та оновлення світового порядку.

Однією з ключових функцій, що їх виконує сила в світовій політиці, є стратифікація міжнародних акторів, створення ієрархій на всіх рівнях міжнародної системи. Завдяки цьому система міжнародних відносин отримує здатність до самоорганізації, відповідаючи таким чином на умови анархії, в яких знаходиться. Стратифікація держав має не лише матеріальний зміст. В міжнародних відносинах багато чого залежить не тільки від фактичного співвіднесення силових можливостей акторів, встановити яке часом буває важко, але й від уявлень про силові можливості. Таким чином, сила виконує функцію стратифікатора не лише в світі боротьби ресурсів, але й в "паралельному" світі взаємних оцінок, на основі яких приймаються зовнішньополітичні рішення. Цим підкреслюється конструктивістське, нетрадиційне, психологічне, засноване на сприйнятті, розуміння сили, що, звичайно, виходить за рамки суто реалістичного.

Серед різноманіття типів і класів держав, що утворюються за силовим критерієм, ми звернемо увагу на великі держави з причин досить прозаїчних: на їхню долю припадає більша частина всіх руйнівних міжнародних конфліктів в історії; їхня поведінка визначає до певної міри структуру міжнародної системи; врешті, великі держави є основним об'єктом всіх провідних теорій міжнародних відносин. Взаємодія великих держав є джерелом великої кількості емпіричних даних про природу та закономірності міжнародних відносин одним словом, великі держави є адекватною моделлю для отримання знань про світову політику в цілому. Чи немає тут термінологічного парадоксу, зокрема в тому, що "великою" як раз і називають ту державу, що відповідає наведеним критеріям, незалежно від її справжніх потужностей, а такий статус є не причиною, а наслідком активного залучення до міжнародних політичних процесів?

Значний обсяг наукової роботи, проведений для встановлення критеріїв великої держави змушує припустити, що цей термін є не просто лінгвістичною вигадкою, що виправдовує сама себе, але й має більш-менш серйозне об'єктивне підґрунтя. Аналіз досліджень поведінки і взаємовідносин великих держав дозволяє зробити однозначний висновок про силові критерії визначення їхнього статусу, а також про переважну роль сили у визначенні закономірностей такої взаємодії. Серед основних дослідників великих держав, які звертали увагу насамперед на силові прояви їхньої діяльності, необхідно згадати Д. Зінгера та М. Смолла [20, 21], які виокремили критерії великої держави в процесі дослідження міжнародних конфліктів 1816-1977 років; меншою мірою це стосується робот Л. Річардсона [17], Б. Рассета [19], Ф. Дантона [4], в яких розглянуто загальні причини міжнародних конфліктів, в тому числі і за участю великих держав, а також досліджень Ф. Вудса та А. Балтцлі [31], П. Сорокіна [22] та К. Райта [32], присвячених політиці переважно європейських великих держав.

Систематичне дослідження, спрямовані на виявлення закономірностей поведінки саме великих держав, залишаються рідкістю та, до певної міри, екзотикою теорії міжнародних відносин. З одного боку це пов'язано із існуючим дефіцитом емпіричного матеріалу, адже обмежена кількість (як правило, від 2 до 8) великих держав в період ХІХ-ХХ століть (який, зазвичай, є джерелом історичних фактів для теорій міжнародних відносин) не дає надійної основи для статистичних узагальнень; з іншого із розмитістю самих критеріїв "великодержавного" статусу.

На думку американського теоретика Д. Левай, велика держава може бути визначена як така, що "... відіграє важливу роль в міжнародній політиці з проблем безпеки... операційні показники статусу великої держави включатимуть високий рівень силових можливостей, які забезпечують самодостатність в області забезпечення безпеки та дозволяють проведення як наступальних, так і захисних військових операцій; участь в міжнародних конгресах та конференціях; визнання de facto великою державою; доступ до формальних та неформальних міждержавних структур; участь у гарантіях, територіальних компенсаціях та розподілах; та, в цілому, визнання такого статусу іншими великими державами...".[13]

Проаналізуємо наведені атрибути "великодержавного" статусу. Перший, і, очевидно, основний з них стосується ролі держави в світовій політиці, зокрема, з питань безпеки, найважливішої сфери міжнародного життя згідно з теорією політичного реалізму. Формулювання критерію саме в такому загальному вигляді не повинно залишати сумнівів у тому, що "великою" доцільно вважати лише державу із значними військовополітичними можливостями. Ми вже згадували, що такі можливості є основним силовим ресурсом держави з точки зору реалістів, а отже сутність загальної ремарки Д. Левай зводиться до того, що "великими" є найсильніші держави. Чи не є це тавтологією?

На наш погляд, ні. Історія дослідження міжнародних відносин знає чимало випадків, коли "великими" проголошувались держави, що не мали значних силових потужностей, принаймні на момент дослідження [23]. Підставами для таких "авансів" були різні обставини, серед яких поширеною наявність історичного досвіду "великої" держави, який часто оцінюється інтуїтивно. Наприклад, відоме активне залучення держав на території Німеччини до політичних процесів в Європі протягом останніх чотирьох століть, але це є сумнівною підставою для оголошення Німеччини великою державою в 1648-2005 роках. Історичні досягнення Іспанії, Португалії, Голландії, ряду інших держав також демонструють, що досвід та інтуїція потребують допомоги більш строгих та недвозначних критеріїв. Одним з них й, ймовірно, найбільш загальним як раз і виступає сила, яка, однак, потребує конкретизації.

У наведеному визначенні конкретизація відбувається за допомогою т. зв. критеріїв операціоналізації, покликаних перетворити загальний атрибут в дусі силового мислення реалістів на перелік конкретних ознак "великої" держави. Зокрема, "високий рівень силових можливостей" визначається як такий, що дозволяє забезпечити певний рівень самодостатності, знову ж таки, у військових аспектах підтримання безпеки. Тут ми зустрічаємося із трактуванням сили як самодостатності. Сам по собі такий погляд не повною мірою відповідає реаліям сучасного світу, на що справедливо вказують теоретичні роботи неолібералів. В світі взаємозалежності, глобалізації та інтеграції самодостатність, автономність та інші форми незалежності є, швидше, ознакою ізоляції та довгострокової слабкості. Але навряд чи саме це мається на увазі. Швидше за все, автор, цілком в дусі уявлень про національні інтереси держави і здатність їх захищати, має на увазі певний рівень самодостатності, що дозволяє перетворювати ситуації залежності на взаємовигідні, і при якому держава отримує захист від можливої асиметричної залежності. Таке помірне трактування самодостатності дозволяє наблизитися до іншого важливого атрибуту "великої" держави - її здатності виконувати системоутворюючі функції.

Системоутворюючі функції держави та будь-якого іншого міжнародного агента знаходять своє найповніше вираження в понятті "полюсу" та "полярності". На нашу думку, саме здатність держави виконувати функції полюсу в міжнародній системі визначає її статус "великої". В понятті "полюс" поєднуються всі ключові елементи сили, розглянуті нами вище, зокрема, силовий потенціал, структура силових ресурсів, контекст, в якому відбувається застосування сили, та структура міжнародної системи. До того ж поняття "полюсу" відображає важливі системні якості сили, даючи зрозуміти, що простого володіння силою у вигляді ресурсів замало необхідні здатності перетворювати її на структурні імперативи для інших. Цей термін, до того ж, забезпечує нас теоретичними інструментами політичного неореалізму.

Разом із інструментами, однак, ми також отримуємо деякі дискусійні проблеми, з яких найважливішою в нашому контексті є т. зв. "дилема структури-агенту". Стисло розкриємо її зміст. Міжнародні відносини, окрім того що відбуваються анархічно і, так би мовити, хаотично, утворюють систему, яка, в повній відповідності до загальної теорії систем, регулюється системними законами, а індивідуальні інтереси та прагнення її елементів незалежно від їхньої волі утворюють спільну структуру, яка впливає на їхнє існування. Цей постулат лежить в основі структурного реалізму, який націлено саме на дослідження системного рівню взаємодії, розкриття тих закономірностей, що диктуються державам системою міжнародних відносин. Війни та альянси, співробітництво та конфлікти між державами виникають, згідно з цією теорією, не тільки і не стільки з їхньої волі, але в першу чергу під дією системних факторів. Наприклад, біполярність міжнародної системи жорстко обмежує зовнішньополітичні альтернативи всіх держав, змушуючи їх втягуватись до чогось на зразок "холодної війни", а інша конфігурація структури матиме результатом зовсім інші форми міжнародної взаємодії, навіть якщо склад держав-елементів залишиться тим самим.

Взаємний вплив структури й елементів являє собою одну із важливих філософських проблем суспільних наук. Розглянута широко, вона виникає як наслідок двох припущень, що суперечать одне одному:

1) діяльність людини в різних її проявах є основною рушійною силою дій, подій, та результатів в суспільстві;

2) діяльність людини може бути здійснена лише у визначених умовах, які знаходяться поза її волею.

Із діалектичної взаємодії цих двох істин витікають визнання, по-перше, ініціативної ролі "агентів", тобто елементів міжнародної системи; та, по-друге, причинна роль системних факторів. В теорії міжнародних відносин ця дилема відома як "дилема структури-агента", від вирішення якої залежить встановлення потенціалу та обмежень окремих держав щодо впливу на міжнародні відносини в цілому. Перефразовуючи афоризм К. Маркса, можна сказати, що держави творять історію, але умови для цього не обирають.

Дебати стосовно методологічної ролі структур, агентів чи їхнього поєднання в справі пояснення природи міжнародних відносин виникли із публікацією впливової роботи К. Уольтца, що містила елементи структурної теорії міжнародних відносин [26]. Серед численних критичних зауважень на адресу К. Уольтца та його ідей, можна виділити два основні:

1) т. зв. "онтологічний індивідуалізм" автора, який полягає в тому, що міжнародна структура, як її бачив К. Уольтц, здатна лише накладати обмеження на поведінку держав, але не здатна створювати нових агентів [8];

2) наділення держав якостями "агентів", в той час як ними можуть виступати лише окремі індивіди [29].

Останній аргумент зачіпає складну філософію конструктивізму і виходить далеко за рамки теорії міжнародних відносин. Обидва зазначені зауваження стосуються методологічних, онтологічних та гносеологічних особливостей сучасної теорії міжнародних відносин і навряд чи можуть бути легко спростовані або доведені. Їхня значущість, як і зміст дилеми структури-агента в цілому полягає в тому, що вони відтворюють зв'язок між науковим дослідженням міжнародних відносин та філософією науки.

Вирішення цієї проблеми належить до метатеоретичних завдань, розв'язувати які не входить до наших цілей. Увагу головним чином слід звернути на те, що при визначенні полюсу міжнародної системи ми матимемо на увазі обмеження, які накладаються складною природою взаємодії системи та її елементів [28]. Маючи на увазі, що статус великої держави визначається здатністю її бути полюсом міжнародної системи, спробуємо визначити, що саме визначає поняття "полюс", і які якості йому властиві.

Міжнародна система характеризується наступними основними параметрами:

1) принцип впорядкування (ієрархічні та анархічні системи);

2) функціональна різноманітність держав (гомогенні та гетерогенні системи);

3) розподіл (співвідношення) сил між елементами системи. Останній є основою силових розрахунків, і саме він потребує поняття "полюс" для подальшої операціоналізації. Враховуючи те, що анархія є константою світової політики, значення останніх двох параметрів є вирішальним.

Розподіл силових ресурсів між державами моделюється неореалістами за допомогою прикладів з мікроекономіки [7, 26]. Поведінка держав ставиться у відповідність стратегіям компаній в умовах вільного ринку, які також визначаються не лише власними бажаннями, зокрема прагненнями максимізувати прибуток, але й умовами (економічною системою), в яких вони існують. Держави, за такою аналогією, так само прагнуть максимізації власних здобутків, які виражені, однак, в термінах безпеки та могутності, і так само змушені враховувати структурні імперативи при побудові власних стратегій. Звідси походить бажання зіставити різного роду форми економічних систем із конфігураціями системи міжнародних відносин, в результаті чого з'являються основні типи міжнародних систем, засновані на розподілі сил або полярності: монополярні (або гегемоністичні), біполярні та мультиполярні. Так, прикладом монополярної системи можна вважати міжнародні відносини кінця ХХ століття із гегемонією США; біполярної період "холодної війни", мультиполярної т. зв. "європейський концерт" ХІХ століття. Звичайно, кожен із типів має численні варіації, а жоден із історичних "світових порядків" не являє собою модель будь-якої системи в чистому вигляді. Однак, наведені приклади демонструють практичне використання концепції полярності та слугують джерелом емпіричних даних для поширених структурних теорій світової політики.

Поставимо запитання: чим саме можна охарактеризувати ключові відмінності між різними типами міжнародних систем, які так зручно вкладаються в поняття "полярності"? Перше, що спадає на думку картина розподілу сили в світі. Мультиполярний європейський концерт, що включав в якості полюсів, скажімо, Велику Британію, Росію, Австрію, Прусію та Францію саме цим відрізнявся від дуумвірату сШа та СРСР часів "холодної війни" або одноосібного лідерства (гегемонії) США в сучасному світі. Але чи достатньо цього параметру кількості полюсів для вичерпної характеристики полярності міжнародної системи?

Спробуємо порівняти міжнародну систему першої половини ХІХ століття із тією, що існувала напередодні Першої світової війни. Формально обидві системі є мультиполярними, якщо основним критерієм виступає кількість полюсів. Як в першому, так і в другому випадках в системі існували декілька держав, що за своїми сукупними можливостями значно перевищували інші тобто задовольняли зазначеному вище поняттю "полюсу". Однак, якщо перша з них є хрестоматійним прикладом стабільної міжнародної системи, друга майже синонім міжнародної системи, в якій масштабна війна є лише питанням часу, при чому достатньо короткого.

Існує ряд гіпотез на системному рівні дослідження, що пояснюють таку принципову відмінність між двома системами з начебто однаковою полярністю. Наприклад, прийнято вважати, що інші системні фактори зіграли дестабілізуючу роль такі як поступове збільшення ступеню гетерогенності системи; або ж що міжнародна система поступово виродилась у біполярну завдяки складній дипломатії союзів і альянсів, завдяки чому вести мову про мультиполярність напередодні 1914 року можна лише із значною долею умовності [33]. Все це відповідає логіці структурної теорії міжнародних відносин, зокрема врахуванню основних властивостей, що характеризують міжнародну систему і зазначені вище. Але існує й альтернативний підхід.

Основна його ідея полягає в розширення поняття "полюсу" і внесенні відповідних змін до поняття "полярності" міжнародної системи. Надалі використовуючи ідеї мікроекономіки, американський дослідник Е. Мансфілд запропонував поглиблене трактування поняття "полярності", яке включає не лише кількість полюсів, тобто держав, що акумулюють під власним контролем певну кількість загальних силових ресурсів міжнародної системи; але й ступінь концентрації цих ресурсів [14]. Доцільність такого розширеного трактування полярності полягає в тому, що, по-перше, традиційний підхід не дає можливості, так би мовити, якісно оцінити співвідношення сил великих держав; та, по-друге, формулює такі критерії "полюсу", що вони часто залишають поза увагою інші великі держави, що виконують функції полюсу. Ці функції, здебільшого, полягають у здатності створювати та підтримувати життєздатність міжнародних систем різного роду; і в сучасному світі такі властивості належать не лише державам, а й, наприклад, інтеграційним утворенням або розвиненим мережам міжнародних організацій.

Все це обумовлює необхідність такого трактування поняття "полюсу", яке дозволило б якомога повнішим чином визначати великі держави та якомога точніше використовувати цей термін. Вже зроблені в цьому напрямі спроби можна поділити на три великі групи:

1) роботи, переважно політичних реалістів, в яких полярність міжнародної системи встановлюється простим підрахунком впливових держав, при цьому критерії впливовості строго не визначаються [5, 6, 10, 15, 18, 25];

2) роботи, в яких полюсом вважаються не лише держави, а й їхні коаліції [1, 9, 20];

3) дослідження, в яких полюсами визнаються держави, але основну увагу приділено саме розподілу сили в системі, а не кількості її полюсів [16, 27].

Ідея, запропонована Е. Мансфілдом, є, таким чином, ефективним розширенням існуючих уявлень про полярність. В економіці, скажімо, основну увагу приділено не кількості, наприклад, провідних компаній, але тій частині ринку, що ними контролюється. Внаслідок цього поняття полярності набуває нового змісту, відображаючи не стільки кількість провідних держав, скільки ступінь концентрації ресурсів під їхнім контролем.

Крім того, принципове значення має й розподіл ресурсів між самими "полюсами", а також ступінь нерівномірності розподілу ресурсів в системі, не лише абсолютні, але й відносні значення співвідношення сил. Як в економіці ці фактори визначають ціну, кількість товару та розміри прибутків основні системні результати; так і в міжнародній політиці вони визначатимуть параметри безпеки, ймовірність конфліктів та найбільш вигідні форми співробітництва.

Таке розширене поняття полюсу необхідно, на нашу думу, доповнити ще одним параметром. Окрім відриву в кількості ресурсів від інших держав та "корпоративній" експлуатації нерівностей, полюс характеризується також здатністю створювати, підтримувати, змінювати та руйнувати системні зв'язки. Ця здатність може проявлятися в системах різних рівнів ідентифікуючи таким чином локальні, регіональні або глобальні полюси великі держави.

За такого підходу необхідність брати до уваги вторинні показники, як-то участь в міжнародних конгресах, системах гарантій або визнання престижу іншими відпадає. Ці якості є природним наслідком володіння великодержавним статусом і можуть вивчатися в рамках окремих специфічних процедур.

Схожий підхід визначає велику державу, як таку, що є членом принаймні однієї "мінімально-виграшної коаліції" (minimum winning coalition) [11]. В його основу покладено не кількість ресурсів під контролем держави, але її здатність отримувати користь з таких ресурсів, впливати в кінцевому рахунку на результати політичних процесів в міжнародній системі. Така здатність також охоплена концепцією сили, як було нами показано в першому розділі. Виходячи з того, що жодна з держав не контролює абсолютно більшу частину ресурсів в міжнародній системі, ключовими гравцями стають коаліції держав, а індикатором величі участь в декількох з них та відносна незалежність від кожної. В цю концептуальну схему вписуються відносини домінування, примусової участі в коаліціях без права вибору та широкі можливості великих держав створювати нові коаліції.

Крім того, розуміння великої держави в термінах мінімально-виграшних коаліцій вирішує ряд методологічних проблем, дозволяючи застосовувати теорію кооперативних ігор. Перспективність та корисність такого підходу, на наш погляд, полягає в його нестандартному розумінні сили як якості, що насамперед збільшує коло можливостей та альтернатив міжнародного актора. З цієї точки хору важливо не те, якою абсолютною чи відносною кількістю ресурсів він володіє, але як він може збільшувати власну свободу дій стосовно інших акторів.

Проаналізовані вище приклади демонструють спроби формального встановлення критеріїв великої держави. Існує й альтернативний підхід визначення "великої держави", який широко використовується в політологічних роботах різної спрямованості. Лаконічною його характеристикою буде поняття "інтуїтивний". Засновано його на здатності дослідника в будь-який момент назвати існуючі великі держави, керуючись власними інтуїтивними міркуваннями, сформованими частково під впливом розрахунків, а частково під впливом здорового глузду.

Дійсно, в історії міжнародних відносин існують ситуації та періоди, коли така оцінка є відносно легкою справою, з якою можна впоратися без складних розрахунків або строгих концептуальних критеріїв. Однак і ця обставина є вирішальною історія складається не лише з таких періодів. Бувають й інші коли визначеності та детермінованості в міжнародних системах значно менше; і як правило, саме такі періоди потребують найуважнішого дослідження.

Засновані на інтуїції та здоровому глузді концепції великої держави посилаються, головним чином, на поняття "загальних інтересів", "глобальної відповідальності" та "визнання" з боку інших великих держав. Процес "народження" великої держави в рамках такого підходу частіше за все пов'язується із перемогами у військових конфліктах, зокрема перемогами над іншими великими державами. Окрім створення декількох логічних замкнених кіл, такі підходи мають ряд інших суттєвих недоліків. Традиції, пов'язані з ними, довгий час панували в міжнародному праві та дипломатичній практиці; відповідно до них "великими" вважали держави, визнані такими в силу запрошення до вирішення долі людства, як правило, у формі світових або міжнародних конгресів, мирних конференцій, які підбивали підсумки масштабних конфліктів, міжнародних організацій глобального характеру, наділених політичними функціями.

Яскравим прикладам "утворення" чи, принаймні, окреслення кола великих держав подібним чином став Віденський конгрес 1814-15 років, в ході якого Австрія, Росія, Пруссія, Велика Британія та Франція отримали такий статус. Надалі коло "великих" розширювалося із об'єднанням Італії та виникненням двох неєвропейських великих держав США та Японії. Кожен із цих прикладів, за виключенням Японії, спростовує поширену одним часом тезу про те, що великою держава стає внаслідок перемоги в масштабних війнах [30]. Прихильники такої гіпотези наводили приклади вирішальних для великодержавного статусу перемог Англії над Францією за часів Людовіка XIV, Росії над Швецією в Північній війні, Пруссії над Австрією під час Семилітньої війни, Японії в російсько-японській війні. Ані Італії, ані США для отримання статусу великих держав не довелось перемагати "в масштабній війні", якщо такими не вважати локальну війну США проти Іспанії або боротьбу Італії із ефіопськими племенами.

Широта та масштаби інтересів, на основі яких можна зробити висновки про місце держави в ієрархії, є, скоріше, наслідком, а не причиною великодержавного статусу. Так само, "глобальна відповідальність" як основний критерій не витримує критики, оскільки, по-перше, поняття "відповідальності" в деяких контекстах взагалі позбавлене сенсу в міжнародних відносинах; а по-друге, очевидна "безвідповідальність" політики Наполеона чи Гітлера не є достатньою підставою для виключення їх держав з числа великих.

Нарешті, критерій "визнання" держави великою іншими державами є одним з найпоширеніших. За словами Х. Булла "великим державами, які визнаються іншими державами, а також власними народами та урядами, як такі, що мають певні спеціальні права та обов'язки" [2].

В історії чимало прикладів того, як статус великих держав не визнавався іншими, наприклад, з політичних мотивів. Виключення Росії або Німеччини з системи міжнародних договорів, які створювали світовий порядок після Першої світової війни, будо політичним кроком, який ніяк не залежав від силових можливостей цих держав. "Визнання", таким чином, є надто політизованим та суб'єктивним актом, щоб залишити за ним вердикт щодо великодержавного статусу.

Концепція "великої держави" відіграє для науки про міжнародні відносини майже те саме, що концепція "уряду" відіграє для політології. Вона вимагає більш формальних ознак та операційних критеріїв; до певної міри інституціоналізації. Поняття "полюсу" відповідає цим вимогам. Традиційне неореалістична концепція, однак, має бути доповнена характеристикою ступеня концентрації ресурсів в міжнародній системі, а не лише кількістю держав, які володіють ними в достатній кількості. В такому випадку змістовними стають пов'язані із "великою державою" концепції гегемонії та балансу сил.

Список літератури

1. Bueno de Mesquita B. Measuring Systemic Polarity // Journal of Conflict Resolution. Vol. 19, 1975. P. 77-96.

2. Bull H. The Anarchial Society. London: Macmillan, 1977. P. 202.

3. Dehio L. The Precarious Balance. New York: Vintage, 1962.

4. Denton F. Some Regularities in International Conflict // Background 9, 1966. P. 283-296.

5. Deutsch K., Singer J. Multipolar Power Systems and International Stability // World Politics. Vol. 16, 1964. P. 390-406.

6. Gilpin R. US Power and the Multinational Corporation: The Political Economy of Foreign Direct Investment. New York: Basic Books, 1975.

7. Gilpin R. War and Change in World Politics. Cambridge: Cambridge University Press, 1981. Р. 2021, 85.

8. Gould H. What Is at Stake in the Agent-Structure Debate // in Kubalkova V., Onuf N., Kowert P. [eds.] International Relations in a Constructed World. London: M.A. Sharpe, 1998. P. 79-98.

9. Haas M. International Subsystems: Stability and Polarity // American Politcal Sciense Review. Vol. 64, 1970. P. 98-123.

10. Hoffmann S. Gulliver's Troubles. New York: McGraw-Hill, 1968.

11. Horowitz S. The Balance of Power: Formal Perfection and Practical Flaws // Journal of Peace Research. Vol. 38, No. 6, 2001. P. 705.

12. Howard M. War in European History. Oxford: Oxford University Press, 1976.

13. Levy J. Historical Tredns in Great Power War, 1495-1975 // International Studies Quarterly Vol. 26, No. 2, 1982. P. 282.

14. Mansfield E. Concentration, Polarity, and the Distribution of Power // International Studies Quarterly Vol. 37, No.1, 1993. P. 105-128.

15. Midlarsky M. The Onset of World War. Boston: Unwin Hyman, 1988.

16. Modelsky G. World Power Concentrations. Morristown, NJ: General Learning Press, 1974.

17. Richardson L. Statistics of Deadly Quarrels. Chicago: Quadrangle, 1960.

18. Rosecrance R. Bipolarity, Multipolarity, and the Future // Journal of Conflict Resolution. Vol. 10, 1966. P. 314-327.

19. Russet B. Trends in World Politics. New York: Macmillan, 1965.

20. Singer J., Small M. Alliance Aggregation and the Onset of War, 1816-1945 // in Singer J. [ed.] Quantitative International Politics. New York: Free Press, 1968. P. 247-268.

21. Small M., Singer J. Conflict in the International System, 1816-1977 // in Kegley C., McGowan P [eds.] Sage Yearbook in Foreign Policy Studies, Challenges to America. Beverly Hills: Sage, 1979. P. 57-82.

22. Sorokin P. Social and Cultural Dynamics, Vol. 3: Fluctuation of Social Relashionships, War, and Revolution. New York: American Book Co., 1937.

23. Toynbee A. A Study of History. New York: Oxford Universty Press, 1954; Albrecht-Carrie R. European Diplomacy and Wars (c. 1500-1914) // Encyclopedia Britannica, Vol. 6, 1974. P. 1081-1115.

24. Wallerstein I. The Modern World System. New York: Academic Press, 1976.

25. Waltz K. The Stability of a Bipolar World // Daedalus. Vol. 93, 1964. P. 881-909.

26. Waltz K. Theory of International Politics. Reading Mass.: Addison-Wesley, 1979.

27. Wayman F. Bipolarity and War: The Role of Capability Concentration and Alliance Patterns among Major Powers, 1816-1965 // Journal of Peace Research. Vol. 21, 1984. P. 61-78.

28. Wendt A. The Agent-Structure Problem in International Relations Theory // International Organization Vol. 41, 1987. P. 369-370.

29. Wight C. They Shoot Dead Horses, Don't They? Locating Agency in the Agent-Structure Problematique // European Journal of International Relations Vol. 5, 1999. P. 109-142.

30. Wight M. Power Politics. Leicester: Leicaster University Press, 1978. P. 46.

31. Woods F., Baltzly A. Is Was Diminishing? Boston: Houghton-Mifflin, 1915.

32. Wright Q. A Study of War. Chicago: University of Chicago Press, 1965.

33. Богатуров А. Системная история международных отношений. М.: Московский рабочий, 2000. С. 9-25.

Размещено на Allbest.ru