Розвиток дипломатії в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття і визначення дипломатії, її форми та методи

Поняття «дипломатія» походить із Стародавнього Риму, де «дипломатами» спочатку називали осіб, які мали диплом -- рекомендаційну, або вірчу, грамоту, що видавалася сенатом офіційним посланникам, яких направляли у провінції імперії чи за кордон.Класичне визначення дипломатії міститься в Оксфордському словнику англійської мови: «Дипломатія -- це здійснення міжнародних відносин шляхом переговорів; сукупність засобів, що їх використовують посли й посланники з метою забезпечення переговорного процесу; праця або мистецтво дипломата». Англійський дипломат Е. Сатоу уточнює: дипломатія -- це «застосування розуму і такту з метою розвитку офіційних відносин між урядами незалежних держав».

Методи дипломатіїофіційні й інші візити та переговори на вищому (саміти) і високому рівні;дипломатичні конгреси, конференції, наради і зустрічі;підготовка і проведення двосторонніх і багатобічних міжнародних договорів і інших дипломатичних документів;участь у роботі міжнародних організацій і їхніх органів;повсякденне представництво держави за кордоном, здійснюване її посольствами і місіями;дипломатичне листування;публікація дипломатичних документів;висвітлення в пресі позиції уряду по тим чи іншим міжнародним питанням.Міжнародне право забороняє втручання дипломатичних представників у внутрішні справи країни перебування.Органи і відповідальні особи, що несуть дипломатичну службу, користуються в країні перебування загальновизнаними правами і дипломатичними привілеями (імунітет і недоторканність дипломатичного персоналу і приміщень, право шифрованого переписування і дипломатичного закритого зв'язку, право підйому прапора держави, митні привілеї й ін.).

2. Основні історичні етапи розвитку сучасної дипломатії

Історію сучасної, тобто класичної, дипломатії можна поділити на три великі етапи, кожен з яких, у свою чергу, ділиться на окремі періоди та підперіоди. Початком першого етапу вважається Віденський конгрес 1815 р. та Аахенський протокол 1818 р., які вперше встановили поділ на класи дипломатичних агентів («Положення щодо дипломатичних агентів»), заклали правила і традиції дипломатичного церемоніалу та протоколу. Саме на цьому етапі формуються класичні правила геополітики та дипломатії. Ще в XVI ст. італійський вчений і дипломат Франческо Гвіччардіні вивів правило зовнішньої політики держави, в якому стверджувалося: «Не варто давати можливості своєму маленькому сусідові стати більшим, а великому сусідові стати ще більшим». Острівна Англія у своїй дипломатичній діяльності виходила саме з цього постулату. Вона пильно стежила за тим, щоб на узбережжях, близько розташованих до «острова», та на головних морських шляхах, що простягалися до Альбіону, виникали б лише невеликі держави і щоб ці держави, не доведи Господь, не стали більшими, або не були захоплені іншими. Якраз через це Англія так переймалася незалежністю Голландії і Португалії. Утвердженню суверенітету цих країн вона всіляко сприяла і, насамперед, не стільки військовими, скільки дипломатичними методами. Лондон сприяв також відокремленню Норвегії від Швеції в 1905 р.Початок другого етапу в історії дипломатії збігається із завершенням Першої світової війни 1914--1918 рр. та облаштуванням повоєнного світу Версальською системою мирних угод, одним із головних наслідків яких було утворення Ліги Націй. Хоча й на цьому етапі дипломатії не вдалося врятувати людство від вселенської катастрофи 1939--1945 рр., вона стала більш зрілою, набула певних усталених міжнародно-правових форм.Саме на цьому етапі ухвалено цілу низку конвенцій, які заклали основи сучасного дипломатичного та консульського права. Так, у 1911 р. було прийнято Каракаську конвенцію про консульські функції, у 1928 р,-- Гаванську конвенцію про консульських чиновників. Водночас було прийнято «кодекс Бустаманте» (1928), названий за ім'ям його основного укладача -- відомого кубинського вченого-міжнародника, професора А. Бустаманте. Цей документ став важливим колективним міжнародним договором, який регулював функції консула. На сьогодні кодекс ратифікували більшість країн Центральної та Південної Америки.Третій етап охоплює другу половину XX ст. Даний період разюче відрізняється від усіх попередніх цивілізаційних спіралей розвитку людства. Ця нова якість базується на принципово нових технологіях і нормах економічного та соціально-політичного розвитку суспільства, нових інформаційних системах, гігантських змінах (на жаль, негативних) У природному навколишньому середовищі. До того ж якісно нові політичні трансформації відбулися наприкінці 80-х -- початку 90-х років, коли світова теорія і практика тоталітаризму зазнали історичної поразки і перед людством надзвичайно гостро постало питання -- як жити далі в цих нових умовах, щоб утримати рівновагу, не скотитись у пров алля загального хаосу?Зазначимо, що саме на цьому етапі остаточно формується міжнародно-правовий кодекс дипломатії, «правила гри» стають універсальними і чітко визначеними. З прийняттям Статуту ООН у 1945 р., Конвенції про привілеї та імунітети ООН у 1946 р., Віденської конвенції про дипломатичні зносини в 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини в 1963 р., Конвенції про спеціальні місії 1969 р., Конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру в 1975 р. та цілої низки інших міжнародно-правових актів світова дипломатія отримала цивілізаційний інструментарій для ведення своїх справ у нових історичних умовах.

3. Становлення і розвиток дипломатії в Україні

24 серпня 1991 р. було оприлюднено Акт проголошення незалежності України і наша держава опинилася на новому етапі державотворення. Вагомим чинником утвердження її суверенітету стає зовнішньополітична діяльність. Виникла необхідність для відповідних державних структур всіма доступними їм засобами, в тому числі й дипломатичними, згідно з нормами міжнародного права, зміцнювати незалежність України, сприяти форму¬ванню її позитивного іміджу на міжнародній арені . Перед Міністерством закордонних справ України як перед незалежним інститутом в нових історичних умовах постали якісно нові завдання. Адже про¬тягом усього періоду існування радянської України її зов¬нішньополітичне відомство здійснювало свою політику в руслі політики загальнорадянського уряду.За радянських часів Міністерство закордонних справ України мало лише чотири закордонних представництва при міжнародних організаціях -- у Нью-Йорку, Парижі, Відні та Женеві.Сьогодні Україну як незалежну державу вже визнали 154 країни світу, 138 із них встановили з Україною диплома' тичні відносини.Україна є членом багатьох між¬народних міжурядових організацій (ОБОЄ, Ради Європи, ЧЕС, ЦЄІ тощо), співробітничає з НАТО та Європейським Союзом.Проте за усіх цих докорінних та динамічних змін, що відбулися від початку 90-х років, МЗС України все ще стикається з низкою проблем таких, наприклад, як недостатня кількість та рівень підготовки кадрів для сфери зовнішніх зносин . Треба сказати, що у вирішенні цієї проблеми особливі надії покладаються на Інститут міжнародних відносин КУ, а також на Дип. Академію України.За роки незалежності нашої держави створено фунда¬ментальну філософсько-правову базу, яка допомагає визна¬чити пріоритети та орієнтири як у практичній зовнішньо- політичній діяльності, так і в сф-ері підготовки високо¬кваліфікованих кадрів для дипломатичної служби країни. Основними документами є, насамперед, Конституція Украї¬ни, «Основні напрями зовнішньої політики України» (прийняті Верховною Радою України 2 липня 1993 р.), Положення про дипломатичну службу в Україні (затверджене указом Пре¬зидента від 16 липня 1993 р.). Консульський статут Ук¬раїни (затверджений указом Президента від 2 квітня 1994 р.) та ін.Отже зараз Україна активно здійснює свою незалежну зовнішню політику, підтримуючи дипломатичні відносини з багатьма державами світу,розвиваючи з ними співробітництво, зміцнюючи свої позиції у світі як молода держава, що знаходиться на якісно новому етапі.

4. Центральні (внутрішні) органи зовнішніх зносин

Група центральних (внутрішніх) органів зовнішніх зносин держави, у свою чергу, поділяється за характером своїх функцій та правового обґрунтування їх здійснення ще на дві групи:1) органи загальнополітичного керівництва, чий статус визначається, як правило, конституціями держав. Вони покликані виконувати загальні зовнішньополітичні функції;2) органи спеціальних (галузевих, відомчих) зносин держави з іншими країнами. Це -- так звана сфера «дипломатії спеціалістів». Так, фахівці, які працюють в управліннях або відділах зовнішніх зносин міністерств та відомств (оборони, освіти, культури тощо) не є дипломатами в загальноприйнятому значенні. Це звичайні державні службовці, фахівці в даній галузі, проте їхня діяльність, особливо під час переговорів і підготовки документів для підписання відповідних міжнародних договорів із галузевих питань, набуває, певною мірою, дипломатичного характеру, тим більше, що вона здійснюється за координуючої ролі міністерства закордонних справ держави. Варто зауважити, що хоча управління (відділи) зовнішніх зносин відповідних міністерств та відомств створюються в основному для виконання договірних зобов'язань держави, їхня практична діяльність жодним способом не регламентується нормами міжнародного права. Держава сама визначає, в якому порядку і за допомогою яких власних органів їй належить виконувати свої зобов'язання. Центральним органом зовнішніх зносин держави є також глава держави -- одноосібний або колегіальний. Главою держави з республіканською формою правління є, як правило, президент. З точки зору здійсненім зовнішніх зносин, повсякденного представництва держави в міжнародних відносинах та повсякденного керівництва всіма зовнішніми зносинами глава держави є вищим органом зовнішніх зносин. Адже здійснення зовнішніх зносин -- це вже прерогатива виконавчих органів державної влади, оскільки повсякденне представництво держави в міжнародних відносинах і керівництво міжнародними відносинами та зовнішньою політикою даної держави не можуть здійснюватися парламентськими органами з огляду на сесійний характер діяльності них органів. Зовнішні ж зносини держави відбуваються цілодобово і не можуть перериватися ані на мить. Крім того, с ряд традиційних повноважень, які належать виключно до компетенції глави держави. Як правило, глава держави призначає і звільняє з посади послів та посланників даної держави, приймає вірчі і відкличні грамота акредитованих при ньому послів та посланників іноземних держав. Надзвичайно важливим у статусі глави держави, з точки зору здійснення ним зовнішніх зносин, є те, що він може завжди безпосередньо зустрічатися, вести листування та переговори з главами інших держав, причому для здійснення всіх цих дипломатичних акцій йому не потрібні спеціальні повноваження. Відповідно до норм міжнародного права вважається загальновизнаним, що глава держави (а також глава уряду і міністр закордонних справ) представляє свою країну з усіх питань зовнішніх зносин ex officio (за посадою).

5. Закордонні органи зовнішніх зносин: постійні та тимчасові

Постійні органи ведуть повсякденну роботу за кордоном, представляючи і захищаючи інтереси своєї держави. Йдеться про посольства та місії, представництва в міжнародних організаціях.Тимчасові органи -- це різноманітні делегації, окремі представники за кордоном, а також спостерігачі на міжнародних конференціях, з'їздах, у міжнародних комісіях, нарешті, окремі представники на державних ювілеях, коронаціях, траурних Церемоніях та ін.Постійні закордонні органи зовнішніх зносин за характером своєї діяльності, функціями, які вони виконують, можуть бути дипломатичними органами, наприклад -- посольства або представництва при ООН. Ці постійні органи мають представницький характер і виконують політичні функції. На відміну від них, не вважаються дипломатичними представництвами консульства. Міжнародно-правове становище консульства наближається до дипломатичного представництва, але не є ідентичним останньому.Представництва на різноманітних технічних чи спеціалізованих, галузевих виставках і конгресах також не мають дипломатичного характеру. Члени цих представництв не мають дипломатичного статусу, виїздять за кордон за службовими паспортами. Такі представництва, у свою чергу, також можуть бути постійними або тимчасовими.Таким чином, можна зробити висновок, що державні органи зовнішніх зносин, як центральні, так і закордонні, становлять загалом цілісну систему, центром якої є зовнішньополітичне відомство. Ефективність роботи цієї системи залежить від багатьох принципових чинників -- економічного рівня розвитку держави, її військової могутності, кадрового потенціалу тощо. Всі ці органи мають спільну мету -- захищати зовнішні інтереси держави, дбати про її міжнародний авторитет, сприяти зростанню ролі держави у світовому співтоваристві.

6. Повноваження державних органів України в сфері зовнішніх зносин

Група центральних (внутрішніх) органів зовнішніх зносин держави, у свою чергу, поділяється за характером своїх функцій та правового обгрунтування їх здійснення ще на дві групи: 1) органи загальнополітичного керівництва, чий статус визначається, як правило, конституціями держав. Вони покликані виконувати загальні зовнішньополітичні функції; 2) органи спеціальних (галузевих, відомчих) зносин держави з іншими країнами. Це -- так звана сфера «дипломатії спеціалістів». Варто зауважити, що хоча управління (відділи) зовнішніх зносин відповідних міністерств та відомств створюються в основному для виконання договірних зобов'язань держави, їхня практична діяльність жодним способом не регламентується нормами міжнародного права. Держава сама визначає, в якому порядку і за допомогою яких власних органів їй належить виконувати свої зобов'язання.До державних конституційних органів та посадових осіб зовнішніх зносин належать: вищі законодавчі органи влади, що обираються громадянами даної країни; глава держави --одноосібний або колегіальний; уряд і, насамперед, його глава (прем'єр-міністр); міністр закордонних справ.Так, згідно з Конституцією України (ст. 85) до повноважень Верховної Ради України належать: «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики» (п. 5); «затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням» (п. 14); «схвалення рішень про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України» (п. 23); «надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України» (п. 32). Безпосередньо питаннями зовнішньої політики у Верховній Раді України опікується Комітет у закордонних справах і зв'язках із СНД. Центральним органом зовнішніх зносин держави є також глава держави -- одноосібний або колегіальний. Главою держави з республіканською формою правління є, як правило, президент. З точки зору здійснення зовнішніх зносин, повсякденного представництва держави в міжнародних відносинах та повсякденного керівнищва всіма зовнішніми зносинами глава держави є вищим органом зовнішніх зносин. Є ряд традиційних повноважень, які належать виключно до компетенції глави держави. Як правило, глава держави призначає і звільняє з посади послів та посланників даної держави, приймає вірчі і відкличні грамоти акредитованих при цьому послів та посланників іноземних держав. Надзвичайно важливим у статусі глави держави, з точки зору здійснення ним зовнішніх зносин, є те, що він може завжди безпосередньо зустрічатися, вести листування та переговори з главами інших держав, причому для здійснення всіх цих дипломатичних акцій йому не потрібні спеціальні повноваження. Відповідно до норм міжнародного права вважається загальновизнаним, що глава держави (а також глава уряду і міністр закордонних справ) представляє свою країну з усіх питань зовнішніх зносин ex officio (за посадою).

7. Повноваження Президента України у сфері зовнішніх зносин

За Конституцією України Президент України як глава держави має досить широкі повноваження в галузі здійснення зовнішньої політики України. Так, відповідно до ст. 102 Конституції України «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Статус Президента України, визначений у цій статті Конституції, дає підстави вважати його уособленням держави і державної влади в цілому, а не однією з її окремих гілок, що обумовлено колом повноважень, роллю та місцем Президента України у політичному житті держави. Як її глава, Президент України є вищою посадовою особою, і саме він наділяється повноваженнями виступати від імені України, представляти її в усіх питаннях міжнародного життя. Тобто, як випливає із тексту згаданої статті, Президент України діє як гарант Конституції щодо забезпечення відповідності внутрішньої і зовнішньої політики інтересам держави.Ст. 106 Конституції України містить перелік конкретних повноважень Президента України в галузі здійснення дипломатичної діяльності та реалізації зовнішніх зносин. Так, Президент України «звертається з посланням до народу та із Щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України» (п. 2); «представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України» (п. 3); «приймає рішення про визнання іноземних держав» (п. 4); «призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав» (п. 5); «вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України» (п. 19); «присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини» (п. 24).

8. Повноваження Верховної Ради України у дипломатичній сфері

Так, згідно з Конституцією України (ст. 85) до повноважень Верховної Ради України належать: «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики» (п. 5); «затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням» (п. 14); «схвалення рішень про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил ннних держав на територію України» (п. 23); «надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України» (н. 32). Безпосередньо питаннями зовнішньої політики у Верховній Раді України опікується Комітет у закордонних справах і зв'язках із СНД.Центральним органом зовнішніх зносин держави є також глава держави -- одноосібний або колегіальний. Главою держави з республіканською формою правління є, як правило, президент. З точки зору здійсненім зовнішніх зносин, повсякденного представництва держави в міжнародних відносинах та повсякденного керівництва всіма зовнішніми зносинами глава держави є вищим органом зовнішніх зносин. Адже здійснення зовнішніх зносин -- це вже прерогатива виконавчих органів державної влади, оскільки повсякденне представництво держави в міжнародних відносинах і керівництво міжнародними відносинами та зовнішньою політикою даної держави не можуть здійснюватися парламентськими органами з огляду на сесійний характер діяльності них органів. Зовнішні ж зносини держави відбуваються цілодобово і не можуть перериватися ані на мить. Крім того, с ряд традиційних повноважень, які належать виключно до компетенції глави держави. Як правило, глава держави призначає і звільняє з посади послів та посланників даної держави, приймає вірчі і відкличні грамота акредитованих при ньому послів та посланників іноземних держав. Надзвичайно важливим у статусі глави держави, з точки зору здійснення ним зовнішніх зносин, є те, що він може завжди безпосередньо зустрічатися, вести листування та переговори з главами інших держав, причому для здійснення всіх цих дипломатичних акцій йому не потрібні спеціальні повноваження. Відповідно до норм міжнародного права вважається загальновизнаним, що глава держави (а також глава уряду і міністр закордонних справ) представляє свою країну з усіх питань зовнішніх зносин ex officio (за посадою).

9. Структура Міністерства закордонних справ України

Міністемрство закордомнних справ Україмни (МЗС України) -- центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МЗС України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зовнішніх відносин України. В основі структури Міністерства закордонних справ України - керівництво МЗС України. Міністерство очолює міністр, якого призначає Верховна Рада України.Структурними підрозділами МЗС є: Дипломатична академiя при МЗС, посольства, постiйнi представництва i мiсiї, генеральні консульства, представництва МЗС у регiонах.Згiдно з постановою Кабінету Міністрів від 12.07.06. № 960 основними завданнями МЗС України є: "участь у забезпеченнi нацiональних iнтересiв i безпеки України шляхом пiдтримання мирного i взаємовигiдного спiвробiтництва з членами мiжнародного спiвтовариства, сприяння забезпеченню стабiльностi мiжнародного становища України, пiднесенню її мiжнародного авторитету, поширенню у свiтi образу України як надiйного i передбачуваного партнера; створення сприятливих зовнiшнiх умов для змiцнення незалежностi, державного суверенiтету, економiчної самостiйностi та збереження територiальної цiлiсностi України; забезпечення вiдповiдно до наданих повноважень цiлiсностi та узгодженостi зовнiшньополiтичного курсу України; захист прав та iнтересiв громадян i юридичних осiб України за кордоном; сприяння розвитковi зв'язкiв iз зарубiжними українськими громадами та надання цим громадам пiдтримки i захисту вiдповiдно до норм мiжнародного права та чинного законодавства України".

10. Роль Міністерства закордонних справ України в реалізації зовнішньополітичного курсу держави

Повсякденну оперативну діяльність, пов 'язану із зовнішніми зносинами держави, в першу чергу, звичайно, здійснює відомство закордонних справ. Воно є найважливішою ланкою загальнодержавного механізму для організації на практиці зовнішньополітичної діяльності. Загальна назва цього державного органу -- Міністерство закордонних справ, хоча в різних країнах воно називається по-різному. У Великій Британії, наприклад, Форін оффіс, у Франції, Бельгії, Аргентині -- Міністерство зовнішніх зносин, у Лівії -- Народне бюро зовнішніх зв'язків, у Сполучених Штатах Америки -- Державний департамент, у Швейцарії -- Федеральний департамент закордонних справ тощо. Незважаючи на розбіжності в національних назвах, міністерство закордонних справ кожної країни поділяється, як правило, на дві групи власних органів: п центральний апарат; 2) закордонні органи, які, у свою чергу, поділяються на два види -- постійні і тимчасові.Відомство закордонних справ систематично готує інформацію для уряду з питань зовнішньої політики, вносить Пропозиції та реалізує рішення, прийняті в цій галузі. В переважній більшості країн зовнішньополітичне відомство здійснює систематичне спостереження за діяльністю всіх відомств, які у своїй практичній роботі стикаються з питаннями зовнішньої політики та зовнішніх зносин з іншими країнами, надає цим відомствам всіляку допомогу у виконанні завдань, покладених на них урядом. Зовнішньополітичне відомство здійснює повсякденне керівництво дипломатичними представництвами за кордоном, як постійними, так і тимчасовими, веде підготовку зовнішньополітичних кадрів, підтримує постійний зв'язок із засобами масової інформації (як національними, так і міжнародними), забезпечує розробку та видання архівних матеріалів і документів із питань зовнішньої політики.Нормативним документом, що регулює діяльність Міністерства закордонних справ України є «Положення про МЗС України та кількісний склад його колегії», яке було затверджене постановою Кабінету Міністрів від 18 лютого 1993 р. Згідно із п. 1 цього положення «МЗС України є центральним органом державної виконавчої влади, керівник якого відповідно до Конституції України входить до складу Кабінету Міністрів України. Міністерство забезпечує у межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків України». Слід наголосити, що відповідно до ст. 107 Конституції України міністр закордонних справ нашої держави є членом Ради національної безпеки та оборони й, отже, безпосередньо підпорядковується Президенту, а саме Міністерство закордонних справ, поряд із Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Службою безпеки України входить у систему так званих силових міністерств держави.

11. Міжнародно-правові підстави для встановлення дипломатичних відносин. Дипломатичні відносини де-факто і де-юре. Відносини ad hoc

Визнання -- це односторонній, добровільний акт держави, у якому вона:o прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, абоo про те, що вважає владу, що затвердилася не конституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території.Обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держава погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку, міжнародної правосуб'єктності. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що визнається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.Проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. В даний час вона виникає частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави -- наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»).Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема -- установити з нею дипломатичні відносини. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманітних норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх наступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюються після визнання. Визнання de facto -- це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de jure -- повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Визнання ad hoc означає офіційний контакт із невизнаною державою задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах (наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано терористами на територію невизнаної держави). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. дипломатія зовнішньополітичний держава

12. Види дипломатичних представництв

Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган зовнішніх зносин, створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною.

Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів дипломатичних представництв:

посольство - представництво першого вищого класу, очолюване послом або тимчасово повіреним у справах;

місія - представництво другого класу, очолюване посланником або повіреним у справах;

постійне представництво при міжнародних організаціях;

дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та особливості організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у Лівії).

Відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 р. дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державними та іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені у довготермінове відрядження.

13. Дипломатичні співробітники та сучасні вимоги до них

Ст. 9 Закону України "Про дипломатичну службу" вста­новлює відповідні вимоги до осіб, яких приймають на дип­ломатичну службу. Ними можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, потрібні профе­сійні та ділові якості, володіють державною та іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені у дов­готермінове відрядження. Не можуть бути прийняті на дип­ломатичну службу особи, щодо яких встановлені обмежен­ня у Законі України "Про державну службу".

На дипломатичну службу приймають на конкурсній ос­нові, крім випадків, коли призначення на дипломатичні посади здійснює Президент України. Порядок проведення конкурсу для прийняття на дипломатичну службу визна­чає Кабінет Міністрів України.

Громадяни, які вперше приймаються на дипломатичну службу і раніше не перебували на державній службі, скла­дають Присягу державних службовців відповідно до Зако­ну України "Про державну службу".Під час прийняття на дипломатичну службу може вста­новлюватися випробувальний термін (до шести місяців). Особи, які не витримали випробування, звільняються з дип­ломатичної служби. Однак існують випадки, коли випробу­вання під час прийняття на дипломатичну службу не вста­новлюється. Особливо це стосується дипломатичних праців­ників, призначених на відповідні дипломатичні посади після проголошення незалежності України. Часто належ­ний політичний досвід або міжнародний авторитет людини був достатньою підставою для призначення її на посаду. А тому серед перших дипломатів, які представляли інтереси суверенної України, були представники різних професій: літератори, відомі вчені, державні та політичні діячі, оскіль­ки власних кадрових дипломатів було недостатньо.

14. Призначення глави дипломатичного представництва. Поняття „агреман” та процедура його отримання

Глава дипломатичного представництва (посол, посланник, повірений у справах) є найвищим офіційно акредитованим представником держави в країні перебування. Він відповідає за Діяльність дипломатичного представництва та його персоналу, а також здійснює загальне політичне керівництво і контроль за діяльністю всіх інших організацій та осіб своєї держави, що перебувають на території країни акредитації. Оскільки посол не є звичайним адміністратором, що очолює державну установу, а особою, яка відповідає за дотримати загального політичного курсу своєї країни стосовно країни перебування, він особливо потребує надійного, висококваліфікованого апарату -- членів персоналу представництва. Оскільки підбір кандидатури посла або посланника рег­ламентується внутрішньодержавним правом, значний інте­рес становить інститут агреману, який регламентується нормами міжнародного права.Інститут агреману є виразником інтересів обох сторін -- акредитуючої і приймаючої держави або міжнародної орга­нізації. Ст. 4 Віденської конвенції про дипломатичні зноси­ни від 18 квітня 1961 р. встановлює: "Акредитуюча держа­ва повинна переконатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку вона має намір акредитувати як главу представництва в цій державі. Отже, держава може призначити главою дипломатичного представництва лише ту особу, яка прийнятна у приймаючій державі. Дозвіл приймаючою державою розглядається як підтвердження згоди щодо запропонованої особи".

Віденська конвенція закріпила вимогу про згоду, однак вона не містить правил щодо форми запиту згоди або форми дозволу згоди. Звідси можна зробити висновок, що форма запиту та дозволу згоди не має юридичного значення, вона може бути виражена як письмово, так і усно. При цьому таку згоду можна зажадати листом, адресованим Міністер­ству закордонних справ приймаючої держави, або без листа через голову місії, що займається від'їздом у державі відря­джання.Приймаюча держава має право дати згоду на власний розсуд або відмовити без зазначення причин. З цього приво­ду ще Гаванська конвенція 1928 р. про дипломатичних чи­новників підтвердила правило, яке усталилось як міжнарод­ний звичай, про те, що "жодна деря^ава не може акредитува­ти своїх дипломатичних чиновників в інших державах без попередньої згоди останніх" (ст. 8). Віденська конвенція ос­таточно закріпила цю норму.

З огляду на це, в минулому деякі держави намагалися з'ясувати причини відмови в агремані (СІЛА, Франція та Великобританія). Причиною для відмови в агремані можуть бути лише серйозні й об'єктивні.

15. Класи глав дипломатичних представництв, їх акредитація в державах перебування

У міжнародному праві затвердилася класифікація старшинства (класи) дипломатичних представників (агентів). До XIX сторіччя такої стрункої класифікації не існувало, що нерідко призводило з приводу старшинства до зіткнень і конфліктів під час проведення офіційних заходів. Це питання було врегульовано Віденським протоколом 1815 року, що встановив такі три класи дипломатичних агентів:І клас -- посол і папський легат або нунцій;ІІ клас -- посланник, міністр та інший уповноважений при главі держави;III клас -- повірений у справах, акредитований при міністрі закордонних справ.Весь процес призначення глави дипломатичного представництва, який називається акредитацією, складається із кількох етапів:1) підбір кандидатури посла або посланника;2) запит на агреман;3) видання акта внутрішнього права, що законодавчо оформляє призначення;4) одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення в ЗМІпро призначення;5) видача вірчих грамот;6) попередня аудієнція у міністра закордонних справ країни перебування після прибуття посла чи посланника та передання міністру копії вірчих грамот;7) вручення вірчих грамот (главі держави) під час офіційної Церемонії і відтак початок дипломатичної місії даного представника.Не применшуючи значення кожного із зазначених етапів, розглянемо докладніше вимоги, які висув

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року встановлює ординарний режим призначення дипломатичних представників із числа громадян держави, що акредитує (ч. 1 статті 8). Водночас нею передбачається екстраординарний порядок призначення таких представників -- із числа громадян держави перебування. Але це може бути зроблено не інакше як за згодою цієї держави, причому таку згоду може бути в будь-який час анульовано. Крім того, держава перебування може обмовити за собою таке ж право у відношенні громадян третьої держави, що не є одночасно громадянами держави, що акредитує (частини 2, З статті 8).Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року зв'язує момент початку дипломатичної місії в державі перебування, тобто початок виконання главою дипломатичного представництва своїх функцій із практикою, що існує в конкретній державі, котра повинна застосовуватися одноголосно, або:

а) із моменту вручення своїх вірчих грамот;

б) із моменту повідомлення про своє прибуття й представлення засвідчених копій вірчих грамот міністерству закордонних справ держави перебування або іншого міністерства, у відношенні якого є домовленість (стаття 13).

16. Повноваження глави дипломатичного представництва в країні перебування

Сучасне дипломатичне право чітко визначає правовий статус, дипломатичні привілеї та імунітети кожної із зазначених категорій осіб, які працюють у посольствах або місіях. Глава дипломатичного представництва (посол, посланник, повірений у справах) є найвищим офіційно акредитованим представником держави в країні перебування. Він відповідає за Діяльність дипломатичного представництва та його персоналу, а також здійснює загальне політичне керівництво і контроль за діяльністю всіх інших організацій та осіб своєї держави, що перебувають на території країни акредитації. Оскільки посол не є звичайним адміністратором, що очолює державну установу, а особою, яка відповідає за дотримання загального політичного курсу своєї країни стосовно країни перебування, він особливо потребує надійного, висококваліфікованого апарату -- членів персоналу представництва. Посол (посланник) в усій діяльності очолюваного ним представництва спирається перш за все на своїх найближчих співробітників -- членів дипломатичного персоналу. Вони, як і сам посол, мають представницький характер, тобто уповноважені виступати з питань, що входять до їхньої компетенції, від імені акредитуючої держави. Практично це реалізується у виконанні всім дипломатичним персоналом посольства чи місії функцій, передбачених ст. З Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.

17. Планування роботи дипломатичних представництв

Вся робота дипломатичного представництва за кордоном ведеться на основі планів роботи, які поділяються на перспективні (річні), квартальні або місячні, тижневі і щоденні плани-графіки поточної роботи.Річний план роботи включає додаткові оперативні плани на коротші часові періоди, які деталізують окремі положення загального плану. В той же час річний план роботи може складатися з розбивкою по кварталах і таким чином бути оперативним робочим планом з невеликим коректуванням в процесі роботи. Ряд спеціалістів вважає, що оптимальним планом є квартальний план, бо він дає можливість чіткіше планувати роботу з врахуванням змін реальних обставин. Отже, єдиної установки щодо планування немає, і посли, виходячи з реальної обстановки, самі визначають, яким чином найоптимальніше складати план роботи кожного диппредставництва. Переважно плани роботи посольств складаються з чотирьох основних розділів.В першому розділі розглядаються Стратегічні завдання роботи посольства на певний перспективний період діяльності (як у внутрішньополітичному, так і в зовнішньополітичному плані). При цьому увага співробітників посольства спрямовується на головні політичні, економічні та гуманітарні проблеми, якими будуть займатися дипломати посольства в найближчій перспективі. До числа таких питань в зовнішньополітичній діяльності України сьогодні можна віднести: проблеми дискусії щодо місця, ролі і впливу ООН і ОБОЄ в сучасній системі міжнародної безпеки; проблеми європейської і євроатлантичної інтеграції;проблеми регіонального співробітництва (Центрально-Європейська ініціатива, Чорноморське економічне співтовариство, Балто-чорноморське співробітництво і т. п.)проблеми відносин з сусідніми державами, а особливо з РФ, кризові політичні і соціальне-економічні явища, які мають вплив на всі країни СНД.В цьому ж розділі планується робота по тих проблемних питаннях, які є найважливішими для конкретного історичного моменту, наприклад, ювілей держави, інші важливі історичні дати загальнодержавного значення, чи персонали, передбачаються заходи, що стосуються важливих проблем міжнародного життя: підготовка до сесій ООН, ПАРЄ, конгресів і конференцій, зґїздів і парад, самітів та інших подій чи кампаній міжнародного плану. В першому розділі плануються завдання, що можуть постати перед посольством у звґязку з якимись змінами що можуть відбуватися у внутрішній і зовнішній політиці країни перебування, наприклад президентські чи парламентські вибори, зміна державного статусу країни у звґязку з вступом в союз, конфедерацію і т. п. Другий розділ плану, як правило, присвячується зовнішньополітичним акціям посольства, відповідно до орієнтації Центру і спрямовуються на забезпечення конкретних зовнішньополітичних завдань. Третій розділ плану -- це планування роботи по вивченню впливу на стан двосторонніх відносин. В цьому розділі планується підготовка документально-довідкових і довідково-інформаційних матеріалів, формування досьє по окремих напрямах як внутрішньої, так і зовнішньої політики країни перебування, підготовка тематичних оглядів преси, різних довідок і т. п. Заключний -- четвертий розділ плану, як правило, присвячується організації внутрішньої роботи в колективі, фінансово-господарського забезпечення життєдіяльності дипломатичного представництва

18. Категоризація персоналу дипломатичних представництв

Категорізація персоналу дипломатично представництв .

- Штатний склад співробітників дипломатичних представництв . Він складається з трьох категорій працівників: 1 ) офіційного , тобто власне дипломатичного , штату , що включає крім глави представництва також і всіх інших працівників, що володіють дипломатичним якістю , тобто радників , секретарів , аташе (військових , морських , авіаційних і інших спеціальних аташе ) . У практиці багатьох країн , відбитою і в міжнародному праві , прийнято зараховувати до дипломатичного штату священиків і лікарів представництв , незважаючи на явно не дипломатичний характер їх функцій , а на Сході - драгоманів (перекладачів ), 2) канцелярського (технічного) персоналу , в який входять завідувачі канцеляріями , архівісти , секретарі консульських відділів , особисті секретарі , друкарки , стенографістки , бухгалтери , завідувачі господарством і т. д.; 3 ) обслуговуючого персоналу : швейцарів , кур'єрів , шоферів , ліфтерів , двірників , садівників , кухарів , камердинерів , домашньої прислуги і т. п.

Право осіб, які належать до першої категорії , на дипломатичні привілеї , в т. ч. на дипломатичний імунітет (див.) , є загальновизнаним положенням міжнародного права з часів Гуго Гроція . Після Гаванська конвенція 1928 (див.) про дипломатичні посадових особах це право стало міжнародно -правовою нормою також для всіх американських держав. Воно зазвичай зафіксовано і у внутрішньому законодавстві держав. Законодавство СРСР , виходячи з цільової установки надання привілеїв - абсолютної незалежності і безпеки представника , - визнає дипломатичні привілеї лише за офіційним персоналом , точно вказуючи при цьому його номенклатуру. "Положення про дипломатичні та консульські представництва іноземних держав на території СРСР " від 14 . I 1927 говорить: " Дипломатичним представникам та членам дипломатичних представництв іноземних держав : радникам ( в т. ч. торговим ) , першим , другим і третім секретарям та аташе ( в т. ч. торговим , фінансовим , військовим , морським ) надаються на засадах взаємності всі права і переваги , присвоєні їм по положенню згідно з нормами міжнародного права " (ст. 2 ).

Старі теорії міжнародного права і практика багатьох держав поширювали дипломатичні привілеї на персонал другої та третьої категорій , що призводило до серйозних зловживань і не виправдовувалося необхідністю . В даний час вважається майже загальновизнаним , що обслуговуючий персонал не користується такими привілеями. Що стосується канцелярського персоналу , то питання розглядається як спірний . Останнім часом спостерігається все більше прихильників його рішення в негативному сенсі. Зокрема Гаванські конвенції 1928 обумовлюють недоторканність і непідсудність лише офіційного персоналу , не визначаючи , правда , детально кола цих осіб.

У практиці держав , які не визнають дипломатичних привілеїв за особами технічного персоналу , арешти і віддання їх суду мають місце тільки в рідкісних випадках , коли справа йде про тяжкі злочини . Зазвичай уряди обмежуються вимогою відкликання або висилкою винного особи .

Обов'язком персоналу дипломатичних представництв , до якої б категорії він не належав, є повага до законів країни перебування і невтручання в її внутрішні справи. Законодавство СРСР забороняє радянським дипломатичним представникам та персоналу представництв яке втручання у внутрішні справи країни перебування.

19. Адміністративно-технічний та обслуговуючий персонал дипломатичного представництва. Його компетенція та функції

рупу з адміністративно-господарських питань можна умовно поділити на окремі складові, куди входять канцелярія, бухгалтерія, господарський та транспортний підрозділи. В переважній більшості посольств України вищеназвані функції виконують, як правило, одна-дві особи. Слід підкреслити, що і на цих співробітників покладається досить широке коло обовґязків по забезпеченню роботи канцелярії (прийом і відправка дипломатичної пошти, контроль за своєчасним виконанням документів, ведення архіву і підготовка матеріалів до здачі в центральний архів, обслуговування оргтехніки); бухгалтерії (фінансові розрахунки по веденню господарства посольства, контроль за дотриманням бюджетної дисципліни, за економним і раціональним використанням коштів); господарського підрозділу (підготовка договорів оренди, ремонту, здійснення господарських закупок); транспортного -- (забезпечення перевезення співробітників та вантажів посольства).

Як правило, в кожному посольстві приймається розпорядження, за яким детально розписуються функціональні обовґязки кожного співробітника, від посла і до завгоспа та механіка-водія.

20. Віденська конвенція 1961 року - кодекс дипломатичних зносин

Віденська конвенція про дипломатичні відносини -- один з основних нормативно-правових актів в області дипломатичного права. Вона була прийнята на міжнародній конференції у Відні, яка проходила в період з 2 березня по 18 квітня 1961 року. У конференції взяло участь 81 держава, близько 40 з них підписали конвенцію. Конвенція регламентує всі основні питання дипломатичного права: регламентуються види і функції дипломатичних місій, процедура призначення голови дипломатичного представництва, класи голів таких представництв, розкривається поняття дипломатичного імунітету.

Конвенція складається з 53 статей і включає також два факультативні протоколи: про придбання громадянства співробітниками дипломатичних представництв і членами сімей цих співробітників, що живуть разом з ними, і про обов'язкове розв'язання дискусій відносно тлумачення або застосування Конвенції Міжнародним Судом.

Віденська конвенція до сих пір є одним з провідних документів дипломатії всього світу.

Віденська конвенція закріпила практику поділу глав дипломатичних представництв на три класи: посли і папські нунції; посланці і папські інтернунціі; повірені в справах. Згідно з Конвенцією 1961 р., між дипломатичними представниками різних класів не повинно проводитися ніякого розрізнення, крім відмінності у ставленні старшинства та етикету. За старшинством в дипломатичному корпусі посли стоять на першому місці.

21. Поняття „дипломатичний корпус”, його склад. Дуаєн

Словосполучення "дипломатичний корпус" вперше з'явилось у Відні в 1754 р. і мало іронічний смисл. У сучасному розумінні цей термін почав широко використовуватися з початку XIX ст. Під поняттям "дипломатичний корпус" розуміється сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у певній країні. Саме це поняття мається на увазі, коли мова йде про колективний виступ дипломатичного корпусу. У широкому смислі поняття "дипломатичний корпус" означає всіх дипломатичних працівників іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у певній країні, та членів їхніх родин. До дипломатичного корпусу також належать військові, військово-морські та військово-повітряні аташе, їх заступники та помічники; торгові представники та їх заступники; спеціальні радники й аташе (торгові, промислові, економічні, фінансові, з питань культури, науки тощо) та члени їхніх родин. Членами родин дипломатичних співробітників вважають їхніх чоловіків, жінок, незаміжніх дочок та неповнолітніх синів (практика різних країн може різнитися щодо встановлення вікової межі для дітей дипломатичних співробітників). У особливих випадках, на розгляд держави перебування, у список дипломатичного корпусу можуть включатися й матері-вдови, які живуть із дітьми, та навіть інші близькі родичі, присутність яких вважається необхідною для нормальної роботи дипломатичного представника (наприклад, сестра неодруженого дипломата). Інші члени родини дипломата, навіть якщо вони й не внесені до списку дипломатичного корпусу, також можуть користуватися дипломатичними імунітетами. Наприклад, у США та Великобританії неповнолітні сини не включаються у список, хоча й користуються імунітетами. Дуаєн дипломатичного корпусу (від фр. doyen -- старшина, старійшина) -- глава дипломатичного представництва, який першим з колег по дипломатичному корпусу в країні перебування вручив вірчі грамоти. Д. завжди є дипломатичний представник вищого класу. Функції Д. мають насамперед протокольний характер. Д. виступає від імені дипкорпусу при передачі поздоровлень чи висловлюванні співчуття, очолює дипкорпус на різних церемоніях, в разі необхідності виступає від його імені, підтримує постійний контакт з відомством закордонних справ, надає своїм колегам консультації з питань протоколу країни перебування та взаємовідносин з місцевою владою. Дипломатичні представники держав, які не мають дипломатичних відносин з країною, яку представляє Д., підтримують зв'язок з питань, що належать до його компетенції, з наступним по старшинству після Д. дипломатичним представником.