Українські землі в експансіонських планах Німеччини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема

Українські землі в експансіонських планах Німеччини

україна росія гітлер відокремлення

Міжнародна ситуація в Європі докорінно змінилася після приходу Гітлера до влади в Німеччині (30 січня 1933 p.). Якщо західні держави якось приховували свої справжні цілі щодо інших країн, то нацисти з властивою їм абсолютною переконаністю в правильності своїх людиноненависницьких ідей не лише не приховували загарбницьких планів, а й з якоюсь самозакоханістю навіть хизувалися ними. Відразу ж після приходу до влади гітлерівці безапеляційно включили Україну до сфери своїх життєвих інтересів. Як до цього ставляться українці, їх зовсім не цікавило. Про серйозність намірів свідчили численні заяви верховодів «третього райху» та їхні справи.

У планах загарбань гітлерівців Україна з її величезними природними багатствами посідала чільне місце.

Дещо пізніше, вже 1936 року, Гітлер на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі заявив, що якби вдалося завоювати Україну, Урал і Кавказ, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим». Але навіть при всій стратегічній безцеремонності нацистам доводилося все ж таки маскувати окремі тактичні кроки або з метою дезінформації громадської думки твердити зовсім інше порівняно з конкретними діями. Й у ті часи, коли гітлерівці ще відшліфовували свою ідеологічну програму та практичну доктрину, на чільне місце висувалася теза про можливість створення «самостійної Великої України». Самі вони в цю тезу не вірили, але приваблювали в такий спосіб на свій бік багатьох діячів еміграції, що мріяли про Велику Україну.

Своєрідністю тактики нацистів було поступове привчання громадської думки до їхніх, здавалося б, найбезглуздіших планів. Недаремно міністр пропаганди Геббельс стверджував, що чим більша брехня, тим охочіше їй вірять. Невдовзі після приходу Гітлера до влади Розенберґ мав зустріч з італійським керівництвом. Відразу ж не посоромився кинути пробний камінь щодо планів поділу Росії шляхом відриву від неї України. При цьому не лише інформував союзників про плани, а й намагався звабити можливою участю в майбутній експлуатації природних багатств України. У Великобританії його тактика дещо змінилася. Там він повів розмову, розраховуючи виявити ставлення її правлячих кіл до зовнішньополітичних планів Гітлера. Хоча результати переговорів намагалися тримати в таємниці, в газети все ж таки проникла думка про те, що «ідея відокремлення України від Росії завжди була спокусливою,., в Англії».

У червні 1933 року на міжнародній економічній і фінансовій конференції в Лондоні був проголошений шокуючий меморандум глави німецької делегації Гуґенберга. В ньому містилася вимога до європейських держав про передання України Німеччині із цинічним обґрунтуванням -- «для більш раціонального використання цієї родючої території». І нічого, проковтнули цей непідходящий шматок європейські акули, хоча для годиться й побурчали.

Складну віртуозну дипломатичну гру повела Німеччина із сусідніми Україні державами, передусім з Польщею. Правителі цієї країни не приховували своїх експансіоністських планів. На них, як щуку на живця, й ловили їх німецькі дипломати. Спочатку були закріплені «дружні відносини» шляхом підписання у січні 1934 року пакту про ненапад між: Польщею та Німеччиною. А потім, маскуючи свої загарбницькі плани щодо самої Польщі, їй щедро обіцяли багату здобич на сході за рахунок України. У світову пресу прорвалося повідомлення про те, що між цими двома країнами існує таємна угода, зокрема про те, що Україна має стати сферою державних інтересів Польщі.

Так могли чинити тільки нацисти. Рекламуючи на весь світ свої загарбницькі плани щодо України, вони водночас зваблювали ними Польщу, і керівні кола цієї країни наївно вірили їм. Гітлерівці не шкодували для цього ніяких засобів. Відомий своїм захопленням полюванням Герінґ зустрівся в Біловезькій Пущі з Пілсудським та іншими офіційними особами й у перерві між пострілами в дичину передав їм такі думки Гітлера: Німеччина для вирішення своїх проблем змушена буде вдатися до експансії на Схід. Тому вона хоче порозумітися з Польщею. І не проти віддати під її руку Україну. Для того, аби йому повірили, Герінґ запевняв своїх партнерів на переговорах, що Німеччина зацікавлена лише в отриманні північно-східних районів Європи.

Спокушена такою «щедрістю й щирістю» Польща почала себе нахабно поводити навіть у міжнародних організаціях. На XV сесії Ліги націй (а 1933 p. CPCP вступив нарешті до цієї впливової тоді організації) міністр закордонних справ Польщі Бек раптом виступив з декларацією про те, що Польща надалі не визнаватиме ніякого міжнародного контролю над становищем національних меншин. Під цими меншинами малося на увазі насамперед західноукраїнське й західнобілоруське населення, яке переживало чи не найтяжчі часи у своїй новітній історії. Оті «санація» й «пацифікація» довели населення Західної України до крайньої межі зубожіння, поставивши його на край виродження. І знову з боку провідних західних держав ніякого протесту не надійшло.

Виводячи Польщу в русло своєї політики, Німеччина виявляла певну послідовність. Напередодні мюнхенської змови, у серпні 1938 року, Німеччина знову нагадала Польщі, що Україна може, як і колись, входити до сфери впливу Польщі. Одночасно лицемірно запевняла поляків, нібито чутки про бажання Німеччини йти на Україну дуже перебільшені.

Але так було тільки до Мюнхена. Тоді Німеччині потрібні були спокійні тили. Коли ж небезпека можливого нападу з боку Польщі відпала, нацисти повели себе зовсім по-іншому. Після Мюнхена сама Польща стає черговим об'єктом агресії.

Польща ж нашпиговувала свої політичні структури емігрантськими елементами. У Варшаві був створений із цією метою спеціальний еміграційний центр. Там же 1934 року засновується «Комітет дружби народів Кавказу, Туркестану й України», очолюваний відомим діячем українського національного відродження періоду громадянської війни О. Шульгиним. Польща все ще вірила в щирість німецької зовнішньої політики.

Пізніше всіх інших сусідніх країн встановила дипломатичні відносини із СРСР Чехословаччина. При цьому вона взяла на себе зобов'язання не підтримувати на своїй території організації, що ставили собі за мету «насильницьку боротьбу проти іншої держави». Але як і інші європейські країни, й не думала про ретельне виконання цих зобов'язань. Празький центр українських емігрантів був найчисленнішим у Європі. Причому утримання емігрантів, їхнє навчання та працевлаштування фінансувалися з державного бюджету Чехословаччини, що могла собі дозволити не кожна тодішня європейська країна. Того ж 1934 року чехословацький уряд виділяв субсидії на життєдіяльність 50 тисяч українських емігрантів.

Правлячі кола Чехословаччини та особисто президент Томаш Масарик, який мав тісні контакти з багатьма діячами українського визвольного руху ще в роки революції, прихильно ставилися до емігрантів. Коли 1933 року на міжнародній виставці в Чикаґо був влаштований український павільйон і «український тиждень», його відвідав голова чехословацького сенату Соукуп. У промові на зборах емігрантів він наголосив, що «самостійною Україна стане напевно».

Постає питання: чому невеликі сусідні держави так співчутливо ставилися до ідеї незалежності України? Попри всі свої якісь особливі плани щодо українських земель і можливостей їх загарбання, вони зовсім недавно також перебували в складі великих імперій, а тому на власному досвіді переконалися, як тяжко не бути господарем на своїй землі. Тому чи дуже щиро чи не зовсім, але їхню підтримку всі, хто заявляв про свою боротьбу за самостійність України, діставали й часто значну.

Загалом урядові кола Чехословаччини в цьому відношенні були досить послідовними. Маючи у своєму складі Закарпаття й зацікавлені в збереженні такого становища, вони офіційно висловлювалися за передання в майбутньому цих етнічних земель Україні. Так, президент Бенеш влітку 1938 року, напередодні Мюнхена, сказав у бесіді з англійським послом Ньютоном: «Жителі цієї порівняно невеликої території є зовсім особливим народом (щодо чехів і словаків) і, якщо коли-небудь буде створена незалежна Україна, вони цілком очевидно будуть включені до складу України». Тобто правлячі кола Чехословаччини цілком серйозно ставилися до створення «Великої України».

Тоді світ був стривожений звістками про голодомор в Україні 1932-1933 років. Як і на початку 20-х років, була запропонована допомога. Але Сталін навідріз відмовився від неї, мотивуючи це тим, що ніякого голоду немає. СРСР у ті роки не лише не скоротив експорту хліба, а й з року в рік нарощував його. Ось динаміка цього експорту. 1928 року -- вивезено 1 мільйон пудів, 1929-13, 1930-48,3, 1931-51,8, 1932-18,1, 1933 року -- 10 мільйонів пудів. Але й ввезли в СРСР 1931 року 30% світового виробництва машин і обладнання (без автомобілів), а 1932 року -- 50%. Хоча абсолютні цифри могли бути й невеликі, бо тоді панувала світова економічна криза 1929-1933 років, але відносні вражають уяву.

Націонал-фашизм тим часом набирав обертів у своїй експансіоністській політиці, не гребуючи особливо засобами, безцеремонно втручаючись у справи інших держав і цілих континентів. Своїми претензіями до України й СРСР Берлін вуалював і справжні плани щодо західних держав, зокрема Великобританії. У травні 1936 року Геріні* говорив одному з англійських лідерів: «Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу й тим самим не лише захистимо Європу від більшовизму, а й розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною».

Говорив так Герінґ, очевидно, з огляду на те, що англійські правлячі кола вже давно штовхали Німеччину на Схід. Ще 1933 року один з німецьких дипломатів вважав, що фашистські пропозиції про перетворення України на німецьку колонію були прихильно зустрінуті у впливових англійських колах. Англійська преса прямо писала про можливість вторгнення гітлерівців в Україну, хоча, передбачаючи це, газети застерігали уряд від втручання в цей конфлікт.

Загальний настрій лідерів Європи передає запис у щоденнику міністра внутрішніх справ США Ікеса: «Політика Англії і Франції полягає в тому, щоб дати іншим країнам свободу дій щодо Росії... Німеччина у відповідний момент спробує захопити Україну. Здійснюючи ці плани, Німеччина виснажить свої сили. Кинувши Росію напризволяще, Англія і Франція відвернуть загрозу німецької агресії від своєї території». Правда ж, як у підручнику елементарної дипломатії? Зате дуже показово для характеристики настроїв державців того періоду.

Під впливом загальних інтервенціоністських планів емігрантські українські кола переорієнтовуються на Німеччину. У липні 1936 року лідери української еміграції Західної України, Буковини, Закарпаття зустрілися у Варшаві з послами Німеччини, Польщі й Угорщини, Була складена спеціальна угода, лейтмотивом якої стало прагнення «боротися за визволення України... і повне знищення більшовизму». При цьому виникла взаємна домовленість про встановлення над Україною 50-річного протекторату західних держав.

Мюнхенський початок розподілу європейських земель і цілих країн активізував також кампанію інтриг міжнародної реакції навколо «українського питання», зокрема західноукраїнських земель. Особливо активізувалася Угорщина, яка давно зазіхала на Закарпаття. У Мюнхені претензії Угорщини не розглядалися, а після нього вимоги віддати Закарпаття були висунуті в спеціальних нотах Чехословаччині й під час переговорів з її представниками в Комарно. Держави фашистського блоку самочинно взяли на себе роль «арбітрів». За їхнім рішенням, відомим під назвою Віденського арбітражу (2 листопада 1938 р.) окремі територіальні претензії Угорщини були задоволені. Отож вона одержала велику частину Закарпаття з містами Ужгород, Берегове, Мукачеве.

На решті території Закарпаття була створена автономна Карпатська Україна. Найбільшу зацікавленість у такому державотворенні виявила Німеччина. Вона й санкціонувала організацію цієї держави. Це сталося восени 1938 року. Прем'єром її уряду президент Чехословаччини затвердив відомого діяча національного відродження Августина Волошина. Згодом, у лютому 1939 року, відбулися вибори до сейму Карпатоукраїнської держави. 15 березня цей сейм проголосив самостійність Карпатської України, обравши А. Волошина її президентом. Творці нової держави планували об'єднання її з Києвом, створення «Великої України», яка б стала висхідним пунктом для боротьби з більшовизмом.

Керівники та ініціатори створення Карпатської України щиро вірили в те, що Німеччина веде чисту гру й, обіцяючи розпочати із Закарпаття визволення всієї України, стримає своє слово, дане перед усім світом. Вони ще не знали всієї підступності нацистських верховодів, яким не просто закони були неписані, а в зневажанні законів вони знаходили особливу втіху. Гітлерівці, санкціонувавши створення Карпатської України, прагнули вбити не двох, а далеко більше зайців. Вони тримали цим у руках і Польщу, й Угорщину. Польщі вони погрожували відривом Західної України в разі створення під німецькою егідою «Великої України». Угорщину приманювали Закарпаттям, точно розрахувавши таким чином остаточно втягти її до фашистського блоку. А поки що німці вирішили «раціонально» використати багатства цього рідкісного краю. На Закарпатті розгорнули гарячкову діяльність німецькі лісогосподарська й геологічна місії. Розвідка та наступна експлуатація корисних копалин передавалися німецьким компаніям.

Зваживши загарбницькі намагання нацизму, європейські лідери сподівалися відвернути його агресивні задуми від своїх країн, спрямувавши їх на СРСР, на Україну. Тому вони радісно вітали створення чергового плацдарму для нападу на Україну. Але раптом Гітлер кардинально змінив свої плани. Він зрозумів, що час для нападу на СРСР ще не настав (бо Німеччина не була достатньо підготовлена), а тому загравати з тими, хто чекав на «Велику Україну», передчасно. Краще було віддати Закарпаття повністю Угорщині й таким чином міцно прив'язати її до своєї кормиги. Тому 12 березня 1939 року Гітлер запросив угорського посла й санкціонував окупацію решти Закарпаття. І 15 березня 1939 року, коли сейм проголосив самостійність Карпатської України, стало останнім днем її існування. Вона проіснувала майже півроку. Під прикриттям цієї акції Німеччина за мовчазною згодою західних держав остаточно захопила Чехословаччину.

Слід зауважити, що якби Україна зберегла зовнішньополітичні атрибути самостійності, то претензії західного світу щодо створення незалежної України були б позбавлені міжнародної правової бази, надійної юрисдикції.

Зрозуміло, що Закарпаття та інші українські землі були лише картою у великій політичній грі західних партнерів. Вони використовували її за власним бажанням, на свій розсуд. Але й західні дипломати не могли стримати здивування та праведного гніву, коли Гітлер після таких відвертих реверансів у його бік 30 січня 1939 року під час виступу в рейхстазі заявив, що Німеччина не йтиме сліпо в руслі зовнішньої політики інших країн. Вона, наголосив фюрер, потребує життєвого простору в Африці тощо. Це викликало ефект бомби, що оглушливо розірвалася. Газети всього світу зчинили страшенний галас.

Виходило, що Гітлер пробував різні варіанти підготовки плацдарму проти СРСР, одночасно дезорієнтуючи Захід щодо своїх справжніх планів. Тепер нацисти, не відмовляючись від перспективи загарбання України з її величезними природними багатствами, висунули перед своїми колишніми антантівськими ворогами вимоги про перерозподіл сфер впливу, повернення Німеччині колоній, зниження торговельних тарифів тощо. Отож за власний спокій Захід мав платити агресорові додатково, звичайно ж, не з власної кишені. Тепер до багатств України, які вже майже без будь-яких заперечень визнавалися німецькими, гітлерівцям віддавали нафтові родовища Румунії, стратегічні переваги Данцизького коридору тощо.

А Гітлер зовсім розперезався. 9-10 березня 1939 року у вузькому колі він нахвалявся, що «14 березня захопить Чехословаччину, влітку встановить контроль над рештою Центральної і Східної Європи, у 1940 році змете Францію з карти і зведе Великобританію до стану рабства, а в 1941 році, використовуючи всі ресурси Європи, загарбає Сполучені Штати шляхом об'єднаної атаки з Японією на Північну й Південну Америку». Проте не все з цього вдалося здійснити фюрерові.

Не діставши належного опору своїм зажерливим планам, Гітлер напав на Польщу 1 вересня 1939 року. Великобританія та Франція, пов'язані з Польщею відповідними угодами, змушені були попри застереження багатьох засобів масової інформації 3 вересня оголосити війну Німеччині. Так і почалася Друга світова війна.

Размещено на Allbest.ur