Порівняльний аналіз ядерних потенціалів Індії та Пакистану

Размещено на http://www.allbest.ru/

Порівняльний аналіз ядерних потенціалів Індії та Пакистану

Ястремська І.М.

В Індії нараховується близько 60, а в Пакистані близько 20 об'єктів, безпосередньо пов'язаних з ядерною енергією, з яких лише деякі знаходяться під контролем МАГАТЕ, хоча обидві держави є членами цієї організації з моменту її утворення у 1957р. Ядерні підприємства Індії розосереджені по всій території держави, тоді як аналогічні об'єкти Пакистану розташовані коло столичного округу Ісламабад-Равалпінді.

Кількісній та якісній оцінці індійських та пакистанських ядерних потенціалів та перспектив їхнього розвитку присвячено чимало фундаментальних досліджень російських науковців А. Арбатова, В.Дворкіна, А.Шиліна, Г.Чуприна, О. Лукаш, а також співробітників ШР-Ценгру політичних досліджень П. Лаврова та пакистанської вченої та державного службовця, яка свого часу була директором військово-морських випробувань при штабі BMC Пакистану А.Сиддіки-Ага. З-поміж вітчизняних дослідників слід відзначити наукові розробки С.Галаки, П.Ігнатьєва та О.Борділовської.

За роки незалежності Індія створила значну ядерну енергетику. На наш час в країні на індійських AEC діють 14 енергоблоків загальною потужністю 2503Affiw;; на різних стадіях будівництва знаходяться ще 2 енергоблоки потужністю 980A/5w;. Лише дві AEC в Tарапурі та Раджастхані знаходяться під контролем МАГАТЕ. C еред об' єкгів, безпосередньо пов'язаних з ядерною енергією, підприємства з видобутку урану та його збагачення, виробництву та відділенню плутонію(чому в Індії надають особливого значення), важкої води, тритію[1,с.374-375].

Потужність підземного ядерного вибуху, проведеного Індією в 1974р. оцінюється в 12-15 кілотонн (тобто дорівнює силі вибуху ядерної бомби, скинутої на Хіросіму).

11 травня 1998р. на полігоні Покхран в Раджастхані були зірвані три ядерні пристрої: один(його вважають термоядерним) потужністю 45 кілотонн, другий потужністю 15 кілотонн і третій менше кілотонни. 13 травня були випробувані два невеликі заряди потужністю менше кілотонни[2,с.188-189].

Відповідь Пакистану була запрограмована всім комплексом ядерних взаємовідносин з Індією. Ісламабад лише використовував час, який залишився до випробувань для того, щоб затвердити своє становище як вимушеного «відповідача» на вчинене «підбурювачем». На полігоні Чагаї в Белуджистані 28 травня підірвали п'ять ядерних пристроїв: один великий(але не термоядерний) потужністю 36 кілотонн і чотири малої потужності, приблизно рівні відповідним індійським пристроям. 30 травня було зірвано заряд потужністю 12 кілотонн[2,с.188-189].

Таким чином, Пакистан і на цей раз продемонстрував відданість принципу «рівних дій у відповідь». Він здійснив шість ядерних випробувань, стільки ж скільки Індія(враховуючи вибух в 1974р.) Випробування були проведені в два дні; вони були приблизно однакової потужності: по одному крупному та середньому, решта малі. На докір, чому в Пакистані не виявилося термоядерного пристрою, А. Кадир-хан заявив, що такий пристрій буде скоро створений, бо якщо ви маєте атомну бомбу, то перетворення її в термоядерну справа не дуже важка»[3,с.29].

Можна було не сумніватися, що після випробування ядерної зброї її розвиток в обох країнах триватиме. Найважливіший напрямок цього розвитку в Пакистані визначений наведеною вище заявою А.Кадира-хана. В країні збільшується виробництво плутонію, який є потужнішою ядерною вибухівкою, ніж уран. В Індії заявляють про необхідність посилення вибухової потужності ядерних бомб(до 200 кілотонн), є повідомлення про підготовку до створення нейтронних бомб[4,с.29]. В Індії заплановане створення кількох атомних підводних човнів. Наприкінці 1998р. пройшли стендові випробування атомного реактора для таких підводних човнів. Триває створення засобів доставки, особливо ракет.

Природно, що все пов'язане з виробництвом ядерної зброї, особливо в той час, коли Індія та Пакистан заперечували наявність готової зброї, було ретельно засекречено. Дані, які з цього приводу все ж мали місце, являли собою погляди вчених та експертів, засновані на аналізі можливостей та досягнутих рівнів атомної енергетики в цілому, точки зору політичних та суспільних та цивільних діячів, опубліковані дані іноземних розвід спільнот тощо. Тому відомості про ядерну зброю часом доволі суттєво різнилися між собою. Часто замість кількості готових «виробів» наводяться дані про запаси збройного плутонію та урану, і на цій основі робляться розрахунки щодо розмірів ядерної зброї, яку можна отримати з наявної сировини.

За помірними оцінками експертів, Індія має 30-35 ядерних боєзарядів, а також певну кількість готових компонентів, що дозволить протягом кількох днів зібрати та розмістити невелику кількість ядерних боєзарядів. Запаси збройного плутонію оцінюються в розмірі від 225 до 370 кг, що достатньо для виробництва 50-90 ядерних боєзарядів[5,с.273]. Окрім того, в Індії є ще певна кількість збройного урану. За тими ж даними, Пакистан має 18-25 ядерних боєзарядів на основі урану, а також готових компонентів, які протягом кількох днів і навіть годин можуть бути зібрані в невелику кількість ядерних боєзарядів. Наявних запасів збройного урану (585-800 кг) достатньо для виробництва 30-50 ядерних боєзарядів, а з наявного плутонію можна створити 3-5 таких боєзарядів[6,с.11-12]. Пакистанські ядерні заряди зберігаються в розібраному стані окремо ядерні компоненти від неядерних. Після ядерних випробувань почали з'являтися повідомлення, що накопичених боєзарядів було більше і що маються доволі значні можливості для їх суттєвого зростання. Так, в індійській пресі з посиланнями на дані лондонського журналу «Іапе'з Defence Weekly» прогнозувалося створення в країні в недалекому майбутньому чотирьох з половиною сотень ядерних боєприпасів[7]. Доволі суттєво, що після травневих випробувань ядерної зброї індійський уряд висловив згоду на участь в переговорах з підготовки Договору про заборону виробництва для озброєнь матеріалів, які розщеплюються, що з часом може закрити можливість виробляти нові ядерні бомби. І хоча це буде нескоро, і дане рішення уряду значною мірою носить пропагандистський характер, все ж якоюсь мірою воно свідчить про вже досягнутий в Індії рівень виробництва ядерної зброї та сировини для неї. Хотілося б відзначити, що після рішення про розвиток бойового атому» відбувалося прискорення та диверсифікація руху всього ядерного комплексу країни. Природно, що більше уваги стало приділятися створенню основних елементів атомної зброї, передусім збагаченню урану та відділенню плутонію. Але вирішення цієї задачі було нерозривно пов'язане з розвитком відповідних цивільних галузей. Все ж, очевидно, по мірі підняття на нові рівні та ускладнення військових програм почав проявлятися їх негативний вплив на цивільне виробництво, що й зумовило порівняно невисокий рівень цивільної енергетики Індії до нашого часу. Так, поряд з будівництвом цивільних енергетичних реакторів почалося створення енергетичних установок для оснащення підводних човнів. З'являлися більш складні технології військового характеру. Було розроблено та реалізовано отримання важкого ізотопу водню тритію, який може бути використаний для підвищення потужності ядерних зарядів. Природно, це відволікало і увагу, і кошти від цивільного виробництва.

В той же час саме військове спрямування сприяло досягненню найважливішої мети незалежності від зовнішніх джерел. Розгорнулися роботи зі створення власних реакторів, потужностей для отримання важкої води. Так, якщо в Індії протягом тривалого часу існував один завод з отримання важкої води і країна залежала від ї імпорту, який постійно коливався, то за період 1977-1991рр. були введені шість аналогічних підприємств, завдяки чому Індія не лише досягла самозабезпечення в цій галузі, але й стала експортером важкої води[8,с. 15]. Відмова Канади після індійського ядерного вибуху в 1974р. від попереднього співробітництва в сфері важководневих реакторів призвела до того, що надалі такі реактори почали створюватись індійськими спеціалістами самостійно. Складнощі з поставками природного урану дали поштовх створенню реакторів на швидких нейтронах.

Результатом цієї роботи, яка потребувала величезної напруги сил, уваги та засобів, було досягнення в цілому самозабезпечення с сфері ядерної енергетики. Залежність Індії від іноземного устаткування на середину 90-х pp.. не перевищувала 10%. Зараз вона, очевидно, ще менша. В цьому залог майбутнього швидкого розвитку індійської ядерної енергетики(включно, природно, з її військовою складовою).

Успішне виконання військової ядерної програми в Індії співпало з вирішенням проблеми засобів доставки. Країна володіє великою кількістю військових літаків, які можуть нести ядерні боєзаряди(до них належать різноманітної модифікації МІГи, «Міражі»,»Ягуари», Су та ін.). Тому основна задача в цій сфері зводилася до виробництва ракет. Відзначимо, що Індія, як і Пакистан знаходиться поза рамками Режиму контролю над експортом ракет та ракетних технологій(РКРТ), створеного в 1987р. [9,с. 19]. На наш час Індія входить в число країн, які найбільш просунулися вперед у створенні ракетного потенціалу; Пакистан належить до держав, які значною мірою залежать від іноземних поставок балістичних ракет і виявляють великий інтерес до їх набуття.

Так само, як і ядерна зброя, бойові ракети в Індії створювалися на основі добре розвинутої технології. Вже на початку 60-х років почалося вивчення космічного простору. В 1980р. Індія за допомогою власної чотирьохступеневої ракети вивела на навколоземну орбіту власний супутник. Індія досягла такого результату першою серед країн, що розвиваються. До речі, як відзначалося в одному солідному виданні, військові аспекти такої діяльності ніколи не заперечувались» [10].

Індія працювала над створенням балістичних ракети малої дальності (РМД) мобільного базування «Прітхві» класу «земля-земля», протитанкові ракети третього покоління «Наг», ракети земля»(«борт»)-»повітря» «Тришул» і «Акаш» та ін., балістичні ракети середньої дальності(РСД) «Агні». Всі ці види ракет успішно розвивалися, пройшли випробування. Ракети «Прітхві» в двох варіантах дальність польоту 150 і 250км» вже знаходяться у військах. Йшли роботи зі створення ракет «Сагаріка» та «Пракаш» для запуску з підводних човнів. На виконання своєї ракетної програми Індія використовувала підтримку деяких іноземних держав(СРСР/Росія, ФРН, Франція і ін.). Але в основному ракетобудування спиралося на власну науково-виробничу базу[11].

Особливо значним досягненням було створення ракети «Агні-1» та «Агні-2» (радіус дії 1500км та 2500км) Лише декілька країн виявилися здатними створити власними силами PCД, яка за всіма параметрами принципово відрізняється від РМД. «Агні» на 95% є результатом вітчизняного виробництва[12]. В конкретній геополітичній та військовій обстановці в Південній Азії між РМД і PCД існує ще одна суттєва розбіжність - «Прітхві» є ракетами для Пакистану», оскільки вони досягають значної частини його території(час польоту менше 3 хв.), тоді як «Агні» досягає Китаю. Наступним етапом розвитку даного проекту має стати створення ракет «Агні» з дальністю дії 4-5тис км. Плани розвитку ракетних озброєнь передбачають створення міжконтинентальної балістичної ракети «Сурья» з дальністю дії від 8тис. до 12тис. км. Практично всі вищезгадані ракети здатні нести як звичайні, так і ядерні боєголовки[6,с. 11-12].

В Пакистані, природно, база для ракетно-ядерної зброї є менш розвинутою. В країні тривалий час діяла лише одна AEC оснащена одним енергоблоком потужністю в 25MBm. Проте за допомогою Китаю нещодавно було завершено будівництво і введено в Чашма (коло Равалпінді) ще один енергоблок в 300 AlBnr, це підприємство відкрите для міжнародних інспекцій. Також за допомогою Китаю ведешся будівництво ще однією AEC потужністю в 200МВт. Особливо важливим ядерним об'єктом є завод зі збагачення урану в Кахуті(коло Ісламабаду), на якому виробляється уран для військових цілей(об'єкт поза контролем МАГАТЕ). Коло столиці(в Горла і Сіхала) знаходяться два підприємства зі збагачення урану(на них також не розповсюджуються міжнародні інспекції)[14].

Основа ядерної програми Пакистану високо збагачений уран. Але є і підприємства з виробництва та відділення плутонію. Існують підприємства з видобування та первинної обробки уранових руд, з виробництва важкої води(в Карачі та Мултані) та тритію(коло Равалпінді), є декілька дослідних реакторів[6,с. 11-12].

Найбільшим досягненням Комплексу підприємств національної оборони, як і всього пакистанського ракетобудування, стало створення та успішне випробування балістичної ракети середньої дальності «Гхорі»(радіус її дії 1500 км). Розроблені та знаходяться у виробництві балістичні ракети»Шахін-1» і»Шахін-2»(дальність польотів 750 км і 500 км відповідно). Всі перераховані ракети здатні нести і звичайні і ядерні заряди[ 12].

Що стосується наявності у Пакистану готових боєзарядів, то як і по відношенню до Індії, і за інформацією тих самих джерел, дані істотно різняться від 10 до 30 одиниць, а в майбутньому вважається за можливе їх доведення до 100. В цілому перевага Індії визначається приблизно в чотири рази[ 13].

Кількісна перевага ядерної зброї у Індії зумовила висування Ісламабадом принципу мінімального ядерного потенціалу». Згідно з ним Пакистану необхідний лише мінімум сил стримування для забезпечення національної безпеки. Як писав колишній секретар МЗС Пакистану А. Саттар, Пакистан позбавлений амбіцій великої держави, не прагне до регіонального переважання чи статусу ядерної держави, щоб зайняти місце постійного члена Ради Безпеки». Тому Пакистан повинен мати мінімум необхідного, керуючись принципом більшого не треба, якщо меншого достатньо» [14]. Так гарними словами пояснювалась істотна кількісна різниця ядерних арсеналів Пакистану та Індії.

У Пакистану порівняно з Індією значно менше військових літаків. Здатних нести ядерні боєзаряди. Вважається, що таку роль можуть виконувати американські F-16 і французькі»Міраж-3» і»Міраж-5». Значно краще склалося у Пакистану з ракетами. В цій сфері велику допомогу Пакистану надав Китай, поставивши йому кілька типів ракет РМД М-7, М-9 і M-11 [ 15,с.45]. З допомогою Китаю, а також КНДР(в обмін на пакистанську допомогу у розвитку ядерної енергетики) Пакистан налагодив власне виробництво балістичних ракет «Хафт», аналогічних індійським «Прітхві». «Хафт1»(дальність польоту 80 км) пройшла всі випробування і знаходиться у військах; «Хафт-2» (радіус дії 280-300 км), за даними на середину 90-х років, знаходилася ще у виробництві. В липні 1997р. мали місце успішні випробування ракети»Хафт3»(дальність дії 600 км), що викликало, як зазначалося вище велике занепокоєння в Делі. Приблизно в той же час мали місце успішні випробування нового зенітноракетного комплексу «Анза» та керованої протитанкової ракети «Бакгаршикан». Як вже зазначалося, у виробництві знаходилися балістичні ракети «Шахін-1»і «Шахін-2». І нарешті, великим успіхом стало успішне випробування 6 квітня 1998р. ракети середньої дальності «Гхорі» (до 1500 км в зону її ураження потрапляють Делі, Бомбей, багато крупних ядерних центрів Індії)[16,с.7]. Через декілька днів після цієї події А. Кадир-хан заявив, що вестиме роботи зі збільшення радіусу дії ракети до 2000 км. Якщо випробування»Хафт-3» примусили Індію повернутися до робіт над «Агні», то запуск «Гхорі», поза сумнівами, був однією з причин прийняття в Делі рішення про проведення ядерних випробувань)[16,с.7].

Природно, що власна база для виробництва ракетно-ядерної зброї у Пакистану значно менше ніж у Індії. Так, Пакистан досі не виробляє реактори. Тому обмеження, введені західними країнами, особливо США, на економічні та військові зносини з країнами, які не приєдналися до ДНЯЗ і не поставили свої ядерні об'єкти під контроль МАГАТЕ, особливо сильно позначилися на Пакистані. He лише США, але й Канада, Франція, Швейцарія і інші держави різко скоротили свої зв'язки з Пакистаном, припинили співробітництво в галузі ядерної енергетики. В 1990р. США ввели в дію поправку «Пресслера» до Закону про надання допомоги іноземним державам, згідно з якою була припинена вся іноземна і значна частина економічної допомоги Пакистану [6,с. 11-12].

Виходу з цієї ситуації багато в чому сприяла створена в Пакистані потужна та розгалужена структура, яка успішно здійснювала таємні закупки необхідних матеріалів за кордоном. Газети доволі часто повідомляли про викриття спроб закупити в західних країнах необхідні компоненти для виробництва та випробування ядерної зброї. Так, в 1984р. в СІЛА був засуджений пакистанець, який намагався незаконно вивести партію край тронів (спеціальні електронні пристрої, які використовують у вибухівках атомних бомб)[6,с.11-12].

Завершуючи роботу над дослідженням, автор дійшов наступних висновків. Важливим аспектом військового характеру, який переходить в політичний, є те, що випробування не виявили повного мірою, наскільки сучасними є випробувані ядерні пристрої. Існує думка, що потужності ядерних вибухів перебільшені, а рівень самої зброї суттєво нижчий за рівень ядерної зброї великих держав. В такому випадку подальший розвиток ядерного потенціалу Індії та Пакистану супроводжуватиметься значним підвищенням його якісного рівня, а це, поза сумнівом, вимагатиме нових ядерних випробувань. І хоча в обох країнах твердо запевняють, що подальший розвиток та вдосконалення їх ядерної зброї можливий без проведення вибухів, це не без підстав викликає сумніви та підозри, що такі запевнення носять здебільшого тимчасово-пропагандистський характер, щоб послабити негативне враження від ядерних вибухів та репресалії з боку світової спільноти.

Індійські збройні сили мали і мають суттєву перевагу в живій силі та техніці. Слід мати на увазі, що така перевага існувала завжди. І в цьому одна з причин прагнення до ядерної зброї Пакистану, який вважає, що вона вирівнює військові потенціали обох держав. На думку Ісламабада, ядерна зброя вже сама собою, незалежно від кількісних показників, являє потужний засіб стримування супротивника від використання своєї зброї через загрозу» ядерної відплати». При цьому Пакистан посилено проводить ідею, що будь-яке збройне зіткнення між двома державами прийме ядерний характер.

ядерний індія пакистан

Список використаних джерел

1. Ядерное оружие после «холодной войны» / Под ред. А. Арбатова и В. Дворкина ; Моск. Центр Карнеги. -- М. : «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2006.

2. О.Борділовська Республіка Індія: у пошуках власного шляху; Київ -2004.

3. Herald. 1998. June.

4. А. Ваджпаи Индия на пути в будущее. Сборник речей и выступлений . Москва, 2001.

5. А. Шилин Стратегический баланс в Южной Азии. М., 2004.

6. Ядерное противостояние в Южной Азии / Под ред. А. Арбатова и Г. Чуфрина Московский центр Карнеги. М. 2005.

7. http://jdw.janes.com/public/jdw/index.shtml

8. С. Галака Еволюція ядерної програми Індії// Актуальні проблеми міжнародних відносин. Вин. 17(4.1). 2000.

9. О.Лукаш Внешняя политика Индии в 90-е годы: новые тенденции // Очерки политического и социально-економического развития стран Востока. К., 1998.

10. Indian and Pakistani Nuclear Weapons http://www.ndu.edu/library/docs/crs/crs_rs21237_17feb05.pdf

11. http://www.csis.org/index.php?option=com_csis_pubs&task=view&id=1547

12. http://www.sipri.org/contents/expcon/zangip.html/

view?searchterm=India%20nuclear

13. http://asiasociety.org/publications/saandus_intro.html

14. http://www.amiscontrol.ru/course

15. А.Сиддика-Ага. Перспективы диалога по проблемам безопасности между Россией, СНГ и Пакистаном //Ядерный контроль, № 3. Май-Июнь 1998г., Журнал ПИР-Центра политических исследований.

Размещено на Allbest.ru