Глобалізація як виклик часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Глобалізація як виклик часу

Латигіна Н.А

В останні роки однією з найбільш яскравих характеристик розвитку сучасного світу стало поняття глобалізації.

З одного боку, глобалізація асоціюється з приєднанням до найвищих досягнень цивілізації, культури та прогресу сотень мільйонів людей в усіх куточках земної кулі, з принципово новими можливостями створення більш раціонального та справедливого світового ладу, остаточною перемогою над звичайними «хворобами» людства бідністю, голодом, ксенофобією, військовими конфліктами.

Розглядаючи глобалізацію під іншим кутом зору, можна зазначити, що це синонім поглиблення гострих протиріч світового розвитку, синонім карколомного зростання соціальної несправедливості, нерівності в розподілі ресурсів та багатств, поглиблення прірви між заможною «Північчю» та злиденним «Півднем», дієвий механізм забезпечення перш за все глобальних економічних і політичних інтересів так званого « золотого мільярда», пригнічення та експлуатації більшої частини населення планети.

І, нарешті, глобалізація це серйозний виклик для посттоталітарних країн, нездатність адекватно відповісти на який загрожує їх переходом з «другого» до «третього» світу. Одночасно це унікальний шанс піднятися до рівня найрозвиненіших країн світу, долучитися до авангарду людства. При цьому реалізація того чи іншого сценарію розвитку залежить не тільки і не стільки від потенціалу країни, вихідних умов, у яких розпочався її рух до ринкової економіки та демократії, а перш за все від реалізації власної, національної стратегії соціально-економічного розвитку.

Зараз людство є свідком початку нової ери, позначеної явищем глобалізації. Перетворення індустріального суспільства на суспільство, у якому панують інформація та знання, відбувається з шаленою швидкістю та у масштабах, небачених за всю історію існування людства.

Рушійною силою цього історичного процесу є технологічна революція, в тому числі у галузі біотехнологій та інформатизації. Як свідчить процес поширення швидких темпів розвитку на нові країни та регіони, а також науково обґрунтовані зміни у галузях охорони здоров'я та сільського господарства, глобалізація інформації, економіки, торгівлі та руху капіталів породжує нові можливості з далекосяжними наслідками. На жаль, найочевиднішими результатами цього стало безмежне зростання нерівності як між окремими державами, так і між різними регіонами світу [1,с. 145].

Глобалізація розвалила колишній двополюсний світ і вторувала шлях більш нестабільному геополітичному середовищу. Вона обдарувала своїми здобутками розвинуті країни та деякі країни Азії, що розвиваються. Але не всі країни потрапили до цього списку щасливчиків, обранців долі: з нього були викреслені більша частина Африки, чимала частина Латинської Америки та значна частина Азії. Крім того, ті, хто отримав ці надбання, досяг цього не лише завдяки глобалізації. Більшість нових економік Тихоокеанського регіону, що промислово розвиваються, досягли успіху завдяки політиці ринкового управління та застосуванню варіантів змішаної економіки, що відкидають неоліберальний шлях.

Існують два шляхи вироблення політичного підходу до глобалізації:

шлях відповідальний, який враховує різнопланові регіональні реалії та суспільне єднання всередині різних суспільств і, отже, веде до глобального підвищення еконо-мінного і соціального добробуту та сприяє збереженню навколишнього середовища. Тобто для того, щоб глобалізація могла стати елементом прогресу, вона мусить бути політично регульованою;

шлях ультраліберальний, не обтяжений жодними соціальними чи екологічними турботами; тяжіючи до стандартизації соціальних прав на найнижчому рівні, цей шлях глобалізуватиме бідність не лише у країнах, що розвиваються, а й у розвинутих країнах також (і надалі все більше) [1,с.22-23].

Отже, сьогодні перед людством об'єктивно постають небачені досі й невідкладні проблеми глобальної організації світового устрою і прийнятного для всіх держав глобального управління.

Світовий досвід другої половини XX століття засвідчує, що ніякі специфічні умови та особливості національного розвитку, ніякі кризові стани і внутрішні трансформації не можуть і не мають змоги ні відмінити, ні відкласти «на потім» невблаганну дію об'єктивних законів глобалізації розвитку. Країни, неспроможні зайняти місце в експресі світової глобалізації, якщо і не в буквальному розумінні опиняються під його колесами, то на узбіччі світових політичних, економічних, соціальних і культурних процесів. Це явище практично неминуче.

Історично світ глобалізується та інтегрується у процесі всього періоду його розвитку. Можна було б взагалі стверджувати, що глобалізація розпочалася кілька тисяч років тому разом з появою грошей і торгівлі у масштабах тогочасного фінікійського світу [2,с. 37-39]. Поступова торговельна експансія в Середземноморському регіоні була тією первісною інтеграцією, якій випало на долю здійснитися зовсім в інших масштабах у наш час. Тоді й пізніше бар'єрами для подальшої експансії були природні перешкоди. Сьогодні це технологічні й економічні перешкоди, а також, як і завжди, політичні.

Провідником глобалізації наприкінці доби середньовіччя можна було б назвати Марко Поло видатного мандрівника і літописця. Хоча його власним захопленням було пізнання віддалених куточків світу, проте інтерес його покровителів полягав насамперед в економічній експансії, розвитку торгівлі. Вони були зацікавлені в глобалізації економіки, хоча ніхто цього тоді так не називав.

Відкриття Америки мало далекосяжні наслідки для тогочасної та наступних фаз глобалізації. Разом з іншими епохальними географічними відкриттями XV і XVI ст. це надало значного стимулу процесам світового розвитку. Головне, що розпочалася перша велика фаза, навіть епоха глобалізації колоніалізм.

Другий великий перелом у глобалізації, який визначив нову технологічну еру, мав місце у XIX сторіччі. Цей період історії привніс до процесу глобалізації абсолютно нову якість, перш за все завдяки швидкому технічному прогресу. Розвинулося мореплавство й залізниця, виникло радіо й телеграф, розквітло багатосерійне виробництво і промислова переробка сільськогосподарської продукції. Отже, услід за епохою великих географічних відкриттів відбувся великий технолого-економічний переворот.

Нову епоху в історії глобалізації відкрив третій великий перелом, пов'язаний з елекгронно-інтернетною революцією. Вона принесла з собою карколомний темп обміну інформацією і відкрила нові горизонти для розвитку освіти й економіки.

Багато науковців приділяють значну увагу дослідженню економічних переваг глобалізації як системи транснаціонального функціонування економіки та інформації, як великого блага для людства, і водночас залишають поза увагою глибокі суперечності глобалізації, насамперед ті, що стосуються її політичних та соціальних аспектів. Уже з 70-х pp. XX століття можна відзначити утвердження у всесвітньому масштабі не просто фінансового чи інформаційного ринків, а фінансово-інформаційного простору, в якому дедалі більше здійснюється не лише комерційна, а вся життєдіяльність особи. Нині глобалізація це об'єктивна реальність, і тому питання щодо входження чи не входження до її структур окремих націй та народів, окремих цивілізацій не піддягає обговоренню. Воно вже вирішено. Як вважає доктор економічних наук Анатолій Гальчинський, Україна, як і інші країни пострадянської системи, є також складовою глобалізованого простору. Звідси випливає помилковість твердження щодо того, ніби глобалізація це лише «золотий мільярд» населення, тільки ті країни, що мають ВВП на душу населення понад 20 тисяч доларів. Суть глобалізації в її системній цілісності, в органічному поєднанні цивілізаційного «центру» і розгалуженої «периферії», у відповідній спеціалізації та розподілі праці між ними [3,с.44].

Сучасні процеси глобалізації це глибокі зміни характеру та організуючих принципів повсякденних практик, складне переплетіння яких створює весь життєвий простір. Недаремно, саме на процесі трансформації структур повсякденного життя людей робить наголос переважна більшість дослідників, аналізуючи особливості сучасних глобалізаційних змін. Так, наприклад, англійський вчений Р.Робертсон вважає, що «поняття глобалізації належить як до компресії світу, так і до інтенсифікації усвідомлення світу як цілого..., як до конкретної, глобальної взаємозалежності, так і до усвідомлення глобального цілого в XX столітті» [4,р.8]. Американський соціолог М. Уотерс стверджує, що глобалізація це «соціальний процес, в якому обмеження, що їх накладає географія на соціальний та культурний устрій, послаблюються, і люди це розуміють» [5,р.6].

Слід погодитись, що соціалізація держави і суспільства це об'єктивний процес, історичну закономірність якого підтверджує досвід багатьох країн світу. В умовах глобалізації стає безальтернативним визнання того, що політика солідарних зусиль для досягнення сталого розвитку повинна змінити силову конфронтацію як на міжнародній арені, так і у сфері внутрішнього соціального життя. Ось чому більшість держав переходять до створення та правового функціонування соціальної держави, до проведення соціально-орієнтованої політики [6,с.54].

Соціалізація держави це повільний еволюційний процес солідаризації та практичної реалізації життєвих інтересів більшості громадян суспільства через поступове вдосконалення процедур, інститутів та механізмів демократичного державного управління. Саме глобалізація скрізь зумовлює і прискорює процеси демократизації і у країнах постсоціалістичної трансформації, і у країнах з режимом цивільної чи військової диктатури Азії, Африки та Південної і Центральної Америки, які успадкували зовсім іншу суспільно-політичну свідомість.

Отже, демократія та глобалізація пов'язані між собою найфундаментальнішим чином. Вони пов'язані тому, що демократія забезпечує єдино можливе довготермінове підгрунтя для управління конкуруючими етнічними, релігійними та культурними інтересами у спосіб, що зводить до мінімуму ризик брутального внутрішнього конфлікту. Вони пов'язані тому, що для демократії є внутрішньо властивою прив'язка до питання управління, котре впливає на всі аспекти зусиль щодо глобалізаційного розвитку. Вони пов'язані тому, що демократія це фундаментальне право людини, поширення якого є важливим принципом глобалізації. глобалізація держава суспільство солідаризація

Демократія є хоча й не єдиним, але єдино надійним засобом, за допомогою якого можна досягти вмілого управління глобалізаційними процесами. Забезпечуючи широку участь народних мас, демократія підвищує ймовірність того, що національні цілі глобалізаційного розвитку відтворюватимуть суспільні сподівання й пріоритети. Забезпечуючи відповідні механізми та канали спадкоємності державної влади, демократія створює заохочувальні мотиви до захисту дієздатності, надійності та цілісності основних урядових установ, у тому числі державної служби, законодавчої системи та демократичного процесу як такого [1 ,с.63-64].

Тепер у центрі нового світогляду в умовах глобалізації, покликаної забезпечити соціальне ефективне освоєння світу, є вже не просто людина з абстрактною гуманістичною системою цінностей, а все людство з конкретною системою нагальних матеріальних і духовних потреб. Сучасний стан науки і технологій за існуючих ресурсів планети дають можливість забезпечити належний для людини рівень споживання для всього населення Землі, який у 2-3 рази перевищить нинішній. Проте слід не забувати, що метою глобального сталого розвитку має бути не матеріальне виробництво і споживання, а розвиток інтелектуально-духовної сфери. «Нова глобальна цивілізація повинна стати цивілізацією самообмеження для багатьох народів, і цивілізацією нової, не матеріальної, а духовної якості життя» [7,с. 143].

У пошуках оптимального балансу між ринком, державою та суспільством розробляються різноманітні концепції, серед яких можна виділити концепції «третього шляху». Згідно з цими концепціями держави повинні нарощувати інвестиції в «людський капітал», різнобічно підтримуючи сферу науки та освіти. Тобто на порядок денний висувається пріоритетність знань, професійної підготовки, наукових пошуків. За умов глобалізації людина, її інтелектуальний потенціал постають у центрі розвитку.

Поворот до людини, її матеріальних та духовних потреб, орієнтація на творчий потенціал членів суспільства свідчать про зростання уваги й розуміння необхідності зменшення негативних наслідків глобалізації та їх впливу на людей. З огляду на це стає актуальним створення так званих «мереж соціального захисту», тобто певного набору адресних превентивних заходів у сферах соціального забезпечення, зайнятості, освіти, охорони здоров'я тощо стосовно найуразливіших верств населення на випадок несприятливих змін або економічної кризи [6,с.55].

Недавно, що у 90-ті pp. XX століття значно посилився науковий та практичний інтерес до соціальних аспектів глобалізації та глобалізації процесів соціального розвитку. Більшість дослідників вважають, що найвищими темпами відбувається глобалізація економіки та політики. З цим не можна не погодитися. Інші вказують на швидкий розвиток глобалізації економіки та культури. Проте всі одностайно визнають, що глобалізація інших сфер суспільного життя, зокрема соціальної сфери, за своїми темпами, глибиною та ступенем незворотності суттєво поступається глобалізації економіки.

На думку доктора історичних наук В. А. Зленко, глобалізація об'єктивний процес, але не однозначний, не одно спрямований, не універсальний. Із розвитком процесів глобалізації поряд з факторами концентрації діють фактори розпорошування. В одних сферах посилюється однорідність, наприклад, в економіці, інформаційно-комунікативній сфері: тут глобалізація є безальтернативною. У культурі, соціальній сфері поряд з процесами глобалізації існують інші альтернативи й варіанти. Ці сфери є різнорідними. Навіть в економічній сфері в рамках глобальної, але ще не універсальної світової економіки вимальовуються контури її спеціалізованих елементів: великих територій, об'єднаних культурно-історичним корінням, стилем господарської діяльності, загальними соціально-економічними факторами і стратегічними цілями [6,с.56].

He потрібно вважати, що глобалізація призведе до загальної уніфікації. Навіть глобальне управління, що поступово формується у деяких сферах, при цьому зовсім не передбачає тотальної уніфікації соціального, економічного та культурного життя. На цьому, зокрема, наголошував колишній міністр закордонних справ Індії Дж. Сінгх, виступаючи на міжнародному форумі в Делі (січень 2000 року), глобалізація не виключає, а припускає збереження національних особливостей.

Отже, на сьогодні єдино можливою відповіддю людства на виклики і загрози глобалізації справді мають стати світова солідарність, глобальна інтеграція і глобальна демократія. Приймаючи цей виклик, людство повинно знайти в собі сили, щоб піднятись до рівня всезагального і справедливого процесу для всіх народів і громадян без винятку. Переможців у глобалізації немає й об'єктивно бути не може. Якщо окремі країни світові лідери і замислили б неможливе силою привласнити всі досягнення глобалізації та її позитиви, а негативні наслідки перекласти на плечі країн третього світу, планетарна катастрофа неминуча, бо людство зіткнеться з необоротним процесом деградації, у цьому сенс, точніше, нонсенс «прогресу навиворіт» [7,с. 132-133].

Великі, «глобальні» країни та міждержавні угруповання, такі як СІЛА, Японія, Китай, Індія, Росія, Європейський Союз, несуть особливу відповідальність за розробку правил «глобальної гри». Вони приречені на відмову від політики тиску на менш розвинуті країни і країни з перехідною економікою. Цього об'єктивно вимагають і їх власні інтереси, і увесь хід світового розвитку.

Серед основних закономірностей глобалізації можна виділити наступні:

колосальне зростання масштабів глобалізації;

стрімке прискорення її процесів;

посилення і поглиблення глобальної інтеграції.

Таким чином, неможливо сховатись від глобалізації або спрямувати її в напрямку лише своїх егоїстичних інтересів, як того не намагалися б зробити деякі великі країни. З іншого боку, під ударами цієї невідворотної лавини не здатна вистояти жодна окремо взята супермодерна фінансова імперія, навіть така, як Японія чи СІЛА.

Колективний демократичний державний контроль глобалізації, забезпечення її справедливості, пом'якшення диктатури глобалізації через відповідні форми глобального правління все це вже стоїть на порядку денному людства XXI століття.

Список використаних джерел

1. Соцінтерн в епоху глобалізації. Матеріали Нью-Иоркського (1996 р.) та Паризького (1999 р.) конгресів. K., 2000. 257 с.

2. Колодко Гжегож В. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн / Гжегож

3. В. Колодко. K., 2002. 248 с.

4. Гальчинський А. Глобальна криза чи криза глобалізації / А. Гальчинський // Віче. -2002. -№1. С.44-50.

5. Robertson R. Globalization / R. Robertson London, 1992. 350 p.

6. Waters M. Globalization / M. Waters London New York, 1995. 150 p.

7. Зленко В. Глобалізація і процеси соціального розвитку / В. Зленко // Віче. 2002. -№6. -С.54-59.

8. Білорус О. Глобалізація. Прийняти виклик часу / О. Білорус // Віче. 2000. -№ 12. С. 131 -146.

Размещено на Allbest.ru