Геополітична стратегія України: Придністров’я

Размещено на http://www.allbest.ru/

Геополітична стратегія України: Придністров'я

Фармуга А.В

Складна та неоднозначна сучасна світова геополітика охоплює різні сфери суспільного буття: духовну, соціальну, економічну, політичну. Така різновекторність та надзвичайно висока «соціальна чутливість» потребує об'єктивного та високо професіонального підходу, результатом якого постане правдиве відображення минулого у контексті сучасного.

Українське суспільство як частина світової спільноти також опинилося перед необхідністю уточнення власних геополітичних реалій сучасності, котрі виявили колізію «особистість» «спільнота», «українське» «антиукраїнське» (чи «псевдоукраїнське»), «українське» «загальнолюдське» тощо. На сьогодні тут продовжують існування симулякрійні наративи часів імперського та радянського панування, які «виправдовують» неукраїнськість давніх українських земель та їх мешканців. Усвідомлюючи складність геополітичної ситуації, та намагаючись врахувати інтереси всіх, слід не забувати по українців, адже ці люди, всупереч тривалій тотальній цілеспрямованій русифікації та денаціоналізації, зберегли свою само ідентифікацію як українці та виявляють прагнення поєднатися з українським суспільством. Прикладом є українці Придністров'я, яке повинно мати поважне зацікавлення з боку української геополітики.

Проблеми української геополітики та Придністров'я розкриваються у доробках таких дослідників, як Н. Беліцер, С. Герасимчук, О. Гриценко, Жмінько, Я. Матійчик, О. Нантой, О. Сушко, О. Чабала. Загалом сучасна геополітична політика України щодо Придністров'я є недостатньо дослідженою з позиції власне українських стратегічних інтересів.

Завданням цієї статті є окреслити геополітичні позиції України щодо Придністров'я наприкінці XX початку XXI ст. у контексті культурних, історичних та політичних взаємозв'язків.

З розпадом СРСР постало питання про відновлення культурно-історичної відділеності давніх українських територій Придністров'я та можливого доєднання їх до України. Проте тогочасна українська влада заявила про «нейтралітет» щодо прагнення своїх колишніх співгромадян. Відповідно звільнилося місце для чужих геополітичних інтересів.

Звернімося до передісторії цієї проблеми. 12 жовтня 1924 року на території УРСР було створено Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку (MAPCP) із столицею у м. Балта. Територія MAPCP охоплювала 14 районів з населенням у 545,5 тисяч чоловік. Західний кордон MAPCP було офіційно задекларовано по річці Прут. 28 червня 1940 року СРСР відповідно до секретного додаткового протоколу Пакту Молотова-Ріббентропа анексував Бессарабію та північ Буковини, а також округ Херца. Звісно ж таке новоутворення здійснено з порушенням конституційних повноважень та без жодної згоди населення. «Йдучи назустріч побажанням трудящих». Верховна Рада СРСР 2 серпня 1940 року, об'єднавши ці анексовані території з територіями МАРСР, створює Молдавську PCP зі столицею в Кишиневі. Президія Верховної Ради СРСР 4 листопада І940 року встановила кордон між Молдавською та Українською РСР, в результаті чого 8 з 14 районів МАРСР відійшли до України [2].

Звісно ж, українське населення, яке опинилося на території МРСР, «інтернаціоналізувалося», тобто русифікувалося. Меншою мірою відбувалася його асиміляція з молдавським населенням. Незважаючи на це, досить високим є показник населення, яке продовжує, всупереч насильницькій акультурації, визнавати свою українську приналежність у Придністров'ї. Зокрема, за переписом населення 1989 року загалом в MPCP національні меншини, які пізніше стали «російськомовним населенням», складали 35%. У Придністров'ї ж (без м. Бендери) жило 39,9% молдаван, 28,3% українців і 25,4% росіян. За даними перепису населення 1989 року, найчисленнішою національною меншиною в MPCP були українці (600366 чол., або 13,8%). Проте лише близько 50 тис. з них називали рідною мовою українську [2].

27.08.1991 р. парламент Молдовської PCP прийняв закон № 691 «Про декларацію про незалежність», котрий позбавив юридичної сили закон від 02.08.1940 «Про утворення союзної Молдавської РСР». Нерідко прихильники суверенітету Придніпровської Молдавської республіки (ПМР) стверджують: це рішення нівелювало єдиний юридичний документ про приналежність Придністров'я Молдавії. Проте держави-члени OOH визнають незалежність Молдавії у контексті розпаду СРСР як спадкоємиці Молдавської РСР, а не відповідно до закону 1991 р. Тому питання ПМР для них внутрішня справа Молдавії. Натомість закон від 27.08.1991 у Молдавії діє. 05.11.1991 р. Придністровська MPCP переіменована на Придністровську Молдавську республіку [3].

З 1988 р. посилюється контраст між правобережною та лівобережною частиною MPCP Тоді на території Придністров'я концентрувалося біля 30% усього промислового потенціалу MPCP Кадри для цих промислових підприємств, у тому числі й некваліфіковані, завозилися переважно з РРФСР. Ігор Смирнов, лідер антиконституційного режиму, приїхав до Тирасполя в 1987 р. У повоєнному Тирасполі розміщено штаб 14-ї армії Одеського військового округу, а в ряді населених пунктів Придністров'я дислоковано численні військові частини. Відтак правобережні міста Тирасполь і Бендери мали специфічний склад населення: з особливо високим відсотком офіцерів-відставників, які своєю батьківщиною називали СРСР або ж (після його розвалу) Росію.

ПМР проголошена унітарною державою, основна частина республіки, крім м. Бендери і м. Тирасполь, розташована на лівобережжі Дністра. Виокремлено 5 районів: Кам'янський, Рибницький, Дубосарський, Грігоріопольський, Слободзейський та 2 міста республіканського підпорядкування Бендери і Тирасполь. Столиця і найбільше місто Тирасполь. Офіційні мови російська, українська, молдавська. Державний устрій Президентська республіка. Президент Ігор Смирнов. Загальна площа 4163 км2, населення 533500 (2007 p.).Основна частина віруючих -- православні християни (Московського Патріархату). Також є католики, юдеї, старообрядці (липовани), приблизно 3,5% -- атеїсти.

У 1992 р. загострюється геополітична ситуація: Молдавія не погодилася з відокремленням Придністров'я. У 1992 здійснено спробу ввести війська в невизнану республіку, після чого почався збройний конфлікт, що тривав кілька місяців. За офіційними даними, з придністровської сторони під час збройного конфлікту загинуло 809 осіб, зокрема 271 мирний житель.

За 1992-2001 р. сепаратистський режим Придністров'я значно зміцнився: сформовано всі властиві державі структури влади, утворено окрему фінансову систему, створено армію, запроваджено окремі паспорти «громадян ПМР» та ін. До регіону почав надходити іноземний капітал. Цей режим, як пише Оазу Нантой, директор програм Інституту соціально-політичних досліджень (м. Кишинів), за своєю суттю є тоталітарним: один «придністровський» народ, один вождь (Ігор Смирнов), одна ідея (придністровська «державність», одна мова російська. Українська ж мова відсунута на задвірки і відіграє «декоративну» роль.

На такому фоні, звісно ж, загострюються взаємини між Молдовою та ПМР. Меморандум про засади нормалізації взаємин Республіки Молдова і Придністров'я підписано в Москві 8 травня 1997 р. У цьому документі Молдова та Придністров'я фігурують як дві рівноправні сторони переговорного процесу: всі рішення мають прийматися за взаємним погодженням сторін. Країнами-гарантами досягнутих угод постають Росія та Україна.

Окреслимо сучасне джерело української геополітики у Придністров'ї. За даними перепису населення Придністров'я (перший перепис населення ПМР 11-18.11.2004) понад ІбОтис. (28,8%) жителів регіону становлять етнічні українці. Цього ж року провела свій перший перепис республіка Молдова. Зафіксоване зменшення чисельності населення Придністров'я на 24 % у 2004 р. порівняно з 1989 p.: відповідно 555 347 та 730 тис., що пояснювалося військовими втратами в конфлікті з Молдовою, еміграцією, а також природним спадом населення. Населення лівобережжя р. Дністер (без м. Бендери) : 546.400 тис. Населення Придністровських районів, розташованих здебільшого на лівобережжі, але які мають землі на правобережжі (без м. Бендери): 601.660 тис. Кількість населення всіх територій Молдавської PCP на правоі лівобережжі, що увійшли до складу ПМР після 1992 року: 730 тис. Національний склад Придністров'я у 2004 p.: молдавани 31.9 %, українці 28.8%, росіяни 30.3%, інші 9%. Скоротилася абсолютна чисельність жителів усіх національностей, але найбільшим скорочення було серед євреїв і молдаван, тому частка росіян і українців збільшилася. Частка немолдавского населення піднялася з 61% у 1989 до 68% в 2004.

Консул України в м. Бельці (Молдова) у 2004 р. надав інформацію про те, що близько 70 тис. жителів цього регіону є громадянами України, а отже і потенційним електоратом, об'єктом зацікавлення українських політичних сил насамперед у передвиборчий період. При цьому більшість українських політиків мають свої погляди на придністровську проблему, часто відмінні, а інколи й такі, що відверто суперечать позиції офіційного Києва [5].

Геополітичні інтереси України в Придністровському регіоні Республіки Молдова досить виразно проявились у 1992 році. Анатолій Зленко, міністр закордонних справ України, посів спільну зі своїм російським колегою Андрієм Козиревим позицію, підтримавши de facto сепаратистів. Неофіційно УНА-УНСО брала активну участь ще у появі так званої Придністровської молдавської республіки, воюючи на її боці. Учасник подій Андрій Шкіль писав: «Коли був перерозподіл, можна було попрацювати над тим, щоб мати можливість впливати на процеси, які там відбуваються, щоб розмови про ПМР точилися між Молдовою і Україною, витиснути Росію з процесу переговорів. Оце я ставив за завдання перед собою, коли там був. Ми пішли звідти, і моментально, буквально через кілька тижнів, туди приїхало «Русское казачество». Ми лишили добру пам'ять, добрі стосунки, але жодних інших успіхів, нажаль, не досягай» [15]. Натомість О.Нантой звинувачує УНА-УНСО у співпраці з «Русским казачеством» на шкоду Молдові [2].

Українське населення Придністров'я у такій складній ситуації виявило бажання територіального доєднання-повернення до України. Проте внаслідок відсутності належної української геополітики Президента Л.Кучми щодо давніх українських земель Україна відмовляє у підтриманні законного прагнення українців у Придністров'ї.

Цим скористалася місцева влада, яка складаючись вбільшості із колишніх військових, мала проросійську орієнтацію. Збройне протистояння весною літом 1992 р. стало формальним приводом для вторгнення у Придністров'я російських геополітичних інтересів без належних історичних, культурних, територіальних передумов: ПМР є частиною Молдавії, межує з Україною, але надто віддалена від Росії. Проте у ПМР введені російські війська під командуванням Олександра Лебедя як «залагоджувачі конфлікту».

Офіційно Росія не визнала незалежність ПМР, проте надає їй економічну , політичну та військову допомогу. Колишнє керівництво Молдови (комуністи, яких змінила ліберально-демократична коаліція на чолі з Гімпу) також неодноразово вимагало виведення російських військ. Москва, у свою чергу, пропонувала Кишиневу план врегулювання конфлікту, який передбачав збереження російської військової присутності в регіоні.

Офіційними особами ПМР проголошується та здійснюється всебічна орієнтація на Росію в будь-яких питаннях зовнішньополітичної діяльності. Таким чином, ПМР відкрито підтримувала Віктора Януковича під час подій Помаранчевої Революції, а лідер ПМР Смірнов разом із Володимиром Путіним направив йому вітання з обранням на посаду Президента до офіційного оголошення результатів виборів. ПМР є активним учасником проросійської організації СНД-2. У рамках цієї співдружності, згідно з домовленостями червня 2006 року, ПМР планувала участь у створенні колективних збройних миротворчих сил СНД-2 (разом із Абхазією та Південною Осетією).

Офіційна Молдова багаторазово виступала за виведення російських військ з Придністров'я, отримала міжнародну підтримку. У відповідь Росія лише формально погоджувалася, обіцяючи виведення військ, зокрема, у 2000, 2002, 2004 pp. Проте наприкінці жовтня 2010 року МЗС РФ в черговий раз підтвердило офіційну позицію Росії, згідно з якою виведення миротворців з Придністров'я не планується.

«Миротворчу операцію» в Придністров'ї здійснювали Спільні сили, до яких входили 402 російських військовослужбовців, 492 придністровських, 355 молдавських і десять військових спостерігачів від України. Функціонували 15 стаціонарних постів та КПП, які розміщені на ключових ділянках зони безпеки.

Відстоюючи інтереси Молдови на противагу цьому, після безуспішних спроб знайти спільну мову з Ігорем Смирновим, Президент Республіки Молдова Володимир Воронін 1 вересня 2001 р. запровадив економічні санкції проти Придністров'я. Молдова ввела нові митні печатки, попередивши заздалегідь про це представників Тирасполя. Зрозуміло, що цей рішучий крок Кишинева був швидше стихійним, тобто він не був елементом продуманої стратегії для вирішення придністровського конфлікту.

Щодо Придністров'я системно напрацьовується та підтримується відповідний ідеологічний проросійський грунт. Одним з його підсумків стали результати у ПМР проведеного референдуму 17 вересня 2006 р. про входження Придніпров'я у склад Росії («за» 97 % тих, хто проголосував) та Молдови («за» 3,4 %). Молдова, ОБСЄ, ЄС, ряд міжнародних організацій оголосили цей референдум незаконним і недемократичним. Питання про можливе входження в Україну не ставилося. Одним з пояснень останнього є відсутність відповідних системних напрацювань з боку України.

Якщо на виборах 2004 року на території ПМР існували українські виборчі дільниці, то для голосувань на парламентських виборах у 2006 та 2007р. придністровським українцям доводилося їхати на правий берег Дністра, адже виборчі дільниці існували тепер лише в молдовській столиці м. Кишиневі та м. Бєльцах, де є українське консульство. Відповідно, якщо у президентських виборах 2004р. взяло участь понад 23 тис. жителів Придністров'я з українськими паспортами, то загальна кількість тих, хто голосував на території Молдови у 2006 р. трохи більше ніж півтори тисячі (1732 чоловік). При цьому більшість голосів прогнозовано отримала Партія регіонів (954 голоси, тобто 55%); БЮТ (330 голосів, 19%), «Наша Україна» здобула 236 голосів (13,6%) [11].

На позачергових виборах до українського парламенту восени 2007 р. на дільниці у Молдові прийшло іще менше (1458 громадян) більшість знову здобули регіонали. Зокрема, на більшій із двох наявних дільниць у Кишиневі (на ній проголосувало 1263 виборці) ПР набрала 70,47%. Прихильники інших політичних сил розподілилися наступним чином: 123 голоси (або 9,74%) отримала ПСПУ Наталії Вітренко, 65 (5,15%) БЮТ, 50 голосів (або 3,96%) здобула «Наша Україна» Народна самооборона, і нарешті від 1 до 2%, тобто менше прохідного мінімуму, здобули комуністи, соціалісти та Блок Литвина.

Такі результати самі українці Придністров'я вважають закономірними і напряму пов'язаними із зусиллями, яких українські політичні сили доклали, проводячи агітацію в регіоні. «Трьохвідсотковий бар'єр подолали ті партії, котрі проводили роботу в Придністров'ї... Ti короткострокові візити представників і Партії регіонів Януковича, і Прогресивно-соціалістичної партії Наталії Вітренко, і інших лідерів голосування дали свої результати. Якщо Блок Литвина, Соціалістична партія і Компартія України набрали від 1 до 2% голосів виборців, то це тільки тому, що їм було не до думок придністровських українців», заявив голова Спілки українців Придністров'я Леонід Ткачук [ 13].

Придністров'я могло стати регіоном конкуренції геополітичних інтересів України з Росією. Але Росія володіє значно більшими ресурсами, ніж Україна, для впливу як на Придністровський регіон Молдови, так і на всю Республіку Молдова. Загальновідомими є й «русофільство» комуністів Молдови. О. Нантой вважає маловірогідним сценарій, за яким Молдова офіційно визнає безнадійність своїх спроб реінтегрувати Придністров'я. Він пише: «якщо Україна проводитиме політику під гаслом «Єдиний спосіб не пустити румунів та москалів до Придністров'я це бути там самим», то, скоріш за все, цим самим вона підштовхне проросійський Кишинів до схвалення московського сценарію «спільної держави» [2]. Такий поворот подій, як здається, не викличе заперечень ні в ОБСЄ, ні в інших міжнародних структур. Адже очевидно, що Республіка Молдова не становить особливого інтересу для когось іншого крім «країн-гарантів». Що стосується Румунії, то вона сьогодні занадто зосереджена на своїх проблемах інтеграції до ЄС та НАТО і не бачить сенсу ризикувати цими пріоритетами заради Республіки Молдова, де при владі перебувають комуністи з їх відвертими антирумунськими настроями.

О. Нантой у 2001 р. прогнозував: якщо наприкінці 2002 р. Росія уникне ліквідації своєї військової присутності у східній зоні Республіки Молдова, це означатиме, що надалі вона зможе використовувати Придністров'я як плацдарм для впливу на Україну, зокрема для провокування «гарячого поясу» Придністров'я -НовоРоссія-Крим. Як наслідок розгортання спекуляцій з приводу статусу російської мови в Україні тощо. Російська влада в окресленій ситуації інтенсифікувала свої зусилля з «вирішення» придністровського конфлікту на основі моделі «спільної держави» і досягла бажаного геополітичного успіху [2].

Переговори за участю міжнародних посередників у форматі «5+2» (Молдова, Придністров'я, Росія, Україна, ОБСЄ, а також в якості спостерігачів ЄС та США) з пошуку вирішення придністровської проблеми в лютому 2006 року зайшли в глухий кут, а потім були припинені. Водночас періодично проводяться консультації в цьому форматі.

Український дослідник О. Сушко прогнозує можливі варіанти розвитку придністровського конфлікту наступним чином. «Найбільш обговорюваний нині альтернативний сценарій це можлива легітимізація розділу Молдови, нині, або із перспективою об'єднання з Румунією (малоймовірно), чи без такої перспективи (більш імовірно). Придністров'я за такого сценарію або отримає незалежний статус, або стане ексклавом Росії за зразком Калінінградської області» [4,с.10-12]. Гіпотетично припускається можливе приєднання до України.

Після можливого переходу Придністров'я під повний чи частковий легітимний протекторат Росії Україна отримає ще біля 450 км південно-західних зовнішніх проблемних кордонів, що означатиме суттєве посилення геополітичної вразливості. Гіпотетично зростуть російські важелі впливу як на Молдову, так і на Україну.

Після провалу плану Ющенка та поступового витіснення України із переговорного процесу по Придністров'ю НУНСівці зверталися до теми цього регіону переважно щоби показати нове, наступне після Грузії, джерело можливої агресії з боку Росії. «Якщо Мєдвєдєв говорить, що буде сприяти врегулюванню нестабільності в Придністров'ї, то для цього Росія вже ввела туди свої війська під виглядом миротворців», зазначає депутат Андрій Парубій. «Цей крихітний шматок території нагадує Радянський Союз, де повсюди російські блокпости і військова техніка. Можливий конфлікт на кордоні з Україною матиме серйозні наслідки для нашої держави, адже це ставить під загрозу не тільки нашу територію, а й створює причини для виникнення гуманітарної кризи і притоку біженців. Тому Україна повинна організувати країни Східної Європи для протистояння Росії», переконаний «нашоукраїнець», -1 в цьому нас повинні підтримати як сусідні країни, так і НАТО та СІЛА» [7]. «За тим же сценарієм, який Росія розіграла в Осетії, вона в будь-який момент, використавши будь-який привід, може діяти як в і Криму чи на Донбасі, так і в Придністров'ї», вторить йому вже представник Народної Самооборони Тарас Стецьків [8].

На думку О. Сушка, яка відображає офіційну позицію сучасної України, наша держава зацікавлена в територіально цілісності та в європейськи орієнтованій Молдови. При цьому європейська орієнтація Молдови вбачається насамперед у реалізації моделі асоціативних відносин з ЄС (Угода про асоціацію) перспективою членства в ЄС. Прихід в Молдові до влади восени 2009 року уряду, сформованого «Альянсом за європейську інтеграцію», створив нову можливість для ренесансу євроінтеграційної політики Молдови. Натомість Д. Губенко застерігає на прикладі історичних аналогій: «Ідеологія, яку зараз нав'язують Україні, вже 20 років працює у Придністров'ї» [1].

Отже, прагнення етнічних українців, які внаслідок радянської геополітики стали громадянами Молдавської РСР, а надалі йшли Придністров'я, не знайшли адекватного відгуку української влади. Відсутність відстоювання власних законних геополітичних інтересів спричинило українську геополітичну проблему Україна-Росія-Придністров'я. Таким чином, ігнорування заміть вирішення проблеми дало її загострення, яке на сьогодні усунути на порядок важче.

український геополітика придністров'я молдова

Список використаних джерел

1. Губенко Д. Радянський заповідник//Український тиждень, №22 (135),4.06.2010

2. Нантой О. Придністровський конфлікт та взаємини Молдови та України // Контекст. -2001. №10/www.ucipr.kiev.ua/modules.php?...

3. Сушко О. Іще раз про стратегічні інтереси України щодо Молдови / Придністорвська проблема: погляд з України /www.irf.ua/files/ukr

4. Гриценко О. Панорама українського погляду на розвиток взаємин із Молдовою та проблему врегулювання придністровського конфлікту / Придністорвська проблема: погляд з України /www.irf.ua/files/ukr

Размещено на Allbest.ru