Інтеграція країн Центральної та Східної Європи до спільної зовнішньої політики та політики безпеки Євросоюзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інтеграція країн Центральної та Східної Європи до спільної зовнішньої політики та політики безпеки Євросоюзу

європейських оборонний політика приєднання

Сучасні міжнародні відносини розвиваються динамічно, що визначається існуючою сукупністю взаємозв'язків та взаємозалежностей, та набувають універсального характеру. З часу розпаду СРСР формується нова система міжнародних відносин, яка наразі не є визначеною, проте очевидним стає те, що у світі запанує новий світовий порядок, і в такій системі провідну роль буде відігравати саме міжнародна безпека.

Сьогодні поняття міжнародної безпеки розширюється і охоплює вже не лише оборонні, але й соціальні та політичні чинники, проблеми демократизації і забезпечення стабільності в окремих державах і цілих регіонах, формування та збереження дружніх стосунків, та створення умов для сталого розвитку.

Серед сучасних регіональних інституційних утворень, метою яких є побудова системи колективної безпеки, збереження миру та стабільності, особливе місце займає інститут Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП) ЄС. Особливої актуальності механізми діяльності та розвитку СЗПБ набули в другій половині 90-х років XX ст., оскільки Європа постала одразу перед декількома викликами: необхідність оптимізації інституційної структури всередині ЄС, проблемне питання розширення Союзу, а згодом, із вступом ряду країн ЦСЄ до ЄС, формування системи відносин із новими країнами членами в рамках єдиної та неподільної Європи.

Всі ці процеси і обумовлюють актуальність дослідження інтеграції країн ЦСЄ до системи СЗПБ.

Рівень висвітлення нашої проблеми в літературі є досить високим, оскільки у наш час тема безпеки дуже актуальна. До дослідження механізму співпраці в СЗПБ звертаються науковці багатьох країн: це і статті, і аналітичні рефлексії, і звіти діяльності. Серед останніх видань варто відмітити роботи М.М. Бірюкова, Н.М. Буренко, Н. Гнесото, О.Е. Горбатової, Е. Моравчика, А.М. Павленка, А.С. Сербіної, К. Сміта, М.В. Стрежньова, Ю.І. Рубінського, офіційні документи CC та інститутів СЗПБ.

Даючи загальну характеристику вищезазначеним науковим дослідженням, можемо констатувати, що в основному діяльність країн ЦСЄ в рамках СЗПБ розглядається лише в загальних рисах, оскільки більша увага присвячується проблемності функціонування самого інституту СЗПБ.

В рамках окресленої мети автори ставлять наступні завдання:

- проаналізувати шлях приєднання країн ЦСЄ до європейських оборонних та безпекових структур;

- висвітлити основні проблемні аспекти діяльності Польщі, Чехії та Литви в рамках СЗПБ;

- визначити перспективні напрямки реалізації інтересів країн ЦСЄ в рамках СЗПБ.

Діяльність європейського союзу як одного з найуспішніших інтеграційних утворень сучасності включає в себе багато складових. Це співробітництво і в галузі економіки, і політики, і науки та культури. Звичайно, проблематика створення загальноєвропейських структур в галузі зовнішньої політики та безпеки не стала винятком. Про намір створити органи, які б визначали напрямки та пріоритети діяльності СЗПБ, було заявлено ще у Римських угодах та Єдиному Європейському акті, проте, на офіційному рівні про запровадження механізму консультацій та співробітництва в цій галузі, було заявлено у комплексі Маастрихтських угод 1992 р. Враховуючи зміст попередніх документів, автори угод внесли до їх складу все, що стосувалося спільного підходу до вирішення питань зовнішньої політики та безпеки [9, с. 153-159]. Механізм СЗПБ був доповнений та розширений Амстердамською угодою 1997 року (саме з 1999 року діє сучасна структура СЗПБ), Ніццькою угодою 2003 року, а також, що має надати СЗПБ суттєвий поштовх для подальшого розвитку. Лісабонським договором 2007 року.

Передбачалося, що СЗПБ повинна будуватися на концепції єдиної довготривалої оборонної політики, продовженні процесу роззброєння, контролю над озброєнням в Європі, а також на узгодженні позицій стосовно інших країн і ситуації у світі в цілому. Були визначені сфери її застосування: гуманітарні завдання й завдання рятувальні, завдання підтримки миру й використання бойових сил у керуванні кризами, включаючи миротворчість.

СЗПБ є другим «стовпом» європейської інтеграції. В угодах проголошуються такі її наступні принципи:

- захист загальних цінностей відповідно до Статуту ООН;

- посилення безпеки ЄС;

- збереження миру й міжнародної безпеки;

- підвищення одноособової ролі ЄС у визначенні єдиної зовнішньої політики;

- створення Підрозділу по плануванню нової політики й ранньому попередженню з метою аналізу міжнародних подій.

Щодо Лісабонського договору 2007 року, то у ньому були внесені суттєві зміни саме до сфери європейської спільної політики безпеки. По-перше, дещо централізується механізм здійснення СЗПБ (спільна політика у сфері безпеки та оборони). По-друге, Договір передбачає вихід за рамки «Петерсберзьких місій», поширивши операції ЄС на спільні акції в галузі роззброєння, місії допомоги у військовій сфері, операції з постконфліктної стабілізації і на боротьбу проти тероризму. По-третє, відкривається можливість для країн, які цього прагнуть, окремо посилити співпрацю в області оборони. По-четверте, в Договір вводиться принцип колективної оборони, який говорить, що в разі агресії проти будь-якої країни ЄС інші нададуть потерпілому допомогу всіма засобами. По-п'яте, Лісабонський договір передбачає умову солідарності по відношенню до країни-члена, яка стала б предметом терористичної атаки або була б жертвою лиха природного або людського походження. Це положення, застосування якого повинне бути ще уточнено, передбачає можливість використання в рамках СПБО військових засобів держав-членів всередині кордонів ЄС.

Важливим аспектом СЗПБ є контроль за процесами стосовно вироблення та реалізації даної політики, що проводиться на основі та згідно з розділом 5 Маастрихтського договору.

Головними учасниками політичного процесу, а також суб'єктами його контролю, є національні уряди. Отже, даний контроль набуває політичного аспекту та не може вийти за рамки консультацій, які здатні давати на виході лише рекомендації та пропозиції. Процес виникнення та активізації зовнішньополітичного узгодження є найбільш цікавою особливістю еволюції контролю в даній галузі.

Політичний контроль найбільш часто використовуваний вид контролю для міжнародних організацій, що має на меті оцінити поведінку з точки зору інтересів усіх (чи більшості) держав. В даному процесі інтерес більшості держав прирівнюється до інтересу організації. Рішення в сфері СЗПБ завжди оформлюються у формі загальних принципів та орієнтирів, спільних позицій, стратегій та дій та у формі міжнародних договорів. Виконання рішень в рамках даної «опори ЄС» носять, здебільшого, політичний характер та контролюються міжурядовими органами, як Комітет з питань політики та безпеки (колишній Політичний комітет), що має повноваження здійснювати контроль за розвитком загального стану СЗПБ та проведенням узгодженої політики всіма державами членами. Друга провідна роль в даному процесі належить Відділу планувань політики та раннього попередження, якому належить проводити регулярний аналіз розвитку подій та оцінки інтересів ЄС у даній сфері.

Особливості контролю у сфері СЗПБ зумовлені фактами дефіциту легітимності європейських владних структур та відсутністю юрисдикційного контролю з боку Суду. ЄС не вповноважений видавати у цій сфері юридично зобов'язуючих документів для третіх країн та регламентувати їх діяльність, з чого і погоджувальний характер правового регулювання даної сфери. Попри те, що Рада, Комісія та Парламент мають право контролю за реалізацією окремих положень даних політичних дій, загальний контроль за реалізацією СЗПБ вправі виконувати лише Європейська Рада.

Реалізацією контрольних заходів у сфері безпеки займаються декілька органів: Європейська Рада, Рада ЄС, Військовий штаб ЄС, Комітет з питань політики та безпеки та Військовий комітет.

Розширення Європейського Союзу на Схід в 2004,2007 та 2009 рр. стало епохальною подією в розвитку європейської інтеграції. Одним зі спірних залишається питання як відіб'ється це розширення на діяльності ЄС, у тому числі й на функціонуванні одного зі стовпів євроінтеграції Спільної зовнішньої політики й політики безпеки [8, с. 196-199]. Варто зазначити, що роль розширеного ЄС у європейській архітектурі безпеки буде залежати від трьох взаємозалежних характеристик Союзу: загального стану СЗПБ, ставлення нових членів ЄС до СЗПБ й союзоспроможності ЄС, тобто здатності взаємодіяти з новими членами.

Фактично СЗПБ створювалась в умовах трансформації Європи. Розпад соціалістичного табору знаменував зміну концепції Європи як такої. Нові незалежні держави оголосили про намір приєднатися до європейських структур. Поступове зближення ініціатив та концепцій країн ЦСЕ та Західної Європи стало одним з ключів забезпечення стабільності та безпеки європейського регіону. Ще будучи асоційованими партнерами ЄС такі країни, як Румунія, Литва, Латвія, Естонія, Угорщина, Словаччина, Польща, Чеська Республіка виявляли зацікавленість даним аспектом діяльності ЄС, намагаючись узгоджувати свої зовнішньополітичні доктрини із загальними документами ЄС.

Проте, регіон ЦСЄ ніс у собі чимало загроз миру та стабільності в Європі. Проблеми країн субрегіону Центрально-Східної Європи зводилися в основному до необхідності економічної та ідеологічної трансформації, що стосувалося як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

Сьогодні, хоча формально й існує інститут СЗПБ, фактично європейські держави ще не виробили механізм прийняття компромісних рішень. У зв'язку з цим особливим стає ставлення до СЗПБ нових членів ЄС країн Центральної й Східної Європи.

Останнім часом Німеччина й Франція, основоположники ЄС, прагнуть, щоб країни Центральної й Східної Європи не просто обмежувалися формальним членством у Європейському Союзі, а стали повноправними діючими членами й цілком підтримували політику ЄС. їхньою метою є єдина згуртована сила, котра може мислити й діяти в унісон. На практиці ситуація виявляється далекою від ідеалу. Так, у Чехії, Польщі й Угорщині суспільство не завжди виступає як єдине ціле. До найбільш конформістських держав можна віднести прибалтійські країни й Румунію.

Яскравим прикладом відсутності єдності серед країн членів ЄС може послужити та ситуація, яка виникнула навколо Іраку в 2003 р. Європейський Союз фактично розколовся на 2 табори, які згодом колишній міністр оборони США Д. Рамсфельд назвав «старою» і «новою» Європою. Він висловив припущення про те, що майбутнє у світовий політиці належить «новій» Європі країнам ЦСЄ. Іракський конфлікт 2003 р. став імпульсом для розвитку чергового раунду європейських дебатів про наслідки розширення ЄС, особливо про те, як це відіб'ється на дієздатності СЗПБ.

Уже сьогодні очевидно, що був недооцінений той факт, що нові члени із країн ЦСЄ внесли в Союз свої специфічні зовнішньополітичні інтереси й готові їх реалізовувати, навіть на противагу інтересам Німеччини й Франції. Це означає, насамперед, що зростає фрагментарність СЗПБ. У ході Іракської кризи країни ЦСЄ, незважаючи на те, що вже стояли на порозі ЄС, аж ніяк не вирізнялися однаковими підходами до цього питання. Вибір тих країн, які в цьому питанні стали на сторону СІЛА, був обумовлений політичною й військовою міццю Сполучених Штатів. Атлантизм нових членів ЄС виражається в переконанні, що їх безпека може бути гарантована лише за умов співробітництва ЄС та НАТО. Східноєвропейські держави не відмовляються від ЄС, і СЗПБ зокрема, а розглядають ці структури як альтернативну основу для реалізації нового простору безпеки в Європі. Звідси й випливає відоме нерозуміння по зовнішньополітичних питаннях між так званою «старою» і «новою» Європою.

У свою чергу, коаліцію «Німеччина-Франція» по тому ж іракському питанню підтримали ті країни, які довгий час входять у німецький цивілізаційний ареал. Таке негативне ставлення до політики США й бажання вирішувати хоча б внутрішньо європейські завдання самостійно свідчить про відродження політичного поняття «Серединна Європа», куди входять такі країни, як Німеччина, Польща, Словенія, Чехія, Болгарія.

Роз'єднана зовнішня політика може привести до серйозних наслідків. Вже згадана іракська криза, крім того, що призвела до загострення міжнародної ситуації на Близькому Сході, і як наслідок погіршила відносини між США й Німеччиною, спричинила переміщення американських військових баз із Німеччини в країни ЦСЄ-ПСЄ. Цей регіон з погляду розташування американських баз має серйозні переваги перед Німеччиною. І найголовнішою перевагою є велике бажання країн ЦСЄ прийняти на своїй території американський контингент. Отож, знову ж залишається спірним питання, чи готові країни ЦСЄ співробітничати в області підтримки безпеки й стабільності в Європі.

Іншим фактором, який впливає на розвиток СЗПБ, є здатність членів ЄС домовитися між собою, тобто спроможності до спільних дій. Нові члени ЄС із країн ЦСЄ й Балтії асоціюються в старих членів із троянським конем, готовим за невелику винагороду навіть зруйнувати ЄС.

Таким чином, розглядаючи наслідки політики розширення, потрібно відзначити, що вони не завжди однозначно позитивні. Незважаючи на цю обставину, входження в 2004 і 2007 р. 10 країн ЦСЄ в ЄС уже розглядається як успіх у справі стабілізації в регіоні.

Російський політолог М.М. Носов пише: «Прийняті в ЄС країни Центрально-Східної виявилися в складній ситуації. Загальним було те, що всі вони, як і раніше, вважають США світовим лідером і, поки США зберігають домінуючі позиції в НАТО й військову присутність у Європі, готові жертвувати поки ще скоріше віртуальною європейською єдністю на користь конкретних військових і фінансових вигід» [3, с. 89].

Така ситуація не дозволяє підвищити роль європейських країн у НАТО й перенести акцент у діяльності альянсу на захист їх інтересів у сфері безпеки. У найближчій перспективі неможливо представити успіх оборонної політики ЄС без взаємодії НАТО. Залежність від Вашингтону залишається переважною, що проявляється у всьому зокрема, у величезному відставанні у витратах на військові дослідження, які в ЄС майже в п'ять раз нижче, ніжу США. Схоже, обходитися без американських озброєнь європейські країни не зможуть ще дуже довгий час.

Традиційно НАТО розглядається в якості провідника американської політики в Європі, а ЄС спирається на механізми НАТО в забезпеченні власної безпеки. Європейські автори намагаються знайти новий погляд на «трикутник» ЕС-НАТО-США, пропонуючи зосередитися на пошуку не розбіжних, а співпадаючих інтересів усіх трьох суб'єктів. Проте, можна помітити й інше: унікальність сучасного інтеграційного простору в Західно-Центральній Європі пов'язана з формуванням у ньому невідомого раніше феномена багатовекторної й інструментально різнопланової зовнішньої політики. Її інструментарій згодом може виявитися здатним збагатити можливості багатосторонньої дипломатії.

З боку нових членів, головна мотивація приєднання до ЄС це не міркування безпеки й не пошуки системи колективної оборони. Мотивація більш приземлена: приєднання до найбільш розвиненого на сьогоднішній день регіонального економічного комплексу, основою існування якого є базові демократичні цінності. Що ж стосується забезпечення безпеки, то тут питання про вибір партнера не стояв і вибір із самого початку однозначно був зроблений на користь НАТО. Порівняно більш м'яке натовське формулювання колективної оборони, при наявності реального військового потенціалу Альянсу, давала й реальні гарантії безпеки. І це на противагу гарантіям скоріше віртуальним з боку СЗПБ, навіть після її активізації в 1990-х роках. Тому й підвішений стан питання про перспективи загальної оборони в ЄС мало впливав на мотивацію вступу до нього нових членів.

Більш важливим стало питання про «зворотний зв'язок»: а що самі нові члени привнесуть у Союз? І як вони будуть впливати на еволюцію СЗПБ? Можна припустити, що вступ держав ЦСЄ й Балтії до ЄС підсилить позиції тих, хто, по-перше, не схильний форсувати створення колективної оборони в Європейському Союзі й, по-друге, схильний розбудовувати СЗПБ у тісній координації з НАТО, уникаючи елементів дублювання функцій двох союзів. Західноєвропейські дослідники підкреслюють, що вже в ході процесу приєднання держав ЦСЄ й Балтії до ЄС виявилися їхні побоювання щодо того, що форсування будівництва загальної оборони в ЄС могло б сприяти ослабленню НАТО й відходу СІЛА з Європи.

Для більшості нових членів отримання членства в ЄС (як і в НАТО) в 2004, 2007 та 2009 рр. стало успішним завершенням першого посткомуністичного етапу еволюції їх зовнішніх політик. Після досягнення своєї мети група нових членів ЄС може стати більш гетерогенною, потенційно здатної підсилити вже існуючі протиріччя в ЄС щодо СЗПБ.

Тенденція до ренаціоналізації зовнішніх політик країн ЦСЄ може виявитися в кризовому реагуванні. Позиція держав ЦСЄ й Балтії щодо конкретних проблем кризового реагування буде визначатися специфікою їх географічного положення «прикордонних членів», причому не тільки ЄС, але й НАТО. Членство в ЄС теоретично дає новим членам можливість долучитися до збереження стабільності в сусідніх регіонах у рамках заявленої діяльності Європейського Союзу по ранньому попередженню конфліктів. Очевидно, що інтереси кожного нового члена ЄС будуть визначатися в першу чергу географією того субрегіону Європи, до якого він належить.

Аналізуючи політику окремих держав ЦСЄ в рамках СЗПБ, не можна не виділи окремо Польщу, Чехію та Литву. Саме ці три країни є одними з найактивніших учасників цього напрямку політики ЄС.

Характеризуючи основні проблемні аспекти діяльності країн ЦСЄ в рамках СЗПБ, неможливо не відмітити той факт, що країни регіону, хоча й прагнуть виступати згуртованою силою, котра може мислити й діяти в унісон, нажаль, не представили жодної дієвої регіональної концепції у сфері безпеки, продовжуючи діяти здебільшого на засадах інтересів окремих держав.

Тож, головним завданням для регіону на даний момент є якомога ширша участь та представлення країн Центральної й Східної Європи у механізмах СЗПБ, щоб стати повноправними діючими членами й цілком підтримувати політику ЄС.

Размещено на Allbest.ru