Інститути "просування демократії" в структурі ідеологічної легітимізації формально-демократичних режимів в сучасних міжнародних відносинах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститути «просування демократії» в структурі ідеологічної легітимізації формально-демократичних режимів в сучасних міжнародних відносинах

Гольцман К.0,

Політика «просування демократії» представляється її агентами як автономна від державних інтересів «сила ідей», яка реалізується незалежними активістами та неурядовими організаціями [7]. Одначе, об'єктивні факти вказують на часте співпадіння ключових напрямків «просування демократії» та інтересів західних держав, таких як Сполучені Штати, та дедалі ефективніше застосування гегемоніальних практик для досягнення бажаних політичних трансформацій в переферійних суспільствах [12]. Організації, що займаються «просуванням демократії» вважаємо недостатнім розглядати на кшталт індивидів «громадянського суспільства» як автономні сутності, адже вони є частиною соціального поля демократії та прав людини, - структури, яка визначає соціальні відносини між інститутами «просування демократії» та державою, їх ієрархізацію, розподіл функцій та специфічні практики політичної інтервенції в «третьому світі» [12]. Аналіз діяльності організацій, які займаються «просування демократії» в такий спосіб в цьому дослідженні виходить з бачення «просування демократії», як гегемоніальної політичної практики інтервенції в суспільствах «третього світу», яке, зокрема, відстоює В. Робінзон [12].

Актуальність такого підходу полягає в тому, що він дозволяє вийти за вузькі рамки «демократичного» дискурсу, що ґрунтується на ідеологічній абстракції від соціальних умов функціонування політики «просування демократії». Разом із критичним потенціалом такого підходу він також дозволяє показати роль практик «просування демократії», таких як сприяння проведенню, моніторингу виборів, фінансування партійного будівництва, опозиційних груп та медіа, експорт демократичних інститутів та ідеології, в підтриманні політичної залежності переферійних суспільств.

Розгляд соціального зв'язку між інстутами соціального поля демократії та прав людини, зокрема, здійснений в роботах Н. Гійо та Дж. Сассмана [7; 13]. Н. Гійо вказує, що цей зв'язок характеризується одночасним поєднанням автономності та залежності. Перша пов'язана із переважно неурядовим статусом цих інститутів, в той час як друга походить від потреби в інтенсивному фінансуванні, політичній та інституціональ- ній підтримці держави та необхідності впливати на неї з середини [7]. Аналіз функцій та практик «просування демократії» розлого здійснений в дослідженнях В. Робінзона та М. Баркера, які погоджуються в тому, що політична інтеревенція в «третьому світі» виходить із стратегії підкорення та кооптації локального громадянського суспільства та розповсюдженні «демократичного» дискурсу та інститутів, що в подальшому робить можливою політичну трансформацію без силової участі західних держав [ 12; 1 ].

Структура інститутів «просування демократі» досить плідно розглянута Т. Меліа на прикладі «бюрократії» «просування демократії» [19]. Цей дослідник, зокрема, намітив аналіз відмінності між державними та неурядовими інститутами «просування демократії» та їх специфічні функції. Аналіз практик та діяльності окремих інститутів «просування демократії» без конструювання цілісної теоретичної схеми знаходими в дослідженнях У. Кларка та У. Блюма [5;2]. Зазначені дослідження, незважаючи на свою корисність, лише дотично торкаються поставлених питань співвідношення між практиками та функціями інститутів «просування демократії» в структурі транснаціональної гегемонії.

Синтетична єдність гегемоніальної функції «просування демократії» не відміняє того факту, що в середині поля демократії та прав людини існує диференціація між інститутами «просування демократії» за геге- моніальними функціями та практиками, що вони здійснюють. У великій мірі така диференціація визначається відмінністю їх інституціонального відношення до державного апарату, відповідно до якого усю сукупність інститутів «просування демократії» можна розділити на квазі-недержав- ні, державні, недержавні та міжнародні/наддержавні. Разом ці інститути є частиною зростаючого поля «просування демократії», яке в 2005 р. в СІЛА отримувало не менше 2 млрд. доларів фінансування [ 10,с. 13--14].

Квазі-недержавні інститути «просування демократії» представлені такими організаціями як впливовий Національний Фонд Демократії (НФД), Міжнародний Республіканський Інститут (МРІ), Національний Демократичний Інститут (НДІ), Вестмінстерський Фонд Демократії (ВФД), Фонд Євразії, Фонд Азії тощо, які з огляду на свій символічний, але не фактичний розрив із державою, є найефективнішим механізмом реалізації гегемонії як в інституціональному, так і ідеологічному сенсі. Таке положення квазі-неурядових інститутів «просування демократії» є очевидним на прикладі стратегічного центру цієї політики - НФД. НФД є продуктом формування консенсусу Демократичної та Республіканської Партій СІЛА з приводу політики «просування демократії» та свідченням спроби її легітимації як ініціативи незалежних осередків громадянського суспільства. Саме через це HB Д позиціонує себе як неурядова організація. В дійсності же НФД отримує більшу частку свого фінансування з особливих бюджетних асигнувань Конгресу та розподіляє їх через низку афільо- ваних структур, таких як НДІ, МРІ, Центр Міжнародного Приватного Підприємництва та Центра Солідарності, які в свою чергу є міжнародними підрозділами відповідно Демократичної та Республіканських Партій, Торгівельної Палати та ключових американських профспілок [9]. Кошти, у такий спосіб просіяні через барвисте інституціональне поле демократії, надалі надаються на «демократичні» програми по підтримці опозиції, ЗМІ, бізнесу, активістів та НУO в конкретних країнах «третього світу». Зазначене положення НВД не перетині держави, американських інститутів «просування демократії» та периферійного громадянського суспільства характеризує її як стоатегічний центр «просування демократії» та, як вказує В. Робінзон, робить її інструментом зв'язку між державою та громадянським суспільством в середині СІЛА [ 12,с. 144].

Гегемоніальна роль «просування демократії» чітко простежується в її суміщенні суто демократичних практик, таких як моніторинг виборів, партійне будівництво із практиками кооптації профспілкового руху, просування неоліберальної ідеології та реформ, яке здійснюється такими афільованими структурами НВД як АФП-КВО (Американська Федерація Профспілок - Конгрес Виробничих Організацій) та ЦМПП (Центр Міжнародного Приватного Підприємництва). Це визначає важливу функцію НВД в структурі ідеологічної легітимації формально-демократичних режимів в сучасних міжнародних відносинах. Гегемоніальні характеристики діяльності НВД чітко віддзеркалюються в орієнтації її практик на кооптацію громадянського суспільства та виключення масової мобілізації населення під час демократичних переходів в периферійних країнах. Стратегія «викрадення народних революцій», яка охоплює вказані практики, застосовувалася в 80-х pp. XX століття в Латинській Америці, ЦСЄ та в Азії [1]. В фазі «демократичної консолідації» ставка НВД, як правило, робиться на підтримку широких кіл громадянського суспільства та сприяння укоріненню панівних ідеологій, таких як політичний та економічний лібералізм та мультикультуризм.

Іншим впливовим квазі-недержавним інститутом «просування демократії» є «Дім Свободи». Його діяльність передовсім фокусується на складанні демократичного рейтингу «Свобода в Світі», який оцінює стан демократії в світі, використовуючи методологію, що базується на процедурному та ліберальному баченні демократії. Оцінка демократичності в «Домі Свободі» зводиться до політичної складової демократії в ліберальному тлумаченні. Як наслідок, суспільства, що відхиляються від цієї панівної моделі демократії автоматично підлягають «де-сертифікації» як недемократичні.

«Дім Свободи» з огляду на своє положення в структурі гегемонії має тісні зв'язки із державним апаратом СІЛА та неоконсервативним сегментом американського політичного класу. В різні часи «Домом Свободи» керували такі відомі представники американського політико-стратегіч- ного істеблішменту як Т.Вулсі (колишній Директор ЦРУ), П. Вулфовіц (колишній радник з національної безпеки та голова Світового Банку), Д. Рамсфельд (колишній міністр оборони) 3. Бжезинський (один з ідеологові американської гегемонії) тощо [5]. Серед інших квазі-недержавних інститутів «просування демократії» слід відзначити британський Вестмінстерський Фонд Демократії (WFD) та німецькі партійні інститути, такі як Фонд Еберта, Фонд Аденауера та Фонд Ф. Науманна.

Діяльність державних інститутів «просування демократії» характеризується більш відвертою ангажованістю зовнішньополітичними інтересами західних держав. Це, зокрема, віддзеркалюється в обмеженні напрямку програм та фінансування найбільш стратегічно важливими країнами та регіонами. Так, наприклад, американські державні інститути «просування демократії» відіграли помітну роль в «демократичному транзиті» таких країн як Афганістан у 2001 р. та Ірак в 2003 p., що знаходилися в колі найбільш важливих стратегічних інтересів США. Більшість державних інститутів «просування демократії» включили практики «просування демократії» в свою структуру як результат еволюції поля демократії та прав людини наприкінці 80-хю - початку 90-х pp. XX століття, яка адаптувала існуючий на той час формат двосторонньої економічної та гуманітарної допомоги й програм розвитку в країнах «третього світу» до нових реалій. В Американській Агенції з Міжнародного Розвитку (USAID) така зміна вже намітилася в 1985 р, коли в рамках Бюро Латинської Америки та Карибського регіону був створений офіс, що мав займатися «просуванням демократії» [4,р. 10]. Вжедо 1989р.врамках нового «демократичного напрямку» AAMP витратив понад 100 млн. $, а в 1990 р. формально закріпив свою «демократичну» платформу, ініціювавши початок програми глобальної «Демократичної ініціативи»[4,р.11]. Суттєве зростання обсягів фінансування «демократичних програм» в рамках AAMP продовжувалося і надалі, які, як вказує Т. Карозерс, збільшилися з 165 млн. $ у 1991 р. до 635 млн. $ в 1999 р. [4,р.11].

Забюрократизованість AAMP є однією з найважливіших причин неефективного застосування гегемоніальних практик «просування демократії» цією організацією. На відміну від квазі-недержавних інститутів «просування демократії», AAMP напряму не співпрацює із периферійними НУO та громадянським суспільством, використовуючи послуги компаній-контрактерів. Це, на думку Т. Карозерса призводить до «екс- тернальності» (зовнішнього характеру) практик «просування демократії» AAMP в «третьому світі», коли фінансування виглядає як пряма підтримка збоку уряду США [4]. «Екстернальність» як слабка гегемоніальна функція діяльності AAMP також позначається в жорсткому призначенні та контролі за витратою коштів через систему «кооперативних угод» та контрактних зобов'язань та відкритому рекламуванні AAMP як державної агенції через обов'язкове використання її логотипу неурядовими організаціями в «третьому світі».

Інша американська державна агенція з «просування демократії» - Бюро Демократії, Прав Людини та Праці (DRL) також чітко асоціює свою діяльність із американськими зовнішньополітичними інтересами через призначення більшої частки коштів в регіон Близького Сходу та Північної Африки. При цьому за словами Т. Карозерса, «в середньому на програму демократії та врядування в країні, що не входить в перелік пріоритетних витрачається менше ніж 5 млн. $ нарік [4,р. 14]. Навідміну від зазначених державних інститутів «просування демократії», Корпорація Викликів Тисячоліття (Millennium Challenge Corporation) використовує підходи, які є більш сумісними із гегемоніальними потребами «просування демократії». В цій агенції надання фінансової допомоги країнам, що розвивається ґрунтується на методології «доброго врядування» («good governance») та системи «умов»/кондіціональності, які, зокрема застосовується в рамках Світового Банку та ЄС. Фінансування в цьому форматі залежить не лише від стратегічної важливості країни, а від її відповідності 17 критеріям серед яких виділяються рівень політичної економічної свободи, що визначаються на основі рейтингів «Дому Свободи» та Індексу Економічної Свободи, що вимірюється консервативним Фондом Спадку (Heritage Foundation) [И].

Разом з квазі-недержавними, неурядовими інститутами «просування демократії» та окремо КВТ, діяльність міжнародні/наддержавних інститутів «просування демократії» має найбільш виражену гегемоніальну функцію. Ця функція реалізується передовсім через встановлення правил, нормативів, які відображають основні параметри політичної, економічної та ідеологічної структури історичного блоку. Дотримання їх є основною умовою для відкриття доступу периферійним суспільствам до інтеграційних утворень, інвестиційних та кредитних ресурсів, визнання як політичного суб'єкту міжнародної спільноти та як надійного партнера на міжнародній арені. Серед ключових інструментів «сертифікації» як механізму підтвердження відповідності міжнародним гегемоніальним нормам слід відмітити Копенгагенські критерії 1993 р. в рамках ЄС, програми структурного пристосування (structural adjustment) в рамках МВФ s методологію «доброго врядування» Світового Банку.

Проведений аналіз ключових інститутів «просування демократії» в структурі ідеологічної легітимації формально-демократичних режимів показує, що вони займають різне положення в рамках поля демократії та прав людини, виконують різні функції та практики. Незважаючи на відмінність між формальним відношенням до державного апарату ква- зі-недержавних, державних, неурядових та міжнародних/наддержавних інститутів «просування демократії» їх об'єднує належність до поля демократії та прав людини, яке визначає спільні цінності, ідеологію, соціальні зв'язки та інтереси. Тим не менш кожний з компонентів наведеної класифікації має свої специфічні функції, які визначаються положенням інституту в структурі поля демократії та прав людини, наявними інституціональними та фінансовими ресурсами і зв'язком із безпосередніми зовнішньополітичними інтересами західних держав. Близькість до державного порядку денного часто позначається на відсутності ефективної гегемоніальної стратегії інтервенції в «третьому світі» як у випадку із американськими державними інститутами «просування демократії», які через свою забюрократизованість не приділяють уваги створенню видимості незаангажованості. На відміну від них, квазі-недержавні, неурядові та міжнародні/наддержавні організацію мають більшу свободу маневру в реалізації гегемоніальних практик «просування демократії», таких як кооптація, виключення, політика «сертифікації» та кондіціональності.

просування демократія західний політичний

Список використаних джерел

1. !Barker М. Do capitalist fund revolutions? [Електронний ресурс] /М. Barker// Z Space. - 2007. Режим доступу до ресурсу: http://www.zmag.org/znet/ view Article/14561

2. Blum W. Trojan horse: the National Endowment for Democracy [Електронний ресурс] / W. Blum. - 2006. - Режим доступу до ресурсу: http://www.iefd.org/ articles/trojanhorse.php.

3. Carothers Т. U.S. democracy promotion during and after Bush [Електронний ресурс] / T. Carothers. - Carnegie Endowment Report. - 2007. - 30 c. - Режим доступу до ресурсу: http://www.carnegieendowment.org/files/democracy_ promotion_after_bush_final.pdf

4. Carothers Т. Revitalizing U.S. Democracy assistance: challenge of USAID / T. Carothers. - Washington: Carnegie Endowment for International Peace, 2009. - 60 p.

5. Clark W. Philanthropic imperialism: The National Endowment for Democracy [Електронний ресурс] / W. Clark. - 2007. - Режим доступу до ресурсу: http:// www.iefd.org/articles / philosophicalimperialism.php.

6. Clement C, I. Organic intellectuals and the discourse on democracy: academia, foreign policy makers, and Third World intervention / C.I. Clement // New Political Science. - 2003. - Vol. 25, № 3. - C, 351-364.

7. Guihot N. Democracy Makers: Human rights and the politics of global order / N. Guilhot. - New York: Columbia University Press. - 273 c.

8. Hala N. Democratizers without borders: the dynamics of external democracy promotion / N. Hala // Paper presented at the annual meeting of the American Sociological Association, Hilton San Francisco & Renaissance Park 55 Hotel, San Francisco, CA, August 14, 2004. - 24 p.

9. Lowe D. Ideato reality: Abrief history of the National Endowment for Democracy [Електронний ресурс] / D. Lowe. - 2008. -Режим доступу до ресурсу: http://www. ned.org/about/history.

10. Melia Т. О. The democracy bureaucracy: the infrastructure of American democracy promotion / T.O. Melia - 2005. - Режим доступу до ресурсу: http://www.wws. princeton.edu/ppns / papers / democracy_bureaucracy.pdf.

11. I !.Millennium Challenge Corporation. Selection Criteria [Електронний ресурс]. - Режим доступу до ресурсу: http://www.mcc.gov/pages/selection.

12. Robinson W. Promoting polyarchy: globalization, US intervention, and hegemony / W. Robinson. - Cambridge: Cambridge Studies in International Relations, 1996. - 488 p.

13. 13.Sussman G. The myths of `democracy assistance': U.S. political intervention in post-soviet Eastern Europe / G. Sussman // Monthly Review, 2006. - T. 58, №7. - C,45-78.

14. Teivainen T. The pedagogy of global development: the promotion of electoral democracy and the Latin Americanisation of Europe / T. Teivainen // Third World Quarterly. -2009. - T. 30, №. I. - C, 163-179.

Размещено на Allbest.ru