Зовнішня допомога для розвитку у структурі Європейської політики сусідства та Східного партнерства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зовнішня допомога для розвитку у структурі Європейської політики сусідства та Східного партнерства

Корюкалов М.В.

Зовнішня допомога для розвитку (ЗДР) це добровільна передача ресурсів від донора (держави, міжнародної організації або приватного фонду) до держави-реципієнта з метою підтримки її економічного, соціального і політичного розвитку та процвітання, що здійснюється на безповоротній основі. Європейський Союз та держави-члени ЄС разом є найбільшим донором зовнішньої допомоги для розвитку. ЄС та держави-члени разом надають більше 60 млрд. доларів США щорічно у якості допомоги для розвитку, і ця цифра складає близько 55% всього обсягу зовнішньої допомоги у світі.

ЄС надає зовнішню допомогу для розвитку більше ніж 160 державам світу. Ці держави можна поділити на 3 групи: кандидати та потенційні кандидати на членство, держави-сусіди ЄС та всі інші (держави, що розвиваються). Зовнішня допомога ЄС у всіх трьох випадках є різною: вона відрізняється як за політичними пріоритетами, так і за методами і обсягами. Відповідно, зовнішня допомога має розглядатися як інструмент зовнішньої політики донора, і її роль (функції) у системі зовнішньої політики визначається загальним контекстом відносин між донором і реципієнтом.

Після прийняття рішення про розширення ЄС до 27 держав-членів ЄС поставив перед собою завдання визначити формат відносин з новими сусідами ЄС. Таким чином у 2004 р. було розроблено і представлено Європейську політику сусідства (ЄПС) як новий інструмент зовнішніх зносин ЄС. ЄПС поширюється на 16 держав Східної Європи, Закавказзя та Середземномор'я. У 2008 р. представлено нову ініціативу Східне партнерство яка мала посилити зовнішню політику ЄС стосовно 6 східних сусідів. Відповідним чином відбувається і еволюція ролі зовнішньої допомоги, яку ЄС надає цим державам.

Ця стаття має на меті визначити, яким чином ЄС використовує зовнішню допомогу для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей в рамках ЄПС та Східного партнерства.

Тема Європейської політики сусідства є широко дослідженою у роботах як вітчизняних, так і зарубіжних авторів. В Україні ці проблеми вивчаються В. Копійкою, М. Мироновою, Т. Шинкаренко та О. Шнирковим. їхні дослідження аналізують досвід розширення ЄС та еволюцію ЄПС і містять рекомендації щодо використання досвіду розширення у євроінтеграційній політиці України. Серед зарубіжних дослідників слід виділити А. Ашлунда, М. Колінза, Б. Мілчера, Б. Слея та А. Уорнера, які критично аналізують можливості розвитку держав CHД після розширення ЄС у 2004 р. та 2007 p., посиленнях їхніх відносин з ЄС в рамках Європейської політики сусідства.

Відносини між Україною та ЄС в рамках Східного партнерства досліджуються у роботах Г. Перепелиці та О. Шаповалової, дослідники критикують Східне партнерство за асиметрію очікувань від нього, які мають ЄС та держави-сусіди, зокрема Україна.

Концептуально-теоретичним підґрунтям політики із надання допомоги є концепція "нормативної сили" ЄС, розроблена И. Маннерсом. Використання цієї нормативної сили у відносинах ЄС із його сусідами досліджено у роботах О. Шаповалової, а також И. Маннерса та Г. Хауккала.

Ефективність політики ЄС із надання зовнішньої допомоги проаналізовано у роботах В. Нанівської та В. Гуменюк, а також у дослідженнях С. Бута, Р. Канбура, Д. Ламсдейна та Ф. Тарпа. Всі ці автори відзначають, що потенціал інструменту зовнішньої допомоги використовується не повністю.

Загалом для цих досліджень (як українських, так і зарубіжних) характерна така закономірність: одна частина з них фокусується на теоретичних та/або політичних аспектах міжнародної співпраці та розвитку, політичних відносинах між донорами та реципієнтами, а друга на питаннях ефективності ЗДР і механізмів її підвищення. Тобто, в українській та зарубіжній науці не вистачає усвідомлення того, що надання ЗДР це складова системи зовнішньої політики, що її можна використовувати для інтенсифікації політичних відносин між державами та досягнення політичних пріоритетів як держав-донорів, так і реципієнтів. Ця стаття серед іншого має сприяти заповненню цієї лакуни у науці.

Завданнями цієї статті є визначити місце зовнішньої допомоги для розвитку у системі Європейської політики сусідства та Східного партнерства, порівняти цей вид допомоги із політикою надання допомоги для розширення ЄС та допомоги державам, що розвиваються, і за рахунок цього визначити методи використання зовнішньої допомоги для інтенсифікації політичних відносин між ЄС та його сусідами, зокрема Україною.

Як вже було зазначено, надання зовнішньої допомоги для розвитку сусідам ЄС є складовою ЄПС. ЄПС було розроблено з метою структурувати політичний простір навколо ЄС та закріпити домінантний вплив ЄС у цьому регіоні за рахунок підтримки держав-сусідів, більш інтенсивної співпраці у сфері політики, безпеки, економіки та культури. ЄПС також має сприяти виконанню одного із стратегічних завдань Європейського Союзу, визначеного у Європейській стратегії безпеки у грудні 2003 року, а саме розбудові безпеки у сусідських регіонах [I.e. 176]. Рівень прагнень ЄС у його відносинах зі своїми сусідами залежить від міри, до якої вони поділяють ці цінності у дійсності [2,с.7].

ЄС разом із країнами-сусідами намагається визначити комплекс пріоритетних завдань, виконання яких наблизить їх до Європейського Союзу. Ці пріоритетні завдання мають входити до спільно погоджених Планів дій, що поширюються на ключові сфери, у яких здійснюються конкретні заходи. Специфіка зовнішньої допомоги в рамках ЄПС полягає у тому, що перебуває на рівні підтримки саме цих конкретних заходів не на рівні політичного пріоритету, не на рівні сфер співпраці, а саме на рівні підтримки конкретних проектів. Для політики ЄС у цьому є своя логіка. ЄС не планує розширення на схід у коротко- та середньостроковій перспективі, тому питання надання ЗДР протягом 2005-2010 pp. не політизувалося всередині ЄС (як це було свого часу із допомогою для розвитку державам ЦСЄ) і, як правило, не політизувалося у відносинах між ЄС та державами-сусідами ЄС. Тому зовнішня допомога використовується лише як фінансовий інструмент підтримки прогресу у визначених сферах співпраці.

Такими сферами є політичний діалог і демократичні реформі, торгівля та заходи, спрямовані на підготовку партнерів до поступової участі у внутрішньому ринку ЄС, правосуддя та внутрішні справи, енергетика, транспорт, інформаційне суспільство, охорона довкілля та дослідницько-інноваційна діяльність, а також соціальна політика та культурно-освітні контакти між людьми.

ЄПС передбачає суттєві зміни методики надання зовнішньої допомоги у порівнянні з попереднім періодом. Головна відмінність у тому, що ЄПС намагається пов'язати зовнішню допомогу із загальним політичним контекстом взаємовідносин із країнами-сусідами ЄС. Але ці зв'язки видаються дуже слабкими. Цей висновок підтверджується і тим, що ЄС не надто фокусується на ефективності своєї допомоги у досягненні інших політичних пріоритетів. Втім, тих методів, за якими допомога надається у другій половині 2000-них pp., на думку європейських функціонерів, вистачає для досягнення цілей ЄС: закріплення себе як основного зовнішньополітичного партнера країн-сусідів, підтримання стабільності та безпеки у регіоні [3,с. 1602]. Але дослідники та політики з країн-сусідів досить критично ставляться до ЄПС взагалі та до зовнішньої допомоги в її рамках зокрема. єс донор сусідство партнерство

Найголовнішим моментом цієї критики є асиметрія очікувань від зовнішньої допомоги, які мають ЄС та країни-сусіди. Ця асиметрія спричиняється різницею між декларованими пріоритетами та практичною роботою ЄС із впровадження ЄПС взагалі та наданням зовнішньої допомоги зокрема [4,с.2].

Так, ЄПС передбачав встановлення з сусідніми країнами такого рівня відносин, який був би більший, ніж просто партнерство і відрізнявся від статусу членства лише відсутністю спільних комунітарних інституцій [І.с.256]. Але за 7 років ЄПС так і не створив принципово нових умов для такого рівня відносин, в першу чергу тому, що не запропонував своїм сусідам відповідних механізмів. З боку ЄС це було цілком виправдано. Його мета не полягала у сприянні вступу країн-сусідів до ЄС. Але очікування країн-сусідів полягали у тому, що ЄС створить додаткові можливості для інтеграції, значно лібералізує пересування товарів, людей, послуг та капіталу, і буде надавати масштабну фінансову допомогу для проведення реформ [5,с.8]. У аналітичних матеріалах та науці існує формула "реформи в обмін на інтеграцію", яка й відображала очікування країн-сусідів від ЄС в рамках його політики сусідства.

Результатом реалізації ЄПС має стати відкритий інтегрований ринок на пан'європейському рівні з чітко визначеною політичною, регулятивною і торгівельною структурою, де країни ЄС грали б роль відповідного мобілізуємого центру, зв'язаного з сусідніми країнами системою пільгових відносин у певних диференційованих рамках, більш глибокою економічною інтеграцією, політичними та культурними відносинами, ширшою транскордонною співпрацею, що в цілому дозволило б створити зону добробуту та спільних цінностей [6,с. 13].

Зовнішня допомога в рамках ЄПС має надаватися відповідно до спільних планів дій, які мають бути направлені на досягнення вищезазначених цілей.

Але якщо ЄПС було впроваджено ще з 2004 p., то запуск її компоненту, пов'язаного із наданням зовнішньої допомоги, планувався на 2007 р. Враховуючи, що рішення в ЄС проходять досить довго, а також те, що запуск нової політики зовнішньої допомоги треба було узгодити із країнами-реципієнтами (сусідами ЄС), фінансування перших програм допомоги в рамках цієї нової модальності було виділено лише у грудні 2008 р. Різні країни отримали це фінансування тільки протягом 2009 р. та навіть на початку 2010 р. (з огляду на різні бюджетні процедури та перепони).

Крім цієї методологічної складності, існує ще одна: затримка програм зовнішньої допомоги ЄС в рамках ЄПС на 5 років (якщо порівнювати з самою ЄПС) та на 3 роки (якщо порівнювати із датою номінального запуску нової модальності надання допомоги 1 січня 2007 p.). Втім, на практиці це компенсувалося тим, що у всіх країнах-сусідах ще продовжувалися програми допомоги в рамках TACIS (країнам CH Д) та MEDA (країнам Середземномор'я). Ці програми продовжуються до кінця 2011 р. Тобто, 2007-2011 pp. стали своєрідним "перехідним періодом" для того, щоб і ЄС, і країни-сусіди змогли переорієнтуватися на новий формат надання та використання зовнішньої допомоги.

Впродовж бюджетного циклу 2000-2006 pp. для програми MEDA було асигновано близько 5,3 мільярдів євро, а для програми TACIS близько 3,1 млрд. євро. Крім цього. Європейський інвестиційний банк надав позики бенефіціарам програми MEDA приблизно на суму 2 млрд. євро, а бенефіціарам програми TACIS на суму 500 млн. євро [6,с.8].

Починаючи з 1 січня 2007 року, в рамках реформування механізмів допомоги ЄК, програми TACIS, MEDATa різноманітні інші програми були замінені на єдиний інструмент Європейський інструмент сусідства і партнерства (ЄІСП). На думку дослідників, це гнучкіший інструмент, спрямований на впровадження розробленої політики. Цей інструмент призначено для розв'язання питань сталого розвитку та наближення до методологій і стандартів ЄС шляхом підтримки у згоджених пріоритетів, що містяться у Планах дій (що розробляються ЄС та країнами-сусідами в рамках ЄПС, а також у Стратегічному партнерстві з Росією, яке раніше також реалізовувалось у рамках програми TACIS). На бюджетний цикл 2007-2013 pp. близько 12 млрд. євро будуть виділені з бюджету ЄК для підтримки реформ, які проводитимуться в країнах-сусідах, що в реальних показниках становить підвищення на 32% (у порівнянні із програмами TACIS та MEDA разом узятими) [7,с. 18]. Важливо відзначити, що розмір фінансових ресурсів, що виділяються для окремих національних програм, залежить від потреб та поглинаючих можливостей відповідної країни, а також від обсягів проведення узгоджених реформ. Цей висновок вступає у протиріччя з офіційно задекларованою позицією ЄС про непов'язаність обсягу зовнішньої допомоги та рівня політичних відносин.

У загальних стратегічних документах для кожної країни на семирічний період, у Національних індикативних програмах на трьохрічний період і в детальних щорічних програмах визначені пріоритетні напрямки допомоги з боку ЄС, що надається в рамках функціонування всіх цих інструментів, а також країни, на які поширюватимуться ці інструменти. Пріоритети, визначені у Планах дій та погоджені з органами влади відповідної країни, також використовуються для управління процесом підготовки програм допомоги, у тому числі і у діяльності інших донорів та міжнародних фінансових організацій.

Загальний бюджет ЄІСП на 2007-2013 pp. складає 12,3 млрд. євро, з яких 8,7 млрд. євро на Середземноморський регіон та,7 млрд. євро на Східну Європу, Південний Кавказ та Росію. У рамках ЄІСП було розроблено Національні індикативні програми на 2007-2010 pp. Основними пріоритетами визначено сприяння таким сферам діяльності:

• розвитку транспортних та енергетичних мереж;

• охороні навколишнього середовища;

• прикордонному та міграційному врядуванню, митній справі, боротьбі з організованою злочинністю;

• культурному обміну, зв'язкам між громадянами, обміну інформацією;

• протидії нелегальному поширенню зброї.

Попри збільшення допомоги на 32%, вона не повністю відповідає потребам країнам-сусідам щодо інтенсифікації політико-правового та соціально-економічного наближення до рівня ЄС, а також стосовно прискорення взаємної секторальної інтеграції та вступу до ЄС [8,с.14]. Очевидно, що наближення країн-сусідів до рівня соціально-економічного, інфраструктурного та гуманітарного рівня Євросоюзу пов'язане з необхідністю зростання обсягів іноземних інвестицій в їхню економіку та розвитком міжнародної економічної співпраці.

Крім того, аналіз сфер та статей витрат, передбачених ЄІСП, вказує на те, що він є передусім не засобом забезпечення економічного розвитку, а засобом запобігання політико-економічній нестабільності у відповідних регіонах. Ця обставина додатково посилює вплив ЄІСП на динаміку відносин між ЄС та країнами сусідами.

Допомога ЄС для розширення досягла своїх цілей inter alia тому, що була пов'язана із іншими напрямками зовнішньої політики ЄС економічної співпрацею, спільними енергетичними проектами, регіональними ініціативами і т.д. ЄС зробив деякі висновки із своєї допомоги для розширення, і намагався застосувати цей підхід і в рамках ЄПС [9,с.233]. Особливо це стосується співпраці в енергетичній сфері. Її було зміцнено завдяки Меморандумам про взаєморозуміння або завдяки відповідним Деклараціям, що їх ЄС підписав з Азербайджаном, Білоруссю, Україною, Єгиптом, Йорданією та Марокко. У 2008 р. Україні та Молдові відкрили можливості до вступу якщо відповідні умови буде виконано до Договору про енергетичну спільноту, а Грузія набула в цьому договорі статусу спостерігача.

У тому, що стосується економічної інтеграції, особливого прогресу протягом 2005-2010 pp. досягнуто не було. Угоди про асоціацію, які передбачають певну лібералізацію режиму торгівлі, були підписані із країнами Середземномор'я ще на початку 2000-них pp. в рамках Євро-середземноморського партнерства ("Барселонського процесу"). Протягом дії ЄЙС жодних додаткових угод, які були б направлені саме на лібералізацію та усунення торгівельних бар'єрів, досягнуто не було ні з країнами Середземномор'я, ні Східної Європи.

Разом з цим, ЄС декларує свою готовність вести переговори зі своїми сусідами про створення глибоких та всебічних зон вільної торгівлі, якщо сусіди будуть готові до таких угод. ЄС готовий надавати зовнішню допомогу для гармонізації норм та правил, які регулюють торгівлю. Такі угоди розробляються з початку 2007 р. (зокрема, з Україною), але ще досі ні з ким не підписані. Але товарообіг між ЄС та сусідами продовжує зростати. Протягом 2004-2008 pp. експорт ЄС до країн-сусідів зріс на 63%, а імпорт із країн ЄПС на 91% [10,с.4]. Певною мірою це пояснюється тим, що товарообіг з новими державами-членами ЄС (2004 р. та 2007 р.) став рахуватися як товарообіг з

ЄС, що різко збільшило відповідні цифри. Тобто, це зростання не є доказом цілеспрямованої політики ЄС щодо збільшення економічної співпраці та обсягу інвестицій до країн-сусідів. Слабкість цього напрямку політики ЄС негативним чином позначилася і на ефективності зовнішньої допомоги.

Усвідомивши слабкість потенціалу ЄПС у тому вигляді, у якому ця політика була прийнята у 2003-2004 pp., у грудні 2006 року ЄС розробила та узгодила Стратегію посилення ЄПС, яка передбачає більш предметне та "вузькосекторне" співробітництво з країнами-сусідами. Відповідно до цієї Стратегії, зовнішня допомога передбачає підтримку секторальних програм розвитку у країні-реципієнті допомоги.

У перегляді ЄПС у другій половині 2000-них pp. відновлюється внутрішнє протистояння держав членів ЄС (яке спостерігалося протягом підготовки розширення ЄС у 1990-тих pp.): Франції, Італії та Іспанії з одного боку та Німеччини з іншого (тепер до Німеччини додаються Польща і Швеція). У самому кінці 2000-них pp. це протистояння починає стосуватися і політики надання зовнішньої допомоги, тобто, питання зовнішньої допомоги починає політизуватися.

Наприкінці 2006 р. Німеччина виступає з пропозицією посилення ЄПС, розробивши ініціативу "ЄПС плюс". Основна ідея цієї ініціативи надання більших можливостей наближення до ЄС тим сусідам, які цього прагнуть і готові до цього [ІІ.с.97]. Крім того, ця ініціатива передбачала посилення регіональної співпраці, а саме збільшення фінансування міжнародних транскордонних програм. "ЄПС плюс" так і не була прийнята на офіційному рівні, але певні моменти з неї були враховані у Стратегії посилення ЄПС у 2006 p., а деякі стали основою для Східного партнерства. У 2007 р. Франція та Італія і Іспанія (меншою мірою) скептично ставилися до ідеї посиленої співпраці зі східними країнами-сусідами ЄС. Натомість вони пропонували посилити співпрацю із південними сусідами шляхом створення Середземноморського союзу. Як і у випадку з розширенням ЄС всередині 1990-тих pp., компроміс було знайдено у тому, щоб підтримати обидві ініціативи: і Східне партнерство, і Середземноморський союз. Це дозволило зміцнити позиції Франції і Німеччини, але разом з тим не послаблювало позицій жодного впливового гравця в ЄС.

Але на відміну від компромісу у Корфу 1994 р. (який свого часу дозволив узгодити позиції Франції та Німеччини щодо напрямків розширення ЄС), компроміс 2007 р. не передбачав збільшення фінансування для жодного регіону, тому що спільний бюджет ЄІСП для всіх країн-сусідів на 2007-2013 pp. вже був остаточно затверджений.

У результаті цього компромісу у травні 2008 р. було представлено Східне партнерство, а у липні 2008 р. створено Середземноморський союз. Варто відзначити, що ці ініціативи, хоча являються схожими в рамках ЄПС, досить серйозно відрізняються за цілями і за обсягами зовнішньої допомоги.

Середземноморський союз було створено з метою вироблення узгодженої імміграційної політики, розвитку економіки і торгівлі, просування основних цінностей правової держави, а також захисту навколишнього середовища. Союз має займатися питання енергії та енергетики, безпеки, боротьби з тероризмом, нелегальною міграцією, торгівлею людьми та наркотиками. Така увага до питань "третього стовпа" пояснюється тим, що південні сусіди являють собою серйозну загрозу для ЄС у плані гуманітарної безпеки [12,с.14]. На цьому прикладі найкраще видно, що допомагаючи південним країнам-сусідам, ЄС підвищує рівень безпеки своїх громадян. Складність у реалізації програм

Середземноморського союзу у 2009-2010 pp. була пов'язана із призупиненням процесів мирного регулювання арабо-ізраїльського конфлікту та війною у секторі Гази. Крім того, окремі політики не вірять у ефективність цього Союзу, наголошуючи на неможливості розділу країн арабського світу на учасників Союзу і інших [12,с.17].

У самому кінці 2010 р. почалися заворушення та революції у країнах Магрибу: Єгипті, Тунісі, Лівії та Сирії. Це знову ж таки наголошує на недостатності зусиль ЄС для забезпечення безпеки цього простору, і одночасно з цим вимагає збільшення відповідного фінансування. Так, коли у 2007 р. ЄС бойкотував уряд Хамас у Палестинській автономії, він розділяв гуманітарну допомогу та допомогу для розвитку. Перша продовжувала надаватись, а друга була згорнута.

Східне партнерство було започатковане з метою створення стратегічного партнерства зі східними сусідами ЄС, подальшого спрощення візового режиму та поступового руху до його лібералізації, укладення поглиблених зон вільної торгівлі, підтримки процесу адаптації законодавства та зміцнення інституційної здатності країн-партнерів, сприяння регіональному розвитку на основі політики регіонального вимірювання ЄС, створення інтегрованої системи управління кордонами та співпраці у сфері енергетичної безпеки [ 13,с. 3]. Таким чином Східне партнерство замінює дискусії та переговори про вступ цих держав до ЄС. Ця позиція не є актуальною щодо країн-сусідів ЄС, що входять до Середземноморського союзу, тому що вони не претендують на членство в ЄС (на відміну від східних країн).

Східне партнерство фінансується з фонду Інструменту Європейського Сусідства і Партнерства, що передбачає виділення 600 млн. євро (2009-2013 pp.), з яких 250 млн. це кошти, що вже передбачені Європейською політикою сусідства, а 350 млн. євро це нові кошти, які були виділені на реалізацію проекту Східне партнерство.

Східне партнерство не означає, що ЄС підтримує євроінтеграційні наміри своїх східних сусідів. Але він залишається зацікавленим у виключному впливі на цей регіон, у своїй провідній ролі у політичному структуруванні цього простору та забезпеченні того, щоб загрози, які виходять з цього регіону, не впливали на безпеку ЄС. Для цього ЄС і пропонує такі форми співпраці, які не накладають на нього зобов'язань щодо прийому держав до ЄС у коротко- чи середньостроковій перспективі, але передбачають більш вигідні умови співпраці для східних партнерів. ЄС збільшує обсяги зовнішньої допомоги, але не доводить своїх фінансових зобов'язань до такого рівня, який передбачає підтримку інтеграційних процесів.

Ця асиметрія очікувань вже була проаналізована у дослідженні О. Шаповалової [4,с.7]. Дослідниця доходить до висновку, що Східне партнерство не володіє оптимальними засобами досягнення своїх цілей, тому що ця політика обмежена необхідністю застосування нормативного підходу, не сприяє вирішенню актуальних проблем східних сусідів та слабко пов'язана із політикою ЄС щодо Росії.

Дійсно, Східне партнерство це та політика, яка влаштовує ЄС, але не завжди влаштовує країни, на які вона направлена [14,с.169]. Основне, чим вона не влаштовує ці країни це відсутністю чіткої перспективи вступу. Тим не менш, за допомогою цієї політики ЄС пропонує такі можливості співпраці, які наближають східних партнерів до ЄС, причому швидкість та ефективність такого наближення повністю залежить від самих держав. Формулу "реформи в обмін на інтеграцію" автор вважає недоречною хоча б тому, що реформи мають здійснюватися для власного народу, а не для ЄС. Той факт, що ЄС в них зацікавлений, не означає, що використання цієї зацікавленості можна бути ефективним у політичному торгу.

Дослідники відзначають ще одне проблему, яка загострює політичні протиріччя між країнами-членами ЄС та сусідами у наданні та використанні зовнішньої допомоги. Це проблема обсягів фінансування країн різних регіонів, сусідніх до ЄС. Так, із 12,3 млрд. євро 8,7 млрд. євро виділяється на Середземноморський регіон та 3,7 млрд. євро на Східну Європу, Південний Кавказ та Росію. Але в перерахунку на кількість жителів у 2007-2010 pp. країни Європи отримали набагато більше допомоги, ніж країни Північної Африки. Протягом 2007-2010 pp. Єгипет отримав 1,8 євро на кожного жителя, Туніс 7 євро, а Молдова 25 євро [10,с.8]. На початку 2011 р, коли у деяких з цих країн розпочалися масштабні заворушення, голови МЗС 6 країн-членів ЄС (Франція, Іспанія, Кіпр, Греція, Мальта, Словенія) звернулися до Єврокомісії із вимогою збільшити обсяги допомоги південним сусідам за рахунок східних сусідів. У лютому 2011 р. Міністр індустрії Тунісу розкритикував обсяги зовнішньої допомоги ЄС, назвавши їх неадекватними потребам цієї держави в контексті громадських заворушень. ЄС пообіцяв надати Тунісу 258 млн. євро до 2013 р, з них 17 млн. мали бути надані якнайшвидше [10,с. 10]. Зацікавлені держави члени ЄС та південні сусіди наполягають на збільшенні фінансової допомоги ЄС. Щоправда, при цьому вони не дають зобов'язань інтенсифікувати свої реформи, апелюючи лише до відповідальності ЄС за цей регіон.

Ці держави пропонують збільшити допомогу за рахунок того, що Європейський інвестиційний банк виділить додаткові 2,5 млрд. євро для надання пільгових кредитів цим державам протягом найближчих років. 1 млрд. євро має бути зарезервовано для Тунісу [10,с. 10]. Єгипет висловив сподівання на те, що ЄС пробачить його борги.

За рахунок цієї допомоги 6 держав-членів ЄС намагаються посилити роль Середземноморського Союзу у врегулюванні конфліктів у Середземномор'ї. І дійсно. Союз конче потребує подібної фінансової і політичної підтримки для того, щоб його локомотив Франція посилила свої позиції у ЄС і для підвищення своєї ролі у регіоні. Враховуючи, що громадські заворушення у країнах Магрибу дійсно загострюють проблеми безпеки у сусідньому для ЄС регіоні, автор очікує збільшення фінансової допомоги цим країнам. Компроміс, на думку автора, буде знайдено за рахунок того, що це збільшення буде відбуватися не за рахунок східних сусідів, а за рахунок збільшення загального бюджету ЄІСП. Крім того, у бюджетному циклі 2013 -2020 pp. пропорція допомоги, яку отримають країни Середземномор'я, буде більшою, ніж зараз [15,с. З].

Німеччина у свою чергу пропонує тісніше ув'язувати питання обсягів допомоги із швидкістю реформу країнах-реципієнтах. Цю позицію Німеччина висловила у листі Міністра закордонних справ Німеччини до уповноваженої ЄС з питань зовнішньої політики Кетрін Ештон. Щоправда, Німеччина пропонує використовувати цей підхід лише стосовно сусідів ЄС. Відповідно до німецької позиції, у центрі уваги співпраці із сусідами мають бути ефективне урядування та демократичні реформи. З огляду на повалення диктаторських режимів у Тунісі і Єгипті, голова німецького МЗС вимагає протягом півроку запропонувати нову концепцію підтримки реформ у країнах регіону. Німеччина також пропонує реагувати скороченням допомоги на порушення принципів правової держави та негативний розвиток ситуації щодо демократичних перетворень. І дійсно, ЄС згортає зовнішню допомогу Білорусі після виборів Президента у грудні 2010 p., які ЄС визнав недемократичними. Паралельно з наданням фінансової допомоги країнам-сусідам пропонується поглиблення економічної інтеграції.

Отже, протягом 2006-2010 pp. політичний механізм ЄПС переживає період трансформації. За планами ЄС, ця політика мала надавати рівні можливості для співпраці як державам, які прагнуть членства, так і тим, які не ставлять собі це за мету. Зрозуміло, що для перших така рівність була політично "неприйнятною" [13,с.8]. Крім того, ЄПС не могла забезпечити реалізацію політико-економічних інтересів ЄС у ширшому геополітичному контексті. Саме це викликало пізніший спільний перегляд її змісту у напрямі здійснення регіональної та секторальної диференціації. Цей перегляд відбувається поступово і стосується різних аспектів ЄСП, у тому числі зовнішньої допомоги, яку ЄС надає своїм сусідам. У 2008 р. стартують ініціативи Східне партнерство та Середземноморський союз, які передбачають певне посилення рівня взаємовідносин та збільшення обсягів допомоги. Варто відзначити, що це збільшення має одночасно стосуватися і південних, і східних країн-сусідів. Саме на такій позиції провідні держави-члени ЄС змогли досягти компромісу.

На початку 2011 р. після заворушень у країнах Північної Африки поновлюються протиріччя стосовно пріоритетів ЄЙС, в тому числі стосовно обсягів і методів надання допомоги між Німеччиною, Польщею та Швецією з одного боку, та Францією, Іспанією та Італією з іншого. Перші усвідомлюють асиметрію очікувань ЄС та країн-сусідів від ЄПС та Східного партнерства, і прагнуть усунути цю асиметрію, тим самим закріпивши підвищивши ефективність ЄПС і ЄІСП. Другі прагнуть збільшити обсяги допомоги для південних країн-сусідів та підвищити рівень безпеки у Середземноморському регіоні. Одночасно з цим і ті, і інші прагнуть за рахунок цього підвищити свій вплив на європейську політику. Враховуючи ці ініціативи, у квітні 2011 р. Європарламент приймає резолюцію про те, що визнання "європейської перспективи" може прискорити реформи у державах-сусідах ЄС. У цій резолюції ЄП пропонує поставити фінансову допомогу, яка надається в рамках ЄПС, у чітку залежність від результатів реформ у країнах-сусідах. Європарламент висловив цю ідею у формулі про "диференціацію на основі результатів та чітко визначених критеріїв [10,с. 18]". Чим активніше держава проводить реформи, тим більше обсяги зовнішньої допомоги ЄС буде їй виділяти. Така формула, незважаючи на її очевидність, є абсолютно виправданою у політиці із надання ЗДР. Але автор критично ставиться до можливості її запровадження з огляду на те, що ця формула не стане переконливим аргументом для країн-сусідів для інтенсифікації їхніх реформ, а зацікавленість ЄС у сусідньому регіоні буде змушувати його збільшувати свою фінансову допомогу незалежно від швидкості необхідних реформ. Тому актуальним питанням є готовність країн-сусідів, зокрема України, використати цю формулу для інтенсифікації реформ та наближення до ЄС.

ЄІСП має на меті сприяти наближенню країн-сусідів до ЄС та підтримати економічні реформи та демократію у них. Втім, ЄС не має такої наполегливості щодо ефективності цього інструменту, як у наданні допомоги кандидатам на членство, тому велика відповідальність покладається на самих реципієнтів. ЄІСП не дає можливостей інтеграції та слабкіше пов'язаний із іншими напрямками зовнішньої політики ЄС (лібералізацією торгівлі, візового режиму, збільшення економічних зв'язків та інвестицій). Ця проблема має стати предметом наступних наукових досліджень.

Ця непов'язаність негативно впливає і на рівень політичних відносин між ЄС та сусідами, зокрема й Україною. По-перше, ЄС не дуже активно використовує свій досвід надання допомоги іншим країнам (зокрема кандидатам на членство). По-друге, ЄС не дуже якісно моніторить ефективність впровадження програм допомоги в Україні. Україна, зі свого боку, не має стратегії залучення та використання допомоги, не включає питання допомоги до переговорів з ЄС. Тобто, Україна і ЄС разом відповідальні за те, що вони недостатньо використовують потенціал, який має допомога як інструмент зовнішньої політики. У випадку відносин Україна - ЄС цей інструмент варто використовувати для наближення стандартів та законодавства України до норм acquis communautaire, лібералізації торгівлі і візового режиму, підвищення спроможності уряду забезпечувати сталий розвиток.

Проблеми, які стоять зараз Україною, слід сформувати у вигляді проблем та викликів, що стосуються співпраці між Україною та ЄС. Вирішення цих проблем відповідно має стати завданнями угоди про асоціацію між Україною та ЄС, поступове виконання якої буде таким чином означати надання відповіді на ці виклики. Метою цієї роботи має бути досягнення "копенгагенських критеріїв", ця робота має стати шляхом до інтеграції України з ЄС, а зовнішня допомога інструментом для цього процесу.

Список використаних джерел

1. КопійкаВ.В. Європейський Союз: досвід розширення і Україна/В.В. Копійка. K.: Юрид. думка, 2005. 448 с.

2. Milcher S. The economics of the European Neighbourhood Policy: An initial assessment / Milcher S., Slay B. Warsaw, March 2005. 28 p.

3. EIaukkala H. Tlie European Union as a Regional Nonnative Hegemon: The Case of Еітореап Neighbourhood Policy / Haukkala H. // Europe-Asia Studies. 2008. Vol. 60, No. 9. -p.1601-1616.

4. Шаповалова О. Східне партнерство: асиметрія очікувань і можливостей /

О.Шаповалова // International Review. 2010. № 3. С.2-8.

5. Aliboni R. The Geopolitical Implications of the European Neighbourhood Policy / Aliboni R. // Еітореап ForeignAffairs Review. 2005. vol. 10. P. I -16.

6. Представництво Європейської Комісії в Україні. Програми допомоги Європейського Союзу та співпраця України з ЄС. K.: TOB "МЕКС". 2009. 36 с.

7. Енидюк Н. Інструмент європейського сусідства та партнерства та фінансова допомога Євросоюзу. / Н.Енидюк. K.: Фундація українсько-польської співпраці. - 2009 - 182 с.

8. HoekmanB. RegionalismandDevelopment: theEuropeanNeighborhoodPolicy and Integration a la carte / Hoekman В. // The Journal of International Trade and Diplomacy. 2007.-Vol. I.-№. I.-P.l-55.

9. Ashmd A. The EU Enlargement: Consequences for the CIS Countries / AslundA., Warner A. // Development Perspectives and Dilemmas. Camegie Papers. 2005. p. 224-238.

10. Bootli S. EUExteral Aid: Wlio is it for? /Booth S., Herbert S. -London: OpenEurope, 2009 -22 p.

11. Baracani E. The European Neighbourhood Policy: a new anchor for conflict settlement /E. Baracani//GlobalEuropePapers. -2008. VoL 2. - P. 134-151.

12. Kanbur R. The Economics of Intemational Aid / R. Kanbur // In Tarp F. Foreign Aid and Development: Lessons Leamt and Directions for the Future. London: Routledge. -2008. - Pl 12-145.

13. Перепелиця EM. Нові інструменти " Східного партнерства" і можливості країнучасниць / Е.М. Перепелиця // Intemational Review. 2009. № 2. С.1-9.

14. Tiede W. The EU's Eastern Partnership Objectives and Legal Basis / Tiede W., Scliinner J. // The European Legal Forum. 2009. Vol. 3. P. 168-174.

15. Еуменюк В. Бюджетна підтримка ЄС: нереалізований потенціал / В.Еуменюк // Європейські акценти (МЦПД). 2010. Число 10. С.1-6.

Размещено на Allbest.ru