Розбудова системи європейської безпеки та роль Північноатлантичного альянсу: інтереси США та Російської Федерації

Размещено на http://www.allbest.ru/

європейський безпека празький саміт

Розбудова системи європейської безпеки та роль Північноатлантичного альянсу: інтереси США та Російської Федерації

Магда Є.В., Павленко В.М.

Умови становлення європейської системи безпеки за участі НАТО після розпаду СРСР.

Завершення періоду глобальної конфронтації та розпад біполярної системи характеризувалися появою дедалі зростаючої тенденції «європеїзації» системи безпеки в Європі, основними рисами якої стали зниження вирішальної ролі Сполучених Штатів Америки в забезпеченні військово-політичної складової існуючої системи безпеки європейського континенту, посилення політичного компоненту в структурі та діяльності Європейського Союзу, його тісніша інтеграція із Західноєвропейським союзом, який отримав можливість використовувати інфраструктуру та кадровий потенціал НАТО для здійснення незалежних акцій, ініційованих ЄС, а також посилення ролі європейських союзників в рамках самого Північноатлантичного союзу.

Ця тенденція зберігається вже протягом достатньо довгого періоду з часу розпаду СРСР, що можна пояснити послабленням консолідуючої дії ідеологічного фактору та відсутністю реальної об'єднуючої загрози. Європа, яка в повоєнний час виступала молодшим партнером Сполучених Штатів у глобальному протистоянні з радянським блоком, у новій міжнародній ситуації прагнула стати самостійним гравцем у світовій політиці, що зумовило появу геополітичних розходжень та суперечностей між США та країнами Європи, а отже і напруженість у трансатлантичних відносинах [1].

Варто зауважити, що на початок 1990-х років системи безпеки ЄС як такої не існувало, її функції виконував Північноатлантичний альянс, який фактично утвердив свою монополію в питаннях європейської безпеки і оборони. Тому, перетворившись на потужне економічне співтовариство, Євросоюз прагнув набути політичної ваги міжнародного рівня. З цією метою його члени розпочали розбудову зовнішньополітичного та оборонного вимірів, формуючи власні структури та позиції з ряду міжнародних проблем.

Підписанням Маастрихтського договору про утворення Європейського союзу у лютому 1992 року (ухвалений у грудні 1991 р.), глави держав та урядів утвердили розвиток Спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗПБ), що передбачало, окрім подальшої економічної інтеграції, здійснення зовнішньополітичної інтеграції та спільне вирішення питань, що стосувалися б безпеки Євросоюзу, у тому числі формування єдиної оборонної політики, яка б з часом могла бути перетворена на спільну оборону (Ст. J) [2,31].

Згідно договору, цілями СЗПБ мали стати захист спільних цінностей, основних інтересів та незалежності Європейського союзу; зміцнення безпеки ЄС та його держав-членів; збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки у відповідності з принципами Статуту ООН, Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва у Європі 1975 року та Паризької хартії 1990 року; сприяння міжнародному співробітництву; розвиток та зміцнення демократії, забезпечення дотримання прав людини та головних свобод. Перспективними напрямами спільних дій було визначено роззброєння та контроль над озброєннями в Європі, нерозповсюдження ядерної зброї, контроль над передачею технологій озброєнь третім країнам та контроль над експортом зброї.

На думку деяких німецьких дослідників, з прийняттям рішення про СЗПБ Європа нарешті відмовилася від своєї зручної політики безсилля, якою задовольнялася починаючи з 1954 року, коли Національні збори Франції відхилили Договір про Європейський оборонний союз (ЄОС), що змусило європейців у питаннях оборони шукати підтримки з боку США [3,19].

У Договорі про Європейський союз згадується і про Західноєвропейський союз (ЗЄС) як про невід'ємну складову розвитку ЄС, якій доручається розробка та здійснення рішень Євросоюзу, які мають оборонне значення.

Протягом десятиріч ця європейська військова організація залишалася «в тіні» Північноатлантичного альянсу, лише у 1984 році було розпочато процес його відродження з метою розвитку загальноєвропейської оборони шляхом співробітництва між його членами у сфері безпеки. У «Петерсберзькій декларації» (червень 1992 р.) було викладено основні принципи та напрями майбутнього розвитку ЗЄС. В ній йшлося про підтримку зусиль щодо упередження конфліктів та підтримання миру у співробітництві з іншими міжнародними організаціями, зокрема Організацією з безпеки та співробітництва у Європі та Радою Безпеки ООН. На військові підрозділи ЗЄС та країн-учасниць покладалося виконання гуманітарних та пошуково-рятувальних операцій, завдань з підтримання миру, а також деяких бойових завдань при врегулюванні конфліктів [4,36] .

Таким чином, ЄС ставав центром процесу ухвалення рішень в області європейської зовнішньої політики та безпеки, а фактично бездіяльний до цього часу ЗЄС мав, з одного боку, приймати та впроваджувати у життя рішення та заходи ЄС у сфері оборони, а з другого - бути засобом зміцнення європейської опори Північноатлантичного альянсу.

Такий якісно новий підхід зачепив цілий ряд питань воєнно-політичного порядку, раніше абсолютно не характерних для ЄС, що свідчили про серйозний намір європейських країн взяти на себе основну відповідальність за власну безпеку. За цим наміром доволі очевидно вбачалася спроба європейців, особливо Франції, зробити Європу більш незалежною в політичному та військовому плані відношенні від Сполучених Штатів Америки.

Загалом, саме Франція з її ядерним потенціалом, глобальними інтересами та активністю, а також не властивою для більшості європейських членів НАТО можливістю надавати значні військові контингенти, стала консолідуючим фактором європейської інтеграції у її безпековому вимірі. Подальша неучасть Франції у військових структурах НАТО після завершення «холодної війни», зусилля щодо формування західноєвропейської оборонної ідентичності на основі Західноєвропейського союзу та створення франко-німецького-військового корпусу могли становити реальну альтернативу НАТО, а отже перспектива розпаду «трансатлантичної осі» внаслідок таких загальноєвропейських оборонних ініціатив вбачалася доволі реальною, що не могло не турбувати американських євроатлантистів [5,125].

Реалізація положень Спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС формально розпочалася наприкінці 1993 року після ратифікації Маастрихтського договору парламентами усіх країн-членів ЄС. Однак протягом кількох років здійснення СЗПБ проявився ряд негативних факторів, що перешкоджали повноцінній реалізації заданого курсу - відсутність політичної волі лідерів європейських держав, труднощі із налагодженням механізму прийняття рішень, фінансові проблеми.

«Європеїзація» НАТО

На початку 1990-х років лідери НАТО усвідомили виклик, що постав перед блоком у зв'язку із активізацією загальноєвропейських процесів. Істотне скорочення військової присутності США в Європі з одного боку, та посилення європейського інтеграційного центру, відновлення співробітництва по лінії ЄС-ЗЄС у сфері зовнішньої політики, безпеки та оборони, з другого боку, могли серйозно зашкодити НАТО і призвести до внутрішньої кризи. Усвідомивши таку реальну небезпеку, керівництво Північноатлантичного союзу ініціювало перерозподіл відповідальності всередині блоку з метою його «європеїзації».

У Стратегічній концепції НАТО 1991 року визнавалося, що розвиток європейської ідентичності у сфері безпеки та оборони, що відображатиметься у посиленні європейської опори альянсу, «не лише слугуватиме інтересам європейських держав, а й зміцнить єдність та ефективність альянсу в цілому» [6,318-325]. Це положення визначало зміст досягнутого американо-європейського компромісу та знаменувало встановлення балансу інтересів в рамках боку, характерного для подальшого його розвитку.

Фактично, Сполученим Штатам вдалося втримати та спрямувати в потрібному руслі зростаючу політичну активність країн ЄС, зберігши при цьому лідируючі позиції та отримавши додатковий важіль впливу на європейських союзників у питанні збільшення їхнього вкладу в НАТО, насамперед, матеріального. Натомість європейці отримали можливість розвитку власного співробітництва у сфері безпеки та оборони, залишаючись при цьому під надійним захистом американців.

На брюссельській зустрічі на вищому рівні у січні 1994 року глави держав та урядів країн-членів НАТО вітали вступ у силу Маастрихтської угоди і створення Європейського союзу як засобу зміцнення «європейської опори» НАТО, а також створення сприятливих умов для збільшення внеску у справу забезпечення безпеки усіх союзників. У декларації зустрічі було схвалено рішення про тісне співробітництво між НАТО і ЗЄС, та заявлялося про готовність «... надавати на основі консультацій у Північноатлантичному альянсі, колективі сили та засоби НАТО для операцій ЗЕС, що здійснюватимуться європейськими союзниками в рамках проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки» [7,326-334]. Крім того, було схвалено концепцію Багатонаціональних оперативно-тактичних сил, яка передбачала адаптацію військових інструментів та структур НАТО до нових завдань та операцій (насамперед, з підтримки та встановлення миру) та дозволяла ЄС і ЗЄС використовувати сили та засоби НАТО в ситуаціях, коли участь США та альянсу буде визнано недоцільною [8].

Отже, на середину 1990-х років офіційне визнання Західноєвропейського союзу як рівноправного партнера з боку НАТО дозволило утвердити нову формулу Європейської ідентичності у сфері безпеки та оборони всередині НАТО (European security and defence identity-ESDI). На думку голови Асамблеї ЗЕС, ця концепція не була остаточним варіантом розбудови системи європейської безпеки, оскільки навряд чи хтось взяв би на себе відповідальність робити довготермінові прогнози щодо майбутнього євроінтеграційних процесів та розвитку ситуації на європейському континенті загалом [9,6-9]. Проте запропонована формула на той час відповідала реальному стану речей, з одного боку задовольняючи заклики європейців надати їм більше повноважень у забезпеченні власної безпеки, а з іншого боку, залишаючи фактично незмінною провідну роль НАТО (а отже і Сполучених Штатів Америки) у вирішенні практичних завдань.

Варто зауважити, що до середини 1990-х років лідери Євросоюзу підкреслювали, що єдина європейська політика у сфері безпеки здійснюватиметься виключено в рамках НАТО, що не в останню чергу було обумовлено невдалим досвідом участі європейських держав у врегулюванні конфліктів на Балканах, коли було продемонстровано безумовні політичні та військово-технічні переваги США. Країни Євросоюзу отримали невтішне підтвердження того факту, що європейці відвикли захищати себе і турбуватися про свої геополітичні інтереси, а також що у видимій перспективі навряд чи будуть здатні проводити подібні операції самостійно, не спираючись на потенціал США. Це стало зручним приводом для Вашингтона в черговий раз вказати європейським союзникам на необхідність підвищення ними оборонних витрат, в такий спосіб ще раз підкресливши незамінність НАТО та американської складової у забезпеченні безпеки європейського континенту.

Таким чином, якщо на початку 1990-х років американські експерти могли висловлювати занепокоєння з приводу можливої загрози трансатлантичній єдності внаслідок франко-німецьких оборонних ініціатив, то за 1990-ті роки політика американської дипломатії щодо реформування країн пострадянського блоку та їх інтеграції до Альянсу, разом з реформуванням Північноатлантичного союзу та визначенням його нової місії, майже повністю нейтралізували відцентрові сили всередині блоку.

Події в Косові помітно зблизили позиції провідних західноєвропейських країн. Домінування США в проведенні військово-повітряної операції НАТО в СРЮ в черговий раз нагадало європейцям про їхню слабкість у військовій сфері та небезпеку значного відставання Європи від США в оборонній галузі. На думку експертів, проблемою Європи з її загальним високим технологічним рівнем є надмірна чисельність національних збройних сил за наявності фрагментарної оборонної галузі та відсутності узгодженої військової стратегії. Збереження такої ситуації в подальшому загрожуватиме єдності альянсу, тому міністрами оборони держав-членів НАТО на засіданні Північноатлантичної Ради на рівні міністрів оборони в Брюсселі 2 грудня 1999 року особливо наголошувалось на необхідності усунення існуючого розриву в оборонній сфері між США та європейськими союзниками [10,29].

Вироблення безпекової платформи всередині Європи

Необхідно зазначити, що протягом усього постконфронтаційного періоду проблеми автономної, а тим більше, незалежної безпекової політики ЄС були об'єктами постійної внутрішньої боротьби. Найбільш активними прихильниками самостійного оборонного курсу були Франція, в силу свого традиційного курсу, спрямованого на зменшення американського впливу на європейські справи, і Німеччина, яка, маючи статус найбільшої європейської економіки, прагнула посісти відповідне місце і в політичній сфері. Їх традиційно підтримували Іспанія, Бельгія, Люксембург. Головним опонентом завжди була Велика Британія, яка в силу своїх особливих відносин зі Сполученими Штатами, вимагала, щоб будь-які європейські зусилля були обмежені рамками Північноатлантичного альянсу. Її традиційно активним союзником є Нідерланди. Італія коливалася між двома сторонами, а Австрія, Швеція і Фінляндія більше схилялися до франко-німецької позиції.

Поява невоєнних загроз європейській стабільності, конфлікти нового покоління, особливо на Балканах, викрили неадекватність можливостей Європи у спробах врегулювання або іншого вирішення таких проблем, що зумовило появу у військово-політичних колах європейських членів НАТО відчуття меншовартості та ущемлення. Цей комплекс причин підштовхнув уряди провідних країн ЄС, у тому числі і Великої Британії, до перегляду позиції щодо власне європейських проблем безпеки та оборони, яка панувала фактично увесь повоєнний період.

Вже з другої половини 1990-х набирає сили прагнення європейських держав самостійно забезпечувати свою безпеку та відігравати нову роль на міжнародній арені в якості самостійного полюсу сили. Амстердамський договір ЄС 1997 року (вступив в силу з 1 травня 1999 р.) вперше чітко визначив та сформулював принципи Спільної європейської політики безпеки і оборони (СЄПБО) як нового напряму, оперативної складової Спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗПБ). Було чітко зазначено, що Рада ЕС уповноважена приймати рішення щодо формування спільної оборонної політики, а також визначено сфери її застосування: гуманітарні та рятувальні операції, завдання з підтримання миру та управління кризами, включаючи миротворчість. Було прийнято рішення про включення ЗЄС до структури ЄС, чому довгий час перешкоджали атлантисти на чолі з Великою Британією, а також ухвалено важливе організаційне положення про створення посади Генерального секретаря Ради міністрів ЄС/Високого представника з питань зовнішньої політики та безпеки, яким невдовзі став колишній генеральний секретар НАТО Х.Солана.

Таким чином, було закладено перші правові основи європейської політики безпеки і оборони, які отримали подальший розвиток в ході низки політичних заходів різних рівнів, зокрема, франко-британський саміт в Сен-Мало (грудень 1998 р.), де було визначено основні принципи формування засад майбутньої європейської ідентичності у галузі безпеки та оборони. У спільній заяві лідерів Великої Британії Т.Блера та Франції Ж.Ширака було виокремлено основні принципи подальшої співпраці у даній сфері: забезпечення ролі Євросоюзу у світовій оборонній і зовнішній політиці, створення нового більш ефективного процесу ухвалення рішень і зміцнення європейського оборонного потенціалу за рахунок сучасних технологій. Наголошувалось, що ЄС має бути здатним здійснювати аналіз ситуації та приймати необхідні стратегічні рішення з урахуванням можливостей ЗЄС, але без зайвого дублювання з НАТО [10,28].

Заява лідерів провідних європейських держав засвідчила серйозні зміни в зовнішньополітичному курсі офіційного Лондону, який традиційно виходив з принципу трансатлантичної солідарності з питань забезпечення стабільності та безпеки на континенті, нині ж з'явилися деякі ознаки його часткової «європеїзації». Прийняті зобов'язання невдовзі підтримали інші члени ЄС - Німеччина, Іспанія, Італія.

Таким чином, саміт в Сен-Мало став початком процесу прийняття низки важливих рішень в області побудови системи європейської безпеки, що було здійснено на сесіях Ради ЄС - у Кельні (4 червня 1999 р.), де було ухвалено перетворення Європейського корпусу в Корпус швидкого реагування; в Хельсінкі, де держави-члени ЄС поставили за мету до 2003 року забезпечити розгортання та утримання збройних сил кількістю 50-60 тис. осіб, здатні до оперативного використання протягом 60 днів в рамках виконання т.зв. «петерсберзьких завдань»; а також самітом ЄС у м. Фейра (19-20 червня 2000 р.), де було вирішено доповнити майбутні європейські збройні сили цивільною поліцією чисельністю до 5 тис. осіб.

Активна розбудова європейської системи безпеки, зокрема, її військової складової, призвели до фактичної ліквідації Західноєвропейського союзу, структура і функції якого мали перейти до складу ЄС і отримати нового керівника в особі Високого представника з питань зовнішньої політики та безпеки ЄС, що зафіксувала Марсельська декларація 13 листопада 2000 року.

З метою підвищення ефективності виконання силами швидкого реагування ЄС (СШР ЄС) покладених на них завдань, відповідно до заключних документів ряду самітів ЄС - у Ніцці (грудень 2000 р.), Ґетеборзі (червень 2001 р.), Лаекені (грудень 2001 р.), Севільї (червень 2002 р.) було прийнято рішення про запровадження механізмів взаємодії органів СЄПБО з НАТО та використання військово-технічних можливостей альянсу [11, 68].

На засіданні Північноатлантичної Ради 13 грудня 2002 року у Брюсселі представники НАТО і ЄС підписали Декларацію між ЄС і НАТО щодо Європейської політики у сфері безпеки й оборони, що містить базові принципи співробітництва між цими організаціями. У Декларації зазначається, що відносини між НАТО і ЄС, розвиток їхніх військових можливостей, «що є загальними для обох організацій», будуватимуться на принципах партнерства, ефективного діалогу, співробітництва й прозорості. При цьому визначається, що ЄС і НАТО залишаються різними організаціями, мають рівну автономію у справі прийняття рішень з урахуванням інтересів усіх країн-учасниць. Відповідно до цього документа, НАТО буде надавати ЄС можливість користуватися штабними структурами альянсу, включаючи доступ до процесу військового планування, інформаційних, розвідувальних ресурсів, сфери тилового забезпечення під час проведення власних військових і миротворчих операцій. Командні структури ЄС також будуть координувати свої дії з командними структурами НАТО. Декларація передбачає можливість залучення до операцій у рамках Європейської політики у сфері безпеки й оборони країн НАТО, що не є членами ЄС.

Вищезгадані рішення мали історичне значення, оскільки вони дали європейським державам «право голосу» на міжнародній арені з питань безпеки та оборони. Після запровадження єдиної валюти формування організації для управління кризами, у тому числі і військовими акціями, з метою їх стримування та припинення, стало одним з головних завдань у процесі становлення єдиної та ефективної Європи.

Набуття Євросоюзом автономного та дієвого потенціалу у сфері безпеки та оборони суттєво могло змінити ситуацію на континенті. Тому цілком природно, що активність Євросоюзу із даного питання не могла пройти повз увагу провідних світових гравців і партнерів ЄС, насамперед США та Росії, які уважно відстежують процес формування оборонного виміру ЄС та прагнуть налагодити взаємодію таким чином, щоб це відповідало їх інтересам.

Оцінки США. Питання трансформації трансатлантичної архітектури безпеки в результаті розширення компетенції ЄС посідає особливе місце в порядку денному взаємин США і Євросоюзу, оскільки розповсюдження процесів європейської інтеграції на питання оборони та безпеки створює можливості як для співробітництва ЄС і НАТО, так і для конкуренції між ними.

Вашингтон досить поблажливо поставився до перших зусиль ЄС, спрямованих на створення нової політики у сфері безпеки і оборони, не сприймаючи їх як серйозну загрозу своїм інтересам і впливу. Проте наприкінці 1990-х років з'явилися перші ознаки занепокоєння, висловленні, зокрема, у заяві Державного секретаря США адміністрації Б.Клінтона М.Олбрайт про «три Д»: Вашингтон не хоче дезинтеграції зв'язків між безпекою Європи та Америки, дублювання дій та потенціалу, дискримінації союзників по НАТО, які не є членами ЄС [12].

Восени 1999 року заступник держсекретаря США С.Телботт підтвердив цю позицію, висловивши деякі перестороги з приводу європейських планів: «Нам би не хотілося бачити таку СЄПБО, яка зароджується спочатку всередині НАТО, але потім виростає з НАТО і у своєму кінцевому вигляді відділяється від НАТО, маючи змогу конкурувати з альянсом» [13].

В міру динамічного розвитку СЄПБО підхід Сполучених Штатів почав змінюватися, став більш складним, задекларована раніше підтримка почала поступово зникати. Насамперед, американці почали турбуватися за цілісність НАТО і особливо за американське лідерство в альянсі. Крім того, такий швидкий розвиток європейської ініціативи свідчив про серйозність та далекосяжність намірів країн ЄС. Члени Конгресу США також неодноразово висловлювали тривогу у зв'язку з тим, що зусилля в області європейської оборони, які спочатку мали обмежуватися рамками НАТО, нині розвиваються в рамках ЄС. Деякі американські аналітики вбачали у цьому загрозу «приниження» ролі НАТО. Так, Ч.Купчан відмітив, що істинна європейська ідентичність у питаннях безпеки та оборони «означатиме кінець НАТО як військової організації, фрагментацію трансатлантичного політичного співробітництва» [14,16-32].

В результаті змін у міжнародній ситуації військова могутність США, як і гарантії безпеки європейських союзників відповідно до Північноатлантичного договору 1949 року, вже не можуть виступати головним фактором тиску та американського впливу у європейських справах. Проте саме ці зобов'язання щодо захисту Західної Європи традиційно визначали особливий статус Сполучених Штатів в регіоні. Зі зміцненням позицій Євросоюзу потреби європейських країн в американських гарантіях безпеки зменшуються, а отже втрачається їхня залежність від США та американської військової присутності в Європі. Отже, стурбованість Сполучених Штатів відносно зміцнення військово-політичної складової євроінтеграційних процесів є цілком зрозумілою, оскільки якщо Євросоюз стане центром прийняття рішень щодо європейської безпеки, це вочевидь знецінить важливість НАТО, що абсолютно не відповідає інтересам офіційного Вашингтону.

Позиція Росії. На думку російської дослідниці Т. Пархаліної, формування системи європейської безпеки супроводжувалося в Росії в 1990-х роках цілою низкою стійких переконань, які найчастіше заважали реалістичному баченню ситуації в Європі в цілому, а також місця Росії в цьому процесі, та на декілька років відсунули розробку нових підходів до розвитку відносин Росії з європейськими та євроатлантичними інститутами у сфері безпеки [15]. Серед таких перешкод згадуються наступні: бачення Організації з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ) основою формування нової системи безпеки; розширення НАТО спрямоване проти РФ, тому необхідно усіма можливими засобами запобігати цьому, а якщо не вдасться - спрямувати зусилля на мінімізацію збитків від цього процесу; країни регіону Центрально-Східної Європи в силу своїх євроатлантичних устремлінь не варті того, щоб вибудовувати з ними конструктивну лінію поведінки; намагання протиставити НАТО і ЄС, а також спроби зіграти на протиріччях між США і Західною Європою.

З часом (особливо після Стамбульського саміту ОБСЄ 1999 р.) Росія «розчарувалася» в ОБСЄ, закидаючи їй зайву концентрацію уваги на гуманітарних проблемах, а також оцінюючи реальний вплив цієї організації, потенціал якої фактично обмежений координуючими, інформаційними та рекомендаційними функціями за відсутності власних силових інструментів.

Спільна стратегія ЄС щодо Росії, прийнята у 1999 році, серед пріоритетів відносин по лінії Євросоюз-РФ визначила такі сфери як співробітництво, спрямоване на посилення стабільності та безпеки у Європі та за її межами, а також спільні виклики на європейському континенті. Однак, підкреслюючи в документі важливість Росії як фактору миру на континенті, Спільна стратегія виявилася не здатною сформулювати чітке розуміння того, якими практичними кроками забезпечуватиметься роль Росії, обмежившись декларативними заявами про необхідність подальшого розвитку «постійного політичного діалогу». У документі лише згадується про наміри Євросоюзу розглядати можливості для «участі Росії у випадках, коли ЄС використовуватиме механізми Західноєвропейського союзу для місій в діапазоні Петерсберзьких завдань», за відсутності деталей щодо реальних механізмів такого співробітництва. Взаємні наміри щодо зміцнення та поглиблення діалогу і співробітництва з політичних питань і питань безпеки у Європі зафіксовані і в Спільній декларації РФ та Євросоюзу, прийнятій у жовтні 2000 року у Парижі, проте справа залучення Росії не просунулася далі консультативно-дорадчого рівня [16].

Як зазначають експерти російського відділення Фонду Карнегі, для Росії Спільна європейська політика безпеки і оборони - засіб, завдяки якому вона могла б посилити свої позиції та можливості як одного з основних центрів сили у новій архітектурі європейської безпеки. Росія хоче, щоб СЄПБО була чітко визначена у своїх географічних межах та діапазоні різних операцій, які могли б відбуватися під її егідою. Також Росія прагне мати можливість брати участь у прийнятті рішень при визначенні дій в рамках СЄПБО та пов'язати СЄПБО зі структурами ОБСЄ та ООН, де Москва має право вето на застосування сил.

Зрозуміло, Європейському союзу важко прийняти ці прагнення Росії, особливо тому, що головною метою процесу СЄПБО є утвердження ЄС як незалежного гравця на міжнародній арені. Існуюча неврегульованість відносин щодо розбудови системи європейської безпеки між Москвою та Брюсселем загрожують стати джерелом ускладнень і проблем у майбутньому, тим більше, що надто повільний процес практичної реалізації СЄПБО істотно зменшив зацікавленість Росії, яка могла б стати серйозним партнером у справі розвитку безпекових структур Євросоюзу як незалежного полюсу сили, здатного та збалансувати американську гегемонію.

Терористичні акти у Вашингтоні та Нью-Йорку 11 вересня 2001 року мали надати відчутного імпульсу практичній реалізації та зміцненню домовленостей у сфері СЄПБО. Реакція європейського співтовариства була швидкою і недвозначною - вже 12 вересня 2001 року була скликана позачергова Рада міністрів ЄС, а 14 вересня у Спільній декларації глав держав та урядів ЄС, Голови Європарламенту, Голови Єврокомісії і Високого представника з питань зовнішньої політики та безпеки підкреслювалося, що серед найважливіших завдань ЄС у відповідь на виклики тероризму серед іншого є подальший розвиток СЗПБ з метою забезпечення здатності ЄС виступати з чіткими і єдиними позиціями, а також якнайшвидше створення оперативного потенціалу СЄПБО.

Ще однією передумовою для розвитку європейської безпекової складової стало непевне становище, в якому у світлі антитерористичних заходів опинилася НАТО. На думку багатьох експертів, кампанія США проти афганських талібів та «Аль-Каїди», проведена фактично без залучення сил Північноатлантичного альянсу, незважаючи на застосування ним вперше положення 5 статті Вашингтонського договору про напад на одного з союзників, засвідчила про фактичну кризу цього військово- політичного блоку та необхідність його трансформації та адаптації до сучасних викликів та загроз.

Успіх антитерористичної операції в Афганістані надихнув Вашингтон на глобальну боротьбу з тероризмом, а також дав зрозуміти європейським союзникам, що американці достатньо могутні, щоб діяти самостійно. Дедалі зростаюча односторонність дій Вашингтона не могла не викликати занепокоєння та критики з боку європейців, які застерігали США від нехтування союзниками, що на думку К. Паттена, комісара ЄС з питань зовнішньої політики, ставить під загрозу усю систему діючих міжнародних інститутів [17].

Проте ставлення республіканської адміністрації Дж. Буша до ролі ЄС яскраво продемонструвала обнародувана у вересні 2002 року «Стратегія національної безпеки США», в якій Євросоюз визнається майже виключно в ролі торгово-економічного партнера. Американський унілатералізм призвів до охолодження стосунків з провідними європейськими державами, знаковою подією якого став початок військової кампанії в Іраку у березні 2003 року. Очевидно, до певної міри подібне ставлення зумовлене і слабкістю позицій єдиної Європи, неузгодженістю дій лідерів європейських держав та їхнім небажанням йти далі заявлених декларацій, що свідчить про прагнення окремих національних урядів зберегти за собою важелі управління у зовнішній політиці та політиці безпеки, їх неготовність до дійсно єдиної оборонної політики.

Війна в Іраку стала випробовуванням для єдності Євросоюзу та ідеї трансатлантичної єдності в цілому. ФРН та Франція виступили з різкою критикою дій США стосовно Іраку, в той час як Велика Британія, Іспанія, Італія, а також країни «нової Європи»(держави Центральної та Східної Європи, які у травні 2004 року стали повноправними членами Євросоюзу), виступили на боці антиіракської коаліції.

І хоча главам держав та урядів країн ЄС формально вдалося уникнути розколу щодо іракського питання (в ході позачергового саміту глав держав у Брюсселі 20 березня 2003 року було прийнято спільну заяву по Іраку, в якій йшлося про необхідність надання ООН найширших повноважень у справі відновлення миру в регіоні збройного протистояння), ще раз підтвердився той факт, що Спільна європейська політика в області безпеки та оборони залишається доволі розпливчастою та нечіткою концепцією без відповідного фінансового підґрунтя.

Черговою ініціативою «європейського ядра» (Франція, Німеччина, Бельгія, Люксембург) стала спроба зміцнити європейську ідентичність у сфері безпеки і оборони в власних інституційних рамках, а не через зміцнення європейської опори НАТО. В цих умовах лідери Франції, Німеччини, Бельгії та Люксембургу на спеціальному міні-саміті 29 квітня

року ініціювали створення Європейського оборонного союзу задля проведення спільної оборонної політики поза межами НАТО, до якого згодом могли б приєднатися інші держави. У подальшій перспективі, ідеї та рішення, узгоджені в рамках такої групи могли б бути включені у європейські домовленості. Ці країни свідомо вирішили уникати загальноєвропейського обговорення своїх ініціатив - щоб уникнути їх блокування.

Опоненти автономної європейської системи оборони (Велика Британія, Іспанія, Італія, а також країни ЦСЄ) заперечували необхідність створення ще однієї оборонної структури, оскільки для врегулювання сучасних криз достатньо НАТО, де провідну роль традиційно посідають США, що є цілком закономірним, зважаючи на їх військовий потенціал. З усіх пропозицій вкрай негативну реакцію опонентів викликало саме формування автономного штабу для планування та проведення операцій збройними силами Євросоюзу. Рішуче проти виступив Лондон, який розробив свій проект, де пропонувалося створення європейського «осередку планування операцій», який був би інтегрований до штабу командування об'єднаними збройними силами НАТО у Європі. Так само критично налаштований і Вашингтон, який вважав, що створення ще одного штабу призведе до непотрібного дублювання функцій, що може негативно вплинути на ефективність НАТО, хоча учасники четвірки неодноразово підкреслювали, що їхні ініціативи не спрямовані проти Північноатлантичного альянсу і жодним чином не ставлять під сумнів традиції євроатлантичного партнерства.

Варто зауважити, що ідея незалежних від НАТО (а отже і Сполучених Штатів) європейських військових сил не надто популярна серед центрально-та східноєвропейських держав, які покладали значні надії у зв'язку із вступом до НАТО на підвищення свого політичного статусу та зміцнення загальної військово-політичної безпеки.

З цієї точки зору рішення Празького саміту НАТО (листопад 2002 р.) щодо другої хвилі розширення НАТО на схід істотно послабило зацікавленість «нових європейців» у розвиткові СЄПБО. Проамериканська позиція нових членів ЄС (про яку свідчить активна підтримка іракської кампанії США), може становити серйозну перешкоду розвитку власне європейських проектів у сфері зовнішньої політики та безпеки [18, 32].

Таким чином, можна говорити, що трансатлантичні зв'язки, принаймні, у коротко- і середньостроковій перспективах зберігатимуть свою ключову роль. Це пов'язано з тим, що суто європейський оборонний потенціал ще довго буде недостатнім, порівняно з можливостями Північноатлантичного альянсу, для ефективного реагування на виклики, які постануть перед міжнародною спільнотою, особливо враховуючи наслідки фінансово-економічної кризи, що гостро почала проявлятись з другої половини 2008 року.

Важливим чинником є те, що незважаючи на всі протиріччя між атлантичними союзниками, Сполучені Штати Америки не збираються відмовлятися від НАТО, яка для Вашингтону є основним, якщо не єдиним дієвим інструментом впливу на Європу - одного зі своїх головних економічних конкурентів на міжнародній арені.

Однак і Європа усвідомлює той факт, що в епоху глобальних ризиків та асиметричних загроз забезпечення власної безпеки без участі США неможливе. Нині практично усі європейські держави зосереджені на проблемах внутрішньої політики і економіки та не можуть виробити спільну зовнішньополітичну та стратегічну орієнтацію, без чого неможлива ефективна реалізація спільної європейської політики у сфері безпеки та оборони.

З іншого боку, процес розширення НАТО за рахунок країн ЦСЄ сприяє «європеїзації» цієї структури, зменшуючи атлантичну складову блоку. Одночасно перенесення уваги Сполучених Штатів на нові загрози, на боротьбу з тероризмом та режимами, що його підтримують - все це об'єктивно сприятиме послабленню участі США в європейській системі безпеки. Утворюється вакуум безпеки, який сама Європа на даний час заповнити не здатна, і тут відкривається нові можливості для Росії, яка прагне повернення зовнішньополітичного впливу та відновлення міжнародного авторитету.

В даному контексті показовими є ініціативи нового російського президента Д. Медведєва щодо необхідності укладання нового Безпекового договору в Європі. Наразі реакція на дану пропозицію Росії зі сторони країн-членів НАТО є досить неоднозначною. Країни «Старої Європи» в цілому схвально ставляться до перспектив появи такого документу.

Водночас «Нова Європа», керівництво НАТО та США не вбачають необхідності корекції безпекової політики в Європі у форматі нового Безпекового договору. В політичних колах цих країн панує думка, що незалежно від можливого здійснення російських пропозицій, які направлені на скликання всеєвропейської асамблеї і підписання Договору про європейську безпеку, НАТО залишиться основою безпеки в Європі [19].

В даному контексті представники НАТО безпосередньо заявляють , що недоречно говорити про нову Європейську систему безпеки і оборони в той час, коли існує перевірена багатьма роками колективна форма безпеки Євроатлантичного регіону - Організація Північноатлантичного договору.

Відповідно на найближчу перспективу розвиток Європейської системи безпеки відбуватиметься за будь-яких обставин за невід'ємної тісної взаємодії з НАТО. В той же час, вже наявні сигнали про початок пошуку країнами ЄС шляху більш активного залучення Росії для стабілізації безпеки на європейському континенті. Вочевидь, Європа не бажає повторення «серпневих подій» 2008 року на Кавказі і найкращим шляхом для цього вважає встановлення глибших зв'язків з Росією.

Література

1. Кузнецов В. Эволюция системы безопасности в Европе и интересы России// Материалы конференции «40 лет Римским договорам: Европейская интеграция и Россия», Центр Европейской документации. - С.-Петербург, 1996. http://www. edc.spb.ru/activities/conferences/40years/kuznetzov.html.

2. Treaty on European Union // Europe. - №1759/60. - 07.02.1992.

3. Глоанеш ле А.-М. Европа как действующее лицо международной политики // Международная политика. - 2001. - № 2. - С.17-24.

4. Журкин В. Западноевропейский союз // Европейский Союз: внешняя политика, безопасность, оборона. Доклады Института Европы РАН. - № 47.- М., 1998.

5. Глинский-Васильев Д. Расширение НАТО на восток как проблема российской и европейской безопасности // Россия и основные институты безопасности в Европе: вступая в XXI век / Под ред. Д. Тренина; Моск. Центр Карнеги. - М.: S&P, 2000. - 279 с.

6. Final Communiqu of the Ministerial Meeting of the North Atlantic Council (incl. Oslo decision on NATO support for peacekeeping activities under the responsibility of the OSCE) Oslo, 4 June 1992 // NATO Handbook. Documentation. - P.310-317.

7. Declaration of the Heads of State and Government participating in the Meeting of the North Atlantic Council («The Brussels Summit Declaration», 11 January 1994)// NATO Handbook. Documentation. - P.326-334.

8. Данилов Д. Европа строит собственную оборону // Независимое военное обозрение, 03 ноября 2000 г.

9. Puig L.M. de. The European Security and Defence Identity within NATO // NATO Review.- 1998.-Vol.46.-№ 2.- Р.6-9.

10. Грищенко К. Спільна європейська політика безпеки та оборони: проблеми формування і перспективи реалізації // Стратегічна панорама. -

- № 4. - С.27-31.

11. Семенюк О. У відповідь на «м'які загрози» // Політика і час. - 2004. - №2. - С.63-72.

12. Press Conference by U.S. Secretary of State Madeleine K. Albright. December 1998 NATO Нeadquarters. Brussels, Belgium// U.S. Department of State. Office of the Spokesman. December 09, 1998.

13. The Guardian, October 8, 1999.

14. Kupchan Ch. In Defence of European Defence: An American Perspective // Survival. - 2000. - Vol.42.-№ 2 (Summer).- P.16-32.

15. Пархалина Т. Европейская безопасность: мифы и реали // Вестник Европы.- 2002. - № 5. http://magazines.russ.ru/vestnik/2002/5/parhal.html.

16. Joint Statement on strengthening dialogue and cooperation on political and security matters in Europe. Paris, 30 October 2000. З сайту представництва Європейської Комісії в РФ ЄС - http://www.eur.ru/ru/images/pText_pict/287/sum22.doc.

17. The Financial Times, February 15, 2002.

18. Орлик В. По лінії «стара» - «нова» Європа // Політика і час. - 2003. - № 2. - С.30-34.

19. Інтерв'ю міністра у справах міжнародної оборони і безпеки Великобританії Е. Тейлор газеті «Дзеркало тижня» від 24.01.09. - http://ua.glavred.info/ archive/2009/01/24/143500-9.html.

Размещено на Allbest.ru