Деякі питання стосунків Україна - НАТО

Размещено на http://www.allbest.ru/

Деякі питання стосунків Україна - НАТО

Бахтін А.М.

Друга світова війна закінчилася, принісши непередбачені результати її організаторам і натхненникам. Від капіталістичної системи відпало багато держав, які встали на шлях «соціалістичного розвитку». Утворилася світова система соціалізму. Світ став біполярним. Відразу після Другої світової війни США, Англія і ряд інших держав приступили до підготовки війни проти СРСР і країн соціалістичної співдружності. У 1949 році в Європі був створений воєнно-політичний блок НАТО, спрямований проти СРСР.

У 1950-і роки держави, що входять в блок НАТО, перейшли до відкритих збройних конфліктів. У1950 році США розв'язали війну проти Корейської Народної Демократичної Республіки. У 1956 році Англія і Франція розпочали агресивні дії проти Єгипту.

У подальшому була розв'язана значна кількість локальних воїн в різних регіонах світу, країнами, що входять в НАТО.

У зв'язку із створенням НАТО, військово-стратегічні концепції тут стали вироблятися колективно, але при вирішальному голосі перш за все США.

На першому етапі США і їх партнери по блоку вважали, що при виникненні військового конфлікту, проти СРСР і країн соціалістичного табору необхідно вести тільки ядерну війну, яку вони назвали стратегією «масованого у відповідь удару», або «масованої відплати». У менш розвинених районах земної кулі передбачалося ведення локальних воєн без застосування ядерної зброї. У 1949 році в СРСР було проведено випробування атомної зброї, 1953 році водневої зброї, а у 1957 році запуск штучного супутника Землі, що поставило остаточний удар по стратегії «масової відплати» [1,325 326]. Чинник простору втратив своє значення, і відносній невразливості території США прийшов кінець.

У 1961 році у США одержала офіційне визнання стратегія «гнучкого реагування», незабаром також прийнята НАТО. Допускалася можливість ведення війни проти соціалістичних країн спочатку за допомогою звичайної зброї, потім з використанням тактичних, а в критичний момент стратегічних ядерних засобів. Після 1957 року Пентагон висунув теорію «превентивної війни» та попереджуючого ядерного удару. Для досягнення цієї мети були створені угрупування стратегічних ракет, військово-повітряних сил, військово-морського флоту, протиповітряної оборони і сухопутних військ.

У1971 році США проголосили нову модифікацію концепції «гнучкого реагування». У її основі лежать: перевага в стратегічних силах над СРСР, збільшення військового внеску партнерів США по НАТО та, ведення переговорів з СРСР лише з позиції сили. Дана стратегія мала мету закріпити керівну роль США у військових блоках.

Період після закінчення «холодної війни» та розпад Східного блоку призвів до відкриття архівів деяких країн членів колишнього Варшавського пакту, в яких зберігались унікальні матеріали. У 1999 році був започаткований проект під назвою «Паралельна історія НАТО і Варшавського пакту», під егідою якого науковці зі сходу і заходу спільно оцінюють діяльність двох альянсів в часи «холодної війни».

Традиційно вважалось, що небезпека перетворення «холодної війни» на «гарячу» була найбільшою на початку 50-х років як слідство агресії Північної Кореї проти Південної. Як записав у своїх мемуарах Конрад Аденауєр: «Сталін планував для західної Німеччини таку ж саму процедуру, як і для Кореї» [2,31].

Така інтерпретація подій ставилася під сумнів багатьма дослідниками. Впевнений у тому, що Радянський Союз ніколи не був таким завзятим ворогом, американський історик чеського походження Войтех Мастіні, зробив у своїй праці висновок про те, що Сталін сам боявся неминучого нападу західних держав на східну Європу, який, на його думку, мав відбутися внаслідок серії поразок Заходу в Кореї. У результаті, вважав Мастіні, те, що іншими розглядалось як заклик до підготовки нападу на Захід, фактично мало інтерпретуватись як заклик до підготовки захищати Схід [3].

Протокол Московського січневого засідання 1951 року, під головуванням міністра Збройних сил Румунії Еміля Боднараша, що був знайдений у Бухаресті, підтверджує оборонний характер намірів Сталіна.

Така інтерпретація підтримується тим чинником, що у ті часи ніяка підготовка до вторгнення у Західну Європу на справді не велася протягом 50 х років усі армії Європейських комуністичних країн були зосереджені на територіальній обороні. Нещодавно знайдені у Польщі документи являють собою більш вагомий доказ оборонного мислення Східного блоку в ті часи. План бойових дій польської армії, який був підготовлений у 1951 році під головуванням тодішнього міністра оборони Польщі, радянського маршала Костянтина Рокосовського, чітко ґрунтувався на припущені про неминуче військове вторгнення із заходу, а тому увага в ньому була зосереджена на обороні польської території [4,31]. Парадоксально, але в ті часи, коли на заході панувала ідея радянської загрози, східні військові планувальники не думали ні про що інше, ніж про стримування неминучого, на їхню думку, західного вторгнення.

Як бачимо з наведених прикладів, радянські наміри не були такими вже амбіційними, як раніше вважалось, Сталін не збирався повторювати в Європі корейський сценарій, проте ніхто не може сказати, якими були б його плани, якби НАТО не існувало.

Перехід від оборонного до наступального мислення у Варшавському пакті відбувся, як це не іронічно, після смерті Сталіна, які традиційно вважались часами поліпшення відносин між Сходом і Заходом. Це було пов'язано з переоцінкою ядерної зброї. Лише після смерті Сталіна військові стратеги почали обговорювати наслідки ядерної війни саме тоді, коли ядерна зброя стала наріжним каменем доктрини масованого контрудару НАТО [5]. Як вважає Мастіні у своєму досліджені, НАТО було не тільки супротивником, але й моделлю розв'язання одвічної кризи Варшавського пакту [6].

Різниця між НАТО і Варшавським пактом була не тільки очевидною, але й визначальною. НАТО було створено за бажанням урядів країн західної Європи і, попри незаперечливе лідерство США, це було об'єднання рівних. І навпаки Варшавський пакт, в якій інші учасники, крім СРСР з самого початку мали мінімальний вплив. Насправді, коли лідер СРСР Микита Хрущов створював Варшавський пакт у 1955 році, нібито у відповідь на вступ Федеративної Республіки Німеччини до НАТО, це рішення було насамперед тактичним кроком. Пропонуючи одночасний розпуск обох альянсів, Хрущов сподівався позбутися НАТО, водночас зберігаючи систему двосторонніх оборонних угод з країнами східної Європи. Коли перші спроби реформування не принесли жодних реальних результатів, коли східноєвропейські союзники дедалі більше втягувались у ситуацію, коли вони зобов'язувались розділяти ризик радянських авантюр, не маючи при цьому ніякого права голосу.

У 1962 році внаслідок кубинської кризи, Бухарест таємно повідомив Вашингтон про те, що Румунія бажає залишитись нейтральною у випадку ядерного конфлікту. Коли останній радянський лідер Михайло Горбачов спробував надихнути нове життя у східний блок, його сподівання на об'єднання альянсу рівних, побудованого за західним зразком, і тільки «підлили масла у вогонь» і прискорили розпад Варшавського пакту. А наприкінці ХХ ст. відбувся розпад Радянського Союзу і колишні його радянські республіки отримали незалежність.

У 1991 році здобула свою незалежність і Україна, вона успадкувала надмірну кількість бойових підрозділів, військової техніки та військових об'єктів, а також значну частину оборонно-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу. Понад десятиліття Україна робила все можливе, аби адаптувати цю спадщину до своїх потреб, потреб великої європейської держави, де розвивається демократія та ринкова економіка.

Сьогодні Україна перейшла на новий етап розвиток власне української моделі Збройних Сил, яка стовідсотково відповідала б сучасним вимогам у галузі безпеки та розвивалася у руслі демократизації суспільства й відповідно до економічного потенціалу країни.

Але однієї лише оборонної реформи недостатньо: для ефективного реагування на сучасні нетрадиційні загрози слід провести реформу усіх структур безпеки. Ця реформа одна із запорук розвитку в Україні демократичних політичних інституцій та процвітаючої ринкової економіки, а отже важливий елемент національного розвитку України та її руху до інтеграції в євроатлантичні структури.

Підтримка, яку НАТО надає Україні стосовно проведення реформи структур безпеки і оборони, багатостороння.

Розглянемо основні етапи розвитку партнерства:

1991рік перше засідання ради північноатлантичного співробітництва.

1994рік започаткування програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ) початок роботи місій країн партнерів у НАТО.

1995рік міжнародний координаційний центр починає працювати в SHAPE.

1996 рік партнери беруть участь у діяльності сил НАТО, сформованих для впровадження Боснійської мирної угоди.

1997рік перше засідання Ради Євроатлантичного партнерства (РЕАП) в Сінтрі (Португалія).

1998рік створення Євроатлантичного центру координації реагування на катастрофи і Відділу реагування катастрофи.

1999рік три країни партнери Чеська Республіка, Угорщина та Польща вступають до НАТО.

Країни партнери беруть участь у розгортанні Збройних Сил в Косово під керівництвом НАТО.

2001рік 12 вересня відбувається засідання РЕАП, на якому засуджено терористичні напади на Сполучені Штати і прийнято рішення про боротьбу з тероризмом.

2002 рік після проведення комплексного перегляду на Празькому саміті прийнято рішення про посилення ролі РЕАП і ПЗМ. Започатковано план дій партнерства проти тероризму.

2003рік країни партнери надають свої сили для формування Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані, керованих НАТО.

2004рік сім країн партнерів Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія приєднуються до НАТО [9,8].

На Стамбульському саміті ухвалюється щодо подальшого зміцнення партнерства.

Започатковано план дій партнерства, щодо розбудови оборонних інституцій.

2005рік під час саміту усі країни члени НАТО погодилися зробити внесок у роботу місії НАТО з підготовки безпеки у Іраку та розширити операцію під проводом НАТО в Афганістані.

2006рік неформальні переговори міністрів оборони країн членів НАТО з питань оборони у Таорміні.

Саміт НАТО у місті Рига, (Латвія).

Тепер розглянемо, що стосується саме розвитку відносин Україна - НАТО.

1991 рік Офіційні відносини між Україною і НАТО встановлюються, коли Україна вступає в Раду північноатлантичної співпраці (пізніше перейменований у Раду євроатлантичного партнерства ), відразу після розпаду Радянського союзу і отримання її незалежності.

1994 рік Україна стає першою державою членом Співдружності незалежних держав (СНД), що приєдналася до програми НАТО «Партнерство за ради миру» (ПРМ).

1996 рік Українські військовослужбовці прибувають до місця служби у Боснії і Герцеговині у складі миротворчого контингенту під керівництвом НАТО.

1997рік у Києві відкривається Центр інформації і документації НАТО для сприяння розумінню переваг співпраці Україна НАТО.

У липні у Мадриді (Іспанія) проходить зустріч, на якій держави члени Альянсу і Україна офіційно підписують «Хартію про особливе партнерство», що заснувала Комісію співпраці Україна НАТО.

Україна створює дипломатичне представництво при НАТО.

1998рік створюється Сумісна робоча група по оборонній реформі Україна НАТО.

1999рік у Києві відкривається Бюро зв'язку НАТО, покликане полегшити участь України в програмі ПРМ і сприяти її реформам за допомогою контактів з Міністерством оборони і іншими українськими відомствами.

На місце служби у складі миротворчого контингенту під керівництвом НАТО у Косово прибуває польсько-український батальйон.

2000рік український парламент ратифікує «Угоду про статус військ (сил) ПРМ».

2002 рік у травні президент Леонід Кучма оголошує про те, що Україна ставить перед собою мету вступити до НАТО. На зустрічі Комісії Україна НАТО в Рейк'явіку (Ісландія), міністри закордонних справ підтверджують намір вивести свої відносини на якісно новий рівень.

Це призводить до розробки «Плану дій Україна НАТО», який потім затвердили міністри закордонних справ на зустрічі Комісії Україна НАТО в листопаді у Празі (Чеська Республіка).

2004рік Україна підписує угоду з НАТО про стратегічний повітряний простір [10,1 3].

Восени члени НАТО уважно стежать за політичними подіями навколо президентських виборів на Україні і «Помаранчевою революцією». Вони підкреслюють важливість дотримання прав на вільні і справедливі вибори і відкладають заплановану на грудень зустріч Комісії Україна НАТО на рівні міністрів.

2004рік у лютому, члени альянсу запрошують обраного президента Віктора Ющенка на зустріч у верхах в штаб квартиру НАТО. Вони оголошують про те, що підтримують його плани по проведенню масштабних реформ і ухвалюють рішення переорієнтувати співпрацю Україна НАТО у відповідність з пріоритетами нового уряду.

У квітні на зустрічі Комісії Україна НАТО на рівні міністрів закордонних справ у Вільнюсі (Литва) держави члени НАТО і Україна оголошують про початок «Посиленого діалогу про плани України вступити до НАТО» і приймають пакет короткострокових заходів, покликаних підсилити підтримку ключових реформ в Україні.

У грудні на зустрічі Комісії Україна НАТО в штаб квартирі НАТО міністри закордонних справ держав членів НАТО роблять акцент на тому, що подальше просування України по шляху євроатлантичної інтеграції, залежатиме від конкретних, вагомих результатів у реалізації ключових реформ.

2004рік у березні генеральний секретар НАТО вітає проведення вільних і справедливих парламентських виборів, які сприяють розвитку демократії на Україні [7,3 5].

Початок посиленого діалогу з Україною ясне підтвердження того, що члени НАТО підтримують плани України, щодо євроатлантичної інтеграції. Це не гарантує запрошення вступити до Альянсу, оскільки подібне запрошення повинне ґрунтуватися на успіхах самої України в проведенні ключових реформ.

Розглянемо які ж вимоги, повинна виконати країна до вступу в НАТО.

Згідно дослідженню про розширення НАТО, реалізованому в 1995 році, всяка країна, яка прагне вступити в НАТО, повинна виконати ряд ключових вимог.

Ці вимоги включають:

¦ реально діючу демократичну систему, засновану на ринковій економіці;

¦ політику відносно меншин, відповідну керівним вказівкам організації по безпеці і співпраці в Європі ;

¦ прихильність принципу мирного врегулювання суперечок з сусідніми державами;

¦ здатність і готовність вносити військовий внесок до північноатлантичного Альянсу і досягти оперативної сумісності з озброєними силами інших держав членів;

¦ прихильність демократичним військово-цивільним відносинам і інститутам [7,7].

Кінцева мета співпраці між Україною і НАТО - перетворення України в демократичну, процвітаючу державу з сучасним оборонним сектором, повна інтеграція з Північноатлантичним союзом.

Україні необхідно зосередити свої зусилля на подальшому виконанні зобов'язань по реформах в таких областях, як зміцнення демократії, правової держави, прав людини і ринкової економіки, боротьби з корупцією і реформування Збройних Сил.

На теперішній час, багато хто в Україні як і раніше, підозріло відноситься до НАТО і пов'язує її із стереотипами часів «холодної війни».

Може це і невипадково, розглянемо останню подію операцію НАТО у Іраку. Що ми бачимо?

Головною офіційною причиною проведення зазначеної операції , за словами вищого керівництва США, стало чергове порушення Іраком співробітництва зі спец комісією ООН з роззброєння.

Після поразки Іраку у війні з коаліційними військами на чолі з США, з'ясовується, що Ірак не виготовляв ніякої хімічної, біологічної зброї, отже основна мета президента Д.Буша нафтові запаси Іракської держави.

Які демократичні перетворення проведені, як виконується принцип світового врегулювання, де прихильність демократичним відносинам?

На сьогодні в країні хаос і беззаконня, щомісячно в країні гине більше дві тисячі мирних громадян, у тому числі і дітей, безробіття, економічна і бензинова криза, спекуляція, порушення прав людини.

Питання яка наступна держава, де НАТО створюватиме свою «демократію»?

На даний час Сполучені Штати займають настільки домінуючу позицію в сучасному світі, що єдиний спосіб для Європи вплинути на їх поведінку - бути вірним союзником цієї держави і не дозволяти собі ані слів публічної критики на її адресу, це перший погляд, так званий «погляд Блера».

Другий «погляд Ширака» базується на тому, що Європейський союз та Сполучені Штати мають різне бачення світу, а тому Європа має переслідувати власні цілі і створювати власні ресурси комплексної обороноспроможності.

На думку Фрейзера Камерона, керівника досліджень Центру європейської політики, Брюссель, не має жодного сумніву у тому, що у довгостроковій перспективі Європа має стати на позицію Ширака [8,16].

Чому? По-перше, тому, що Європейський Союз та США справді мають різне світобачення, зокрема, що стосується боротьби з тероризмом «країн парій», таких як Іран, арабо-ізраїльського конфлікту, підтримки багатосторонніх реформ тощо.

По-друге, американські війська знаходяться в Європі понад 50 років. Ніхто не може проаналізувати, коли вони повернуться додому, але на певному етапі це відбудеться. Отже, було б передбачливо вже зараз починати планування на такий випадок і робити це так, щоб Європа перебрала більше відповідальності за власну безпеку та безпеку своїх сусідів. По-третє, у багатьох галузях Європейський Союз вже є учасником глобальних процесів. Для більшої ефективності цієї участі він потребує посилення власної обороноздатності [11,15 16].

На даний час Маастрихтський договір поклав початок спільній зовнішній політиці та політиці безпеки Європейського Союзу.

Європейський Союз прийняв також пропозицію Франції та Великої Британії щодо створення Сил швидкого реагування та усунення недоліків обороноспроможності, які проявлялися під час кризи у Косово.

Нещодавно, попри розбіжності позицій стосовно Іраку, Європейський Союз розпочав виконання трьох місій з підтримки миру у Боснії Герцеговині , Македонії та Конго.

Що це означає для майбутнього НАТО? Відтоді як розпався Радянський Союз, Альянс щосили намагається віднайти себе заново. Розширення НАТО до 26 країн епізод з «мертвим папугою» з комедії Монті Пантона, і нема сумнівів, що згодом деякі з нових країн членів запитають себе: а чи не в мертву організацію вступили?

В цілому зусилля Вашингтону у сфері миротворництва спрямовані на вирішення головної задачі: подальше укріплення політичних, економічних та воєнно-стратегічних позицій США у різних регіонах світу і підтримання тим самим їх статусу супердержави з глобальними інтересами та сферою відповідальності [12,18].

Тому, на думку автора, Україні краще вступити до Європейського Союзу, який ніколи не матиме можливостей «проекції сили» на рівні США, оскільки вони йому не потрібні. Отже, майбутнє саме за Європейським Союзом.

Література

нато україна військовий партнерство

1. Военная история . М., 1984.

2. НАТО ревю // Долаючи нові загрози безпеці // Брюссель зима 2001/ 2002.

3. Холодна війна та радянська небезпека і роки правління Сталіна / Cambrigge University Press, 1996.

4. НАТО ревю. // Долаючи нові загрози безпеці // Брюссель зима 2001/ 2002.

5. Інтернет: www.isn.ethz.ch/php (інтернет-ресурс).

6. Вчення від ворога: НАТО як модель для. Варшавського пакту. / zurccher Beitrage zur Sicherheitspolitir and Konflirtforschund. 2001 № 58. php).

7. Україна НАТО. К, 2005.

8. За і проти// Дебати з питань Євроатлантичної безпеки// Брюссель 2003.

9. Безпека через партнерство. Брюссель , 2005.

10. Украина - НАТО: усиленный диалог// Брюссель , 2005.

11. За і проти// Дебати з питань Євроатлантичної безпеки// Брюссель, Бельгия, 2003.

12. А. Холмогоров. О некоторых подходах США к миротворчеству. // Зарубежное военное обозрение. 2004. №11.

Размещено на Allbest.ru