Концептуальні виміри проблеми врегулювання етнополітичних конфліктів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концептуальні виміри проблеми врегулювання етнополітичних конфліктів

Черній А.Л.

Етнополітичні конфлікти, як і кризи або тероризм, не лише супроводжують процес цивілізаційного розвитку, а й можуть суттєво впливати на сам його перебіг. Відтак зрозуміла пильна увага дослідників до пояснення природи цього неординарного суспільно-політичного явища.

У пропонованій статті ми робимо спробу розглянути деякі важливі, на наш погляд, концептуальні підходи до тлумачення цієї проблеми, зокрема, у звязку з її актуалізацією в умовах нинішньої глобальної кризи.

Як відомо, в розвиткові етнополітичних конфліктів існують наступні стадії і латентний конфлікт, конфлікт відкритий і постконфліктне будівництво. Етнонаціональні, етнополітичні конфлікти протягом довгого періоду можуть мати латентний характер. Звідси - насильницький чи ненасильницький характер конфліктів. Конфлікти можуть бути статусними (як намагання зміни свого статусу, в тому числі політичного й територіального). Конфлікти у сфері етнонаціональних відносин можуть бути як: претензії щодо історичної спадщини і зведення рахунків; культурні відмінності; конкуренція; стремління досягнути паритету; фінансово-економічні протиріччя і територіальні претензії. Етнополітичні конфлікти можуть бути як між етнонаціональними спільнотами, так між ними і владою, між нацією-етносом і нацією-державою. Звідси і типологія етнополітичних конфліктів. Кожен етнополітичний конфлікт має свою динаміку - від етапу попередження і до подолання; від латентної напруги і прямих проявів агресії і сутичок, відкритого кровопролиття і наслідків - зведення рахунків і помсти. Далі повинно здійснюватися постконфліктне будівництво: комплексна програма подолання і вибудова нових відносин. Моделі вирішення конфліктів можуть бути різними: шляхом усунення відмінностей; геноцид, масове переселення; поділ територій, розмежування за етнічною ознакою чи відокремлення, асиміляція і повна інтеграція; баланс інтересів; співробітництво національностей. Методи управління конфліктом: гегемоністський контроль (держава жорстко придушує явні відмінності), арбітраж (втручання принципу етнічного плюралізму при балансі інтересів етносів). Історичні уроки етнополітичних конфліктів у тому, що в них з плином часу все менше етнонаціонального і все більше політичного. І ще одне: жодну етнонаціональну проблему шляхом конфліктів нікому не вдалося вирішити кардинально.

У наш час практично загальноприйнятною є точка зору, відповідно до якої впливати на конфлікт можливо на будь-якій стадії його розвитку, здійснюючи управління конфліктом. Щодо етнополітичих і етноконфесійних конфліктів можна говорити, перш за все, про їх попередження, врегулювання і вирішення, оскільки вони у більшості випадків негативно позначаються на функціонуванні держави і житті суспільства. Коли мова йде про попередження конфліктів, слід зважати на неприпустимість переходу до насильницького способу дій, за якого першочерговим завданням стає знищення чи придушення противника. Поняття «врегулювання (вирішення)» можна визначити як діяльність, пов'язану з припиненням насильницьких дій, зі створенням умов і ведення переговорів між конфліктуючими сторонами. Третій напрямок передбачає необхідність принципового вирішення конфліктів. У рамках цього підходу особливе значення має «теорія людських потреб» Дж. Бартона [1,65], який розглядає конфлікт як результат ущемлення або неадекватного і неповного задоволення всієї сукупності або частини базових потреб людей. Зазначені підходи можуть бути використані для врегулювання етнополітичних конфліктів, причому, залежно від конкретної ситуації і стадії розвитку конфлікту та чи інша група методів може переважати.

Як певний механізм для попередження конфліктів на етнічному грунті можна розглядати систему «співсуспільної демократії», досліджувану А. Лейпхартом [2, 86, 93-94]. Також варто брати до уваги такий напрямок спільної діяльності наукових закладів і державних органів, як організація роботи моніторингової мережі. При врегулюванні етнополітичних конфліктів головним завданням є пошук і використання найбільш ефективної процедури врегулювання, в рамках якої готові діяти основні учасники конфлікту.

Регулювання конфліктів на етнічній основі, пошук взаєморозуміння сторін ускладнений низкою факторів, до яких слід віднести наступні: конфліктуючі етнічні групи суттєво різняться за культурними характеристиками (мови, релігія, спосіб життя); конфліктуючі етнічні групи суттєво різняться за соціально-політичним статусом; на території проживання з етносів за історично короткий строк суттєво змінюється етнодемографічна ситуація (значний приріст потоку мігрантів, за якими місцеве населення закріплює прізвисько «окупанти», «колонізатори» та ін.); наявність зовнішніх, відносно конфліктуючих сторін сил, зацікавлених у продовженні конфлікту; конфліктуючі сторони сформували стійкі негативні стереотипи відносно одна-одної.

Напрацювання підходів врегулювання етнополітичних і етноконфесійних конфліктів залежить від багатьох факторів: наскільки широко вони розростаються, яку (якісно) територію займають, населення якого типу втягнено до конфлікту, інтенсивність і час розвитку конфлікту, якого типу суб'єкти втягнуті до конфлікту.

Серед головних методів врегулювання конфліктів, на наш погляд, варто виокремити:

1. Деконсолідацію сил, що беруть участь у конфлікті. Виокремити найбільш радикальні елементи чи групи і підтримувати сили, більш схильні до компромісів. Важливо виключити будь-які фактори, що можуть консолідувати конфліктуючу сторону.

2. Застосування широкого спектру санкцій від символічних до воєнних. Варто враховувати, що санкції можуть працювати на екстремістські сили, посилення і поглиблення конфлікту. Збройне втручання можливе лише в одному випадку: якщо під час конфлікту, що набрав форми воєнних зіткнень, є масові порушення прав людини.

3. Перерву конфлікту. В результаті змінюється емоційний фон конфлікту, знижується напруга, послаблюється консолідація сил у суспільстві.

4. Прагматизацію переговорного процесу. Розмежування глобальної мети на низку послідовних завдань, які вирішуються спільно, від простих до складних.

5. Попередження конфліктів - сума зусиль, спрямованих на недопущення подій, які призводять до конфліктів [3].

Обов'язковою умовою попередження етнополітичних і етноконфесійних конфліктів має бути врахування стану масової свідомості, силавшихся і домінуючих в ньому оцінок і уявлень, пов'язаних з проблемами міжнаціональних відносин, реальних очікувань мас, їх орієнтації на традиції і новації. Навіть тоді, коли вони явно неадекватні, не враховувати їх не можна. У міжнаціональних конфліктах спостерігається не тільки неадекватне відображення реалій, а й елементи ірраціонального, стихійно-спонтанного, руйнівного. Передбачити такі прояви неможливо, не вивчаючи стану масової свідомості, що передує конфліктам.

Оскільки, засоби масової інформації суттєво впливають на формування самосвідомості особистості в сучасному світі, тому з метою відвернення національних конфліктів у пресі, телебаченні, важливо визначити на правовій основі пріоритети в інформуванні населення (пропагувати приклади дружби, взаєморозуміння, не мусувати в пресі національне питання як політичне, а вирішувати національні проблеми шляхом розвитку економічної інтеграції, ділової економічної зацікавленості, виховання почуття духовної єдності і т.д.

В даний час відсутня єдина методика вирішення етнополітичних і етноконфесійних конфліктів, хоча при цьому багато схожих, однотипних процесів. Водночас у кожному конфлікті беруть участь реальні люди зі своїми ідеями, переживаннями, стереотипами, з власним світоглядом. Поведінка індивідів у конфліктних ситуаціях часто не піддається логічному аналізу, суперечить здоровому глузду, в ролі лідерів у конфліктних ситуаціях, як правило, виступають екзальтовані особи, що передають свою конфліктну енергію масам людей. Вивчення конфліктів показує, як часто обидві сторони гублять оптимальні можливості для вирішення конфліктів, або зниження їх гостроти.

Можна виокремити певні передумови, необхідні для врегулювання етнополітичних конфліктів:

- кожне з конфліктуючих угруповань повинно мати єдине командування і контролюватися ним;

- сторони повинні контролювати території, які забезпечували б їм відносну безпеку після укладання перемир'я;

- досягнення стану певної рівноваги в конфлікті, коли сторони або вичерпали свої військові можливості, або вже досягли більшості своїх цілей;

присутність впливового посередника, здатного підняти зацікавленість сторін до досягнення перемир'я і домогтися визнання етнічної меншини як сторони в конфлікті;

- домовленість сторін про «заморозку» кризи і на те, щоб відкласти всеохоплююче політичне врегулювання на пізніший термін;

- розміщення по лінії роз'єднання миротворчих сил, достатньо авторитетних або сильних для стримування сторін від відновлення бойових дій.

Теоретично всі способи припинення етнополітичних і етноконфесійних конфліктів можна об'єднати у три групи. Перша - перемога однієї сторони над іншою, тобто вирішення проблеми з позиції сили. Друга - взаємна поразка сторін. Третій спосіб припинення конфліктів - це взаємний виграш (досягнення позитивної угоди в основних питаннях і початок інтегрованої взаємодії).

Такий вихід з конфлікту, частіше за все, можливий за наявності політичної волі до позитивного вирішення конфлікту і, як правило, досягається з допомогою посередників. Перший спосіб вирішення конфліктів не дає довготривалих результатів (тобто існує ймовірність поновлення конфлікту). Припинення конфлікту другим способом спричиняє перехід у латентний стан і також має високий ступінь вірогідності наступного рецидиву. Далеко не завжди можна розраховувати на третій спосіб виходу з конфлікту, особливо коли справа торкається територіальних конфліктів. Однак, саме такий підхід може надати конфліктові конструктивного характеру.

Суттєва роль як в активізації, так і у врегулюванні етнополітичних і етноконфесійних конфліктів належить релігії. Релігійні організації мають більше можливостей для згладжування етнополітичних протиріч. З метою ефективного використання цих можливостей необхідно, в першу чергу, добиватися усунення міжконфесійної нетерпимості та взаємодії між релігійними общинами. До речі, час від часу різні мислителі і релігійні діячі висувають навіть утопічну ідею створення єдиної загальнолюдської релігії, здатної усунути нетерпимість і встановити взаєморозуміння між народами. .

Етнополітичні та етноконфесійні конфлікти сьогодні - це явище світового значення. Закономірно, що йому дедалі більше уваги приділяє світова спільнота. Особливо загострюється ця проблема у зв'язку з важливістю збереження етнічної самобутності в сучасному глобалізованому світі. Перед політиками і вченими сьогодні постає питання: яким чином можливо протидіяти етнорадикалізмові, як знімати етнічну напругу, як приборкати і попередити етнополітичні конфлікти? Пропонуються різні шляхи вирішення цих питань, різні способи соціальної інженерії. Частіше за все висловлюється пропозиція про деполітизацію етнічності і роздержавлення етнополітики.

Однією з ключових в цьому сенсі можна вважати ідею побудови громадянської нації, в процесі якої етнічна ідентичність заміщується ідентичністю громадянською, або навіть витісняється нею. На наш погляд, мова повинна йти не про витіснення і не про заміщення через те, що одна ідентичність зовсім не заперечує іншої і вони обидві можуть досить успішно співіснувати. Важливо щоб націєбудівництво природним чином привело до того, щоб громадянська ідентичність опинилася на першому місці серед актуальних соціальних індентичностей у ситуаціях значущого політичного вибору.

Іншою ідеєю, яка, на думку багатьох дослідників, може мати позитивне значення у справі попередження етнополітичних конфліктів є концепція консоціональної демократії, запропонована А. Лейпхартом [4,55]. Ця концепція якраз орієнтована на поліетнічні суспільства, в яких важко об'єднати інтереси демократії та інтереси етнічних груп. Суть підходу А. Лейпхарта полягає в необхідності поділу влади у суспільстві між етнічними елітами пропорційно поділові самого суспільства на етнічні групи. Це означає, що головний демократичний принцип «одна людина - один голос» повинен бути серйозно скорегований через спеціальну виборчу систему. Але за наявності більшої кількості меншин, особливо таких, частка яких серед населення мізерна, ця система буде неефективна. Крім того, коли територіальне суспільство поділене на багато «етнічних секторів», не має гарантії, що одні групи етнічних депутатів будуть об'єднуватись на противагу іншим групам етнічних депутатів і в результаті буде непропорційне представництво і боротьба за інтереси меншини, а боротьба етнічних коаліцій, інтереси яких будуть далекі від інтересів етнічних общин, які вони представляють.

Третій рецепт подолання етнополітичних конфліктів є одним з найбільш відомих у соціальних науках і викладений в працях теоретика австрійської соціал-демократії Отто Багера [5,25]. Суть його полягає в тім, щоб домінуючим принципом в організації етнічних товариств їх культурного і суспільного життя був не національно-територіальний, а національно-культурний, що має відображення в ідеї національно-культурної автономії.

Щодо вирішення проблеми врегулювання етнополітичних конфліктів деякі західні вчені пропонують говорити не про врегулювання конфліктів, а про «управління» етнополітичними конфліктами. Суть цієї концепції полягає в тім, що управління конфліктом спрямоване не на його ліквідацію, а на «контроль» за ним, «регуляцію», «вирішення». Процес управління починається з аналізу етнополітичного конфлікту, який повинен дати адекватне уявлення про історію і причини виникнення як конфліктної ситуації, так і самого конфлікту.

Стратегія управління конфліктом виходить з необхідності ефективного впливу на конфлікт з метою корегувати його розвиток у потрібному напрямку. Дана стратегія передбачає, залежно від ситуації використання нормативного, вимушено-переговорного, ідеалістичного, силового та інтегративного способів впливу.

Нормативний спосіб управління конфліктом передбачає вирішувати його за допомогою використання певної кількості правових чи моральних норм. У даному випадку дуже важливо існування угоди між сторонами конфлікту щодо прийнятності цих норм. Якщо згода відсутня, то виникає необхідність її нав'язування. І тут вирішальне значення може мати авторитет держави, всі її політичні та економічні ресурси впливу на конфліктуючі суб'єкти.

Принциповим об'єктом при використанні примусово-переговорного способу до вирішення етнополітичних конфліктів є розуміння конфлікту як прояву вродженого (чи набутого в суспільстві) схильності людини або групи до домінування. Даний підхід не може забезпечити постійної стабільності всередині суспільної системи, його прибічники вважають, що принципового миру між конфліктуючими сторонами досягти неможливо і реально лише тимчасове врегулювання проблеми. Ідеалістичний спосіб можливо застосувати тоді, коли між всіма зацікавленими сторонами, незалежно від їх статусних характеристик, ресурсів і політичних стратегій будуть взаємини, які влаштовують усіх учасників конфлікту, і в якості вихідної позиції врегулювання всі сторони приймають як аксіому положення про те, що конфлікт одночасно не вигідний всім і всі зазнають тих чи інших втрат в разі його ескалації.

Крім зазначених, існують інші способи, серед яких найбільш розповсюджені індиферентний і силовий. Індиферентний спосіб типовий для авторитарних режимів, які, як правило, ігнорують конфлікти і байдужі до вимог груп, втягнутих у конфлікт. Такий підхід може тимчасово відкласти вирішення конфліктних ситуацій, але «відкладений конфлікт» обов'язково проявить себе під час зміни політичної ситуації, і накопичений потенціал конфліктності може ускладнити його вирішення. Силовий спосіб впливу на конфлікт використовують тоді, коли сильніша сторона однозначно нав'язує слабкій стороні свої умови вирішення протиріч, які, по суті, не вирішують конфліктної ситуації, а лише заставляють слабку сторону на певний час зняти свої претензії до сильної сторони.

Однак більшість спеціалістів-конфліктологів погоджується з тим, що найкращим способом вирішення конфлікту є компроміс. Але практика врегулювання конфліктів доводить, що успішне їх вирішення (незалежно від вибраної стратегії) можливе лише в рамках певних процедур. Перша з них - інституалізація конфлікту, тобто встановлення чітких правил врегулювання відносин сторін, їх взаємодії. Неінституалізований конфлікт некерований, а тому небезпечний. У цьому випадку невдоволення сторін може вилитись у вкрай небажані форми взаємодії. Під інституалізаційним механізмом мається на увазі не тільки встановлення чітких юридичних актів чи регламентів, а весь спектр можливих регулюючих норм і законодавчі акти, протоколи, меморандуми, усні домовленості. Важлива не форма, а наявність добровільної згоди будувати відносини і вести переговори у рамках певних правил.

Інше важливе завдання, яке потрібно вирішити при врегулюванні конфліктів, полягає в необхідності виокремлення структурованих конфліктуючих груп. Сторони повинні визначити, хто уповноважений представляти їхні інтереси та здійснювати діалог з протилежною стороною. У зв'язку з цим державні органи влади повинні бути об'єктивно зацікавлені в тому, щоб етнічні групи і спільноти сформували свої партії, рухи, організації, які могли б представляти їх інтереси, або інтереси частини з них і виконувати функцію об'єднання розрізнених індивідів і розрізнених вимог та претензій.

Розглядаючи технологічні проблеми врегулювання етнополітичних конфліктів, директор Проекту з систем переговорів при Школі права Гарвардського університету У. Юрі дійшов до висновку, що «збільшення кількості етнополітичних конфліктів стало результатом широкого позитивного явища - передачі владних повноважень на більш низький політичний рівень» [6,77]. Він відзначає, що всі етнічні групи в світі у своєму розвиткові проходять три етапи: етап залежності і дискримінації, етап незалежності і етап взаємозалежності, або взаємовигідного співіснування з іншими групами. Разом з тим Юрі зауважує, що більшість людей живе сьогодні у багатонаціональних спільнотах і тому важливо знайти способи як «звести наші розбіжності до позитивного, а невід'ємного балансу» [7,143].

Узагальнюючи досвід врегулювання конфліктів, дослідник пропонує свою технологію можливих дій, що складається з десяти різних варіантів. Вчений порівняв етно-політичний конфлікт з пожежею і тому назвав як першочергове завдання - попередження конфлікту. Другою необхідною дією зацікавлених у вирішенні конфліктів сторін він назвав організацію дискусій. Третій спосіб дій полягає в тім, щоб сприяти висловленню образ в обстановці, що контролюється і передбачає при обговоренні конструктивних планів на майбутнє аналізувати й минулі образи. Наступним, поряд з необхідними діями, названо сприяння процесові спільного вирішення проблеми. Далі важливою дією є визначення спільної мети, для того, щоб процес переговорів був продуктивний. Не слід зациклюватись тільки на проблемах самого конфлікту. Далі важливе значення має сприяння взаємному виявленню доброї волі. Необхідним у процесі переговорів та спільного вирішення конфлікту є вироблення проектів спільних угод. Суттєве прикладне значення має інституалізація процесу вирішення проблем і переговорів. Це набуває особливого сенсу у зв'язку з тим, що вирішити відразу всі конфлікти неможливо. Суттєву допомогу у врегулюванні конфліктів може надати залучення зовнішніх ресурсів для формування стимулів до співробітництва. Під зовнішніми засобами мається на увазі не тільки фінансові ресурси, а й університети і фонди, в яких накопичено достатній досвід врегулювання етнічних конфліктів. На сам кінець У. Юрі закликає: «Вчіть інших тому, чого дізнались самі» [6, 77].

Позитивний досвід вирішення конфліктів є, і він відомий, його потрібно узагальнювати і постійно оновлювати та вдосконалювати відповідно до вимог часу.

До речі, не менш важливий і негативний досвід вирішення конфліктів, зокрема це стосується втручанням третьої сили в етнополітичні чи етноконфесійні конфлікти.

У вирішенні етнічних і етнополітичних проблем в тому числі у вирішенні конфліктів, звичайно, суттєва роль держави. На думку російського аналітика Ж.. Тощенка, «на всіх рівнях управління в рамках їх компетенції необхідне постійне і кропітке здійснення національної політики, що відбивається в програмах або планах вирішення етнополітичних проблем певної країни чи регіону і, у випадку виникнення конфлікту, створює умови для його зняття, вирішення, або певного його пом'якшення. У поліетнічній державі вірогідність погашення виникаючих конфліктів зусиллями різних етнічних груп невелика через те, що їх зусилля спрямовані на вирішення внутрішніх, а не суспільних проблем. В той же час цей «консенсусний потенціал» етнічних груп може бути основою внутрішньогрупової конфліктності і по горизонталі - між етнічними групами, і по вертикалі - між етнічними групами та державним центром. У цих умовах роль і значення етнополітики виконує важливу регулятивну функцію - як раціоналізувати взаємовідносини і взаємодію між різними національними групами та етнічними спільнотами [7,143].

У цьому підході простежується суперечлива роль держави у вирішенні етнополітичних конфліктів. З одного боку, держава зацікавлена у внутрішній стабільності і орієнтує свої інститути на вирішення цього завдання, а з іншого - вона сама нерідко виступає однією із сторін в етнополітичних конфліктах і через те не може бути об'ктивним арбітром в суперечках між етнічною спільнотою і державою як цілісним соціальним організмом. Саме тому багато конфліктів, що розвиваються по лінії етнічна спільнота - держава, тривають роками та десятиліттями і прийнятної формули їх врегулювання знайти не вдається.

Існуючий досвід вирішення складних етнополітичних конфліктів очевидно недостатній, а раціональні політичні механізми врегулювання нерідко виявляються неефективними саме тому, що в основі конфлікту якесь ірраціональне зерно, приховане в культурних стереотипах, незадоволених історичних образах, міфологізованих уявленнях і т. ін.

Взагалі будь-яке рішення, що стосується врегулювання конфліктів, повинно, вочевидь, визрівати спочатку в експертів, а потім розглядатися політиками. Приклад Югославії і Косово показав, що під гаслом справедливості політики припускаються помилок і навіть скоюють злочини (бомбардування посольств, населених пунктів з мирними жителями, заводів і т.д.), за які ніхто при цьому не несе відповідальності. Сама ж етнополітична проблема на разі не тільки не вирішується, а нерідко поглиблюється.

Як крайні форми конфлікту можна розглядати етнічний і релігійний екстремізм і тероризм. Він теж ірраціональний і базується не на якихось реальних засадах, а на міфотворчості. Автори грунтовної праці про природу тероризму А.І. Ландабасо і А.М. Коновалов пишуть з цього приводу: «Філософія тероризму як продукт екстремістської свідомості обов'язково несе на собі відбиток міфотворчості. В результаті соціальна реальність набуває спотворених, фантастичних обрисів. Фанатизм «єдиної істини» нестерпно веде до міфологізації дійсності. Екстремістська міфологія не зовсім не має підгрунття, вона має певні об'єктивні підвалини, але останнє набуває неспіврозмірних, гротескних, гіпертрофованих масштабів..» [8,15].

Що ж може сприяти зменшенню етнополітичної напруги? М. Хетчер у своєму дослідженні «Зміст націоналізму» так відповідає на поставлене питання: «Націоналістичний конфлікт буде послаблюватись тільки під впливом трьох типів умов: тоді коли підвищується ціна колективної акції загалом; тоді коли знижується значення національної ідентичності; тоді коли зменшується потреба у національному суверенітеті» [9,134].

Аналіз проблеми етнополітичних конфліктів показує, що продумані зусилля, спрямовані на їх попередження і регуляцію, можуть певною мірою досягти поставленої мети. Людям притаманно ставитись до конфліктів негативно, намагатися, по можливості, уникати відкритих зіткнень, особливо коли вони обіцяють бути вкрай болісними і руйнівними, але, не зважаючи на це, в наш час у світі існує багато гострих конфліктів, як «явних», так і латентних, які нерідко загрожують самому світовому порядку і безпеці. У деяких регіонах (Близький Схід, Балкани, Кавказ) конфлікти тривають десятиліттями, незважаючи на всі зусилля світового співтовариства, протистояти цьому злу.

Завершуючи розгляд проблеми, можна зробити висновок, що управління конфліктом і його врегулювання повинні включати ідентифікацію, інституалізацію конфлікту, визначення чи виокремлення його суб'єктів та вироблення стратегії і технології його врегулювання. Якщо ми маємо справу з активною формою прояву конфлікту, то його вирішення повинно, як мінімум, включати три блоки процедур. Однією з перших проміжних форм повинна бути юридизація або інституалізація конфлікту, тобто досягнення такого рівня управління конфліктом, коли його регулювання здійснюється відповідно до визнаних обома сторонами правил і норм, коли відбувається цивілізована регламентація конфліктної поведінки, виникають інститути конфліктних відносин. Такі взаємно вироблені та визнані правила перебігу конфлікту дають можливість уникнути найбільш гострих, перш за все насильницьких проявів конфлікту, не даючи можливості сторонам переслідувати свої інтереси і цілі і в умовах існуючої політичної конюнктури боротися за реалізацію своїх інтересів не насильницьким шляхом.

Якщо розгортання етнополітичного чи етноконфесійного конфлікту дійшло до насильницької форми виявлення, то першим кроком на шляху його врегулювання є припинення насилля і організація діалогу між сторонами. В діалозі необхідно забезпечити участі відповідальних легітимних представників. Формування вимог і претензій кожній із сторін повинно відбуватись у тих категоріях, які можливо перекодувати на юридичну мову і дати їм правову оцінку. Необхідна юридична фіксація кожного кроку переговорного процесу і контроль за дотриманням зобов'язань кожної зі сторін. Заключним результатом діалогу повинно бути підписання кінцевої угоди і надання їй легітимності.

Другий блок пов'язаний із забезпеченням готовності кожної сторони притримуватись домовленості. Для цього необхідно хоча б часткове подолання конфлікту інтересів, або зниження його гостроти, до чого може привести, наприклад, виявлення у відносинах сторін нових стимулів. В соціально-політичному сенсі шляхом до подолання конфлікту може стати хоч би часткове задоволення вимог сторін, або зниження для них актуальності предмету конфлікту.

Емоційно-психологічний блок процедур спрямований на ослаблення і поступове зняття надуманого конфлікту, оскільки основою багатьох етнонаціональних зіткнень є не об'єктивні протиріччя, а непорозуміння позицій і цілей протилежної сторони, приписування їй ворожих намірів, що спричинює неадекватне почуття небезпеки і загрози.

Література

етнонаціональний конфлікт економічний інтеграція

1. Burton, J. Conalict Resolution and Prevention. - L.: Macmillan, 1990.

2. Лейпхарт А. Сообщественная демократия // Полис. - 1992. - № 3.

3. Дробижева Л.М. Этнические конфликты // Социальные конфликты в меняющемся российском обществе (детерминация, развитие, разрешение) // Полис. - 1994. - № 2.

4. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах. - М.: Аспект пресс, 1997.

5. Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия. // Серп. - 1990.

6. Юри У. Этнические конфликты: что можно сделать? // Национальная политика в Российской Федерации. - М., 1993.

7. Тощенко Ж.Т. Этнократия: история и современность: Социологические очерки. - М., 2003.

8. Ландабасо А., Коновалов А. Терроризм и этнополитические конфликты. - Кн. 1. Из истории басков. - М., 2004.

9. Hechter M. Containing nationalism. - Oxford, 2000.

Размещено на Allbest.ru