Україна у контексті сучасних геополітичних реалій: співробітництво з міжнародними організаціями

Размещено на http://www.allbest.ru

Україна у контексті сучасних геополітичних реалій: співробітництво з міжнародними організаціями

М.С. Лисенко

Сучасна Україна належить до європейських держав. Зовнішня політика України характеризується послідовністю та передбачуваністю. На початку XXI століття країна додержується європейського напрямку світової політики. Україна є членом багатьох міжнародних організацій. Складні питання входження держави у європейські структури, прогнозування перспектив України щодо СНД (особливо українськоросійські відносини) потребують ґрунтовного дослідження та аналізу.

Теоретичний внесок у розвиток концепції геополітики зробили українські дослідники. Окремі теоретико-методологічні і практичні питання проблеми розглянуто у працях А. Гальчинського і С.Пирожкова. Зовнішні загрози і розвиток співробітництва України з євроатлантичними структурами докладно проаналізовано у працях О.Бодрука, загальнофілософські проблеми, гуманітарний чинник безпеки в дослідженнях Л.Губерського і О. Лановенко, економічні ризики Д.Прейгера і А.Сухорукова, демографічні проблеми О.Хомри.

Аналітичний доробок у розвиток концепції історизму зовнішньої політики України зробили провідні вчені національної історичної школи і представники школи українських міжнародників:

С.Віднянський, О.Гуржій, П.Калениченко,

В.Матвієнко, І.Мельникова, В.Смолій, П.Сохань, а також історики-міжнародники М.Білоусов, В.Бруз,

В.Манжола, Ю.Мацейко, І.Петерс, Г.Цвєтков,

Шлєпаков та ін. У працях сучасників логічно обґрунтовуються геополітика, етапи становлення і розвитку незалежної Української держави як суб'єкта міжнародного права; розглядаються зовнішньополітичні проблеми через глибокий аналіз об'єктивних подій і практики суспільно-політичних явищ. Крім зазначених авторів, ґрунтовні розвідки Копійки і Т.Шинкаренко присвячені питанням європейської інтеграції; праці А.Ліпкана основам національній безпеці України; Л.Чекаленко становленню і розвитку зовнішньої політики України тощо.

Однак залишається малодослідженим питання членства України у європейських структурах. Потребує вивчення проблема перспектив розвитку СНД, двосторонніх відносин України у рамках СНД, зокрема українсько-російські відносини.

Автор статті поставив перед собою такі цілі (завдання):

охарактеризувати становище України у контексті сучасних геополітичних реалій;

дослідити основні напрями співробітництва України з міжнародними організаціями;

обґрунтувати європейський вимір зовнішньої політики держави;

проаналізувати сутність та перспективи розвитку відносин України з СНД.

Українська зовнішня політика здійснюється на засадах рівноправності й добросусідства, які визначаються такими державними документами як Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, закони про дію міжнародних договорів на території України та про правонаступництво України (1991), про міжнародні договори України (1993), Основні напрями зовнішньої політики України (1993), Концепція національної безпеки України (1993), Конституція України (1996).

Сучасна українська геостратегія спирається на проголошені державою базові принципи формування зовнішньополітичного курсу. Це, насамперед:

виваженість і передбачуваність зовнішньої політики;

розбудова відносин з іншими державами та міжнародними організаціями на засадах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи;

дотримання принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, обстоювання

принципу: «безпека для себе -- через безпеку для всіх»;

відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання жодних територіальних претензій до себе;

визнання примату права, в тому числі міжнародного.

Найголовніша особливість української геополітики полягає в її багатовекторності. Така особливість зовнішньополітичного курсу виявляється у прагненні поєднати в єдиній стратегії кілька напрямів геополітичного розвитку, причому таким чином, аби обрані вектори не перекривали один одного, а, перетинаючись, не породжували нових ускладнень.

Указаний підхід пов'язується з визначенням відповідних пріоритетів, оскільки багатовекторність породжує значне збільшення кількості першочергових завдань за різними напрямами і рівнями міжнародного співробітництва. При цьому аналіз переваг і хиб відповідного рішення може ускладнюватися реаліями сучасного світу.

Згідно із геополітичними і просторовоекономічними складовими України як пріоритетними процесами її міжнародної ідентифікації можуть постати ті чи інші аспекти. Й головним для країни постає той орієнтаційний аспект, який є визначальною домінантою подальшого поступу. Такий аспект поєднує в собі як геополітичні прагнення, ціннісні мотивації, так і врахування історичних витоків і напрямів міжнародного розвитку в глобальному контексті.

Орієнтаційний аспект української геополітичної самоідентифікації можна поділити на три напрями. [1, c. 24] Перший з них -- це так звана самостійницька орієнтація, згідно з якою Україна має піддаватися якомога меншому впливу як із Заходу, так і зі Сходу. В геополітичній та воєнно-політичній системі ця орієнтація має ґрунтуватися на збереженні постійного нейтралітету й позаблоковості й наслідувати принципи політики П'ятої Республіки (Франція) часів де Г олля.

Іншим орієнтаційним спрямуванням можуть бути прозахідні уподобання. Прихильники цієї позиції аргументують свої підходи історичними витоками: мовляв, ще з княжих часів українські землі функціонували як органічна частина європейського простору (тобто Заходу). А відтак, ставши на шлях західної орієнтації, Україна приведе свої перспективи відповідно до історичної традиції й об'єктивної логіки.

Нарешті, третя орієнтація -- це конфедеративне блокування з Росією, тобто визнання пріоритету Сходу. Прихильники цього напряму як аргументи називають століття сусідського, спільного проживання народів України і Росії, спорідненість соціально-економічного поступу і т. ін.

Отже, з'ясування основної сучасної і майбутньої геополітичної перспективи для України -- річ непроста, оскільки вибір однієї з орієнтацій звужує коло взаємин із державами інших орієнтацій. Тому істотною засадничою складовою в геополітиці України є задекларований статус нейтральної країни, який може відіграти важливу роль у становленні нашої держави, незалежної від будь-якого сюзерена у воєнному і політичному відношенні.

Однак рубіжність геополітичного положення України спонукає її владну еліту до виваженіших оцінок та зовнішньополітичних уподобань. Йдеться про те, що розташування України репрезентує багато інтересів і зовнішньополітичних впливів. Україна важлива як для Європи, так і для Азії, де першим репрезентантом залишається Росія. «Чистий» нейтралітет позбавляє нашу державу вибору надійних союзників і може призвести до військово-політичної ізоляції, знизити авторитет України як великої європейської держави.

Тому логічним кроком у здійсненні геополітичної стратегії України виглядає перегляд статусу нейтральної держави на користь західноєвропейського вектора інтеграції.

Основний зміст сучасної вітчизняної соціальнополітичної трансформації полягає в тому, що під «європеїзацією» України розуміється її орієнтація на європейську, більш високу за своїм рівнем цивілізацію, на забезпечення всебічного співробітництва з європейськими країнами в політичній, економічній і гуманітарній сферах, входження до європейських політичних структур.

Важливим кроком України на шляху до Європи було формування і затвердження нових геополітичних імперативів, добровільне проголошення курсу на позаблоковість і досягнення нейтрального статусу.

Україна відмовилася від конфронтаційних підходів минулого і добровільно взяла на себе зобов'язання перед світовим співтовариством про без'ядерний статус держави. Виведення і знищення третього за розмірами ядерного арсеналу, яке відбулося у 1996р., виявилося безпрецедентним явищем у світовій практиці. [2, с.168]

Приєднавшись до Договору про цілковиту заборону ядерних випробувань, Україна виступила з ініціативною щодо нерозміщення ядерної зброї в тих європейських країнах, в яких вона нині відсутня. Принцип нейтралітету і позаблоковості став одним з основних принципів української геополітики. Хоча європейська орієнтація залишається магістральним напрямом геополітики Української держави, вона не повертається спиною до своїх східних сусідів та минулого, що з ними пов'язане.

Багатовекторність української геополітики передбачає відновлення власного культурноцивілізаційного ритму, культурно-етнічної самоідентифікації суспільства на терені оновленої тисячолітньої культури і вікових традицій з долученням найкращих здобутків сучасної людської цивілізації.

Як Європа ставиться до України? Виявляється, що вона не дуже поспішає прийняти нас у свої обійми.

По-перше, наша держава розглядається як потенційний конкурент, який у перспективі може розбалансувати і без того нестійкий європейський ринок сільгосптоварів.

По-друге, в очах європейців Україна -- велика держава, характерними ознаками якої є нестабільна кримінальна обстановка, адміністративна корупція, низька правосвідомість громадян, які, потерпаючи від безробіття, здатні вчинити небажаний тиск на ринок праці цивілізованих країн Заходу. Іншими словами, ця незрозуміла до кінця держава здатна якщо не порушити, то змінити геополітичний і гео-економічний простір об'єднаної Європи.

По-третє, деякі західноєвропейські політики у зближенні з Україною убачають певний ризик загострення стосунків з Росією. Тому чи не краще й далі розігрувати з Росією українську карту на втіху своїм геополітичним амбіціям?

Проте уже в перші роки незалежності авторитет України як демократичної держави значно зріс. У 1997р. Верховна Рада України ратифікувала Європейську Конвенцію з питань захисту прав і основних свобод людини. Отже, громадяни України здобули право звертатися до таких міжнародних судових установ як Європейський суд з прав людини. Було налагоджено контакти з багатьма європейськими структурами. Україна стала повноправним учасником Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про співробітництво і партнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Чимало зусиль довелося докласти аби стати повноправним членом такої впливової міжнародної регіональної організації, як Рада Європи (РЄ). Українська держава плідно співпрацює з Міжнародним валютним фондом, Міжнародним банком реконструкції та розвитку. Успішно розвиваються двосторонні міжнародні відносини, особливо з європейськими державами. Наприкінці XX ст. Україна стала учасником і членом 66 міжнародних організацій і форумів. [3, c. 427]

Все це створило навколо України принципово новий геополітичний простір, розширило можливості щодо застосування досвіду демократичних країн у вирішенні проблем державотворення й соціально-економічної трансформації суспільства.

Особливої уваги надається співробітництву з ООН Хоча Україна з 1945р. є членом цієї міжнародної глобальної організації, проте відсутність до початку 90-х років справжнього суверенітету позбавляла її можливості повною мірою відігравати самостійну геополітичну роль. Нині в ООН позиція України досить помітна. Про це свідчить, зокрема, обрання у 1998р. міністра іноземних справ України головою чергової сесії Генеральної Асамблеї ООН. З 1 січня 2000р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члена Ради Безпеки ООН.

Важливим політичним фактором є входження України до складу таких органів ООН, як ПРООН, ЮНІСЄФ, Комісії з прав людини. Відмова України від ядерної зброї дала підстави Президентові України в жовтні 1995р. на спеціальному урочистому засіданні

Генеральної Асамблеї ООН з нагоди 50-річчя утворення Організації запропонувати встановити особливий статус (з міжнародними гарантіями безпеки, консолідованою фінансовою і технічною допомогою, моральними стимулами) для тих країн, які відмовляються від ядерної зброї через реалізацію нової програми ООН «Світ XXI століття без ядерної зброї».

І надалі Україна намагається впливати на діяльність ООН шляхом розробки й висунення конкретних ініціатив і пропозицій, які підтримували б тенденції політичної діяльності ООН, й водночас відповідали б інтересам самої України. Як приклад можна назвати пропозицію української делегації в ООН підписати спеціальний міжнародний документ під заявою «Партнерство заради розвитку», в якому питання миру й безпеки сполучалися б з проблемами соціально-економічного розвитку.

Україна бере активну участь у миротворчій діяльності ООН. Відповідний контингент українських військовослужбовців (понад 1,2 тис. чоловік) з самого початку кризи в Югославії успішно виконував там свої функції. Підвищенню міжнародного авторитету України сприяла також її активна діяльність у складі Ради Безпеки ООН як непостійного члена.

Загалом Україна бере участь у діяльності більше як 60 організацій ООН (МАГАТЕ, ЮНІДО, МОП, ВПС та ін.).

Своє співробітництво з ООН Україна використовує для сприяння власним ринковим перетворенням в економіці, активнішого залучення міжнародних програм і фондів для вирішення завдань соціальноекономічної трансформації і формування громадянського суспільства.

Як уже зазначалося, одним із геостратегічних завдань незалежної України стало включення її до загальноєвропейського інтеграційного процесу, щоб стати повноправним учасником основних європейських структур. Однією з важливих міжнародних інституцій цього ряду є Рада Європи, статутним завданням якої є узгодження позицій і згуртування держав-учасниць на основі спільних принципів та ідеалів західної демократії, захисту прав і свобод людини.

Вступ до РЄ зумовлюється трьома основними принципами: держава-кандидат має бути правовою, поважати права людини, організовувати своє внутрішнє життя і зовнішню політику на засадах плюралістичної демократії.

Вже після проведення всеукраїнського референдуму у грудні 1991р. Міністерство закордонних справ України звернулося до Генерального секретаря РЄ з проханням провести переговори про визначення сфер і форм співробітництва. Після обміну делегаціями у вересні 1992р. Україна здобула статус «спеціально запрошена країна». Відтоді українські парламентарі як спостерігачі брали участь у діяльності Парламентської Асамблеї РЄ (ПАРЄ) і виявили себе активними учасниками її основних комітетів: з політичних питань, правових питань і прав людини, з питань стосунків з державами--не є членами організації. Представники України брали участь у розробці проекту Європейських конвенцій з питань громадянства, залучалися до підготовки конвенції про права національних меншин.

У 1992р. Україна офіційно оголосила про своє бажання стати постійним і рівноправним членом РЄ. Процес входження до неї був непростим і досить тривалим. В Україні була створена спеціальна Державна міжвідомча комісія з питань вступу до РЄ. Експерти РЄ констатували прагнення молодої держави узгодити своє законодавство з міжнародними нормами і стандартами. Зрештою, у 1995р. сесія ПАРЄ у Стразбурзі висловилася за прийняття України до цієї організації як повноправного члена. Україна стала 37-м членом РЄ і п'ятою серед колишніх республік СРСР (після Латвії, Литви, Естонії, Молдови).

Увійшовши до РЄ, Україна тим самим зобов'язалася приєднатися до понад як 150 конвенцій з прав людини. Співпраця проходить у цілому успішно, хоча виникали і виникають проблеми. Зокрема, з питання про заборону застосування смертної кари. Відповідне рішення під тиском РЄ було прийняте на засіданні Верховної Ради України у лютому 2000р. [4, c. 210].

Позитивно сприймається Радою Європи українська політика поглиблення і прискорення реформ -- аграрної, адміністративної, продовження приватизації, затвердження бездефіцитного бюджету і т.ін.

Важливою складовою геополітики України стало налагодження співробітництва з воєнно-політичною Північноатлантичною організацією -- НАТО.

Після розпаду СРСР визволені від тоталітаризму країни Східної і Центральної Європи дуже поспішали вступити до НАТО, прикритися «парасолькою» цієї організації, щоб забезпечити собі міжнародну безпеку. Виробила власну геостратегію відповідно до свого геополітичного положення і з урахуванням громадської думки щодо вступу до НАТО й Україна.

При виробленні цього геостратегічного завдання доводилося брати до уваги той факт, що у багатьох представників нашого суспільства, особливо у людей старшого покоління, схильних дотримуватися застарілих ідеологем, склалося неправильне уявлення про Північноатлантичний альянс, про його «агресивність» та «імперіалістичну сутність».

Проте саме завдяки впливу НАТО вдалося зменити багатовікове протистояння Франції і Німеччини, наблизити до континенту острівну Велику Британію, пом'якшити греко-турецькі суперечності. Попри тривале протистояння НАТО і ОВД була забезпечена відносна стабільність на євразійському просторі. Певна трансформація у діяльності НАТО продовжує відбуватися й нині. Зокрема, посилилася роль організації у здійсненні миротворчої діяльності, у приборканні агресії Іраку в 1990р., у налагодженні миру в колишній Югославії.

Перші кроки співробітництва України з НАТО зафіксовані Програмою «Партнерство заради миру» (1994), що відкрило можливості для співробітництва. У 1995р. Українська держава підписала з керівництвом НАТО «Програму партнерства заради миру», згідно з якою почали проводитися військові навчання, моделювалися миротворчі акції.

У 1997р. у Мадриді за участю Президента України було підписано Хартію про особливе партнерство з НАТО. У документі йдеться про визнання належності України до Центрально-Східної Європи, її вагомої ролі у забезпеченні стабільності на континенті. Хартія передбачає консультації та співпрацю у попередженні конфліктів, управлінні кризами, експорті зброї та передачі супутніх технологій, оборонній конверсії і т. ін. Хартія обумовлює також участь України в операціях об'єднаних сил, що дає змогу готувати не лише спеціальні миротворчі сили, а й спільні підрозділи, спроможні виконувати завдання національної оборони.

Реалізації положень Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО сприяє підписаний у 2000р. Указ «Про Державну програму співробітництва України з Північноатлантичним Альянсом на 2001--2004 роки».

Важливою подією стало відкриття у Києві в 1997р. інформаційного центру НАТО, що оперативно надає українським громадянам інформацію про діяльність альянсу.

Ефективно працює з 1999р. Комісія НАТОУкраїна. Нею розроблено Меморандум про порозуміння щодо планування заходів на випадок надзвичайних ситуацій. Створена спільна робоча група з питань військової реформи. Представники Альянсу в 2000р. уперше в рамках Комісії на рівні послів 19 країн-членів на чолі з Г енеральним секретарем НАТО провели засідання в Україні, на території країни, яка не є постійним членом організації.

Україна бере активну участь у засіданнях Ради Євроатлантичного партнерства на рівні міністрів закордонних справ, міністрів оборони, начальників генеральних штабів. У рамках програми «Партнерство заради миру» на території України постійно проводяться спільні навчання української армії і військ НАТО.

Активізуючи співробітництво з НАТО, Україна дотримується позаблокового курсу в зовнішній політиці і не ставить питання про безпосереднє входження до альянсу. Разом з тим існує наукова і громадська думка про те, що послідовна геополітична орієнтація України в європейському напрямі може привести нашу державу до складу НАТО. 3. Бжезинський навіть проголосив гіпотетичну дату цього можливого вступу -- 2010 рік.

Найголовнішою складовою геополітичного процесу інтеграції України до Європи є розширення її співробітництва з найбільшим європейським міждержавним утворенням -- Європейським Союзом (ЄС).

Цілі ЄС полягають у тому, щоб забезпечити країнам--учасницям Союзу економічне зростання і зайнятість населення, сприяти їхньому культурному розвиткові, підтримувати політичну стабільність і мир на континенті, а також удосконалювати структури власної організації. На цей гігантський «суперринок» припадає 42% світової торгівлі.

Природно, що Україна вважає вступ до цієї міжнародної організації стрижнем європейського вектора своєї геополітики. Керівництво держави наголошує, що «особливе значення має послідовна політика України щодо зближення з Європейським Союзом, набуття статусу асоційованого, а згодом повноправного члена ЄС».

Перші контакти почалися в 1991р., коли країни-- учасниці ЄС заявили у спеціально прийнятій Декларації про готовність налагодити співробітництво з постсоціалістичними державами Європи. Тоді ж почалася формалізація торговельних стосунків, закладалася відповідна законодавча база.

Важливим кроком у цьому напрямі стало підписання Україною у 1994р. Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС з політичних, економічних та гуманітарних питань, у тому числі про встановлення режиму найбільшого сприяння у торгівлі, скасування імпортних квот при укладанні торговельних угод. Трохи згодом Європарламент надав Україні фінансову допомогу в розмірі 85 млн. екю для зміцнення економіки ринкової орієнтації.

Новим етапом у співробітництві стало підписання у 1995р. двосторонньої тимчасової угоди про торгівлю та з інших економічних питань. З середини 90-х років регулярними стали зустрічі з «трійкою» Євросоюзу, відбувалися засідання Ради співробітництва. Відкрилося постійне представництво України у Брюсселі, створено спеціальний Комітет для зв'язків із ЄС.

Україна взяла участь у розробці Пакту Стабільності в Європі («план Балладюра»), схваленого на Паризькій конференції у 1995р. У Пакті передбачалося, що зміцнення стабільності у Центрально-Східній Європі відбуватиметься передусім зусиллями самих країн цього регіону за активної підтримки Євросоюзу.

Тривалий час Україна разом з іншими постсоціалістичними державами отримує адресну допомогу за програмою «ТАСІС», яку започаткував ЄС. У 1996р. у Києві була підписана Індикативна програма для України на 1996--1999 рр., що передбачала надання допомоги останній на суму 538 млн. екю. Основна мета програми -- сприяти проведенню економічних реформ, розвитку підприємництва, підготовці кадрів тощо. [5, c. 89]

Проте для вступу до ЄС Україні необхідно подолати дуже високий «поріг» -- досягти в політичній та економічній сферах певних європейських стандартів. Реалізації цього завдання сприяв проведений у Києві (1997) саміт «Україна--ЄС», у якому взяли участь керівники Єврокомісії та нашої держави. Були обговорені перспективи втілення в життя Угоди про партнерство та співробітництво, шляхи взаємодії у подоланні наслідків аварії на ЧАЕС, питання торгівлі, освіти тощо.

Про труднощі цього інтеграційного процесу для України свідчить, зокрема, той факт, що Угода про партнерство між Україною і державами ЄС була ратифікована лише в 1998р. Економічна співпраця, що передбачена в Угоді, спрямована на розвиток промисловості і кооперації, агропромислового комплексу, активізацію зв'язків у галузі науки та освіти тощо.

У 1998р. в Люксембурзі відбулося перше засідання Ради із співробітництва «Україна--ЄС», в якому взяли участь прем'єр-міністр України, керівники різних міністерств і відомств. Україна офіційно звернулася до ЄС з проханням про надання їй членства, про запрошення до участі в Європейській конференції, про сприяння у вступі до ГАТТ -- СОТ. Проте, хоча Угода про співробітництво набула чинності, ЄС не поспішає включатися до її реалізації.

І все ж активні дипломатичні дії дали певні результати. Україна отримала фінансову допомогу обсягом в 4 млрд. екю. Товарообмін з країнами ЄС зріс за останні роки більше як у два рази. На третьому саміті «Україна--ЄС» (1999, Київ) у спільному комюніке сторони підтвердили свою прихильність курсові на подальше зміцнення незалежності та суверенітету України, її демократичний розвиток, економічну стабілізацію, інтеграцію до європейської і світової економіки.

Важливою загальноєвропейською структурою, з якою від початку своєї незалежності Україна встановила тісні зв'язки, була Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (з 1995р. -- ОБСЄ). У лютому 1992р. Україна підписала Гельсінський заключний акт, в якому викладені перевірені практикою принципи міждержавних стосунків, безпеки і співробітництва європейських країн.

У 1994р. в Україні відкрилася місія НБСЄ, яка допомогла ліквідувати кризову ситуацію у Криму, зберегти непорушність українських кордонів.

Українська делегація брала активну участь у роботі V сесії Парламентської Асамблеї ОБСЄ (1996р., Стокгольм), на якій обговорювалося питання про модель загальноєвропейської безпеки для XXI ст. Українські політики поставили на засіданнях питання про створення без'ядерних зон у різних регіонах, про необхідність вирішення питання щодо депортованих народів і зокрема кримських татар.

Внесла свої пропозиції Україна і на форумі ОБСЄ, що відбувся 1999р. у Стамбулі. Зокрема, українська делегація запропонувала продовжити співпрацю, яку вела Місія ОБСЄ в Україні щодо розв'язання проблем кримських татар в АРК на постійній основі, й утворити Центр з етнічних досліджень у рамках офісу Верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин.

Досить успішно співпрацює Україна з такими європейськими кредитно-фінансовими установами, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), Світовий банк тощо.

ЄБРР, зокрема, надає Україні вигідні кредити, близько 60% яких спрямовано на кредитування приватних та акціонерних товариств.

Співпраця з МВФ корисна не тільки з огляду на те, що той виділяє дешеві кредити під здійснення різних соціально-економічних проектів, а й надає відповідну консультативну допомогу в розбудові ринкової економіки.

Україна успішно співробітничає з МВФ з початку 90-х років. Стратегічний характер мала трирічна програма на 1998--2001 рр., яку підтримував МВФ у рамках механізму розширеного фінансування (ЕРР). Обсяг кредиту на підтримку цієї програми -- близько 2,8 млрд. доларів США з урахуванням збільшеного на 20% загального фінансування по програмі (приблизно на 366 млн. дол.) відповідно до запиту української сторони. Загальна сума кредитів, наданих Україні МВФ за його програмами на початок XXI ст., сягала 3,5 млрд. доларів.

На тлі труднощів, що склалися у відносинах з ЄС, дедалі актуальнішою для України стає регіональна геополітика. У здійсненні важливих завдань геостратегії помітну роль відіграють такі регіональні міждержавні утворення, як ЦЄІ, ОЧЕС, БалтоЧорноморське співробітництво, ГУУАМ тощо.

Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ) виникла у 1989р. Спочатку до її складу входили чотири країни -- Австрія, Італія, Угорщина, Югославія, які ставили за мету налагодити багатостороннє співробітництво і сприяти стабільності та безпеці в регіоні. Нині ця організація об'єднує 16 країн. Найвищий форум організації -- щорічний саміт глав урядів, де кожна держава-учасник має право голосу і викладу своїх оцінок і пропозицій.

У 1994р. Білорусь, Болгарія, Румунія та Україна -- країни, які не входили до складу ЦЄІ, утворили Асоційовану раду організацій Центральноєвропейської ініціативи. Того ж року Асоційована рада зустрілася у Трієсті з представниками ЦЄІ. Про повне членство України в ЦЄІ рішення було прийняте в жовтні 1995р. у Варшаві. Офіційно членом ЦЄІ наша держава стала в червні 1998р.

Нині представники України беруть участь у засіданнях всіх форумів ЦЄІ. Утверджено Міжвідомчу комісію з питань Співробітництва у рамках ЦЄІ. Розроблено комплексний план взаємних контактів та співпраці з відповідними робочими органами об'єднання. Враховуючи особливу заінтересованість у розвитку своєї транспортної інфраструктури, Україна підключається до співробітництва в рамках Мариборзької угоди (Італія--Словенія--Угорщина), одним із основних завдань якої є здійснення проекту побудови транспортного коридору Трієст--Любляна-- Будапешт--Київ. [6, c. 41]

На самітах ЦЄІ (зокрема, у Празі 1999р.) українська сторона виявила інтерес до реалізації таких проектів, як відновлення судноплавства по Дунаю, підключення до електричної мережі обміну інформацією, яка поки що охоплює лише дев'ять країн ЦЄІ. Україна розраховує на підтримку її проекту транспортування каспійської нафти до Європи.

На Економічному форумі ділових кіл країн ЦЄІ, що відбувся паралельно із самітом, Україна представила цілий ряд проектів, у тому числі таких, які планується здійснити в спеціальних економічних зонах.

Надзвичайно важливе місце в сучасному житті України відводиться євразійському і південному векторам її геополітики, а в них особливу роль відіграє співробітництво із Союзом Незалежних Держав (СНД) -- колишніми республіками Радянського Союзу.

Відтоді, як сформувалося це міждержавне утворення, оцінки його діяльності є цілком протилежними: від категоричного твердження про те, що ідея СНД себе повністю вичерпала, до оптимістичного висновку, ніби СНД стає реальним полем інтеграційних процесів на пострадянському просторі.

Така розбіжність у поглядах є, безумовно, свідченням неоднозначності процесів, що відбуваються на території колишнього СРСР, і викликає чимало запитань. Зокрема, чи є ця організація для України оптимальним варіантом для співробітництва? В яких його формах нашій державі слід брати участь, з точки зору її національних інтересів? Наскільки ефективною є структура співдружності, механізми реалізації прийнятих нею рішень і т.ін?

СНД утворився для вирішення двох серйозних завдань. Перше -- це мирне, цивілізоване розлучення. Друге -- щоб знайти механізм співпраці, враховуючи попередні тісні економічні й інші зв'язки, інтеграцію. Це дало б можливість швидше подолати адміністративні методи управління і спільними зусиллями розв'язати складні проблеми переходу до ринку.

Співробітництво у рамках СНД, як відомо, розвивалося з великими труднощами, супроводжувалося елементами конфронтації і невиконання власних рішень, що призвело до падіння виробництва та інших кризових процесів у середині 90-х років. Більшість питань у СНД вирішується через домовленості глав держав і далеко не завжди на засадах демократії й у правовому полі. Якщо молоді незалежні держави, в тому числі Україна, вбачали у співдружності механізм цивілізованого і рівноправного співробітництва, то значна частина політичної еліти Росії розглядала СНД як інструмент закріплення російських впливів на їхніх територіях. За таких умов завдання України полягало в тому, щоб у процесі еволюції співробітництва уникнути інституалізації його форм, які б спричинили перетворення СНД на наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного характеру. Тим більше, що в структурі СНД утворено близько 70 статутних і галузевих органів співробітництва, 55 комітетів, комісій та інших організацій.

Можна виділити три періоди в розвитку стосунків України з СНД, в яких проявилися відповідні геополітичні парадигми.

Перший період (до 1994р.) пов'язаний з певною невизначеністю і дистанціюванням від СНД, спробою кардинальної переорієнтації зі Сходу на Захід. Послаблення, а нерідко й розрив традиційних, передусім економічних, зв'язків привели до виникнення в Україні соціально-економічних труднощів. Це був геостратегічний прорахунок, який призвів до втрати багатьох ринків збуту української продукції. Другий період (1994--1997 рр.) позначився масовим наступом української дипломатії на всіх напрямах з переносом співробітництва на двосторонню основу.

З 1997р. після проведення Кишинівського саміту для України визначилися контури нового курсу -- реалізації своїх національних інтересів за підтримки інших пострадянських країн, шляхом формування «другого центру впливу в СНД». Пошуки нової геополітичної комбінації привели до утворення такого міжнародного форуму, як ГУУАМ, у рамках якого Україна дістала можливість здійснювати власний геополітичний курс, що базується на утвердженні принципу різновекторності зовнішньої політики, передбачає тісну співпрацю з Росією, іншими країнами СНД без утворення наддержавності.

Україна ставить питання про необхідність реформування СНД, створення раціонального механізму економічного співробітництва, поглиблення міжнародної виробничої кооперації та прямих зв'язків між підприємствами країн-учасниць, реалізацію угоди про вільну торгівлю.

На початку XXI ст. політична атмосфера в органах співдружності змінилася на краще, зросли прагматизм і ефективність діяльності СНД. Було ухвалено цілу низку конструктивних рішень, у тому числі і з питань організації вільної торгівлі, в чому особливо заінтересована Україна.

В переліку органів СНД у галузі військового співробітництва налічується 29 назв підрозділів, у більшості яких Україна участі не бере. Зокрема, наша держава не підписала документи військово-політичного характеру, що стосуються створення сил і органів колективної безпеки, миротворчих формувань тощо. Україна не є учасницею Договору про колективну безпеку СНД від 15 травня 1992р. й утримується від будь-яких кроків, пов'язаних із залученням її до воєнних союзів у рамках СНД. Не підтримала вона також ідею створення спільних прикордонних військ, вважаючи, що такі питання слід вирішувати відповідно до загальновизначених норм міжнародного права.

А втім Україна не відмовляється від участі у діяльності окремих колективних військових інституцій Співдружності. Зокрема, нашою державою підписано «Угоду про створення системи протиповітряної оборони держав--учасниць СНД», «Рішення про призначення Г олови координаційного комітету з питань протиповітряної оборони держав--учасниць СНД». Українські військові беруть участь у діяльності Штабу з координації військового співробітництва держав-- учасниць СНД, у підготовці й проведенні окремих спільних заходів оперативної і бойової підготовки.

На всіх самітах СНД українське керівництво наголошує на необхідності вирішення передусім економічних завдань, зокрема створення більш сприятливих умов для товарообміну на ринку СНД. Взаємний експорт держав--учасниць співдружності майже в чотири рази менший, аніж їх експорт у треті країни.

У політичній та економічній сферах Україна надає пріоритетного значення двостороннім стосункам у рамках СНД. Геополітичні інтереси нашої країни продиктовані тут необхідністю забезпечити правову базу торговельно-економічних зв'язків з країнами співдружності, доступу українського капіталу до ресурсів та ринків збуту СНД. Адже на ці ринки припадає близько 80% українського експорту.

У рамках СНД близькість культур, мов, менталітету, давні історичні зв'язки сприяють налагодженню добросусідських стосунків передусім між трьома слов'янськими народами. У Росії проживає 4,4 млн. українців, в Україні -- 12 млн. етнічних росіян. У Білорусі мешкає понад 300 тис. українців, в Україні -- понад 400 тис. білорусів. На початку XXI ст. частка Росії у зовнішньоекономічному обороті України сягала 36% (10,4 млрд. дол.). На середину 90-х років обсяг торговельного обміну між Україною і Білоруссю перевищував 1,4 млрд. доларів. [7, с. 90]

У середині 90-х років у СНД, як уже згадувалося, склалося угруповання ГУУАМ, до складу якого увійшли Грузія, Узбекистан, Україна, Азербайджан і Молдова. Його учасники поставили своїми основними цілями відновлення «Великого шовкового шляху» (проект ТК-АСЕКА), боротьбу з міжнародним тероризмом і організованою злочинністю, спільне використання каспійських енергоресурсів (проект ШОСАТЕ). Остаточне організаційне оформлення цього об'єднання знайшло втілення в Хартії, підписаній президентами країн-учасниць у 2001р. у Ялті, яку Л. Кучма проголосив столицею ГУУАМ.

Реалізація проекту, що передбачає видобуток і транспортування каспійської нафти, не тільки б відкрила для України, як і для інших членів ГУУАМ, доступ до світового «нафтового пирога», а й стала б додатковим фінансово-політичним інструментом на підтримку незалежності та геополітичного впливу на південному напрямку. Серед альтернативних маршрутів переміщення енергоресурсів з Каспію на Захід найпривабливішим виглядає «український» (Баку--Супса-- Одеса--Броди--Гданськ). Проект відновлення «Великого шовкового шляху», який би суходолом пов'язав Центральну Азію і Європу, став одним з каталізаторів утворення самого ГУУАМу. Необхідність створення Євро-Азійського транспортного коридору (ЄАТК) давно відчувається у країнах Європи, що й знайшло втілення у рішенні Європейської конференції міністрів транспорту розробити проект автостради Лісабон--Пекін, яка має проходити і по території України. У 1996р. в Афінах на засіданні робочої групи проекту ЄАТК «ТК-АСЕКА» було прийняте рішення про визнання України повноправним учасником проекту. Європейська Комісія з транспорту і Міністерство транспорту України підписали меморандум про взаєморозуміння, зобов'язавшись всіляко сприяти реалізації проекту. Внаслідок реалізації проекту для членів ГУУАМ, особливо України, відкриються сприятливі можливості для включення у світову систему економіки як для країн--транзиторів товаропотоків великого

Євразійського простору. Слід додати, що ГУУАМ має статус спостерігача при ООН, країни--члени ГУУАМ співпрацюють з ОБСЄ, НАТО.

Підсумовуючи визначення контексту геополітичних реалій України та їхнього віддзеркалення у співробітництві з міжнародними організаціями, зазначимо таке.

Проблеми геополітичної орієнтації, а також шляхи їхнього вирішення тісно пов'язані з подоланням українського комплексу психологічної, соціокультурної роздвоєності.

Вихідним для політичного керівництва України має стати усвідомлення того, що майбутнє залишається за тим способом життя, який забезпечує кращу суспільну організацію, сталий розвиток науки й економіки, права людини.

У площину найважливіших завдань має бути покладене набуття державою якостей вигідного, надійного в економічному й політичному вимірах партнера як на європейському, так і на світовому ринках.

Варто зауважити, що останнім часом, долаючи труднощі, Україна дедалі більше набуває рис впливової держави, перетворюється на активного суб'єкта міжнародних відносин, справжнього «гравця» на геополітичній шахівниці Євразії.

Український етнос завжди був органічною складовою європейської спільноти не тільки з огляду на своє географічне положення, а й завдяки особливостям культури, тісним взаємозв'язкам зі східноєвропейськими країнами, які нині відроджуються на цивілізованій основі.

Перший, поки що невеликий досвід незалежного розвитку держави переконливо свідчить, що європейський вектор української геополітики слід розглядати не в формально-географічному чи вузькопрагматичному плані. Йдеться не про те, щоб домагатися формального включення у західні структури, а про те, щоб самим взяти участь у побудові нової Європи. Причини того, що інтеграція України в загальноєвропейський процес відбувається повільно, треба шукати не в зовнішніх, а у внутрішніх чинниках, оскільки Україна не має ще досконалої державності і громадянського суспільства.

Історичний досвід показує, що Україна, перебуваючи на перехресті стратегічних інтересів великих держав, може досягти геополітичного балансу і створити сприятливі умови для свого піднесення тільки у випадку гармонійного розвитку різних напрямів своєї геостратегії. Зрештою, українська геополітична парадигма не може бути застиглою, догматичною. Її творчий розвиток, постійна адаптація до нових конкретно-історичних умов є запорукою успішного майбутнього країни.

Подальші дослідження сучасного геополітичного становища України можуть бути зосереджені у таких напрямках:

а) діяльність України у складі ГУУАМ;

б) регіональне співробітництво Польщі та України;

в) проблеми та перспективи сучасних українськобілоруських відносин.

Література

співробітництво міжнародний україна зовнішня

Пирожков, С. Українські пріоритети в геополітиці [Текст]/ С.Пирожков // Віче. 2000. №5.

Стратегія розвитку України. Теорія і практика [Текст] / за ред. О. С. Власюка К., 2002.

Зовнішня політика України в умовах глобалізації (1991-2003 рр.). Анатована історична хроніка міжнародних відносин [Текст]. К.: Генеза, 2004.

Чекаленко, Л. Зовнішня політика України [Текст] / Л.Чекаленко. К., 2007.

Губський Б.В. Євроатлантична інтеграція України [Текст] / Б. В. Губський. К., 2002.

Україна і світ: проблеми і перспективи міжнародних відносин [Текст]. К., 2003.

Концепция внешней политики России [Текст] // Внешняя политика и безопасность современной России. М., 2003.

Размещено на Allbest.ru