1.1 Суть та значення регіональної політики у сучасному суспільстві

2.1 Особливості регіональної політики в ЄС

регіональний політика інтеграційний угрупування

Диспропорційність взагалі притаманна будь-якій системі, що розвивається, і прагнення досягти повної гармонії в межах існуючих ієрархічних зв'язків часто-густо лишається нездійсненним, скільки б зусиль до цього не докладалося. З іншого боку, абсолютна відсутність регулювання може призвести до цілковитої дезінтеграції самої системи, що зводить нанівець здобутий у ході інтеграції синергетичний ефект. Саме на ґрунті "розумної достатності" вибудовувалася у повоєнні часи регіональна політика ЄС.

Римський Договір про європейські співтовариства (1957 р.) поряд з численними ініціативами та певними механізмами регулювання мав у своїй основі ще й ідею гармонізації регіонального розвитку, яка передбачала збалансований поступ усіх регіонів Європейського співтовариства, але передусім тих, що відставали (less-favoured regions). Оскільки проголошення ідеї вирівнювання (до речі, європейці не дуже полюбляють це слово, вважаючи його синонімом "нівелювання", тобто стримування найуспішніших територій та "підтягування" депресивних) не могло обійтися без запровадження реальних механізмів та інструментів регулювання. У 1958 р. в межах тодішнього інтеграційного формування було створено Європейський соціальний фонд (ESF), статутну діяльність якого важко переоцінити: адже завдяки йому мільйони європейців пройшли перенавчання за новими професіями, отже, отримали роботу з вищою заробітною платою. Упродовж 50 років фонд відігравав головну роль у реалізації тендерної, молодіжної і певною мірою - освітньої і технологічної політики.

І все ж таки найбільш конфліктним в Європейському співтоваристві тієї пори залишалося сільське господарство. "Винні війни" між Італією і Францією, проблеми збуту надлишкової яловичини, сирів та дешевих цитрусових, необхідність впровадити квоти на вилов риби виявили чимало глибоких суперечностей в інтеграційному угрупованні, а рішення, які приймалися в Брюсселі, інколи призводили до подальшого занепаду регіонів, зокрема тих, що мали переважно аграрну спеціалізацію. Уже на початку 60-х років стало зрозумілим, що без подальшого стимулювання сільського господарства та планування випуску аграрної продукції не обійтися. Ці та деякі інші функції було покладено на Європейський фонд забезпечення і гарантій у сільському господарстві (EAGGE) ", створений у 1962 р. Його роль, особливо Секції управління, у реалізації структурної політики ЄС була доволі значною, оскільки передбачалися застосування фінансових механізмів у розвиткові аграрних територій і допомога фермерам у найменш розвинутих регіонах.

У 70-х роках у країнах Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) виразно позначився той факт, що в інтеграційному угрупованні існує чимало й інших проблемних регіонів, зокрема "старопромислових", які ще на початку XX ст. вважалися авангардними з огляду на їхню промислову спеціалізацію (чорна металургія, вугільна промисловість тощо), а наприкінці 60-х уже характеризувалися сталою тенденцією до занепаду. Ельзас та Лотарингія, за які впродовж багатьох років боролися Франція і Німеччина, стрімко скочувалися до розряду депресивних, тому що застосування в ЄС матеріапоощадних технологій суттєво зменшувало попит на чорні метали, вугілля, кокс тощо. Ідея підтримки регіонів, що "потерпали" від науково-технічного прогресу, дуже швидко матеріалізувалася: у 1975 р. було створено Європейський фонд регіонального розвитку (ERDF), на який було покладено функції розвитку інфраструктури регіонів, стимулювання створення нових робочих місць (цю функцію нерідко критикували через дублювання її Європейським соціальним фондом), підтримки проектів місцевого масштабу тощо[11, c. 93-96].

Єдиний Європейський акт (1986 р.) визначив напрями політики згуртування (Cohesion Policy), яка й досі є пріоритетною і передбачає функціонування поліструктурної моделі соціально-економічного розвитку регіонів ЄС. Уже в 1988 р. Рада ЄС у Брюсселі ухвалює рішення про здійснення операцій по лінії Фондів солідарності (нинішня назва - Структурні фонди), для чого бюджетом відводилося 68 млрд. екю.

Останнє десятиріччя XX ст. характеризувалося подальшим удосконаленням політики регіонального розвитку. Зокрема, за Договором про ЄС, більш відомим під назвою"Маастрихтський" (1992 р.), було створено Фонд згуртування (Cohesion Fund) для підтримки проектів щодо транспортної системи й охорони навколишнього середовища, а вже Единбурзький саміт (грудень 1993 р.) Європейської Ради рекомендував Європарламенту виділити на реалізацію політики згуртування 200 млрд. екю, що становило третину всього бюджету ЄС. Того ж року було створено так званий Фінансовий інструмент управління рибальством (FIFG), роль якого для приморських територій, що спеціалізувалися на виробництві морепродуктів, важко переоцінити. У цей період дістають підтримку численні ініціативи щодо єврорегіонального співробітництва, розвитку комунікацій, обмінів, професійного навчання тощо, більша частина яких мала неабияке значення для подальшого зближення регіонів.

Кошти, що виділялися у 90-ті роки для регіонів, були рекордними за обсягами для ЄС, а тому логічним був і системний аналіз наслідків такого розширеного фінансування. Учені-регіоналісти з Лондонської школи економіки та політики, що займалися проблемами конвергенції, дійшли висновку, що регіони в цілому мали тенденцію до зближення. Швидкість конвергенції вперше розрахував англійський ДОСЛІДНИКА. Родрігес-Посе; на його думку, середній коефіцієнт регіональної конвергенції в ЄС упродовж 1977-1993 pp. становив 1,2% на рік 13. Поряд з тим, як показав аналіз, вісім цілей структурної політики (включаючи підцілі), сформульованих для реалізації основних ідей регіональної єдності, були доволі обтяжливі для Структурних фондів Євросоюзу, кошти яких часто-густо розпорошувалися. До того ж деякі регіони, зокрема п'ять регіонів Греції, не тільки не виявили тенденцію до зближення, а навпаки, вже наприкінці 90-х років для них стала притаманною дивергенція до інших регіонів ЄС. Це вимагало нових підходів до регулювання регіональних диспропорцій на наднаціональному, національному та локальному рівнях[13, c. 34-36].

У березні 1999 р. на засіданні Європейської Ради в Берліні було прийнято фундаментальні рішення щодо розвитку ЄС у найближчі 7 років; документ, який дістав назву "Agenda-2000" ("Порядок денний-2000"), визначив перспективи, прості й послідовні фінансові механізми гармонізації регіональних суперечностей. Було сформульовано такі цілі:

-сприяння розвиткові та реструктуризації регіонів, що відстають (мета 1);

-підтримка регіонів зі структурними проблемами у сфері соціально-економічних перетворень та сільського господарства (мета 2);

-модернізація політики в царині освіти, професійно-технічної підготовки, зайнятості і відповідних систем (мета 3).

Основними механізмами реалізації цілей стали зазначені вище Структурні фонди ЄС та Фонд згуртування, які у своїй діяльності почали користуватися п'ятьма принципами, що встановили нові правила регулювання регіонального розвитку, а саме:

-концентрації (передбачалась підтримка лише тих проектів, що відповідали цілям "семирічки");

-програмування (вимагалося досягнення необхідного ефекту, визначалися стадійність і взаємодія на локальному рівні);

-партнерства (системна взаємодія і кооперація міжЄврокомісією, національними регіональними та локальними органами влади);

-компліментарності (від кожного з учасників вимагалася конкретизація фінансового внеску до спільного проекту);

-субсидіарності (реалізація заходів на наднаціональному рівні може бути здійснена лише тоді, коли ефективність роботи на національному, регіональному, локальному рівнях поступається перед ним).

Основними інструментами реалізації регіональної політики на національному та наднаціональному рівнях в ЄС виступали: інвестиційний грант (найпотужніший з усіх існуючих), субсидіювання відсоткових ставок (Бельгія, Німеччина, Греція, Норвегія, Португалія, Великобританія), податкові пільги (Фінляндія, Франція, Греція, Італія), податкова знижка на амортизацію (Греція), субсидії, пов'язані з використанням робочої сили (Австрія, Бельгія, Франція, Ірландія, Швеція, Великобританія), транскордонні пільги (Фінляндія, Швеція).

Досить дискусійною була проблема диференціації країн за рівнем економічного розвитку, яка, проте, чітко корелювала з показниками максимального рівня допомоги з боку фондів ЄС. Країни-"аутсайдери" - Греція, Ірландія, Португалія - могли розраховувати на фінансування 75% вартості регіонального проекту з боку Структурних фондів (це була "стеля"), Іспанія - на 60%, Італія - на 50%, Великобританія - на 47,5%, Австрія - на 40%, Фінляндія, Німеччина, Швеція - на 35%, Франція - на 30%, нарешті, країни-лідери - Бельгія, Данія, Люксембург, Нідерланди - лише на 25%.

Остання група фінансувалася у таких обсягах здебільшого з політичних міркувань, адже за відносним показником ВВП на душу населення (ПКС) їм не було рівних в ЄС; громадяни цих країн мали, проте, знати, що сплачувані ними податки використовуються і на їхні потреби.

Тобто створювався так званий регіонально-інтеграційний ефект, за яким багаті країни могли розраховувати, що вільний рух робочої сили не спричинить надмірну її пропозицію в мегаполісах країн-лідерів, а менш розвинуті країни були заінтересовані в підвищенні своєї конкурентоспроможності через модернізацію інфраструктури, часткове вирішення проблеми безробіття тощо[14, c. 51-54].

На початок реалізації "Порядку денного-2000" всі регіони ЄС були приведені у відповідність до системи номенклатурно-територіальних одиниць статистики (NUTS), запровадження якої розпочалося ще в 1988 р. Ця модель дозволила вибудувати чітку ієрархію регіонів 15 країн Європейського Союзу, яка відтепер включала: -NUTS-I (78 од.). Це були землі Німеччини, Бельгія, Данія, Швеція, Ірландія, а також Уельс та Шотландія у Великобританії, території просторового планування ZEAN у Франції та інші регіони;

-NUTS-II (210 од.) - автономні регіони в Іспанії та Франції, включаючи її заморські території, провінції у Бельгії та Данії, італійські регіони, австрійські "Lander", німецькі "Regierungsbezirke" (первинні адміністративні субрегіони в землях) тощо;

-NUTS-III (1093 од.) - первинні локальні формування, які умовно відповідають "сільським районам" України, що об'єднані між собою по дві-три одиниці.

Хоча деякі з країн (Великобританія) зберігали і дрібніші формування (NUTS-IV; NUTS-V), розподіл коштів Структурних фондів за метою 1 був спрямований лише на рівень NUTS-II, а за метою 2 - на рівень NUTS-ПІ. Будь-яка країна, що збиралася увійти до ЄС, мала провести регіональну реформу з чіткою ідентифікацією рівнів NUTS.

Розподіл коштів Структурних фондів ЄС здійснювався суворо за європейськими пріоритетами: 2/3 загальної суми, - а це 135 млрд. євро в цінах 1999 p., відводилося на фінансування мети 1, тобто тих регіонів, де показник ВВП на душу населення (ПКС) був нижчий за 75% від середнього по ЄС; 22,5 млрд. євро витрачалося на реалізацію мети 2, а 24 млрд. євро - мети 3. Крім того, кошти ЄС розподілялися між ініціативами громад, зокрема, на програму "Інтеррег-Ш" (розвиток єврорегіонального співробітництва) було виділено 4,9 млрд. евро, "Урбан-ІІ" (відродження міст і депресивних міських територій) - 0,7 млрд. евро, "Еквал" (запобіжні заходи щодо дискримінації на ринку праці) - 2,8 млрд. евро, "Лідер" (піднесення активності в сільських громадах та розробка локальних стратегій) -2,0 млрд. евро.

Окремий напрям фінансування мав Фонд згуртування. Його діяльність була зорієнтована лише на чотирьох "аутсайдерів" ЄС - Грецію, Португалію, Іспанію, Ірландію, а метою можна було вважати конвергенцію (хоча і не тільки її) регіонів рівня NUTS-II та їхнє зближення з іншими регіонами країн-лідерів ЄС-15. У грудні 2002 р. на саміті ЄС у Копенгагені було ухвалено історичне рішення про його розширення, і країни-кандидати отримали потужне фінансування за напрямом "Pre-accession aid" (передвступна допомога) у розмірі 10,5 млрд. евро за програмою ФАРЕ (PHARE - поліпшення державного управління, соціальне та економічне зближення) та 3,5 млрд. евро за програмою САПАРД (SAPARD - спеціальна передвступна програма для сільського господарства й розвитку села).

Досить великі кошти виділялися для цих країн і в подальшому (вже після вступу 1 травня 2004 р. 10 з них) за напрямом "Post-accession". Значна частина цих коштів також потрапляла до регіонів.

Підбиваючи підсумок "регіональної семирічки", отже, визначаючи особливості еволюції усієї регіональної моделі в ЄС упродовж останніх 50 років, відзначимо таке:

1.Процеси регіональної конвергенції в ЄС у цілому домінували над дивергенцією. Так, за даними Єврокомісії19, нижня межа депресивних регіонів рівня NUTS-II піднялася у період між 1988 та 1998 pp. від 63 до 70% (за показником ВВП на душу населення - від середнього по ЄС). Економічне зростання деяких з них було особливо відчутним. Зокрема, рішучий прорив зробили східні землі Німеччини (з 37% у 1991 р. до 68% у 1995 р.) та Ірландія (з 64% у 1988 р. до 119% у 1999 p.). Найбільш проблемними в цьому відношенні залишалися регіони Греції: частина з них скотилася на нижчі позиції (Центральна Македонія упродовж 1988-1998 pp. зменшила цей показник від 63 до 60%, Континентальна Греція - від 72 до 64%, Пелопоннес - від 58 до 57%), а також Італії (Мезогоріо - від 69 до 68%), Великобританії (Мерсисайд та Хайленс - від 80 до 75%, острови - від 83 до 76%).

2.Упродовж останніх 7 років значна частина регіонів ЄС розвивалася переважно екстенсивно. Фінансова підтримка з боку Структурних фондів надавалася передусім для розвитку інфраструктури у депресивних регіонах, проте їхній технологічний рівень залишався поза увагою, на що було чітко вказано у Лісабонській стратегії ЄС (березень 2000 р.).

3.Найбільшими темпами зростали європейські мегаполіси, які стрімко перетворювалися в гіпердинамічні міста. ВВП на душу населення в них (ЄС-15) у 2,5 раза перевищував середній показник по Співтовариству.

4.Диспропорціїу ВВП, заробітній платі, рівнях безробіття між регіонами старих і нових членів ЄС призвели до активної міграції населення з депресивних територій держав ЦСЄ (найгірші умови мали східні регіони Польщі та Словаччини, де рівень безробіття в окремі роки перевищував позначку у 25%) до гіперактивних (Великий Лондон, Іль-де-Франс, Брюссель, Дублін та ін.).

5. Україна ЦСЄ пік ділової активності припадав на мегаполіси (столиці). Так, у 2002 р. частка ПІІ, що надійшли до столиці Чехії, становила 47%, Словаччини -50%, Угорщини - 60%, Естонії- 81% 20. Гіперконцентрація інвестицій зробила столиці країн цього мегарегіону досить привабливими для сільського населення, а зростаюча пропозиція вільних робочих місць створила цілий комплекс додаткових проблем (дорожнеча житла, високі ціни на товари та послуги, піднесення рівня соціального розшарування тощо).

Проте загальна тенденція до зближення регіонів, чіткий та прозорий фінансовий механізм регулювання, за визначенням багатьох авторитетних експертів, і досі в економіці постіндустріальних країн вважаються неперевершеними[15, c. 219-223].

2.3 Механізми та інструменти реалізації регіональної політики ЄС у 2007 - 2013 роках

Нова політика вирівнювання має посилити солідарність між країнами-членами ЄС і зробити економічно слабші регіони більш привабливими, інноваційними та конкурентоспроможними місцями, де можна було б добре жити і працювати. З 1988 року ЄС інвестував 480 мільярдів євро у свої „менш благополучні” регіони. Близько 70% цих коштів пішли у регіони, де загальний рівень доходів населення був нижчий за 75% середнього рівня доходів у ЄС. Сьогодні на порядок денний виноситься питання посилення ефективності таких інвестицій. У період з 2007 по 2013 рік інвестиції у вирівнювання сягнуть 308 мільярдів євро. Вже сьогодні можна говорити про значне скорочення розриву між економічним і соціальним рівнем різних регіонів, однак розширення 2004 року поставило перед політикою вирівнювання нові завдання. Політика вирівнювання сьогодні потрібна, як ніколи, відтак, вона має працювати ефективніше, ніж раніше. Політика вирівнювання охоплює близько половини населення ЄС і переважну більшість нових країн-членів. Між 1998 і 2001 роками, коли почала працювати політика вирівнювання, розрив між найбагатшими і найбіднішими регіонами ЄС скоротився на одну шосту. Завдяки політиці вирівнювання з 1989 по 1999 рік ВВП Греції виріс на 10%, а Португалії - на 8,5%. Очікується, що у 2007-2013 роках політика вирівнювання дозволить досягти зростання ВВП у нових країнах-членах ЄС на 7-12% і створення 2,5 нових мільйонів робочих місць[14, c. 58].

Європейський інвестиційний банк щороку надаватиме Болгарії від 500 до 700 мільйонів євро. Про це йдеться в Меморандумі порозуміння, погодженому Болгарією та Європейським інвестиційним банком (ЄІБ). Документ було підписано 5 жовтня. Кошти надаватимуться у період між 2007 та 2013 роками. Вони будуть спрямовані побудову сучасних транспортних мереж, стимулювання економічного розвитку країни, виконання проектів ЄІБ, сприяння зміцненню партнерства між державним та приватним секторами економіки Болгарії.

Діяльність Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) спрямована на зміцнення соціально-економічного гуртування Європейського Союзу. Допомагаючи менш заможним регіонам, Банк сприяє зменшенню розривів у рівні економічного розвитку всередині Союзу. Допомога новим державам-членам ЄС є одним із пріоритетів діяльності Банку[10, c. 35].

Розділ 3. Шляхи та напрями зближення регіональної політики, особливості регіональної політики в Україні

Після розширення Європейського Союзу, Україна та ЄС межують між собою і, як безпосередні сусіди, протистоять спільним викликам транскордонного характеру, від нелегальної міграції до організованої злочинності у всіх її формах. Незважаючи на вже досягнутий істотний прогрес у стосунках з питань юстиції, свободи і безпеки, обидві Сторони відзначили свою постійну налаштованість на подальше зміцнення конструктивного партнерства між Україною та ЄС, що засновується на спільних цінностях, таких як повага до принципів демократії, верховенства права і фундаментальних прав.

Встановлено, що регіональна політика - важлива сфера діяльності держави, зумовлена її регіональним розвитком, спрямована на вдосконалення суспільної діяльності в регіонах, враховуючи загальнонаціональні пріоритети, інтереси та можливості регіонів. Сутністю регіональної політики є ефективне управління регіональним розвитком країни з урахуванням об'єктивних процесів, що відбуваються в регіонах, та реалізація інтересів держави відносно регіонів. Мета регіональної політики - згладжування соціально-економічних диспропорцій у розвитку регіонів у контексті загального економічного піднесення країни і підвищення стандартів життя населення, вирішення проблем депресивних регіонів, стимулювання економічного зростання найрозвиненіших регіонів.

На регіональний розвиток країни, територіальні відмінності в її господарській діяльності та рівнях життя населення значно впливають суспільно-географічні чинники: природно-ресурсний, демографічний, науково-інтелектуальний потенціал, спеціалізація й територіальна структура господарства, розселення населення і ступінь урбанізованості території, географічне та геополітичне розташування регіонів, їх інфраструктурне забезпечення. Вони є первинною основою суспільних процесів в регіонах. В роботі визначено, що значення кожного з них для окремого регіону і на певному відрізку часу може змінюватися. Посилення ролі соціальних та інтелектуальних чинників, зменшення впливу природно-географічних і матеріальних чинників є основою сучасного регіонального розвитку в країнах ЄС.

Країни ЄС мають одну з найкращих у світі моделей регіональної політики. В результаті проведеного аналізу встановлено, що вони активно використовують наукові розробки у практиці регіонального розвитку, мають значний досвід регіональної політики. Протягом останніх 50-ти років в країнах ЄС суттєво вдосконалено важелі щодо підтримки депресивних і стимулювання високорозвинених регіонів з метою підвищення їх конкурентоспроможності[5, c. 60-63].

Основою регіональної політики України за нинішніх економічних обставин і бюджетних обмежень має бути поєднання окремих принципів і стандартів ЄС із виробленням власних важелів посилення конкурентоспроможності регіонів. Нині для досягнення ефективного регіонального розвитку доцільно поєднувати помірний протекціонізм із стимулюванням вільного ринку. Важливою складовою державної регіональної політики є обґрунтований перерозподіл національного доходу - від регіонів із благополучною соціально-економічною ситуацією до проблемних регіонів. Економічні важелі та інструменти мають бути зорієнтовані не стільки на механічне переміщення фінансових ресурсів, скільки на стимулювання внутрішньої ініціативи, ефективне використання потенціалу регіонів.

Результати дослідження вказують на те, що одним із найбільш ефективних напрямів регіональної політики в Україні, виходячи з досвіду ЄС, є стимулювання внутрішнього (ендогенного) розвитку регіонів на основі використання місцевих умов і ресурсів, а також конкурентних переваг, зумовлених дією зовнішніх чинників. В умовах глобалізації світової економіки, посилення впливу міжнародних організацій і ТНК держава має співпрацювати з регіонами як з рівними партнерами для економічного піднесення та підвищення рівня життя.

Необхідно зробити наголос в регіональній політиці України на стимулювання розвитку найбільш перспективних регіонів, що формують конкурентоспроможну структуру господарства, сприяють зростанню продуктивності праці, підвищенню ефективності суспільного виробництва країни. Одночасно держава має гарантувати громадянам незалежно від місця їх проживання мінімальні соціальні стандарти. З цією метою регіональна політика України має бути зорієнтована на відродження та економічне зростання депресивних регіонів, зокрема завдяки стимулюванню міжрегіонального співробітництва. Стосовно старопромислових регіонів раціональними на нинішньому етапі є глибока реструктуризація їх економіки, посилення ролі приватного підприємництва, особистої ініціативи, вдосконалення системи освіти, інтеграція між науково-дослідним і виробничим секторами та ін.[9,c. 146-148].

3.2 Інструменти зближення

Сучасні світові тенденції, європейські процеси, кардинальні зміни в житті України як держави суверенної та незалежної, пов'язані з державним будівництвом та означенням стосунків з іншими державами, з усією очевидністю піднесли нагальність власного переосмислення феномену права. Історичне тяжіння до європейських ціннісних орієнтирів та спроможність власної правової традиції перетворює європейське право на об єкт сучасних досліджень, зокрема об'єкт міжнародно-правового осмислення.

У системі пріоритетів України особливе місце посідає співробітництво з Європейським Союзом. Як зазначено в “Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу”, затвердженої Указом Президента України від 11 червня 1998 року, “національні інтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС”. Наближення меж Європейського Союзу до кордонів України актуалізує проблему її взаємовідносин з цим інтеграційним об єднанням, вимагає визначення найбільш ефективної стратегії і тактики інтеграції України до ЄС.

Підвалини встановлення відносин між Україною і ЄС були закладені ще наприкінці 80-х років Радянським Союзом, що підписав з ЄС низку договорів. Після здобуття Україною незалежності були здійснені певні кроки до зближення з ЄС. У 1994 р. був підписаний базовий документ - Угода про партнерство і співробітництво, яка містить норми, що регулюють основи взаємин між Україною і Європейським Союзом. Загальне публічно-правове значення положень Угоди полягає в тому, що Україна зобов'язалася приєднатися до низки міжнародних конвенцій, участь у яких не тільки піднімає престиж України на міжнародній арені, але і так само підвищує шанси на майбутню інтеграцію України в ЄС і готує її до вступу у СОТ. Норми УПС мають і важливе правове значення, оскільки:

а) зближення законодавства дозволяє звести до мінімуму можливі колізії в правовідносинах;

б) у випадку виникнення колізій, проблема може бути вирішена на рівні світових стандартів.

У взаємному зближенні зацікавлені і Європейський Союз, і Україна. Цю тезу обґрунтував у своїй доповіді Євген Бершеда, перший заступник міністра закордонних справ України. Євген Бершеда підкреслив особливе значення економічних міркувань, що лежать в основі стратегії взаємного зближення. Таку стратегію треба розробляти, виходячи з оцінки стану економіки України, нагальної потреби проведення економічних реформ і бажання українського керівництва здійснити такі реформи. Україна заявила про свій намір будувати соціально орієнтовану ринкову економіку європейського типу, «соціалізм по-європейськи», тому економічний досвід саме країн ЄС є для України надзвичайно цінним. Підтримуючи тісне партнерство з Європейським Союзом і впроваджуючи курс на інтеграцію в його структури, Україна матиме можливість вийти на місткі ринки країн ЄС. Характеристики цих ринків є привабливими для українських експортерів, оскільки тут запроваджено цивілізовані правила гри, а перевагу в споживанні надано високотехнологічній продукції (на відміну від ринків СНД)[1, c. 60-61].

Існує ймовірність, що економічне партнерство і кооперація України з ЄС з самого початку будуватиметься на засадах рівності без висування зустрічних політичних вимог. Європейський Союз також може допомогти Україні в здійсненні ринкових реформ, надаючи кредити, інвестиційні ресурси і консультативну допомогу.

Зі свого боку, ЄС також зацікавлений у розвитку зв'язків з Україною, оскільки:

* Україна має потужний природний потенціал, вигідно розміщений щодо ЄС;

Україна і ЄС зацікавлені в зближенні Європейський Союз рухається на Схід -- до України. Спільними інтересами України і Європейського Союзу є розвиток і зміцнення партнерських відносин, поглиблення економічної співпраці, спільне просування в напрямку інтеграції України в європейські структури. Ця зацікавленість базується на реальних економічних підставах і не є суто політичною або ідеологічною. Подальший розвиток відносин між Україною і ЄС залежить від зусиль і доброї волі обох сторін. Ця теза стала головним мотивом обговорення проблеми розробки стратегії зближення України і ЄС під час Круглого столу в Міжнародному центрі перспективних досліджень.

* Україна являє собою потенційно дуже місткий ринок з моделлю споживання, близькою до моделі споживання європейців;

* Україна може стати плацдармом для європейських компаній, які мають намір вийти на ринки Сходу і Півдня.

Істотною складовою співпраці України з Європейським Союзом може виявитися кооперація в енергетиці. Україна є важливим транзитором енергоносіїв до ЄС, тому стабільність у країні є запорукою енергетичної безпеки Європи. Україна має розвинуту атомну енергетику і є потенційно дуже важливим ринком збуту для європейських електротехнічних компаній. Крім того, за роки існування соціалістичного економічного блоку РЕВ Україна була експортером електроенергії в Центральну Європу і має шанси з часом відновити таку співпрацю.

Україна розташована на перехресті Євразії, територією країни проходить найкоротший шлях від Чорного моря до Балтійського -- Одеса-Броди-Гданьськ.

Співпраця між Україною і Європейським Союзом може створити на цьому напрямі не лише нафтопровід для транспортування каспійської нафти до Європи, а й важливий транспортний коридор.

Одну з першорядних ролей у стратегії взаємного зближення України і ЄС відведено і суто політичним аспектам. Питання європейської інтеграції може стати в Україні серцевиною громадської консолідації. З поглибленням внутрішньої конвергенції Європейського Союзу посилюється й безпекова складова ЄС. Цей фактор сприяє посиленню інтересу до України, як ключової країни в системі європейської безпеки, і закладає підґрунтя для розвитку контактів не лише з Європейським Союзом, а й із Західноєвропейським Союзом та НАТО[3, c. 12-14].