Діяльність України в системі колективної безпеки країн СНД

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Факультет міжнародних відносин

кафедра країнознавства і

міжнародних відносин

Діяльність України в системі колективної безпеки країн СНД

(індивідуальна робота)

Зміст

Вступ

1. Правові основи колективної безпеки СНД

2. Система колективної безпеки країн Співдружності Незалежних Держав

3. Перспективи військового та військово-технічного співробітництва України з країнами СНД

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Прагнення держав забезпечити стабільний мир на землі залежить насамперед від зовнішньої політики й безумовного виконання принципів і норм сучасного міжнародного права. Об'єктивна потреба їхнього співробітництва в питаннях забезпечення миру зумовила процес формування й функціонування нової галузі загального міжнародного права - права міжнародної безпеки та необхідності формування колективної безпеки.

Право колективної безпеки являє собою систему принципів і норм, що регулюють військово-політичні відносини держав і інших суб'єктів міжнародного права з метою запобігання застосуванню військової сили в міжнародних відносинах, обмеження й скорочення озброєнь.

Для забезпечення міжнародної безпеки найважливішим є створення системи колективної безпеки на універсальній і регіональній основах. А також заходи для досягнення загального роззброєння. Саме вони забезпечують рівну й загальну безпеку.

Колективна безпека являє собою систему спільних дій усіх держав світу або певного географічного регіону для запобігання й усунення загрози миру й придушення актів агресії чи інших порушень миру.

Загальна зацікавленість держав у колективних діях для забезпечення безпеки цілком природна. Адже будь-який конфлікт усередині одної країни може перекинутися на територію іншої, а локальний конфлікт - перерости у світову війну. Тому існують системи підтримання колективної безпеки. На сьогодні їх дві. Універсальна система колективної безпеки ґрунтується на нормах Статуту ООН і передбачає дії держав відповідно до рішень цієї організації. Уперше її було застосовано, коли різні за своєю ідеологією держави об'єдналися на основі спільної програми, утворивши антигітлерівську коаліцію. У післявоєнний період було створено всесвітню систему колективної безпеки у формі ООН.

1. Правові основи колективної безпеки СНД

Основною нормативно-правовою основою функціонування системи колективної безпеки СНД є Статут організації. Розділи 2, 3 та 4 Стутуту СНД стосуються колективної безпеки та військово-політичного співробітництва, попередження конфліктів, врегулювання суперечок, а також співробітництва в економічній, соціальній і юридичній галузях.

У розділі про колективну безпеку члени СНД зобов'язуються дотримуватися узгодженої політики з галузях міжнародної безпеки, роззброєння та формування збройних сил. В разі загрози безпеці країні-члену СНД чи міжнародному миру, вони погоджуються координувати свої позиції і вдатися до заходів, спрямованих на усунення загрози. Крім того, вони мають забезпечувати стабільність на зовнішніх кордонах Співдружності і, на основі спільних угод, координувати діяльність своїх прикордонних військ.

Розділ 3 стосується розв'язання й попередження конфліктів - особливо етнічних та релігійних - в межах СНД та врегулювання суперечок між членами Співдружності. Остання стаття цього розділу надає повноваження Раді Голів Держав на будь-якому етапі конфлікту, який може становити загрозу для миру і безпеки в Співдружності, давати рекомендації сторонам щодо шляхів врегулювання цього конфлікту.

Щодо співробітництва в економічній, соціальній і юридичній галузях, країни-члени СНД погоджуються брати участь у формуванні спільного економічного простору на основі ринкових відносин та вільного пересування товарів, послуг, капіталу та робочої сили. Вони погоджуються координувати соціальну політику, сприяти розвитку торгівлі та економічних зв'язків між державами-членами Співдружності, розвивати спільний інформаційний простір, співробітничати у спільних проектах в галузях науки і техніки, освіти, охорони здоров'я, культури і спорту. Країни-члени СНД укладатимуть угоди про юридичну допомогу та сприятимуть гармонізації своїх національних законодавств.

2. Система колективної безпеки країн співдружності незалежних держав

Країни, які підписали Угоду про створення співдружності незалежних держав 8 грудня 1991 р., проголошували зобов'язання у до триманні прав і свобод людини незалежно від національної належності, захист і розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, які проживали на території держав-підписантів. В Угоді обумовлювалось, що сторони будуть розвивати рівноправне і взаємовигідне співробітництво своїх народів і держав в галузі політики, економіки, науки та в інших галузях.

Лідери інших держав - колишніх союзних республік - висунули ідею продовження цього процесу у вигляді нової наради глав суверенних держав, яка відбулась в Алма-Аті 21 грудня 1991 р. На ній були присутні 11 із 15 представників керівництва колишніх союзних республік (держави Балтії вже раніше обрали позицію абсолютно незалежних від союзних процесів суб'єктів, а в Грузії відбувалися драматичні події, пов'язані з усуненням першого президента З. Гамсахурдії). Результатом наради були два документи, першим із яких був Протокол до Угоди про створення СНД, підписаний 8 грудня 1991 р. У ньому 11 держав (Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Республіка Киргизстан, Республіка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Республіка Узбекистан, Україна), як спеціально підкреслювалось, на рівноправних умовах в якості сторін, що домовляються, створюють Співдружність Незалежних Держав. “З утворенням СНД, - заявили учасники наради, - Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування”. Крім того, була підписана Алма-Атинська декларація, в якій проголошувалося: “Взаємодія учасників ,уде здійснюватися на принципі рівноправ'я через координаційні інститути, які формуються на паритетній основі...”

На початку функціонування СНД основні зусилля військово-політичного керівництва переважної більшості новостворених держав були спрямовані на те, щоб зберегти спільний оборонний простір на території колишнього СРСР і Об'єднані збройні сили на основі Радянської Армії.

Протягом 1992 р. у рамках СНД були підписані угоди, які передбачали формування єдиного оборонного бюджету, встановлювали принципи комплектування Об'єднаних збройних сил, визначали параметри військово-технічного співробітництва. Всі ці документи мали в основному перехідний характер.

Однак, в супереч бажанню зберегти Об'єднані збройні сили, практично одночасно у суверенних державах розпочалося формування й розвиток національних збройних сил. Цей процес відбувався стихійно, за державно-територіальним принципом і закладав підвалини для створення різних за складом і рівнем оснащеності угруповань військ колись єдиного військового організму.

15 травня 1992 р., підчас наради глав держав СНД у Ташкенті, шість країн Співдружності - Казахстан, Росія, Вірменія, Таджикистан, Туркменія та Узбекистан - уклали Договір про колективну без пеку (ДКБ). Варто відзначити, що на той час ніяких зовнішніх загроз Співдружності не існувало. Великомасштабні війни та конфлікти були лише гіпотетичними, обережними припущеннями політологів. Необхідність термінової ухвали ДКБ не відстежується навіть у преамбулі самого документу.

У перших його рядках відзначається, що держави-учасниці, керуючись деклараціями про суверенітет Незалежних Держав, враховуючи створення державами-учасницями власних збройних сил, обравши узгоджені дії в інтересах гарантування колективної безпеки і, нарешті, визначаючи необхідність суворого виконання ухвалених договорів, що стосуються скорочення озброєння, збройних сил і зміцнення довіри, вирішили укласти Договір про колективну безпеку. Але все зазначене не може слугувати підставою щодо створення військового союзу, особливо необхідність суворого виконання схвалених угод, які стосуються скорочення озброєння, збройних сил. Зміст Договору конкретики теж немає. Зокрема, у ньому йдеться: “... якщо одна із держав-учасниць зазнає агресії з боку будь-якої держави або групи держав, то це буде розглядатися як агресія проти всіх держав-учасниць цього Договору. У випадку здійснення акту агресії проти будь-якої із держав-учасниць всі останні держави-учасниці на дадуть їй необхідну допомогу, військову теж, а також підтримають засобами, які вони мають, у порядку здійснення права на колективну оборону відповідно до статті 51 Статуту ООН”.

Згідно з Договором, створювалася Рада колективної безпеки і координаційний орган діяльності збройних сил держав-учасниць - Головне командування Об'єднаних Збройних Сил Співдружності. Разом з цим життєво важливі питання колективної оборони були не деталізовані. Зокрема, Договір не передбачав такі важливі аспекти колективної безпеки, як, наприклад, розподіл ролей та відповідальності за загальну оборону, мабуть тому, що російському військовому політичному керівництву і так все було зрозуміло. Договір мав діяти п'ять років з наступним його продовженням.

На наш погляд, слід відзначити позицію України під Ташкентської наради та ухвалення Договору про колективну безпеку. На попередніх нарадах глав держав СНД українське військово-політичне керівництво відверто заявило про своє не входження до Об'єднаних Збройних Сил. Саме це обумовило відмову від будь-яких угод, які б зобов'язували Україну фінансувати оборонні проекти колективної безпеки. Представники українського військового відомства однозначно заявили, що Українська держава принципово від кидає можливість входження до будь-якого військового союзу. Крім того, вони оприлюднили факти втручання і тиску з боку Головного командування ОЗС СНД, які заважали продуктивній праці Міністерства оборони України.

Отже, ташкентський Договір про колективну безпеку означав утворення нового воєнно-політичного союзу.

Безсумнівно, це було результатом прагнення російського військово-політичного керівництва відродити провідну роль старшого брата в оборонній сфері СНД. Про це свідчить порівняння військових потужностей членів ДКБ. Так, Туркменістану спадкував угруповання військ Туркменістанського військового округу (Турк-ВО), яке нараховувало 108 тисяч солдатів і офіцерів. В той же час, Білорусі дістався великий спадок - Війська Червонопрапорного Білоруського військового округу (БВО) - Одного із найоснащеніших з військового огляду із 17 військових округів СРСР. Це було провідне угруповання військ на західному напрямку, яке нараховувало 1410 військових формувань штатною чисельністю у чверть мільйона військовослужбовців. Угруповання стратегічних ядерних сил, яке потім отримало статус тимчасово розташованого на території Білорусі, нараховувало 180 з'єднань, частин і установ чисельністю майже 40 тисяч осіб. Тут перебував 81 носій з ядерним зарядом. Але навіть військовий потенціал Білорусі був не в змозі конкурувати з військовою потужністю Росії, на території якої були розташовані війська чисельністю у 2 млн. 100 тисяч осіб.

На думку засновників Договору колективної безпеки, це був лише перший щабель у формуванні оборонного союзу. За його допомогою планувалося інтегрувати зусилля певних держав Співдружності і максимально використати елементи оборонної системи СРСР які збереглися на той час. Вищий орган - Рада колективної безпеки у складі глав держав і Головнокомандувача ОЗС СНД повинен був ухвалювати рішення про застосування Збройних Сил для відбиття агресії проти будь-якого із членів Договору. Планувалося також розробити та узгодити Концепцію колективної безпеки та воєнну доктрину СНД.

Передбачалося, що Головне командування ОЗС СНД, по-перше, буде забезпечувати надійне, централізоване управління і контроль за Стратегічними силами, які розташовані на територіях незалежних держав, удосконалювати їх структуру, підтримувати боєздатність на необхідному та достатньому рівні. По-друге, воно буде оперативно реагувати на загрозу локальних конфліктів навколо кордонів СНД з метою їх попередження; узгоджувати та координувати оперативне планування, створювати необхідну інфраструктуру на можливих театрах бойових дій. По-третє, всебічно аналізувати воєнно-політичну ситуацію у світі, узгоджувати зусилля держав Співдружності щодо попередження війни. По-четверте, надавати допомогу незалежним державам Співдружності у плановому, цивілізованому становленні національних армій. Основним робочим органом Головного командування повинен був стати Штаб ОЗС, до складу якого входили оперативне та організаційно-мобілізаційне управління, а також відділи: інформаційно-розвідувальний, зв'язку, оперативного тилу і перевезень.

Варто відзначити, що, незважаючи на наполегливе прагнення військово-політичного керівництва Російської Федерації створити колективну систему безпеки СНД, розвиток колективних форм співпраці йшов дуже повільно, оскільки стосунки держав-учасниць Співдружності все більше здійснювалися на двосторонній основі практично у всіх сферах співпраці, зокрема у військовій, а це швидко послаблювало роль багатосторонніх органів Співдружності. Військові експерти підрахували, що станом на липень 1992 р. було ухвалено майже 70 різних військових угод в рамках Договору колективної безпеки, але більшість із них були не життєздатними.

Якщо спочатку Росія прагнула зберегти більшу частину збройних сил колишнього СРСР під егідою СНД, то з часом, коли певні країни Співдружності вирішили створити власні збройні сили, почала скорочуватися реальна сфера компетенції Головного командування Об'єднаних Збройних Сил. Так, з грудня 1991 по лютий 1992 рр. Головне командування, як наступник міністерства оборони СРСР з моменту розпаду Радянського Союзу, виконувало роль єдиного органу управління єдиними Збройними Силами. Після лютого 1992 р. (після того, як деякі держави Співдружності розпочали формування власних збройних сил і після того, як у зв'язку з цим визначилися частини, які не підпадали під юрисдикцію жодної держави СНД) завданням Головного командування стало керівництво процесом розподілу Збройних Сил колишнього СРСР.

Під час восьмої зустрічі глав держав-учасниць СНД (6 липня 1992 р.) знову розглядалася низка питань оборонного характеру. Була підписана угода про засоби систем попередження про ракетний напад і контроль космічного простору, про системи протиповітряної оборони, про організацію діяльності Головного командування ОЗС СНД на перехідний період, ухвалено положення про Раду колективної безпеки. Згідно з цим положенням, передбачалося призначити Генерального секретаря Ради, який би відповідав за проведення політичних консультацій та координацію позицій з військових питань, які виникли на пострадянському просторі, міжнародної і регіональної ситуації, що мала тенденцію до погіршення, знову постало питання про пошук нових, адекватних форм воєнно-політичного співробітництва, воєнно-політичними союзами.

Більш детально проблема миротворчості в межах Співдружності була розглянута підчас наради міністрів закордонних справ і міністрів оборони 16 липня 1992 р. у Ташкенті. Головним питанням порядку денного було узгодження позицій країн СНД щодо застосування в зонах конфліктів Колективних сил з підтримки миру. Напередодні, 14 липня, в Алма-Аті відбулася нарада експертів за участю Азербайджану, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Узбекистану, України та Головного командування ОЗС СНД.

Міністри розглянули і ухвалили (крім Білорусії Туркменістану, Азербайджан був присутнім в якості спостерігача) розроблений експертами Протокол про тимчасовий порядок формування та застосування груп військових спостерігачів і Колективні сили з підтримки миру в зонах конфліктів між державами і в державах учасницях СНД. За умов низької боєздатності більшості новостворених національних армій, їх недостатньої матеріально-технічної і кадрової оснащеності, на фоні спільних фінансових ускладнень у державах, проведення нарад Ради колективної безпеки. Він повинен був представляти Раду у стосунках з главами держав, міжнародними організаціями, включаючи взаємодію і співробітництво з НАТО та іншими, які б відповідали внутрішній та зовнішній ситуації того часу.

Варто нагадати, що незважаючи на регулярні зустрічі глав держав СНД, вході яких розглядалися та узгоджувалися актуальні питання життєдіяльності Співдружності, внутрішньополітична ситуація в її рамках була дуже суперечлива та різнопланова. Вогнища політичної напруги в окремих країнах не тільки не згасли, а, навпаки, з новою силою спалахнули за цей час. Свідченням цього були ескалація конфлікту у Придністров'ї, великомасштабні виступи збройних сил Азербайджану в Нагорному Карабаху, грузинських військових формувань в Південній Осетії. Відкрився новий “фронт” у Таджикистані. Все це викликало серйозну стурбованість щодо існування певним чином, нового міждержавного утворення, тому під час московської зустрічі глав держав розглядалися також питання припинення конфліктів у Придністров'ї та на Кавказі, які перетворювалися, по суті, у війни. Особливої уваги заслуговувала ситуація в Таджикистані.

В той же час були новостворені суверенні держави, зокрема Білорусь та Україна, які, очевидно, не мали таких побоювань стосовно своєї національної безпеки. Можливо, завдяки сприятливому геополітичному становищу та власній потужності, вони з самого початку взяли за основу не воєнно-політичне, а на економічне співробітництво.

Слід нагадати, що Договір колективної безпеки було започатковано в Ташкенті 15 травня 1992 р., коли його підписали керівники Вірменії, Казахстану, Киргизії, Росії, Таджикистану та Узбекистану. З часом до нього приєдналися Азербайджан (24 вересня 1993 р.), Грузія (9 грудня 1993 р.) і Білорусь (31 грудня 1993 р.). Після ратифікації 20 квітня 1994 р. Договір набрав чинності. Отже, спочатку учасниками Договору були дев'ять із дванадцяти держав-членів СНД. Відповідно до статті 102 Статуту Організації Об'єднаних Націй він був зареєстрований у Секретаріаті ООН 1 листопада 1995 р.

Становлення і розвиток ДКБ на першому етапі підпорядковувалися вирішенню основних воєнно-політичних завдань, які постали перед новими незалежними державами: гарантування стабільних зовнішніх умов щодо просування на шляху державного будівництва та створення національних збройних сил. Договір заклав основу воєнно-політичної інтеграції держав-учасниць, але, практично, часто-густо реалізації конкретних заходів з колективної безпеки Співдружності заважали певні перепони. Наприклад, рішення військових питань, які ухвалювалися на міждержавному рівні, не підкріплювалися відповідними законодавчими актами незалежних держав, не був розроблений механізм їх реалізації. Замість розбудови Об'єднаних Сил Співдружності продовжувалася активна розбудова національних армій. Саме тому у вересні 1993 р. Головне командування ОЗС СНД було реорганізовано у Штаб з координації військового співробітництва держав-учасниць СНД.

Але все ж таки, з осені 1994 р., інтеграційні процеси у військовій галузі почали переходити у практичну площину. Для них були характерні щораз більші тенденції і практична реалізація кроків щодо створення системи безпеки СНД на основі Договору колективної безпеки та двосторонніх угод. Відцентрові тенденції на території колишнього СРСР змінилися усвідомленням необхідності розвитку реального всебічного співробітництва, в тому числі і у військовій сфері. Були підписані базові документи, які визначили контури і конфігурацію регіональної системи воєнної безпеки СНД. Майже за три роки після підписання ДКБ була розроблена і ухвалена його учасниками своєрідна “ідеологія” безпеки, яка уявляла собою сукупність поглядів на попередження та усунення загрози миру, спільний захист від агресії, забезпечення суверенітету і територіальної цілісності. Вона знайшла своє віддзеркалення у “Концепції колективної безпеки держав-учасниць Договору про колективну безпеку”, яка була ухвалена Радою колективної безпеки 10 лютого 1995 р., під час наради глав держав в Алма-Аті (Азербайджан документ не підписав).

Під час лютневої зустрічі в Алма-Аті були також підписані “Основні напрями поглиблення військового співробітництва” і “Декларація держав-учасниць Договору колективної безпеки”. В Декларації система колективної безпеки СНД визначається як частина загальноєвропейської системи безпеки, а також можливої системи безпеки в Азії. Держави-учасниці Договору заявили про готовність до розвитку конструктивних стосунків співробітництва в сфері безпеки з іншими країнами, що давало можливість активізувати регіональні заходи її зміцнення. В документі визначалися можливості пошуку шляхів довіри з метою зміцнення безпеки всіх європейських та азіатських держав. Підтверджувалася готовність країн-учасниць Договору реалізувати у визначені строки їх зобов'язання в галузі обмеження та скорочення озброєнь, зміцнення режиму нерозповсюдження зброї масового знищення і засобів її доставки, контролю за експортом озброєння та технологій “подвійного призначення”.

З часом країни Співдружності дійшли висновку, що необхідно об'єднати свої зусилля в галузі протиповітряної оборони, тому 10 лютого 1995 р. було ухвалено “Угоду про створення об'єднаної системи протиповітряної оборони держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав”. Україна теж підписала цю Угоду із застереженням “з урахуванням національного законодавства України”. Крім недоліків, були певні позитивні результати та досягнення, які породжували сприятливі тенденції майбутнього розвитку системи колективної безпеки Співдружності. Так, коли у 1996 та 1998 рр. загострювалася військово-політична ситуація в Афганістані і була реальна загроза прориву талібів через кордони СНД, країни-учасниці ДКБ швидко задіяли механізм спільних консультацій і узгодили питання колективної протидії можливій агресії. Крім того, у 1996 р. вони звернулися у Раду Безпеки ООН, яка на підставі рішення країн СНД, ухвалила важливу та своєчасну резолюцію, що визначила основні принципи і напрями врегулювання афганської ситуації. Ухвалювалися також колективні рішення з питань стабілізації в Таджикистані.

Слід нагадати, що дія Договору про колективну безпеку закінчувалася 20 квітня 1999 р., оскільки, відповідно до статті 11 він був укладений на п'ять років з наступним продовженням. Продовжили його лише шість країн - Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія та Таджикистан. Три інші держави-учасниці ДКБ (Азербайджан, Грузія і Узбекистан) вирішили вийти із Договору, тому що, на їх думку, він не відповідав новим геополітичним реаліям.

Таким чином, Договір про колективну безпеку з самого початку розглядався його засновниками як спрямований на розв'язання розбіжностей між ними, а також з іншими державами мирними засобами, тобто як складова системи колективної безпеки, що створюється в Європі та Азії. Держави-учасниці Договору заявили про свою готовність реалізувати відповідно до статті 51 Статуту ООН право на колективну оборону. Вони також домовилися про здійснення консультацій з координації позицій на випадок виникнення загрози безпеці, територіальній цілісності і суверенітету одній або декільком державам та прийняття адекватних заходів щодо цих загроз. Тобто, головною метою Договору було створення системи колективної безпеки. На цьому напрямку були зроблені певні кроки: створено об'єднану систему протиповітряної оборони; в основному сформовані національні збройні сили; напрацьовані домовленості щодо спільної охорони кордонів держав-учасниць. Певні позитивні результати були досягнуті у миротворчій діяльності, відбувалися взаємні консультації, налагоджувалася координація між органами Ради колективної безпеки. Була також напрацьована відповідна нормативно-правова база, створені організаційні структури.

3. Перспективи військового та військово-технічного співробітництва України з країнами СНД

Одним із найважливіших напрямків зовнішньої політики України, в тому числі й оборонної, продовжує залишатися розвиток та поглиблення співробітництва з Російською Федерацією. Ратифікація широкомасштабного Договору про дружбу і співробітництво між Україною та Російською Федерацією може надати нового імпульсу в наших двосторонніх відносинах, у тому числі й у військовій та військово-технічній сферах.

Разом з тим, визначення та уточнення пріоритетів військового та військово-технічного співробітництва з РФ через певні причини, пов'язані з політикою російського керівництва, потребують більш детальної оцінки та обгрунтування.

15 травня 1992 р. в Ташкенті був підписаний, а 20 квітня 1994 р. після здачі ратифікаційних грамот набрав чинності Договір про колективну безпеку (ДКБ) країн СНД. На думку його авторів, він повинен був стати інструментом співробітництва країн-учасниць у налагодженні військового та військово-технічного співробітництва. В інтересах формування системи колективної безпеки була створена Рада Колективної Безпеки (РКБ) як вищий консультативний орган та механізм політичних консультацій. За час існування ДКБ напрацьована значна нормативно-правова база: близько 400 документів у галузі військово-політичного та військово-технічного співробітництва, що більш ніж достатньо для ефективної діяльності щодо формування системи колективної безпеки.

Співробітництво в галузі військового будівництва та взаємодії в питаннях створення національних збройних сил, а також передумов щодо їх спільних дій в інтересах забезпечення колективної безпеки визначено затвердженим РКБ Планом реалізації концепції колективної безпеки та Основних напрямків поглиблення військового співробітництва країн-учасниць Договору (1995-1997 рр.).

Цей документ передбачає здійснення заходів, які за своєю суттю є основою першого етапу формування системи колективної безпеки. На другому етапі повинні бути створені коаліційні угруповання військ. Однак до цього не можна приступати, поки не будуть вирішені проблеми першого етапу. Крім того, ця проблема потребує політичних рішень на найвищому рівні, що навряд чи можливе.

Як показує аналіз політики РФ щодо створення єдиної системи безпеки країн СНД, вся діяльність російського керівництва була спрямована виключно на забезпечення власних національних інтересів за рахунок спроб реалізувати відповідні положення “Програми реалізації стратегічного курсу РФ з країнами СНД”, розробленої на підставі відповідного указу Б. Єльцина. Головною ознакою сьогоднішньої російської політики щодо країн СНД є намагання, втягнувши ці країни в орбіту власних інтересів, створити “єдиний оборонний простір” з наданням собі ролі координатора позиції у питаннях співробітництва країн СНД з НАТО.

Так, протягом 1997 р., незважаючи на вкрай недостатнє фінансування, тривала й надалі розбудова військово-політичних структур СНД, основною з яких є “Договір про колективну безпеку” та “Об'єднана система ППО країн-учасниць СНД”. Характерним є те, що керівні органи співдружності та російські представники в СНД останнім часом навмисне почали об'єднувати поняття: члени ДКБ та члени СНД, наголошуючи (для тих членів ДКБ, хто висловлював невдоволення), що не потрібно штучно розрізняти дані поняття.

Одним із досягнень ДКБ у 1997 р. можна вважати підготовку та проведення першого засідання Комітету начальників штабів ДКБ (СНД).

Під час обговорення питань найгостріша дискусія на засіданні розгорнулася навколо моделі регіональної системи колективної безпеки держав-учасниць ДКБ. Суть запропонованої моделі полягала в упорядкуванні та рівномірному розподілі між кожним учасником ДКБ обов'язків щодо охорони кордонів з метою зменшення навантаження на РФ, яка до цього часу несла головну політичну і військову відповідальність. Після розгляду всіх аспектів даної моделі було прийняте рішення доопрацювати запропоновану концепцію і подати її на розгляд Ради міністрів оборони СНД.

На сьогодні ДКБ так і не став тим ефективним інструментом співробітництва у військовій та військово-технічній галузі, як передбачалося його авторами. Створені спільні миротворчі сили СНД також не відповідають інтересам багатьох з цих країн. Постійні конфлікти на теренах СНД та в самій РФ підтверджують нездатність Росії виконувати і миротворчі місії. Реалії сьогодення свідчать про те, що російська миротворча діяльність під гаслом СНД в основному використовується для надання військової підтримки певним політичним силам у пострадянських країнах лише для збереження вигідного для РФ політичного курсу тієї чи іншої країни і здебільшого веде не до розв'язання кризи, а до її безперспективного тління.

Усвідомивши неефективність та згубність такої політики щодо країн СНД, але не відмовляючись від свого основного курсу, керівництво РФ дещо змінило тактику своєї діяльності, зосередивши зусилля на активізації економічних та політичних інтеграційних процесів у межах “Союзу двох”, “Союзу чотирьох” та в цілому в СНД.

Крім того, в Проекті плану розвитку військового співробітництва країн СНД, який пропонується розглянути на найближчому засіданні голів країн Співдружності, відображені положення вищезгаданої Програми, де диспропорція між військово-політичним, військовим та військово-технічним напрямками співробітництва визначилася б ще більше.

Але така політика навряд чи спроможна консолідувати країни СНД навколо РФ та сприяти нормальному розвитку військового та військово-технічного співробітництва.

Розпад СРСР призвів до втрати геополітичної ідентичності складових його частин-республік, що мали раніше єдину систему загроз, незважаючи на те, з якого боку вони виникали. Фактично тільки РФ стала спадкоємицею євразійських надрегіональних якостей СРСР. Для інших країн СНД властива “звичайна” політична поведінка, яка прикута до конкретного регіону чи субрегіону. Через це країни СНД не бажають брати на себе ті чи інші обов'зки, що виходять за межі не тільки економічних та військово-політичних можливостей, але й не відповідають принципам раціональної поведінки в даній ситуації.

Тому спроби Росії створити систему колективної безпеки наштовхуються на формальне ставлення з боку інших країн СНД або на відверте небажання “зв'язувати собі руки” та позбавляти себе можливостей політичного маневру на міжнародній арені. Більшість країн СНД намагається здійснювати пошук власних шляхів розв'язання складних проблем національної безпеки, основну увагу приділяючи двостороннім та регіональним зв'язкам, дотримуючись дедалі більш прагматичного та незалежного від Росії курсу.

9 жовтня 2009 р. глави держав країн СНД на засіданні в Кишиневі ухвалили рішення щодо створення системи колективної безпеки на зовнішніх кордонах.

Ця система передбачає співробітництво в гарантуванні безпеки на зовнішніх кордонах, координацію зусиль у сфері боротьби з організованою злочинністю, незаконною міграцією, трафіком людей, контрабандою товарів, наркотрафіком.

Глави держав ухвалили також рішення про внесення змін і доповнень до положення Регламенту про діяльність міністерств внутрішніх справ.
Також ухвалене рішення про співробітництво Грузії із СНД після її виходу зі складу Співдружності.

Таким чином, враховуючи політичні та економічні інтереси України, пріоритетом нашої політики щодо країн СНД, зокрема Росії, має стати розвиток двостороннього з РФ та багатостороннього з іншими країнами СНД військово-технічного співробітництва. Військове співробітництво бажано підтримувати в межах угод, що були укладені раніше, розвиваючи їх, у разі потреби, в інтересах зміцнення воєнної безпеки України.

колективна безпека співдружність країна

Висновки

Вивчення документів і матеріалів свідчить про те, що Російська Федерація не позбавилася своїх намагань відновити російську державу в межах колишнього Радянського Союзу. За час, що минув після 1991 р., Росії вдалося поновити вплив серед усіх своїх менших і не таких могутніх молодих незалежних держав-сусідів, зокрема відновлювався російський він у військовій галузі. Деякі з нових незалежних держав - сусідів Росії, особливо певні країни Середньої Азії, вітали відновлення російського впливу, оскільки сподівалися таким чином вирішити свої проблеми у розбудові національної системи оборони. Інші - такі, як Україна та Туркменістан, - намагалися втриматися на безпечній відстані від владних претензій Росії, щоправда, не надто успішно. В цьому плані Співдружність з її нечіткими організаційними засадами виявилася зручним засобом здійснення експансіоністських намірів Москви. У 1991 р., коли було засновано СНД, планувалося, що вона функціонуватиме як об'єднання незалежних рівноправних держав. Натомість СНД все більше опинялася під контролем Російської Федерації, в тому числі і у військовій сфері.

Слід підкреслити, що військові аналітики та експерти у своїх дослідженнях стосовно функціонування Договору колективної безпеки практично одностайно наполягали на тому, що негативні процеси, які відбувалися та заважали розвитку системи колективної безпеки СНД, виникли через недоліки змісту документів, що визначали вимоги та умови членства в Договорі. До недосконалої нормативно-правової бази з часом приєдналася неоднакова оцінка державами-учасницями Договору своєї участі та обопільних зобов'язань в рамках союзу. З роками стало ясно, що певні країни в той час, коли вони приєднувалися до колективної системи безпеки СНД, мали мету отримання максимально можливої частини військової спадщини колишнього СРСР.

Список використаних джерел:

1. Бегма В.М. Перспективи військового та військово-технічного співробітництва України з РФ та з країнами СНД [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/book/journal/voen.htm

2. Глави держав країн СНД ухвалили рішення про створеннxя системи колективної безпеки на зовнішніх кордонах [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ictv.ua/facts/news-svit/648085/

3. Международная безопасность и разоружение // Ежегодник СИПРИ 1994. - М.,1994.

4. Международное публичное право / Под. ред. К. А. Бекяшева. - М., 1999.

5. Стутут СНД [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=496

Размещено на www.allbest.