Особливості сучасної міжнародної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Факультет міжнародних відносин

Кафедра країнознавства і міжнародних відносин

Індивідуальна робота

Особливості сучасної міжнародної безпеки

Зміст

Вступ

1. Поняття „міжнародна безпека” як одна з головних категорій сучасних міжнародних відносин

2. Старі та нові загрози

3. Регіональні системи безпеки

4. Спільна політика безпеки

5. Основні риси міжнародної безпеки в умовах глобалізації

Висновки

Література

Вступ

Сьогодні питанням міжнародної безпеки приділяється значна увага міжнародного співтовариства. В умовах глобалізації основні загрози можуть мати негативні наслідки не лише для окремої держави, а й для всієї їх спільності, оскільки зникають небезпеки для окремих індивідів та конкретних країн, а натомість з'являються небезпеки для окремих регіонів та глобальної світової системи загалом. Простим доказом цього можуть бути навіть внутрішні державні конфлікти, які привертають увагу перш за все держав-сусідів, а також часто призводять до втручання міжнародних організацій у врегулювання з метою недопущення їх ескалації та так званого „ефекту доміно”, що призводить до появи таких же конфліктів в інших країнах, які мають подібні проблеми.

Зараз з'являються нові загрози боротися з якими одна країна просто не може. Тому питання міжнародної безпеки сьогодні є актуальним як ніколи.

Робота складається з п'яти розділів. Перший розділ висвітлює суть поняття „міжнародна безпека”, оскільки вивчення будь-якого процесу чи явища неможливе без розуміння його суті. Другий розділ зачіпає питання загроз. Поступовий розвиток світового співтовариства загалом та всіх його складових елементів неминуче веде до появи нових небезпек, що породжені прогресом та глобалізацією. Третій - розглядає питання регіональних систем безпеки, що сформувались внаслідок співробітництва держав окремих регіонів з метою вирішення спільних проблем, зокрема, значна увага приділяється особливостям європейської, сформованої на основі НАТО та євразійської, за провідної ролі Росії, системам, або іншими словами колективної та кооперативної систем.

Четвертий - присвячений спільній політиці безпеки, оскільки, як уже зазначалось, у сучасних умовах забезпечення міжнародної безпеки неможливе без об'єднання зусиль всього світового співтовариства.

І, нарешті, п'ятий розділ акцентує увагу на основних особливостях сучасної міжнародної безпеки, процес формування якої розпочався після розпаду СРСР і ще досі не завершився.

Отже, міжнародна безпека є однією з найважливіших категорій сучасних міжнародних відносин, а її забезпечення становить першочергове завдання для кожної держави окремо та для їх спільності загалом.

1. Поняття „міжнародна безпека” як одна з категорій сучасних міжнародних відносин

Міжнародна безпека - це такий стан міжнародних відносин, який виключає порушення миру та створення реальної загрози розвитку людства, за якого народи можуть суверенно, без втручання та тиску ззовні визначити шляхи та форми свого суспільно-політичного розвитку; діяльність держав і міжнародних інститутів щодо підтримання такого стану, універсальна система механізмів, заходів і гарантій якого виключає застосування сили в міжнародних стосунках.

У сучасній світовій політиці міжнародна безпека розглядається як важлива функція світового співтовариства, що реалізується на основі процесу роззброєння, закріплення взаємопорозуміння та взаємної довіри між державами, ефективного регулювання конфліктів, що виникають. На рівень і стан сучасної міжнародної безпеки впливають, перш за все, характер загальної небезпеки та загроз, захищеність зовнішніх кордонів і стан внутрішньої безпеки держав. Як політичне явище, міжнародна безпека обслуговує інтереси та потреби більшості держав міжнародної спільноти, оскільки прагнення до безпеки складає один із головних мотивів діяльності людей.

Міжнародну безпеку класифікують за:

* масштабами забезпечення:безпека національна та регіональна;

* сферами забезпечення: безпека у військовій, політичній, економічній, гуманітарних сферах;

* суб'єктивністю:безпека людини, суспільства, держави.

Невпинно зростає роль засобів та інструментів забезпечення міжнародної безпеки. Єдиним інструментом глобального характеру є Організація Об'єднаних Націй, основною метою якої, згідно з її Статутом, є підтримка міжнародного миру та безпеки, вживання ефективних колективних заходів для відвернення та усунення загрози миру, придушення актів агресії або інших порушень миру, вирішування мирними засобами міжнародних суперечок.

У центрі уваги міжнародного співтовариства стоїть питання нерозповсюдження ядерної зброї.

У сучасній науці поняття міжнародної безпеки стає усе більш складним, багатогранним, не має чітких меж і структури.

Вплив на міжнародну безпеку ряду політичних факторів:

перший фактор - це деструктуризація світової системи,що проявилася v зміні військово-політичної дихотомії Схід-3ахід на політико-економічну дихотомію Північ-Південь. Як наслідок - заміна відносно стабільної біполярності на нестабільну однополярність, при одночасному посиленні регіональних центрів;

другий фактор - збільшення кількості й зміна якості міжнародних конфліктів, як то їх регіоналізація й інтернаціоналізація. 3'явилися нові тенденції й у способах регулювання світових конфліктів. 3 кінці ХХ століття при розв'язанні багатьох міжнародних проблем головним чином превалював силовий варіант світорегулюванкя;

третій фактор - це включення в сферу міжнародної безпеки не тільки військового параметру, а й екологічного, технологічного, демографічного, економічного, соціокультурного, етнорелігійного. Перед світовим співтовариством постали нові глобальні загрози, які неможливо було б вирішити силами тільки однієї суверенної системи;

четвертий фактор - ігнорування й порушення державами міжнародно-правових норм;

п'ятий фактор - неефективна діяльність універсальної Організації Об'єднаних Націй. Відповідальність за міжнародну безпеку знаходиться вже поза її компетенцією. Найбільш впливовими стають регіональні організації (НАТО, Європейський Союз, Ліга Арабських Держав, Організація Ісламська Конференція, Організація Африканської Єдності, СНД та ін.), які намагаються гарантувати безпеку у своїх регіонах;

шостий фактор - активізація зовнішньополітичної діяльності розширення географії військової присутності США на земній кулі.

сьомий фактор - культурно-ідеологічне протистояння незахідних держав універсальним (західним) цінностям;

восьмий фактор -- посилення ролі націоналізму в багатьох поліетнічних державах[13].

Люди нині вже мріють не стільки про добробут, як про безпеку, прагнуть не так жити, як виживати^. А тому, якщо вже торкатися теми соціального прогресу; то останній у сучасних умовах ,має сенс розглядати не тільки як форму звільнення людини, від усіх форм несвободи гноблення (від свободи економічної до несвободи соціальної), а й як форму підвищення рівня безпеки особистості, держави, усього людства.

Основним. історичним парадоксом, з яким найчастіше стикаємося, є те, що незважаючи на збільшення засобів і технологій забезпечення безпеки, кількість загроз не зменшується, а навпаки, зростає[8].

2. Старі та нові загрози

міжнародний безпека політика глобалізація

Міжнародний тероризм переростає в стратегічну загрозу безпеці людства. Грізним симптомом цієї хвороби стали страшні за своєю жорстокістю і кількістю жертв теракти. Терористи безперервно міняють методи, засоби і тактику боротьби, знаходять нові цілі для своїх дій. Населення найбільших мегаполісів планети і стратегічно важливі перевезення енергоресурсів, комп'ютерні системи життєзабезпечення сучасної держави, транспортна, туристична, банківська інфраструктура світу - це далеко не повний перелік цілей атак, що вже відбулися та можуть відбутися. Лідери екстремістських угруповань дестабілізують обстановку в окремих країнах через розпалювання релігійної та національної ворожості і сепаратизму.

Реагуючи на кинутий терористами виклик, світове співтовариство змогло об'єднатися, щоб спільно протистояти цій новій глобальній загрозі. Вперше з часів Другої світової війни створено настільки широке об'єднання держав - антитерористична коаліція. Принципово важливо, що координуючу роль в цих зусиллях відіграє Організація Об'єднаних Націй.

Набирають силу регіональні механізми антитерористичної взаємодії, в тому числі в рамках Співдружності Незалежних Держав і Шанхайської організації співробітництва, покликані поставити завісу на шляху поширення тероризму в Центральній Азії. Важливий потенціал протидії тероризму закладено в новій якості партнерства Росії з країнами НАТО та Євросоюзом. Спільне завдання світового співтовариства - зберегти та розвинути набутий досвід взаємодії в рамках коаліції, уникаючи таких односторонніх дій, які могли б її підірвати.

Захист прав та свобод своїх громадян - обов'язок будь-якої держави. Право на життя - головне з них. Проте саме життю простої людини загрожують терористи. Світове співтовариство зобов'язане забезпечити громадянам право на надійний захист від тероризму[5].

У сучасних умовах дедалі більшу роль відіграють загрози, спричинені релігійними проблемами та проблемами міжнародного тероризму.

У 1990-х роках однією з основних небезпек стає тероризм. Після подій 11 вересня 2001 року виникла нова ситуація у сфері безпеки, політика в усьому світі не гарантує безпечного розвитку, але з інших причин, ніж у часи холодної війни. Не виникає сумніву, що це безпосередньо пов'язано з розвитком ситуації на Близькому Сході, зокрема в сфері міжцивілізаційних взаємодій. Хоча ці теракти не мали однозначної політичної мотивації, їх розглядали і у контексті близько - східного врегулювання, палестинської проблеми, i в зв'язку з присутністю американських збройних сил на території Саудівської Аравії, подій в Афганістані та Чечні, у контексті загалом конфлікту західної та ісламської цивілізацій.

Близький Схід здавна був і залишається одним із вибухонебезпечних регіонів світу. В країнах Близького Сходу використання військової сили було традиційним інструментом забезпечення внутрішньої політичної стабільності. Це пов'язано з домінуванням там авторитарного характеру державної влади.

У відносинах між країнами регіону існує низка непорозумінь, кожна з них розглядає країни як потенційне джерело загрози.

Для більшості країн притаманний складний комплекс внутрішніх проблем, що пов'язаний, з одного боку, з незавершеністю процесу формування націй та національних держав, а з іншого боку, з нерівномірністю розвитку як у масштабах окремої країни, так i регіону в цілому внаслідок нерівномірного розподілу природних ресурсів, передусім нафтових та водних.

Сукупність таких проблем та суперечностей у країнах регіону може призвести до переростання внутрішніх конфліктів у міжнародні.

Вже сьогодні гострого міжнародного значення набуває проблема прав людини в Близькосхідному регіоні та її інтерпретація на 3аході. Самостійне місце у переліку дестабілізуючих чинників займає гонка озброєнь пов'язана з проблемою неконтрольованого поширення ядерних та інших видів зброї масового знищення. Схильність країн Близького Сходу до застосування сили як засобу забезпечення національної та регіональної безпеки є одним з головних чинників нарощування озброєнь[7].

В умовах глобалізації нового звучання набувають багато „класичних” проблем міжнародної безпеки.

Стійкість та надійність міжнародної системи XXI століття напряму залежить від підтримки та укріплення стратегічної стабільності. В умовах глобалізації роль цього фактору не лише не зменшується , а , навпаки, за багатьма параметрами зростає.

З однієї сторони, підтримання стабільних партнерських відносин між ядерними державами, недопущення відродження гонки стратегічних озброєнь набувають особливого значення для укріплення атмосфери взаємної довіри і передбачуваності на світовій арені. В той же час прискорення науково - технічного розвитку, що стимулюється глобалізаційними процесами, об'єктивно формує передумови для створення все більш потужних систем озброєння. Реалізація цих можливостей повернулась би для людства відновленням гонки найбільш руйнівних видів зброї.

Значно більшої, ніж раніше, гостроти набуває в умовах глобалізації проблема нерозповсюдження зброї масового знищення. Зараз першочерговим завданням є досягнення „універсалізації” найважливіших договорів про нерозповсюдження ядерної зброї і про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань.

Невід'ємною частиною процесу нерозповсюдження є запобігання виведенню зброї в космічний простір. Ще однією постійною загрозою міжнародному миру, яка зараз звучить по-новому є регіональні та глобальні конфлікти. Піднесення політичного та релігійного екстремізму в багатьох „гарячих точках” ускладнює пошук компромісів, робить жорстокішими всіх учасників конфронтації, сприяє формуванню свого роду поясу нестабільності від Косово до Індонезії. До радикального зниження кількості та інтенсивності збройних конфліктів поки що далеко. Перш за все це відноситься до ситуацій на Близькому Сході та навколо Іраку.

У всі часи і в усьому світі тероризм та екстремізм намагались шукати собі виправдання в соціально - економічній нестабільності, що зберігалась та в бідності. Визнаючи наявність цих серйозних проблем, слід підкреслити, що тероризму нема і не буде жодних виправдань. Разом з тим будівництво стійкої та справедливої міжнародної фінансово-економічної структури допомогло б у боротьбі з багатьма серйозними викликами людству.

Не менш масштабні завдання стоять перед світовим співтовариством в галузі охорони навколишнього середовища. Стихійні лиха, що в 2002 році звалились на багато районів нашої планети, ще раз наочно підтвердили, що вирішення екологічних проблем не можна відкласти, інакше під загрозою опиниться виживання наступних поколінь [5].

Роль війни, як найбільшої загрози безпеці, не змінилася, але технічний і технологічний розвиток людства, формування міжнародної економічної системи та загальносвітової мережі комунікацій дали поштовх до виникнення принципово нових загроз, що мають свої особливі риси i специфічно проявляються у внутрішньополітичних та міжнародних стосунках. Техногенні катастрофи на кшталт чорнобильської, внутрішні криваві збройні конфлікти на етнічному, релігійному чи політичному ґрунті, інформаційні війни, економічні кризи i т. ін. змінили погляди на безпеку в цілому і потребують розробки нових підходів до цієї проблеми.

Стало очевидним, що зловживання та маніпуляції з дефіцитними ресурсами з політичною або економічною метою випадковий, розрив у поставках внаслідок аварій створюють реальні загрози для нормальної життєдіяльності держав i можуть спровокувати застосування сили. Підрахунки, зроблені політологами С. Хантінгтоном та С. Липсетом, свідчать, що падіння рівня національного доходу на душу населення нижче 2000 дол. США призводить до загострення соціальних конфліктів та значно знижує внутрішню стабільність будь-якої країни.

Світові реалії підтверджують залежність між внутрішніми та регіональними конфліктами, з одного боку, та поширенням бідності з іншого [2].

Агресивний націоналізм слаборозвинутих держав. Цей тип загроз безпеки виникає від зіткнення двох протилежних тенденцій: а) властивої глобалізаційній тенденції інтернаціоналізації і космополітизації всіх процесів життєдіяльності суспільств і держав - від економіки і до культурних впливів, відкриття всіх кордонів і стирання меж як географічних, так і станово-класових; б) тенденції зміцнення молодими державами і тими, що розвиваються, свого суверенітету під ідеологічними гаслами націоналізму.

Ксенофобія i расово-етнічна нетерпимість багатих країн. Підґрунтям цього процесу є переміщення величезних мас емігрантів, викликане глобалізацією (це може бути як економічна, так i політична еміграція, з бідних країн у більш розвинуті й багатші. З бідних країн люди прямують до регіонів з вищим життєвим рівнем, причому цей потік „Південь-Північ” дедалі більш посилюється і з урахуванням перспектив демографічного розвитку світового населення може ще зростати.

Ця обставина призводить у розвинутих країнах до спалахів ксенофобії. Етнічна ворожість i дискримінація поступово стають загальним явищем для всіх частин Європи, посилює небезпеку приходу до влади в європейських країнах націонал-екстремістських сил, можливо, навіть з фашистським відтінком.

Відсутність парадигми керування в сучасному світі.

Суть цієї загрози полягає в труднощах знаходження оптимального шляху між Сциллию Хаосу i Харибдою насильницького порядку - двох форм, що органічно пов'язані з глобалізацією і між якими перебуває сучасний світ. Тобто глобалізація посилює доцентрові тенденції до інтеграції, але водночас вона стимулює відцентрові тенденції до дезінтеграції, регіоналізації та маргіналізації [8].

Підводячи підсумки під цим аналізом сучасних загроз та викликів міжнародній безпеці, можна сказати, що людство активізувало пошук нових, більш ефективних відповідей на проблеми, які глобалізація ставить перед ним в сфері безпеки. Але поки що ці зусилля розпорошені і не зведені до єдиного комплексу заходів, який покривав би увесь комплекс загроз та ризиків.

3. Регіональні системи безпеки

Після руйнації двополюсного світового порядку здавалося, що Організація безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), з якою навряд чи можуть конкурувати інші європейські структури безпеки, має шанси стати справді ключовою. Однак цього не сталося. Чому?

На нашу думку, тут кілька причин: по-перше, незацікавленість США як лідера Організації Північноатлантичного договору (НАТО); по-друге, Росія, як найбільш могутня держава з країн членів колишнього Варшавського договору (ОВД) та впливовий суб'єкт геополітики, мріючи про відновлення Радянського Союзу, не змогла на початку 1990-x рр. нічого запропонувати для створення нової європейської системи колективної безпеки; по-третє, далася взнаки явна пасивність самої ОБСЄ. Отже, сьогодні інститути цієї організації використовуються лише для превентивної дипломатії та постконфліктної реабілітації. А цього явно недостатньо для зміцнення миру та гарантування безпеки в цілому. Велику роль відіграє i те, що Організація не має силових важелів, спирається лише на власний авторитет, переконання.

Внаслідок розпаду СРСР та саморозпуску ОВД біполярна система міжнародної безпеки зруйнувалася.

Виник певний вакуум безпеки, в основному, в колишній зоні відповідальності ОВД. У Європі та на євразійській території колишнього СРCP почав формуватися новий баланс сил у воєнно-політичній сфері це проявилося в створенні на цій території трьох систем міжнародної безпеки:

* євроатлантичної системи на основі НАТО;

* системи безпеки Євросоюзу (власне європейської);

* євразійської системи безпеки, яка охоплює держави-учасниці Організації Договору про колектив безпеку (ОДКБ)[12].

Переважною більшістю політиків і пересічних громадян європейська безпека пов'язується з ефективністю двох структур: НАТО i Європейським Союзом. Це ґрунтується на міцному фундаменті, який утворюють загальні цінності, інтереси, цілі й стратегії західної спільноти. Нова стратегічна концепція НАТО (1999 р.) та Амстердамський (1997 р.) i Ніццький (2000 р.) договори в рамках ЕС, з одного боку відтворили військово-політичні зміни в Європі у 90-х роках, а з іншого, суттєво розширили завдання цих структур у питаннях безпеки i оборони. Захід через діючі структури безпеки - НАТО i ЕС - репрезентує i реалізує модель безпеки, яка визначається як "кооперативна безпека", Схід, навпаки, пропонує модель безпеки, яка повторює відому європейцям „колективну безпеку”. Особливості цих двох моделей безпеки носять принциповий i відмінний характер. Розглянемо принципи, котрими керується НАТО, як головний фундатор моделі „кооперативної безпеки” i Російська Федерація, яка є прихильником „колективної безпеки”.

Європейська система безпеки. Принципи НАТО відомі й чіткі. Вони покладені в основу Вашингтонського договору 1949 р., Стратегічної концепції НАТО від 1999 р. (Вашингтонський саміт НАТО), Плану отримання членства у НАТО, Досліджень з питань про розширення НАТО. Сукупність діючих принципів, що цементують „кооперативну модель” (НАТОцентричну) безпеки, умовно можна поділити на три групи: ідеологічно-ціннісні принципи, принципи Гельсінські (Нарада НБСЄ у 1975 році) i принципи воєнного будівництва країн-учасниць Альянсу.

Першу групу принципів, що синтезують ідеологічно-ціннісний вимір, складають принципи демократії, свободи особистості, верховенства права і свободи торгівлі.

Другу велику групу складають 10 принципів політичної взаємодії, котрі затверджені Заключним Актом Гельсінкі країн-учасниць ОБСЄ (НБСЕ) і до яких теж входять країни НАТО. Слід визнати, що, незважаючи на те, що Захід останнім часом їх відверто ігнорує, окремі з них дослівно використовуються в офіційних документах НАТО. Третю гpyпу принципів створює те „загальне”, що складає основу політики воєнної безпеки на платформі НАТО і, водночас, є підґрунтям будівництва збройних сил країн-членів НАТО як елементів цієї системи.

У моделі безпеки, що репрезентується як „кооперативна безпека”, західна спільнота перш за все бачить кардинальну зміну акцентів безпеки i надання їй „первинного i дійсного змісту”, який генерує лібералізм[3].

НАТО, про можливість припинення функціонування якої дискутували лише зразу після ліквідації ОВД, змогла не тільки продовжити своє існування, але й активно розвиватися. Тому, що вона має реальні сили і засоби для виконання захисних оборонних функцій, успішно протистояла ОВД i після ліквідації останньої довела свою спроможність адаптуватися до нових геополітичних реалій. Зрештою в Альянсі зацікавлений його лідер - Сполучені Штати Америки.

Проте, незважаючи на могутність євроатлантичної системи безпеки на основі НАТО, треба сказати, що принаймні дві проблеми все більше підривають існування Альянсу:

1.США - лідер НАТО, який все більше захоплюється месіанською роллю супердержави та ідеєю „законності” в нав'язуванні своєї політики силовими методами. У США вже не вважають що Альянс може бути ефективним військовим інструментом у війнах проти тероризму. Тут розглядають НАТО головним чином як важіль політичного впливу на Європу та на євроінтеграційні процеси.

2. Держави Європи вже yсвiдoмлюють, що коли вони сьогодні не побудують власну систему безпеки, завтра їм буде важко виступати впливовим гравцем у майбутньому багатополюсному світі.

Таким чином, основним інтегральним чинником НАТО як євроатлантичної системи безпеки є її потенційні воєнно-політичні можливості у гарантуванні безпеки своїм учасникам у поєднанні з упровадженням демократичних цінностей.

Упровадженню спільної зовнішньої політики та політики безпеки, складовою якої у подальшому стала спільна європейська політика безпеки й оборони (СЕПБО), на нашу думку, значно посприяло завершення ідеологічного протистояння між Схoдoм і Заходом.

Хоча діяльність СЕПБО помітна, її активізації перешкоджають наслідки конфронтаційної епохи. Керівництво європейських країн звикло - основні витрати на безпеку й оборону роблять США. Переконати себе, а головне - свої народи, що у зв'язку з витратами на оборону треба скорочувати соціальні програми, не зовсім легко[12].

Сучасна логіка створення європейської системи безпеки знову виявила дефіцит довіри й відкритості у зовнішньополітичних цілях. Розуміння того, що вона будується на підставі однакового уявлення про неприпустимість війни як засобу вирішення спірних питань, що всі країни керуються загальновизнаними принципами колективної безпеки Гельсінкі, котрі однаково розуміються, тлумачаться і обов'язково виконуються всією спільнотою, зайшло в суперечність з реальною практикою міжнародних відносин[4].

Трансатлантичні зв'язки між НАТО та ЄС зберігатимуть свою ключову роль. Це пов'язано з тим, що суто європейський оборонний потенціал ще довго буде недостатнім порівняно з можливостями Альянсу. Така обставина зумовлюватиме певну залежність ЄС і НАТО.

Стверджувати, що дальша інтеграція Європи призведе до певного антагонізму у відносинах між європейськими країнами та США, не можна оскільки їх об'єднує загальна система цінностей західної ліберальної демократії Доводиться лише говорити про прагнення Європи стати рівноправним партнером Америки, бути одним з основних гравців у світовій політиці[12].

Євразійська система безпеки. Схід Європи в особі Росії, навпаки, відстоює „колективну безпеку” як єдино можливу форму спiвiснування усіх європейських країн. В основу її побудови Росія закладає десять принципів Гельсінської (1975 р.) наради НБСЄ(ОБСЄ) й iснуючi норми міжнародного права, на сторожі яких повинна стояти ООН, та визнання в межах статуту ООН регіональних структур безпеки. Свою позицію Росія чітко окреслила у виступі Президента Росії В. Путіна на генеральній Асамблеї ООН у вересні 2003 року. Елементи стратегічного бачення європейської i світової безпеки у поглядах президента Росії були визначені такі: ООН і її спеціалiзацiя в системі міжнародних відносин у дійсний час; ООН i міжнародне право; реформа Ради Безпеки ООН; взаємодія ООН з регіональними структурами безпеки; ООН в миротворних операціях; боротьба з розповсюдженням зброї масового знищення[3].

Ліквідація ОВД призвела до вакууму безпеки на території країн - її колишніх учасниць. Перед державами, що об'єднались в СНД і так чи інакше перебували під впливом Росії, також постала проблема безпеки у нових міжнародних реаліях Це й стало основним системоутворюючим чинником для формування ОДКБ як євразійської системи безпеки.

Однак варто зазначити - досі чітко не окреслені місце і роль ОДКБ у системі міжнародної системи безпеки, не прийняте й політичне рішення про взаємодію ЄС та НАТО. У рамках Організації немає навіть єдиної позиції щодо того, як реагувати на присутність НАТО на території країн - учасниць ОДКБ. Майже всі її члени мають двосторонні відносини з Альянсом і не бачать ніякої загрози для СНД у співробітництві з НАТО.

Серйозна стурбованість Росії створенням НАТО під приводом боротьби з міжнародним тероризмом на території країн Центральної Азії військових баз з практично невизначеним терміном їх функціонування стала основною причиною трансформації Договору про колективну безпеку в міжнародну регіональну організацію безпеки - ОДКБ, у якій Москва займає позиції безумовного лідера.

Існування певних суперечностей між країнами - членами ОДКБ у поглядах, перш за все, на розвиток відносин із Заходом, зокрема присутність на їх території військових формувань країн НАТО, створює певні проблеми у зміцненні єдності Організації[12].

На початку XXI століття на пострадянському просторі виникли нові реалії, що випливають з особливостей політичної культури та політичної практики цього гігантського регіону, які сформувалися упродовж його перебування у складі Російської імперії чи навіть раніше. Вони ж безпосередньо вплинули i на формування інституційної бази безпеки.

По-перше, у багатьох регіонах припинилися або законсервувалися громадянські війни (Грузія, Таджикистан, Молдова).

По-друге, відбулася суспільна стабілізація на основі досягнення консенсусу правлячої та опозиційної еліт або асиміляції останньої.

По-третє, схильність до авторитаризму посилюється практичною невдачею проекту вкорінення ліберальної демократії західного зразка, котрий намагалися впроваджувати з початку 90-х років, переважна більшість еліт та населення пострадянських країн саме у спробах запровадження реформ убачає причини всіх економічних негараздів та суспільних проблем. Тому авторитарний режим розглядається як альтернатива суспільній нестабільності початку 90-х років та зaciб модернізації пострадянських держав, їх адаптації до викликів глобальних процесів.

По-четверте, відбулася первинна зовнішньополітична соціалізація пострадянського регіону. Вона базувалася на двох чинниках: географічній близькості до країн, що бралися за взірець, та меркантильних спробах пошуку довготривалого економічного донора.

По-п'яте, зазначені чинники сприяли загальному підвищенню рівня стабільності. Виникли i відносно успішно функціонують інститути безпеки, зокрема, Організація договору колективної безпеки (ОДКБ), до якої входять п'ять держав: Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Росія й Таджикистан. Попередня структура - Договір Колективної Безпеки відіграла певну позитивну роль у припиненні громадянської війни у Таджикистані у середині 90-х років та відсічі ісламським екстремістам у 1999-2000 роках в Узбекистані.

По-шосте, проявилися регіональні відмінності у рівні забезпечення безпеки пострадянських країн, зокрема між західними новими незалежними державами та країнами Центральної Азії i Закавказзя[10].

Розвиток системи міжнародних відносин на початку ХХІ ст. відзначається процесом переплетення трьох консолідації цивілізаційної, пострадянського простору, інститутів безпеки, ґрунтується на консолідації її основних елементів переважно на основі цивілізаційно-культурних чинників. Тоді як Європа об'єднується на основі демократичних цінностей. На пострадянському просторі переважно відбувається консолідація авторитарних та напівавторитарних режимів. Це впливає на характер процесів у галузі безпеки в регіоні Європи та Євразії, що виявляються через створення відповідних підсистем на основі вже діючих інститутів. ІІроте внаслідок появи нових загроз та викликів і перегляду західних підходів до майбутнього Євразії на початку ХХI ст. спостерігається зближення обох підсистем безпеки[9].

4. Спільна політика безпеки

Захід досить довго не виявляв належного інтересу до пострадянського регіону загалом та його безпеки зокрема, але ті самі виклики та загрози змусили відмовитися від пасивної політики. Відповіддю на ці нові явища у системі міжнародних відносин стала тенденція до цивілізаційної консолідації країн, що почала проявлятися на початку 90-х років i стала особливо помітною після подій 11 вересня 2001 року. Проявом цієї консолідації став розпочатий Заходом процес інтеграції пострадянського простору в сфері безпеки з наступним включенням цієї території до складу євроатлантичної цивілізації.

Завершення холодної війни викликали до життя ідеї створення панєвропейської системи безпеки, що включає Західну i Центрально-Східну Європу, а також країни колишнього СРСР[11].

Існує низка чинників на користь рішення Заходу стосовно інтеграції пострадянського простору.

По-перше, вказаний регіон безпосередньо межує з найбільш загрозливими з точки зору довгострокових інтересів безпеки США і Європи. Країни Закавказзя і Центральної Азії географічно та історично зв'язані з регіоном Західної Азії, що є довготривалим джерелом нестабільності й поширення ісламського екстремізму.

По-друге, ряд країн пострадянського простору в перспективі може бути надійним постачальником вуглеводневої сировини та мінеральних ресурсів для економіки Заходу, зважаючи на зростання нестабільності у традиційних регіонах імпорту. До 2020 року 50 відсотків нафти експортуватиметься з нестабільних регіонів світу.

По-третє, пострадянська територія сприймається Заходом як цивілізаційно близька (хоч i дещо зіпсована традиціями авторитаризму та азіатчини), оскільки дві третини населення сповідує християнство й у культурно-расовому відношенні не відрізняється від європейців. Виходячи з цього пострадянський простір у довготривалій перспективі може бути інтегрованим до західної цивілізації. Існують також i чинники, що гальмують можливу інтеграцію. Вони, по суті, зводяться до двох перешкод: невідповідності політичної свідомості та політичної культури посттоталітарних (зараз напів- чи повністю авторитарних) суспільств принципам ліберальної демократії, а також поки що низький рівень економічного розвитку та інтеграції пострадянських країн у світову економіку. Економічний чинник є також суттєвою перешкодою на шляху інтеграції, оскільки Захід змушений брати на себе основний тягар трансформацій у нових партнерів[10]. Ключовим словом, яке визначає характер процесів у системі міжнародних відносин, стала «консолідація», що відбувається у трьох вимірах. По-перше, це цивілізаційна консолідація, сутність якої полягає у самовизначенні держав на основі спільної історії, духовних цінностей, релігії тощо; а також створенні відповідних інституційних форм. По-друге, консолідація на пострадянському пpocтopi у сфері безпеки, з огляду на схожі проблеми та завдання, що стоять перед молодими державами і виявляються через формування і зміцнення авторитарних та напівавторитарних режимів. По-третє, консолідація інститутів безпеки шляхом формування інтегрованої системи безпеки у складі Євроатлантичного та Євразійського компонентів.

Цивілізаційна консолідація. На початку ХХІ ст. дедалі частіше виявляється таке явище, як цивілізаційна консолідація. Суть її полягає у групуванні країн на основі історичної та культурно-релігійної близькості. Це означає, що під час прийняття стратегічних рішень й обрання довгострокових орієнтацій держави більше керуватимуться такими чинниками, як ментальна спорідненість і схоже розуміння базових цінностей, що сформувалися на основі спільного історичного розвитку. Геополітичні інтереси та традиційні союзники при цьому відходитимуть на другий план.

Консолідація на пострадянському просторі у сфері безпеки. Країни пострадянського простору перебувають на стадії складних суспільних трансформаційних процесів, що мають як спільні, так і особливі риси. Основною тенденцією цих змін, що стала виявлятися у другій половині 1990-х рр., є культурно-цивілізаційна детермінанта створення відповідного політичного режиму. Народи колись єдиної держави почали повертатися до історично притаманних їм норм суспільного життя.

Формування підсистем безпеки. Одним із виявів цивілізаційної консолідації протягом останнього десятиліття стала поступова трансформація біполярної структури на Євразійському континенті на систему безпеки, що складається з двох компонентів: Євроатлантичного і Євразійського. Євроатлантична підсистема включає в себе держави Західної, Центральної і Південно-Східної Європи (разом із країнами Балтії) або, іншими словами, членів та асоційованих членів НАТО і ЕС, що історично й ментально вважають себе частиною європейської цивілізації. Євразійська підсистема включає Росію та країни-учасниці Організації договору колективної безпеки (ОДKБ) з Європи, Центральної Азії та Кавказу [9].

5.Основні риси міжнародної безпеки в сучасних умовах глобалізації

Принципова риса постконфронтаційного періоду полягає в тому, що на зміну домінанті глобальної загрози прийшла маса потенційних загроз меншого масштабу, але при цьому досить серйозних за своїми наслідками для міжнародного миру й стабільності, таких, що зачіпають інтереси багатьох держав. На перше місце нині висуваються загрози екологічного характеру, загрози з боку так званих експансіоністських режимів, логіка поведінки яких виключає можливість використання ядерного та інших видів зброї масового ураження. Не зникла перспектива війн між державами у боротьбі за ресурси або території, руйнування національних економік, внутрішні конфлікти на релігійному, етнічному чи національному ґрунті.

Особливо ж небезпечною загрозою, що яскраво проявила себе після 11 вересня 2001 року, є загроза міжнародного тероризму. Існуючі глобальні та регіональні системи безпеки в останні 10 років виявилися нездатними ефективно реагувати на новий спектр загроз воєнного характеру. Саме слабка ефективність традиційних структур безпеки, головним завданням яких було упередження широкомасштабного збройного нападу ззовні, спричинили перегляд підходів до проблем гарантування безпеки як на законодавчому, так і на інституційному рівнях. Однією з визначальних рис розвитку структур безпеки є їх адаптація до кардинальних змін, які протягом останніх років впливали на стан безпекового простору.

Поява нових викликів. трансформація загрози тероризму на небезпеку глобального рівня, можливість поширення збройних конфліктів,техногенних екологічних катастроф вимагає рішучих зусиль з формування нових правил поведінки та пристосування міжнародних механізмів протидії загрозам до вимог сьогодення. Відсутність реальної загрози широкомасштабного воєнного конфлікту із застосуванням зброї масового знищення наявність проблем нерозповсюдження ЗМЗ, та її застосування перевела у площину невизначеності й збільшення ризиків. І швидко поширюються секрети ядерних технологій. Рівень багатьох держав дозволяв оволодіти секретами виробництва ядерної зброї попри протидію „ядерних грандів”. Серед інших істотних тенденцій інституційного розвитку можна виділити такі: - міжнародні структури безпеки перебирають на себе функції у сфері безпеки, які раніше були виключною прерогативою держав (ці зміни планується затвердити у новій Конституції Європи), що свідчить на користь зменшення їхніх можливостей самостійно вирішувати питання безпеки в сучасних умовах; - посилюється тенденція щодо мілітаризації міжнародних політико-економічних структур (ЕС, про що свідчать рішення Празького саміту та зустріч четвірки європейських країн у Брюсселі у 2003 р. ) та політизації військових альянсів НАТО. (Вимоги Альянсу щодо країн претендентів на вступ на дві третини становлять питання політичної стабільності, прогнозованості, рівня економічного та демократичного розвитку); - розширюється спектр завдань та просторовий вимір дії структур безпеки, що не обмежуються рамками ”договірної території” i включають до переліку своїх завдань ”захист прав людини” та „захист демократії”, боротьбу з міжнародним тероризмом. Як HATО так i країни Європейського Союзу планують застосовувати військову силу поза межами національних територій в операціях „примусу до миру”. Діяльність ООН, ОБСЄ, НАТО, ОВД та інших структур безпеки в останні десятиліття свідчить - спроби вплинути на конфлікт нормами права без опору на силу закінчується невдачею. Для міжнародних взаємин більш характерним є статус „великої держави”. Офіційно у міжнародному праві немає чіткого визначення цього поняття. Зазвичай його застосовують до країн з особливим, привілейованим становищем серед інших. З їхньою позицією змушені рахуватися інші країни світу, а їхнє слово, як правило, має більшу вагу, ніж думка „рядових” членів міжнародної спільноти. Статусу "великої держави" ніхто офіційно не надає. Проте його можна набути за умов зростання реальної ваги (економічної, політичної, дипломатичної, військової) в сучасному світі. Причому роль військової складової в умовах глобалізації та інтеграції світових процесів постійно знижується. Крім того посилюється нова тенденція, коли статус ”великої держави” замінюється на статус „члена могутнього регіонального чи глобального утворення”. Нині у світі склалася ситуація, що доктор Матіас Рат, якого іноді називають „совістю світу”, охарактеризував у такий спосіб: шість мільярдів людей живуть сьогодні в умовах зростаючих криз, усе нових воєн i ненажерливості корпорацій. Проблема безпеки в контексті глобалізації може бути визначена по-різному, залежно від того, на якому з аспектів глобалізації сконцентрувати увагу. Якщо розглядати процес глобалізації як стихійний об'єктивно детермінований процес поглиблення світового поділу праці, що супроводжується інтеграційно-коопераційними тенденціями між економіками країн світу, створенням наднаціональних регіональних і міжнародних, інститутів, тоді проблема безпеки матиме один вимір. Іншою буде проблема, якщо цей процес є за своїм політико-економічним змістом результатом погоджених дій окремої групи країн, спрямованих на розв'язання конкретних завдань і досягнення визначених цілей. Корінь проблеми погіршення стану безпеки в період глобалізації -- у сутності єдиного в даний момент сценарію соціального прогресу -- полягає не тільки в розриві між бідністю країн третього світу i багатством незначного кола провідних країн, що поглинають 40-60% світових ресурсів, а й у консервації цього розриву, що посилює ідеологія ліберально-ринкового месіанізму, яку Захід проводить щодо іншого світу. У цьому зв'язку для керівництва розвинутих країн важливо визнати, в епоху всесвітнього пробудження та загальної міжнародної вразливості безпека залежить не тільки від воєнної могутності, а також i від переважаючої атмосфери думок, політичного тлумачення соціальних пристрастей. Тому в ситуації, яка склалася, колоніальне мислення, що відроджується, може спричинити відповідні реакції з боку відсталих держав, крайньою формою яких є антизахідні екстремістські ідеології та практика тероризму[8].

Висновки

Значною проблемою сучасності залишається створення надійних та ефективних систем глобальної і регіональної безпеки. Особливо -- з урахуванням багатьох аспектів світових глобалізаційних тенденцій. Теракти в США довели, що норми, процедури, механізми та інститути існуючої системи безпеки виявилися неготовими ефективно протидіяти цій загрозі. Терористичні акції виявляються більш системними (охоплюючи єдиною координацією весь цикл “мотивація-підготовка-здійснення”), ніж відповіді на них (де діяльність із запобігання тероризму, конфліктам та їх урегулювання, сили та засоби розпорошені по багатьох міжнародних організаціях, окремих країнах, слабко координуються, їх удосконалення залежить від суперечливих політичних та економічних обмежень, знаходиться під тиском бюрократичних процедур).

Інша проблема пов'язана з відповіддю на питання: а з чим, власне, боротися; що є найбільш прийнятним, ефективнішим -- боротьба з причинами, що породжують негативні явища, чи із самими негативними явищами та їх наслідками? Питання про методи та напрями протидії загрозам не є простим і однозначним. По-перше, як завжди, виникає питання про забезпеченість потрібних заходів ресурсами (людськими, фінансовими, матеріально-технічними, інформаційними, правовими). Тому широта та глибина комплексу заходів охоплюють, як правило, лише ту частину повного циклу дії негативних чинників (зародження, виникнення, ескалація, вплив, наслідки), на яку вистачає існуючих ресурсів.

По-друге, не завжди взагалі можливо протидіяти загрозам на ранніх стадіях, бо кожна з них має свій часовий ряд і структурну особливість: одна знаходиться на стадії зародження протиріч, історія виникнення коренів іншої вимірюється століттями; підґрунтям однієї є суто економічні розбіжності в інтересах сторін, іншої -- цілий комплекс етнічних, економічних, політичних протиріч, виявити які на ранніх стадіях дуже складно (хоча й можливо); у протидії одній загрозі зацікавлені практично всі суб'єкти міжнародної діяльності (боротьба з тероризмом), а протидія іншій негативним чином зачіпає певні інтереси окремих гравців (наприклад, зменшення атмосферних викидів). Тому підхід до проблем забезпечення безпеки має бути, по-перше, системним, по-друге, конкретним і, по-третє, відповідальним.

Література

1. Бодрук О. Політизація блоків, мілітаризація союзів. Нові тенденції в сфері міжнародної безпеки // Політика і час. - 2003. - №12. - с.21-32.

2. Бодрук О. Силова грань безпеки // Політика і час. - 2005. - №4. - с.47-56.

3. Грубов В. М. Європейська безпека XXI ст.: форми і принципи // Трибуна. - 2004. - №3/4. - с.28-29.

4. Грубов В. М. Крізь терни недовіри // Політика і час. - 2003. - №3. - с.37-45.

5. Иванов И. Международная безопасность в эпоху глобализации // Россия в глобальной политике. - 2003. - Т1, №1. - с.36-47.

6. Мохер Д. Основи ядерної безпеки і спонуки її створення // Ї. -2004. -№31. - с.88-93.

7. Пасинчук К. Європа і Близький Схід: міжцивілізаційні відносини і міжнародна безпека // Політика і час. - 2006. - №3. - с.40-48.

8. Пирожков С. І. Соціальний прогрес і проблеми безпеки // Стратегічна панорама. - 2004. - №4. - с.3-9.

9. Федуняк С. Г. Основні тенденції розвитку системи міжнародної безпеки в Європі і Євразії: три виміри консолідації // Стратегічна панорама. - 2004. - №1. - с.30-35.

10. Федуняк С. Г. Панєвропейська система безпеки. Міражі та перспективи інтеграції // Віче. - 2004. - №4. - с.46-48.

11. Храбан І. Концепція колективної та кооперативної міжнародної безпеки // Політика і час. - 200б. - №1. - с.24-30.

12. Храбан І. США, НАТО і безпека Європи // Політика і час. - 2006. - №7-8. - с.35-40.

Размещено на Allbest.ru