Україна в сучасних глобалізаційних процесах. Загрози і виклики національній державі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Україна в сучасних глобалізаційних процесах. Загрози і виклики національній державі

Наголошено, що одним з основних чинників розвитку цивілізації є глобалізація, яка охопила переважну більшість держав сучасного світу, також й Україну. Досліджено як під упливом низки глобальних і локальних чинників формується нова геополітична економічна і цивілізаційна ситуація, що створює виклики і пастки для національної держави.

Становлення і розвиток демократії у постсоціалістичних країнах і в Україні зокрема відбувається під могутнім впливом складних і неоднозначних процесів глобалізації, які мають своїх палких прихильників і не менш затятих супротивників. Глобалізація у сучасному світі є тією сукупністю реалій, які змушують кожну державу чітко визначитись із своїм геополітичним вибором. Особливо це стосується такої молодої держави, як Україна, яка за своїм європейським корінням є суто європейською державою, розташованою в центрі Європи - першою за величиною території і п'ятою за кількістю населення. Глобалізація розглядається в стратегічному (перспективному) і тактичному (сучасному) аспектах. Цілком слушну думку, з якою слід погодитись, висловлює І. Надольний, наголошуючи, що в соціально-економічній сфері глобалізація впливає на вирівнювання життєвого рівня населення, достатнього матеріального забезпечення, формує єдині стандарти життєзабезпечення суспільства; у соціально-політичній сфері - розширює демократичні основи управління, зокрема державного; у культурно-духовній - залучення громадян до загальнолюдських цінностей, відповідного звуження сфери національного і розширення космопланетарного мислення, свідомості, світоглядних вимірів людини і суспільства [1].

Процеси глобалізації - дедалі вищої взаємозалежності громадян і держав у сучасному світі, стали викликом для більшості національних держав, незважаючи на їх просторове розміщення та рівень політичного й економічного розвитку. Концепція глобалізації в сучасній політології є одним з найпопулярніших інструментів аналізу міжнародних процесів. Поняття глобалізація у політичній науці означає широкий спектр подій і тенденцій розвиток світових ідеологій, інтенсивну боротьбу за встановлення світового порядку, зростання кількості та впливу міжнародних організацій, послаблення суверенітету національних держав, появу і розвиток транснаціональних корпорацій, інтенсивні масові міграції та формування багатокультурних спільнот, створення планетарних ЗМІ, експансію західної культури в усі регіони світу тощо. „Аналіз цих релевантних теоріям глобалізації тенденцій показує, - пише М. Кравчук, - що вони набули характеру синхронних суспільних змін на початку та в середині ХХ ст. І відбулася ця трансформація таким чином, що її можна охарактеризувати як соціокультурне зрушення” [2].

Очевидно, кожний погодиться з думкою, що більшість людей не любить, коли їх примушують щось робити. Проте мільярди людей у всьому світі добровільно підкоряються владі держави, яка обмежує їхню свободу, погоджуються із законами, які регулюють, наприклад, хто користуватиметься виборчим правом, а хто - ні, за якою виборчою системою обирати наступний склад парламенту, яким боком вулиці рухатись, що є контрактом, скільки громадяни повинні платити, щоб утримувати державу, яка приймає такі примусові закони тощо. Однак, якщо громадяни для власної безпеки і спокою змушені дотримуватись встановлених державою, в якій вони живуть, законів, то сама інституція держави, опираючись на економічний, військовий тощо потенціал, національний суверенітет намагається вести самостійну зовнішню політику, здебільшого відкидаючи нав'язуванні ззовні правила гри, в разі їх неузгодженості зі стратегією розвитку національної держави. Досить важко віднайти приклади, коли держава добровільно погоджується проводити політику в якій не зацікавлена, яка суперечить її власним тактичним і стратегічним планам.

Відомо, що ще в першій половині ХХ ст. люди сприймали державу переважно в поняттях території, визначаючи її (державу) як легітимне використання сили для контролю за поведінкою людей - включаючи застосування зброї, ув'язнення і покарання - в певних географічних межах. Понад три століття, після Тридцятилітньої війни в Європі і підписання 1648 р. Вестфальського миру, міжнародні та дипломатичні відносини будувались на принципі дотримання національного суверенітету, розуміючи його як „визнане оточуючими право політичної цілісності здійснювати повну владу в усій своїй діяльності” [3], тобто національний суверенітет означав, що кожний національний уряд має право керувати своїм народом так, як він вважає за потрібне, не остерігаючись втручання з боку інших націй. Навіть провідні міжнародні інституції - Ліга Націй, а згодом і ООН, запроваджені саме для того, щоб забезпечити наднаціональний порядок у світі, демонстративно дотримувались національного суверенітету як провідного принципу міжнародних відносин. У статті 2.1 Хартії Організації Об'єднаних Націй записано, що „Організація заснована на принципі рівності суверенітетів всіх її членів”.

Водночас від початку нового століття щораз чіткіше помітна тенденція не лише до посилення процесів глобалізації, а й до підвищення ролі прав людини в міжнародній політиці. У квітні 1999 р. генеральний секретар ООН Кофі Аннан, підтримуючи повітряні удари НАТО по сербській території, спрямовані на припинення етнічних чисток у Косово, попередив країни, в яких порушуються права людини, що вони не можуть більше ховатися за Хартію ООН, що захист прав людини повинен „домінувати над міркуваннями державного суверенітету” [4]. Ці слова провідного політика сучасності наводять на роздуми, що у ХХІ ст. під упливом низки глобальних і локальних чинників формується нова геополітична економічна і цивілізаційна ситуація, яка створює виклики і пастки для національної держави. глобалізація національнії процес демократія

Одним з таких чинників можна вважати формування системи однополярного світового порядку, який пов'язаний зі зростанням могутності США - єдиної наддержави сучасності. Глобальний перерозподіл політичних сил у світі відбувся після краху комунізму і СРСР. Зовнішня політика США загрожує імперському всевладдю, жорсткій гегемонії, схильності до силового диктату і домінування абсолютної меншості над абсолютною більшістю, яка відчуває безальтернативність майбутнього.

Односторонні дії США і їхніх союзників в Іраці та Югославії можуть прискорити формування невоєнного трикутника Індія - Китай - Росія і навіть стратегічного трикутника. Великі та могутні держави - Китай, Росія, Великобританія і Франція відчувають нездатність вийти на глобальний рівень домінування. Перехід до багатополярного світу через рахунок посилення Європейського Союзу та Китаю - це тривалий процес. На наш погляд, об'єктивно стримати зростання американської гегемонії можуть три обставини можлива відмова американського народу платити високу ціну за імперське всесилля; брак гарантованої солідарності союзників; організоване протистояння національних держав гегемонізму Сполучених Штатів - потенційних жертв.

Наступний чинник пов'язаний зі злиттям економік національних держав у загальносвітову - глобалізація ринку, щораз вища взаємозалежність на основі комунікаційного зближення, планетарної наукової революції, міжетнічних соціальних рухів, нових видів транспорту, телекомунікаційний технологій, інтернаціоналізації освіти, що створює нові можливості політичного впливу і домінування. Центром зусиль ХХІ ст. стане освіта, розвиток інфраструктури, боротьба за конкурентоспроможні позиції на світовому ринку інформатики, мікроелектроніки, біотехнологій, телекомунікацій, космічної техніки, комп'ютерів. Проте глобалізація світового інформаційного простору і світового ринку, що ґрунтується на домінуванні економічно розвинених країн, не влаштовує більшість населення світу. Крім того, засноване на глобалізації світової економіки економічне всевладдя країн-лідерів зовсім не означає такого ж домінування в політико-військовій сфері, що відповідно, вестиме до загострення конфліктів у світі.

Третій чинник вбачається у розмиванні державного суверенітету національних держав. На національний суверенітет сучасних держав негативно впливають процеси зростання транснаціональних корпорацій, неурядових організацій, сепаратизму певних регіональних спільнот, міжнародної злочинності. Розмивання державного суверенітету веде до хаосу, невпорядкованості міжнародних відносин. Ця обставина, певною мірою, і сприяла встановленню однополярного світового порядку на чолі з США. З одного боку, за такого розкладу швидше розв'язуються конфлікти, які виникають і потенційно можуть виникнути в різних частинах світу, а сама система міжнародних відносин стає більш передбачуваною і піддається управлінню. Проте тенденції, які спостерігаються в сучасній міжнародній політиці одного безальтернативного лідера, що цілком очевидно, підривають і кожну окрему державу, і систему держав.

Можна припустити, як певну альтернативу політиці США, виникнення якогось войовничого групового самоствердження (наприклад, у мусульманському світі), але воно здатне відкинути світ у стан хаосу, небачений раніше, чому сприятиме підрив авторитету міжнародних організацій, поширення зброї масової поразки і зростання звичайного озброєння, розширення військових блоків, інтенсифікація міжнародного тероризму і організованої злочинності, самовизначення меншин, економічна нерівність, неконтрольований ріст населення, феноменальні технологічні зміни, релігійний фундаменталізм, націоналізм і расизм, погіршення економічного становища на фоні міграційних процесів, крах життєво важливих екологічних систем, вичерпання природних ресурсів, пріоритет місцевого самоуправління, релігійне самоствердження, етнічна нетерпимість. При цьому кримінальні структури можуть замінити суто національно-державні структури. Чинні інститути можуть у ХХІ ст. не витримати революційних змін. Перешкодити такому руйнівному хаосу в міжнародних відносинах можна за допомогою суверенних держав, військово-політичних блоків та міжнародних організацій, насамперед ООН, але їй задля цього потрібно стати гнучкішою й ефективнішою міжнародною організацією. Безперечно, що тенденції розвитку сучасних міжнародних відносин вимагають установлення правил, які б забороняли передачу високих технологій в сумнівні руки.

Однак, варто зауважити, що історичної зумовленості хаосу не існує. Адже, незважаючи на бурхливе розгортання конфліктів упродовж ХХ ст., світ не занурився у безумовне заперечення людських цінностей і правил співжиття. Важко аналізувати можливі шляхи розвитку взаємовідносин національних держав, якщо виходити лише зі світової непередбачуваності та ворожості. Існують й інші, оптимістичніші глобальні тенденції. Очевидно варто погодитись з думкою М. Кармазіної, що глобалізацію в жодному разі не треба сприймати, як щось, у принципі, негативне. Вчена наголошує, що „глобалізація - це, насамперед, колосальні можливості обміну (технологіями, інформацією, ресурсами і т. д.), а отже, - і розвитку. Не всі нації рівною мірою втягнуті в цей процес хтось, не розуміючи в чому суть справи, зволікає із тим, щоб віднайти і зайняти в ньому свою нішу. Відтак - щоденно втрачає. А хтось уже настільки відстав у цивілізаційному поступі (недарма ж сьогодні з'явилося специфічне поняття „кінчені країни” стосовно деяких країн Африки, Азії), що потрапивши у глобалізаційну хвилю, слугує хіба що „матеріалом для переробки”, не маючи жодних підстав для перетворення на активного геополітичного гравця і т. д. Глобалізація загострює конкуренцію. Виграє той, хто постійно, щомиті, дбає про власну конкурентоспроможність” [5].

Ще одним чинником, на нашу думку, є крах попередньої системи світосприйняття, яка розглядала міжнародні відносини в дефініціях холодної війни, і поставив вимогу шукати нових смислів і нової ідентичності. Очевидно, що холодна війна була конфліктом соціалізму і неокласичного капіталізму. Крах соціалізму і закінчення холодної війни з невблаганною гостротою порушили питання про фундаментальні цінності та сенс людської цивілізації. Демони власного історичного досвіду, які вивільнилися після краху соціалізму, релігійних поглядів, ментальних кодів, мов, спогадів про принижену гордість зупинили благодушність глобалістів.

Враховуючи наявність у кожної цивілізації автентичних морально-психологічних підстав і власних економічних, політичних та військових вимог, очікувати миру і спокою уявляється вершиною стратегічної наївності. На передній план виходить примара прогнозованого С. Хантингтоном зіткнення цивілізацій. Вчений наголошував, що культурні розділові лінії цивілізацій стануть фронтовими лініями майбутнього [6]. Війна за югославську спадщину показала, що може відбутися у випадку прискореної і схвалюваної ззовні зміни ідентичності [6]. Дещо важливіше може відбутися у разі утвердження цивілізаційної ідентичності величезного Китаю, ядерної Індії і мільярдного мусульманського світу. Зазвичай цивілізаційні відмінності домінують, але згодом втрачають вплив. Вони часто зіштовхуються між собою, але значно важливіше те, що вони взаємодіють і співіснують.

Треба акцентувати увагу на зростанні розриву між „Північчю” і „Півднем”, збільшенні матеріальної залежності величезної кількості населення від трьох центрів економічного розвитку Північної Америки, Західної Європи та Східної Азії. Глобальна конкуренція підштовхує економічне змагання, в якому Захід чинить значний опір і не збирається віддавати своїх привілейованих позицій.

Особлива гострота цього протистояння, очевидно, найвідчутніше виявиться в 20-30-х рр. ХХІ ст., коли внаслідок щораз більшого розриву між багатими і бідними країнами, стане масовою міграція бідного населення до Америки й Австралії. В умовах виснаження природних ресурсів розвинені країни намагатимуться захопити контроль за стратегічно важливою сировиною, а це неминуче призведе до загострення відносин, відкритого протистояння між багатими країнами і бідними. Поширення ядерної зброї робить ситуацію практично не контрольованою. У цьому зв'язку виникає небезпека нової економічної холодної війни між індустріально розвиненими країнами на чолі з США і країнами, що розвиваються.

Різноспрямована дія вказаних і багатьох інших перетворювальних чинників творить різні сценарії розвитку міжнародних відносин. Найперший сценарій це є модель світової гегемонії США. Вона ґрунтується на домінуванні США в економічній, фінансовій, технологічній, військовій, торговельній галузях діяльності. Означена гегемонія пов'язана з пануванням США у формуванні міжнародних норм і правил, привабливістю ідеології, розумній мобілізації американських ресурсів і ослабленні потенційних супротивників. Глобальна гегемонія США може тривати впродовж чверті століття. Цьому сприяє і позиція країн Західної Європи, які не заперечують глобального лідерства, і США. Європейський Союз досі не має єдиної геополітичної стратегічної мети, а інститути НАТО виступають як ефективний контроль за поведінкою європейської еліти. Крім того, глобальному піднесенню США не перешкоджає Китай, оскільки він зацікавлений в американських інвестиціях, технологіях і ринках збуту. Росія також не може протистояти американській гегемонії, тому що потребує західних інвестицій, технологічного відновлення, допуску на ринок США.

Наступний сценарій вбачається у моделі біполярної структури світу, де гегемонії США протистоятиме певний конкурент, наприклад, - Китай чи Європейський Союз. Може трапитися й таке, що сил для протистояння США, в якоїсь окремо взятої країни не вистачить. У цьому випадку протистояти гегемонії США зможе коаліція країн. Зокрема розширений Європейський Союз за економічною могутністю цілком можна порівнювати США частка ЄС у загальносвітовому валовому продукті становить 19,8 %, а США - 20,4 %. Проте очевидно, що серйозний виклик США може зробити лише Китай. За прогнозами, до 2020 р. Азія, очолювана Китаєм, вироблятиме 40 % світового валового продукту, а ВНП Китаю досягне 20 трлн. дол. За такої ситуації США змушені будуть поступитися місцем лідера і відійти на друге місце, оскільки прогнозований ВНП США в ті роки становитиме 13,5 трлн. дол.

Можливий також цивілізаційний розвиток міжнародних відносин за сценарієм багатополярного світу, який ґрунтуватиметься на балансі сил. Річ у тому, що фаза гегемонії США не може бути нескінченною, це пов'язано з обмеженістю ресурсів, їх ліквідністю. Багатополярність сформується в боротьбі за регіональну гегемонію між ЄС і Росією, між Китаєм, Індією і Японією. Кожний з центрів буде прагнути до створення власної зони впливу. Найважливіший процес, який відбувається в цьому напрямі, пов'язаний з формуванням трьох блоків ЄС - НАФТА (Північно-Американська зона вільної торгівлі) - Східна Азія. У Росії в цьому плані існують лише військові можливості впливу, але нема економічних і технологічних ресурсів.

Можна уявити ще й такий сценарій, очевидно, він був би найприйнятнішим для більшої частини національних держав. Його суть - у рівнобіжному існуванні західної, латиноамериканської, східноєвропейської, мусульманської, індуської, китайської, японської цивілізацій. Проте по лінії цих цивілізацій можуть відбуватися глобальні конфлікти в XXI ст., оскільки кожна з них має специфічні ресурси впливу на конкурентів.

Отже, основним ризиком сучасної глобалізації є утвердження принципів загальної стандартизації та уніфікації суспільного життя, яке супроводжується втратою національної специфіки і позначається на взаєминах між людьми, організаціями та державами, на їхніх формах, методах діяльності та етиці стосунків. У всі періоди історії значно легше було пристосуватись і адаптуватись до тих глобальних процесів. Тому замість національних моделей сучасного суспільного життя, які донедавна супроводжували та визначали соціально-політичне майбутнє держав, з'являються деякі західноамериканізовані моделі, які світова спільнота активно пропагує та наслідує. Майже весь світ перейшов на нові правила гри, за якими позиції національних держав здебільшого залежать не стільки від об'єктивних чинників, скільки від суб'єктивних. Відповідно до цього основним принципом його розвитку має стати нова ідеологія сучасного курсоутворення, яка передбачає цілепокладальне формування курсових тенденцій, які б насамперед сприяли забезпеченню максимальної користі та авторитету для своєї країни в зовнішній сфері взаємовідносин.

Размещено на Allbest.ru