Світове господарство та його структура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Світове господарство та його структура

1. Міжнародний поділ праці і його форми

міжнародний економічний праця міжнаціональний

Система міжнародних економічних відносин формується на базі інтернаціоналізації продуктивних сил, що, у свою чергу, виростає з міжнародного поділу праці (МПП).

Міжнародний поділ праці - об'єктивна основа міжнародного обміну товарами, послугами, знаннями, розвитку виробничого, науково-технічного, торгового й іншого співробітництва між усіма країнами світу незалежно від їх економічної розвиненості та характеру суспільного ладу. Саме МПП є найважливішою матеріальною передумовою налагодження плідної економічної взаємодії держав у масштабах усієї планети. МПП - цементуюча основа світового господарства, що дає йому змогу прогресувати у своєму розвитку, створюючи передумови для більш повного прояву загальних (універсальних) економічних законів, що дає підставу говорити про існування світового господарства.

Міжнародний поділ праці - це спеціалізація окремих країн на виробництві тієї чи іншої продукції чи наданні послуг у світовому масштабі. Кожна країна світу концентрує на своїй території виробництво певних видів продукції, для виробництва якої вона має найбільш сприятливі соціально-економічні і природні передумови. У виробництві продукції галузей спеціалізації країна повинна мати певні переваги перед іншими країнами світу. Для цього вона повинна мати: кваліфіковані кадри; розвинуту науково-дослідну базу; достатній природно-ресурсний потенціал; вигідне економіко-географічне положення; специфічні агрокліматичні умови; значний попит на продукцію галузей спеціалізації на світовому ринку та високий рівень її конкурентоспроможності.

Варто розрізняти три основні логічно й історично послідовні типи МПП: загальний, частковий і одиничний.

Під загальним (це відноситься і до суспільного поділу праці в національній економіці) розуміється поділ праці за сферами виробництва (видобувна й обробна промисловість, сільське господарство). У цьому випадку територіальна міжнародна спеціалізація окремих країн значною мірою визначається наявністю сприятливих природно-кліматичних умов; МПП має прояв у розподілі країн-експортерів на індустріальні, сировинні, аграрні. Це пояснює, і структуру міжнародного обміну у відповідних умовах.

Частковий МПП припускає спеціалізацію на певних окремих галузях виробництва, видах готової продукції, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Для цього типу МПП характерний більш високий рівень диверсифікованості виробництва й експорту.

Одиничний МПП - спеціалізація різних країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, агрегатів і компонентів продукції, на технологічних стадіях промислового виробництва - вищий його тип, який відповідає високорозвинутим продуктивним силам.

Тепер основними типами МПП є частковий (між галузями та підгалузями) й одиничний (усередині галузей і підгалузей), або товарний, подетальний і технологічний.

Внутрішньогалузевий поділ праці сприяє тому, що все більше економічний обмін розвивається між індустріальними країнами, близькими за рівнем економічного розвитку. У цих країнах відбувається вирівнювання структур споживання. Якщо в 1995 р. 71% імпорту промислово розвинутих країн надходило з цих же країн, то в 2000 р. вже 87%. Однак ця тенденція не діє прямолінійно, на неї впливають інші фактори. Зокрема, міжнародна торгівля подовжує «життєвий цикл» промислової продукції, стримує її моральний знос. Поява на світовому ринку нових виробів дає можливість менш розвинутим країнам імпортувати їх. Імпорт нової продукції скорочується з появою місцевого виробництва аналогічних виробів. Виробництво продукції зазвичай передається ТНК у країні з більш низькою вартістю робочої сили на стадії насичення ринку в країні освоєння виробу.

Територіальний поділ праці, у тому числі і міжнародний поділ праці, є проявом суспільного поділу праці і має історичний характер. У первісному суспільстві поділ праці існував між чоловічою і жіночою працею, між працею дорослих і дітей. Перший суспільний поділ праці пов'язаний з поділом племен, що займалися тваринництвом і рослинництвом, другий - у зв'язку з відокремленням ремесла від землеробства і тваринництва. Але і за першого і за другого суспільного поділу праці виробництво продукції та її споживання мали локальний, здебільшого замкнутий характер. Третій суспільний поділ праці пов'язаний з появою нового суспільного прошарку населення - купців, що виконували функції посередників між регіонами виробництва і регіонами споживання продукції. Завдяки цьому суспільний поділ праці набув ознак територіального.

Поява машин привела до підвищення продуктивності праці, до збільшення концентрації виробництва промислової продукції в окремих країнах. Поява і подальший розвиток сучасних видів транспорту, особливо залізничного, морського, повітряного, трубопровідного, зумовили поглиблення міжнародного територіального поділу праці. В інтеграційні, або обмінні, процеси втягується все більша кількість країн, віддалених територій і материків.

До промислового перевороту (початок XIX ст.) міжнародний поділ праці базувався на відмінностях у природно-кліматичних умовах виробництва (клімат, ґрунти, мінеральні води, лісові ресурси). Така природна залежність спеціалізації виробництва окремих країн існувала здавен і збереглася значною мірою до наших часів.

На індустріальній стадії виробництва поглиблюється спеціалізація окремих країн, розширюється кількість галузей міжнародної спеціалізації. Виникають регіональні утворення світу, які мають свою конкретну галузеву і регіональну спеціалізацію: країни Північної Америки (США, Канада, Мексика), Європейський Союз (ЄС), країни ОПЕК - основні постачальники нафти на світовий ринок (понад 60% світових поставок).

В умовах науково-технічного прогресу міжнародний поділ праці як найвища форма суспільного територіального поділу праці має якісно нові риси. Сучасні продуктивні сили потребують такого поділу праці, який робить економічно неефективним або просто неможливим забезпечення всіх потреб, у тому числі і виробничих потреб окремої країни лише за рахунок її власних сил. Участь у міжнародному поділі праці стає необхідною передумовою нормального соціально-економічного розвитку країни.

У багатобічній системі МПП є неминучою участь будь-якої держави у світових зв'язках, безвідносно до рівня її економічного розвитку. Сутність міжнародного, як і суспільного в цілому, поділу праці проявляється в динамічній єдності двох процесів виробництва - його розчленовуванні й об'єднанні. Єдиний виробничий процес не може не розчленовуватися на відносно самостійні, відособлені одна від одної фази, не концентруватися за окремими стадіями виробництва на певній території, в окремих країнах. Разом з тим це одночасно й об'єднання виробництв, що відокремилися, на територіально-виробничих комплексах, установлення взаємодії між країнами, які беруть участь у системі МПП. У відокремленні (спеціалізації) різних видів трудової діяльності, їх взаємодоповненні та взаємодії - основний зміст поділу праці. Необхідність підвищення продуктивності праці, що обумовлює економічний і соціальний прогрес, - рушійна сила в розвитку поділу праці, у тому числі міжнародного. МПП здійснюється з метою підвищення продуктивності виробництва, виступає засобом економії витрат суспільної праці, а також - засобом раціоналізації суспільних продуктивних сил.

МПП можна визначити як важливий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, що спирається на економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва між ними у певних кількісних і якісних співвідношеннях. МПП відіграє зростаючу роль у здійсненні процесів розширеного виробництва в країнах світу, забезпечує взаємозв'язок цих процесів, формує відповідні міжнародні пропорції в галузевому та територіально-державному аспектах. МПП, як і поділ праці взагалі, не існує без обміну, який займає особливе місце в інтернаціоналізації суспільного виробництва.

Основним спонукальним мотивом МПП для всіх країн світу, незалежно від соціальних і економічних відмінностей, є їх прагнення до одержання економічних вигод від участі в МПП. Оскільки в будь-яких соціально-економічних умовах вартість утворюється з витрат засобів виробництва, оплати необхідної праці та додаткової вартості, то всі товари, що надходять на ринок, незалежно від їх походження, беруть участь у формуванні інтернаціональної вартості, світових цін. Товари обмінюються в пропорціях, що випливають із законів світового ринку, у тому числі («закону вартості. Реалізація переваг МПП у ході міжнародного обміну товарами та послугами забезпечує будь-якій країні при сприятливих умовах одержання різниці між інтернаціональною та національною вартістю експортованих товарів і послуг, а також економію внутрішніх витрат шляхом відмовлення від національного виробництва товарів і послуг за рахунок більш дешевого імпорту. До числа загальнолюдських спонукальних мотивів до участі в МПП, використання його можливостей відноситься необхідність вирішення глобальних проблем людства спільними зусиллями всіх країн світу. Діапазон таких проблем дуже великий - від охорони навколишнього середовища та вирішення продовольчої проблеми в планетарному масштабі до освоєння космосу.

Під впливом МПП торгові зв'язки між країнами ускладнюються та збагачуються, все більше переростаючи в комплексну систему світогосподарських зв'язків, у якій торгівля в традиційному її розумінні хоч і продовжує займати провідне місце, проте поступово втрачає своє значення. Зовнішньоекономічна сфера світового господарства має в наш час складну структуру. Вона включає міжнародну торгівлю, міжнародну спеціалізацію та кооперацію виробництва, науково-технічне співробітництво, міжнародні організації, різного роду послуги та багато іншого.

Всесвітніми продуктивні сили роблять міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва, що проявляються в планетарному масштабі. Під впливом спеціалізації та кооперації народжується «додаткова» сила, що виступає немовби дарова та діє одночасно з матеріально-речовинними й особистісними факторами суспільного виробництва. Результати діяльності кожної ланки продуктивної системи, яка створюється, активно використовуються постійно зростаючим числом учасників кооперації, що приводить, урешті-решт, до посилення цілісності цієї системи. Остання все більшою мірою набуває специфічних властивостей, що виділяють її з загальної орбіти світогосподарських зв'язків, і потенціалу, що перевищує суму потенціалів складових її частин.

При всій складності та суперечливості сучасний світ у економічному відношенні є певною доцільною системою, що об'єднується міжнародно-усуспільненим виробництвом, досягненням відносно високого рівня розвитку. МПП - це той «інтегратор», що утворив з окремих елементів всесвітню економічну систему - світове господарство. Виступаючи функцією розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, МПП створив об'єктивні умови для зростаючих взаємозв'язку та взаємозалежності відтворювальних процесів усіх країн, розширив межі інтернаціоналізації до загальносвітових.

При розгляді світового господарства як системи варто враховувати також породжувану МПП взаємовигідність економічного спілкування між різними країнами, що є рушійною силою цієї системи. Спільність економічних відносин, що додає їм всесвітній характер і всесвітній масштаб, полягає в збігу об'єктивних потреб і глибинних економічний інтересів усіх країн. Збіг ні якою мірою не означає їх однорідності, так само як і єдиної політико-економічної природи відносин, з яких проявляються ці інтереси.

Рівень розвитку виробничих сил - важливий фактор, який визначає інтенсивність участі країн у МПП. На нього впливають природно-географічні фактори, відмінності у масштабах виробництва національних економік, у досягнутих рівнях і наявних можливостях внутрішньодержавного поділу праці. Відносна вузькість внутрішніх ринків, обмежені можливості поділу праці в рамках національних господарств стимулюють малі країни, їх компанії до більш активної участі в МПП, підвищують значення спеціалізації національного виробництва, орієнтованого на світовий ринок.

Ступінь розвитку МПП визначає участь окремих компаній, країн, співтовариств у міжнародному обміні. Він є найбільш високим у промислово розвинутих країнах.

Показниками участі в МПП виступають:

1) частка експортованої продукції в загальному обсязі виробництва;

2) обсяг зовнішньої торгівлі у відношенні до національного продукту;

3) питома вага країни, підсистеми - в міжнародній торгівлі, у тому числі в торгівлі окремими товарами;

4) зовнішньоторговельний оборот на душу населення.

Слід зазначити, що питома вага тієї чи іншої системи в міжнародній торгівлі сама по собі не дає повної картини. Ступінь включення країни в систему МПП більш повно характеризується часткою експорту у валовому внутрішньому продукті.

Впливаючи на МПП, науково-технічна революція (НТР) обмежує можливості окремих країн створювати занадто багатогалузеві національні промислові комплекси. Сьогодні номенклатура продукції, особливо промислових секторів, є настільки великою, що жодна країна не може забезпечити економічно вигідне виробництво всієї цієї номенклатури. Тому досвід багатьох країн свідчить, що найбільш ефективною є концентрація зусиль на створенні спеціалізованих областей виробництва, органічно вписаних у систему МПП.

НТР доповнила промислову кооперацію науково-технічним і виробничим співробітництвом, тобто різноманітними формами діяльності в області виробництва, прикладної науки, техніки, торгівлі, технічного обслуговування та в інших сферах. Особливого розмаху таке співробітництво набуло в областях, які стали породженням НТР. Так, корпорації, що лідирують в області виробництва інформаційної техніки, укладають велику кількість угод про співробітництво з іншими фірмами, у тому числі й закордонними.

Інтеграція економічного життя у світі йде за багатьма напрямами. Це, по-перше, інтернаціоналізація продуктивних сил шляхом повсюдного технологічного способу виробництва: через обмін засобами виробництва та технологічними знаннями, а також у формі міжнародної спеціалізації та кооперації, що зв'язують господарські одиниці в цілісні виробничо-споживчі системи; шляхом виробничого співробітництва, міжнародного переміщення виробничих ресурсів; через формування глобальної матеріальної, інформаційної, організаційно-економічної інфраструктури, що забезпечує здійснення міжнародного обміну.

По-друге, прояв інтернаціоналізації через МПП.

По-третє, зростання масштабів і якісна зміна характеру традиційної міжнародної торгівлі уречевленими товарами, через що вона здійснює нині набагато більший вплив на інтернаціоналізацію економічного життя, ніж у 20-30-і р. минулого сторіччя.

По-четверте, це міжнародне переміщення фінансових і виробничих ресурсів, що забезпечує переплетення та взаємозалежність економічної діяльності в різних країнах. Таке переміщення відбувається у формі міжнародного кредиту чи закордонних інвестицій.

По-п'яте, все більш важливим напрямом міжнародного співробітництва стає сфера послуг, що розвивається швидше, ніж сфера матеріального виробництва.

По-шосте, швидко зростає міжнародний обмін технічними знаннями. Фронт світової науки і техніки стрімко розширюється. У сполученні з їх швидким розвитком це приводить до того, що нині жодна країна поодинці вирішувати всі питання науково-технічного прогресу (НТП) і тим більше бути лідером на всіх напрямах розвитку науки і техніки не може.

По-сьоме, все більше зростають масштаби міжнародної міграції робочої сили, до якої починають підключатися в якості імпортерів Україна й інші держави СНД.

Нарешті, по-восьме, одночасно зі зростаючою інтернаціоналізацією впливу виробництва та споживання на природне середовище зростає потреба в міжнародному співробітництві, спрямованому на вирішення глобальних проблем сучасності (охорона природного середовища, освоєння світового океану, космосу, допомога голодуючому населенню країн, які розвиваються, тощо).

Таким чином, сучасний світ рухається до нової, синтезованої моделі розвитку. її характеризують не тільки якісне відновлення технологічної бази виробництва, широке впровадження ресурсів і енергозберігаючих технологій, а й принципово важливі зрушення в структурі, змісті та характері процесів виробництва і споживання. Світове співтовариство поступово переборює нежиттєздатний комплекс «боротьби двох систем». Але зламування біполярної моделі міжнародних відносин виявило інший найгостріший конфлікт у світі - між центральною (Північ) і периферійними частинами (Південь) у структурі світового господарства. Проблема виживання робить граничною інтеграцію цих двох частин на основі їх взаємної адаптації й активних зв'язків.

Досягнутий рівень МПП уже практично не залишив країни, господарське життя якої було б ізольованим від зовнішнього світу, а економічні процеси замкнулися в межах національної держави. Зовнішня торгівля з відносно ізольованого сектора економіки, яка компенсує брак певних видів ресурсів і товарів, перетворилася в загальний елемент господарського життя. Вона нерідко впливає на всі основні процеси, включаючи довгострокове економічне зростання та короткострокову динаміку виробництва, прискорення технічного розвитку, підвищення економічної ефективності.

Поглиблення МПП саме по собі приводить до того, що кругообіг значної частини національних капіталів у товарній і грошовій формах здійснюється на міжнародній основі, що спричиняє переплетення кругообігу національних капіталів у цілому. МПП, міжнародне виробництво створюють реальні передумови для розвитку інтеграції.

Міжнародний поділ праці, міжнародна спеціалізація та кооперування (кооперація) виробництва - нерозривні суспільні явища, що зумовлюють одне одного, носять складний і суперечливий характер. МПП виступає більш ширшою економічною категорією порівняно з міжнародним кооперуванням, що є однією зі сторін і одночасно головних форм прояву МПП. У свою чергу, міжнародне кооперування ґрунтується на спеціалізації виробництва, що відбиває іншу сторону й іншу основну форму МПП. Міжнародне кооперування та міжнародна спеціалізація є не просто формами МПП, але і його елементами, що визначають його сутність. У границях коопераційного процесу поділ праці виступає як форма кооперації праці. Саме в цьому зв'язку К. Маркс відзначав, що поділ праці вже сам по собі є особливим видом кооперації.

Міжнародна спеціалізація припускає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва або між виробництвом і споживанням у міжнародному масштабі.

Під міжнародною спеціалізацією виробництва (МСВ) розуміється така форма поділу праці між країнами, при якій зростання концентрації однорідного виробництва й усуспільнення праці у світі відбувається на основі процесу диференціації національних виробництв, виділення в самостійні (відособлені) технологічні процеси, в окремі галузі та підгалузі виготовлення все більш однорідних продуктів праці понад внутрішні потреби, що викликає все більше взаємне доповнення диференційованих національних комплексів. Зазначені процеси відбиваються на інтенсифікації міжнародного обміну товарами, послугами, науково-технічними знаннями.

Зворотною стороною МПП є міжнародне науково-технічне та виробниче співробітництво, кооперація. Так, сьогодні все більш важливим напрямком внутрішньогалузевого поділу праці стає спеціалізація не за кінцевою продукцією, а за деталями, вузлами та комплектуючими виробами. В сучасному машинобудуванні 15-20% усіх деталей машин є оригінальними, а решта 80-85% - це взаємозамінні деталі чи навіть деталі з однаковими технічними характеристиками для багатьох типів машин. Відокремлення цих видів деталей машин в окремі виробництва - основа розвитку як вну-трішньонаціональної, так і міжнародної промислової кооперації.

Кооперація - необхідна умова налагодження вузькоспеціалізованого виробництва та реалізації великомасштабних проектів, що нерідко нездійсненним для однієї країни. В умовах кооперації міжнародна торгівля все більше зводиться до заздалегідь погоджених постачань товарів між суб'єктами кооперування. У цьому випадку торгівля виступає вже не як діяльність, що здійснюється між самостійними підприємствами і служить для обміну їх надлишків, а як істотна всеохоплююча передумова та момент самого виробництва.

Поглиблення спеціалізації та кооперування промислового виробництва привело до модифікації видів МПП і співвідношень між ними. Відбувся перехід від міжгалузевого до внутрішньогалузевого поділу праці. Це, у свою чергу підсилює спеціалізацію не тільки компаній і підприємств, а й галузей і країн. Саме міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва, всесвітній поділ праці в остаточному підсумку породжують інші форми міжнародних економічних відносин: вивіз товарів і капіталів, міграцію робочої сили, а також інтеграційні процеси в різних регіонах.

2. Міжнародний поділ праці і його форми

Історія формування світового господарства розпочинається з міжнародного поділу праці (МПП), пов'язаного з обміном діяльності та її продуктами між національними державами.

МПП, або поділ праці між країнами, є ступенем суспільного територіального поділу праці. Він спирається на економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн і виявляється у взаємному, обміні результатами спеціалізованого виробництва в певних пропорціях.

Міжнародний поділ праці існує у двох основних формах: міжнародній спеціалізації та міжнародному виробничому кооперуванні.

Міжнародний поділ праці був тим об'єднуючим елементом, який створив систему світового господарства як сукупність взаємопов'язаних міжнародним обміном національних господарств, що виступають його підсистемами.

Вихід торговельних зв'язків за межі національних кордонів, тобто інтернаціоналізація сфери обігу (товарної стадії руху капіталу), і нині залишається загальною активною тенденцією для всіх країн світу, які прагнуть отримати економічну вигоду від міжнародного поділу праці і міжнародної торгівлі. Але сьогодні торговельні зв'язки і обслуговуючі їх валютно-кредитні відносини між країнами утворюють лише первинний рівень цілісності міжнародних відносин, оскільки до середини XX ст. оформився наднаціональний рівень світового господарства [20].

У другій половині XX ст. в еволюції міжнародного поділу праці відбувалось якісне зрушення, результатом якого став вивезення капіталу за межі національних кордонів. Інтернаціоналізація охопила всі стадії руху капіталу (грошову, виробничу, товарну), набравши певних форм, а саме:

* інтеграції національних господарств у регіональні господарські комплекси зі структурою і пропорціями, зверненими на споживання регіону в цілому, а також з міждержавним регулюванням економічних зв'язків;

* транснаціоналізації, тобто виходу виробничої і комерційної діяльності корпорацій (фірм) у вигляді філій та дочірніх підприємств за національні кордони. Підрозділи транснаціональних корпорацій (ТНК), знаходячись на території національних держав, функціонують значною мірою як економічно, організаційно і юридично незалежні організації, відносини яких з національними державами будуються на особливих договорах [16].

Внутрішнім моментом процесів інтеграції і транснаціоналізації є становлення нового феномену світового господарства - світогосподарського поділу праці: а) внутрі- і міжрегіонального та б) всесвітнього (транснаціонального) поділу праці.

Всесвітній поділ праці формує світове господарство як єдиний наднаціональний світогосподарський простір, який утворює другий, більш адекватний поняттю «світове господарство» рівень світогосподарських відносин.

3. Світове господарство як єдиний міжнаціональний простір

Для сучасного періоду міжнародного економічного розвитку характерне широке залучення країн у міжнародні взаємозв'язки. Це пов'язане з тим, що масштаби сучасного виробництва переросли національні рамки. У міжнародних масштабах переміщуються не лише товари, а й фактори виробництва, насамперед капітал та робоча сила. Охопленою сферою стала не лише сфера обігу, а й сфера виробництва. Для нормального підтримання і розвитку національного виробництва стає необхідною взаємодія з іншими країнами, участь у міжнародному поділі праці та обміні. Посилюється інтернаціоналізація виробництва й усього господарського життя, що стало основою формування світового господарства.

Наведені вище міркування відображені у понятті світове господарство:

* світове (всесвітнє) господарство - це сукупність національних господарств, взаємозв'язаних міжнародним поділом праці, міжнародними економічними відносинами;

* світове господарство - сукупність національних економік країн світу, поєднаних мобільними факторами виробництва;

* сучасне світове господарство - це сукупність національних економік, що перебувають у тісній взаємодії і взаємозалежності, глобальний економічний організм, підпорядкований об'єктивним законам ринкової економіки;

* світове господарство - це сукупність міжнародних економічних відносин у взаємозв'язку з продуктивними силами та відповідним механізмом регулювання й управління.

Ці формулювання дещо відрізняються за змістом, що відображає різні підходи до визначення структурних елементів світового господарства. У перших трьох визначеннях головними елементами є національні економіки (господарства). Згідно з четвертим визначенням міжнародна економічна система розглядається як результат взаємодії усієї сукупності світогосподарських зв'язків та продуктивних сил із задіянням механізму регулювання та управління, як система якісно вищого рівня, ніж проста сукупність національних економік різних держав. Кожне з наведених визначень більшою чи меншою мірою відображає суть світового господарства. Найповнішим можна вважати таке визначення: світове господарство - це сукупність національних господарств, взаємопов'язаних міжнародними економічними відносинами з відповідним механізмом регулювання та управління.

Світове господарство є складною комплексною системою з досить чіткими межами, якісними і кількісними параметрами. Його не треба ототожнювати зі світовою економікою, яка стосується здебільшого продуктивних сил, їхніх національних та регіональних особливостей. Не потрібно його ототожнювати і зі світовим ринком. Відмінність світового господарства від світового ринку полягає в тому, що воно проявляється насамперед через міжнародний рух факторів виробництва та товарів (меншою мірою). Для світового ринку переважно характерне міжнародне переміщення товару, міжнародна торгівля. Світове господарство поєднує усі основні параметри світового ринку і доповнює його новими суттєвими рисами, пов'язаними з міжнародною мобільністю факторів виробництва.

Характерними рисами сучасного світового господарства є:

* розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передовсім у формах ввезення - вивезення капіталу, робочої сили і технології;

* зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рамках ТНК;

* економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;

* виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об'єднань.

Регулюють світове господарство заходами національної та міждержавної економічної політики. У межах світового господарства економіка окремих країн стає все більш відкритою й орієнтованою на міжнародне економічне співробітництво.

Кінець XX і початок XXI ст. є періодом формування нової системи світового господарства з властивою їй ієрархією національних економік у міжнародному поділі праці та на міжнародному ринку факторів виробництва. Основною її рисою все більше стає не суперечність, а тенденція до співробітництва і взаєморозуміння. Нівелюються, зближуються економічні рівні розвитку різних країн.

Інтернаціоналізація виробництва під дією НТР створює таку ситуацію, коли країнам вже невигідно мати виключно все «своє виробництво». Інтегруючись у світове господарство, країни прагнуть знайти і знаходять там свою комірку. Дослідження закономірностей формування міждержавних зв'язків, їх розвитку дає змогу зробити висновок про те, що прагнення до створення єдиного планетарного ринку капіталів, товарів та послуг, економічне зближення й об'єднання окремих країн у єдиний господарський комплекс є генеральною тенденцією розвитку світового господарства.

Провідною тенденцією світогосподарського розвитку останніх десятиліть (особливо останнього) є поступовий перехід багатьох країн до економіки відкритого типу. Він передбачає ліквідацію державної монополії зовнішньої торгівлі, використання різних форм спільного підприємництва, організацію зон вільного підприємництва, інтеграцію господарського комплексу в світове господарство та світовий ринок. Одним з найважливіших критеріїв цього переходу є сприятливий інвестиційний клімат країн, що стимулює приплив капіталовкладень, технологій, товарів. Внутрішній ринок країни доступний для таких надходжень. Проте водночас відкрита економіка не допускає безконтрольності у зовнішньоекономічних зв'язках. Вона вимагає активного державного регулювання структури експорту та імпорту, руху капіталу, митної, валютної, податкової, кредитної та інвестиційної політики тощо, щоб не допустити одностороннього переважання економічно розвиненіших країн.

Єдиний світогосподарський простір - це наднаціональне середовище підприємства (бізнесу), в рамках якого діють єдині економічні, технологічні, правові і соціально-культурні вимоги до суб'єктів виробничої та комерційної діяльності.

Із самого початку єдиний світогосподарський простір утверджується на регіональному рівні як об'єднання груп країн у регіональні союзи (наприклад, Європейський Союз), а на глобальному рівні - як діяльність ТНК у планетарних масштабах. Формуючись на базі всесвітнього поділу праці, єдиний світогосподарський простір втягує у свою орбіту національні господарства та їх підсистеми, закладаючи тим самим основи глобальної господарської інтеграції країн світового співтовариства. Це відбувається в міру створення в країнах певних умов: інформаційної технології, соціально-орієнтованої ринкової економіки, інтернаціоналізації правових і соціально-культурних норм тощо.

4. Структура світового господарства

Підсистемами світового господарства на наднаціональному рівні є регіональні угруповання країн, що склались на договірній основі.

На регіональному рівні структура світового господарства має такий вид.

Насамперед розрізняють 5 великих районів регіональної інтеграції: Європейський, Північноамериканський, Латиноамериканський, Азіатсько-Тихоокеанський та Африканський, які відрізняються рівнем і змістом інтеграційних процесів.

Історично найактивніше регіональна інтеграція проходить у Західній Європі. Тут існують два регіональні блоки:

* Європейський Союз (ЄС). Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія, Люксембург, Велика Британія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Австрія, Швеція, Фінляндія, а також 10 нових членів з Центральної і Південної Європи.

* Європейська Асоціація Вільної Торгівлі (ЄАВТ): Ісландія, Норвегія, Швейцарія, Ліхтенштейн.

Є також й інші інтеграційні об'єднання як в Азії, Америці так і в Африці, проте рівень інтеграції в них невисокий.

На глобальному рівні світове господарство представлено діяльністю транснаціональних корпорацій, євроринком валют, кредитів та цінних паперів, діяльністю О ОН - універсальною міжнародною організацією загальної компетенції, її організацій: ЕКОСОР, ЮНКТАД, ЮНІДО, МОП, СООЗ, ЮНЕСКО, Міжнародний суд ООН, Рада Безпеки ООН та ін.

Крім того, існують різні підходи до типологізації країн. Так, ООН з цією метою оперує такими основними показниками, як розмір ВВП, ВВП на душу населення (у доларах США за поточним курсом), ВВП на душу населення (розрахунок на основі купівельної спроможності валют). Департамент з міжнародних економічних і соціальних питань ООН дає таку класифікацію країн: Східна Європа; азіатські країни з централізовано-плановою економікою; розвинені країни з ринковою економікою; країни, що розвиваються, які, у свою чергу, підрозділяються на групи.

Відомо, що за показником виробництва валової продукції на душу населення країни поділяються на кілька груп. Як правило, фахівці виділяють високорозвинені країни (де даний індикатор становить понад половину відповідного показника США), країни середнього рівня розвитку (з аналогічним індикатором у межах 30-50% від показника США) та інші держави, включаючи групу найменш розвинених країн, які мають найменші значення показника, що розглядається.

При цьому також враховується, що продуктивні сили функціонують у певній системі виробничих відносин, які визначають загальний тип соціально-економічного розвитку. Тому одним із критеріїв виділення підсистем у світовому господарстві виступає соціальна структура економіки, у рамках якої розвиваються окремі країни і групи країн. У її основі лежать характер і форми реалізації власності, а також пов'язана з ним галузева структура зайнятості населення.

В цілому на базі різноманітних критеріїв у сучасній світовій економіці виділяється певна кількість підсистем. Найбільшими підсистемами є три групи національних економік: промислово розвинені (капіталістичні) країни, країни перехідного періоду (у минулому соціалістичні або країни з централізованим плануванням економіки) і країни, що розвиваються. При цьому названі підсистеми відповідно до перерахованих вище критеріїв можуть підрозділятися також на ряд підсистем.

Необхідно мати на увазі, що найчастіше найбільші міжнародні організації недостатньо чітко відповідають вищезгаданим критеріям, зважаючи на формальні ознаки приналежності тієї чи іншої групи країн. Так, статистика ООН включає в число країн, що розвиваються, КНР, КНДР, Кубу, а також країни, які досягли високого рівня розвитку господарства - Південну Корею, Сінгапур, Бразилію і т.д. Експерти Світового банку основним критерієм виділення тих чи інших груп країн вважають рівень ВВП на душу населення. З 1988 р. у публікаціях Світового банку соціалістичні країни були віднесені до групи країн, що розвиваються.

Сучасна соціально-економічна структура світового господарства може бути досить адекватно передана через поняття «центр», «периферія» і «напівпериферія».

Центр світового господарства становлять розвинені країни. У порівнянні з іншими країнами вони вже вийшли на новий етап техніко-економічного розвитку, етап постіндустріальний або інформаційний. Рушійною силою постіндустріального суспільства є виробництво і споживання не матеріальних благ, а різних інформаційних цінностей. Індустріальне суспільство, у першу чергу, обробне, а постіндустріальне - це система, у якій комунікації виконують основну роль у виробництві й обміні інформацією.

У 70-80-х роках у розвинених країнах відбулася докорінна структурна перебудова економіки, яка проявилася в переході від ресурсомістких до ресурсозберігаючих технологій, звільненні підприємств від маси накопичених морально і фізично застарілих основних засобів, стрімкої комп'ютеризації господарства, суспільного і приватного життя.

Розвинені країни, у яких проживає 15% населення світу, забезпечують 59% світового ВВП і майже 3/4 світового експорту. На їхню частку припадає понад 90% балансової вартості прямих капіталовкладень за кордоном, у цих державах розташовані штаб-квартири понад 90% усіх ТНК. Провідну роль у цін групі відіграють сім держав: США, Японія, ФРН, Франція, Італія, Великобританія і Канада. На початку 90-х років на них припадало понад 48% світового ВВП, понад 50% світового експорту товарів і понад 2/3 прямих іноземних інвестицій. Незважаючи на тісні економічні, політичні, військові зв'язки, між цими країнами відсутня повна єдність. На їхній основі сформувалися три конкуруючих центри: північноамериканський, західноєвропейський і японський.

Перехід розвинених країн до постіндустріальної стадії розвитку сприяв тому, що вони усе більше замикаються на взаємних зв'язках. Так, на взаємну торгівлю цих країн припадає 55% світового товарообігу; основна частина світового експорту й імпорту послуг (у т.ч. міжнародної торгівлі науково-технічними знаннями); прямі взаємні інвестиції становлять понад 80% щорічного світового інвестиційного потоку. Переважний ресурсо- й енергозберігаючий характер економіки розвинених країн знизив їхню зацікавленість у сировині країн, що розвиваються, і постсоціалістичних країн. Поступово втрачає своє значення в конкурентній боротьбі і такий фактор, як дешевизна робочої сили, що значно уповільнило експорт капіталу розвинених країн у країни,» що розвиваються. У результаті наростання цих тенденцій економіка слаборозвинених країн виявляється ізольованою від економіки розвиненого світу.

До так званої напівпериферії можна віднести більшість пост-соціалістичних країн. Вони, з одного боку, за багатьма економічними і соціальними показниками займають місце в ряді країн, що розвиваються, (таким, як середня тривалість життя, дитяча смертність, купівельна спроможність населення і т.д.), а з іншого боку, мають розвішені індустріальні економіки, значні науково-технічні і трудові потенціали.

Нині у Східній Європі, республіках колишнього СРСР, Китаї, В'єтнамі йдуть економічні реформи, які при загальній ринковій спрямованості відображають особливості історичного розвитку, економічного, політичного і соціального стану в кожній країні. Можна, однак, виділити два основних підходи до проведення реформ.

Перший, «еволюційний», передбачає поетапне формування інфраструктури ринку з метою створення змішаної, соціально орієнтованої ринкової економіки. Цього напрямку дотримуються Угорщина, де ринкові реформи йдуть уже з кінця 60-х років. КНР (з 1978 p.), В'єтнам. Другий, «шоковий», підхід передбачає радикальні заходи, проведені в стислі терміни й орієнтовані на створення економіки ліберального типу з мінімальною економічною роллю держави. Таким шляхом йдуть до ринку Польща, Чехія, Румунія, певною мірою й Україна.

До напівпериферії входять і так звані нові індустріальні країни - НІК. До першого покоління НІК належать: Бразилія, Аргентина, Мексика, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг; до другого - Малайзія, Таїланд, Філіпіни, Індія, Пакистан, Туреччина, Єгипет, Туніс, Марокко, Колумбія, Чилі. Ядром НІК є «чотири дракони» - Тайвань, Сінгапур, Південна Корея, Гонконг.

Головну роль в економічному ривку НІК зіграло формування в них при широкій участі іноземного капіталу експортно-орієнтованої індустрії, залучення цих країн до міжнародного поділу праці на основі інтенсивного зростання експорту готової продукції. Створення експортного потенціалу НІК обумовлено виходом ТНК за рамки національних меж і активним переміщенням з розвинених країн у НІК трудо-, енерго- і матеріаломістких виробництв, а також випуску масової споживчої продукції.

НІК виявилися привабливими насамперед дешевою робочою силою і можливістю більш інтенсивного її використання, ніж у розвинених країнах. У результаті нині в HІK налагоджений випуск найрізноманітнішої продукції - від товарів широкого вжитку до ЕОМ, надмістких інтегральних схем, легкових автомобілей, суден і літаків. Експорт виготовленої продукції здійснюється насамперед у розвинені країни. За сукупною вартістю вивозу НІК уже наприкінці 80-х років поступались лише США і Німеччині, причому частка готових виробів у їхньому eкcпорті перевищує 70%, а в Республіці Корея, Гонконгу і Тайвані становить понад 90%.

З посиленням у світовому господарстві інтеграційних процесів країни напівпериферії будуть групуватися навколо центрів світового господарства.

Периферія світового господарства представлена країнами, що розвиваються (третій світ). Країни, що розвиваються, - це близько 140 країн Азії, Африки, Латинської Америки, Океани (включаючи НІК), які за рівнем і характером економічного розвитку входять до напівпериферії. Прийнято вважати, що в основному вони виникли на межі 50-60-х років, коли остаточно розпалась колоніальна система, але насправді це стосується тільки частини Африки.

Про питому вагу країн, що розвиваються, у світовому господарстві можна судити за такими показниками: вони займають близько 70% території, їхнє населення становить 80% населення Землі. Валовий продукт наближається до 20% загального світового обсягу, а його ріст становить приблизно 4% щорічно.

Одна з головних ознак країн, що розвиваються, - це низький рівень розвитку продуктивних сил, хоча по різних країнах диференціація носить значна. Низький рівень розвитку знаходить відображення: по-перше, у показниках, які фіксують реальне економічне становище країн, що розвиваються, їхню залежність від індустріальних країн; по-друге, у продовженні розвитку зв'язків за старою моделлю «готові вироби - сировина», але з певними модифікаціями.

Низький рівень розвитку продуктивних сил заснований на відповідні продуктивності праці, коли переважає ручна праця, слабка механізація індустріальної і сільськогосподарської праці. У свою чергу економічна відсталість країн, що розвиваються, підсилює їхню залежність від індустріальних центрів. Конкретно це проявляється в тому, що молоді країни знаходяться в безпосередній залежності від реалізації своєї сировинної продукції на світовому ринку, а також у тому, що в економіці більшості країн ключові позиції займає іноземний капітал.

Можна констатувати, що в системі сучасних міждержавних економічних відносин цілеспрямовано формуються механізми консервації подібної стратифікації. Постіндустріальний світ не прагне поширювати свої цінності на інші держави. Формується його функціональна замкнутість. Зростаюча в останні роки нерівність між багатими і бідними країнами є підтвердженням цьому За оцінками світових експертів, співвідношення доходів 20% найбагатших людей планети до доходів 20% найбідніших становило 30:1 у 1960 p., 60:1 у 1990 p., 90:1 у 2000 р. За останні п'ятнадцять років доходи на душу населення знизилися більш, ніж у стa країнах. Багаті країни були заможніші за бідних у 60-і роки в 30 разів, а до 90-х років цей показник збільшився уп'ятеро - до 150 разів. Таким чином, саме глобальна нерівність є ключовою проблемою XXI ст.

Отже, система світового господарства має два рівні: 1) світове господарство як сукупність національних господарств і 2) світове господарство як наднаціональний господарський простір регіонального і транснаціонального (глобального) рівнів. Кожний з виділених рівнів сам по собі не відображає всієї гами відносин, що складаються в цій системі. Кожний рівень фіксує лише певну сторону господарського буття світового співтовариства, певну грань його суті.

Використана література

1. Економіка зарубіжних країн: Підручник / А.С. Філіпенко, В.А. Вергун, І.В. Бураківський та ін. - К.: Либідь, 2001. - 416 с.

2. Козик В.В., Папкова ЛЛ. Світова економіка та міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - Л., 1999. - 158 с.

3. Козик В.В., Папкова ЛЛ., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - К: Знання-Прес, 2000. - 277 с. - (Вища освіта XX століття).

4. Міжнародні економічні відносини: Сучасні міжнародні економічні відносини: Підруч. для студентів екон. вузів і ф-тів / А.С. Філіпенко, С.Я. Боринець, В.А. Вергун та ін. - К.: Либідь, 1999. - 255 с.

5. Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. - К.: Либідь, 2003. - 582 с.

Размещено на Allbest.ru