Поняття світової економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття світової економіки

1. Поняття світової економіки

Для сучасного періоду міжнародного економічного розвитку характерне широке залучення країн у міжнародні взаємозв'язки. Це пов'язане з тим, що масштаби сучасного виробництва переросли національні рамки. У міжнародних масштабах переміщуються не лише товари, а й фактори виробництва, насамперед капітал та робоча сила. Охопленою сферою стала не лише сфера обігу, а й сфера виробництва. Для нормального підтримання і розвитку національного виробництва стає необхідною взаємодія з іншими країнами, участь у міжнародному поділі праці та обміні. Посилюється інтернаціоналізація виробництва й усього господарського життя, що стало основою формування світової економіки.

Наведені вище міркування відображені у понятті світова економіка:

* світова (всесвітня) економіка -- це сукупність національних господарств, взаємозв'язаних міжнародним поділом праці, міжнародними економічними відносинами;

* світова економіка -- сукупність національних економік країн світу, поєднаних мобільними факторами виробництва;

* сучасна світова економіка -- це сукупність національних економік, що перебувають у тісній взаємодії і взаємозалежності, глобальний економічний організм, підпорядкований об'єктивним законам ринкової економіки;

* світова економіка -- це сукупність міжнародних економічних відносин у взаємозв'язку з продуктивними силами та відповідним механізмом регулювання й управління.

Ці формулювання дещо відрізняються за змістом, що відображає різні підходи до визначення структурних елементів світової економіка. У перших трьох визначеннях головними елементами є національні економіки (господарства). Згідно з четвертим визначенням міжнародна економічна система розглядається як результат взаємодії усієї сукупності світогосподарських зв'язків та продуктивних сил із задіянням механізму регулювання та управління, як система якісно вищого рівня, ніж проста сукупність національних економік різних держав. Кожне з наведених визначень більшою чи меншою мірою відображає суть світового господарства. Найповнішим можна вважати таке визначення: світова економіка -- це сукупність національних господарств, взаємопов'язаних міжнародними економічними відносинами з відповідним механізмом регулювання та управління.

Світова економіка є складною комплексною системою з досить чіткими межами, якісними і кількісними параметрами. Не потрібно її ототожнювати і зі світовим ринком. Відмінність світової економіки від світового ринку полягає в тому, що вона проявляється насамперед через міжнародний рух факторів виробництва та товарів (меншою мірою). Для світового ринку переважно характерне міжнародне переміщення товару, міжнародна торгівля. Світова економіка поєднує усі основні параметри світового ринку і доповнює його новими суттєвими рисами, пов'язаними з міжнародною мобільністю факторів виробництва.

Характерними рисами сучасної світової економіки є:

* розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передовсім у формах ввезення -- вивезення капіталу, робочої сили і технології;

* зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рамках ТНК;

* економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;

* виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об'єднань.

Регулюють світову економіку заходами національної та міждержавної економічної політики. У межах світового господарства економіка окремих країн стає все більш відкритою й орієнтованою на міжнародне економічне співробітництво.

Кінець XX і початок XXI ст. є періодом формування нової системи світового господарства з властивою їй ієрархією національних економік у міжнародному поділі праці та на міжнародному ринку факторів виробництва. Основною її рисою все більше стає не суперечність, а тенденція до співробітництва і взаєморозуміння. Нівелюються, зближуються економічні рівні розвитку різних країн.

Інтернаціоналізація виробництва під дією НТР створює таку ситуацію, коли країнам вже невигідно мати виключно все "своє виробництво". Інтегруючись у світове господарство, країни прагнуть знайти і знаходять там свою комірку. Дослідження закономірностей формування міждержавних зв'язків, їх розвитку дає змогу зробити висновок про те, що прагнення до створення єдиного планетарного ринку капіталів, товарів та послуг, економічне зближення й об'єднання окремих країн у єдиний господарський комплекс є генеральною тенденцією розвитку світового господарства.

Провідною тенденцією світогосподарського розвитку останніх десятиліть (особливо останнього) є поступовий перехід багатьох країн до економіки відкритого типу. Він передбачає ліквідацію державної монополії зовнішньої торгівлі, використання різних форм спільного підприємництва, організацію зон вільного підприємництва, інтеграцію господарського комплексу в світове господарство та світовий ринок. Одним з найважливіших критеріїв цього переходу є сприятливий інвестиційний клімат країн, що стимулює приплив капіталовкладень, технологій, товарів. Внутрішній ринок країни доступний для таких надходжень. Проте водночас відкрита економіка не допускає безконтрольності у зовнішньоекономічних зв'язках. Вона вимагає активного державного регулювання структури експорту та імпорту, руху капіталу, митної, валютної, податкової, кредитної та інвестиційної політики тощо, щоб не допустити одностороннього переважання економічно розвиненіших країн.

2. Митні тарифи

Митний тариф -- це систематизований звід ставок мита, яким обкладаються товари й інші предмети, увезені на митну територію країни, чи вивозяться за межі даної території.

Мито, стягнуте митницею, являє собою податок на товари й інші предмети, що переміщуються через митний кордон держави.

Мита виконують наступні функції:

- фіскальну, коли вводяться для того, щоб добути гроші для держави. Ця функція стосується як імпортного так і експортних мит;

- протекціоністську, коли вводяться для скорочення чи усунення імпорту, тим самим обгороджуючи вітчизняних виробників від іноземної конкуренції;

- балансувальну, коли вводяться для запобігання небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які нижче світових.

Звичайно розрізняють наступні види мит:

1. За способом стягування:

- адвалорне (вартісне), що нараховується у відсотках до митної вартості товарів, які обкладаються митом (наприклад, 30% від митної вартості). Як правило, ці мита застосовуються при обкладанні товарів, що мають різні якісні характеристики в межах однієї товарної групи. Адвалорні мита допомагають підтримати однаковий рівень захисту внутрішнього ринку незалежно від коливання цін на товар, тобто автоматично адаптуються до інфляції. При цьому змінюється тільки сума доходу в бюджет. Так, якщо розмір мита дорівнює 30% від ціни товару в 150 дол., то доход бюджету складає 45 дол. Якщо ціна товару збільшиться до 200 дол., то сума доходу бюджету зросте до 60 дол., а при зменшенні ціни до 80 дол., доходи складуть 24 дол. Отже адвалорне мито підвищує ціну імпортного товару на установлений відсоток;

- специфічне, що нараховується у встановленому грошовому розмірі на одиницю товарів, що обкладаються митом (наприклад, 15 дол. за 1 т). Специфічні мита накладаються, як правило, на стандартизовані товари. Ступінь митного захисту за допомогою специфічного мита знаходиться в прямій залежності від коливання цін. Так, специфічне мито в 100 дол. за одиницю імпортного вентилятору в більшому ступені обмежує імпорт вентилятору ціною 600 дол., тому що складає 16,7% його ціни, ніж вентилятору ціною 1000 дол., тому що складає 10% його ціни. Тому рівень захисту вітчизняних виробників при використанні специфічних мит з ростом імпортних цін падає, а зі зменшенням імпортних цін -- збільшується. Однак при падінні імпортних цін специфічне мито підвищує рівень захисту внутрішнього ринку;

- комбіноване, що поєднує обидва ці види митного обкладання (наприклад, 30% від митної вартості, але не більш 15 дол. за 1 т).

2. За об'єктом обкладання:

- ввізне (імпортне) мито, що нараховується на товари при їх ввезенні на митну територію держави. Ввізне мито є диференційованим. Можуть застосовуватися ставки наступних видів:

а) преференційні ставки, що припускають зниження ставок мита чи звільнення від обкладання митом. Вони застосовуються до товарів, що надходять з держав, які створюють разом з державою, стягуючою мито, митний союз чи зону вільної торгівлі або до товарів, які надходять із країн, що розвиваються;

б) пільгові ставки, які застосовуються до товарів, що надходять з країн чи економічних союзів, що користуються режимом найбільшого сприяння;

в) повні (загальні)ставки, застосовувані до всіх інших товарів. Ввізні мита є переважною формою мит, що застосовуються всіма країнами світу для захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції;

- вивізне (експортне) мито, що нараховується на товари при їхньому вивозі за межі митної території країни. Ця форма мит застосовується рідко, як правило, у випадках великих розходжень між внутрішніми і світовими цінами на певні види товарів, їх мета -- скоротити експорт і поповнити бюджет країни. Ставка експортного мита дорівнює відсотковому перевищенню експортної ціни товару над ціною, за якою він продається на внутрішньому ринку.

3. За характером:

- сезонне (ввізне і вивізне) мито, що нараховується на товари сезонного характеру для оперативного регулювання міжнародної торгівлі. Термін його дії не перевищує декількох місяців на рік (в Україні -- до чотирьох місяців з моменту встановлення);

- спеціальне мито. Воно застосовується державою в наступних випадках:

а) як захисне, якщо товари ввозяться на митну територію країни в таких кількостях чи на таких умовах, що наносять або загрожують завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів;

б) як запобіжний захід стосовно учасників зовнішньоекономічної діяльності, що порушують державні інтереси в даній галузі, а також як захід для припинення несумлінної конкуренції;

в) як захід у відповідь на дискримінаційні дії і (чи) недружні дії з боку іноземних держав, а також у відповідь на дії окремих країн, що обмежують здійснення законних прав суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності держави.

Ставка спеціального мита встановлюється в кожному окремому випадку. Це мито сплачується імпортером товару незалежно від інших податків і зборів (обов'язкових платежів), у тому числі і мита, митних зборів і т.п. Сплата спеціального мита здійснюються готівкою або в безготівковій формі, чи шляхом внесення суми мита на депозит або оформлення відповідного боргового зобов'язання.

Сплачені суми спеціального мита можуть бути повернуті імпортерові за рішенням спеціальних органів (в Україні -- Міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі);

- антидемпінгове мито, що застосовується при ввезенні на митну територію країни товарів за ціною істотно нижчою, ніж у країні експорту в момент цього експорту, якщо таке ввезення завдає чи загрожує завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних або конкуруючих товарів або перешкоджає організації чи розширенню виробництва таких товарів. Антидемпінгове мито нараховується на товари, що є об'єктом застосування антидемпінгових заходів, і слугує тимчасовим збором для компенсації втрати від товарного демпінгу. Таке мито нараховується тільки після проведення антидемпінгового розслідування й одержання об'єктивних доказів нанесення збитку чи погрози нанесення збитку вітчизняній економіці.

Розмір ставки антидемпінгового мита визначається:

- у відсотках до митної вартості товару, що є об'єктом антидемпінгового розслідування;

- або як різниця між мінімальною ціною і митною вартістю даного товару (як різниця між цінами товару на внутрішньому і зовнішньому ринках). Під мінімальною ціною розуміється ціна зазначеного товару, за якої його продаж не заподіює збиток національному товаровиробнику.

Ставка антидемпінгового мита не повинна перевищувати різницю між конкурентною оптовою ціною об'єкта демпінгу в країні експорту і заявленою ціною при його ввезенні на митну територію імпортуючої країни, чи різницю між ціною об'єкта демпінгу в імпортуючій країні і середньою ціною експортованих цією країною подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів;

Антидемпінгові мита встановлюються імпортуючою країною з метою протидії демпінгу, для вирівнювання цін до рівня, що вважається нормальним. Нормальна вартість - це еквівалент ціни товару на внутрішньому ринку. Вона, як правило, визначається на підставі цін, установлених при здійсненні звичайних торгових операцій між незалежними покупцями в країні експорту;

- компенсаційне мито, що застосовується при ввозі на митну територію країни товарів, при виробництві чи експорті яких прямо або побічно використовувалася субсидія, якщо таке ввезення завдає чи загрожує завдати шкоди національним виробникам подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів або перешкоджає організації чи розширенню виробництва таких товарів.

Компенсаційне мито нараховується після проведення розслідування й одержання об'єктивних доказів нанесення істотного збитку національній економіці.

Розмір ставки компенсаційного мита визначається:

- у відсотках до митної вартості товару, що є об'єктом антисубсидиційного розслідування;

- або різницею між мінімальною ціною і митною вартістю зазначеного товару.

Ставка компенсаційного мита не повинна перевищувати встановленого розміру субсидій.

Введення компенсаційних мит дозволяє вирівнювати умови торгівлі.

4. За походженням:

- автономні -- мита, що вводяться на підставі односторонніх рішень органів державної влади країни;

- договірні -- мита, установлювані на базі двосторонньої чи багатосторонньої угоди;

- преференційні -- мита з більш низькими ставками в порівнянні з діючим тарифом; вони накладаються щодо основі багатосторонніх угод на товарів, які походять з країн, що розвиваються, чи країн, що створюють разом з даною країною митний союз чи зону вільної торгівлі або утворюються в прикордонній торгівлі.

Країни іноді використовують тарифну квоту, що являє собою різновид перемінних митних податків, ставки яких залежать від обсягу імпорту товару. При імпорті в межах визначених кількостей товар обкладається за базовою внутріквотовою ставкою тарифу, а при перевищенні визначеного обсягу імпорту -- за більш високою понадквотовой ставкою тарифу. Використання цього інструмента торгової політики дозволяє деякою мірою подолати протиріччя, що виникає між інтересами національних виробників і введенням імпортної квоти, тому що з одного боку, товаровиробники зацікавлені в тарифі, що обгороджує їх від іноземної конкуренції, а з іншого боку -- вони, як споживачі, не зацікавлені в ньому, оскільки тариф позбавляє їх можливості одержувати більш дешеві імпортні товари.

Тарифні ставки бувають різних видів. За типом ставок розрізняють:

постійні - це ставки митного тарифу, встановлені органами державної влади, що не можуть змінюватися в залежності від обставин;

змінні -- це ставки митного тарифу, що можуть змінюватися у встановлених органами державної влади випадках.

За способом обчислення розрізняють ставки:

номінальні - митні ставки, зазначені в митному тарифі;

дійсні -- реальний рівень митних ставок на кінцеві товари, обчислені з урахуванням рівня мит. накладених на імпортні вузли і деталі цих товарів.

Для захисту національних виробників готової продукції і стимулювання ввозу сировини і напівфабрикатів може використовуватися тарифна ескалація.

Тарифна ескалація -- це підвищення рівня митного обкладання товарів у міру зростання ступеня їхньої обробки.

Чим вище відсоткова ставка імпортного тарифу в міру просування від сировини до готової продукції, тим вище ступінь захисту виробників готової продукції від зовнішньої конкуренції. Так, наприклад, у США рівень митного обкладання товарів зі шкіри, вибудованих за принципом виробничого ланцюжка (шкура -- шкіра -- продукти зі шкіри), зростає в міру зростання ступеня обробки шкури і складає 0,8-3,7-9,2% .

3. Загальна характеристика населення і трудових ресурсів світу

світовий економіка митний трудовий

Протягом багатьох тисячоліть кількість населення в світі зростало надзвичайно повільно. Це пояснюється низьким рівнем розвитку виробництва і великою залежністю людини від природи на ранніх етапах історії. Природне середовище ставило межі зростанню чисельності первісних людей, основу життя яких складали полювання, риболовство і збирання. Орієнтовно до кінця епохи палеоліту (близько 15 тис. років до н. е.) чисельність населення досягла 3 млн осіб, до кінця неоліту (2 тис. років до н. е.) -- 50 млн, на Різдво Христове -- 250 млн осіб. У 1000 р. населення світу становило 275 млн осіб, а в 1500 р. збільшилось до 446 млн. З 1500 до 1900 р. населення світу виросло майже в 4 рази. В1650 р. воно досягло 550 млн осіб (зросло на 29 % за 150 років), до 1800 -- 905 млн (на 65 % за такий самий період) і до 1900 -- 1630 млн осіб (на 80 % за 100 років). Чисельність населення світу досягла 1 млрд осіб приблизно в 1820p., 2 млрд -- через 111 років (у 1931 p.), 3 млрд -- через 30 років (1961 p.). Населення світу, за оцінками ООН, в 2000 р. складало 6,1 млрд осіб (Африка -- 18,8 %, Латинська Америка -- 8,9 %, Північна Америка -- 3,9 %, Азія -- 59,3 %, Європа -- 58,6 %, Океанія -- 0,2 %, Австралія -- 0,3 %).

Статевий склад характеризує співвідношення чисельності чоловіків і жінок у структурі населення. Формується під впливом процесів народжуваності, смертності, міграцій і війн (оскільки втрати у війнах особливо значні серед чоловіків). У цілому в світі чоловіків більше, ніж жінок на 34 млн осіб. Найбільша різниця між кількістю чоловіків і жінок спостерігається в країнах Південної Азії і Китаї і становить приблизно 70 млн. У більшості економічно розвинутих країн (країни Європи, США, Канада, Японія) жінок навпаки значно більше, ніж чоловіків. Це зумовлюється різними рівнями смертності чоловіків і жінок. У більшості країн світу тривалість життя жінок більша, ніж чоловіків (у більшості країн Європи, в Японії, США, Канаді, Австралії -- на 5-- 8 років). Лише в Індії, Пакистані, Бангладеш, Іраку, Непалі, Бутані, Буркіна-Фасо, Папуа-Новій Гвінеї тривалість життя жінок менша. У світі в цілому середня тривалість життя жінок на 2,7 років більша, ніж чоловіків (у Північній Америці років на 7,4, Латинській Америці -- на 4,8, Африці -- на 3,1).

Істотно відрізняється статева структура населення в сільській і міській місцевостях. У економічно розвинутих країнах чоловіків у сільській місцевості більше, ніж жінок, оскільки в умовах високомеханізованого сільського господарства основні роботи виконуються чоловіками, а частина жінок переселяється в міста для роботи в сфері послуг. Протилежна картина спостерігається в країнах, що розвиваються, де швидко зростаючі міста притягають значне число мігрантів-чоловіків.

Вікова структура населення -- це розподіл населення за віковими групами і віковими контингентами з метою вивчення демографічних і соціально-економічних процесів. У віковій структурі, як правило, населення розподіляється за однорічними або 5-річними віковими групами. Проте для оцінки загальних структурних зрушень застосовують і укрупнений розподіл на три вікові групи: 0-14 років, 15-59 років, 60 років і старше. Графічно вікова структура населення зображується віковою пірамідою: по горизонталі відкладаються пропорційні чисельності (частки) окремих вікових груп, а по вертикалі - вік.

Вікова структура населення Землі залежить від особливостей населення і динаміки його відтворення. Істотний вплив на вікову структуру Землі мають війни, а також міграції (для окремих країн і регіонів). Є два основні типи вікової структури. Перший тип (до нього належить більшість країн, що розвиваються, з високою народжуваністю і смертністю і низькою очікуваною тривалістю життя) відзначається дуже високою часткою населення дитячого віку (0--14 років) і невеликим відсотком людей похилого віку (65 років і старше). Країни, в яких невисока народжуваність, низька смертність і велика очікувана тривалість життя, належать до другого типу. Для нього характерна менша частка дітей і високий відсоток літніх людей. Через надзвичайно високий відсоток дітей у країнах, що розвиваються, типово менше число осіб працездатного віку (15--64 роки). Кількість дітей у населенні країн Африки перевищує 40 %, а в деяких із них становить І /2 всього населення або близька до неї. В економічно розвинутих країнах цей показник коливається від менше ніж 1/5 до 1/4. Відсоток людей похилого віку в населенні економічно розвинутих країн в декілька разів вищий, ніж у країнах, що розвиваються, де люди старшого віку складають всього 2--3 %. На початку XXІ ст. у цілому в світі на вікову групу 0--14 років припадало 32 %, 15--64 років -- 61 %, 65 років і старше -- 6 %. У Африці ці показники складали відповідно: 45, 52 і 3 %, Північній Америці -- 21, 66 і 12 %.

Етнічний склад населення планети -- це результат тривалого історичного процесу. Людство прийнято ділити на чотири головні раси: європеоїдну (42,9 % населення планети), монголоїдну (азіатська й американська гілки -- 19,] %), негроїдну (до 7 %) і австралоїдну (0,3 %). Але представники цих рас у загальній чисельності населення світу складають лише до 70 %. Решта ЗО % -- це змішані і проміжні расові групи: ефіопи, маланезійці, метиси (нащадки від шлюбів з місцевим монголоїдним населенням в Америці), мулати (змішання переселенців-європеоїдів з неграми, завезеними з Африки в Америку), самбо (нащадки змішаних шлюбів негрів з індіанцями).

Етнічний склад населення різноманітний: вчені виділяють у сучасному світі до 5 тис. народів, націй і племен. Чисельність населення в кожній із цих груп коливається від декількох сотень і навіть десятків осіб (андаманци-мінкопії в Індії, тоала в Індонезії, ботокуди в Бразилії) до сотень мільйонів осіб (китайці -- 1120 млн, хіндустанці -- 240 млн, американці США -- 205 млн). Національні критерії лежать в основі поділу людства на держави. До половини держав світу однонаціональні (тобто основна народність складає понад 90 %). Це -- Японія, Данія, Швеція та ін, Решта країн багатонаціональні: Росія, США, Індія, Нігерія та ін. В Індонезії не менше 150 етнічних спільнот, в Нігерії -- до 200, в Індії -- декілька сотень.

У світі нараховується до 5 тис. народів. Найчисленнішими народами є китайці (хань) -- 1120 млн, гіндустанці -- 240 млн, американці США -- 205 млн, бенгальці -- 200 млн, бразильці -- 160 млн, росіяни -- 150 млн, японці -- 123 млн. Народи, чисельність яких більше 1 млн осіб, складають 96,2 % усього населення Землі. Таких народів на Землі 321, причому 79 найчисленніших з них -- понад 10 млн осіб кожний. Вони становлять майже 4/5 населення світу.

Населення світу розміщене нерівномірно. Поряд з великими густонаселеними регіонами зі щільністю населення понад 1 тис. осіб на 1 км² є неосвоєні території (їхня площа складає приблизно 15 % усієї суші). До незаселених територій належать приполярні райони (постійні населені пункти розміщені лише на південь від 78° пд. ш. і на північ від 54° пн. ш.), високогірні (практично всі гірські райони, розміщені вище 5000 м), основна частина гігантських пустинь Азії та. Північної Африки. В той же час у найбільш густозаселених районах світу, які становить приблизно 7 % суші, зосереджено понад 70 % усього населення світу (землі давнього штучного зрошення і долини найбільших рік Південної, Південно-Східної та Східної Азії, долина Нілу в Африці, промислові райони в Європі та Північній Америці). У Східній півкулі зосереджено більше населення (до 86 %), ніж у Західній, а в Північній півкулі більше порівняно з Південною, в якій проживає лише 10 % населення.

Переважна частина населення світу (близько половини) живе на рівнинах, у межах низовин і висот до 500 м, територія яких становить лише 28 % від усієї суші. В Європі, Австралії та Океанії в таких районах живе понад 9/10 населення. В Африці і Південній Америці значна частина населення живе в регіонах на висоті 500--1500 м. У 200-кілометровій зоні вздовж морських побереж, які становлять 16 % усієї суші, зосереджена 1/2 населення світу.

Середня густота населення світу в 1998 р. становила 40 осіб. По окремих регіонах вона коливається у дуже великих межах: у Європі 102,1 осіб на 1 км², Африці -- 22,5, Америці -- 17,6, Австралії та Океанії -- 3,4. В Європі найвища середня густота населення (200--350 осіб на 1 км²) у Нідерландах, Бельгії, ФРН, Англії. Низька щільність (2--15 осіб на 1 км²) характерна для Ісландії, Норвегії, Фінляндії. Середня густота населення в Азії трохи вища, ніж у Європі. Найвища щільність населення (200-- 1000 осіб на 1 км²) серед азіатських держав у Бангладеш, Японії, Лівані, Шрі-Ланці, Індії. В той же час густота населення в МНР, Саудівській Аравії та Омані -- 1--5 осіб на 1 км². В Африці найвища густота населення в Руанді і Бурунді (до 200--300 осіб на 1 км²), найменша--в Західній Сахарі, Намібії, Ботсвані, Лівії і Мавританії (від менше 1 до 2 осіб на 1 км²). В Америці найбільша середня густота характерна для Центральної Америки (наприклад, у Сальвадорі та на Ямайці - 250--300 осіб на 1 км²), найменша -- для Канади, Бразилії та Перу (3--15 осіб). Дуже низька середня густота в Австралії та в Папуа-НовІй Гвінеї (2--7 осіб на 1 км²).

Можна виділити декілька районів з найбільшою концентрацією населення:

1) Східна Азія (Китай, Японія, Республіка Корея, КНДР), де проживає майже 1,5 млрд осіб;

2) Південна Азія (Індія, Бангладеш, Шрі-Ланка, Пакистан та ін.), де зосереджено більше 1 млрд осіб;

3) Південно-Східна Азія (Індонезія, Філіппіни, Таїланд, Малайзія та Ін.) -- біля 0,5 млрд осіб;

4) Атлантичне узбережжя Північної Америки, на північному сході США та ін.

Якщо розглядати ситуацію у великих регіонах світу, то тут можна спостерігати нерівномірність розселення людей. Більше 50 % світового населення зосереджено в країнах Азії -- це найнаселеніший регіон світу. На другому місці за часткою у світовому населенні опинився африканський континент (більше 12 %). А от частка країн європейського регіону знижується І досить швидкими темпами (з 12,5 % в 1970 р. до 6 % за прогнозом до 2025 p.). Зберігається в цілому частка країн Латинської Америки -- більше 8 % населення планети.

Урбанізація -- процес підвищення ролі місті міського населення у розвитку суспільства, поширення міського способу життя. Світовий процес урбанізації характеризується такими особливостями:

1) швидкими темпами зростання міського населення (в 1900 р. у містах проживало 13% світового населення, в 1950р.-- 29 %, в 1992 р. -- 43 %, в 2000 р. -- більше 50 %);

2) концентрацією населення і господарства у великих містах (з населенням більше 100 тис. осіб).

Урбанізація породжує ряд проблем, що потребують ефективного вирішення. Концентрація промисловості та автомобільного транспорту різко погіршила екологічний стан у містах. У країнах, що розвиваються, урбанізація набула особливо стрімкого і стихійного характеру. Безземелля і неможливість отримати роботу в селі виштовхує мільйони молоді в місто. Такі міста ростуть за рахунок утворення трущобних районів з антисанітарними умовами життя (бідонвілей у франкомовній Африці, фавелу Бразилії, геджеконду в Туреччині і т. д.). Цей тип урбанізації називають трущобною, або помилковою урбанізацією. В трущобах і скват-терських поселеннях уже зараз проживає 80 % населення Аддіс-Абеби, 70 % -- Касабланки. Таким чином, управління урбанізацією -- одна з важливих проблем людства.

Населення, яке проживає в міських поселеннях, належить до міського. Співвідношенням чисельності міського і сільського населення характеризується ступінь урбанізованості країни або району, хоч ці показники у різних країнах не зіставили повністю, оскільки поселення відносять до міських за різними критеріями. Наприклад, у Данії, Швеції, Фінляндії містом вважається поселення з числом жителів понад 200 осіб, в Канаді, Австралії -- понад 1 тис., у ФРН, Франції -- понад 2 тис., в США -- понад 2,5 тис., в Індії -- понад 5 тис., в Японії -- понад 30 тис. В Україні до міст відносять поселення, в яких мешкає понад 10 тис. чоловік. При цьому 2/3 населення повинне бути зайняте поза сільським господарством.

Частка міського населення в окремих країнах різна. Найвищий його відсоток у Великобританії (89) та Австралії (85). До високоурбанізованих країн належать держави, де міське населення становить понад 50 %, до середньоурбанізованих -- від 20 до 50 %, а до слабоурбанізованих, -- де показник, відповідно, менший 20 %.

У кінці XX ст. спостерігалася тенденція до зростання концентрації населення у великих містах з чисельністю населення понад 100 тис. осіб. В 1900 р. було 360 таких міст, у 1990 р. -- 2500. Особливу роль у цьому процесі відіграють міста-мільйонери (їхня людність понад 1 млн осіб): у 1900 р. таких міст нараховувалося 10, у 1990 р. -- 276 (з числом жителів, які становлять 12 % населення світу). Міст Із числом жителів понад 5 млн -- 37. Це, наприклад, Токіо (25,8 млн), Сан-Паулу (Бразилія, 19,2 млн), Нью-Йорк (16,2 млн).

Усі жителі всієї сукупності сільських поселень країни, області, району становлять сільське населення. Це постійне населення сільської місцевості. Сільське населення світу в 1990 р. становило біля 3 млрд осіб. Його кількість продовжує зростати (за рахунок країн, що розвиваються), хоча в світовому населенні його частка швидко знижується (в 1960 р. -- 67 %, 1990 -- 57 %). В Україні на початок 1999 р. в селах проживало 16,1 млн осіб (32 % від загальної чисельності населення). Загальне число сільських населених пунктів оцінюється в 12--20 млн. Вони дуже різні за величиною, формою, переважаючим заняттям їх жителів. Різниця визначається історією розвитку, соціально-економічними умовами країни, рівнем розвитку продуктивних сил І спеціалізацією господарства.

У країнах Європи і Японії, які пройшли довгий шлях розвитку, поєднуються великі села і селища, що давно виникли (групова форма розселення), і одинокі будинки (розсіяна форма). При великому поширенні практики володіння «другим житлом» до цього додались дачні і курортні селища, заміські вілли багатих людей, приміські поселення у великих містах, які виросли в ході субурбанізації. Більша частина сільського населення західноєвропейських країн зайнята не в сільському господарстві. Особливо типовими там стали так звані маятникові поїздки -- щоденні поїздки в місто на роботу і навчання,

У США і бувших переселенських колоніях (Канада, Австралія, Нова Зелендія) «вік» мережі суспільного розселення значно менший. Переважає розсіяне розселення: окремі ферми, приміські селища з обслуговуючими закладами для груп ферм. Переважна частина сільського населення зайнята поза сільським господарством (у США -- 85 %).

У країнах, що розвиваються, форми сільського розселення особливо різноманітні, залежать від природних умов, спеціалізації і рівня сільського господарства. Переважають великі села, місцеві ринкові центри, інколи -- більш сучасні поселення в районах плантаційного господарства. В районах кочівного скотарства мережа сільських поселень взагалі відсутня.

У більшості індустріально розвинутих країн світу сільське населення становить 20--25 % (Великобританія, Японія, Канада, США); найменше -- 12--14 % в Австралії. У країнах, що розвиваються, сільського населення більше, як-от у Китаї, Індії, багатьох країнах Африки та ін.

Серед сільського населення, як правило, більше дітей, ніж серед міського, і менше працездатних. Співвідношення кількості чоловіків і жінок майже однакове в місті і на селі. Середня кількість членів сім'ї на селі дещо більша, ніж у містах, і народжуваність у цілому вища.

Трудові ресурси -- частина населення країни, як володіє необхідним фізичним розвитком, розумовими здібностями і знаннями, необхідними для роботи. В Україні до трудових ресурсів належить населення працездатного віку, тобто чоловіки 16--59 років і жінки 16--54 років, а також населення старше і молодше працездатного віку, зайняте в суспільному виробництві. Особи працездатного віку в трудових ресурсах становлять 94--95 %. У більшості країн, що розвиваються, відсоток осіб працездатного віку не перевищує 60. В економічно розвинутих країнах цей показник більший (65--70 %), але через старіння населення має тенденцію до зменшення. У структурі населення визначають також економічно активне населення, до якого належать особи, зайняті корисною діяльністю і безробітні, які активно шукають роботу і готові трудитися. До числа економічно активного населення належать наймані робітники, дрібні і середні виробники, підприємці, власники. В 1990 р. економічно активне населення складало 2,4 млрд осіб, що становило 45,1 % усього населення світу (чоловіки -- 57,2 %, жінки -- 32,8 %).

При визначенні трудових ресурсів важливо враховувати співвідношення між працездатною частиною населення, з одного боку, і непрацюючими (дітьми і стариками) -- з другого. Його називають демографічним навантаженням. У середньому в світі 100 працездатних забезпечують своїм заробітком 70 дітей і пенсіонерів. У країнах, що розвиваються, такий показник часто складає 100 на 100, тоді як в Японії -- 100 на 41. В Україні, Росії, країнах Балтії демографічне навантаження приблизно дорівнює середньосвітовому.

Зайнятість -- суспільне корисна діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, котра приносить їм, як правило, заробіток (трудовий дохід). Вона характеризує ступінь діяльності індивідів і становить систему соціально-економічних відносин, які забезпечують працездатне населення робочими місцями та його участь в суспільне корисній діяльності.

В кінці XX ст. відбуваються значні зміни в зайнятості населення. Зменшується кількість зайнятих у сільському господарстві. У 1990 р. в аграрному секторі було 47 %. В економічно розвинутих країнах аграрне населення (зайняте в аграрному секторі та їхні сім'ї) скоротилось до 8 %. У країнах, що розвиваються, частка аграрного населення зменшилась до 56 % (в 1950 р. було 78 %). Зменшується кількість зайнятих у сфері матеріального виробництва і збільшується--у сфері фінансів, послуг, управління, науки та ін. Згідно з прогнозами, така динаміка збережеться, що в свою чергу відіб'ється на чисельності промислових робітників і селян. Зростає кількість дрібних і середніх підприємців-власникІв.

У найрозвинутіших країнах Заходу все яскравіше проявляється неоднорідність робітничого класу. Кількість «синіх комірців» (так прийнято називати людей фізичної праці) скорочується, їхнє місце на підприємствах поступово займають освіченіші працівники розумової праці -- «білі» і «золоті комірці» (до останніх зараховують висококваліфікованих спеціалістів, які створюють і обслуговують автоматизовану та електронно-обчислювальну техніку).

Структура зайнятості віддзеркалює структуру господарства країни, рівень розвитку окремих галузей. У розвинутих країнах рівень зайнятості в промисловості становить 25--40 %. Велика також частка населення у сфері послуг (пасажирський транспорт, роздрібна торгівля, комунальні послуги, банківська справа тощо). У Великобританії, ФРН, Бельгії, Франції, Швеції в цій сфері працює до 40 % економічно активного населення, в США -- до 50 %.

У країнах, що розвиваються, на другому місці після сільського господарства за зайнятістю робочої сили знаходиться сфера послуг (у Латинській Америці вона вийшла навіть на перше місце). Ріст зайнятості у сфері послуг значною мірою пов'язаний з поширенням дрібної торгівлі. У країнах, що розвиваються, промисловість і будівництво за часткою робочої сили знаходяться на третьому місці.

Використана література

1. Економіка зарубіжних країн: Підручник / А.С. Філіпенко, В.А. Вергун, І.В. Бураківський та ін. -- К.: Либідь, 2001. -- 416 с.

2. Козик В.В., Папкова ЛЛ. Світова економіка та міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. -- Л., 1999. -- 158 с.

3. Козик В.В., Папкова ЛЛ., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. -- К: Знання-Прес, 2000. -- 277 с. -- (Вища освіта XX століття).

4. Міжнародні економічні відносини: Сучасні міжнародні економічні відносини: Підруч. для студентів екон. вузів і ф-тів / А.С. Філіпенко, С.Я. Боринець, В.А. Вергун та ін. -- К.: Либідь, 1999. -- 255 с.

5. Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. -- К.: Либідь, 2003. -- 582 с.

Размещено на Allbest.ru