Договори про міжнародну правову допомогу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Договори про міжнародну правову допомогу

Зміст

Вступ 3

Розділ 1. Зміст міжнародної правової допомоги у цивільних справах 5

Розділ 2. Договори про міжнародну правову допомогу: загальна характеристика 14

Розділ 3. Договори про міжнародну правову допомогу у цивільних справах за участю України 24

Висновки 30

Список використаної літератури 32

ВСТУП

Актуальність теми. Світове співтовариство увійшло в нове тисячоліття, характерною ознакою якого є бурхливий розвиток інтеграційних процесів. Все більш важливу роль у вирішенні різноманітних проблем політичного, економічного та культурного характеру, покликані відігравати міжнародне публічне та міжнародне приватне право.

Розбіжності принципів і систем права різних держав, які ведуть до розбіжностей щодо врегулювання відносин, зокрема, в галузі цивільного права, обумовлюють необхідність існування певних узгоджених колізійних положень, що знаходять своє втілення в договорах про правову допомогу.

З урахуванням цього актуальним є дослідження теоретичних та практичних аспектів, пов'язаних з розробкою, укладенням та застосуванням положень міжнародних договорів України у сфері правової допомоги в цивільних справах, їх співвідношення з нормами внутрішнього законодавства.

Ці аспекти включають, по-перше, аналіз існуючої нормативної бази договорів, їх структури, змісту та тенденцій розвитку договірних відносин України у цій сфері, по-друге, вивчення колізійних норм договорів про правову допомогу та внутрішнього законодавства, по-третє, дослідження проблеми співвідношення та узгодженості відповідних норм, і на основі цього вироблення рекомендацій щодо удосконалення норм договорів України про правову допомогу в цивільних справах.

Практична реалізація Україною міжнародної правосуб'єктності та нові завдання, що стоять перед державою зокрема, необхідність входження до європейського правового простору, вимагають врегулювання правових відносин ускладнених іноземним елементом на якісно новому рівні, який би відповідав світовим та європейським стандартам.

Все це свідчить, що дослідження відповідних норм договорів України про правову допомогу у цивільних справах, їх співвідношення з національним правом, є актуальним і буде сприяти кращому розумінню специфіки цієї сфери. Особливо з огляду на тенденції її бурхливого розвитку в Україні - держави, яка тільки розпочала встановлення договірних відносин на дво- та багатосторонній основі з іншими державами у галузі правової допомоги у цивільних справах.

Об'єктом дослідження є відносини у сфері правової допомоги в цивільних справах. Предметом роботи дослідження є норми міжнародних договорів України про правову допомогу в цивільних справах та внутрішнього законодавстві, які регулюють відносини з “іноземним елементом”.

Предметом дослідження є міжнародні договори України про правову допомогу у цивільних справах.

Метою роботи є аналіз договірно-правової бази України у сфері правової допомоги в цивільних справах, їх співвідношення, тенденцій розвитку, вітчизняного і зарубіжного наукового матеріалу з цих питань.

Відповідно до поставлена задача вирішити наступні основні завдання:

- дослідити структуру договорів України про правову допомогу в цивільних справах, нових тенденцій розвитку;

- виявити специфіку співвідношення міжнародних договорів України про правову допомогу в цивільних справах.

Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ЗМІСТ МІЖНАРОДНОЇ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

право міжнародний співтовариство

Міжнародна правова допомога є офіційною діяльністю державних органів, яка здійснюється на підставі міжнародних договорів. Випадки надання міжнародної правової допомоги без укладання договорів є рідкими та пов'язані з прийняттям рішення у конкретній справі на рівні центрального органу виконавчої влади. Договори про правову допомогу забезпечують найбільш повне здійснення національної юрисдикції й уникнення конфлікту юрисдикцій -- саме з цією метою держави їх укладають. Останнім часом з появою міжнародних судових органів міжнародні договори можуть передбачати можливість надання правової допомоги для здійснення міжнародної кримінальної юрисдикції. Міжнародна правова допомога охоплює також правову допомогу в цивільних і сімейних справах.

Міжнародні договори із правової допомоги в переважній більшості є двосторонніми. В окремих випадках, за умови наявності певних інтеграційних відносин, питання правової допомоги вирішують на підставі багатосторонніх угод. Україна, наприклад, бере участь у двох таких системах міжнародної правової допомоги -- СНД і Раді Європи. У рамках СНД це один багатосторонній договір -- Конвенція про правову допомогу у правових відносинах із цивільних, сімейних та кримінальних справ 1993 р.. У рамках Ради Європи укладено низку договорів: Конвенцію про взаємну допомогу в кримінальних справах 1959 р., Конвенцію про видачу правопорушників 1957 р., Конвенцію про репатріацію неповнолітніх 1970 р., Конвенцію про передачу заяв про правову допомогу 1977 р., Конвенцію про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р., Конвенцію про передачу засуджених 1983 р. тощо [20, c.231].

Договори про правову допомогу в основному регулюють такі питання, як екстрадиція, виконання іноземного судового рішення, виконання окремого процесуального доручення, а також питання колізійного права. Інколи це можуть бути інші питання, наприклад обмін інформацією. Перелік напрямів правової допомоги, які включено до конкретного договору, залежить від домовленості між державами: це може бути екстрадиція, причому окремої групи осіб, правова допомога лише у цивільних справах, правова допомога і в цивільних, і у кримінальних справах. Питання правової допомоги можуть бути включені до міжнародних договорів про уніфікацію кримінального законодавства. Прохання про надання правової допомоги може бути відхилено, якщо надання такої допомоги може зашкодити суверенітету чи безпеці або суперечить законодавству держави, що робить запит.

Екстрадицією називають видачу однією державою іншій осіб, яких підозрюють у скоєнні злочину або яких засуджено за скоєння злочину. У міжнародній практиці розповсюджені міжнародні договори про екстрадицію. Зазвичай у них вказують: правопорушення, скоєння яких є підставою для екстрадиції; підстави для відмови в екстрадиції; порядок направлення вимоги про екстрадицію; документи, які мають супроводжувати вимогу про екстрадицію; організаційно-правові засоби забезпечення екстрадиції. Екстрадиція, як і інша правова допомога, є офіційною діяльністю, яку здійснюють лише спеціально уповноважені органи держави. В Україні такими повноваженнями наділена Генеральна прокуратура України.

У міжнародно-правовій практиці відомі умови, за яких екстрадицію, як правило, не здійснюють. Зазвичай на них вказують в міжнародних договорах. У видачі відмовляють, якщо:

- особа є громадянином держави, від якої вимагають видачі;

- злочин, який скоїла особа, розглядається державою, яка робить запит, як політичний;

- закінчились строки давності;

- правопорушення пов'язане з податками, митними зборами;

- правопорушення є злочином приватного звинувачення;

- порушення не є злочином за законом держави, від якої вимагають видачі;

- злочин скоєно на території держави, від якої вимагають видачі;

- за правопорушення не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі;

- компетентні органи держави, від якої вимагають видачі, прийняли остаточне рішення не порушувати кримінальної справи або припинити кримінальне переслідування за те ж саме правопорушення. Після одержання вимоги запитувана Договірна Сторона негайно вживає заходів для взяття під варту особи, видача якої потрібна (за винятком тих випадків, коли видача не може бути здійснена), та негайно повідомляє про це державу, що запитує. Особа, узята під варту для забезпечення екстрадиції, повинна бути звільнена, якщо вимога про її видачу не надійде протягом одного місяця з дня узяття під варту.

Участь у Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950р. накладає обмеження щодо екстрадиції з України будь-якої особи, яка знаходиться під її юрисдикцією. Зокрема, заборонено видавати державам, в яких цю особу може бути засудженно до смертної кари, та державам, де існує практика застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Виконання іноземних судових рішень у цивільних справах. Забезпечення за допомогою міжнародного договору виконання іноземного судового рішення є важливою гарантією права особи на судовий захист. Питання про умови та процедуру виконання іноземного судового рішення є обов'язковою складовою міжнародних договорів про правову допомогу в цивільних справах. Найбільш поширеним в Україні є виконання іноземного судового рішення відповідно до процедур, передбачених у Конвенції про правову допомогу у правових відносинах із цивільних, сімейних і кримінальних справ 1993 р. Клопотання про визнання та дозвіл на примусове виконання рішень розглядаються судами держави, на території якої має бути здійснене примусове виконання. Порядок примусового виконання визначається згідно із законодавством держави, на території якої має бути здійснене примусове виконання[20, c.240].

У визнанні судових рішень і у видачі дозволу на примусове виконання може бути відмовлено у випадках, визначених у міжнародному договорі.

У дослідженнях міжнародна правова допомога розглядається з різних точок зору - як окрема форма міжнародного співробітництва чи міжгалузеве утворення, що охоплює собою декілька форм взаємодії держав у сфері боротьби зі злочинністю. Відзначимо, що дискусії навколо змісту і об'єму міжнародної правової допомоги у кримінальних справах розгорнулись ще в радянській юридичній науці.

Останнім часом з'ясуванню змісту поняття "міжнародна (взаємна) правова допомога" у кримінальних справах значна увага також приділялась російськими правниками О.Г. Волеводзом, В.М. Волженкіною.

У вузькому розумінні термін "правова допомога у кримінальних справах" розглядається як проведення процесуальних дій чи створенні умов для цього компетентними правоохоронними і судовими органами однієї держави на офіційне прохання відповідних установ іншої, що має на меті сприяти останнім у виконанні покладених на них завдань у сфері кримінального судочинства щодо розслідування чи розгляду кримінальних справ.

Так, на думку М.І. Пашковського, під цим терміном слід розуміти "передбачену національним кримінально-процесуальним законодавством, міжнародними нормативно-правовими актами (договорами, конвенціями, пактами, протоколами, регламентами, угодами і таке інше), підписаними Україною, або учасницею яких є Україна, або права і обов'язки по яких перейшли до України в порядку правонаступництва, систему процесуальних принципів, засобів та процедур, спрямованих на реалізацію завдань кримінального судочинства України або іноземної держави за межами їх національної юрисдикції, шляхом вчинення (або створення можливостей для вчинення) за межами території держави, в провадженні органів якої знаходиться кримінальна справа, процесуальних дій із встановлення певного статусу за суб'єктами кримінального судочинства; по збиранню, перевірці доказів; розшуку та арешту майна; наданню інформації про іноземне та міжнародне право та практику його застосування; забезпечення захисту та представництва інтересів іноземців, іноземних держав і юридичних осіб, міжнародних організацій в кримінальному судочинстві"[1, c.12].

У цьому громіздкому визначенні, як видається, не зовсім вдалою є спроба автора розкрити зміст правової допомоги крізь призму "системи процесуальних принципів, засобів та процедур". Адже проведення процесуальних дій (в тому числі підготовка і передача клопотання про правову допомогу) є невід'ємною частиною кримінального процесу, основу якого, як підкреслюється у юридичній літературі, становить передусім кримінально-процесуальна діяльність як система передбачених законом процесуальних дій.

Зокрема, з цієї позиції розглядають правову допомогу у кримінальних справах В.В. Мілінчук і М.Р. Клєщьов. Критикуючи широке трактування цього поняття, В.В. Мілінчук відзначає, що "правова допомога у кримінальних справах є діяльністю компетентних органів запитуваної держави, яка базується на внутрішньому законодавстві, щодо виконання, відповідно до умов міжнародного договору, слідчих доручень судових та інших компетентних органів запитуючої держави про проведення на території запитуваної держави процесуальних дій і оперативно-розшукових заходів для отримання доказів з розслідуваної у запитуючій державі кримінальної справи". В такий же спосіб, з незначними відмінностями, трактує цей термін і М. Смирнов[1, c.14].

На жаль, і в цих визначеннях, як видається, авторам не вдалось уникнути окремих недоліків. По-перше, якщо розглядати поняття "міжнародної правової допомоги" крізь призму науки кримінального процесу, що й намагались зробити В.В. Мілінчук, М.Р. Клєщьов, М. Смирнов, то доручення можуть стосуватись лише проведення процесуальних дій, оскільки порядок проведення оперативно-розшукових дій КПК України не регламентується.

Крім того, обом наведеним визначенням, як видається, притаманний один недолік - розширення чи звуження кола процесуальних дій, що проводяться у порядку надання правової допомоги. Так М.І. Пашковський серед інших процесуальних дій виділяє "забезпечення захисту та представництва інтересів іноземців, іноземних держав і юридичних осіб, міжнародних організацій в кримінальному судочинстві", хоча доцільно було б вести мову про особливості (винятки) загальної процедури, а не про окремі процесуальні дії. У другому з наведених визначень автори обмежуються лише процесуальними діями доказового характеру (слідчими діями), залишаючи поза увагою процесуальні дії, пов'язані з врученням документів, визначенням процесуального статусу особи у кримінальному процесі тощо.

Цей підхід до розуміння "правової допомоги" втілений у Європейській конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року, двосторонніх договорах України з Канадою, США. Він також знайшов своє вираження і у двох офіційних редакціях проекту КПК України, одна з глав якого (глави 53 і 58 відповідно у редакції 2000 і 2003 років) названа "Правова допомога у кримінальних справах".

В іншому випадку при визначенні змісту цього терміна виходять з положень більшості двосторонніх договорів про правову допомогу, а також Мінської конвенції 1993 року (Кишинівської конвенції 2002 року), в яких вона трактується, власне, у широкому розумінні.

Розглядаючи "правову допомогу" під цим кутом зору, Н.І. Маришева відзначає, що вона охоплює виконання доручень, розмежування компетенції установ юстиції, призначення і виконання вироків у кримінальних справах, визначення порядку застосування іноземного права (процесуальні питання), надання інформації, видачу і передачу засуджених для відбування покарання в іноземній державі, здійснення на вимогу іноземної установи кримінального переслідування проти власних громадян, що вчинили злочини за кордоном.

Фактично такої ж позиції дотримуються В.М. Волженкіна, Г.В. Ігнатенко, В.П. Шупілов, хоча відзначимо, що погляди названих науковців розбігаються у визначенні об'єму правової допомоги, яка може бути надана у кримінальному провадженні[1, c.15].

Визначення поняття "правової допомоги" в рамках цього підходу було запропоноване В. Максименком. На його думку, - це "передбачена міжнародними нормативно-правовими актами (договір, угода, конвенція, пакт, протокол, регламент тощо), підписаними Україною або учасницею котрих вона є, або які перейшли до неї у порядку правонаступництва, система процесуальних, організаційно-правових заходів, механізмів, принципів, способів, методів, інститутів, сукупності або самостійності всього того, що застосовується в ході реалізації як міжнародного, так і національного права держав з метою вирішення на міжнародному рівні справ, пов'язаних із суспільнонебезпечними діяннями, та будь-яких інших дій, що стосуються цих справ, при одночасному застосуванні і посиланні на норми національного, внутрішньодержавного законодавства України та держави або держав, з якими Україна перебуває у відносинах правового співробітництва в кримінальних справах та міжнародного права, на підставі домовленості або взаємності".

Інше визначення цього поняття пропонує В.М. Гребенюк. Автор розуміє під правовою допомогою "відносини взаємного співробітництва між державами у галузі кримінального судочинства, які полягають у виконанні на підставі міжнародних угод та національного законодавства певних дій необхідних для здійснення іноземною державою правосуддя у конкретній справі"

Надання міжнародної правової допомоги у галузі боротьби зі злочинністю з точки зору процесуальної науки розглядає О.І. Виноградова. На її думку, вона становить собою врегульовану нормами міжнародного і національного права узгоджену діяльність різних держав по захисту інтересів особи, суспільства і держави. Проте, як бачимо, розуміння правової допомоги у кримінальних справах авторки є настільки широким, що без відповідних застережень може охоплювати весь спектр міжнародних відносин держави, а не лише дану сферу[1, c.17].

Ситуацію з двозначним трактуванням поняття "міжнародна правова допомога у кримінальних справах" навряд чи можна визнати прийнятною. Звичайно, кожна з розглянутих позицій має право на існування, проте, на нашу думку, це призводить лише до непотрібної плутанини. Вбачаємо певний сенс у зауваженнях В. Максименка, що правова допомога зарубіжним державам у кримінальних справах може бути визнана комплексною галуззю на основі норм міжнародного, національного кримінального і кримінально-процесуального права. Хоча на сьогодні наявність такої комплексної галузі у внутрішньодержавному законодавстві України є сумнівною, однак про існування певного міжгалузевого утворення (підгалузі), яке виходить за рамки проведення окремих процесуальних дій у кримінальній справі, можна говорити вже тепер.

Прихильники вузького трактування цього поняття вказують, що визначальним критерієм правової допомоги, що відрізняє її від інших форм міжнародного співробітництва у сфері кримінального судочинства, є часткова передача запитуючою державою компетенції у власній кримінальній справі іншій державі. Проте цей аргумент, як видається, недостатньо переконливий.

Як відзначає В.В. Мілінчук, "ця передача компетенції виявляється у наданні державою іноземним компетентним органам дозволу на збирання доказів у власній кримінальній справі, а також у визнанні доказів, отриманих згідно іноземного кримінально-процесуального законодавства, допустимими і такими, що задовольняють вимоги національного законодавства запитуючої держави". Але навіть за такого обмеженого трактування передача компетенції у кримінальних справах охоплюватиме також таку форму міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю як перейняття кримінального переслідування[1, c.18].

Окрім того, постає питання: в силу яких повноважень у ході розгляду клопотання про видачу особи органи запитуваної держави на виконання рішення іноземного суду застосовують до особи запобіжний захід тримання під вартою, а також забезпечують і передають виявлені у справі докази?

Як видається, і в цьому випадку необхідно вести мову про часткову передачу компетенції у кримінальних справах.

Відтак, поняття "міжнародна правова допомога" у кримінальних справах не можна розглядати лише як виконання процесуальних дій. На це, зокрема, вказує і саме значення терміна "допомога". Адже питання про надання допомоги піднімається лише у тому разі, якщо держава внаслідок певних обставин не може самостійно виконати покладені на неї завдання у сфері кримінального судочинства, а відтак потребує підтримки з боку іншої держави. Як відзначають окремі вчені, надання допомоги у кримінальній справі може здійснюватись лише тоді, коли справа торкається виключно інтересів держави, яка звертається за допомогою. При цьому вона покликана сприяти вирішенню певних питань, пов'язаних з розслідуванням, судовим розглядом і виконанням покарання в окремих кримінальних справах.

Виходячи з цього, вважаємо, що цей термін повинен розглядатись у його широкому розумінні. Отже, під міжнародною правовою допомогою у кримінальних справах ми розумітимемо - врегульовану чинними для України міжнародними актами (договорами, конвенціями та ін.) та/або кримінально-процесуальним законодавством України діяльність компетентних українських органів, що полягає у зверненні до установ іноземної держави з проханням провести конкретні дії чи здійсненні в Україні на їхнє прохання дій, покликаних сприяти розслідуванню чи судовому розгляду кримінальної справи, а також виконанню судових рішень, постановлених у кримінальних справах.

Для правильного розуміння змісту правової допомоги у кримінальних справах важливе значення має окреслення кола форм міжнародного співробітництва у сфері кримінального судочинства, які охоплюються цим поняттям. Передусім зазначимо, що серед науковців немає єдності у вирішенні і цього питання.

Так В.П. Шупілов вважає, що надання правової допомоги у кримінальних справах охоплює не лише проведення процесуальних дій, але й випадки задоволення вимоги про видачу особи. С. Кравчук поряд з названими видами відносить сюди також перейняття кримінального переслідування[1, c.19].

На думку ж Г.В. Ігнатенко, видами правової допомоги у кримінальних справах виступають:

1) видача осіб;

2) здійснення кримінального переслідування;

3) передача предметів, які були використані при вчиненні злочину;

4) взаємне повідомлення про обвинувальні вироки стосовно громадян договірних держав, надання відомостей про судимість чи іншої інформації;

5) передача засуджених осіб.

В.М. Волженкіна вважає, що надання правової допомоги у кримінальних справах полягає у проведенні процесуально-слідчих дій, екстрадиції, передачі засуджених осіб в країну їхнього громадянства, здійсненні кримінального переслідування, передачі предметів.

РОЗДІЛ 2. ДОГОВОРИ ПРО МІЖНАРОДНУ ПРАВОВУ ДОПОМОГУ: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Міжнародний договір -- основне джерело міжнародного права. Це визнання міжнародного договору зайняло у міжнародному праві міцне і безперечне місце достатньо давно, послуживши одним з головних факторів кодифікації права міжнародних договорів. З права міжнародних договорів діють такі міжнародно-правові акти: Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р., що набрала чинності 27 січня 1980 р. (СРСР ратифікував Конвенцію 4 квітня 1986 р., і Конвенція набрала для нього чинності з 29 квітня 1986 р.) [4,c.142]; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. (Конвенція не набрала чинності, СРСР не брав участі); Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, яка підписана 21 березня 1986 р. (СРСР не брав участі, Конвенція не набрала чинності). До Віденської конвенції 1969 р. була прийнята Декларація про заборону застосування воєнного, політичного або економічного примусу під час укладання міжнародних договорів як складової частини Заключного акта конференції ООН за правом договорів. До цього, 14 грудня 1946 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію стосовно реєстрації й опублікування договорів і міжнародних угод як правил для запровадження в дію ст. 102 Статуту ООН, якою передбачено, що всі договори і міжнародні угоди мають бути зареєстровані в Секретаріаті цієї організації. 10 лютого 1946 була прийнята ще одна резолюція ГА ООН з питання реєстрації договорів і міжнародних угод.

Основоположними є дві віденські конвенції --.1969 р. і 1986 р., котрі дають визначення міжнародного договору, порядку ведення переговорів і укладання міжнародного договору, умов його дійсності і дії тощо. Таким чином, право міжнародних договорів можна визначити як сукупність норм, що регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права, насамперед міжнародних організацій з приводу укладання, виконання, денонсації та інших способів припинення дії міжнародного договору[8,c.154].

Міжнародний договір є головним правовим засобом регулювання міжнародних відносин і основним джерелом міжнародного права. Як писав німецький вчений Г. Крегер, “міжнародне право є договірним правом, і загроза договірному праву є загроза всьому міжнародному правопорядку”[10,c.202].

Право міжнародних договорів є саме по собі договірним правом, хоча й не всі конвенції з цього питання набрали чинності. Але саме право міжнародних договорів певною мірою ґрунтується на звичаєвих нормах, і частина з них діє до сьогодні. Зокрема, досі не отримали договірної регламентації питання впливу війни на міжнародні договори, і це регламентується звичаєм. Існує велика кількість спорів стосовно ст. 38 Статуту Міжнародного Суду, яка приписує керуватися звичаєм під час тлумачення самого міжнародного договору. Преамбула Віденської конвенції також визначає, що “норми міжнародного звичаєвого права будуть як і досі регулювати питання, що не знайшли вирішення в положеннях даної Конвенції”[10,c.208]. Проте сьогодні положення конвенцій вважаються основним джерелом договірного права, яке замінює звичай. Це було сформульовано Міжнародним Судом, який за однією з розглянутих справ указав, що викладені у Віденській конвенції “норми... можуть розглядатися як кодифікація існуючого звичаєвого права, котре регулює цей предмет”[12,c.178].

Віденська конвенція 1969 р. має вісім частин і складається з 85 статей, які регламентують сферу дії Конвенції, порядок укладання і набрання сили договорів, дотримання, застосування і тлумачення договорів, поправки, недійсність і припинення дії договорів та деякі інші положення права міжнародних договорів,

У науковій літературі міжнародний договір визначається як явно виражена угода між державами чи іншими суб'єктами міжнародного права, що укладена з питань, які мають для них загальний інтерес, і призвана регулювати їхні взаємовідносини шляхом утворення взаємних прав і обов'язків. Це визначення

О.М. Талалаєва широко розповсюджене в міжнародно-правовій літературі. Однак Віденська конвенція 1969 р. містить інше визначення міжнародного договору. У п. “а” ст. 2 він визначається як “міжнародна угода, що укладена між державами у письмовій формі й регулюється міжнародним правом незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, двох або декількох, зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування”. Неважко переконатися, що визначення О.М. Талалаєва є більш широким і охоплює всі види міжнародних договорів незалежно від суб'єктів, що беруть у них участь об'єкта регулювання, форми і найменування. Віденська конвенція 1969 р. обмежує сферу застосування визначення міжнародного договору лише договорами між державами і лише письмовою формою. Обмеження сфери застосування визначення договору Конвенцією не позбавляє юридичної сили угод, що укладені між державами та іншими суб'єктами міжнародного права й між іншими такими суб'єктами між собою. Разом з тим Конвенція застосовується до договорів, що є установчими актами міжнародних міжурядових організацій, та до будь-якого договору, прийнятого в рамках міжнародних організацій. Міжнародно-правова судова практика виходить з необхідності чіткого поділу міжнародного договору і контракту; останній не належить до міжнародних договорів і до нього не застосовуються норми Віденської конвенції. Це було підтверджено рішенням Міжнародного Суду ООН стосовно спору між Іраном і Англо-Іранською нафтовою компанією, причому Міжнародний Суд виходив з того, щ» компанія є приватною корпорацією і, навіть якщо інша сторона -- це держава (Іран), вона не може бути прирівняна до суб'єкта права міжнародних договорів[14,c.108].

Міжнародні договори можуть класифікуватися на основі різних критеріїв. За кількістю учасників договори бувають двосторонні і багатосторонні. Ясно, що двосторонніми є договори, в яких беруть участь дві держави. Однак можливі випадки, коли у двосторонньому договорі бере участь з одного боку одна держава, а з іншого боку -- декілька (так було при укладанні Паризьких мирних договорів 1947 р., коли з одного боку виступали, наприклад, Фінляндія, а з іншого -- держави-переможниці: СРСР, США, Франція і Великобританія). Багатосторонніми є договори, у яких беруть участь три і більше держави. Крім того, виділяють загальні багатосторонні договори, тобто такі, які укладаються хоча і декількома державами, але мають значення й інтерес для переважної кількості держав світу. На Віденській конференції делегація УРСР внесла проект визначення загального багатостороннього договору як такого, котрий пов'язаний з питаннями, що викликають загальний інтерес у міжнародної спільноти держав. Крім того, делегація України запропонувала сформулювати ще один додаток стосовно таких договорів: “Зсі держави мають право на участь в загальних багатосторонніх договорах відповідно до принципу суверенної рівності”[11,c.171].

До таких належать, наприклад, договір про непоширення ядерної зброї, про заборону випробувань ядерної зброї у трьох середовищах. Останній був укладений у серпні 1963 р., коли такі випробування провадилися декількома державами, але підписали його майже всі.

Договори бувають відкритими і закритими. Відкритими е такі, у яких може брати участь або до яких може приєднатися будь-яка держава. Закритими називаються такі, участь в яких залежить від погодження з іншими учасниками.

Розрізняють дві основні форми міжнародних договорів: письмову та усну. Усна форма зустрічається надто рідко і називається “джентльменською угодою”. Така угода була укладена, наприклад, 27 листопада 1934 р. між СРСР і МНР про надання взаємної допомоги у разі воєнного нападу на одну з держав, які домовляються; про розподіл місць для непостійних членів Ради Безпеки ООН у перший період її існування і деякі інші.

У період існування СРСР його МЗС видавало збірники чинних договорів, угод і конвенцій, укладених СРСР та іноземними державами. Там використовувалася така класифікація міжнародних договорів:

політичні договори;

угоди з правових питань;

угоди з прикордонних питань;

угоди з економічних питань;

угоди з питань сполучення;

угоди з питань транспорту;

угоди з питань охорони здоров'я;

угоди з питань війни.

Природно, така класифікація була призначена для обслуговування, власне, внутрішньодержавних інтересів і не в усьому збігалася з міжнародними критеріями. Але поділ на політичні, економічні, культурні угоди є загальноприйнятим, хоча й не несе будь-якого юридичного навантаження.

Це ж стосується й найменування міжнародних договорів. Нижченаведені відмінності в найменуванні мають значення лише тоді, коли потрібно дати правильну назву міжнародному договору, але й тут будь-яких обов'язкових вимог або принципових відмінностей не існує.

Пакт. Так звичайно називають двосторонню або багатосторонню міждержавну угоду політичного характеру. Це надто урочиста назва і тому застосовується до угод особливої значущості або важливості, наприклад, Пакт про ненапад, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права тощо.

Трактат -- багатосторонній договір, який налагоджує відносини між учасниками у будь-якій політичній галузі. Сьогодні ця назва застосовується надто рідко. Разом з тим у ряді європейських мов трактат є синонімом міжнародного договору.

Договір -- найбільш розповсюджене й загальноприйняте найменування угод між державами з різних питань. Термін “міжнародний договір” -- єдиний, що використаний у віденських конвенціях про право міжнародних договорів.

Угода -- як і договір -- надто розповсюджене найменування оформленої у письмовому вигляді домовленості між державами з різних питань. Важливо зазначити, що разом з тим угодою оформлюються менш важливі сфери згоди, ніж договором, і ця назва носить менш урочистий характер.

Конвенція -- угода найчастіше в спеціальній галузі, наприклад, з технічних, правових або інших питань (розподіл радіочастот, про режим проток, з екологічних проблем).

Декларація -- одностороння заява однієї або декількох держав, у якій проголошується їхній погляд на будь-яку проблему, спосіб її вирішення тощо. Такий самий характер має хартія (наприклад, Англо-американська декларація про зустріч Президента Сполучених Штатів Ф. Рузвельта і Прем'єр-міністра Великобританії В. Черчілля 14 серпня 1941 р. називалася також “Атлантичною хартією”)[4,c.172].

Модус вівенді (“спосіб існування”) -- тимчасова угода, яка має бути замінена іншою, постійною.

Картель -- давнє найменування міжнародного договору про обмін військовополоненими або про видачу злочинців. Сьогодні не застосовується, у тому числі й у згаданому контексті.

Конкордат -- договір, що укладається Ватиканом з державами переважно католицької релігії, у якому обумовлюється становище католицької церкви у даній країні.

Протоколи -- різноманітні допоміжні угоди, що нерідко супроводжують укладення основного договору або мають самостійний характер, але пов'язані з виконанням раніш укладеного договору. Наприклад, Протокол до угоди між урядом СРСР і урядами Королівства Бельгії і Великого князівства Люксембург про взаємне заохочення і взаємний захист капіталовкладень від

лютого 1989 р.; Протокол про закінчення виводу радянських військ з Чехословаччини від 9 листопада 1991 р. тощо[14,c.107].

Акт -- позначення міжнародного зобов'язання або односторонньої урочистої задви. Наприклад, Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.

Обмін нотами або пам'ятними записками служить формою міжнародного договору в тому разі, коли сторони обмінялися згаданими документами ідентичного за текстом змісту.

Меморандум -- документ, у якому фіксується погляд сторони на фактичний стан справ. Меморандум є формою односторонньої заяви держави і відрізняється від декларації тим, що стосується менш важливих проблем.

Доктрина і практика застосування виділяють договори “об'єктивного характеру”, або “об'єктивні” договори. Під ними слід розуміти договори, які встановлюють загальні права, наприклад, свободу судноплавства, свободу плавання каналами і протоками, та подібні до них. Мається на увазі, що дія таких договорів не залежить від кількості учасників, а має універсальний характер. Дунайська конвенція надає свободу плавання Дунаєм торговим суднам не тільки держав, що беруть у ній участь, але й суднам всіх без винятку держав світу. За образним висловлюванням Е.Ж. Рукунаса, такий “договір, що визначається як правовий акт, перетворюється в правовий факт”11. Відомий, правда, випадок, коли учасники Паризького договору 1954 р. щодо В'єтнаму у ст. 2 запровадили, що свобода судноплавства Меконгом буде надана лише тим країнам, яким це дозволять сторони за договором.

З моменту набуття незалежності в Україні було ухвалено низку законодавчих актів щодо права міжнародних договорів, у зв'язку з чим можна говорити про законодавство України з права міжнародних договорів. До них можна віднести Декларацію про державний суверенітет України, проголошену.Верховною Радою України 16 липня 1990 р., Закон України “Про правоприємство України” від 12 вересня 1991 р., Закон України “Про дію міжнародних договорів на території України” від грудня 1990 р. і Закон України від 22 грудня 1993 р. Таким Чином, з моменту створення незалежної української держави була сформована система законодавства з права міжнародних договорів, яка свідчить про постійне удосконалення законодавства в цій галузі. Положення Закону від 22 грудня 1993 р. розглядалися в попередніх параграфах підручника. Тут розглядаються положення нового закону.

Закон “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 р. був замінений новим, аналогічним за назвою, прийнятим Верховною Радою України 29 червня 2004 р. Необхідність заміни була зумовлена, перш за все, тим, що закон 1993 р. був прийнятий в умовах становлення Української держави, його формулювання в деяких частинах виявилися нездійсненними, а низка положень потребувала пояснення. Крім того, закон від 29 червня 2004 р. доповнювався новими нормами, відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів і договірної практики України.

У закон від 29 червня 2004 р. введено главу “Загальні положення”, уст. 1 якої роз'яснюються терміни міжнародного права, які належать до права міжнародних договорів, відповідно до Конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. Такої глави у попередньому законі не було. Найбільш важливим тут є визначення поняття “міжнародний договір”. Зазвичай, він визначався як явно виражена угода між державами та іншими суб'єктами міжнародного права. За законом від 29 червня 2004 р., це угода складена у письмовій формі з іноземною державою чи іншим суб'єктом міжнародного права, яка регулюється міжнародним правом, незалежно від того чи міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах і незалежно від його конкретної назви (договір, угода, конвенція, пакт, протокол і т. д.).

У новому законі уточнений перелік міжнародних договорів, які укладаються Президентом України від імені України, Кабінету Міністрів України або за його дорученням від імені уряду України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державними органами -- від імені цих органів.

Новим законом доповнений перелік міжнародних договорів, які укладаються Президентом України від імені України. До них тепер віднесені договори, які торкаються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України.

Положення, які торкаються прав і свобод людини, доповнено словами: “і обов'язків людини і громадянина”. Доповнені також умови допуску військових контингентів іноземних держав на територію України, положення щодо їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічних, екологічних та інших наслідків і компенсацій. Перелік договорів, укладених від імені уряду України, доповнений договорами з гуманітарних питань (п. З ст. 3). Міжвідомчі договори України укладаються з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Уточнені також умови подання пропозицій щодо укладення міжнародного договору України. Пунктом 1 ст. 11 Закону від 29 червня 2004 р. такі пропозиції надаються відповідно Президенту України або Кабінету Міністрів України. Первісна редакція згадувала лише уряд України та обмежувала право подання пропозицій Міністерства закордонних справ. Крім того, новий закон досконально регламентує порядок подання пропозицій.

Згідно зі ст. 11 Віденської конвенції про право міжнародних договорів новий закон перелічує форми, в яких може бути виражена згода на обов'язковість для України міжнародного договору. Це підписання, ратифікація, затвердження, прийняття та приєднання до договору. Це може бути і в іншій формі, в якої домовилися сторони.

У ст. 9 Закону від 29 червня 2004 р. порівняно зі ст. 7 раніше чинного закону уточнюється порядок ратифікації міжнародного договору України, а в статтях 12--13 -- порядок затвердження та приєднання до міжнародного договору. У цілому, крім зазначеного, положення нового закону суттєво не змінило чинного законодавства.

РОЗДІЛ 3. ДОГОВОРИ ПРО МІЖНАРОДНУ ПРАВОВУ ДОПОМОГУ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ЗА УЧАСТЮ УКРАЇНИ

Згідно із ч. 1 ст. 410 ЦПК, іноземні особи мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. У зв'язку з цим виникає проблема підсудності справ за участю названих суб'єктів. [2].

У міжнародному цивільному процесі під підсудністю цивільних справ за участю іноземних осіб (міжнародною підсудністю) розуміють компетенцію судів певної держави щодо розгляду і вирішення цивільних справ та здійснення окремих процесуальних дій стосовно іноземного елементу. Передусім, необхідно вирішити питання про те, на території якої держави розглядатиметься конкретна цивільна справа, а вже потім має бути визначений конкретний суд, наділений повноваженнями вирішувати подібні цивільні справи.

При вирішенні питання про міжнародну підсудність суд встановлює межі власної компетенції та не зачіпає питання про те, чи компетентний вирішувати дану справу будь-який іноземний суд або інший юрисдикційний орган.

Вирішуючи питання про підсудність справ за участю іноземних осіб, суди України повинні керуватися не тільки нормами внутрішнього процесуального законодавства, а й тими колізійними нормами, що містяться в міжнародних договорах про правову допомогу/

Загальні правила підсудності цивільних справ судам України визначаються стосовно іноземців так само, як і стосовно громадян України. Відповідно до ст. 414 ЦПК, підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземні особи, а також у спорах, в яких принаймні одна із сторін проживає за кордоном, визначається законами України. Отже, при вирішенні питання про міжнародну підсудність в Україні також діє «закон суду». Це означає, що при визначенні підсудності цивільних справ за участю іноземної особи може мати місце загальна територіальна, альтернативна, виключна чи договірна підсудність.

За загальним правилом внутрішньої територіальної підсудності, позови до фізичної особи пред'являються в суд за місцем її проживання, а позови до юридичних осіб -- в суд за їхнім місцем знаходження (ст. 109 ЦПК). Стосовно цього загального правила варто зазначити, що позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред'являтися за місцем знаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи місцеперебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені (ч. 10 ст. 110 ЦПК). Підсудність справи про спір між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача, визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України (ст. 111) [2].

Позови громадян України до осіб, які проживають за кордоном, як правило, непідсудні судам України. Проте в деяких випадках вони можливі. Так, керуючись нормами про альтернативну підсудність, передбаченими ст. 110 ЦПК щодо цивільних справ різних категорій, позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, тобто він може сам обрати суд -- український або іноземний. Маючи можливість такого вибору, він, як правило, обирає український, оскільки звернення до іноземного суду, навіть за наявності національного режиму судового захисту у відповідній країні, завжди пов'язане з певними труднощами.

Згідно з ч. 1 ст. 110 ЦПК, позови про стягнення аліментів з громадян, які проживають за кордоном, про визнання батьківства можуть пред'являтися не тільки за місцем проживання відповідача (тобто до іноземного суду), а й за місцем проживання позивача (тобто до українського суду).

Правила альтернативної підсудності діють і по інших категоріях справ, визначених ст. 110 ЦПК. До справ з участю іноземного елементу застосовуються також правила виключної (ст. 114 ЦПК) та договірної (ст. 112 ЦПК) підсудності.

Договірна підсудність у міжнародному цивільному процесі має свої особливості. Вона може мати місце за письмовою угодою сторін про вибір суду своєї держави, хоча за «законом суду» справа підсудна іноземному суду, або, навпаки, про передачу справи іноземному суду. Угоди, що встановлюють підсудність на користь суду своєї країни, називаються пророгацією, а угоди на користь іноземного суду -- дерога-цією. Слід зазначити, що пророгаційною угодою визначається територіальна підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність (ст. 114 ЦПК). Як правило, договірна підсудність з участю іноземного елементу може мати місце при укладенні зовнішньоторговельних угод. Викладені правила про визначення міжнародної підсудності за законодавством України застосовуються, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, не встановлено інших правил. Слід зазначити, що правила про підсудність, що передбачені в міжнародних договорах, мають пріоритет перед нормами внутрішнього права (ч. 2 ст. 2 ЦПК). Норми права про розмежування підсудності містяться насамперед у двосторонніх договорах про правові відносини та правову допомогу у цивільних і кримінальних справах, а також в однойменній, багатосторонній Конвенції держав-членів СНД. Міжнародні договори України містять як загальні правила розмежування підсудності, так і спеціальні стосовно підсудності окремих категорій цивільних і сімейних справ. Договори встановлюють, на території і в органах (судах, нотаріаті, в РАЦС) якої саме країни належить здійснювати ті чи інші юридичні дії [2].

Більшість договорів про правову допомогу закріплюють загальне правило розмежування підсудності -- пред'явлення позовів за місцем проживання (місцезнаходженням) відповідачів (принцип доміцилія). Так, у ст. 21 договорів України з Литовською Республікою, Республікою Грузія, Естонською Республікою зазначено: якщо ці договори не встановлюють іншого, суди кожної з Договірних Сторін компетентні розглядати цивільні та сімейні справи, коли відповідач проживає на її території. За позовом до юридичних осіб вони компетентні, якщо на території цієї Сторони розміщений орган управління, представництво або філія юридичної особи.

Крім загального правила в договорах рівною мірою застосовується розмежування підсудності віднесенням справи до ведення судів обох держав (альтернативна підсудність), до ведення судів конкретної держави (виключна підсудність), укладанням письмової угоди сторін (договірна підсудність). Зокрема, в ч. 2 ст. 21 вказаних договорів зазначено, що суди держав розглядають справи і в інших випадках, якщо про це є письмова угода сторін. При наявності такої угоди суд за місцем проживання відповідача припиняє провадження у справі за його заявою, якщо така заява зроблена до подання заперечень по суті позову. Виключна компетенція судів не може бути змінена угодою сторін.

Крім наведених загальних положень про розмежування підсудності Конвенція держав-членів СНД вказує на додаткові типові критерії визначення підсудності судів у справах з іноземним елементом. У ч. 2 ст. 20 Конвенції закріплено, що суди Договірної Сторони компетентні також у випадках, коли на її території здійснюється торгівля, промислова чи інша господарська діяльність підприємства (філії) відповідача; виконане або повинне бути повністю або частково виконане зобов'язання з договору, що є предметом спору; позивач має постійне місце проживання або місцезнаходження -- за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації.

Конвенція держав-членів СНД містить і правила визначення виключної підсудності. Зокрема, за позовами проправо власності й інші речові права на нерухоме майно можна звертатися виключно до компетентних судів за місцезнаходженням майна. Позови до перевізників, що випливають з договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу, пред'являються за місцезнаходженням управління транспортної організації, до якої в установленому порядку була пред'явлена претензія (ч. 3 ст. 20 Конвенції). Виключна компетенція, згідно з ч. 1 ст. 21 Конвенції, також не може бути змінена угодою сторін.

Міжнародні договори про правову допомогу містять ще спеціальні норми про підсудність окремих категорій справ. Переважна більшість договорів спеціально розмежовує компетенцію судів у справах окремого провадження: про обмеження дієздатності, визнання осіб безвісно відсутніми або оголошення померлими і про встановлення факту смерті; у сімейних справах -- про розірвання шлюбу і про визнання шлюбу недійсним; у справах, які виникають з особистих і майнових відносин подружжя, з правовідносин між батьками і дітьми; у цивільних справах -- про власність, зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди; у спадкових справах.

При цьому передбачається застосування комбінованих критеріїв: громадянства, місця проживання сторін, місцезнаходження майна. Найчастіше критерієм визначення підсудності виступає громадянство. Наприклад, відповідно до ст. 22 Договору України з Республікою Молдова та ст. 22 Договору України з Республікою Польща, при обмеженні в дієздатності або визнанні особи недієздатною компетентним є суд тієї Договірної Сторони, громадянином якої є особа, що має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною.

Згідно зі статтями 23 наведених Договорів, визнання особи безвісно відсутньою, оголошення її померлою і встановлення факту смерті належать до компетенції суду тієї Договірної Сторони, громадянином якої ця особа була в той час, коли вона за останніми відомостями була живою.

За ознаками громадянства особи та її місця проживання договорами про правову допомогу встановлюється підсудність у справах про розірвання шлюбу. Так, згідно зі ст. 26 Договору між Україною і Республікою Польща у справах про розірвання шлюбу компетентним є орган тієї Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя в момент порушення справи. Якщо в момент порушення справи один із подружжя є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий -- громадянином іншої Договірної Сторони, компетентним є орган тієї Договірної Сторони, на території якої подружжя має місце проживання. Якщо один із подружжя проживає на території однієї Договірної Сторони, а другий -- на території іншої Договірної Сторони, компетентними є органи обох Договірних Сторін.

ВИСНОВКИ

Отже, як бачимо, у літературі висловлені різноманітні думки стосовно об'єму правової допомоги у кримінальних справах. Проте, як видається, не всі з виділених видів відповідають характеру правової допомоги. Зокрема, передача засуджених осіб для відбування покарання в країні їхнього громадянства не може охоплюватись сферою міжнародної правової допомоги, оскільки відсутні перешкоди для виконання вироку у державі його шкоди для виконання вироку у державі його винесення, а передача особи здійснюється лише з погляду на кращі можливості її ресоціалізації. Не слід розглядати як окремі види правової допомоги передачу предметів і надання інформації, що здійснюється в ході (в наслідок) виконання процесуальних дій чи сприяння у їх проведенні. Разом з тим як надання правової допомоги у кримінальних справах повинно розглядатись виконання вироків, які постановлені іноземними судами.