Міжнародні господарські зв'язки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Місце та роль економіки країни в системі світогосподарських зв'язків

1. Місце та роль економіки країни

міжнародний транснаціональний азія світогосподарський

Процес інтернаціоналізації технологічного способу виробництва, лежить в основі світогосподарських зв'язків (міжнародних економічних відносин). Такі відносини пов'язані з рухом факторів виробництва, процесами інтернаціоналізації продуктивних сил та особливостей формування і розвитку міжнародної економічної політики держав.

Сучасними основними факторами виробництва є засоби виробництва, робоча сила, наука, підприємницька діяльність та інформація. На основі руху цих факторів у міжнародному масштабі утворюються такі форми міжнародних економічних відносин, як міжнародна торгівля товарами і послугами, міжнародна міграція робочої сили, міжнародний рух капіталів, міжнародні валютні відносини та ін.

Оскільки найважливішими підсистемами економічних відносин є техніко-економічні, організаційно-економічні та виробничі (або відносини економічної власності), то у міжнародних економічних відносинах, -відповідно, йдеться про міжнародний менеджмент, міжнародний маркетинг, міжнародний обмін досвідом та ін. (які є елементами міжнародних організаційно-економічних відносин); міжнародну спеціалізацію» міжнародну кооперацію, міжнародну концентрацію виробництва та ін.

Окремі елементи світогосподарських зв'язків виникають у процесі національного та наднаціонального регулювання таких зв'язків за допомогою економічних, правових та адміністративних важелів. На основі сказаного можна дати таке визначення сутності світогосподарських зв'язків: це система економічних відносин між економічними суб'єктами різних країн, що формується у процесі міжнародного руху факторів виробництва, інтернаціоналізації продуктивних сил та національного і наднаціонального регулювання таких зв'язків. Ще одним типом таких зв'язків є становлення і розвиток інтегрованої капіталістичної власності.

За сучасних умов вирішальна роль належить такій формі світогосподарських зв'язків, як міжнародна торгівля.

Міжнародна торгівля -- це торгівля між країнами, яка складається із ввезення (імпорту) та вивезення (експорту) товарів і послуг, з одного боку, та міжнародних економічних відносин, які при цьому розвиваються відповідно до певних законів та закономірностей, з другого боку. Такими законами є закон вартості в інтернаціональній формі, закон міжнародного попиту і пропозиції, закон випереджаючого зростання зовнішньої торгівлі порівняно зі зростанням виробництва та ін.

У межах останнього закону діють такі закономірності:

По-перше, випереджаюче зростання торгівлі послугами порівняно з темпами міжнародної торгівлі. Так, якщо для подвійного зростання обсягів торгівлі послугами потрібно менше 8 років, то для відповідного зростання міжнародної торгівлі -- приблизно 15 років.

По-друге, випереджаюче зростання торгівлі готовими виробами порівняно з товарами паливно-сировинної групи, а в межах перших -- машинами й устаткуванням. Так, за останнє десятиліття XX ст. частка готових виробів у світовій торгівлі зросла з 50 % до 70 %, а товарів паливно-сировинної групи скоротилася з 50 до 30 %.

По-третє, поступове зростання торгівлі напівфабрикатами, окремими деталями, виробами для складання кінцевого продукту. Це зумовлено переважанням одиничної форми міжнародного поділу праці (тобто процесом інтернаціоналізації одиничного поділу праці, про що вже йшлося). Так, наприкінці 90-х pp. близько 60 % світової торгівлі машинами й устаткуванням припадало на комплектуючі деталі та вироби.

По-четверте, збільшення у світовій торгівлі частки внутрішньо фір-мового обміну: за останні 10 років XX ст. вона зросла з 20 % до 35 %. Це пояснюється, передусім, зростанням кількості та могутності транснаціональних корпорацій, збільшенням кількості їхніх філіалів. Крім того, ТНК все більше монополізують сферу послуг, що зумовлює зростання внутрішньофірмової торгівлі.

По-п'яте, випереджаючі темпи зростання міжнародної торгівлі між розвиненими країнами світу. У загальному обсязі світової торгівлі частка взаємної торгівлі розвинених країн сягає 70 %. Причина цього -- вищий ступінь міжнародного поділу праці між цими країнами, зокрема розвиток міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, розвиток інтеграційних процесів між ними. Частка слаборозвинених країн світу у світовій торгівлі становить 22--24 %, а колишніх соціалістичних країн - 6-8%.

По-шосте, нерівномірність розвитку міжнародної торгівлі, що зумовлене нерівномірністю економічного розвитку, гігантською концентрацією економічного потенціалу у небагатьох країнах світу.

По-сьоме, зростання в експорті розвинених країн світу частки продукції, виробленої за допомогою інтелектуально та інформаційно насиченої праці (мікроелектроніки та ін.). В експорті деяких країн вона сягає від 15 до 20 %.

По-восьме, поступовою лібералізацією міжнародної торгівлі. Так, якщо в середині 50-х років середня величина митних тарифів становила у розвинених країнах світу до 33 %, то в середині 90-х років -- менше 5 %.

Під дією вищеназваних законів і закономірностей поступово зростає роль торгівлі у національному відтворенні.

Основними видами послуг у світовій торгівлі є: 1) послуги, пов'язані із зовнішньою торгівлею, тобто з транспортуванням, страхуванням тощо; 2) послуги, пов'язані з обміном технологією (торгівлею ліцензіями, "ноу-хау", інжиніринговими, управлінськими послугами та ін.); 3) обмін соціальними і культурними послугами, зокрема надання туристичних послуг; 4) надання банківських послуг, зокрема здійснення міжнародних розрахунків, лізингових операцій та ін.; 5) торгівля послугами, пов'язаними з міграцією робочої сили (виплатою і перерахуванням заробітної плати, соціальних виплат тощо).

Важливу роль у міжнародній торгівлі соціальними послугами відіграє освіта у формі обміну досвідом та інформацією, викладачами, науковими співробітниками, аспірантами і студентами. Так, наприкінці 90-х років за кордоном навчалося близько 1 млн студентів, більшість із яких -- вихідці зі слаборозвинених країн. При цьому розвинені країни світу проводять політику "втечі мізків", запрошуючи найобдарованіших випускників на роботу за значно вищу заробітну плату, залучають висококваліфікованих спеціалістів на роботу до ТНК. Таким чином зі слаборозвинених країн виїхало на роботу до розвинених понад 500 тис, осіб. Це призводить до втрати значної частки національного багатства слаборозвинених країн, виснаження їхніх інтелектуальних ресурсів, посилення економічної небезпеки.

Найзагальнішою метою державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є створення сприятливих умов для розширеного відтворення всередині країни, зокрема для привласнення національними та транснаціональними компаніями максимальних прибутків. У процесі реалізації цієї мети спостерігається суперечливе поєднання протекціонізму й лібералізму. Протекціонізм -- державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції та сприяння національним компаніям у проникненні на зовнішні ринки. Лібералізм -- державна політика, спрямована на зниження митних тарифів та інших обмежень у зовнішній торгівлі.

Протекціонізм здійснюється через встановлення високих митних тарифів на товари, що ввозяться з-за кордону; нетарифні обмеження, до яких належать кількісні (встановлення квот, добровільне обмеження експорту, ліцензування), валютні (регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями, проведення митної процедури) обмеження, а також через встановлення підвищених вимог до технічних, санітарних стандартів, оподаткування товарів на внутрішньому ринку, антидемпінгових мит тощо. Розвинені країни світу використовують майже 800 видів нетарифних бар'єрів, за допомогою яких держава стримує імпорт понад 50 % усіх товарів. Характерною рисою протекціоністської політики на сучасному етапі є впровадження колективного та "селективного протекціонізму країнами -- членами інтеграційних угруповань щодо третіх країн. Найбільшою мірою такий протекціонізм властивий країнам ЄС.

Водночас слаборозвинені країни Африки, Азії та Латинської Америки створили чимало замкнених економічних угруповань, у межах яких здійснюється лібералізація торгівлі, щодо третіх країн вживаються протекціоністські заходи: насамперед, митні тарифи, ліцензування і квотування імпорту, а також валютні обмеження. Так, середній рівень митних тарифів багатьох слаборозвинених країн становив наприкінці 90-х років до 25 %.

До нетарифних обмежень відносять, по-перше, заходи, спрямовані на безпосереднє обмеження імпорту (його ліцензування і квотування, запровадження антидемпінгових і компенсаційних мит, імпортні депозити, компенсаційні збори, система мінімальних імпортних цін тощо); по-друге, заходи, безпосередньо не спрямовані на обмеження зовнішньої торгівлі (митні формальності, технічні стандарти і норми, санітарні й ветеринарні норми, екологічні стандарти та норми, вимоги до маркування товарів, їхньої упаковки тощо); по-третє, заходи, безпосередньо не спрямовані на обмеження імпорту чи стимулювання експорту, але які діють саме так. В останні роки намітилася тенденція до заміни митних тарифів такими заходами нетарифного протекціонізму, як кількісні обмеження, технічні стандарти й умови, екологічні норми та ін.

Активно використовують розвинені країни світу і такий важіль нетарифного регулювання імпорту, як антидемпінгові мита.

Такі заходи доповнюються зміною програм державного стимулювання експорту. Найважливішими його засобами є державне кредитування, змішане кредитування (поєднання державного і недержавного), рефінансування частини експортних кредитів, які надають комерційні банки тощо, державне страхування експортних кредитів, безпосереднє субсидіювання експорту. При цьому традиційні форми такого стимулювання замінюють гнучкішими, зорієнтованими, насамперед, на вибіркове стимулювання окремих важливих видів продукції, зокрема тих, що визначають розвиток НТР, базових галузей промисловості. Так, експортне кредитування в розвинених країнах світу охоплює до 20 % обсягу експорту цих країн. Характерно й те, що таке стимулювання є непрямим і здійснюється, насамперед, у формі фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, прискореної амортизації та ін.

Водночас розвинені країни світу активно використовують пряме субсидіювання експорту, здебільшого, на сільськогосподарську продукцію (наприклад, рівень захисту сільськогосподарського виробництва в Західній Європі становить понад 200 % з урахуванням системи компенсаційних зборів і ліцензій), про що вже йшлося раніше. Вони також поступово розширюють страхування кредитів (насамперед, від політичних, військових ризиків), подовжують терміни такого страхування, покращують умови виплати страхових сум.

Державне страхування експорту також здійснюється через надання значної допомоги в організації міжнародних виставок, підтримку державних представництв за кордоном, які проводять дослідження іноземних ринків, рекламують вітчизняні товари.

1.1 Місце та роль економіки країни в системі світогосподарських зв'язків

Світове господарство (світова економіка) склалося на початку XX ст. внаслідок тривалого історичного процесу розвитку суспільства. Велике значення при цьому мали перехід на машинне виробництво, розвиток промисловості, необхідність розширення ринків збуту, джерел сировини тощо. Означені чинники стимулювали формування спеціалізації країн та їх внутрішніх регіонів щодо випуску певних видів продукції, а відтак і обміну товарами й послугами на зовнішніх ринках. У цей період активно відбувається процес вивезення капіталу за кордон, активізується зовнішня торгівля, нарощуються обсяги зарубіжних інвестицій у промисловість та сферу послуг.

Упродовж XX ст. максимального розвитку набувають міжнародні ринкові відносини, які привели до руйнації економічної та політичної відособленості країн, посилення міжнародного поділу праці, спеціалізації держав-лідерів на виробництві товарів та послуг, стимулювання обміну продуктами праці та науково-технічними досягненнями (особливо у сфері «ноу-хау»), потужного впливу ТНК на всі сфери суспільного життя, саме в них сконцентровано у 4--5 разів більше фінансових ресурсів, ніж у всіх національних банках світу разом узятих), потужних інвестиційних хвиль, які максимально посилюють процес нерівномірності соціально-економічного розвитку країн та регіонів.

Суттєвих змін у системі соціально-економічних наук у XX ст. зазнав і понятійний апарат. Для характеристики єдності національних економік все частіше почали використовувати дефініції «світова економіка» чи «світове господарство», а в останні п'ятнадцять років ще й «глобальна економіка», які, на думку багатьох науковців, є тотожними і перебувають у ієрархічних (таксономічних) зв'язках з поняттям «національна економіка». Таким чином: світова економіка -- це сукупність національних господарств, пов'язаних між собою системою міжнародного поділу праці, економічними, політичними та соціокультурними відносинами.

Важливим моментом процесу консолідації національних економік в єдину систему світового господарства є чинник цілеспрямованої діяльності держав щодо міжнародного узгодження правил і процедур переміщення товарів, послуг, робочої сили, капіталів, технологій, створення національних інтеграційних структур.

1.2 Методи дослідження

В арсеналі дослідження міжнародних світогосподарських зв'язків наявні як традиційні методи досліджень, так і нові, пов'язані з потребами НТР. До першої групи методів належать історичний, картографічний, порівняльний, методи спостережень, системного аналізу, статистичний, економічного районування та ін. Друга група охоплює методи економіко-математичні, дистанційних спостережень, геоінформаційний.

Історичний метод. Застосовується в усіх суспільних та природничих науках. Своєрідність його використання у регіональній економічній і соціальній географії світу полягає у тісному поєднанні з аналізом і просторовими аспектами соціально-економічного розвитку, які зумовлюють безупинні зміни у географії господарства і населення, в характері використання природних і трудових ресурсів, в освоєнні та заселеності території. Знання історичної географії необхідне для розуміння сучасної географії населення і розміщення продуктивних сил, а також для прогнозування їх змін на прикладі конкретних регіонів світу.

Картографічний метод. Завдяки йому створюють тематичні карти, наносячи на них безліч об'єктів, відображаючи їх взаєморозташування і взаємозв'язки. Цей метод використовують на всіх етапах дослідження -- від збирання вихідних даних до розроблення нових наукових матеріалів. Складання різноманітних тематичних карт підвищує інформаційну місткість наукового матеріалу. Карти є не тільки чудовим ілюстраційним матеріалом, не тільки ємною і різнобічною інформацією, зручною для безпосереднього та багатоцільового використання, а й дієвим інструментом наукових досліджень.

Порівняльний метод. Притаманний усім географічним наукам. Він покликаний знайти найбільш істотні риси подібності та відмінності у господарському використанні територій регіонів світу, в географічних типах господарства і розселення, в їх взаємозв'язку. Цей метод Дуже плідний при вивченні регіонів та країн.

Метод спостережень. Відіграє важливу роль у регіональній економічній і соціальній географії світу. Роль міжнародного туризму, поїздки зарубіжними країнами розширюють можливості безпосередніх особистих спостережень за особливостями господарського використання території, системами і типами розселення, умовами життя та культурою населення тощо.

Метод системного аналізу. Базується на принципі поетапності, передбачає визначення мети, завдань, формулювання наукової гіпотези, всебічне дослідження кожної з територіальних систем, особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил, а також вивчення цілісності системи, її внутрішніх і зовнішніх зв'язків, погодження галузевих і територіальних проблем.

Статистичний метод. У його основі -- аналіз даних про господарство і населення регіонів та країн, він сприяє з'ясуванню особливостей просторової взаємодії різних територіально-економічних систем. У цьому аспекті важливу роль відіграє статистика як ефективний інструмент досліджень економічного і соціального стану конкретної території.

Метод економічного районування. Дає змогу виявити взаємопов'язані в соціально-економічному аспекті частини країни за певною спеціалізацією. Базуючись на вченні про економічні райони, потребує обробки різноманітної економічної та соціальної інформації.

Економіко-математичні методи. Дають змогу відобразити певні кількісні співвідношення, а іноді й якісні закономірності розміщення різних форм і типів господарств, розселення і життєдіяльності населення. Важливим при цьому є математичне моделювання різних соціально-економічних процесів і об'єктів.

Методи дистанційних спостережень. Широко використовуються в дослідженнях розміщення природних ресурсів, господарських систем і населення. Дають нову і докладну інформацію про концентрування господарського використання території, особливості концентрації господарства і населення на великих регіональних просторах, про межі міських агломерацій, стан довкілля тощо.

Геоінформаційний метод. Набуває дедалі більшого значення. Полягає у створенні геоінформаційних систем, які є сучасним засобом збирання, збереження та аналізу різноманітних відомостей про територію.

Вибір методів дослідження залежить як від наукового завдання, так і від об'єкта вивчення. Найдоцільнішим є поєднання різних методів з урахуванням конкретних можливостей кожного з них.

1.3 Особливості економічного розвитку та загальна характеристика господарства країн Східної Азії

Країни Східної Азії найбільш неоднорідні у соціально-економічному аспекті. Японія, Південна Корея і Тайвань належать до капіталістичних країн з розвинутою багатоукладною економікою; Китай іде особливим шляхом економічного розвитку, поєднуючи принципи планового та ринкового господарювання. Монголія ступила на шлях економічних і політичних реформ після 70-річного панування тоталітарного режиму. Північна Корея є

унікальною державою, де ще й досі намагаються будувати комунізм на основі командно-адміністративної системи в економіці та тоталітарного режиму в політиці.

У країнах регіону (крім Японії) державі належать провідні позиції в економічному житті. У Китаї та КНДР домінує соціалістичний господарський устрій. У державному секторі цих країн сконцентровані найважливіші засоби виробництва: підприємства промисловості, транспорту і зв'язку, фінансові установи, державні сільськогосподарські підприємства (держгоспи). На Тайвані держава контролює більшість фінансових компаній і корпорацій, всю систему телекомунікацій, металургію, залізниці, суднобудування, хімічну промисловість, виробництво будматеріалів, володіє 70 % земельних угідь, контролює банківську систему. В Південній Кореї держава регулює макроекономічні параметри, кредитну і податкову сфери, контролює фінансову діяльність, керує діяльністю підприємств державного сектору, який об'єднує значну частину видобувних галузей, інфраструктури, сектору послуг, залізниці.

У Японії державний сектор незначний і діє переважно в галузях інфраструктури. На місцевому рівні державі належать комунальні споруди, транспорт, школи, лікарні, кілька тисяч компаній, які займаються будівництвом та експлуатацією муніципального житла, платних автошляхів, портових споруд, торговельних комплексів і ринків тощо. Багато великих монополістичних об'єднань мають тісний економічний зв'язок з державним сектором, активно використовують державні кредити і позики.

На початку XXI ст. країни регіону мають кращі перспективи для економічного зростання, ніж десятиліття тому. Ставши економічно відкритими, вони отримали змогу імпортувати новітні технології, знання та методи ведення бізнесу. Підприємства стали більш гнучкими у своїй діяльності, до чого змусили їх конкуренція та необхідність адаптації до нових економічних умов.

У МГПП країни регіону суттєво різняться за галузями спеціалізації. Японія виділяється наукомісткими галузями (електронна промисловість, роботобудування, автомобілебудування, випуск побутової техніки), належить до трійки світових лідерів за розвитком хімічної промисловості (особливо фармацевтики, хімії оргсинтезу) та біотехнології.

Країни НІК мають міцні позиції в наукомістких галузях машинобудування (електроніка, випуск комп'ютерів, засобів зв'язку, електронних іграшок тощо). Південна Корея є одним із світових лідерів за розвитком суднобудування. В усіх країнах НІК високо розвинута легка промисловість (випуск тканин, білизни, взуття). Китай у МГПП є значним виробником сільськогосподарської продукції (овочів, фруктів, свинини, сої, чаю, шовку-сирцю, шкіри), а також текстилю, металу, окремих виробів машинобудування (велосипеди, побутова техніка), продукції харчової та легкої промисловості (одяг, взуття). Монголія експортує вовну, шкіру, хутро та кустарні вироби з них.

1.3.1 Японія

Це країна «великої сімки», економічний лідер у світі за багатьма показниками, що посідає 3-тє місце після США та КНР за рівнем ВНП (3,15 трлн дол.) і 2-ге місце після США за обсягом промислового виробництва. Швидкий її розвиток почався в 50--60-ті роки XX ст. і згодом був названий «японським дивом». Економічне зростання пов'язане з наявністю в країні дешевої, але освіченої робочої сили, а також із такими рисами японського характеру, як колективізм і повага до старших. Його було досягнуто без іноземних позик, за рахунок власних капіталів, цілеспрямованої політики держави, державного планування і протекціонізму. На Японію припадає до 12 % світового промислового виробництва. Вона посідає 1-ше місце у світі за виробництвом суден, верстатів, електроніки та електронних компонентів, роботів; виробляє понад 60 % світового обсягу телевізорів, 14 % сталі, 12 % штучних волокон, є безперечним лідером за виловом риби (понад 12 млн т на рік). Серед важливих її досягнень -- один з найбільших у світі золотовалютний резерв (понад 221 млрд дол.), величезні закордонні активи (до 1 трлн дол.). У середині 80-х років Японія стала найбільшим кредитором у світі, є другим після США за обсягами пайовиком Міжнародного валютного фонду (понад 10 млрд дол.).

Через загострення економічних протиріч з основними торговими партнерами та нарощування конкуренції з боку нових індустріальних країн наприкінці 80-х років XX ст. Японія почала структурну перебудову своєї економіки з метою розширення внутрішнього попиту, підвищення ролі сфери послуг та інформатики, подальшого розвитку власного науково-технічного потенціалу. Пріоритетними стали галузі «високого потенційного зростання», високотехнологічні проекти і наукомісткі напрями: телекомунікації, мікроелектроніка, оптико-волоконні матеріали, авіація і космонавтика, медицина, біотехнологія, захист довкілля тощо.

Особлива увага в Японії приділяється науці та освіті, які перетворилися на головний структурний фактор економічного зростання. Відповідно до державної програми розвитку національної системи науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) було здійснено перехід від імпортування технічних досягнень до розробки власної, японської системи НДДКР. Здійснено кардинальні заходи щодо вдосконалення підготовки кадрів та подальшого розвитку міжнародного наукового співробітництва. Створено крупні наукові центри, які займаються розробками в галузі фізики твердого тіла, атомної енергетики, фізики плазми, новітніх конструкційних матеріалів, космічних роботів та ін.

Істотну роль в японській економіці відіграють різноманітні асоціації, федерації, союзи, кооперативи підприємств усіх форм власності та інші органи за галузевими та функціональними ознаками.

До лідерів світової економіки належать такі японські компанії: «Тойота Моторе», «Мацушита Електрік», «Соні корпорейшин», «Хонда Моторе», «Хітачі», «Такеда Кемі-кел Індастріз», «Кенон інк», «Фудзіцу», «Фуджи фото філм», «Бріджстоун Корпорейшин», «Ніппон Електрік компані», «Міцубіші хеві Індастріз», «Тошиба» та ін.

Малий та середній бізнес ефективно функціонує в усіх галузях. Він є найактивнішим та наймобільнішим елементом ринку в розвитку конкуренції, підвищенні конкурентоспроможності товарів. Майже 99 % японських компаній належать до сфери малого та середнього бізнесу. Особливо велика їх роль в автомобільній, електронній та електротехнічній галузях.

У Японії досить низькі показники безробіття. Упродовж 70--80-х років XX ст. його рівень коливався в межах 2--2,8 % і лише в 90-ті роки трохи перевищив 3 %. Ефективним є японський менеджмент. У країні тривалий час існує «система довічного найму». З урахуванням ментальності населення функціонують системи мотивації праці.

Наприкінці XX ст. в Японії стрімко зростали інвалютні резерви. Урядом була запроваджена система заходів щодо лібералізації вивозу японських капіталів за кордон. Нині вона є найкрупнішим банківським центром і міжнародним кредитором, її частка у міжнародних позиках зросла з 5 % у 1980 р. до 20,6 % у 1990 р. Експорт капіталу є головною формою зовнішньоекономічної діяльності. Найбільше японських капіталів працює у США (42,2 %), країнах Азії (24,2 %), Західної Європи (15,3 %), Латинської Америки (9,3 %).

Банківську систему Японії утворюють державні та приватні банки. Провідні позиції у світі займають фінансові групи «Бенк оф Токіо-Міцубіші», «Сумітомо Бенк», «Санва Бенк», «Дай-Іті-Канге Бенк», «Фудзі Бенк», «Індастріал Бенк оф Джапен», «Токай бенк».

1.3.2 Тайвань, Південна Корея, Сянган

Належать до НІК «першої хвилі» з високими показниками економічного розвитку. Південна Корея посідає 11-те місце у світі за рівнем ВНП (764 млрд дол.). Дуже високі темпи зростання її економіки (в середньому 8--12 % у 90-х роках). Тайвань є значним експортером капіталу в світі, особливо в Південно-Східну Азію (за 5 останніх років XX ст. інвестиції у цьому регіоні досягли 36 млрд дол.). Сянган став діловою столицею Азії, одним з найкрупніших міжнародних фінансово-валютних центрів (третя фінансова столиця світу). Його валютна біржа посідає 5-те місце у світі, а на території сконцентровано понад 560 банків, серед яких 365 представляють 50 країн.

Вирішальними чинниками бурхливого розвитку нових індустріальних країн регіону є дешева, освічена і дисциплінована робоча сила, іноземні технології та капітали, гарантовані ринки збуту в розвинутих країнах, цілеспрямована державна політика. З подорожчанням робочої сили ці країни акцентують увагу на розвитку наукових досліджень і збільшенні наукомісткості виробництва. Місцеві науково-дослідні технопарки називають «силіконовими оранжереями».

1.3.3 Китай

В економіці поєднує командне-адміністративний (плановий) та ринковий уклади. З початку реформ (із 1982 р.) Китай став однією з наймогутніших держав світу, обсяг ВНП якого становив 4,5 трлн дол. у 2000 p., домігся стабільності в економіці й політиці, підвищив реальні доходи громадян у 2--3 рази.

Соціально-економічні досягнення КНР є одними з найпомітніших у світовій економічній історії останніх десятиріч XX ст. Вони виявляються в зростанні обсягів промислового виробництва, утриманні лідируючих позицій у світі за виробництвом багатьох видів продукції. Китай є світовим лідером за виробництвом вугілля, сталі, цементу, зерна, м'яса, бавовни, утримує провідні позиції за видобутком нафти і виробництвом електроенергії.

Провідні світові корпорації розглядають Китай як найбільш перспективну країну світового ринку. За оцінками фахівців, місткість китайського ринку -- понад 300 млрд дол. Китай активно залучає іноземний капітал і посідає 2-ге місце після США за кількістю підприємств з іноземними інвестиціями. У середині 90-х років XX ст. на їх частку припадало 7,5 % усіх промислових підприємств та майже 19 % виробленої продукції. У 1999 р. на таких підприємствах працювало 19 млн осіб, які забезпечили 14,5 % ВВП Китаю. Наприкінці 90-х років XX ст. експорт китайського капіталу значно розширився і становив 18 млрд дол. За цим показником він посідає 8-ме місце у світі.

Китай ще тривалий час залишатиметься однією з країн з найсприятливішими умовами для іноземних інвестицій. Населення країни -- понад 1,2 млрд осіб, а, за даними Всесвітнього банку, середня заробітна плата -- всього 780 дол. на рік. Тому не дивно, що в китайській економіці на початку XXI ст. працювало до 39 млрд дол. іноземних інвестицій, тоді як в усіх інших великих країнах Східної Азії разом -- 44 млрд дол.

Досягнувши суттєвих результатів у темпах економічного зростання, динаміці та обсягах промислового і сільськогосподарського виробництва, Китай, однак, продовжує відставати від провідних промислових країн і країн із середньорозвинутою економікою за рівнем виробництва, продуктивністю праці, доходами на душу населення та рівнем життя. Його економіка залишається ізольованою від глобальних економічних процесів -- лише майже 1/5 її залежить від зовнішньої торгівлі, що значно менше, ніж у всіх інших розвинутих країнах Азії. Величезний внутрішній ринок Китаю є безмежним для будь-якого виробника. А оскільки прошарок бідних верств населення досить значний, то підвищення рівня життя в країні ще не один рік означатиме прямо пропорційне зростання попиту на споживчі товари.

Помітний інтерес становлять особливості китайських реформ. Попри те що уряд Китаю постійно наголошує на «соціалістичному шляху» розвитку країни, зберігається монополізація влади комуністичною партією, економіка країни послідовно торує шлях до ринкових засад. У країні здійснюється масштабна приватизація державної власності, динамічно розвивається фінансовий ринок, ефективною є податкова система, вдалося недопустити розгулу корупції. Економічні реформи в Китаї є далекими від «шокової терапії», поступовими і раціональними. Тому країні вдалося не тільки уникнути трансформаційного спаду, а й забезпечити високий динамізм економічного розвитку, стабільне поліпшення показників рівня життя населення.

Китайська економічна модель ґрунтується на таких чинниках:

-- багатоваріантність форм власності -- від загальнодержавної до приватної;

-- співіснування планових важелів управління з ринковими. Держава регулює економіку на макрорівні, а мікрорівень формується та керується ринком. З другої половини 80-х років XX ст. у країні поширюється постулат: «держава спрямовує ринок, ринок регулює підприємства» ;

-- розподіл за працею, доповнений принципом розподілу за капіталом, тобто за пайовим внеском, прибутками від цінних паперів та ін.;

-- чітка схема галузевої пріоритетності: сільське господарство -- легка промисловість -- важка промисловість;

-- послідовна реалізація політики відкритості до зовнішнього світу.

У реалізації відкритої зовнішньоекономічної політики, Китай узяв курс на створення вільних економічних зон (БЕЗ) різної спрямованості. Наприкінці 90-х років XX ст. функціонувало понад 120 таких утворень, які підтримувались урядовою політикою. Всього ж у країні налічується, за різними оцінками, від 1,7 тис. до 9 тис. економічних зон з різноманітними пільговими режимами. Серед них -- Сямінь (Амой), Шаньтоу (Сва-тоу), Чжухай, Шеньчжень, о. Хайнань та ін.

Китай досить швидко інтегрується у світову торговельну і фінансову системи, етапною подією цього процесу стало прийняття його до Всесвітньої торговельної організації (ВТО).

1.3.4 КНДР

Це соціалістична держава з плановою командне-адміністративною економікою. Переживає економічну кризу, яка посилюється політичним, ідеологічним і військовим протистоянням з Південною Кореєю. Активно розробляє ядерну програму, що викликає стурбованість світового співтовариства.

1.3.5 Монголія

У середині 90-х років обрала так званий шлях «центризму», концепція якого значною мірою формулювалося під впливом буддійської філософії. До цього Монголія була проголошена країною, яка перейшла до соціалізму безпосередньо від феодалізму, минаючи капіталістичну стадію. Але цей експеримент виявився безуспішним. Нині вона є ареною активних економічних інтересів могутніх сусідів -- Китаю, Південної Кореї та Японії.

Зовнішньоекономічні зв'язки

Більшість країн регіону (крім КНДР) дотримується принципу «відкритих дверей», що передбачає залучення іноземного капіталу, науково-технічне співробітництво тощо. Щодо цього найактивнішою є Японія, на яку припадає майже 6 % імпорту і до 9 % експорту, 15 % прямих закордонних інвестицій світу. Найважливіша тенденція зовнішньо-економічної діяльності країни -- перехід від переважно зовнішньої торгівлі до інтенсивної інвестиційної діяльності.

В експорті (1003,8 млрд дол.) переважають:

-- у Сянгані -- одяг, ювелірні вироби, іграшки, електротехнічні й оптичні товари, текстиль, взуття;

-- в Китаї -- сільськогосподарська сировина й продукти, вироби народних промислів, сільськогосподарські машини, металорізальні верстати, товари легкої промисловості, спортивні товари, іграшки;

-- у КНДР -- вогнетриви, магнезитовий клінкер, цемент, швейні вироби, риба;

-- у Південній Кореї -- морські судна, автомобілі, сталь, електротехнічні й електронні вироби, продукція легкої промисловості, одяг, взуття, риба;

-- у Монголії -- продукція тваринництва (вовна, шкіри, овчина), гірничорудної й легкої промисловості;

-- у Тайвані -- електричне обладнання, метали, текстиль, пластмаси;

-- у Японії -- машини й устаткування, судна, електронні прилади, метали і металовироби, хімічні продукти, товари легкої промисловості.

В імпорті (853,9 млрд дол.) переважає промислова сировина і напівфабрикати, паливо, продукти харчування, на Тайвані -- зброя.

Україна найбільше експортує свої товари у Китай, Японію, Південну Корею, закуповуючи їх переважно в Японії, Китаї та Південній Кореї.

Cписок літератури

1 Мировая экономика. Экономика зарубежных стран / Под ред. В.П. Колесова. -- М.: Флинта, 2000. -- 480 с.

2 Мировая экономика / Под ред. А.С. Булатова. -- М.: Юристъ, 2002. -- 734с.

Мироненко Н.С. Страноведение: теория и методы: Учеб. пособие для вузов. -- М.: Аспект Пресс, 2001. -- 268 с.

3 Соціально-економічна географія світу / За ред. С.П. Кузика -- Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. -- 586 с.

4 Экономическая география стран Юго-Восточной Азии / Под ред. В.В. Бойцова. -- М.: Изд-во Моск. ун-та, 1983. -- 156 с.

5 Юрківський В.М. Регіональна економічна і соціальна географія. Зарубіжні країни. -- К.: Либідь, 2000. -- 416 с.

6 Безуглий В.В., Козинець С.В. Регіональна економічна та соціальна географія світу: Посібник. - К.: Видавничий центр «Академія», 2003. - 688 с.

Размещено на Allbest.ru