Фінансова криза - глибокий розлад фінансової системи держави, зумовлений економічними і політичними чинниками. До числа економічних, тих, що зумовлюють фінансову кризу, належать становище та рівень матеріального виробництва в державі. Висока вартість виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг, яка зумовлена великою матеріало- та енергомісткістю виробництва, високими трудовими затратами, зменшує обсяги нагромаджень в економіці у формі прибитку, що призводить до скорочення фінансових можливостей самих підприємницьких структур, доходів держави і відповідно купівельної спроможності населення.

Фінансову кризу можуть зумовлювати також нераціональна структура виробництва, яка насамперед характеризується великою питомою вагою воєнно-промислового комплексу, залежність держави від поставок за коопераційними зв'язками енергоносіїв, сировини, матеріалів, палива. Кризові явища у сфері фінансів можуть бути викликані трансформаційними процесами в економіці, тобто зміною моделі економічного розвитку, втратою конкуренто спроможності економіки.

Усі згадані вище явища в кінці кінців негативно позначаються на обсягах виробництва валового внутрішнього продукту в державі й відповідно призводять до зменшення фінансових ресурсів, що обслуговують увесь відтворювальний процес. Вони потребують жорсткої політики в обмеженні споживання і витрат як на державному, так і на рівні підприємницьких структур і населення.

Фінансова криза може бути зумовлена також політичними явищами. Це, насамперед, воєнні витрати, нераціональне й неефективне витрачання коштів державного бюджету та інших ланок бюджетної системи, наявність значних сум державного боргу як внутрішнього, так і зовнішнього.

Фінансова криза може бути зумовлена зовнішніми причинами, насамперед тими процесами, які проходять на світових фінансових ринках. Рівень впливу зовнішніх факторів залежить від наявності й розмірів активів держави, розміщених на світових фінансових ринках. Все це становить сукупність глибинних факторів. На поверхні явищ фінансова криза в кожній державі характеризується наявністю й величиною дефіциту бюджету та стабільністю національної грошової одиниці.

Дефіцит бюджету є причиною грошової емісії, яка викликає інфляційні процеси. Інфляція є причиною недовіри до національної валюти, бажання позбутися її шляхом обміну на стабільнішу іноземну валюту. За цих умов, якщо центральний банк держави не має достатньо резервів, що задовольнити попит на іноземну валюту, відбувається знецінення національної грошової одиниці і відповідні втрати як на державному рівні, так і на рівні господарюючих суб'єктів і населення.

Рівень інфляції насамперед характеризує масштаби зниження платоспроможності населення та підприємницьких структур. Для покриття дефіциту бюджету урядові структури часто вдаються до введення нових податків, що теж зменшує платоспроможність населення і посилює кризові явища в економіці.

Дані спостережень у світовій економіці за фінансовими кризами останніх трьох століть дають наукові підстави стверджувати, що фінансові кризи мають певну періодичність і характеризуються циклічністю.

Глибина кризи залежить від того, як швидко інтелектуальні сили суспільства можуть її передбачити та вжити відповідних заходів щодо її усуненню Досвід майже трьох століть підтверджує, що фінансові кризи погано піддаються прогнозуванню, однак суспільство навилося досить ефективно їх локалізувати. Якщо держава зуміє своєчасно скоротити видатки бюджету і зупинити спад виробництва, фінансова криза не матиме серйозного руйнівного впливу. Практика свідчить, що не завжди вдається вжити антикризових заходів, якщо перетинають і суперечать між собою інтереси різних суспільних і політичних сил. Тоді криза стає затяжною і весь тягар лягає на доходи населення.

Фінансові кризи - це найгостріше знаряддя. Такі кризи створюються штучно шляхом викупу акцій найбільших компаній, а потім одномоментного скинення їх у продаж за низькими цінами (перший шлях) або через скуповування значної кількості національної валюти (готівкою) і одномоментне її використання для закупівлі іноземної валюти (як правило, доларів США), що різко знижує курс національної валюти (другий шлях). Іноді водночас використовують обидва зазначених прийоми. Цей механізм розрахований на створення паніки. Дрібні акціонери, побоюючись втрати власних внесків, починають похапцем продавати акції та забирати внески з банків. Внаслідок цього національна валюта ще більше знецінюється, зростають ціни, збільшується оплата за надання кредитів.

Фінансова криза впливає і на процеси соціального розшарування в суспільстві, призводить до зубожіння більшості наслення, яке має низький рівень доходів.

2. Вплив світових фінансових криз на фінансову безпеку держави: аналіз вітчизняного досвіду

За період 1990-1997 рр. обсяги ВВП зменшились на 40,7%. В поточному році Мінекономіки Росії прогнозує зниження ВВП ще на 2,5%. Низький рівень монетизації (близько 18%) призвів до значного розповсюдження внутрішнього бартеру, збільшення кредиторської і дебіторської заборгованості підприємств (за перше півріччя 1998 року вони склали відповідно 1927,4 млрд. рублів і 1265,8 млрд. рублів).

Дефіцит державного бюджету Російської Федерації в 1997 році складав 6,8% ВВП, на 1998 рік він передбачався на рівні 5,8% ВВП. Покриття дефіциту шляхом не досить продуманої стратегії короткострокових запозичень призвело до створення фінансової піраміди ДКО та неможливості виконання державою боргових зобов'язань, що більш ніж в 2 рази перевищували надходження до бюджету в серпні знизились у порівнянні з липнем на 1 млрд. доларів США і становили лише 11,2 млрд. рублів. Недосконала податкова політика змусила піти в "тінь” значну частину економіки. Великі обсяги становлять зовнішні борги (близько 125-130 млрд. $), з яких борги перед МВФ та Світовим банком - 19,2 млрд. $.

Корені фінансової кризи криються також у банківській сфері. Залучені банками грошові ресурси замість розміщення їх в реальній економці використовувалися переважно для інших операцій, в тому числі для придбання валюти, що створювало додатковий тиск на валютний ринок, а також для операцій з цінними паперами. Загрозу фінансовій стабільності становили певні дії Центробанку, який у своїй діяльності є самостійним і практично безконтрольним. Саме Центробанк 20 липня 1998 року напередодні виділення першого траншу позики МВФ списав з рахунків Мінфіну близько 8,7 млрд. рублів, залишивши на тиждень уряд без коштів. Вірогідними мотивами цієї акції є проведення Центробанком операцій з ДКО, до 65% яких придбано ним та під контрольованим йому Ощадбанком.

На економічні чинники накладалися і політичні. За короткий час в Російський Федерації змінилися чотири уряди (Чорномирдина, Кирієнка, Чорномирдіна і нарешті - Примакова). Системна криза влади й економіки. Котра охопила Росію, незважаючи на тимчасову стабілізацію курсу рубля на відмітці 16 рублів за долар, може і далі поглиблюватися у зв'язку з політичною боротьбою, яка відбувається між різними гілками влади, а також між центром і регіонами.

Обсяги міжнародної фінансової допомоги, що була надана Російській Федерації, відразу виявилися недостатніми. Перший транш позики МВФ було витрачено дуже швидко, при цьому жодної проблеми не було вирішено. Це значною мірою змусило іноземних інвесторів переоцінити своє ставлення до Росії.

Не слід відкидати того факту, що в Російській Федерації також далеко не всім потрібний міцний і стабільний рубль, і, насамперед, експортерам. Якщо ж врахувати знищення світових цін на нафту і газ, то особливо в цьому не зацікавлені РАТ "Газпром" та нафтові компанії.

Всі ці події на фінансовому ринку Російської Федерації не могли вплинути на ситуацію в Україні, економіка якої переживає не кращі свої часи.

Починаючи з 14 серпня 1998 року, коли значення курсу національної валюти становило 2,14 грн\дол., відбулось різке падіння гривні за межу встановленого валютного коридору 2,25 грн\дол. На початку вересня межі валютного коридору були змінені до 2,5 - 3,5 грн\дол. Вже 8 вересня офіційний курс гривні становив 2,52 грн\дол., а 1 жовтня він сягнув позначки 3,405 грн\дол, наблизившись до межі валютного коридору. Значно погіршився стан фондового ринку, який і до того був дуже "млявим”. Якщо 13 серпня індекс позабіржової фондової торговельної системи (ПФТС) становив 40,46 то 17 вересня - 23,54. На первинному ринку ОВДП практично їж єдиним покупцем став НБУ, що намагався кредитувати у такий спосіб Міністерство фінансів. Вкладники банків щоденно забирали до 20 млн. гривень. Значно збільшився попит населення на іноземну валюту. В серпні куплено на 9,5 млн. доларів більше, ніж продано. До всього, в Росії заблоковано українських коштів на загальну суму 100 млн. доларів США.

Падіння курсу гривні не можна пояснювати тільки впливом фінансової кризи в Росії. Основною причиною є зменшення протягом 1998 року валютних резервів НБУ. Цей процес особливо прискорився з червня по серпень 1998 року (на 1 червня 1998 року валові валютні резерви НБУ становили 2,06 млрд. доларів США, то вже на початок серпня 1998 року їх залишилось близько 1,66 млрд. доларів). За підрахунками, станом на третю декаду серпня 1998 року валютні резерви НБУ не перевишювали 1 млрд. доларів США.

Таке значне скорочення валютних резервів призвело до того, що подальше їх використання для підтримки курсу гривні могло б призвести до повного їх вичерпання. Не було і значних реальних джерел їх поповнення. Нерезиденти залишали український фондовий ринок, виводячи свої кошти. Не надходили кредити МВФ, а також кошти Світового Банку та інші іноземні кредити у валюті, які б наповнювали валютний ринок. До того ж в середині 1997 року було скасовано обов'язковий продаж 50% валютних надходжень експортерами. Тільки останнє одержання (у вересні минулого року) позики МВФ в сумі 257 млн. доларів США дало змогу дещо поповнити валютні резерви, але цих резервів не вистачає для підтримки курсу національної валюти.

В цілому ситуація на Україні схожа на російську. Спостерігаються падіння ВВП, подовження тонізації економіки, низький рівень монетизації, значний обсяг бартеризації внутрішніх розрахунків (біля 50%), велика кредиторська та дебіторська заборгованість, заборгованість по зарплаті та інших соціальних виплатах. Україна також має значний дефіцит державного бюджету, недостатній рівень використання його дохідної частини, недосконале податкове законодавство, значні обсяги зовнішньої і внутрішньої заборгованості. До того ж, на відміну від Росії, Україна ще й має від'ємне сальдо торговельного балансу, переважно в торговлі з Росією. Ринок ОВДП відволікав на себе кошти, що могли бути спрямовані на кредитування підприємницької діяльності. В Україні також є наявність протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади. Певні сили в державі намагаються ще більше дестабілізувати ситуацію в державі, вимагаючи відставки уряду та імпічменту президента. Та все ж таки, становище в Україні багато в чому відрізняється від російського і ці відмінності слід вважати позитивними. Передусім, Україна не має такої диспропорції на фондовому ринку між внутрішніми і зовнішніми позичками, на українському ринку корпоративних цінних паперів відсутні валютні ризики, НБУ не страхує ризики комерційних банків. Завдяки цьому, монетарний чинник не створює в Україні відчутного тиску, так само, як і дії нерезидентів, кількість і активи яких в Україні мало відчутні. Українські комерційні банки, на відміну від російських, не мають значних обсягів заборгованості перед іноземними кредиторами.

3. Подолання світових фінансових криз в умовах глобалізації та інтернаціоналізації економічного розвитку

Характерною ознакою переходу від світової до глобальної економіки та одним з найважливіших чинників цього процесу є глобалізація виробництва. Вона супроводжується переходом від фордизму до постфордизму, запровадженням гнучкого виробництва ТНК та нових технологій, які дають змогу своєчасно і ефективно реагувати на зміни попиту на ринках різних країн світу.

В інтерпретації дослідників глобалізації гнучке виробництво характеризується високою спроможністю підприємств як швидко змінювати один процес чи конфігурацію продукції на інші (динамічна гнучкість), так і швидко регулювати збільшення чи зменшення обсягів випуску продукції без зниження рівня ефективності (статична гнучкість). Гнучкі форми виробництва засновані на гнучких технологіях, гнучких відносинах між центральними фірмами і постачальниками та гнучкій організації трудового процесу.

Сутність глобалізації виробництва полягає п інтеграції економічної діяльності підрозділами приватного капіталу у всесвітньому масштабі

Головними двигунами цього процесу, який характерний для всього XX ст., але значно прискорився в останні десятиріччя, є ТНК. Вихід ТНК на міжнародну арену на початку 70-х років вплинув на зміст виробничих операцій, які раніше здійснювались переважно на національній основі, незважаючи на те, що МНК також продавали свою продукцію на Світовому ринку. Створення нової виробничої системи завдяки інтеграції підприємств МНК дало можливість структурувати виробництво так, щоб забезпечувати складання кінцевої продукції в різних країнах світу з "інтернаціональних" деталей.

Поширення технологій, що розглядаються, має надто нерівний характер у світі, що стримує глобалізацію виробництва. "Оптимісти" глобалізації рідко пропускають нагоду, щоб не нагадати, які гігантські можливості людству відкриває, наприклад, Інтернет, кількість користувачів яким подвоювалась щороку впродовж 90-х років і перевищує 100 млн чол. Однак вони забувають про те, що мільярдам людей на нашій планеті недоступний не тільки Інтернет, а й телефон.

Сьогодні в центральному районі Нью-Йорка - Манхеттені - налічується телефонів більше, ніж в усіх країнах Африки, взятих разом, на південь від Сахари. Як свідчить "Доповідь про розвиток людини - 1999", видана Програмою розвитку ООН (ПРООН) під назвою "Глобалізація з людським обличчям", у наші дні найбагатша п'ята частина населення світу (так званий золотий мільярд) володіє 74 відсотками всіх світових телефонних ліній, найбідніша п'ята частина - 2 відсотками ліній.

За даними ЮНЕСКО, загальна кількість користувачів Інтернету в 1996-1997 рр. у розрахунку на 10 тис. жителів становила: в Фінляндії - 555 чол.; Норвегії - 394; США - 384; Чилі - 9,3; Уругваї - 2,8; Україні - 0,9; Індонезії - 0,3; Кенії - 0,1 чол.

Інтернаціоналізація економіки Розмаїття суспільного розвитку дає дуже строкату картину різнорідного і водночас взаємозалежного світу. Я і; стійка тенденція світового розвитку виявляється посилення впливу наростаючого єднання світу на національно-державну специфіку країн. Однією з найважливіших сфер прояву наростаючої взаємозалежності держав виступають міжнародні економічні відносини. Економічні зв'язки між державами мають багатовікову історію. Протягом сторіч вони існували переважно як зовнішньоторгівельні, вирішуючи проблему забезпечення населення товарами, які національна економіка виробляла неефективно або не виробляла зовсім. У ході еволюції зовнішньоекономічні зв'язки переросли рамки зовнішньої торгівлі і перетворилися в складну сукупність міжнародних економічних відносин, що торкаються інтересів всіх держав світу.

Для України необхідність визначення свого місця у світовій економіці виступає як одна з найважливіших і дуже складних завдань. Будучи складовою частиною радянської економіки, українська була орієнтована на долю в міжнародному поділі праці переважно серед країн - членів РЕВ. Особливістю цього інтеграційного угруповання було планово-централізоване регулювання зовнішньоекономічних зв'язків. Це дозволяло захищати національні економіки від криз світового ринку, але одночасно позбавляло можливості постійно об'єктивно оцінювати рівень ефективності національного виробництва.

Світ поділений на різноманітні соціально-економічні системи і міжнародні угрупування, що відрізняються один від одного цілями, механізмами функціонування, ефективністю дії цих механізмів. Класифікація країн світового співтовариства провадиться на основі різноманітних критеріїв. Донедавна в нашій літературі світове співтовариство ділилося на світ соціалізму, світ капіталізму і "третій світ". Конфронтаційний, по суті, розподіл підтримувався і тезою про основний, зміст епохи як періоду переходу від капіталізму до соціалізму. Відмова від ідеологізованої диференціації світу, від "боротьби двох систем" не усуває проблему різнорідності країн світового співтовариства.

При самому загальному підході до класифікації країн світового співтовариства можна виділити три групи держав у відповідності зі специфікою господарських систем - країни з розвинутою є коней мікою, країни, в яких розвивається ринкова економіка і країни-з не ринковою економікою; три групи за ступенем розвинутості (низько-, середньо-, високорозвинені); нові індустріальні країни (НІК) Південно-Східної Азії і Латинської Америки; високоприбуткові, на,1 фтоекспортуючі (Саудівська Аравія, Кувейті ін.); найменш розвинуті! країни (НРК), у тому числі найбільш бідні країни світу (Чад, Бангладеш, Ефіопія); різноманітні регіональні спілки й інтеграційні угрупування.

В усьому світі спостерігається стійка тенденція до регіональної інтеграції. У найбільш розвинутому Європейському інтеграційному співтоваристві (ЄС) у найближчому майбутньому передбачається завершити створення "єдиного економічного простору" капіталів, у рамках якого буде здійснюватися вільне пересування товарів, послуг і робочої сили. На створення північноамериканського загального економічного простору націлені США, Канада і Мексика. Андський загальний ринок як перспективу розглядають Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу. Посилення міждержавної інтеграції характерно для країн Південно-Східної Азії, арабського світу, Африки і Центральної Америки.

Ще інтенсивніше поглиблюється інтернаціоналізація виробництва внаслідок приватнокапіталістичних міждержавних інтеграційних тенденцій. На частку транснаціональних корпорацій у 90-х рр. припадало більш 1/6 глобального виробництва товарів і послуг. Транснаціональні відтворювальні структури багато в чому сприяють створенню регіональної інтеграції, об'єднуючи національні економіки не стільки за географічною ознакою, скільки на основі більш глибоких відтворювальних зв'язків.

Форми світових економічних відносим:

Отже, основною причиною фінансової кризи 1997-98рр стала незбалансованість державних фінансів, що призвело до значних заборгованостей по соціальним виплатам та по внутрішнім і зовнішнім кредитам, термін сплати значної частини яких припав саме на цей період. Незважаючи на зусилля урядів та центральних банків, не вдалося уникнути паніки на фінансовому ринку і знизити попит на іноземну валюту. Навіть жорсткі монетарні заходи, що передбачали суттєве збільшення норми резервування та ставки рефінансування та значні валютні інтервенції на дали бажаних результатів, і починаючи з серпня 1998р відбулася девальвація національних валют в Росії та Україні. Фактором підсилення дестабілізації стала світова фінансова криза, що більшою мірою вплинула на Росію, зважаючи на її значну інтегрованість (порівняно з Україною) у світовий ринок. По-перше, падіння світових цін на енергоносії, що є основною статтею російського експорту, зумовило зацікавленість експортерів у девальвації рубля. По-друге, паніка з країн Південно-Східної Азії перейшла на фінансовий ринок Росії, що спричинило стрімкий відтік валютних інвестицій, збільшуючи, в свою чергу, попит на іноземну валюту. В цій ситуації російський уряд оголосив мораторій на сплату іноземних боргів, намагаючись скоротити видатки з держбюджету та попит на іноземну валюту. Український уряд уникнув формального дефолту, реконструювавши значну частину боргів та провівши часткові виплати по заборгованостям з ОВДП. Основним висновком, виходячи з даної ситуації, є неможливість надалі суттєвого фінансування дефіциту бюджетів за рахунок позикових коштів, оскільки це неодмінно призведе в подальшому до утворення ще більших боргових пірамід. Тому єдиним виходом в даній ситуації є зниження до мінімуму держвитрат та прийняття мінімально можливого дефіциту бюджету. В Україні на 1999р дефіцит передбачено у розмірі 1%. Проте це є лише першим кроком до стабілізації фінансової системи. Очевидно, що саме збільшення надходжень до бюджету на фоні низького дефіциту дасть змогу розрахуватися з боргами. Збільшення надходжень можливе лише за умови економічного зростання в державі, що передбачає масштабні інвестиції та реформування господарської системи. Необхідно завершити процес переходу до ринку, здійснити ряд радикальних структурних реформ задля підвищення потенціалу економік. Лише у разі виконання цих вимог ефективними стануть монетарні заходи стимулювання економіки. Адже до цих пір збільшення грошової маси призводило лише до розвитку інфляційних процесів і не сприяло здешевленню кредитних ресурсів. Інвестування реального сектору було невигідним, тому кошти банків йшли в основному на фінансові операції з цінними паперами. НБУ вже вжив заходи щодо збільшення монетарної бази, зменшивши норму резервування до 15%, а в 1999р передбачається зростання монетарної бази на 11.2% і грошової маси на 11.4% [16] Важливим завданням є заохочення іноземних інвестицій і економіку України, а також заощаджень громадян, що можуть бути використані для інвестування галузей економіки. Підтримання фінансової стабільності, вирішення проблем фінансування держбюджету та збільшення резервів центральних бенків обумовлює потребу співпраці України та Росії з міжнародними фінансовими організаціями, зокрема МВФ. Згідно з програмою кредитування EFF Росія та Україна отримають в 1999р значні кредити, що є дуже важливо для створення умов стабілізації в умовах перехідного періоду.

Отже, лише радикальні реформи господарської системи, заходи, вжиті з урахуванням законів функціонування ринку, узгодженість дій урядів та центральних банків дадуть змогу повністю подолати наслідки фінансової кризи, хоча враховуючи часовий лаг від впровадження конкретних заходів до початку їх ефективної дії, можна зробити висновок, що й 1999р не стане переломним для економік Росії та України.

Список використаної літератури

УКРАЇНА-ЄС: хронологія двосторонніх відносин:

1991 рік:

2 грудня:

Декларація ЄС щодо України.

Відзначено демократичний характер Всеукраїнського референдуму.

Заклик до України підтримувати з ЄС відкритий і конструктивний діалог, спрямований на забезпечення виконання всіх колишніх зобов'язань СРСР.

1992 рік:

11 лютого:

Протокол згоди між ЄС і новими незалежними державами про реалізацію програм технічної допомоги.

6 квітня:

Директива КЄС до Ради Міністрів ЄС' про започаткування переговорів щодо укладення угод про співробітництво з Білоруссю, Казахстаном, Росією, Україною.

14 вересня:

Зустріч Президента України Л. Кравчука з Президентом Комісії

Європейських Співтовариств Ж. Делором. Перша зустріч Україна - ЄС на найвищому рівні.

1993 рік:

23-24 березня, 8-9 липня, 25-26 листопада:

Переговори щодо Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС.

5 травня:

Підписано Угоду між Європейськими Співтовариствами та Україною про торгівлю текстильними виробами.

Жовтень:

Відкриття представництва Комісії Європейських Співтовариств в Україні.

1994 рік:

9-11 березня:

Візит Трійки ЄС до Києва. Зустрічі з Президентом України Головою ВР України.

Перше засідання Україна - Трійка ЄС на рівні Міністрів закордонних справ. Надалі такі засідання відбувались регулярно двічі на рік.

14 червня:

Підписано Угоду про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС.

31 жовтня:

Спеціальна резолюція Ради Міністрів ЄС щодо України.

10 листопада:

Верховна Рада України ратифікувала Угоду про партнерство і

співробітництво між Україною та ЄС.

28 листопада:

Рішення Ради Міністрів ЄС про спільну позицію щодо України.

1995 рік:

24 березня:

Перше засідання Спільного комітету Україна - ЄС. Розглянуто питання міжгалузевої співпраці України з Європейським Союзом.

1 червня:

Зустріч Президента України Л. Кучми з Президентом Європейської Комісії

Ж. Сантером. Підписання Тимчасової угоди про торгівлю та питання, пов'язані з торгівлею між Україною та ЄС.

Липень:

Створено Представництво України при Європейських Співтовариствах.

1996 рік:

6-7 травня:

Засідання Спільного комітету Україна - ЄС. Обговорено стан ратифікації УПС, питання надання Україні статусу країни з перехідною економікою.

Червень:

Європейський Союз визнав за Україною статус країни з перехідною економікою.

12-13 вересня:

Візит члена Європейської Комісії X. Ван ден Брука до Києва.

Підписання індикативної програми ТАСІС для України на 1996-1999 роки та Фінансового протоколу про спільний план дій ЄС/"Великої сімки" стосовно реструктуризації української енергетичної галузі.

6 грудня:

Прийняття Радою Міністрів ЄС Плану дій щодо України. Висловлено готовність розвивати і посилювати політичні й економічні відносини з Україною.

1997 рік:

5 лютого:

У ході засідання Україна-Трійка ЄС на рівні Міністрів закордонних справ обговорено шляхи імплементації Плану дій, можливість відкриття у Києві центру документації ЄС.

17-18 квітня:

Засідання Спільного комітету Україна - ЄС. Обговорено проблеми торговельно-економічного співробітництва.

15 липня:

Підписано Угоду між Європейським Співтовариством по вугіллю та сталі та Урядом України про торгівлю сталеливарними виробами.

5 вересня:

Перший саміт Україна - ЄС (Київ). Підтвердив європейський вибір України. Обговорено наявні проблеми в договірно-правовій сфері, розглянуто шляхи економічного співробітництва. Одностороннє введення Україною безвізового режиму для власників дипломатичних паспортів країн-членів ЄС.

1998 рік:

24 лютого:

Створено Українську частину Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС.

1 березня:

Набуття чинності Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС.

8-9 червня:

Перше засідання Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС.

України офіційно заявила про прагнення набути статусу асоційованого членства в ЄС.

Схвалено Правила процедури Ряди співробітництва, прийнято Спільну робочу програму "імплементації УПС на 1998-1999 роки.

11 червня:

Указом Президента України № 615 затверджено Стратегію інтеграції України до ЄС.

12 червня:

Постанова Кабінету Міністрів України № 852 про запровадження механізму адаптації законодавства України до ЄС.

26 липня:

На виконання Указу Президента України "Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади", створено Центр перекладів актів Європейського права.

Серпень-вересень:

Місія Спеціального представника уряду України по столицях країн-членів ЄС.

16 жовтня:

Другий саміт Україна - ЄС (Відень).

Обговорено подальші можливості співробітництва в галузі

зовнішньої політики та політики безпеки.

Стан відносин Україна-ЄС охарактеризовано як "стратегічне та унікальне партнерство".

5 листопада:

Перше засідання Комітету з питань співробітництва.

Засновано шість підкомітетів:

з питань торгівлі та інвестицій;

з фінансових, економічних питань та статистики;

з енергетики, ядерних питань та навколишнього середовища;

з митного, прикордонного співробітництва, боротьби з "відмиванням"

грошей і наркобізнесом;

з транспорту, телекомунікацій, науки та технологій, освіти та навчання;

з вугілля, сталі, гірничої промисловості та сировинних матеріалів.

11-12 грудня:

Віденський саміт ЄС.

Прийнято рішення про розробку Спільної стратегії ЄС щодо України.

Грудень:

Розпочав роботу Парламентський комітет з питань співробітництва Украіна - ЄС.

1999 рік:

26-27 квітня:

Друге засідання Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС.

Розглянуто економічні аспекти двосторонніх відносин. Відзначено успішність реалізації Спільної робочої програми з імплементації УПС.

3-4 червня:

Кельнський саміт ЄС.

ЄС визнав досягнення якісно нового рівня у стосунках з Україною.

23 липня:

Третій саміт Україна - ЄС (Київ).

ЄС визнав успіхи курсу України на Інтеграцію до ЄС. ЄС підтвердив намір сприяти вступу України до СОТ. Початок роботи щодо запровадження зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

16 серпня:

Постановою Кабінету Міністрів України № 1496 затверджено Концепцію адаптації законодавства України до законодавства ЄС.

23 вересня:

У ході засідання Україна - Трійка ЄС на рівні Міністрів закордонних справ ЄС відзначив важливість проєвропейського вибору України, наголосив на повазі до європейського курсу України і ознайомив з основними положеннями Спільної стратегії ЄС щодо України.

6 грудня:

Зустріч Президента України Л. Кучми з Президентом Європейської Комісії

Р. Проді.

10 грудня:

Ухвалення Спільної стратегії ЄС щодо України на Гельсінському саміті

ЄС.

2000 рік:

25 січня:

У ході засідання Україна - Трійка ЄС на рівні Міністрів закордонних справ головуючою в ЄС Португалією українській стороні передано Робочий план реалізації Спільної стратегії ЄС щодо України.

23 травня:

Третє засідання Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС.

Графік 1: ВВП, приватне споживання та інвестиції, 2000-2005рр.

Табл.1: Державний борг України, млн. грн.

Табл.2: Зовнішня торгівля товарами: товарна структура

Размещено на Allbest.ru