Сучасні тенденції розвитку міжнародних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1 Інтернаціоналізація господарського життя

2 Форми міжнародної торгівлі за специфікою взаємодії суб'єктів

3 Міжнародний рух капіталу як форма МЕВ

4 Валютне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

5 Об'єднання країн Карибського басейну (КАРІКОМ)

Список використаних джерел

1 ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ЖИТТЯ

Важливою особливістю сучасності є зростання взаємозалежності економік різних країн, розвиток інтеграційних процесів, інтенсивний перехід цивілізованих країн від замкнутих національних господарств до економіки відкритого типу.

У процесі глобальної інтернаціоналізації світового господарства, розвитку нової «архітектури» геоекономічного простору сформувалася специфічна форма взаємин - міжнародні економічні відносини. Найбільш характерною рисою ХХ - початку ХХІ століття є зростаюча інтернаціоналізація господарського життя.

Під інтернаціоналізацією розуміють зближення національних економік шляхом посилення промислової співпраці та взаємозалежності міжнародного товарообороту, руху капіталів робочої с між країнами.

Інтернаціоналізація передбачає «вихід чогось суто внутрішнього за первинні межі, або об'єднання дій декількох суб'єктів світової економіки й політики довкола загальних для них завдань, цілей, видів діяльності». Явище інтернаціоналізації різних видів діяльності, відносин, процесів обміну й розвитку існує стільки, скільки самі міжнародні відносини. За умов інтернаціоналізації конкретно функціональні аспекти та наслідки домінують над структурними. Головна мета інтернаціоналізації - забезпечення стійких міжнародних зв'язків у реально існуючому світі.

Французькі економісти П. Жак і Ф. Сашвальд вважають, що процес інтернаціоналізації починає розвиватись наприкінці XIX - на початку XX ст. В її основі лежить розвиток міжнародної торгівлі. На їх думку, розвиток країн після Другої світової війни відбувався у два етапи [10, 66-77].

На першому етапі (1947-1980 рр.) спостерігається повернення інтернаціоналізації на основі розвитку міжнародної торгівлі. Після 1945 р. уряди держав створили багатосторонні рамки для надання другого дихання процесам інтернаціоналізації. Це відбилося у створенні Бреттон-Вудських інститутів (МВФ, Всесвітнього банку та інших організацій).

Другий етап розвивається з початку 80-х років. Характеризується тим, що взаємозалежність держав поступово трансформується в глобалізацію. Остання являє собою більш складний процес, в основі якого лежить посилення мобільності капіталу. Глобалізація проявляється у все більшому усвідомленні того, що будь-яка важлива проблема - організація міжнародного обміну, регулювання руху капіталу - має глобальний (всесвітній) характер.

На їхню думку, поняття «інтернаціоналізація», «інтеграція», «економічна глобалізація» являють собою етапи розв'язання головного економічного протиріччя світового господарства - між розвитком усуспільнення відтворювального процесу і його відокремленням у межах територіальних і господарських ланок [9].

Інтернаціоналізація - це процес еволюції міжнародних економічних зв'язків на базі міжнародного поділу праці, що проявляється у розвитку міжнародної торгівлі та формуванні міжнародної власності, як основи переходу до вищого рівня економічної взаємодії держав. Починається у глибокій давнині і розвинутих форм набуває на межі ХІХ-ХХ ст. [2, c. 7-9].

Міжнародна економічна інтеграція - це форма інтернаціоналізації і одночасно етап розв'язання протиріччя між відокремленістю відтворювального процесу в межах національних економік і його консолідацією, яка. полягає у створенні державами спільного економічного простору з метою вільного руху товарів і факторів виробництва. Зазначене протиріччя розв'язується шляхом організації міжнародних регіональних союзів та переходу до регулювання міжнародних економічних відносин [18, c. 33-38].

Ефективна економічна інтеграція забезпечує:

- прискорення темпів взаємної торгівлі та економічного зростання, скорочення трансакційних витрат;

- підвищення конкурентоспроможності товарів, фірм і національних економік;

- зростання інноваційного потенціалу внаслідок посилення конкуренції на внутрішніх ринках держав;

- збільшення притоку іноземних інвестицій з країн-учасниць інтеграційних об'єднань, а також із третіх країн;

- скорочення різниці у рівні та якості життя населення.

Міжнародна економічна інтеграція у своєму розвитку проходить низку етапів і набуває таких форм [18]: зона вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний (включаючи валютний) союз; політичний союз.

Таким чином, інтеграція - це процес зрощування національних ринків і формування цілісного ринкового простору з єдиною валютно-фінансовою системою, єдиною в основному правовою системою й найтіснішою координацією внутрішньої і зовнішньоекономічної політики відповідних держав. Основне протиріччя світового господарства на етапі економічної глобалізації полягає у суперечливій взаємодії процесів регіоналізації та відтворення у планетарних масштабах [20].

Зазначимо, що глобалізація - об'єктивний процес, який відбиває сукупність умов сучасного світового співтовариства і насамперед науково-технічного та економічного прогресу. Тому, створюючи та упорядковуючи категоріальний апарат процесу економічної глобалізації, слід вирізняти фактори, які обумовили прискорення цього процесу. Стрімке прискорення глобальних процесів на межі тисячоліть є результатом низки технологічних, економічних та політичних факторів. Серед них слід особливо відзначити такі [19]: науково-технологічний фактор, виробничо-технічний фактор, правовий фактор, соціологічний фактор, екологічний фактор

Найголовнішим поштовхом до інтернаціоналізації господарського життя, все більшого зближення форм економічного життя у всесвітньому масштабі є використання новітніх форм економічних ресурсів, тобто інформації, технологій, знання. I сприяють цьому: структурне зближення національних господарств за найважливішими загальноекономічними інтересами; збереження поділу світу на центр і периферію; інтернаціоналізація виробництва й обігу, міжнародна господарська інтеграція; науково-технічна революція; зростання необхідності спільного вирішення глобальних проблем людства; соціалізація власності; інформатизація та інтелектуалізація виробництва [8, с. 243-244].

Таким чином, на міжнародному просторі наслідки інтернаціоналізації господарського життя мають переважно позитивний характер. Це стосується прискорення економічного прогресу шляхом формування передумов для швидкого обміну й засвоєння досягнень НТП, нових знань, технологій; можливість концентрації значних економічних ресурсів на вирішенні ключових проблем розвитку; більш ефективне використання обмежених ресурсів та формування спеціалізації окремих країн. Тому саме подолання протиріч глобалізації, пошук шляхів вирішення проблем у забезпеченні взаємовигідного міжнародного економічного співробітництва та партнерства перетворюються в сучасних умовах на ключове завдання розвитку суспільства.

2 ФОРМИ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ ЗА СПЕЦИФІКОЮ ВЗАЄМОДІЇ СУБ'ЄКТІВ

Зовнішньоекономічна діяльність є сукупністю методів і засобів торговельно-економічної, науково-технічної співпраці, валютно-фінансових і кредитних стосунків із зарубіжними країнами. Найважливішою частиною ЗЕД виступає зовнішня торгівля, яка визначається як підприємницька діяльність в області міжнародного обміну товарами, роботами, послугами, інформацією і результатами інтелектуальної діяльності [17]

З погляду глибини відносин, економічної взаємозалежності та прав і обов'язків сторін, що виникають при цьому, виділяються такі форми міжнародної торгівлі, як традиційна, компенсаційна (зустрічна) та торгівля за кооперацією. Таким чином, критерієм виділення цих форм є специфіка взаємодії суб'єктів торгівлі.

Найпоширенішою серед цих форм міжнародної торгівлі за специфікою взаємодії суб'єктів є традиційна (проста) торгівля, тобто «вільний» експорт та імпорт товарів та послуг, який не обумовлений коопераційними зв'язками та зобов'язаннями щодо збалансованого обміну товарів. У традиційній торгівлі в обов'язки продавця (експортера) входить: поставити товар, передати документи щодо нього та право власності на товар у відповідності з вимогами договору та чинної Конвенції, а в обов'язки покупця (імпортера) - сплатити кошти за ціною товару та прийняти поставку товару у відповідності з вимогами договору та чинної Конвенції.

Торгівля за кооперацією на відміну від традиційної торгівлі характеризується довгостроковою узгодженістю безпосередніх виробничих зв'язків. За таких взаємозв'язків виробник має заздалегідь знати, хто і в якій кількості купуватиме його продукцію. Крім того, він повинен заздалегідь узгодити всі якісні, експлуатаційні та техніко-економічні параметри продукту. Тож сутність торгівлі за кооперацією полягає в тому, що юридично самостійні виробники різних країн у результаті здійснення на договірній основі спільної діяльності створюють окремі види продукції, що мають чітко визначене адресне призначення і є складовими кінцевої продукції.

Типи міжнародної кооперації доцільно виділяти за такими критеріями: кількість предметів договору щодо кооперації, кількість сторін угоди, територіальне охоплення, структура зв'язків, стадії відтворювального процесу, організаційні форми, об'єкти кооперації [22, с. 48].

Основним змістом міжнародної науково-технічної кооперації можуть бути фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, технічні розробки (дослідно-конструкторські, технологічні, проектні, організаційні) та дослідне виробництво, освоєння нововведень, розповсюдження нововведень.

Збутова кооперація як співробітництво у сфері реалізації продукції на ринку являє собою процес узгодження дій юридично незалежних виробників щодо проведення спільних дій (заходів) з реалізації (збуту) продукції. Маркетингова кооперація на міжнародному ринку поєднується, як правило, зі збутовою та знаходить своє віддзеркалення в проведенні спільних рекламних кампаній, організації акцій зі стимулювання збуту, обміні комерційною інформацією, узгодженні товарних та цінових політик тощо.

Промислове співробітництво може в різних варіантах поєднувати різноманітні форми виробничої, науково-технічної, збутової та маркетингової кооперації.

У зустрічній торгівлі специфіка взаємовідносин експортера та імпортера в тому, що продаж товарів (послуг) пов'язується з відповідною закупкою або, навпаки, закупівля товарів (послуг) обумовлюється продажем. При цьому оплата передбачається поставками товарів та/або послуг на доповнення або замість фінансового врегулювання, а угода може бути оформлена як одним, так і декількома пов'язаними контрактами.

Найстарішою формою компенсаційних угод є бартер, під яким розуміють обмін певної кількості одного товару на інший у вигляді натурального обміну без використання механізму валютно-фінансових розрахунків.

Компенсаційні угоди є ширшою та різноманітнішою групою, ніж угоди зі зворотною закупівлею. Відповідно до компенсаційної угоди експортер зобов'язується закуповувати (або забезпечити закупку третьою стороною) певну кількість товарів імпортера протягом узгодженого терміну. Експортні та імпортні товари, як правило, не мають прямого зв'язку. Компенсаційна угода зазвичай укладається на меншу суму, ніж угода зі зворотною закупівлею. Те саме стосується й терміну дії контракту, який укладається на строк від одного до трьох років.

Зустрічна закупка відрізняється від власне компенсаційних угод в основному тим, що розробляються разом два окремі договори: договір про продаж та договір про закупку. Угоди зустрічної закупки можуть бути двох форм - форми паралельної угоди, за якої продаж та закупівля відбуваються одночасно, та форми попередньої закупки, за якої експортер спочатку виконує свої зобов'язання з імпорту, щоб мати можливість виконати свій експортний контракт.

В орендній торгівлі специфіка взаємовідносин експортера та імпортера в тому, що продаж товарів (переважно машин та обладнання) з акту купівлі-продажу перетворюється фактично на процес купівлі-продажу, який може тривати кілька років і результатом якого не завжди буде перехід права власності на предмет угоди. Основою цієї форми торгівлі є орендні відносини.

Сутністю лізингу є оренда основних засобів виробництва для їх використання у виробничому процесі орендатором, в той час як самі товари купуються орендодавцем і він зберігає право власності на них до кінця угоди. В більшості випадків лізинг є специфічною формою фінансування та інших елементів основного капіталу за участі спеціалізованої лізингової компанії, яка купує право власності на майно для третьої сторони та віддає його в оренду на коротко-, середньо- та довгостроковий період. Предметом лізингової угоди може бути як нове майно, так і таке, що було в експлуатації. Цей факт не впливає на механізм укладання та виконання угоди, а враховується тільки при визначенні розмірів лізингових платежів та обчисленні ефективності укладання лізингової угоди [12, c. 57-59].

3 МІЖНАРОДНИЙ РУХ КАПІТАЛУ ЯК ФОРМА МЕВ

Міжнародні економічні відносини - це відносини, що складаються між суб'єктами міжнародної економіки у зв'язку з торгівельною, виробничо-інвестиційною та валютно-фінансовою діяльністю. Основними формами міжнародних економічних відносин є міжнародна торгівля товарами та послугами, міжнародне виробниче та науково-технічне співробітництво, міжнародний рух капіталу та робочої сили, міжнародний інформаційний обмін тощо.

Як показує сучасна світова практика, успішний розвиток міжнародних економічних відносин не можливий без ефективної організації міжнародного руху капіталу. З точки зору реального економічного змісту міжнародний рух капіталу є визначальним елементом ефективного функціонування світової економіки, розвитку форм і умов міжнародних господарських зв'язків.

Міжнародний рух капіталу в світогосподарському просторі є найдинамічнішою формою економічної глобалізації. Термін «капітал» вживається у множині, оскільки рух капіталу між країнами не односторонній і в цьому русі приймає участь капітал різноманітних форм і видів.

Західні економісти розглядають міжнародний рух капіталу здебільшого як рух одного із факторів виробництва з метою ефективнішого виробництва товарів і послуг, зумовлений нерівномірним зосередженням його в різних країнах [15, с. 124]. Таким чином, з точки зору «чистої економіки» міжнародний рух капіталу - це рух одного з факторів виробництва. З позиції політ-економічного підходу - це переміщення відносно надлишкового капіталу за межі державних кордонів з метою отримання прибутку за рахунок використання виробничих, матеріальних і трудових ресурсів країни, куди ввозиться капітал [15, с. 124]. Сутність полягає у вилученні частини матеріальних або фінансових ресурсів з обігу однієї країни і включення їх у виробничий процес іншої. Сьогодні в економічній літературі міжнародний рух капіталу характеризується: рухом, вивозом, переливанням та міграцією капіталу [15, с. 125].

Головними суб'єктами міжнародного руху капіталів є транснаціональні корпорації. Транснаціональні корпорації - це корпорації, виробнича і торговельно-збутова діяльність яких винесена за межі національної держави. Вони активно використовують об'єктивні тенденції міжнародного поділу праці і зростаючі процеси щодо інтернаціоналізації світу та сприяють установленню нових схем у всесвітньому поділі праці [3, с. 109].

На практиці міжнародний рух капіталу реалізується через інвестиції. Вивезення капіталу здійснюється у двох основних формах - підприємницькій і позичковій. Вивезення підприємницького капіталу означає інвестиції у промисловість, транспорт, сільськогосподарські підприємства тощо через будівництво або купівлю вже існуючих підприємств, через механізм придбання їх акцій. Це призводить до утворення власності за кордоном. При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяються на прямі та портфельні [13, с. 618].

На думку дослідників, у сфері міждержавного руху капіталів до країн з середнім та низьким рівнем доходів (до низки яких відноситься і Україна) домінуючими є такі тенденції: зміна структури зовнішнього фінансування країн у напрямі підвищення частки прямих і портфельних інвестицій та зниження частки банківських кредитів; нерівномірне надходження зовнішнього фінансування в територіальному вимірі; перетворення країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою у світових експортерів капіталу [7].

Капітал вивозять у двох основних формах - підприємницькій і позичковій. Загальну суму функціонуючого за кордоном капіталу утворюють іноземні інвестиції. Згодом їх джерело зростає за рахунок капіталізації додаткової вартості, використання амортизаційних відрахувань, випуску акцій та ін. При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяють на прямі (дають змогу здійснювати контроль над підприємством - володіння приблизно 10 % акцій) та портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання прибутку).

Слід зазначити, що в Україні підприємницький капітал істотно переважає над позичковим. Обсяги прямих інвестицій переважають над портфельними. Для країн, які вивозять капітал, позитивним є розширення ринків збуту для вітчизняних товарів і послуг, отримання прибутків від інвестицій, вплив на зовнішню та внутрішню політику країн-експортерів, вигоди від поглиблення процесу міжнародного поділу праці, можливість використання дешевих ринків робочої сили. Негативними наслідками є - погіршення платіжного балансу, звуження ринків праці та робочої сили в національній економіці. Позитивними наслідками міжнародного руху капіталу для країн-імпортерів є впровадження досконалішої техніки і технології, передових форм організації виробництва, зменшення безробіття, приплив іноземної валюти, прискорений розвиток наявної економічної системи або її вдосконалення. Негативні наслідки цих процесів - втрата контролю за частиною підприємств, галузей, посилення іноземного впливу у сфері військово-стратегічних та політичних інтересів [14, с. 365].

Як зазначає М.Ю. Марченко, виникнення і розширення інтересів країн у спільному використанні капіталу, зокрема зростання частки іноземного капіталу в національних компаніях, не завжди визначається гармонізацією торгівельних відносин. Доведено, що в аспекті інтеграційної взаємодії національних економік, завдяки полівекторності дії факторів міжнародної міграції капіталу, роль об'єктивних закономірностей співробітництва в порівнянні з міждержавними домовленостями є домінуючою, і це характерно для всіх рівнів інтеграції національних економік в процеси міжнародної міграції капіталу [11].

Отже, формування ефективної політики в сфері міжнародного руху капіталу сприятиме становленню України як високорозвиненої, стабільної та процвітаючої держави.

4 ВАЛЮТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Зовнішньоекономічна діяльність - одна з сфер економічної діяльності держави, підприємств, фірм, тісно пов'язана із зовнішньою торгівлею, експортом і імпортом товарів, іноземними кредитами і інвестиціями, здійсненням спільних з іншими країнами проектів. ЗЕД це самостійна діяльність підприємства, яка являється, з одного боку, складовою частиною господарської діяльності підприємства, а з другої-такою частиною його діяльності, котра здійснюється на іншому, міжнародному рівні, у взаємозв'язку з господарськими суб'єктами інших країн. [5]

Однією з форм державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є встановлення режиму здійснення валютних операцій на території України. Такий режим встановлений Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. № 15-93 [16], яким водночас визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Багато вітчизняних вчених досліджують і характеризують поняття «валютне регулювання», однак при цьому відсутні єдині підходи до визначення його змісту та особливостей побудови структури. Зазначимо, що у головному законодавчому документі, який заклав основи валютного регулювання в Україні, що діють і сьогодні, - декреті Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютний контроль» від 19.02.93 № 15-93 - визначення поняття «валютне регулювання» відсутнє.

У вітчизняній економічній літературі набуло поширення визначення валютного регулювання як діяльності держави та уповноважених нею органів, спрямованої на регламентацію міжнародних розрахунків і порядку здійснення операцій з валютними цінностями [1, с 8; 23, с. 79].

О.І. Ковтун відносить валютне регулювання до основних методів державного регулювання зовнішньої торгівлі (правові, економічні (тарифні методи регулювання), валютне регулювання, заохочення експорту) як основного виду зовнішньоекономічної діяльності [6, с. 293].

Дещо іншого підходу дотримуються С.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Г.Ф. Куценко, які у державному регулювання зовнішньоекономічної діяльності серед економічних методів регулювання вказують валютні обмеження, які розглядають як систему правил, які регламентують здійснення операцій з валютними цінностями, зокрема з національними та іноземними валютами, дорогоцінними металами, цінними паперами тощо [4, с. 255]. Проведений аналіз дозволив виявити, що валютне регулювання можна охарактеризувати не лише як елемент валютної політики, але й як складову частину більш загальної системи інструментів економічної політики держави, а відтак і державного регулювання економіки, яке є складовим елементом економічної політики.

Валютне регулювання - це комплекс заходів регуляторного характеру, що застосовуються державою, в особі уповноважених нею органів у сфері впорядкування та регламентації міжнародних розрахунків, операцій з валютою та валютними цінностями, на базі відповідного нормативно-правового та інформаційного забезпечення.

На схемі рис.1 нами наведено зміст завдань і характеристики функцій валютного регулювання. Реалізація функцій регулювання має спиратися на основні методи та форми валютного регулювання.

Валютна політика є невід'ємною складовою державної економічної політики, а її елементи визначають спрямованість державного регулювання у сфері валютних відносин. Державне регулювання економіки за допомогою валютної політики здійснює вплив на всю систему валютних відносин. У свою чергу одним з основних елементів валютної політики є валютне регулювання. Таким чином, місце валютного регулювання в системі державного регулювання економіки розглядається з позиції складових державної політики, основною з яких є економічна політика. Місце валютного регулювання в системі державного регулювання економіки проявляється через одну з форм економічної політки - валютну політику, до складу якої входять: валютне планування, програмування і прогнозування, методи і важелі валютного регулювання, валютний контроль, нормативне і правове забезпечення.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рисунок 1 - Завдання і функцій системи валютного регулювання

Валютне регулювання характеризується як складний процес з багаторівневою структурою, яка включає в себе чітко визначені завдання, функції, принципи, методи, форми, суб'єкт та об'єкт регулювання і має стати обґрунтованою теоретичною базою для створення наукової концепції регулювання вітчизняного валютного ринку.

Ефективну організацію повноцінних валютних відносин в Україні визначають умови їх належного регулювання, що є об'єктивним процесом інтеграції національного господарства у світову валютну систему і міжнародну економіку. Одне з ключових місць у цьому процесі належить розробці та реалізації валютної політики держави, що охоплює всі необхідні важелі впливу на валютні відносини і є одним із найважливіших елементів у загальній системі заходів щодо підтримання макроекономічної та фінансової стабільності в країні, стимулювання економічного зростання та підвищення добробуту населення.

Особливо важливими є роль і значення ефективної реалізації валютної політики в умовах трансформаційних змін в економіці України. Адже саме валютна політика як одна з головних форм регулювання зовнішньоекономічних відносин набуває ключового значення у практичній реалізації державного впливу на перебіг усіх господарських процесів з метою реалізації стратегії економічного розвитку та розбудови в Україні ефективно функціонуючого ринкового механізму.

5 ОБ'ЄДНАННЯ КРАЇН КАРИБСЬКОГО БАСЕЙНУ (КАРІКОМ)

Карибське співтовариство є прикладом вразливої й нестійкої регіональної інтеграції. Економічний розвиток членів цього об'єднання, включаючи сам процес інтеграції, був і залишається значною мірою залежним від впливу зовнішніх факторів. Обсяги регіональної торгівлі карибських країн впродовж останніх років більшою мірою відображають зовнішні впливи, аніж власні прагнення чи прагматично розраховані кроки до співпраці. Члени угруповання сьогодні стикаються з типовими для країн, що розвиваються проблемами. Найбільш гострими серед них вважаються високий рівень безробіття, низька кваліфікація робочої сили, нерозвинена інфраструктура, особливо транспорту та засобів зв'язку, дефіцит поточного платіжного балансу, недостатні заощадження населення, що заважає досягненню задекларованих цілей розвитку.

Ще у 1965 році були здійснені практичні кроки до заснування Карибської асоціації вільної торгівлі (КАРІФТА). Асоціація була створена у 1967 році, але договір вступив в дію лише 01.05.1968 року і об'єднав Гайану, Антигуа і Барбуду, Барбадос, Тринідад і Тобаго, Гренаду, Домініку, Монтсеррат, Сент-Вінсент, Сент-Крістофер і Невіс, Ангілью, Сент-Люсію, Ямайку, а з 1970 року - Беліз [21].

Першими кроками асоціації було зниження торговельних тарифів та кількісних обмежень. Протягом всього періоду діяльності КАРІФТА (1968-1973 рр.) торгівля всередині регіону постійно розширювалась, що стимулювало інтерес до переходу від зони вільної торгівлі до митного союзу.

На початковому етапі, який в теорії інтеграції вважається найлегшим, торгівля між країнами регіону зростала дуже швидко. Однак, згодом, об'єднання не змогло забезпечити вільне пересування капіталів і робочої сили, чи навіть координацію промислової і аграрної політики. Отож, за п'ять років своєї діяльності реальні досягнення КАРІФТА по створенню ефективної регіональної інтеграції були незначними.

В 1970 році перспектива вступу Великої Британії до складу Європейського Економічного Співтовариства лише посилила занепокоєння карибських держав щодо їхньої вразливості у випадку можливого розриву чи зменшення обсягів пільгової торгівлі зі своїм головним європейським партнером. Висновки місцевих аналітиків того часу доводили, що заснування зони вільної торгівлі в регіоні не можна вважати достатнім для завершення дієздатної схеми регіональної інтеграції. В часових вимірах це співпало з інституційною та адміністративною кризою і КАРІФТА почала швидко розпадатися.

Однак співпраця карибських держав в рамках КАРІФТА свідчила на користь необхідності об'єднання їхніх зусиль з метою прискорення економічного розвитку і підштовхнула до заснування 4 липня 1973 року Карибського співтовариства в м. Чаугарамасі (Тринідад і Тобаго), який офіційно розпочав свою діяльність 1 серпня того ж року. Засновниками співтовариства виступили Барбадос, Гайана, Ямайка та Тринідад і Тобаго, до яких 1 травня 1974 року приєднались ще дев'ять країн - Антигуа і Барбуда, Багами, Беліз, Домініка, Гренада, Монтсеррат, Сент-Крістофер і Невіс, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадіни.

Від самого початку співтовариство зосередило свою діяльність на економічних аспектах інтеграції країн-членів, координації їхньої зовнішньої політики та функціональній кооперації в таких галузях як освіта, культура, охорона здоров'я, метеорологія, транспорт і трудові відносини. Карибський спільний ринок (Caribbean Common Market - CARICOM) був створений на основі спільної політики протекціонізму з високими податковими та деякими іншими бар'єрами для імпорту з третіх країн. Ініціатива щодо створення зони вільної торгівлі, а пізніше спільного ринку виходила від представників академічних кіл та націоналістично налаштованих політиків, а не від ділового сектору. Головним завданням CARICOM був захист сільськогосподарського і промислового секторів на основі планування регіональної промислової політики та інтеграції виробництва.

За більш ніж 35-річний період свого розвитку КАРІКОМ пройшов два важливих етапи у своєму розвитку. Перший характеризувався повним ігноруванням інтересів позарегіональних держав і жорстким протекціонізмом, а його застосування поширювалося навіть на окремих членів об'єднання та сусідні країни Латинської Америки (1973-1988 рр.). Другий період, що триває до сьогоднішнього дня і також не позбавлений протиріч і непослідовностей, відзначається більшою відкритістю та має на меті входження карибської спільноти до глобалізованого світу.

Варто звернути увагу й на розміри цього регіонального блоку, який являє собою сукупність мікродержав із загальною територією 270 тисяч км² і чисельністю населення близько 6 мільйонів чоловік. Найменшим державним утворенням за розмірами території є Монтсеррат з площею 103 км² з населенням 12 тисяч чоловік. Іншими показниками зовнішньої вразливості вважаються:

- високий ступінь відкритості економіки, тобто співвідношення між торгівлею і ВВП, що становив на першому етапі понад 70% та імпортом і ВВП, що коливався для різних членів об'єднання в межах 40-75%;

- концентрація на кількох видах експорту, у більшості випадків аграрного сектору (банани, цукор, цитрусові) чи сировинних матеріалах (боксити, нафта);

- залежність від невеликої кількості позарегіональних ринків, особливо таких постіндустріальних країн, як США, які у 1990 році споживали 43% експорту та покривали 42% загального імпорту країн регіону. Понад 50% торгівлі карибських країн здійснювалося зі Сполученими Штатами, а більшість експорту спрямовувалося до США, Канади та Європейського Економічного Співтовариства [21].

Для членів КАРІКОМ, так само як і для всієї Латинської Америки, десятиріччя 80-х було дуже складним періодом. Це пояснюється не лише різкими змінами в світовій економіці, але й низкою інших чинників на зразок згадуваних раніше відмінностей у підходах до регіональної інтеграції та вибору моделей економічного розвитку.

У сфері економічної інтеграції результати можна узагальнити наступним чином: регіональна торгівля в період 1973-1981 років значно зросла, в тому числі й за рахунок виробленої продукції, яка раніше не продавалась на ринках карибських країн. Однак, зазначені зміни не означали поглиблення спеціалізації, як було передбачено засновниками КАРІКОМ. Навпаки, дублювання у виробництві продукції було очевидним. Постійно перебуваючи під подвійним тиском, зумовленим зовнішніми економічними кризами і відсутністю вільноконвертованої валюти, члени об'єднання були змушені звертатись за іноземними позиками, які підвищували зовнішню заборгованість і скорочували імпорт. Зовнішні запозичення мали негативний вплив на регіональну торгівлю, яка почала стрімко скорочуватись. КАРІКОМ зазнав невдачі в досягненні своєї стратегічної мети - створенні переваг від спільного використання природних і людських ресурсів, запровадженні спеціалізації та диверсифікації національних економік.

Членам угруповання навіть не вдалося розробити спільну політику стосовно іноземних інвестицій, що стало причиною появи суттєвих міждержавних колізій. На першому виключно протекціоністському етапі важливим механізмом для зміцнення спеціалізації і координації зонального виробництва стала Регіональна індустріальна програма, метою якої було запобігання дублюванню інвестицій. Не зважаючи на той факт, що розробка концепції з'явилась у 1973 році, конкретні дії розпочалися лише у 1985 році. З 35 запропонованих проектів 23 отримали схвальну оцінку, а реалізованими до 1986 року виявилось лише 16 невеликих проектів.

Традиційно слабким місцем блоку була недостатня кількість імпорту продуктів харчування до регіону. У грудні 1975 року на конференції глав держав було затверджено Продовольчий план, згідно з яким впродовж десяти років карибські країни повинні були забезпечити себе продовольством і навіть розпочати його експорт. Однак, план не досягнув поставленої мети і навіть сьогодні проблема залишається не розв'язаною.

В інших сферах координація зовнішньополітичної діяльності членів КАРІКОМ принесла певні результати лише наприкінці 80-х років. Позиція карибського регіону на переговорах з іншими країнами, блоками і в рамках міжнародних організацій стала більш вагомою і консолідованою. Серед найбільших досягнень карибської дипломатії необхідно виокремити створення сприятливих умов для участі своїх делегацій в трьох конференціях в Ломе з питань міжнародної торгівлі, що згодом забезпечило вільний вихід товарів на європейські ринки та дозволило залучити отримувані фінансові надходження для покриття падіння експорту, фінансової допомоги та розвитку.

Послуги туризму стали усе більш й більш важливим сектором Карибських економік. Протягом 1980-1990 pp. число туристів і туристичних віз збільшилося, у середньому, на 71% і 59%, відповідно. Доходи від туризму становлять приблизно 35% від зовнішнього доходу та 18% від валового внутрішнього продукту. Крім того, акваторія Карибського моря - найважливіша точка у світі для круїзних судів, оскільки вони доставляють 50% світових пасажирів на круїзних суднах.

Деякі Карибські країни також прагнули розвинути інші сфери обслуговування, особливо офшорні банківські зони та нові підприємства в галузі інформатизації, нових технологій і комунікацій. Офшорна банківська справа стикнулася із труднощами за останні роки внаслідок відмивання грошей і інших незаконних методів. Це стало головною загрозою для тих реформ, які їм були необхідні. Барбадос і Ямайка досягли деякого успіху в наукомісткому секторі, але вони також стикнулися із труднощами через монополістичне становище на телекомунікаційному ринку міжнародних компаній.

З 1-го січня 2006 року країни Карибського басейну утворили спільний ринок. Наразі ще рано говорити про можливі структурні ефекти.

Таким чином, процес інтеграції у Карибському регіоні послужив поштовхом для розвитку певних галузей, але не дав можливість перебороти всі негативні тенденції в економіках цих країн, які були характерні для розвитку традиційних галузей. Митний союз стимулював процес оновлення галузевої структури, одночасно посилив існуючі структурні розходження серед країн Карибського басейну. Разом з тим, внутрішній та зовнішній попит стимулював більш інтенсивний розвиток саме сфери послуг, що згодом привело до посилення конкурентноздатності національних економік країн регіону у цій сфері.

міжнародний торгівля валютний інтернаціоналізація

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бездітко Ю.М. Валютне регулювання [Текст]: навчальний посібник / Ю. Бездітко, О. Мануйленко, Г. Стасюк. - Херсон: ОЛДІ-плюс, 2009. - 272 с.

2. Безчасний Л. Тенденції на світовому ринку капіталів та їх вплив на інвестиційну діяльність в Україні / Л. Безчасний, С. Онишко // Економіка України. - 2001. - №3. - С.4-12.

3. Гупало О.Г. Міжнародна економіка: Навч. посіб. / О.Г. Гупало, У.Д. Балагурак, П.Ю. Буряк, Ю.Г. Гнатенко. - К.: «Хай-Тек Прес», 2007. - 368 с.

4. Державне регулювання економіки [Текст]: навчальний посібник / С.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Г.Ф. Куценко та ін. - вид. 2-ге, доопрац. і доп. - К.: КНЕУ, 2005. - 440 с.

5. Дроздова Г.М. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності підприємства. Навчальний посібник. - К.: ЦНЛ. - 2004 [Електроний ресурс] - Режим доступу: http://ebk.net.ua/Book/MenedgmentZED/01-05/611.htm.

6. Ковтун, О.І. Державне регулювання економіки [Текст]: навч. посіб. / О.І. Ковтун. - Львів: Новий світ - 2000, 2007. - 432 с.

7. Левчук О.В. Тенденції міжнародного руху капіталу та місце в них України / О.В. Левчук, О.В. Зубишена // Всеукраїнська науково-практична інтернет-конференція [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://intkonf.org/levchuk-ov-zubishena-ov-tendentsiyi-mizhnarodnogo-ruhu-kapitalu-ta-mistse-v-nih-ukrayini.

8. Липов В.В. Міжнародна економіка: навчальний посібник / В.В. Липов. - Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. - 408 с.

9. Макуха С.М. Міжнародні господарські зв'язки країн із перехідною економікою в умовах глобалізації / С.М. Макуха - Х.: Право, 2005. - 304 с.

10. Макуха С.М. Україна в міжнародних економічних відносинах в умовах глобалізації / С.М. Макуха - Харків: Легас, 2003. - 352 с.

11. Марченко М.Ю. Інтеграція України в процеси міжнародної міграції капіталу (автореф. дис. канд. екон. наук: 08.05.01 / М.Ю. Марченко / Донец. нац. ун-т. - Донецьк, 2002. - 20 с. - укp. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: http://www.lib.ua-ru.net/inode/34879.html.

12. Міжнародні економічні відносини: Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак. / А.С. Філіпенко, В.С. Будкін, О.В. Бутенко та ін.. - К.: Либідь, 2002. - 190 с.

13. Мочерний С.В. Економічна теорія: підручник / С.В. Мочерний, М.В. Довбенко. - К.: Видавничий центр «Академія», 2004. - 856 с.

14. Мочерний С.В. Політекономія: підручник / С.В. Мочерний. - 2-ге вид., випр. - К.: Вікар, 2005. - 386 с.

15. Передрій О.С. Міжнародні економічні відносини: навч. посіб. / О.С. Передрій. - К.: Знання, 2008. - 264 с.

16. Про систему валютного регулювання і валютного контролю: Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 № 15-93 (редакція від 12.01.2012) [Електроний ресурс] - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/15.

17. Сафронов Н.А. Экономика предприятия [Электронный ресурс] - Режим доступа: http://books.efaculty.kiev.ua/ekpd/1/19/.

18. Сорос Д. Джорж Сорос про глобалізацію / Джорж Сорос: пер. з англ. А. Фролкін. - К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. - 173 с.

19. Стукало А. Глобализация мировой экономики / А. Стукало, Т. Авдеева // Международная жизнь. - 2009 - № 5. - С.49-56.

20. Філіпенко А. Модернізація економіки України в умовах глобалізації / А. Філіпенко // Вісн. НАН України. - 2000. - № 1. - С.34-43.

21. Хоменко Г.Д. Карибське співтовариство. - Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х томах/ Редкол.: Л.В. Губерський (голова) та ін. - К: «Знання», 2004. - С.592.

22. Циганкова Т.М. Міжнародна торгівля: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / Циганкова Т.М., Петрашко Л.П., Кальченко Т.В. - К.: КНЕУ, 2003. - 256 с.

Размещено на Allbest.ru