Спільне підприємництво: суть, види, динаміка господарських процесів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

з дисципліни “Міжнародна економіка”

на тему: Спільне підприємництво:суть, види, динаміка господарських процесів

Зміст

Вступ

Розділ 1. Спільне підприємництво як форма міжнародного бізнесу

Розділ 2. Динаміка розвитку спільного підприємництва у зарубіжних країнах

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку спільного підприємництва в Україні

Висновки ї пропозиції

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Істотною рисою розвитку світогосподарських зв'язків на сучасному етапі є активне включення до них всіх країн та регіонів світу. Участь у системі міжнародного поділу праці, широке використання його можливостей стали об'єктивною потребою, одним із важливіших факторів подолання відсталості в галузі економіки, використання досягнень науково-технічного прогресу, формування сучасної матеріально-технічної бази.

Нинішній стан економіки України потребує використання всіх факторів зростання, зокрема, переваг міжнародного розподілу праці, зовнішньоекономічного фактору у вирішенні складних проблем структурної перебудови та забезпечення економічної безпеки.

Тривалий час економіка України мала ізольований характер та існувала у відриві від світового ринку. Сучасний стан народного господарства, зокрема, експортноорієнтованих виробництв не дозволяє швидко та досить ефективно включатися у світові господарські зв'язки, де існує жорстка конкуренція та боротьба за ринки. Включення України у систему світогосподарських зв'язків потребує серйозної адаптації структури її економіки, всього господарського механізму до надзвичайно високих вимог, які диктує світове ринкове господарство. Бажаючи інтегруватися у світове господарство, Україна повинна розвивати зовнішньоекономічні відносини у всій різноманітності їх форм.

Об'єктивні процеси інтернаціоналізації господарського життя обумовлюють розвиток різноманітних видів і форм міжнародного бізнесу. За масштабами, динамікою та ефективністю впливу на структури світової та національної економік в міжнародній економічній практиці превалює спільне підприємництво. Найбільш повно його переваги проявляються у процесі створення та діяльності міжнародних спільних підприємств - довгострокової форми співробітництва з поєднанням різнонаціональними партнерами зусиль в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів і ризиків.

На рівні національних економік міжнародні спільні підприємства виступають, з одного боку, як форма експорту державного, приватного та змішаного підприємницького капіталу, а з іншого - як одна з найбільш ефективних форм його імпорту. В залежності від ступеню зрілості національних економік, рівня їх інтегрованості у світове господарство формується мотивація і політика щодо міжнародних спільних підприємств.

Проблема залучення іноземних інвестицій через міжнародні спільні підприємства є найбільш актуальною для країн з перехідною економікою. Регульований розвиток національно-зарубіжних спільних підприємств створює нові джерела ефективного зовнішнього фінансування, забезпечує доступ до сучасних технологій і передового управлінського досвіду, насичує споживчий ринок якісними товарами та послугами, розширює експортні можливості. Спільне підприємництво сприяє створенню прогресивної структури виробництва, реалізації потенціалу ринкових відносин, розвитку здорових конкурентних відносин товаровиробників, а також запобігає монополізації економіки. В країнах, які проводять науково обґрунтовану послідовну політику заохочення іноземної спільної підприємницької діяльності, створюється середовище, сприятливе не тільки для іноземних, але й для національних інвесторів і підприємців.[5, 41]

Міжнародні спільні підприємства здатні позитивно впливати на масштаби і темпи ринкової трансформації національних економік приймаючих країн, розвиваючи умови і фактори їх міжнародної конкурентоспроможності.

На мікрорівні міжнародні спільні підприємства являють собою одну із найбільш поширених форм самостійного входження фірм у зарубіжний ринок або різновид стратегічних альянсів двох чи декількох фірм, що має певні переваги за рахунок синергічного ефекту від взаємодії різнонаціональних партнерів.

Проблеми інтернаціоналізації, іноземних інвестицій, теоретичні аспекти розвитку міжнародних спільних підприємств досліджуються вітчизняними та зарубіжними вченими. Разом з тим, необхідні подальші дослідження теоретичних і практичних питань розвитку міжнародних спільних підприємств з акцентуванням уваги як на макроекономічних аспектах регулювання іноземної інвестиційної діяльності, так і на поведінці суб'єктів інвестиційного процесу в реальних умовах конкретних приймаючих країн. Для країн з перехідною економікою особливого значення набуває також вивчення, узагальнення та адаптація зарубіжного досвіду залучення і ефективного використання іноземних інвестицій у формі спільних підприємств. Виходячи з цього, тема дослідження є актуальною та обгрунтованою.

Метою дослідження є розробка теоретичних та практичних рекомендацій щодо регулювання діяльності українсько-зарубіжних спільних підприємств засобами макро- та мікроекономічного впливу.

Досягнення мети дослідження передбачає вирішення наступних завдань:

- вивчення теоретико-методичних питань спільного підприємництва та визначення його соціально-економічної сутності;

- систематизація міжнародних спільних підприємств;

- вивчення системи регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності;

- дослідження макро- та мікромотивації створення міжнародних спільних підприємств;

- вивчення процесів створення та функціонування спільних формувань;

- оцінка ефективності та виявлення проблем діяльності СП;

- аналіз тенденцій та оцінка сучасного рівня розвитку українсько-зарубіжних спільних підприємств;

- обгрунтування пропозицій по оптимізації розвитку спільного підприємництва в зовнішньоекономічному секторі України.

Предметом дослідження є система економічних, правових, організаційних,соціальних та інших взаємовідносин при створенні та функціонуванні міжнародних спільних підприємств. Ці взаємовідносини формуються на макрорівні (між країнами базування та приймаючими країнами) і на мікрорівні - між засновниками міжнародного спільного підприємства та у процесі його функціонування.

Об'єктом дослідження виступають спільні підприємства з участю українських та іноземних господарських партнерів.

Висвітленню особливостей ведення спільної підприємницької діяльності присвячено багато праць таких відомих вчених економістів, як: Л. Савченко, В.С. Сухарський, С.В. Мочерний, Р. Сіржук, Н.О. Єгорченко, Є.Ф. Авдокушин, О.Г. Гупало, Д.Д. Деніеле, Ю.В. Макогон, Ю.Г. Козак та ін.

Теоретичну та методологічну основу дослідження становили праці вітчизняних та зарубіжних вчених з проблем міжнародного бізнесу та спільного підприємництва, ключові положення національної програми ринкової трансформації щодо ролі та місця іноземних інвестицій у розвитку економіки України, базові державні нормативно-правові акти.

Розділ 1. Спільне підприємництво як форма міжнародного бізнесу

Загальною економічною основою розвитку спільного підприємництва насамперед є транснаціоналізація виробництва та обігу, глобалізація господарських процесів. Завдяки їм створюються необхідні економічні передумови виникнення спільних підприємств, вільних економічних зон, інших форм спільної діяльності різних держав, підприємств, корпорацій, фірм.

Транснаціоналізація та глобалізація втягують усі без винятку країни в систему всесвітнього поділу праці, поглиблюють процес їх взаємозалежності. Вони зумовлюють одночасний паралельний розвиток у просторі й часі різноманітних економічних форм: гомогенних й гетерогенних, які відображають широке розмаїття світового економічного життя.

Спільне підприємництво (далі СП) є однією з форм реалізації суперечливого процесу інтернаціоналізації виробництва та обігу. В межах спільного підприємництва проходить становлення міжнародних форм виробництва шляхом об'єднання в єдиному виробничому процесі інтернаціональних за своїм характером факторів робочої сили, засобів виробництва, інформаційних та інших ресурсів, які забезпечують процес відтворення [19, c.72].

Розвиваючись у результаті взаємодії продуктивних сил і економічних відносин, механізм спільного підприємництва формується під значним впливом останніх і відповідних їм форм власності на засоби виробництва. Головна функція механізму спільного підприємництва зводиться до забезпечення оптимальної взаємодії продуктивних сил і суспільних економічних форм їх розвитку. У зв'язку з тим, що будь яке спільне підприємство характеризується поліосновною структурою власності то в його межах формується гетерогенна система господарських відносин, що породжує широку дисперсію економічних інтересів суб'єктів [9, c.105].

Суперечливість економічних інтересів, необхідність їх органічного поєднання є головною рушійною силою формування механізму спільного підприємництва і постійного удосконалення його головних ланок.

Система СП включає п'ять головних структурних рівнів: мега-, мета-, макро-, мезо- і мікрорівень.

Мегарівень - це рівень міжнародного співтовариства, що проявляється в системі ООН та її економічних та юридичних інститутів. На цьому рівні формуються найбільш загальні положення й підходи, що характеризують суть і зміст СП як форми МЕВ, а також розробляються рекомендації щодо здійснення цієї діяльності високого ступеня конкретизації аж до теоретичних і практичних моделей.

На метарівні, тобто, на регіональному й міждержавному, загальні положення адаптуються стосовно особливостей регіонального та міждержавного співробітництва.

Роль безпосереднього середовища при формуванні механізму СП відіграє макрорівень економічних відносин, тобто рівень економіки окремо взятої країни

Економічні зв'язки та відносини мезорівня відображають галузевий зріз СП.

Вирішальний вплив на ефективність формування та функціонування механізму СП справляє взаємодія двох його підсистем макро- та мікрорівня. Сукупність організаційно-економічних і правових норм макрорівня становить необхідне зовнішнє середовище, якісні й кількісні характеристики якого визначають ступінь реалізації об'єктивних потенцій механізму СП мікрорівня.

СП характеризуються трьома головними відмітними ознаками: спільним майном, спільним управлінням та спільним розподілом прибутку й ризику.

Безпосередні мотиви й фактори, що спонукають до створення СП, зводяться до таких:

- скорочення обсягу капітальних витрат і ризику при створенні спільних потужностей;

- доступ до новітньої технології й передових методів управління;

- проникнення й закріплення на новому географічному ринку;

- економія на масштабах виробництва;

- використання збутової мережі партнера й відомих у світі торгових марок;

- мобілізація додаткових фінансових ресурсів;

- диверсифікація виробництва, вступ у нову сферу діяльності;

- зниження витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи;

- придбання виробничої бази або джерел сировини, розширення діючих виробничих ліній, можливість уникнення циклічної або сезонної нестабільності;

- використання переваг, пов'язаних із залученням дешевих факторів виробництва;

- розширення каналів торгівлі, підвищення ефективності існуючого маркетингу.

У практиці світогосподарських зв'язків використовують чотири головні форми СП: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства та холдинги.

Найбільш поширеною формою міжнародного бізнесу є здійснення експортно-імпортних операцій, лізингу, різних посередницьких, консультаційних та маркетингових послуг. Поширенню цієї форми міжнародного бізнесу сприяє і та обставина, що вона може здійснюватися навіть при обмеженості конвертації національних валют у валюти інших країн і недостатній кількості валютних ресурсів на імпорт зарубіжних товарів. За таких умов певного розвитку набуває так звана зустрічна торгівля, яка проявляється як обмін товарів у натуральній формі без грошей (бартерний обмін).

Кооперація в галузі науково-технічної, виробничої, збутової і сервісної діяльності передбачає передусім діяльність в галузі науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, виробництва і збуту продукції та післяпродажного технічного обслуговування її, а також ремонту.

В сучасних умовах помітно зросла роль міжнародної інвестиційної діяльності як форми міжнародного бізнесу. Вона являє собою сукупність дій юридичних та фізичних осіб щодо реалізації інвестиційних проектів. Як свідчить досвід, підвищення інвестиційної активності має місце тоді, коли відбувається зниження рівня інфляції, стабілізується національна валюта, вдосконалюється система оподаткування, стабільними є законодавчо-нормативні акти, що регулюють інвестиційну діяльність. Активізація інвестиційної діяльності є свідченням розвитку підприємництва і позитивно впливає на зростання його соціально-економічної ролі в суспільстві.

Більш високим рівнем інтернаціоналізації характеризується така форма міжнародного бізнесу, як спільне підприємництво. Воно становить собою діяльність, що ґрунтується на співпраці юридичних та фізичних осіб різних країн, спільному розподілі прибутків та ризиків від її здійснення. Якщо діяльність не зв'язана з отриманням прибутку, то вона не може вважатися підприємницькою.

Основними видами міжнародного підприємництва є ліцензування, управління за контрактом, створення і функціонування спільних підприємств тощо.

Найбільш ефективним видом міжнародного підприємництва є створення та функціонування міжнародних спільних підприємств. Міжнародне спільне підприємство становить собою форму співробітництва партнерів різних країн стосовно інвестування, управління, виробництва продукції, реалізації товарів та послуг, розподілу прибутків та ризиків.

Діяльність міжнародних спільних підприємств приносить певну користь як безпосереднім партнерам, так, і їх країнам. Для країн базування головного підприємства, які беруть участь у створенні спільного підприємства шляхом застосування підприємницького капіталу за кордоном, а ними є головним чином промислово розвинуті країни, створення спільного підприємства, вигідне тим, що дає можливість вирішувати певні політичні, ресурсні, загальноекономічні питання.

Країни, на території яких базується спільне підприємство, мають можливість збільшувати свої матеріальні та фінансові ресурси, розвивати національну науково-дослідну базу, запозичувати передові технології та управлінський досвід, збільшувати експортні надходження у вигляді податків на прибутки спільних підприємств, підвищувати кваліфікацію працюючих.

Для безпосередніх партнерів створення спільних підприємств корисне тим, що дає можливість вирішувати виробничо-економічні та маркетингові проблеми і в кінцевому рахунку одержувати більш високі прибутки.

Як показує світова практика, країни-імпортери іноземного капіталу зацікавлені у залученні іноземних інвестицій в основному з таких причин, як:

- загальна нестача коштів для фінансування економічного розвитку країни, подолання дефіциту платіжного балансу. Така аргументація здебільшого характерна для найменш розвинутих країн;

- недосконалість регіональної структури господарства; недостатньо високий технологічний рівень виробництва, що негативно позначається на конкурентоздатності продукції; високий рівень безробіття тощо. Для вирішення цих проблем іноземні інвестиції залучають переважно середньо-та високо розвинуті країни;

- необхідність для нормальної співпраці держав формування основ взаємності у вигляді торгових, політичних та інвестиційних поступок, що є результатом договорів про економічне співробітництво з іншими державами, або умов при вступі до різних міжнародних організацій. Складаючи угоди про економічне співробітництво з іншими державами або вступаючи до міжнародних організацій, учасники угоди часто змушені лібералізовувати доступ іноземних інвестицій в національну економіку [32, c.24].

Міжнародні спільні підприємства класифікуються в залежності від форм організації і структури безпосередніх учасників, джерел та способів вкладання коштів у статутний фонд, виду діяльності.

За формою організації розрізняють спільні підприємства, що створені на контрактних засадах, і підприємства, що створені на організаційно-правовій базі країни, що приймає.

За структурою безпосередніх учасників розрізняють спільні підприємства, де засновниками стільки фізичні особи, тільки юридичні особи, фізичні та юридичні особи.

За джерелами і способами вкладання коштів у статутний фонд спільні підприємства поділяються на такі:

- ті, що засновані на рівних частках партнерів;

- ті, в яких переважає частка іноземного партнера;

- ті, в яких частка іноземного партнера менша;

- ті, що створені за участю лише приватного капіталу;

- ті, що створені за участю приватного і державного капіталу;

- ті, що створені за участю національних і міжнародних організацій;

- ті, що створені на власні кошти;

- ті, що створені на позичені кошти.

За видом діяльності прийнято розрізняти спільні підприємства: інноваційні, виробничі, закупівельно-збутові, комплексні.

Оскільки СП мають корпоративну природу, то з погляду їх походження можна виділити такі організаційно-інституційні шляхи:

купівля зарубіжним інвестором частки власності діючого підприємства, пакету його акцій;

створення заінтересованими сторонами - засновниками нової підприємницької організації;

виділення частини виробничих потужностей зі складу великого концерну, об'єднання, підприємства, а також кардинальна технологічна реконструкція і організаційно-структурна перебудованих або інших господарських формувань з утворенням нової самостійної підприємницької одиниці за участі різнонаціональних капіталів.

У цьому контексті підкреслимо моменти, які мають принципове значення:

по-перше, спільне підприємство є різновидом прямого інвестування у випадках, коли дві або більше фірм мають право власності на прямі інвестиції в одну компанію, тобто об'єктивною основою розвитку спільних підприємств є прямі інвестиції;

по-друге, на розвиток спільних підприємств суттєво впливає секторіальний поділ прямого інвестування;

по-третє, у спільних підприємствах реалізуються державні та приватні, різні за величиною, терміном та джерелами, практично всі види інвестицій.

СП, як форма господарювання на базі міжнародного усуспільнення капіталів, пайового володіння різнонаціональних власників, постають ще одним проявом, а також інструментом взаємного проникнення, інтеграції національних відтворювальних комплексів, науково-технічних, соціально-культурних потенціалів. В умовах поглиблення інтернаціоналізації господарського життя СП є таким важливим чинником зближення макроекономічних структур, який сприяє утворенню єдиного господарського простору в регіональному і світовому масштабах.

Сфера діяльності СП дуже широка й охоплює передвиробничу стадію (науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, попередні інформаційно-консалтингові послуги), власне процес виробництва товарів, їх збут, а також післяпродажне обслуговування складних технічних виробів, співробітництво в галузі фінансів, страхування, транспорту, туризму та ін.

Спільне підприємство передбачає глибоку, в технологічному і в організаційному плані, міжнародну співпрацю комерційних структур. Така взаємодія поширюється на всі фази виробничого циклу “наука - техніка - виробництво - збут” та охоплює широкий набір інструментів маркетингу: від розроблення самої концепції господарсько-виробничої діяльності, окремих номенклатурних позицій товарів, що випускаються, до практичної реалізації продукції, продажу товарів (послуг) та післяпродажного обслуговування [8, с. 363].

Спільне підприємство є найдоречнішим прикладом розгляду форм спільного підприємництва, на нашу думку, оскільки саме ця форма є універсальною, тобто в процесі діяльності спільного підприємства можливе використання одночасно кількох форм спільного підприємництва, що надає переваги саме цьому виду міжнародної кооперації та привертає найбільший об'єм міжнародних інвестицій.

Розділ 2. Динаміка розвитку спільного господарства у зарубіжних країнах

Для сучасного періоду міжнародного економічного розвитку характерне широке залучення країн у міжнародні взаємозвґязки. Це повґязано з тим, що масштаби сучасного виробництва переросли національні рамки. У міжнародних масштабах переміщуються не лише товари, а й фактори виробництва, насамперед капітал та робоча сила. Охопленою сферою стала не лише сфера обігу, а й сфера виробництва. Для нормального підтримання і розвитку національного виробництва стає необхідною взаємодія з іншими країнами, участь у міжнародному поділі праці та обміні. Посилюється інтернаціоналізація виробництва й усього господарського життя, що стало основою формування світового господарства.

Світове господарство є складною комплексною системою з досить чіткими межами, якісними і кількісними параметрами. Відмінність світового господарства від світового ринку полягає в тому, що воно проявляється насамперед через міжнародний рух факторів виробництва та товарів. Воно поєднує всі основні параметри світового ринку і доповнює його новими суттєвими рисами, повґязаними з міжнародною мобільністю факторів виробництва.

Характерними рисами сучасного світового господарства є:

* розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передовсім у формах ввезення--вивезення капіталу, робочої сили і технології;

* зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рамках ТНК;

* економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;

* виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних обґєднань.

Регулюють світове господарство заходами національної та міждержавної економічної політики. У межах світового господарства економіка окремих країн стає все більш відкритою й орієнтованою на міжнародне економічне співробітництво.

Взагалі процес розвитку спільного підприємництва включає в себе перш за все розвиток і підтримання на належному рівні інвестиційно привабливої ситуації в країні, оскільки спільне підприємництво являється одним із засобів залучення іноземного капіталу, найбільш поширеною формою спільного підприємництва являється спільне підприємство, світовий досвід свідчить, що в процесі роздержавлення і залучення іноземного капіталу саме спільне підприємство являється найбільш бажаною формою залучення іноземного капіталу, як для інвестора так і для країни, яка зацікавлена у роздержавленні.

Так, Англія під час роздержавлення, мала достатньо інвесторів, спроможних викупити у держави підприємства, які саме на засадах створення спільного підприємства виявляли бажання брати участь у приватизації, що пояснюється високим ступенем ризику та відповідальності при володінні майном приватизованих компаній, особливо в інфраструктурі країни (телекомунікації, цивільна авіація, портове господарство, електро-, водо-, газопостачання, автобусне сполучення, нафто- і газозабезпечення тощо).

Для Франції перші кроки у здійсненні приватизації були спрямовані на залучення приватних інвесторів шляхом продажу їм дочірніх підприємств, а також створення спільних підприємств.. У 1988 році через фондовий ринок реалізовувалися три види цінних паперів: інвестиційні сертифікати (акції без права голосу); акції участі; облігації, які можна обміняти на акції. Це була негласна приватизація, яка забезпечила залучення капіталів приватних інвесторів у державні підприємства. Близько 60 % капіталу державних підприємств було сконцентровано у руках приватних інвесторів, з яких 30% у формі створення спільного підприємства.

Процеси приватизації в Канаді дуже швидко почали розгортатися після реалізації угоди про вільну торгівлю зі США, а згодом із Мексикою та програми ліквідації бюджетних дефіцитів. Уряд продав приватним інвесторам практично всі належні йому великі підприємства в обробній і нафтопереробній промисловості, у сфері повітряного, залізничного транспорту і зв'язку. В Канаді розвивалися різні форми партнерства держави з приватним сектором, були прийняті необхідні законодавчі акти, які сприяли залученню іноземних інвестицій.

В Італії у 90-ті роки ідея приватизації була покладена в основу економічної політики через занепад державного сектора економіки, який почався у 70-х роках. На додаток до цього підприємства, що контролювалися державою, стали об'єктом боротьби між різними політичними партіями, тому тут ситуація із залученням іноземних інвестицій була більш напруженою, ніж в інших європейських країнах.

За останні 10-15 років засоби створення інвестиційних умов мають тенденцію змінюватися, від залучення інвестицій за допомогою надання певних пільгових умов конкретним підприємствам чи організаційним формам підприємств до створення цілих територій, на яких діють пільгові умови, таких як вільні економічні зони та технополіси, а також помітну роль у становленні та розвитку спільного підприємництва починають відігравати офшорні підприємства, які переважно створюються за участю різнонаціонального капіталу.

Представницька асоціація європейської індустрії інвестиційного менеджменту оприлюднила звіт під назвою «Тренди європейської індустрії інвестиційних фондів у І кварталі 2010 року». Його дані свідчать, що сукупні чисті активи інвестиційних фондів, зареєстрованих у Європі, за січень-березень поточного року збільшилися на 5,8% і за станом на початок квітня дорівнювали 7 445 млрд. євро. [3].

На сучасному етапі розвитку застосовуються різноманітні форми міжнародної кооперації виробництва. За класифікацією ЮНКТАД (Конференції ООН з торгівлі та розвитку) це: спільне виробництво, підрядна кооперація, поставки в межах ліцензійних угод, організація спільних підприємств, спеціалізація виробництва, а згідно з класифікацією ЮНІДО (Організація ООН з промислового розвитку) це: проста і складна спеціалізація, організація спільних підприємств, виконання контрактних робіт, постачання в кредит машин, устаткування, заводів. Також, утворюються зони спільного підприємництва у вигляді спеціальних (вільних) економічних зон, зон вільної торгівлі [2].

Вільна економічна зона (ВЕЗ) -- форма організації господарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила економічної діяльності. [7, с. 249].

На території ВЕЗ діють пільгові податки, митні, валютно-фінансові та інші відповідні умови діяльності як національних, так і зарубіжних суб'єктів підприємництва. Метою створення ВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, поява нових робочих місць, освоєння та впровадження у виробництво прогресивних технологій, збільшення виробництва товарів на експорт і для потреб внутрішнього ринку, розвиток ринкової інфраструктури, обмін передовим управлінським досвідом та ін. У міжнародній практиці нараховується понад 20 різновидів ВЕЗ: митні, безмитні, експортні, виробничі, зовнішньоекономічні тощо. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу - транзитні, митні, експортні, банківські, туристичні та ін. Так, у вільних торговельних зонах створюється пільговий експортно-імпортний режим для перевезення, обробки і зберігання вантажів тощо. Складовими елементами таких зон є вільні порти, безмитні склади, транзитні зони тощо.

У 84 країнах світу нині нараховується понад 1000 ВЕЗ різних типів, на які припадає майже 20% загального світового торгового обороту. Тільки у США існує до 240 зон вільної торгівлі. Особливістю ВЕЗ у США є підвищення підприємцями ціни на товар за відсутності мит та інших оподаткувань. ВЕЗ створюються на різній за розміром території. В Китаї, наприклад, вони займають площу від 300 до 35 тис.км², охоплюють цілі міста приморського поясу. В Бразилії ВЕЗ займає територію 3,6 млн км².

ВЕЗ прискорюють розвиток окремих регіонів і економіки країни загалом, підвищують ефективну зайнятість населення, рівня життя, сприяють встановленню тісних економічних зв'язків між країнами тощо. Для інвесторів вигода від ВЕЗ полягає у зменшенні витрат на робочу силу, сировину, енергоносії та їн. Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси.

Тєхнополіс -- найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації)- спільного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і держави в процесі виробництва з метою прискореного розвитку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення досконалішого суспільства. [7, с. 250]. Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, спільні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні органи. Ці елементи розташовують у промислових зонах, наукових містечках і житлових квартирах. У вузькому значенні технополіси є центрами новітньої технології. Найвідомішим технополісом є «Силіконова долина» в Каліфорнії, на території якої розташовані підприємства 17 найбільших фірм електронної промисловості США. Він виник без прямого державного планування і виробництва..

В Японії з метою запозичення досвіду США і реалізації власних ідей було сформовано концепцію технополісів, у якій під керівництвом держави поєднано три стратегічні цілі: 1)проведення досліджень у сфері науковомісткої технології; 2) реалізація японських програм регіонального розвитку; 3) запозичення передового досвіду процесу нововведень «Силіконової долини». Стрижнем цієї концепції є національна стратегія науково-дослідних робіт, мета якої -- розвиток найновіших технологій (зокрема, гібридних, наприклад, мехатроніки), укріплення позицій Японії в міжнародній конкуренції. Для реалізації цих цілей Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості Японії сформулювало такі основні принципи вибору проектів технополісів, на які було оголошено конкурс: 1) площа технополісів повинна бути меншою 500 квадратних миль; 2) місце розташування має бути в межах 30 хвилин їзди від міста з населенням не менше 150 тис. осіб. Ці принципи були закладені в Законі про технополіси, який прийняв японський парламент у 1983 р. На відміну від «Силіконової долини» у США, де підприємства електронної промисловості сконцентрувались внаслідок пільгових законів оподаткування, виконання воєнних замовлень, технополіси в Японії повинні служити засобом перерозподілу населення, доходів і передових технологій на користь бідних районів.

Компанії, які вкладають кошти в будівництво технополісів, отримують податкові пільги, стимулюючі субсидії та фінансові стимули. Держава, зокрема, здійснює політику прискореної амортизації (30% для устаткування протягом першого року його експлуатації та 15% для будівель і споруд у зоні технополісів), яка супроводжується отриманням податкових пільг, вкладає до 30% всіх капіталовкладень у споруди та устаткування для спільних проектів науково-дослідних робіт з місцевими промисловими дослідницькими лабораторіями. Крім того, надаються пільги при сплаті місцевих податків, які передбачають пільговий режим при проведенні амортизації, знижку за економію електроенергії та контроль за забрудненням довкілля, пільги на основний капітал, придбання нерухомості. Спеціальні дотації надають на створення робочих місць. Японський банк розвитку надавав кредити під низькі відсотки на нову технологію, за економію електроенергії та контроль над забрудненням довкілля.

За допомогою префектур були створені некомерційні асоціації сприяння розвитку технологій та техноцентри, які проводять промислові обстеження, надають кредити під низькі відсотки. Крім того, в окремих технополісах для дослідників, які приїжджають, будують будинки бізнесу, надають допомогу венчурним підприємствам, ведуть пошук талановитих науковців. Для зв'язку технополісів з головними (материнськими) містами створюють інформаційні мережі, тобто загальнонаціональні мережі оптововолоконних кабелів і супутників зв'язку. Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості в деяких технополісах сприяє розвитку кабельного телебачення, застосуванню телетекстів, відеокасет, договірних мереж, супутникового телебачення і проведенню відеоконференцій, доступ технополісів до банків даних, науково-технічної, комерційної інформації. Крім того, програма передбачає впровадження нової системи домашньої, ділової, дорожньої та медичної інформації. З метою сприяння обміну інформацією (щодо маркетингу, наявності робочих місць, партнерів для венчурних підприємств тощо) І технологіями міністерство намагається об'єднати університети країни, дослідницькі лабораторії, банки, місцеві та іноземні фірми, маклерські контори та інші організації.

Японським варіантом «Силиконової долини» є технополіси в місті Нагаока. Основними галузями розвитку обрано мехатроніку (нові гібридні технології), комерційні інформаційні послуги та агробізнес. На першому п'ятирічному етапі програми стимулювали розвиток автоматизованого виробництва на основі ЕОМ І роботів, гнучких виробничих систем, а також нових металів і сплавів, електронного сільськогосподарського устаткування і медицинської електроніки. У сфері агробізнесу проводили роботи Із створення нових харчових продуктів і спиртних напоїв. З цією метою місцевих фермерів навчали нових методів ведення рослинництва. У сфері комерційної інформації створювали фірми, які надавали послуги архітектурні, інженерні, з програмування та ін. На другому етапі ці напрями діяльності набули повнішого розвитку. Крім того, створювали комунальні, природоохоронні та промислово-конструкторські фірми, підприємства з виготовлення біохімічних добрив та ін. На третьому етапі заплановано розвиток таких нових науковомістких галузей, як біотехнологія, автоматизоване конструювання нових моделей одягу, галузей нових матеріалів (нових металів, композитних матеріалів).

До нових гібридних технологій (мехатроніки), які виготовлятимуться в даному технополісі, належать системне устаткування з використанням ЕОМ і оптичних волокон, супутникове радіотелебачення, засоби кабельного телебачення, програмне забезпечення за індивідуальними замовленнями для домашніх систем безпеки, засоби автоматизації управлінської діяльності та ін.

Розвиток технополісів має багато позитивних наслідків. З метою реалізації поставлених цілей створюються нові інститути і фонди для залучення і виховання талановитої молоді, спільним підприємствам надають кредити під низькі відсотки. Важливою рисою технополісів є створення атмосфери творчості, ініціативи, підприємництва, ризику тощо, яка разом із методами підбору талановитих кадрів, нових форм навчання сприяє розвитку всіх сутнісних сил людини, її здібностей. За реалізації такої мети розвитку технополісів, як перерозподіл національного доходу і багатства на користь бідних районів, в людині розвиватимуться повніше риси власника. Крім того, позитивними сторонами технополісів є інтеграція капіталів різних суб'єктів підприємницької діяльності, в тому числі держави; створення єдиної матеріально-технічної бази.

Водночас багатьом технополісам, зокрема «Силіконовій долині», властиві деякі негативні риси; висока вартість житла; транспортні затори; забруднення повітря й води; прагнення досягти короткотермінових цілей за рахунок довготермінових; переважаюче зростання чисельності малокваліфікованих спеціалістів порівняно зі спеціалістами високої кваліфікації (при скороченні кількості некваліфікованих) та ін.

Всього у світі існує понад 300 технополісів, в тому числі у Франції -- приблизно 50, в Німеччині -- ЗО, Японії і США -- по 20. В країнах СНД їх найдоцільніше створювати у межах вільних економічних зон. .

Важливою формою залучення міжнародних інвестицій є офшорні компанії.

Офшорний бізнес - бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпадає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті. [7, с. 254]. Офшорний бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Капітал, який функціонує в цій сфері бізнесу, становить до 500 млрд дол. Можна виділити основні причини його виникнення й поширення (Рис 1).

Найадекватнішою формою підприємств для здійснення офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання прибутку дає змогу зменшити величину індивідуального подохідного податку (оскільки податок на прибутки корпорацій нижчий) і розширити способи його законного зниження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах з пільговим режимом оподаткування.

Більшість країн з офшорними регіонами використовують при реєстрації юридичних осіб британське прецедентне право, згідно з яким корпорація вважається резидентною за місцем її розташування (мається на увазі країна, де корпорація зареєстрована, а її керівництво має постійне місце проживання).



Рис.1. Причини виникнення офшорного бізнесу.

Якщо корпорація не має джерел доходів, пов'язаних з резидентами країни реєстрації, то вона звільняється від оподаткування свого прибутку. Більше того, в переважній більшості офшорних регіонів застосовують системи пільгового оподаткування навіть для резидентів корпорацій. У країнах з такими регіонами існують, як правило, розгалужені мережі договорів з багатьма країнами світу про усунення подвійного оподаткування. В середині 90-х років у світі налічувалося до 50 країн і регіонів, сприятливих для реєстрації офшорних корпорацій.

Надзвичайно поширеними видами офшорних корпорацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ними кошти можна вкладати в акції інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподаткування компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств холдингової офшорної корпорації, розташованої в офшорному регіоні. В такому разі податки зменшуються на величину дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвестиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уникнути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транспортних та професіональних послуг (консультаційних, володіння патентами, ліцензіями та ін.). Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не оподатковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах отримують страхові, трастові компанії.

На початку ХХI ст. майже скрізь сформувалися світові міжгалузеві системи: енергетики, виробництва матеріалів, машинобудування, агробізнесу, транспорту тощо.

В економічно розвинутих країнах, крім перелічених утворень із всесвітнім охопленням діяльності, сформувалися міжгалузеві системи, які охоплюють національні ринки і набувають рис комплексів. Це -- комплекси: військово-промислові (особливо США, ФРН, Франції, Росії, Китаю); наукових досліджень і конструкторських робіт, або науково-виробничі (найрозвинутіші -- в США, Японії, ФРН, Великобританії, Франції, а також в Росії, Україні, Китаї); атомно-енергетичні (в усіх економічно розвинутих і найбільших постсоціалістичних країнах); аерокосмічні (особливо в СП Росії, Японії, Франції, Китаї; формується такий комплекс і в Україні); індустріально-екологічні та ін.

Формуються інші міжгалузеві утворення, наприклад, міжнародна індустрія туризму, міжнародна індустрія інформації тощо.

Територіальна структура світового господарства -- це географія соціально-економічного, функціонально-галузевого спрямування.

Розвиток господарства в країнах з потужними державно-корпоративними комплексами неминуче виходить за межі національних ринків. Інтернаціоналізація господарського життя стимулювала розвиток різноманітних міжнародних форм економічної діяльності, як, наприклад, транснаціональних корпорацій (ТНК).

Транснаціональна корпорація -- це, як правило, великі виробничі концерни, торговельні або фінансові корпорації, сфера діяльності яких -- весь світ.

Функціонально-господарська структура країни чи світового господарства залежить від сучасного стану розвитку суспільного поділу праці в усіх його формах, в тому числі стану міжнародного поділу праці. На сьогодні, аналізуючи стан господарства не тільки економічно розвинутих країн, а й країн, що розвиваються, вже недостатньо обмежуватися розглядом тільки галузей. Майже скрізь іде процес формування міжгалузевих систем, а в межах країн -- і міжгалузевих комплексів. Цей процес зумовлений розвитком технологічних звґязків, інвестиційної діяльності та вимогами сучасного менеджменту і маркетингу.

Окремі компанії, що мають ознаки транснаціональних, з'явилися досить давно. Для прикладу можна навести Ост-Індську компанію (East India Company), створену в 1600 p. Масового характеру це явище набуває у 60-х роках XX ст., коли великі компанії почали інтенсивно експортувати капітал.

Інвестиції спрямовувалися передусім у сировинні галузі промисловості та у створення розподільчих і збутових підрозділів. Нині основна частина активів ТНК зосереджена у чотирьох галузях: нафтовій, автомобільній, хімічній та фармацевтичній. Ділова активність транснаціональних корпорацій у первинному секторі економіки (тобто видобувних галузях) різко знизилася.

У 1970 p. у 15 найрозвинутіших країнах світу розміщувалися штаб-квартири 7,5 тис. транснаціональних корпорацій. За станом на 1994 р. їх кількість збільшилася до 25 тис. У 2010 p. у світі налічувалося 70 тис. ТНК, які контролювали 40 % приватних капіталовкладень і забезпечували виробництво третини товарів у країнах з ринковою економікою. Безпосередньо на підприємствах ТНК працюють понад 100 млн чол. Транснаціональні корпорації забезпечували зайнятість населення у розвинених країнах на 4 %, а у країнах, що розвиваються, -- на 12 %.

Ha нинішньому етапі саме ТНК, а не країни як такі вважаються основними учасниками міжнародної торгівлі, переважний обсяг якої стосується торгівлі в межах ТНК напівфабрикатами та компонентами.

Конкурентні переваги ТНК:

- інформаційна обізнаність з економічними і політичними особливостями різних країн;

- володіння значними ресурсами капіталу, технологіями, управлінською майстерністю та здатність до їх оперативного переміщення;

- масштабність економіки.

Вирізняють чотири стадії зовнішньоторговельної експансії ТНК:

- попит певного зарубіжного ринку на товари корпорацій задовольняється за рахунок експорту таких товарів на зазначений ринок;

- ТНК утворює на відповідних зарубіжних ринках виробничі потужності для постачання товарів на ці нові ринки, при цьому експорт товарів з материнської компанії скорочується або взагалі припиняється;

- утворені компанії, продовжуючи постачати товари на місцеві ринки, починають освоювати ринки інших країн;

- утворені компанії починають експортувати до країни материнської компанії товари, виготовлені ними економічно ефективніше, ніж на освоєному ринку материнської компанії.

Стадії експансії ТНК уперше було помічено у сфері так званих первинних матеріалів (зокрема, нафти та міді), потім -- в обробних галузях економіки, а нині -- в третинному секторі.

Основними типами транснаціональних корпорацій є такі:

- горизонтально інтегровані;

- вертикально інтегровані;

- диверсифіковані.

Для більшості транснаціональних корпорацій їх зростання та розмір пояснюються диверсифікацією. Великі багатопродуктові компанії, як правило, водночас є багатозаводськими підприємствами. Певний час після закінчення Другої світової війни великі корпорації були мононаціональними. На початку 70-х років ситуація почала різко змінюватися. Великі корпорації, які упродовж десятиліть експортувати товари на іноземні ринки, утворили там свої дочірні компанії і перетворилися з мононаціональних на транснаціональні.

Транснаціональні компанії сприяють розвитку виробництва й експорту країн, у яких відбувається їхня діяльність. Наприклад, наприкінці XX ст. іноземні компанії працевлаштували 45 % робочої сили Сінгапуру, забезпечували 63 % обсягу виробництва обробної промисловості та 90 % експорту її продукції. У Зімбабве ТНК забезпечували 71 % обсягу промислового виробництва, a в Аргентині -- 35 % продукції обробної промисловості.

Загалом на частку транснаціональних корпорацій припадає:

- 50 % виробництва (не враховуючи країн з перехідною економікою);

- 60 % зовнішньої торгівлі;

- 90 % прямих зарубіжних інвестицій;

- 80 % технологічних розробок.

Підприємства ТНК формально не залежать одне від одного, в межах корпорацій вони торгують за трансфертними цінами, які не завжди відображають ціни світового ринку.

Найбільш інтернаціональною серед провідних транснаціональних корпорацій є «Nestle», штаб-квартира якої розташована у Швейцарії. Обсяг її зарубіжних продаж становить 98 % від їх загального обсягу. Такий показник для відомої голландської компанії «Philips» становить 88 %, а для «British Petroleum» -- 75 %.

Вищенаведені форми розвитку спільного підприємництва є найбільш радикальним у сучасній світовій практиці, які потребують значних капіталовкладень та залучення, як внутрішніх так і зовнішніх джерел фінансування. Слід зауважити, що використовуються й інші способи стимулювання розвитку спільних підприємств, такі як:

проведення активної державної політику щодо зменшення або уникнення інвестиційних ризиків;

зниження податкового тиску на підприємства, особливо ті, які щорічно вкладають ресурси в інвестиційний розвиток, виходячи з градаційного рівня ресурсів і податків;

зниження матеріало- та енергомісткості на одиницю продукції, підвищуючи її конкурентоспроможність через забезпечення якісних характеристик та ін.

Світовий досвід залучення інвестицій та створення СП свідчить про те, що поступово країни, які бажають залучити до своєї економіки інвестиції, готові покращувати інвестиційний клімат не тільки за рахунок зменшення податкового обкладання, а разом з тим і податкових надходжень, а й збільшується доля грошових ресурсів, які держава спроможна запропонувати у вигляді фінансової допомоги перспективним інвестиційним проектам, що говорить про те, що залучення інвестиційного капіталу є потужним фактором в процесі розвитку національної економіки, а іноді навіть і вирішальним, адже в сучасних процесах глобалізації світової економіки, поширення транснаціоналізації підприємств прослідковується тенденція до збільшення об'ємів міжнародних інвестиційних потоків, що пояснюється інтенсифікацією темпів росту світової економіки.

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку спільного підприємництва в Україні

спільне підприємництво міжнародний україна

СП є однією з форм реалізації суперечливого процесу інтернаціоналізації і транснаціоналізації виробництва та обігу. Об'єктивна потреба в цьому виникла порівняно давно. Відсутність тривалий час в економіці України СП можна пояснити, очевидно, тим, що воно потрапило до розряду так званих пропущених економічних форм. Отже, відбувається процес відновлення СП, відтворення стосовно до нових умов і реалій розвитку економіки й зовнішньоекономічних зв'язків України.

Головною перешкодою розвитку СП в Україні є погана пристосованість внутрішнього економічного механізму нашої держави до органічного й ефективного включення у нього СП.

Поглиблення й радикалізація економічних реформ в Україні передбачають істотне посилення ринкових засад і поступове, але неухильне згортання адміністративно-командних і планово-директивних форм. Суперечливість нинішньої ситуації полягає в тому, що перші з них лише формуються й проявляються дуже слабо, а другі вже не працюють, але повністю не демонтовані. Внаслідок цього в країні відсутній цілісний господарський механізм, економіка стагнує й перебуває в гострому кризовому стані. Кардинальне вирішення проблеми - у формуванні ринку товарів та послуг, цінних паперів, фондової біржі, грошового ринку, ринку праці, житла, технологій тощо.

У зв'язку з тим, що формування внутрішнього ринку в Україні відбуватиметься протягом тривалого періоду, актуалізується проблема більш активного й цілеспрямованого створення вільних економічних зон, які стали б головними центрами спільного підприємництва. Досвід окремих країн (зокрема Китаю) свідчить про незаперечні переваги цієї форми акумуляції зарубіжних інвестицій. В Україні на середину 1992р. інвестування здійснювали понад 700 фірм із 64 країн світу. На цій основі виникло понад 500 СП в різних галузях господарства. Найбільшу кількість спільних підприємств створили США, Німеччина, Швейцарія, Австрія, Польща, Угорщина, Болгарія, Італія, Канада. Створені за їх участю підприємства є підприємствами прямого інвестування, тобто такими, в яких іноземному інвестору належить не менше 10% загального обсягу статутного фонду. Як свідчить статистика, саме в таких підприємствах задіяно понад 60% загального обсягу прямих іноземних інвестицій в Україну. Щодо створення спільних підприємств за кордоном, то Україна знову ж таки робить лише перші кроки. В кінці 90-х років із 100 млн. дол. загального обсягу прямих інвестицій з України приблизно 25 млн. дол. були задіяні у спільних підприємствах. Зрозуміло, що за таких обставин частка українського капіталу в статутному фонді кожного такого підприємства є незначною, а тому й вітчизняні учасники міжнародного бізнесу не можуть суттєво впливати на політику підприємства-резидента.

В економіку України в І кварталі 2010 року іноземними інвесторами вкладено 717,1 млн доларів прямих інвестицій, що становить 61,0% від надходжень І кварталу попереднього року. Дана тенденція є негативною, оскільки зменшується можливість створення нових підприємств, введення нових технологій.

Діяльність спільних підприємств в Україні була найбільш активною у перші роки становлення незалежної держави. Спільні підприємства в Україні існують в багатьох галузях економіки. В основному це торгівля, обробна та паливно-енергетична промисловість. Найбільш відомі, підприємство “Укртатнафта”, “РУНО”, “Audi Hungaria Motor Kft”, “Kraft Foods Ukraine”, “Рено-ЛАЗ”, “АвтоЗАЗ-DАЕWОО”. У створення спільних підприємств в Україні інвестовано приблизно зі 40 країн світу, переважно з країн СНД, Німеччини, Швейцарії, Австрії, Польщі, Угорщини, Болгарії, Індії, Італії, СІІІЛ, Канали, Китаю.

Сьогодні спільні підприємства функціонують переважно у таких галузях, як внутрішня торгівля (22,4%), харчова промисловість (14,5%), машинобудування і металообробка (12,8%), чорна і кольорова металургія (5,0%), зовнішня торгівля (4,4%), транспорт і зв'язок (4,1%), легка промисловість (4,0%), хімічна промисловість (3,9%), будівництво (3,7%).

Іноземні інвестиції у формі СП розподіляються за регіонами України вкрай нерівномірно. Зокрема, можна виділити регіони, де обсяг іноземних інвестицій в СП досягає значення 100 млн. дол. В цілому на основі означених тенденцій щодо розмірів іноземних капіталовкладень у рамках СП можна зробити висновок про інвестиційну привабливість різних регіонів України.