Размещено на http://www.allbest.ru/

Світове господарство - суть, етапи та закономірності розвитку

Зміст

• Вступ

1. Світове господарство - суть, етапи та закономірності розвитку

2. Основні форми міжнародних відносин та види інтеграційних формувань

3. Проблеми інтеграції економіки України в світове господарство

4. Інтеграційні зв'язки і механізми міжнародного співробітництва України

Висновки

Література

Вступ

економіка україна інтеграція співробітництво

Давно скінчилася епоха натуральних господарств. Економіку все складніше обмежити межами однієї країни, навпаки, кордони стають все більш економічне прозорими. Економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі. Ще жодній країні не вдалося створити здорову економіку, ізолювавшись від світової економічної системи. Торгівля між країнами, економічне співробітництво, розширення світо-господарських зв'язків, міжнародний розподіл праці дають відчутну взаємну вигоду країнам. У результаті економічної взаємодії та інтеграції складається світова економіка. Для того, щоб зрозуміти сутність економічних відносин між країнами необхідно звернутись до історії становлення та розвитку цих відносин, зрозуміти, як встановлювалася світова торгівля, чому здійснюється вивезення капіталу за кордон, у чому саме виграють країни, які будують політику активних зовнішньоекономічних зв'язків.

Важливу роль у формуванні світового економічного господарства, поглибленні взаємних контактів, орієнтації економіки країни на зовнішній ринок відіграє застосування нових форм економічної взаємодії, що виходять далеко за межі традиційних торгових зв'язків.

На сьогоднішній день жодна країна не може ефективно просуватися вперед на шляху економічного прогресу поза світо-господарськими процесами. Стан національної економіки все більше визначається не тільки внутрішнім потенціалом, а також масштабами та ступенем участі в світовому розподілу праці, загальносвітовим характером науково-технічного та технологічного прогресу, загальним станом ресурсів планети.

Саме світо-господарські зв'язки являються матеріальною основою зростаючої взаємозалежності країн в рамках світової економіки.

Мета даної роботи - розглянути поняття та особливості розвитку світового господарства, а також місця України в ньому.

Основними задачами даної роботи є:

- з'ясування сутності та закономірностей розвитку світового господарства;

- дослідити основні форми міжнародних відносин;

- виявлення проблем інтеграції економіки України в світове господарство;

- аналіз інтеграційних зв'язків і механізмів міжнародного співробітництва України.

1. Світове господарство - суть, етапи та закономірності розвитку

Світове господарство розвивається на основі сучасного різноманітного, суперечливого і водночас взаємозалежного світу, цілісність якого зростає. Матеріальним фундаментом його розвитку є інтернаціоналізація виробництва та господарського життя в цілому. Саме інтернаціоналізація виробництва через міжнародний поділ праці й міжнародні економічні відносини є об'єктивною основою становлення світової господарської цілісності. Сьогодні особливе місце у зростанні цілісності всесвітнього господарства належить розвитку загальнолюдських інтересів і розв'язанню глобальних проблем [1].

Світове господарство історично сформувалося на межі XIX--XX ст. як ринкове, підприємницьке. Складалося воно сторіччями, коли економічні засади його формування доповнювалися позаекономічними, воєнно-колоніальними методами. Тому світове господарство є історичною і політико-економічною категорією. Це зумовлено тим, що кожному конкретному історичному етапу його розвитку відповідають певні масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізації господарського життя і соціально-економічна структура.

Формування світового господарства розпочалося з розвитку міжнародної (світової) торгівлі, тобто руху товарів і послуг між країнами, яка має тривалу історію.

Особливо великий внесок у становлення світової торгівлі товарами і послугами зробило активне поширення в новітній час ринкових відносин (спочатку у Західній Європі, а потім і в інших регіонах світу), значні географічні відкриття XV--XVII ст., поява в XIX ст. машинної індустрії й сучасних засобів транспорту і зв'язку [2].

Внаслідок цього наприкінці XIX ст. склався світовий (всесвітній) ринок товарів і послуг, тобто сукупність національних ринків товарів і послуг. Одночасно в світі посилювався рух майже всіх чинників виробництва -- капіталу, робочої сили, підприємницьких здібностей, технології.

Отже, національні економіки стали учасниками не тільки світового ринку товарів і послуг, а й руху економічних ресурсів між країнами і регіонами. В цих умовах (на межі XIX--XX ст.) виникає більш широке поняття «світове (всесвітнє) господарство», яке охоплює сьогодні рух товарів, послуг, а також чинників виробництва.

Проте з 20-х років XX ст. капіталістичне господарство перестало бути всеохоплюючим через встановлення командно-адміністративних систем у багатьох державах на різних континентах і відокремлення їх від світового ринкового господарства, яке почало формуватися і розвиватися як світова система господарства. Сьогодні неринкові країни переходять до ринкового господарювання. Відбуваються зміни й в економічних взаємовідносинах самих розвинених держав та між ними й країнами, що розвиваються. За своєю сутністю сучасне світове господарство є діалектичною єдністю, цілісністю взаємопов'язаних через міжнародні економічні взаємовідносини національних господарств різних країн, наслідком багатовікового розвитку продуктивних сил і поглиблення поділу праці.

У процесі еволюції сучасного світового господарства можна виділити кілька етапів.

Передовсім це -- 10--30-ті роки XX ст., які характеризувалися кризовими явищами в розвитку світового господарства, спричинені політичним переворотом у 1917 р. в Росії і світовою економічною кризою («Вели кою депресією») в 1929--1933 pp.

Другий етап розвитку світового господарства -- це кінець 40-х -- 80-ті роки XX ст. -- характеризувався інтенсивним зростанням вивезення підприємницького капіталу у світовій капіталістичній економіці, новим зламом структури світового господарства у зв'язку з утворенням світового соціалістичного господарства, яке розвивалося на іншій соціально-економічній основі.

Початком нового, третього етапу в розвитку світового господарства приблизно можна вважати останнє десятиріччя XX ст. Його відрізняють зростаючий ступінь опанування географічного простору, формування міжнародних, а в деяких випадках планетарних продуктивних сил, посилення економічної взаємодії і взаємозалежності.

Сучасне світове господарство характеризується прискоренням ряду довготривалих тенденцій, насамперед [3]:

- збереження стабільних темпів економічного зростання;

- підвищення ролі зовнішнього чинника в господарському розвитку країн;

- глобалізація фінансових ринків і посилення взаємозалежності національних економік;

- «деіндустріалізація» і зростання питомої ваги сфери послуг;

- розвиток регіональних інтеграційних процесів.

Отже, світове господарство як зростаюча діалектична цілісність взаємопов'язаних національних господарств різних країн, їхніх угруповань та об'єднань стає єдиним організмом, поза яким не може нормально розвиватися жодна держава, до якої його підсистеми вона б не належала і на якому економічному рівні не перебувала. Сучасне світове господарство -- це сукупність національних господарств окремих країн та їхніх об'єднань, які взаємопов'язані міжнародними економічними відносинами на основі міжнародного поділу праці [2].

Поглиблення взаємозалежності та взаємозв'язку всіх ланок світового господарства спирається на інтернаціональний характер продуктивних сил, що все більше посилюється. Сьогодні під впливом розвитку науки і техніки процес інтернаціоналізації продуктивних сил різко посилився і набув якісно нових рис. Через розвиток загальносвітового характеру продуктивних сил зростає інтернаціоналізація виробництва і господарського життя у світі в цілому.

Інтернаціоналізація продуктивних сил означає розвиток процесу використання існуючих продуктивних сил національних господарств і по ширення їхніх досягнень через поглиблення міжнародних економічних відносин, особливо міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва, через зростання міжнародного поділу праці і, врешті-решт, на основі роз витку міжнародного обміну на всіх стадіях процесу суспільного відтворення -- виробництва, розподілу, обміну та споживання суспільного продукту.

Отже, у процесі розвитку інтернаціоналізації продуктивних сил і виробництва формується світовий ринок, а потім і світове господарство, одним з елементів якого є світова інфраструктура.

Світове господарство -- внутрішньо суперечлива єдність національних економік, пов'язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв'язками.

Етапи розвитку світового господарства:

I -- кінець XIX-початок 20-х років XX ст.;

II -- друга третина 20-х років-кінець 80-х років XX ст.;

IІІ -- кінець 80-х--початок 90-х років XX ст. і продовжується нині.

Світове господарство характеризується:

-- зростанням інтернаціоналізації економіки на основі поглиблення міжнародного поділу праці;

-- створенням багатогранної системи міжнародних економічних відносин;

-- формуванням міжнаціональних механізмів регулювання економічних взаємовідносин між країнами.

Рис. 1. Економічні засади функціонування світового господарства

Міжнародний поділ праці (МПП) -- спеціалізація країн на виробництві певних видів товарів відповідно до їхніх природно-кліматичних, історичних та економічних умов [12].

Рис. 2. Форми міжнародного поділу праці

Показник участі країни у МПП:

Сучасний етап розвитку МПП характеризується:

-- розвитком спеціалізації та кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивних технологій, що зумовлює деіндустріалізацію промислово розвинених країн (скорочення у їхніх структурах виробництва базових галузей);

-- поглибленням спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації;

-- інтернаціоналізацією сфери послуг, тісним переплетінням продажу послуг з виробництвом та збутом товарів, експортом капіталу, обміном інформацією;

-- загостренням конкуренції на міжнародних ринках, глобалізацією її змісту, зростанням значення інтернаціональних конкурентних переваг.

Інтернаціоналізація економіки -- формування, розви ток та поглиблення економічних взаємозв'язків між краї нами завдяки відкритості національних економік

Рис. 3. Форми інтернаціоналізації економік

Міжнародна економічна інтеграція (МЕІ) -- процес зближення та взаємопроникнення національних господарств групи країн, спрямований на створення єдиного господарського механізму.

МЕІ носить переважно регіональний характер. Форми МЕІ:

-- торговельна інтеграція (створення зон вільної торгівлі) країн-учасниць;

-- валютно-фінансова інтеграція (зняття обмежень на переміщення капіталів всередині угруповання, єдина валют на політика тощо);

-- створення єдиного економічного простору (усунення нетарифних бар'єрів у взаємній торгівлі.

Рис. 4. Найбільші регіональні інтеграційні угруповання



Рис. 5. Суб'єкти світового господарства

Провідну роль у сучасному світовому господарстві відіграють інтернаціональні промислові та банківські корпорації.

Міжнародні корпорації (МНК) -- концерн або союз концернів різних країн, які домінують в одній або кількох сферах світового господарства.

Транснаціональні корпорації (ТИК) -- основні суб'єкти світо-господарських зв'язків на сучасному етапі.

ТНК -- фірми, які здійснюють основну частину своїх операцій за межами країни, в якій вони зареєстровані, -- найчастіше в декількох країнах, де розміщені їхні відділення, філії, підприємства.

Транснаціональні банки (ТНБ) -- крупні банки, які виконують посередницьку роль у міжнародному русі позичкового капіталу (спираючись на мережу закордонних підприємств) і контролюють (за державної підтримки) валютні й кредитні операції на світовому ринку.

Класифікація країн світового господарства

За специфікою господарських систем:

-- країни з розвиненою ринковою економікою;

-- країни з ринковою економікою, що розвивається;

-- країни з перехідними до ринку економіками;

-- країни з неринковою економікою. За ступенем економічного розвитку:

-- високорозвинені;

-- середньо розвинені;

-- з низьким рівнем розвитку. Крім того, нині виділяють:

-- нові індустріальні країни Південно-Західної Азії та Латинської Америки;

-- високодохідні нафтоекспортуючі країни;

-- найменш розвинені країни.

Структура міжнародних організацій та інститутів

Спеціалізовані:

-- АСС -- Адміністративний комітет з координації роботи спеціалізованих закладів ООН та Міжнародного агентства з атомної енергії;

-- UNPC -- Комісія ООН з питань народонаселення;

-- СТС -- Комісія ООН з питань діяльності ТНК;

-- ILO -- Міжнародна організація праці та ін. Галузеві економічні об'єднання:

-- IAEA -- Міжнародне агентство з атомної енергії;

-- ІСАО -- Міжнародна організація цивільної авіації;

-- UNCTAD -- Конференція ООН з торгівлі і розвитку;

-- IMF -- Міжнародний валютний фонд;

-- IBRD -- Міжнародний банк реконструкції і розвитку та ін.

2. Основні форми міжнародних відносин та види інтеграційних формувань

Міжнародні економічні відносини включають в себе цілий комплекс торгових, виробничих, науково - технічних, фінансових зв'язків між країнами, які призводять до обміну економічними ресурсами, спільної економічної діяльності.

Світова торгівля є формою зв`язку між товаровиробниками різних країн, що виникає на підставі світового розподілу праці і виявляє їх взаємну економічну залежність. Сучасні особливості світової торгівлі.

Значна роль ТНК. Внутрішньо-корпораційна торгівля і торгівля між ТНК. Світова торгівля, як результат світової спеціалізації і кооперування виробництва [19].

1. Тісний зв`язок між прямими та портфельними інвестиціями.

2. Зростання частки світової торгівлі в порівнянні з темпами зростання промислового виробництва.

3. Зростаюча частка послуг та інтелектуальної власності в світовій торгівлі (в т.ч. світова торгівля ліцензіями).

4. Ускладнення об`єктів світової торгівлі: одиничний товар; поставки комплектуючого обладнання; купівля-продаж компаній; будівельно-монтажні роботи за кордоном (інвестиційне співробітництво на підрядній основі); реалізація крупних комплексних програм за кордоном.

5. Основні напрямки світової торгівлі: підсилення значення зустрічної торгівлі промислово розвинутих країн; динамічний розвиток зовнішньої торгівлі нових індустріальних країн; торгівля між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, зменшення її частини; торгівля між країнами, які визнані економічно відсталими.

6. Товарна структура світової торгівлі: перебільшення росту торгівлі готовими промисловими виробами, найчастіше машинами і обладнанням; зростання торгівлі високотехнологічними, науковоємними, товарами; зменшення частки аграрної сировини (крім нафти та газу).

7. Зовнішньоторговельна політика: лібералізація світової торгівлі, як переважаюча тенденція і проблеми протекціонізму; діяльність Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАП) і Всесвітньої торгової організації (ВТО). Основний напрям - лібералізація зовнішньоторговельної політики; використання нетарифних засобів протекціоністської політики; державне субсидіювання експорту (особливо в галузі експорту сільськогосподарських товарів). Проблеми демпінгу і антидемпінгових процедур.

8. Торговельно-економічні протиріччя і конкурентна боротьба на світових ринках.

Структурні зміни, що відбуваються в економіці країн під впливом НТР, спеціалізація і кооперація виробництва, посилюють взаємодію національних господарств. Це сприяє активізації світової торгівлі. Світова торгівля, яка опосередковує рух усіх світових товарних потоків, зростає скоріше за виробництво.

Згідно з вивченням зовнішньо-торгівельного обігу, на кожні 10% росту світового виробництва - припадає 16 % зростання обсягу світової торгівлі.

Необхідно відмітити, що саме це розвиток торгівлі створює більш прийнятні умови для розвитку виробництва. Коли в торгівлі відбуваються порушення, і зменшується товарообіг - відповідно знижуються темпи розвитку виробництва.

Таким чином можна зробити висновок про існування прямо пропорційної залежності між світовою торгівлею і світовим виробництвом.

Основними формами міжнародних відносин являються: транснаціональні корпорації, міжнародні валютно-фінансові відносини, формування інтернаціональної вартості товарів, науково-технічні зв'язки, вивезення капіталу, спільні підприємства, вільні економічні зони.

Інтернаціоналізація виробництва й обміну, всього господарського і духовного життя людства набуває всесвітньо-історичного характеру. Проте світове господарство розвивається нерівномірно і деякі країни перебувають на різних етапах (стадіях) інтернаціоналізації. У другій половині XX ст. окремі сектори світового господарства починають помітно виділятися на його загальному фоні. Зв'язки між групами країн стають інтенсивнішими, набувають комплексного характеру, тобто охоплюють економіку, політику, культуру, соціальне життя. У надрах інтернаціоналізації починає визрівати регіональна економічна інтеграція як якісно нова, вища її форма.

Інтеграція означає міцний взаємозв'язок, взаємопереплетіння національних економік і формування спільного економічного простору. Вона передбачає вільне переміщення між державами капіталів, товарів, робочої сили, інших ресурсів, використання їх на основі взаємоузгоджених економічних і юридичних норм [13].

У процесі генезису інтеграційні процеси регіонального типу проходять три стадії. На початковому етапі формуються різні торгові та економічні спільноти, в яких головним каналом внутрішньої взаємодії стає зовнішня торгівля. Сюди можна віднести Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), Спільний ринок країн Західної Європи, Центрально-Американський спільний ринок, Арабський спільний ринок тощо. Відтворювальні процеси взаємодіють у цих торгових спільнотах переважно через сферу обміну, налагодження сталих торгових контактів.

Торгова спільнота держав грунтується переважно на загальному і частковому міжнародному поділі праці, тобто коли переважає міжгалузева спеціалізація і взаємодія відбувається переважно на макроекономічному рівні.

Друга стадія інтеграції передбачає не тільки торговий обмін, а й широке взаємодоповнення національних економік, коли вони одна без одної практично не можуть розвиватись. На цій стадії закріплюються між галузева спеціалізація, частковий поділ праці. Водночас починає поширюватися внутрішньогалузева спеціалізація, одиничний поділ праці ви ходить за межі окремих підприємств і реалізується в міжнародному масштабі. Чинники виробництва все більшою мірою мігрують у масштабах інтеграційного простору, шукаючи найефективніших форм і сфер реалізації. Взаємодоповнююча міжнародна господарська спільнота, отже, є досить розгалуженою системою стійких і глибоких економічних зв'язків, що пронизують міждержавні регіональні об'єднання і надають їм певної однорідності та цілісності.

На третій стадії відбувається глибока структурна взаємодія національних економік, їхнє взаємопроникнення і взаємопереплетіння. Зовнішньо економічний чинник стає іманентною складовою національного процесу розширеного відтворення. Міжнародні коопераційні зв'язки грунтуються переважно на одиничному і частковому поділі праці. Широко розвивається внутрішньогалузева подетальна (вузлова), постадійна (технологічна) спеціалізація виробництва. Досить виразно починають виявлятись елементи єдиної регіональної відтворювальної системи, формуються регіональні економічні комплекси. Здійснюється процес подальшої адаптації національних економік, їх взаємопроникнення, зрощення окремих ланок. Зазнають глибокої трансформації національні господарські механізми, створюються і закріплюються єдині норми і правила наднаціонального характеру і змісту.

Регіональна інтеграція, як уже зазначалося, розвивається в окремих секторах світового господарства. Водночас слід підкреслити, що інтеграційні процеси набувають нині планетарного масштабу, об'єднуючи у єдине господарство всі країни і народи. Досить виразною стає тенденція до економічної єдності світу. Визначальними чинниками цього процесу є інтеграція господарського життя, науково-технічного прогресу, надзвичайно широкі масштаби і високі темпи, необхідність спільного розв'язання глобальних проблем сучасності й, зрештою, збереження самого життя на землі, тобто виживання людства. Економічну єдність світу посилюють інтеграційні процеси, хоча дещо і в суперечливій формі. З одного боку, як загальнопланетарне явище вони посилюють об'єднавчі тенденції в межах усієї світової економіки, з іншого -- реалізуючись у регіональних формах, призводять до певної відокремленості, замкненості деяких інтеграційних процесів. У цілому загальносвітова інтеграція має за мету формування взаємозалежного, взаємопов'язаного, суперечливого, але значною мірою цілісного світового господарства. Воно характеризується поліосновною структурою і є гетерогенним за своєю сутністю. Головним системотворчим чинником виступають міжнародні економічні відносини, що відіграють роль певної субстанціальної основи цієї якісно нової системи.

Інтеграційні процеси в сучасній світовій економіці поділилися на три головних потоки і охоплюють відповідно три групи країн: з розвиненою ринковою економікою, з перехідною економікою і країни, що розвиваються. Найзагальнішими передумовами всебічного зближення, а згодом й інтеграції групи тих або інших країн виступають спільність економічних інтересів, повна єдність національних господарських механізмів, рівень і характер соціально-економічного й індустріального розвитку. Суттєве значення мають також територіально-географічна спільність, політичний устрій держав, етнічні, історичні та деякі інші особливості.

Найвищого ступеня інтеграційні процеси досягли у Західній Європі. Підписанням у 1957 р. Римської угоди про створення Спільного ринку було покладено початок розвитку першого в світі інтеграційного об'єднання шести західноєвропейських країн -- колишньої ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу.

За час свого існування Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) не лише збільшилось чисельно, а й досягло якісно нового етапу. Це інтеграційне об'єднання пройшло кілька етапів розвитку, починаючи з узгодженої митної, фінансової, грошової і торгової політики до інтеграції внутрішніх ринків та ідентифікації національних господарських і правових механізмів і в 1994 р. перетворилося на Європейський Союз (ЄС).

Шість країн Східної Європи (СРСР, Болгарія, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина) ще в 1949 р. також створили міжнародну економічну організацію -- Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Однак про інтеграцію в межах цієї організації було проголошено лише в 1971 p., коли було прийнято Комплексну програму подальшого розвитку і поглиблення співробітництва й розвитку економічної інтеграції країн -- членів РЕВ. На той час у складі РЕВ було вже 8 держав (Німецька Демократична Республіка і Монгольська Народна Республіка). У 1972 р. членом РЕВ стала Республіка Куба, а в 1978 р. -- Республіка В'єтнам.

Особливості інтеграційних процесів у Східній Європі полягали в тому, що, по-перше, тут переважали координаційні, а не ринкові методи і форми співробітництва; по-друге, інтеграція розвивалася переважно на макрорівні і не охоплювала безпосередніх виробників; по-третє, центр ваги інтеграційних заходів зосереджувався на сфері виробництва, а не на торгівлі, тобто вона мала розвиватися передусім як виробнича інтеграція.

Ураховуючи деякі внутрішні та зовнішні чинники, слід зазначити, що цей тип інтеграції виявився історично обмеженим і припинив своє існування в 1991 р. Адміністративно-централізовані форми управління економікою, перенесені в інтеграційну площину, виявилися неспроможними створювати динамічне і гнучке середовище, в якому реалізувалася б вільна, найефективніша комбінація чинників виробництва. Давши деякий поштовх для прискореного внутрішнього розвитку і взаємного співробітництва на початковому етапі, в подальшому ці інтеграційні форми пере творилися на гальмо сучасних соціально-економічних процесів у країнах РЕВ, де почали докорінно змінюватися і форми управління економікою, і вся суспільно-економічна структура. Головна спрямованість господарських реформ -- перехід до ринкової економіки, витіснення директивно-бюрократичних форм організації внутрішньогосподарського життя. Ці радикальні перетворення детермінують необхідність переходу до нової інтеграційної моделі взаємодії цих країн. Проте досвід РЕВ має бути врахований в усій його багатоаспектності. Це був унікальний досвід інтеграції країн з різним рівнем розвитку продуктивних сил, народних господарств у цілому. Однак усі країни -- члени РЕВ включились у єдину колективну організацію на формально однакових правах.

Об'єктивні процеси інтеграції пробивають собі шлях також у країнах, що розвиваються, і в країнах з перехідною економікою. Серед країн з ринковою економікою, що розвиваються, особливе місце належить Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), яка утворилась у 1967 р. і до якої входять 7 країн -- Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней та з липня 1995 р. -- В'єтнам. Процес ринкової інтеграції розпочався також серед країн перехідної економіки. З'явилися перші об'єднання типу СНД (12 країн), Балтії (3 країни), Центральноєвропейської Асоціації (Україна, Польща, Чехія, Словенія) тощо. Унікальною моделлю економічної інтеграції стала організація Чорноморського співробітництва (ЧЕС), створена у липні 1992 р. До складу її увійшли вже 11 країн -- Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина і Україна.

3. Проблеми інтеграції економіки України в світове господарство

З розвитком ринкових відносин в Україні став потенційно можливим більш широкий вибір форм та методів економічних відносин. Разом з цим ринкова економіка не може ще функціонувати нормально. Причинами цього являються: низькі обсяги виробництва; постійні зростання цін; послаблення зв'язків між підприємствами; збільшення суми зовнішнього боргу [12].

Названі вище фактори послаблюють розвиток зовнішньоекономічних зв'язків України. Зарубіжні партнери вважають, що торгівля з Україною пов'язана з високою часткою ризику з позиції стабільності, надійності виконання прийнятих обов'язків. А саме:

1. Зниження ролі спеціалізованих органів зовнішньої торгівлі та нестача кваліфікованих експертів.

2. Недостатня стабілізація банківсько-фінансової системи.

3. Затримка виплати платежів, інвестування іноземного капіталу.

4. Складність функціонування спільних підприємств, підприємств з участю іноземного капіталу.

До проблем інтеграції економіки України в світове господарство, які необхідно вирішувати в першу чергу відносять.

· завершення створення законодавчої бази регулювання зовнішньоекономічної діяльності України в цілому;

· покращення системи управління зовнішньоекономічною діяльністю, як сферою народного господарства;

· прийняття загальнодержавної програми розвитку експорту, розширення його номенклатури за рахунок продукції з підвищеним ступенем обробки, наукоємних товарів, технологій та послуг;

· налагодження системи кредитування та страхування промислового експорту;

· створення транспортної інфраструктури, що сприятиме забезпеченню потреби експортно-імпортних перевезень;

· формування сприятливого правового клімату для українського експорту;

· спрощення системи тарифного регулювання експорту та імпорту, а також системи податкових платежів;

· створення системи контролю за безпечністю товарів, що імпортуються;

· прискорення розробки програми оптимального механізму розвитку інтеграції економіки України в світове господарство.

Вирішення, наведених вище проблем на державному рівні, буде сприяти інтеграції економіки України в світове господарство, розвитку її зовнішньоекономічних зв'язків.

На мою думку, для успішної інтеграції України у світове господарство Україна має приєднатися до Європейського Союзу. Головними питаннями майбутніх переговорів щодо приєднання України до ЄС буде обговорення трьох важливих проблем: вільний ринок землі, квотування виробництва продукції та рівень дотацій сільському господарству з фондів ЄС.

Перша проблема зумовлена тим, що згідно із сі. 56 Римської угоди про створення попередника ЄС -- Європейської економічної спільноти -- будь-який інвестор з іншої країни спільноти має право на придбання землі в тій країні, яка має привабливість для його бізнесу. Це найголовніше для аграрного сектору положення було продубльовано Люксембурзькою угодою від 2001 року, яка передбачила зобов'язання для кожної країни-члена ЄС у випадку заборони чинним законодавством придбання землі іноземним інвестором привести його у відповідність із правилами ЄС.

До речі, у США при дозволі придбання сільськогосподарських угідь іноземцями на федеральному рівні кожний штат має право прийняти своє законодавче рішення з цього питання. Цим правом скористалися кілька штатів "кукурудзяного поясу", в законодавстві яких передбачена заборона продажу земель сільськогосподарського призначення іноземцям.

Тому важливим є досвід країн Східної Європи, які вже пройшли через "вхідні во рота" ЄС. Наприклад, Угорщина спромоглася добитися не тільки мораторію на 7 років на купівлю землі іноземцями, а й можливого продовження цього строку ще на 3 роки, що буде можливим у тому випадку, якщо протягом дії основного строку мораторію вартість землі залишиться нижчою порівняно з іншими країнами ЄС. Але якщо іноземець мешкає в Угорщині понад три роки і має намір зайнятися виробництвом сільськогосподарської продукції (підкреслюємо -- виробництвом), то він може купити сільськогосподарські угіддя.

Безсумнівно, це буде важливо і для України, яка має близько 42 млн. га сільськогосподарських угідь, у тому числі понад 33 млн. га ріллі. За статистичними даними 2003 року ці землі розподілені між сільськогосподарськими підприємствами таким чином: державні -- відповідно 1,425 і 1,170 млн. га; колективні -- 0,226 і 0,153; кооперативні -- 2,834 і 2,412; сільськогосподарські товариства -- 11,912 і 10,553; фермерські господарства -- 3,163 і 2,934 і господарства громадян -- 12,798 і 9,215 млн. га [11].

Поки що в Україні діє власний моніторинг на продаж землі взагалі. Зумовлене це намаганням насамперед народних депутатів не допустити скуповування землі в її власників за безцінь, навіть якщо будь-який бізнесмен або бізнесова структура дійсно займатимуться виробництвом сільськогосподарської продукції. На нашу думку, такий внутрішній моніторинг повинен діяти доти, поки в Україні земля не буде введена в обіг як капітал і не одержить свою реальну ціну. З іншого боку, мораторій спрямований проти вибуху спекуляції землею, яка може призвести до вилучення з виробництва великих площ ріллі. Для запобігання цього можливо використати два шляхи. Перший -- зобов'язання нового власника продовжувати виробництво продукції з накладенням на нього великих штрафних санкцій у випадку навіть часткового припинення виробництва. Другий -- використання прогресивної системи оподаткування при продажу землі.

Наприклад, якщо покупець продає придбану землю протягом трьох років, то всю різницю між вартістю землі при першому і другому продажу забирає держава як податок. Якщо земля продається через чотири роки, то податок становитиме 90% різниці вартості, через п'ять років -- 80% і т. д. Таким чином, новий власник, по-перше, знатиме, що він мусить займатися виробництвом, і, по-друге, що реальний прибуток від різниці у вартості землі він одержить лише через кілька років.

Це правило повинно поширюватися як на резидентів, так і на нерезидентів України незалежно від того, фізичною чи юридичною особою вони є.

Ще одну обставину неодмінно треба враховувати при переговорах щодо вступу України до ЄС. Поряд із ст. 56 у Римському договорі діє ст. 295, яка передбачає суверенне право кожної країни розпоряджатися власною землею будь-якого призначення. Але цим правом користуються тільки старі члени ЄС. На ті 10 країн, що стали членами ЄС у 2004 році, воно не розповсюджується.

Таким чином, Україна, яка має найкращі й найпривабливіші землі в Європі, повинна добиватися того, щоб ст. 295 Римського договору була чинною і для неї.

Друга проблема -- це квотування виробництва, яке залежатиме від домовленостей щодо встановлення середньої врожайності зернових, олійних та бобових культур і загальних обсягів їх виробництва. Звідси залежатиме загальна площа ріллі, яку за угодою можна буде використовувати під посіви. При цьому Україні треба враховувати два фактори: вимоги ЄС щодо відведення 10% ріллі під пари та обсяги посівів, які за середньорічною статистикою з різних причин гинуть до початку збирання врожаю. Таким чином, фактично Україні потрібно буде відстояти розмір збиральних площ плюс площі можливої Загибелі посівів, плюс 10% під пари, а також домовити ся щодо рівня обсягу виробництва зернових дрібними господарствами, нижче якого вони звільнятимуться від зобов'язань відведення 10% ріллі під пари.

З досвіду нових членів ЄС, квотування виробництва зернових, олійних і бобових культур може призвести до скорочення ріллі на 25--30%. Для України ця цифра, на думку академіка В.Ф. Сайка, становитиме мінімум 10 млн. га, що вимагає вже нині розпочати розробку програми збереження земель у зонах найбільшої деградації грантів із чітким визначенням площ по регіонах країни та їхніх районах.

При цьому слід добиватися від ЄС субсидій на реалізацію таких програм, а також субсидій на підтримку сільського населення, яке в зазначених зонах втрачатиме роботу внаслідок виведення земель із сільськогосподарського виробництва.

Третя проблема -- це обсяги дотацій із бюджету ЄС на підтримку сільського господарства. Як показує практика входження країн Східної Європи та Прибалтики до ЄС, вони одержали тільки 25% нормативних дотацій, що виділяються старим членам ЄС. Доведення нормативів до 100% відбудеться лише через 10 років. По-перше, слабка інфраструктура сільської місцевості, низька соціальна захищеність селян вимагатиме від України постановки на переговорах щодо вступу в ЄС питання про більшу величину нормативної дотації на перший рік порівняно з тією, що була застосована для деяких нових членів. По-друге, треба домовлятися, щоб термін переходу до 100% нормативу дотацій з бюджету ЄС не перевищував 5--7 років [22].

Так, для Польщі прямі виплати на 1 га площі посіву, які обумовлені в Договорі про приєднання, із бюджету ЄС у 2004 році становитимуть 25% рівня доплат старих країн-членів ЄС із доведенням у 2006 році лише до 35%. Але за рахунок фінансування із бюджету Польщі й часткового направлення коштів із тих, що надходитимуть з ЄС на розвиток сільських регіонів, розмір цих платежів становив у 2004 році 55% рівня ЄС, а в 2006 році -- 65% при вирощуванні зернових, включаючи кукурудзу, олійних і бобових культур, льону на волокно, тютюну, хмелю і картоплі на крохмаль, а також на пасовища для великої рогатої худоби та овець [13].

За оцінкою, загальні обсяги прямих виплат фермерам становитимуть понад б млрд. злотих за рік. Але при цьому ліквідовані доплати за молоко екстракласу, сортове насіння, обмежені дотації на вапно, відмінені також талони на пальне і до плати на зерно при інтервенційних закупках.

Значні суми витрачатимуть на реалізацію плану розвитку сільських регіонів (ПРСР). На 2004--2006 роки передбачено фінансування в обсязі 3563 млн. євро, в тому числі 2866,4 млн. з бюджету ЄС і 696,6 млн. з національного бюджету.

У межах плану реалізуватимуться такі програми:

- пенсійна, яка залежатиме від розміру ферми, що передаватиметься фермеру працездатного віку, коли йде на пенсію сам фермер чи разом з дружиною;

- підтримка дрібних господарств з невеликим власним економічним потенціалом в обсязі 1250 євро/рік на ферму. Через три роки така ферма повинна мати досягнення у збільшенні виробництва;

- підтримка господарювання в місцевостях, де умови для цього несприятливі, яка спрямована, насамперед для запобігання міграції сільського населення і втрати цих місцевостей як джерел виробництва сільськогосподарської продукції;

- охорона навколишнього природного середовища з метою стабілізації ведення господарства на територіях, що охороняються або деградують;

- заліснення територій при забезпеченні догляду за насадженнями на ранніх етапах їх розвитку;

- пристосування господарювання до стандартів ЄС у сфері охорони природного середовища та здоров'я тварин;

- створення колективів агровиробників з метою дотримання стандартів ЄС кожним членом такої групи.

Крім того, впроваджена Секторна операційна програма модернізації переробних підприємств і розвитку сільської місцевості (СОП), яка передбачає загалом фінансування в розмірі 1784,1 млн. євро, у тому числі 1192,7 млн. із бюджету ЄС і 591,4 млн. із держбюджету Польщі. В межах програми фінансуватимуться наступні заходи:

- інвестиції в обсязі до 300 тис. злотих на господарство, що становитимуть 50-- 65% всіх витрат з більшим розміром допомоги в регіонах із несприятливими умова ми господарювання;

- допомога молодим фермерам в обсязі 50 тис. злотих при умовах:

- вік фермера менше 40 років і період самостійної господарської діяльності не менше року;

- фермер має відповідну кваліфікацію;

- витримує мінімальні стандарти охорони середовища, вимог гігієни і умов утримання тварин;

- економічний стан господарства;

- розвиток інфраструктури при будівництві або модернізації внутрішніх шляхів, водопостачанні, відведення й очищення стічних вод, електромереж та їх обладнання;

- курси професійної підготовки фермерів;

- підтримка дорадницької служби;

- поліпшення переробки і маркетингу сільськогосподарської продукції -- до 20 млн. злотих на одне підприємство на закупівлю обладнання, підвищення якості продукції, охорону середовища тощо;

- відновлення потенціалу лісництва після стихійного лиха або пожежі, а також запобігання цьому;

- ліквідація черезсмужжя на територіях із великим подрібненням господарств;

- відновлення помешкань, збереження та охорона культурної спадщини з 20% внеском на ці заходи з боку місцевого самоврядування;

- заходи щодо меліорації та створення водних споруд із розподілом витрат між фермером (20%), держбюджетом (30%) і бюджетом ЄС (50%).

З метою поліпшення привабливості сільської місцевості для проживання і господарювання впроваджується також програма Лідер+, фінансування за якою може мати обсяги від 150 до 1500 тис. злотих залежно від виду заходів, що передбачені при реалізації місцевої стратегії розвиту сільської місцевості.

При цьому допомога Польщі з боку ЄС на підтримку трансформації сільського господарства до зовнішніх економічних умов, що змінювалися, розпочалася ще у 1991 році рішенням Ради Міністрів Європейської економічної спільноти. Тобто потрібно вже нині ставити питання, щоб розпочати такі програми і в Україні [19].

Ще один цікавий елемент -- це охорона регіональних і традиційних продуктів як засіб збереження традицій, характерних для культури конкретного регіону чи країни в цілому. Ця робота в ЄС була розпочата у 1992 році створенням системи реєстрації й охорони назв регіональних і традиційних виробів, через яку ЄС гарантує походження продукції та є одним із засобів реалізації політики її якості. В межах дії цієї програми встановлені спеціальні ознаки, які знають споживачі ЄС і які впливають кг попит. Насамперед, це охоронна назва походження. Другою ознакою є охоронні географічна назва і третьою -- свідоцтво особливого характеру (гарантування традиційної спеціалізації продукту).

Продукти з такими ознаками гарантують споживачу високу якість і дотримань багатовікових рецептур, на основі яких ці продукти виробляються. Нині в країнах ЄС зареєстровано близько 650 назв продуктів, що одержали такі ознаки.

Україна з її великим розмаїттям національних страв у різних регіонах просто зобов'язана розпочати роботу з реєстрації національних продуктів, що сприятиме пересуванню їх на ринок ЄС і підвищенню попиту.

Крім названих вище головних проблем Україні треба завершити розпочату реформ, сільського господарства, посилити роботу щодо створення інфраструктури ринку, забезпечення системи маркетингу та біржової торгівлі засобами виробництва і аграрною продукцією, гармонізації діючих норм якості з Європейськими стандартами тощо.

Велику роботу доведеться провести у сфері доробки національного законодавства згідно з правилами та методикою ЄС щодо ветеринарії, зоотехнії, технології виробництва та якості продуктів харчування.

З досвіду інтеграції до ЄС нових членів відомо, що попередньо Європейська комісія опрацювала для кожної країни документ "партнерство для вступу", в меж» якого за консультацією із зацікавленою країною були визначені конкретні цілі та пріоритети підготовки країни до вступу в ЄС. Так, для Чеської Республіки був підготовлений так званий Адаптаційний звіт Європейської комісії, в якому вона визначила такі основні бар'єри, які треба подолати:

- вилучення значних площ сільськогосподарських угідь з використання та ринкового обігу;

- запізнення гармонізації законодавчого кола та юридичної практики до вимог стандартів ЄС;

- недостатня прогнозованість дій адміністративних і фінансових структур;

- нерозвиненість консультаційно-дорадчих служб;

- відсутність цілеспрямованих дій для підвищення конкурентоспроможності аграрної продукції.

Для подолання цих бар'єрів Чеським урядом була розроблена Національна про грама підготовки країни до інтеграції в ЄСЗ. На підставі цього документа Міністерство сільського господарства ЧР розробило свою програмуй яка передбачає гармонізації законодавства, проведення структуризації та інституціональної політики згідно з вимогами ЄС, визначення коротко- та середньострокових цілей по галузях, регуляцію товарних ринків згідно із Спільною аграрною політикою ЄС тощо. При цьому Національна програма містила два етапи: ревіталізації (1999--2001 pp.) та адаптації (2002 -- рік вступу до ЄС). Наочно зміст етапів наведений на рисунку (за Ю.Е. Губені).

Основні завдання ревіталізаційного періоду -- це гармонізація правової та нормативної баз (за. термінологією ЄС -- screening) і створення активно діючої систем консалтингу та дорадництва (twining).

4. Інтеграційні зв'язки і механізми міжнародного співробітництва України

Однак не зважаючи на існуючі проблеми інтеграції економіки України в світове господарство, стан зовнішньоекономічних зв'язків України на сьогоднішній день включає наступні форми: зовнішню торгівлю, спільні підприємства на території України, міжнародні об'єднання та організації, консорціуми, підрядне співробітництво, концесії, лізинг, співробітництво на компенсаційній основі, співробітництво за умови розподілу продукції між сторонами учасниками угоди, переробка давальницької сировини, залучення іноземної робочої сили, виробнича кооперація, науково-технічне співробітництво, торгівля ліцензіями та технологіями, торгівля будівельними та транспортними послугами, співробітництво в банківській сфері, іноземний туризм, співробітництво в вільних економічних зонах, а також інші форми світового співробітництва (біржі, торгівельні дома, асоціації...).

На сьогоднішній день зовнішньоекономічна діяльність підприємств ставиться до ринкової сфери і базується на критеріях підприємницької діяльності: повна самостійність і незалежність у виборі експортної стратегії, номенклатури експортної продукції, іноземних партнерів і ринків, форм роботи на зовнішньому ринку, правова автономність, структурний зв'язок із виробництвом [8].

Зовнішньо-торгівельна діяльність базується на принципах та нормах, затверджених в практиці міжнародної торгівлі.

Різноманіття видів зовнішньоторговельних операцій у світовій торгівлі знаходиться в тісному взаємозв'язку з предметом угоди (товар, послуги, результат інтелектуальної діяльності, оренда устаткування і т. д.), його особливостями (сировинні товари, готова машинно-технічна продукція і т. п.) і організаційними формами торгівлі на світовому ринку, а також у залежності від каналів збуту і характеру взаємовідносин між зовнішньоторговельними партнерами. У даному випадку зовнішньоторговельні операції можуть полягати щиро безпосередньо між експортером і імпортером - або за участю посередників і посередницьких фірм.

Сучасний економічний розвиток характеризується ярко вираженою тенденцією інтеграції національної економіки як в регіональний так і єдиний міжнародний господарський комплекс, намаганням створення зон вільної торгівлі, до зростання ролі міжнародних угод щодо обміну товарами та послугами, рух фінансових ресурсів.

Починає формуватися світовий ринок з однаковими для всіх правилами, що регламентують обіг як матеріальних цінностей так і фінансових засобів. Національні економічні системи багатьох країн стають відкритими і приєднуються до світового розподілу праці і світової конкуренції.

За останні роки обсяг світової торгівлі зростає швидше ніж світове виробництво, в складі торгівлі значно збільшилась частка послуг, зростає обсяг об'єктів інтелектуальної власності, посилюється перетікання грошових засобів між країнами як в формі руху капіталу так і в формі кредитів. Інформатизація суспільства, створення глобальних інформативних мереж кардинально змінює картину світових економічних потоків, дозволяє повністю від слідкувати рух товарів, грошей, послуг, валютних курсів, фондових цінностей в масштабах світового господарства.

Зовнішньоекономічні зв`язки стали об'єктивно обумовленими і перетворилися на найважливіший фактор економічного росту. В багатьох країнах саме вони визначають стан національної економіки і ця тенденція в перспективі посилиться.

Активний розвиток світо-господарських зв`язків викликав необхідність створення нових підходів до розробки і прийняття ефективних управлінських рішень з питань зовнішньоекономічної діяльності на макро- і мікрорівнях.

Висновки

Після проведеного дослідження в даній роботі можна сказати, що її основна мета є досягненою. З даної роботи можна зробити наступні висновки. На даному етапі розвитку світового господарства економіка кожної країни знаходиться в залежності від зовнішньоекономічних відносин. Це відображується в різноманітності зв'язків між країнами. Зараз жодна держава не може існувати окремо від інших країн не підтримуючи з ними взаємозв'язку. Економічні відносини між країнами вже не можна обмежити лише торгівлею. Вони включають в себе рух капіталу, міжнародний розподіл праці, розвиток транс національних корпорацій, міжнародних науково-технічних зв'язків, валютних відносин, міграцію робочої сили. Світова торгівля - це перш за все сукупний товарообіг між усіма країнами світу. Світо-господарські зв'язки беруть свій початок в міжнародній торгівлі, історично це перша форма міжнародних економічних відносин. Вона пройшла шлях від одноразових зовнішньоторгових угод до широкомасштабного торгівельного співробітництва, коли поставки здійснюються міжнародними корпораціями у межах виробничої кооперації.

Міжнародні економічні відносини включають в себе цілий комплекс торгових, виробничих, науково - технічних, фінансових зв'язків між країнами, які призводять до обміну економічними ресурсами, спільної економічної діяльності. Основними формами міжнародних відносин являються: транснаціональні корпорації, міжнародні валютно-фінансові відносини, формування інтернаціональної вартості товарів, науково-технічні зв'язки, вивезення капіталу, спільні підприємства, вільні економічні зони. З розвитком ринкових відносин в Україні став потенційно можливим більш широкий вибір форм та методів економічних відносин. Разом з цим ринкова економіка не може ще функціонувати нормально. Вирішення проблем на державному рівні, буде сприяти інтеграції економіки України в світове господарство, розвитку її зовнішньоекономічних зв'язків.

До проблем інтеграції економіки України в світове господарство, які необхідно вирішувати в першу чергу відносять: завершення створення законодавчої бази регулювання зовнішньоекономічної діяльності України в цілому; покращення системи управління зовнішньоекономічною діяльністю, як сферою народного господарства; прийняття загальнодержавної програми розвитку експорту, розширення його номенклатури за рахунок продукції з підвищеним ступенем обробки, наукоємних товарів, технологій та послуг; та ін.

Література

1. Закон України „Про товарну біржу” від 16 грудня 1991 року.

2. Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991р.

3. Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 р.

4. Буковинський М.Г. Біржові трансформації ринку. - К., 2004. - 329 с.

5. Гольцберг М.А. Акционерные общества. Фондовая биржа. Операции с ценными бумагами. - К.,2002. - 484 с.

6. Губський Б.В. Біржові технології ринку. - К., 2005. - 319 с.

7. Дмитрук Б.П. Організація біржової діяльності в промисловому комплексі: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2001. - 344 с.

8. Кравченко Ю.Я. Рынок ценных бумаг: Курс лекций. - К.: ВИРА-Р. 2002. - 368 с.

9. Лялин В.А., Воробьев П.В. Ценные бумаги и фондовая биржа. Изд. 2-е, перераб. И доп. - М.: Информационно-издательский дом «Филин», Рилант, 2005. - 248 с.

10. Міріна К.В. Розвиток бірж на Україні. - К., 2003. - 188 с.

11. Основи економічної теорії: Частина 1./За загальною редакцією А.А. Чухно. - К., 2004. - 456 с.

12. Фондовий ринок України: Навч. посібник./Керівник авт. кол. В.В. Оскольський. - К., 2004.

13. Шелудько В.М. Фінансовий ринок: Навч. посіб. - К.: Знання-Прес, 2006. - 535с. - (Вища освіта ХХІ ст.).

14. Панкратов Ф.Г., Серьогіна Т.К. Комерційна справа: Навчальний посібник для вузів. Інформаційно-видавнича агенція “Вертекс”, 2004 - 352 с.

15. Сажин А.Ф., Смирнова Е.Е. Институты рынка. - М.: Издательство БЕК, 1998. - 310 с.

16. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю. Політична економія. - К.: Ніка Центр - Ельга, 2000.

17. Гуревичев М.М. Государственное регулирование в условиях рыночной економики (исследование эволюции) - Харьков: Основа, 2003.

18. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Навч. посіб. - К.: Вища шк.., 1998. -544 с.: іл.

19. Ковальчук В.М. Загальна теорія економіки (теоретична економіка): Навчальний посібник - Тернопіль: ТАНГ - “Астон”, 1998. - 368 с.

20. Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн./Ю.В. Ніколенко, М.М. Віденко, А.В. Шегда та ін. - К.: Либідь, 2002.

21. Основи економічної теорії: Частина 1./За загальною редакцією А.А. Чухно. - К., 2004. - 456 с.

22. Рудяков IL, Ковальова О. Інтеграційні можливості для України після розширення Євросоюзу/Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки - 2004/за ред. А.С. Гальчинського. - 2004. - К: НІСД, 2004. - С. 231-232.