Спочатку здавалося, що угода Котону так і залишиться ще одним нереалізованим проектом. Особлива загроза цього виникла в 2003 році. Регіональний огляд Африки в 2004 році організацією «Міжнародна Амністія» показав, що в 2003 році ситуація із правами людини в Африканському регіоні характеризувалася повсюдними збройними конфліктами, репресіями політичних супротивників, переслідуванням правозахисників, насильством відносно жінок і обмеженим доступом до правосуддя представників відособлених соціальних груп. Незаконна торгівля природними ресурсами й зброєю, майже повна безкарність за вчинені в минулому й триваючі порушення прав людини, небажання урядів багатьох країн створювати відкриту політичну систему - все це сприяло обмеженню громадянських, політичних, соціальних і культурних прав. Найбільше постраждали найуразливіші категорії громадян - жінки й діти, біженці й внутрішньо переміщені особи, носії ВІЛ і хворі на СНІД, малозабезпечені й малоосвічені люди. Все це, зрозуміло, робилося всупереч Угоді Котону.

Урядові сили й збройні формування опозиції часто порушували права людини в ході конфліктів у Бурунді, Центральноафриканській Республіці (ЦАР), Кот-Д'Івуарі, Демократичній Республіці Конго (ДРК), Ліберії, Судані й Уганді. У числі відзначених порушень - набір дітей у збройні загони і їхня сексуальна експлуатація.

У східній частині ДРК, особливо в районі Ітурі, зіткнення між збройними етнічними угрупованнями, що одержують підтримку з боку інших держав, включаючи Руанду й Уганду, коштували життя десяткам тисяч людей. Чоловіків, жінок і дітей убивали, ґвалтували й калічили. Вони виступали лише пішаками в грі тих, хто одержував вигоду від часто незаконної експлуатації природних ресурсів, боротьба за які протягом багатьох років підігріває конфлікт. Десятки тисяч людей стали вимушеними переселенцями. Втручання Багатонаціональних сил тимчасової надзвичайної допомоги, що діяли під егідою Європейського Союзу, дозволило забезпечити безпеку в містечку Бунія (район Ітурі) і його найближчих околицях, чого раніше не зуміли домогтися сили ООН. Однак після виведення сил ЄС у вересні серйозні порушення продовжилися за межами території, контрольованої посиленою Місією ООН у Демократичній Республіці Конго.

У липні в Кіншасі був сформований перехідний уряд, у який ввійшли члени колишнього уряду й лідери основних збройних і неозброєних опозиційних угруповань. Перед ним постали серйозні завдання по відновленню державних інститутів, таких як працездатна й незалежна судова влада й ефективна правоохоронна система, а також по припиненню безкарності в співробітництві з міжнародними правовими організаціями.

У жовтні група експертів ООН по незаконній експлуатації природних ресурсів і інших форм власності направила Раді Безпеки ООН останній із чотирьох своїх звітів. Представники бізнесу й влади ряду держав здійснювали на експертів значний тиск для того, щоб вони утрималися від повторних рекомендацій відповідним урядам почати розслідування діяльності ряду компаній на території ДРК. Проте четвертий звіт у черговий раз указав на відповідальність комерційних структур за порушення прав людини й гуманітарну кризу на сході ДРК.

У червні Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне обвинуватив президента Ліберії Чарльза Тейлора у військових злочинах і злочинах проти людяності - цей випадок став першим, коли обвинувачення було висунуто на адресу діючого глави держави в Африці. Внаслідок зростаючого тиску з боку міжнародного співтовариства й збільшення конфлікту в Ліберії він був змушений подати у відставку в серпні. Конфлікт, особливо на початку 2003 року, став причиною загибелі тисяч людей, сплеску сексуального насильства відносно жінок і дівчат, а також масової втечі громадян в інші райони країни й за її межі - у Кот-Д'Івуар, Гвінею й Сьєрра-Леоне. Уряд Нігерії надав притулок Чарльзу Тейлору й дав безумовні гарантії того, що він не піддасться судовому переслідуванню в Нігерії й не буде виданий Спеціальному суду. Міжнародна громадськість рішуче протестувала проти порушення урядом Нігерії своїх зобов'язань, прийнятих відповідно до норм міжнародного права, однак заклики видати Чарльза Тейлора Спеціальному суду або провести розслідування з перспективою розгляду справи в нігерійському суді або екстрадиції залишилися без відповіді.

Відставка Чарльза Тейлора і його від'їзд із Ліберії сприяли врегулюванню конфлікту в сусідньому Кот-Д'Івуарі. Однак угода про участь всіх сторін конфлікту в управлінні країною, укладена в Ліна-Маркуссі (Франція) і завізована Генеральним секретарем ООН, як і раніше, виконувалося важко. Був відсутній прогрес у розслідуванні численних випадків порушення прав людини всіма сторонами конфлікту.

В інших конфліктних зонах також намітилася тенденція до стабілізації. У листопаді був сформований новий уряд Бурунді, у який увійшли представники декількох сторін конфлікту, а у вересні уряд Судану й опозиційна Армія звільнення суданського народу підписали нову угоду про забезпечення безпеки в країні. Проте в Бурунді урядові сили й збройні угруповання вбили безліч мирних жителів, а конфлікт у суданській провінції Дарфур на заході країни призвів до загибелі сотень людей і появі сотень тисяч вимушених переселенців.

Військовий переворот у ЦАР, вчинений у березні за участю збройних угруповань із сусідньої ДРК, послужив причиною втручання армії Чаду й французьких військ матеріально-технічного забезпечення. Повідомлялося про численні позасудові страти й випадки сексуального насильства, відповідальність за які несуть кілька сторін конфлікту. В Уганді дії урядових сил проти збройного угруповання «Армія опору Господа» (АСГ) призвели до ескалації конфлікту на півночі країни. АСГ, як і раніше, викрадала дітей для набору в збройні формування й сексуальної експлуатації.

Повсюдна вбогість, високий рівень неграмотності й волаюча матеріальна нерівність залишалися для багатьох жителів Африки основними перешкодами, які заважали одержати доступ до правосуддя, освіти, медичного обслуговування й досягти гідного рівня життя. Політичне протистояння, у тому числі запекла боротьба за владу й ресурси, а також дискримінація призвели до економічної й політичної ізоляції величезної частини населення континенту, включаючи молодь. Незважаючи на кількаразові жести доброї волі й ряд важливих регіональних ініціатив по залученню державних і іноземних інвестицій, у тому числі в рамках Нового партнерства для розвитку Африки, уряди більшості країн не виконали своїх обіцянок. У результаті відособлені й найбільш уразливі групи населення все більшою мірою втрачали можливість досягти мінімальних стандартів гідного рівня життя.

Африка залишалася регіоном із найбільшим числом ВІЛ-інфікованих. У деяких країнах носіями вірусу були до 40 відсотків населення: страждання й загибель людей обіцяли прийняти катастрофічні масштаби, а здатність суспільства до стійкого розвитку виявилася під загрозою. Хоча в 2003 році в цій сфері намітився певний прогрес, більша частина держав і міжнародне співтовариство виявилися не в змозі надати ВІЛ-інфікованим Африки медичний догляд і антиретровірусні засоби, здатні запобігти передачі вірусу від матері до дитини.

Насильство відносно жінок, як і раніше, розглядалося як соціально прийнятне, а їх громадянські, політичні, економічні, соціальні й культурні права часто й грубо порушувалися. Таке становище істотно позначалося на можливості жінок реалізувати свої сексуальні й репродуктивні права або домогтися справедливості у випадку їхнього обмеження. Складність для того, щоб переконати партнера використовувати засоби безпечного сексу, а також велика вразливість жінок для сексуального насильства призвели до того, що відносне число ВІЛ-інфікованих серед них більше, ніж серед чоловіків тих же вікових груп.

Жінки повсюдно зіштовхувалися з дискримінацією в адміністративній і правовій сфері. У доказовому праві зберігалися подвійні стандарти в частині сексуальних «правопорушень», відомих за назвою «зіна» (тобто тих, що передбачають вступ у сексуальні відносини за обопільною згодою партнерів, що досягли статевої зрілості), а в деяких штатах Нігерії у зв'язку з абортами й викиднями жінкам висували обвинувачення в навмисному вбивстві.

Як наслідок, жінки, особливо мало забезпечені і малоосвічені, зіштовхувалися з великою загрозою бути засудженими й присудженими до страти або іншого жорстокого, нелюдського і принижуючого гідність покарання. Жінки й дівчинки залишалися найбільш вразливою групою населення в умовах збройних конфліктів і вимушеного переселення.

Вони піддавалися зґвалтуванням і іншим видам сексуального насильства з боку учасників різних сторін конфліктів у Бурунді, ДРК, Кот-Д'Івуарі, Ліберії, Судані, ЦАР, Уганді й інших країнах. Права жінок обмежувалися внаслідок нездатності держав вжити ефективних заходів по запобіганню сексуального насильства й забезпечити захист його жертв. У таких країнах, як ПАР і Свазіленд, порушення по більшій частині були пов'язані з недостатністю правової бази й неефективних методів роботи правоохоронних і судових органів. У Сенегалі жінки найчастіше зіштовхувалися із проблемами в одержанні медичної допомоги й компенсацій за збиток, нанесений їм і їхнім близьким родичам у ході конфлікту в південному районі країни Казамансе протягом декількох останніх десятиліть.

У ряді країн тривала робота над законопроектами по запобіганню домашнього насильства, однак вона, як і раніше, просувалася повільно. Нанесення каліцтв жіночим статевим органам у різних формах практикувалося в багатьох країнах, але лише окремі держави вживали ефективних заходів для того, щоб покінчити із цим звичаєм, незважаючи на зростаючий громадський рух по його викоріненню.

Лише в деяких країнах Африканського регіону політична опозиція безперешкодно користувалася правом на волю совісті, вираження думок і об'єднань. Як знаряддя політичних репресій уряду таких країн, як Камерун, Чад, Ерітрея, Ефіопія, Руанда, Того й Зімбабве, використовували неправомірні переслідування, довільні арешти й застосування надмірної сили проти демонстрантів. У ряді випадків по сваволі влади закривалися газети й радіостанції. Журналісти й правозахисники, як і раніше, зіштовхувалися з переслідуваннями з боку сил правопорядку, їх залучали до суду й затримували по обвинуваченнях у зловмисному наклепі, щоб змусити замовчати інакомислячих і заглушити критику дій і політики уряду. У деяких випадках затриманим відмовляли в праві на справедливий суд з міркувань «забезпечення безпеки». У ряді країн, наприклад, у Кенії, розроблялися закони, що допускали обмеження основних прав людини під приводом боротьби з «тероризмом».

У багатьох країнах, включаючи Бурунді, Зімбабве, Судан, Того, Ерітрею й Ефіопію, залишалися широко розповсюдженими випадки катувань і жорстокого поводження з ув'язненими. У цілому по регіону позиції судової влади були ослаблені, вона піддавалася політичному тиску з боку урядів, що намагалися заглушити голос опозиції. У грудні було ухвалене рішення призупинити членство Зімбабве в Британській Співдружності через незадовільну політику уряду цієї країни в галузі прав людини. Згодом Зімбабве вийшла зі складу Співдружності.

Разом з тим на регіональному рівні приймалися нові заходи, покликані зміцнити повагу до прав людини, у тому числі через втручання в конфліктні ситуації й посередництво в їхньому вирішенні, а також захист правозахисників.

Світова тенденція до скасування страти спостерігалася й в Африканському регіоні. У ряді країн вона була скасована законодавчо або не застосовувалася на практиці. Можливість для подальшого прогресу в цій сфері з'явилася в 2003 році у зв'язку з діяльністю субрегіональних міжурядових організацій, таких, як Економічна співдружність західноафриканських держав. Разом з тим значне число засуджених залишалися у в'язниці, чекаючи на страту. У Нігерії суди шаріату (ісламського закону), як і раніше, виносили смертні вироки на основі кримінального законодавства, що діє з 1999 року, а в Замбії 40 чоловік були присуджені до смерті по підозрі в причетності до спроби державного перевороту. Про проведення страт у цих країнах інформації не надходило. У Чаді були страчені дев'ять чоловік - уперше з 1991 року.

Правозахисники в Африканському регіоні, як і раніше, відігравали найважливішу роль у контролі дотримання прав людини й залученні уваги міжнародного співтовариства до випадків порушень. Після багаторічних вимог африканських і міжнародних неурядових організацій, що діяли за підтримкою Спеціального представника Генерального секретаря ООН по правозахисниках, Африканська комісія із прав людини й народів вирішила призначити комісара для спостереження за порушеннями прав правозахисників в Африці. Таким чином, комісія визнала їхню важливу роль і особливу потребу в захисті. Проте, до кінця року вона так і не прийняла відповідну декларацію й не запропонувала конкретного механізму захисту.

В 2004 році ситуація змінилася на краще. Є підбадьорюючі ознаки того, що перспективи загального економічного зростання в Африці поліпшуються, і в цьому є безсумнівна частка від виконання Угоди Котону. В 2004 році економічні показники в країнах Африки до півдня від Сахари були найкращими з 1998 року, причому темпи зростання 14 країн перевищили 5% (в 2002 році - тільки 10 країн), а в 13 країнах спостерігаються темпи зростання від 3 до 5%. Після встановлення відносного миру в Мозамбіку в 1992 році вдалося, завдяки стійкому зростанню, швидко скоротити масштаби вбогості, і число жителів Мозамбіку, що живуть нижче рівня бідності, скоротилося з 69% в 1997 році до 54% в 2003 році. Розроблювальні нові пропозиції по стратегії скорочення масштабів убогості (наприклад, у Танзанії) передбачає чітко позначену спрямованість на економічне зростання. Складність полягає в тому, щоб ці тенденції й успіхи були повторені й помножені у всіх країнах Африки, і в забезпеченні того, щоб економічний ріст супроводжувався поліпшенням положення бідних верств населення й призводив до стійкого розвитку.

В експорті країн Африки, як і раніше, переважають первинні сировинні товари, причому на частку енергоносіїв доводиться приблизно 40 відсотків, а на частку сільськогосподарської продукції - більше 25 відсотків експорту.

Лише деякі країни, такі як Замбія й Кенія, домоглися деякої диверсифікованості свого експорту, а частка продукції обробної промисловості в сукупному експорті Африки вже протягом тривалого часу залишається на рівні приблизно 30 відсотків, що набагато менше, ніж в інших регіонах, що розвиваються. Крім того, експорт продукції обробної промисловості із країн Африки має вузьку базу й характеризується низькою доданою вартістю; часто він представлений сировинними напівфабрикатами або продукцією, для якої відкритий пільговий доступ у промислово розвинені країни.

Разом з тим недавнє різке підвищення світового попиту на сировинні товари, можливо, призвело до того, що спеціалізація Африки на поставках сировини на якийсь час стала її перевагою. Хоча основними торговельними партнерами Африки залишаються промислово розвинені країни, з 1990 року частка її експорту в країни, що розвиваються, виросла більш ніж у два рази. Це цілком відповідає вимогам Угоди Котону, що передбачає розвиток внутрішньої торгівлі країн Африканського континенту й країн Африки із третіми країнами.

Країни, що розвиваються, купують дедалі більше африканської текстильної продукції й одягу, що нерідко розглядається як провісник експорту продукції обробної промисловості, і це служить гарною ознакою майбутнього зростання даного сектора. В імпорті Африки як із країн, що розвиваються, так і з розвинених країн домінуюче положення займає продукція обробної промисловості. В імпорті продукції обробної промисловості із країн, що розвиваються, переважають споживчі товари, але при цьому відзначаються значний імпорт машин і встаткування. Імпортовані споживчі товари, як правило, конкурують із продукцією вітчизняної промисловості, що викликає заклопотаність серед місцевих виробників, однак цей імпорт приносить вигоди африканським споживачам внаслідок низької вартості таких товарів.

Низькі показники експорту Африки, що спостерігалися дотепер, обумовлені багатьма факторами.

Нестабільна макроекономічна ситуація. Донедавна в країнах Африки до півдня від Сахари спостерігалися висока інфляція й великі дефіцити державного бюджету й рахунку поточних зовнішніх операцій, які вважалися причинами низьких експортних і загальноекономічних показників цього регіону. Для Африки характерна також більш слабка, ніж в інших регіонах, що розвиваються, кадрова база й інфраструктура, так само як і нормативно-правовій системі й управління. Ці проблеми, у сполученні із частими перекосами в економічній політиці, підвищують витрати на ведення комерційної діяльності в Африці. Саме тому країни ЄС не квапляться приймати товари з Африки, оскільки Угода Котону прямо передбачає заходи з боку урядів африканських держав, спрямовані на запобігання даних негативних процесів.

Антиекспортний ухил. Цей ухил зберігається, незважаючи на скасування багатьох нетарифних бар'єрів і зниження середнього рівня тарифів -- з 22 відсотків в 1997 році до 15 відсотків в 2006 році. Середній рівень тарифів залишається найвищим серед регіонів, що розвиваються, миру й приховує за собою значні розходження між країнами (з розкидом від декількох відсотків до майже 40 відсотків) і товарами (від нульової ставки до істотно більше 100 відсотків).

Каскадна структура тарифів. Ставки тарифів звичайно підвищуються зі ступенем переробки продукції. Каскадна структура тарифів ставить у невигідне положення сировинний сектор, особливо сільське господарство, що страждає також від знижених цін виробників внаслідок державної монополії на збут експорту (явище, що зараз набагато менше поширене, ніж колись внаслідок виконання африканськими державами Угоди Котону) і обмежень на імпорт і субсидій у промислово розвинених країнах. Така структура тарифів також створює стимули для заміщення імпорту в обробній промисловості.

Невдала політика. Африка намагалася запозичити схеми стимулювання експорту, які застосовуються в Азії й інших регіонах, і прагнула залучати промислово-інвестиційні інститути, наприклад шляхом створення інвестиційних консультативних рад. Однак, як представляється, ці заходи зробили слабкий вплив як на зовнішню торгівлю, так і на зазначені інституції. Схеми стимулювання експорту, які нерідко стають привабливим об'єктом для добування економічної ренти, із працею піддаються контролю в будь-яких умовах. Але африканські країни превстигли в цьому набагато менше інших країн, а там, де вони домоглися успіху, справа стосувалося звичайно продукції з пільговим доступом на ринки промислово розвинених країн, як, наприклад, у випадку Лесото, Мадагаскару, Малаві й Свазіленду.

Несприятливе ділове середовище. Хоча африканські країни знизили тарифи для країн, що мають статус найбільшого сприяння (СНС), вони могли б зробити набагато більше для поліпшення ділового середовища. Поки ці умови не покращаться, реформи економічної політики не будуть сприяти розвитку зовнішньої торгівлі. Наприклад, збитки від перебоїв в енергопостачанні становлять у середньому 6-7 відсотків від обсягу продажів у Замбії й Ефіопії й 10 відсотків і вище в Кенії, Сенегалі й Ерітреї. Поїздка з Найробі в Момбасу й назад, що повинна займати не більше 24 годин, віднімає в середньому 2,5 дні через пробки на дорогах і затримки на мостових вагах. У дослідженні, проведеному Ейфертом, Гелбом і Рамачандраном (2005 рік), відзначається повільний прогрес Африки в зниженні витрат на ведення діяльності в обробній промисловості. Корупція також є одним з істотних стримуючих факторів для комерційних інвесторів.

Недостатня конкурентоспроможність. Відносно високі ціни на незовнішньоторговельні товари й послуги в Африці роблять її зовнішньоторговельний сектор менш конкурентоспроможним. Відповідно до оцінок, наведеним у дослідженні Ейферта, загальний рівень цін (обумовлений за цінами на не зовнішньоторговельні товари, якщо ціни на зовнішньоторговельні товари встановлюються світовим ринком) у групі країн Африки на 31 відсоток вище, ніж можна було б очікувати, виходячи з рівня їхніх доходів. Подібне завищення реального обмінного курсу, одночасно з недоліком кваліфікованих кадрів і технічною відсталістю, очевидно, пояснює, чому продуктивність обробних підприємств у країнах Африки настільки нижче, ніж у компаній в інших регіонах.

Високі непрямі витрати. Ці витрати, що включають видатки на енергію, землю, транспорт, телекомунікації, безпеку, страхування й маркетинг, істотно скорочують чисту додану вартість африканських фірм (валову додану вартість за винятком непрямих витрат), знижуючи їх прибутки. Основним фактором, що обумовлює високі непрямі витрати, часто є слабка нормативно-правова система. У країнах з низькими непрямими витратами чиста додана вартість звичайно становить більше двох третин валової доданої вартості, тоді як в Африці ці витрати, як правило, знижують валову додану вартість африканських фірм у два рази. Таким чином, більшість країн Африки могли б домогтися більшого підвищення норми прибутку шляхом скорочення частки непрямих витрат у сукупних витратах до рівня Сенегалу (який характеризується високими показниками й щодо високою продуктивністю, хоча його показники ефективності значно нижче, ніж у Китаю), ніж за рахунок зниження у два рази витрат на робочу силу.

Останнім часом країни Африки стали вживати більш активні зусилля по розширенню торгівлі із сусідніми країнами, використовуючи для цього регіональні торговельні угоди (РТС). Фактично, хоча африканські країни й ведуть у цей час переговори з Європейським союзом із приводу висновку угод про економічне партнерство (УЕП), більшість РТС укладена між країнами Африки. У цей час на цьому континенті існує приблизно 30 таких угод, і кожна країна Африки до півдня від Сахари входить у середньому в 4 угоди.

У принципі РТС можуть принести країнам Африки значні вигоди, особливо країнам, що не мають виходу до моря, розвитку торгівлі яких могли б сприяти умови відносно транзитних перевезень у рамках РТС. Однак за деякими виключеннями, такими як Південноафриканський митний союз і нещодавно модернізований Західноафриканський економічний і валютний союз, африканські РТС погано складені й неадекватно реалізуються на практиці. Більшість із них стосується тільки тарифів, і навіть зниження тарифів часто передбачає численні виключення й тривалі перехідні періоди. Побоюючись зниження доходів, деякі країни відкладали зниження тарифів; іншим країнам виявилося важко виконувати численні, часто суперечні один одному зобов'язання, що випливають зі членства в декількох РТС.

ІІІ. Подальші перспективи розвитку торговельних відносин між ЄС та країнами Африки

В 2000 р. Європейський союз і група країн (АКТ) прийшли до рішення переглянути систему торговельних преференцій і замінити Угоду Котону новою Угодою про економічне партнерство (УЕП). Вона була укладена із шістьома регіонами АКТ і охопила 76 країн. Протягом першого тижня лютого 2007 року глави торговельних делегацій країн Африки провели в Брюсселі окремі зустрічі зі своїми колегами з ЄС для розгляду прогресу на переговорах і вироблення рекомендацій відносно наступного раунду дискусій.

ЄС наполягав на завершенні переговорів по УЕП до кінця 2007 року, стверджуючи, що, оскільки домогтися нового виключення буде складно, після цього односторонні преференції стануть уразливими для позовів у рамках ВТО. Незважаючи на це, перед зустріччю в Брюсселі деякі африканські країни просили про продовження кінцевого строку укладання УЕП на два або три роки замість грудня 2007 року. Ще зовсім недавно, 23-26 січня, зустріч між сторонами від ЄС і Західної Африки в Буркіна-Фасо зайшла в глухий кут через те, що Брюссель наполягав на дотриманні виначального крайнього строку.

Однак у лютому 2007 року в Брюсселі Західноафриканський і Центральноафриканський блоки погодилися на кінцевий строк у грудні 2007 року. Це було зроблено за умови, що домовленість про відкриття ринків буде супроводжуватися конкретними зобов'язаннями ЄС по фінансуванню програм допомоги, спрямованих на підвищення місцевого виробничого потенціалу, підтримку мер адаптації до лібералізації й полегшення введення нових правил. Як випливає з тексту угоди від 5 лютого між Західноафриканською групою й Брюсселем, "спільне визначення програм, що супроводжують УЕП, і їхнє фінансування Європейською комісією" буде "першочерговою умовою" для підписання угоди.

У ході обох серій переговорів сторони знову відзначили, що ціль УЕП полягає в розвитку, і зобов'язалися підготувати угоду, яка сприяла б стійкому розвитку, регіональній інтеграції й грамотному управлінню економікою, а також сприяла б торгівлі, залучала приватні інвестиції й прискорювала зростання. Зокрема, знову було заявлено про те, що "ключовими для розвитку питаннями" є конкуренція, інвестиції й державні закупівлі й що правила по цим трьох аспектах будуть включені в обидві УЕП. Ці питання були зняті з переговорів ВТО в рамках раунду Доха в 2003 році після того, як вони зіткнулися з активною протидією з боку більшості країн, що розвиваються.

Голови делегацій Західної й Центральної Африки погодилися знову зустрітися з сторонами, які беруть участь у переговорах від ЄС, у липні для підведення підсумків переговорів. За цей час вони негайно приступлять до роботи над юридичним текстом майбутніх угод і підготують до переговорів свої відповідні пропозиції про доступ до ринку.

За словами Комісара ЄС по розвитку Луї Мішеля (Louis Michel), "ця угода стане потужним інструментом розвитку. Вона підсилить потенціал, який торгівля й інвестиції представляють для розвитку цих країн і для регіональної інтеграції".

Однак країни АКТ виразили стурбованість з приводу декількох питань, пов'язаних з наслідками для розвитку торговельних угод, що включають взаємні зобов'язання по доступі до ринку, такими як можливість заповнення їхніх ринків продукцією ЄС і заподіяння збитку вітчизняної промисловості. Вони також стурбовані витратами по адаптації й реалізації, незважаючи на обіцянки допомоги. Офіційні особи з деяких найменш розвинених країн виразили занепокоєння із приводу самої доречності взаємності між країнами, що перебувають на настільки різних рівнях розвитку.

ЄС стверджує, він буде проявляти гнучкість і не буде домагатися повної взаємності у відкритті ринку або негайної реалізації зобов'язань по лібералізації.

Багато країн, що розвиваються, при гучній підтримці неурядових організацій заявляли, що ЄС пред'являє надто агресивні вимоги до країн АКТ. Широке коло громадських організацій активно виступало проти УЕП, стверджуючи, що вони нічого не зроблять для зниження бідності. Учасники Всесвітнього соціального форуму в Найробі в лютому 2007 року провели акцію протесту проти двосторонніх угод біля представництва ЄС.

Брюссель завірив африканські делегації в тому, що не відмовляється від своїх зобов'язань прийняти комплексні програми розвитку, які будуть супроводжувати УЕП. Європейська Комісія обіцяла починаючи з 2010 року виділяти 2 мільярди євро в рік країнам АКТ на сприяння торгівлі, які будуть спрямовані на навчання й створення інфраструктури для сприяння експорту.

Переговори між ЄС і окремими країнами АКТ почалися у вересні 2002 року; регіональні переговори почалися в жовтні 2003 року.

Угода вступить у дію в 2008 р. і визначить торговельні взаємини Європи з найбіднішими країнами світу .

У цей час стає очевидним, що одне лише розширення доступу на ринки не призведе до стійкого зростання експорту африканських країн, якщо воно не буде супроводжуватися серйозним нарощуванням виробничого й торговельного потенціалу. Африканські уряди могли б домогтися більшого в розробці та послідовному здійсненні реформи торгівлі, що є основною частиною їхніх стратегій скорочення вбогості. Вони могли б ужити подальших заходів з метою усунення перешкод на шляху торгівлі усередині Африканського континенту, поліпшення клімату для залучення внутрішніх і іноземних інвестицій і сприяння розвитку мікро-, малих і середніх підприємств.

Щоб задіяти механізм зовнішньої торгівлі, країнам Африки необхідно домогтися змін по декількох напрямках. Їм варто підтримувати макроекономічну стабільність і розвивати фізичну інфраструктуру й кадрову базу. Ще одним ключовим фактором є структурні реформи, що дозволяють знизити витрати на ведення комерційної діяльності (у тому числі за рахунок зміцнення системи управління, нормативно-правової основи й фінансового сектора). Однак оптимальний спосіб створення сприятливих для зростання зовнішньої торгівлі умов індивідуальний для кожної конкретної країни; кожна країна повинна сформулювати свій план, виходячи із власної стратегії скорочення бідності та сприяння економічному зростання. При цьому основну увагу варто приділити ослабленню обмежень в області пропозиції й адаптації до зрушень у світовому попиті.

Розроблювачі політики у всіх країнах Африки повинні продовжувати лібералізацію на недискримінаційній основі. Щоб зменшити ризик переорієнтації торгівлі внаслідок створення РТС країнам Африки варто різко знизити свої тарифи в рамках режимів найбільшого сприяння. Африканські експортери повинні мати доступ до найдешевшої імпортної продукції, для того щоб вони могли конкурувати на світовому ринку; їм необхідно ввозити іноземну технологію й «ноу-хау» і використовувати іноземні машини й устаткування, які часто неможливо одержати в партнерів по РТС. Хоча лібералізація зовнішньої торгівлі спричиняє витрати, пов'язані з адаптацією вітчизняних галузей до нових умов, вона також підвищує економічну ефективність у більш довгостроковій перспективі, що повинно більш ніж компенсувати ці витрати, особливо якщо при цьому проводяться й інші внутрішні реформи.

Для зниження зовнішніх тарифів необхідні погоджені зусилля, особливо в рамках митних союзів. Такі заходи мають особливе значення з огляду на те, що переговори в рамках Всесвітньої торговельної організації на сьогоднішній день перебувають у безвиході. Лібералізація зовнішньої торгівлі Африки повинна тривати і поширюватися також на нетарифні бар'єри, особливо дорожні застави й контрольно-пропускні пункти, що перешкоджають торгівлі між сусідніми країнами. Варто спростити правила деяких РТС відносно походження товарів і зробити їх більш прозорими. Аналогічні чіткі правила варто включити й у УЕП. Нинішні переговори про УЕП, які ведуться з Європейським союзом, надають виняткову можливість упорядкувати регіональні торговельні угоди, а в деяких випадках - об'єднати або скасувати їх.

У рамках широких реформ торгівлі країнам Африки на південь від Сахари варто продовжити роботу з полегшення обробки торговельних операцій на митних пунктах, спрощення митних процедур і вдосконалення організації торговельних операцій (зокрема, транспортування й складського зберігання). Підвищення якості роботи митної служби дозволить зменшити потенційні втрати доходів держави від зниження тарифів, у тому числі в контексті УЕП. Особливо велике значення має розширення податкової бази за рахунок скасування пільг.

Країнам Африки варто скористатися можливостями й узятися за вирішення завдань, що виникають внаслідок інтеграції інших країн, що розвиваються, у глобальну економіку. Розширення торгівлі Африки з іншими країнами, що розвиваються, допоможе нейтралізувати наслідки ерозії преференцій у промислово розвинених країнах. Зрив початого в Досі раунду торговельних переговорів не зупинить процес ерозії преференцій, оскільки промислово розвинені країни продовжують реформувати свою зовнішньоторговельну політику, а поширення РТС може навіть прискоритися.

Країнам Африки варто також знизити витрати на ведення комерційної діяльності для залучення промислово-інвестиційних інституцій із країн, що розвиваються, не тільки в ресурсодобувні галузі, але й у галузі обробної промисловості (де технології, застосовувані в країнах, що розвиваються, можуть виявитися більш прийнятними, оскільки вони розраховані на більшу трудомісткість). Розроблювачі й політики в країнах Африки повинні також уважно ставитися до будь-яких проявів у своїх країнах ворожої реакції на більш тісні торговельні й інвестиційні зв'язки з країнами, що розвиваються, й бути готовими продемонструвати, що ці зв'язки вигідні для економіки їхніх країн.

Що стосується міжнародного співтовариства, то йому варто збільшити допомогу в області зовнішньої торгівлі, щоб допомогти Африці перебороти вузькі місця в торгівлі, одночасно намагаючись відновити переговори в рамках ВТО. Допомога в області зовнішньої торгівлі, надавана у формі технічного сприяння, фінансування проектів і стабілізаційної підтримки при проведенні торговельних реформ, дозволить африканським країнам швидко реагувати на можливості, що відкриваються реформами зовнішньої торгівлі. Крім того, така допомога може сприяти розширенню регіонального співробітництва з метою подолання недоліків в інфраструктурі, координації регулювання суспільних благ і досягнення економії на масштабах.

Збільшення допомоги на розвиток зовнішньої торгівлі можна здійснити з використанням розширеної Інтегрованої системи технічної допомоги найменш розвиненим країнам в області торгівлі. У рамках цієї багатосторонньої ініціативи були проведені діагностичні дослідження торговельної інтеграції по ряду країн Африки до півдня від Сахари з детальним проробленням їхніх стратегій в області торгівлі. Реалізація цих стратегій повинна стати частиною національних стратегій скорочення бідності й сприяння економічному зростанню.

Члени ВТО дали згоду на особливе виключення, що дозволяє ЄС зберігати односторонні преференції для експортерів з АКТ. Однак дія цього виключення минає наприкінці 2007 року. На відміну від нього УЕП повинні сприяти поетапному переходу до двосторонньої вільної торгівлі між ЄС і кожним із шести блоків країн АКТ, і тому вони не зажадають аналогічного виключення.

Деякі спостерігачі за переговорами по УЕП думають, що, навіть якщо термін дії виключення Угоди Котону закінчиться до укладання угоди, інші члени ВТО навряд чи захочуть починати формальну процедуру позову проти торговельних преференцій для таких маленьких економік, якщо в них будуть підстави думати, що протягом одного або двох років буде досягнуто довгострокової згоди.

Висновки