Міжнародні відносини в роки світової економічної кризи (1929—1933 роки) та початок руйнації Версальської системи міжнародних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

201

1

198

Міжнародні відносини в роки світової економічної кризи (1929--1933 роки) та початок руйнації Версальської системи міжнародних відносин

План

1. Особливості світової економічної кризи 1929-1933 років

2. План створення пан-Європи А. Бріана: історія, сутність та результати

3. СРСР та пан-Європа А. Бріана

4. Новий репараційний план Юнга, його зміст та ліквідація репараційної проблеми

5. Робота Всесвітньої (Женевської) конференції з роззброєння, їі результати

1. Особливості світової економічної кризи 1929-1933 років

Світова економічна криза 1929-1933 років стала етапною подією у світовому розвитку. Вона була найбільшою і найглибшою в історії. Так, світове промислове виробництво знизилося в середньому на 45 відсотків, а торгівельне - на 56. Такого всесвітнього економічного потрясіння людство не знало ні раніше, ні після цього. Роботу втратило за час кризи 40 млн. осіб (у тому числі у США 17 млн. осіб, у Німеччині - 7,5 млн., у Англії - 4 млн., Японії - 3 млн.).

Найглибше криза вразила Сполучені Штати Америки -найбагатшу країну світу. Промислове виробництво у цій країні знизилося за роки кризи на 46 відсотків. Промислова криза переплелася з сількогосподарською. Так, у США з метою виходу з кризи було знищено у 1933 році 6,4 млн. свиней, 10,4 млн. акрів посівів, 10 тис. персикових дерев, зерно спалювали в топках локомотивів, молоко виливали в річки. І все для того, щоб зберегти прийнятні ціни на сільськогосподарську продукцію.

До промислової та сільськогосподарської кризи додався розлад фінансів, який спричинив відміну золотого стандарту.

Окрім соціально-економічного та фінансового розладу, криза 1929-1933 років викликала радикальні зміни у політичних системах низки країн. У Німеччині, Італії та СРСР утвердилися тоталітарні режими. У всіх східноєвропейських країнах, окрім Че-хословаччини, панували авторитарні політичні системи. Такий же авторитарний режим, названий салазарівським за іменем диктатора, існував у Португалії з 1928 року, в Іспанії розпочалася у 1936 році громадянська війна, яка завершилась встановленням авторитарного франкістського режиму. Загалом наприкінці 1933 року тоталітарні рухи та течії існували в тій чи тій формі у 34 країнах Європи. Практично лише країни Скандинавії, Великобританія, Франція, країни Бенілюксу й Чехословаччина залишилися несприйнятливими до всіляких тоталітарно-авторитарних режимів - від фашистських, нацистських до "народних", егалітарних і "санаційних" на зразок польського.

Світова практика переборення кризи 1929-1933 рр. дозволяє виділити принаймні два прямопротилежні шляхи виходу з неї: а) демократичний, тобто шлях зміцнення парламентських інституцій; це країни, в яких демократичні засади мали глибоке коріння та традиції. Серед них - СІЛА, Англія, Франція, Скандинавські країни; б) інший шлях - встановлення тоталітарних режимів. До цієї групи країн відносяться ті, які переживали у 1920-1930-х роках економічну та політичну модернізацію і у яких демократичні інституції мала короткотривалу історію, а тому виявилися неспроможними у протистоянні тоталітаризмові. Це - Німеччина (Веймарська республіка), Італії, СРСР. До речі, варто наголосити на тому, що провідні європейські країни недооцінювали нацизм і більш небезпечним вважали СРСР та можливість комуністичної революції в Німеччині. Чи не тому англійська газета "Дейлі мейл", оцінюючи прихід у Німеччину Гітлера, писала "Молоді сильні німецькі нацисти охороняють Європу від комуністичної небезпеки".

Рівночасно зазначимо, що тоталітарні держави плекали плани переборення внутрішніх проблем через зовнішню агресивну політику, тому складали найбільшу загрозу справі миру.

Так само прямим наслідком кризи 1929--1933 років став початок руйнації Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, оскільки гітлерівська Німеччина почне за уми-ротворчої політики європейських країн ревізію Версальського мирного договору - стрижня повоєнного міжнародного порядку.

Саме 1933 рік став переломним в історії міжнародних відносин. Здавалося, що прихід 30 січня 1933 року до влади у Німеччині Гітлера - це явище чисто німецьке. Насправді ж історія знала небагато подій, які б мали міжнародні наслідки такої ваги. Гітлер, легітимно зайнявши посаду канцлера, започаткував не просто найвідвертіший, найагресивніший націоналізм, але і утвердив новий підхід у царині міжнародних відносин.

Зовнішньополітичні плани Гітлера були загальновідомими: в загальних рисах - це об'єднання всіх німців та створення великої Німеччини, завоювання жтттєвого простору для німецької нації на Сході, і, нарешті, завоювання світового панування. Що могло стати на заваді цим планам? Передовсім дві принципово полярні групи держав: з одного боку - великі демократичні країни: Франція, Англія, США, які через нерозуміння або нестачу енергійності все ж воліли дотримуватися правової основи договорів, гарантій колективної безпеки, або, як США, ховатися в ізоляції, а з другого боку - СРСР, також не обтяжений моральними принципами, як і нацистська Німеччина, але ворожий як Німеччині, так і "буржуазним демократіям".

Тоді ж разом з Гітлером в Європі, на Далекому Сході до агресивних дій проти Китаю вдалася Японія, що означало створення другого вогнища війни. А на другому боці земної кулі президентом Сполучених Штатів було обрано Ф.Д.Рузвельта. До речі, він був при владі стільки ж, скільки й Гітлер. Рузвельт помер 12 квітня, а Гітлер покінчив життя самогубством 30 квітня 1945 року.

Після Паризької конференції 1919-1920 років у США гору взяли ізоляціоністські настрої та невтручання в європійські спра- ви. Франція була найбільш зацікавлена у збереженні Вер- сальсько-Вашингтонської системи мирних договорів, вступила в полосу власної внутрішньополітичної кризи. З початком світо- вої кризи її стрясали перманентні урядові кризи. Власне, Третя республіка Франції зжила себе, оскільки вона була запрограмо- вана на епоху процвітання, а з кризами не могла справитись. Падає роль Франції на міжнародній арені, союзи нею створені виявилися неефективними. Англія, у свою чергу, переорієнтовується на співпрацю з Співдружністю націй і в такий спосіб ди-станціювалася від справ в Європі та на Далекому Сході.

На тлі такої міжнародної ситуації, тобто британської "ми-ротворчості", французької інертності і американської нейтральності, німецький націонал-соціалізм розпочне активну підготовку до нової світової війни.

Аби запобігти загрозі, яку становило правління ультрана-ціоналістичного уряду в Німеччині, були можливими різні політичні рішення: утворення коаліції проти Німеччини або ж обмеження небезпеки з її боку шляхом укладення угод з нею. Спочатку була випробувана друга схема.

2. План створення пан-Європи А.Бріана: історія, сутність та результати

Йдеться про план пан-Європи, реанімований французьким міністром закордонних справ Арістідом Бріаном (1862-1932), адвоката за фахом. Свою політичну кар'єру він розпочав у 1880-х роках XIX століття в рядах соціалістичного руху. В 1920 році був обраний депутатом парламенту, а через чотири роки вперше став міністром. За участь у правому уряді був виключений з соціалістичної партії. Тоді разом з іншими незалежними соціалістами організував Республіканську соціалістичну партію.

Кар'єра А.Бріана як державного діяча безпрецедентна в новітній історії Франції: упродовж 1903-1931 років він 11 разів обіймав посаду прем'єр-міністра і 17 - міністра закордонних справ. Очолюючи французку дипломатію в 1925-1931 роках, Бріан був одним із ініціаторів та організаторів плану пан-Європи, Локарнської конференції, пакту Бріана-Келлога. Ці міжнародні акти, спрямовані на франко-німецьке зближення, заборону війни як засобу національної політики і зближення країн континенту, принесли А.Бріану славу "апостола миру" і пацифіста. За свою миротворчу діяльність він був удостоєний у 1926 році Нобелівської премії миру.

Проблема створення єдиної Європи, або Сполучених Штатів Європи, має свою історію. Перші політичні проекти об'єднання європейських держав відносяться до ХІУ-ХУПІ століття. Серед їхніх розробників: П'єр Дюбуа, суддя доби короля Франції Філіппа XIII; план об'єднання християнських держав короля Богемії Йіржі Подебрада (1420-1471). Радник короля Генріха IV герцог Сюллі запропонував "великий проект", а саме, утворення європейської федерації з п'ятнадцяти християнських держав. У 1795 році німецький філософ Еммануїл Кант запропонував "Проект вічного миру". Незважаючи на часові характеристики та відмінності, ці проекти були схожими за своїми структурними елементами: об'єднання держав; підпорядкування рішенням європейського Сенату або ж Сейму; арбітражне розв'язання конфліктів; утворення спільної армії для запровадження санкцій на ведення зовнішніх військових дій, приміром, проти Османської імперії.

Не цуралися подібних ідей теоретики-філософи XIX століття: Анрі Сен-Сімон (представник теорії утопічного соціалізму), П'єр Прудон (один з ідеологів анархізму). Французькому письменнику Віктору Гюго приписують піонерство у застосування терміна "Сполучені Штати Європи".

Всі вони керувалися романтичною ідеєю відновлення втраченої європейської ідентичності щляхом об'єднання, що, у свою чергу, створило б можливості для встановлення "вічного миру" на континенті.

Уперше питання про практичну реалізацію гасла "об'єднаної Європи" було поставленне після Першої світової війни. Саме війна, що мала глобальні масштаби, викликала економічну й політичну кризи, появу на світовій арені США з їхньою претензією на світове лідерство, жовтневий переворот у Росії, що відколов від Європи третину її території, створила умови для відродження ідеї європейської єдності як засобу відвернення наступних воєн, подолання криз.

Найактивнішу роль у пропаганді ідей "об'єднаної Європи" в післяверсальській Європі відіграв Панєвропейський союз, заснований 1923 року у Відні австрійським графом Річардом Ку-денхове-Калергі. Принципи та суть "об'єднаної Європи" австрійський граф виклав у книзі "Пан-Європа" (1923 р.), в якій передбачалося збереження за Європою провідної ролі на противагу як впливу більшовицької Росії, так і економічному домінуванню СІЛА.

Перший Панєвропейський конгрес зібрався 1926 року у Відні. На ньому були присутні делегати з 24 країн (бізнесмени, політики, промисловці). Активну роль у діяльності Панєвропейського Союзу у 1920-і роки відіграв міністр закордонних справ француз Арістід Бріан, який був обраний головою Віденського конгресу. У Франції тоді обговорювалося питання франко-німецького зближення, насамперед на економічній основі. За планами А.Бріана та канцлера Німеччини Густава Штреземана франко-німецький союз мав стати ядром більш глобального економічного об'єднання з залученням інших європейських держав.

Виступаючи 5 вересня 1929 року на Х-ій сесії Асамблеї Ліги Націй, А.Бріан запропонував "Меморандум про організацію Європейського федеративного союзу". Нове європейське об'єднання бачилося у формі конфедерації зі спільними органами управління, незалежними від Ліги Націй, компетенція яких не повинна була обмежувати національний суверенітет держав-членів. На відміну від початкових етапів тепер акцент робився на економічну співпрацю. А.Бріан висунув також ідею "спільного ринку" - системи тісної митної, фінансової і виробничої співпраці європейських держав. У розвиток ідей меморандуму було розроблено згодом проект пакту про економічний ненапад, тобто своєрідний варіант пацифістської політики в економічній сфері.

26 країн відгукнулися на бріанівський план Сполучених Штатів Європи. Проте тільки Югославія, Румунія, Болгарія, Чехословаччина, Греція прийняли його беззастережно. Інші держави висловлювали відповідні критичні зауваження.

Німеччина, приміром, побоювалася, що створений європейський союз увіковічнить її східні кордони; Італія - виступала лише за європейську співпрацю, але була проти створення федеративнних структур, оскільки це суперечило фашистським гаслам створення "Великої Римської імперії". Б.Муссоліні висловився також за прйняття до Ліги Націй СРСР та Туреччини.

Великобританія, у свою чергу, рішуче опонувала створенню надєвропейських органів і погоджувалася лише за "співробітництво" та періодичне скликання зустрічей європейських держав.

На пропозицію Франції та Югославії було створено "Комісію з вивчення Європейського союзу", яка працювала, недосягнувши позитивного результату, включно по 1931 рік. Це було відчутним ударом і для самого А.Бріана, який програв у травні 1931 року президентські вибори у Франції. Його звинувачували у політиці односторонніх поступок країнам, що програли війну. В березні 1932 року А.Бріана не стало.

3. СРСР та пан-Європа А.Бріана

Перші радянські постанови щодо бріанівського плану були такими: 1) виходити з того, що пан-Європа є нічим іншим, як продовженням (під прикриттям пацифізму) спільної антирадянської лінії капіталістичних держав; 2) розглядати пан-Євро-пу як віддзеркалення імперіалістичних суперечок, як віддзеркалення боротьби за панування в Європі і за її межами; 3) ініціатор пан-Європи - Франція - звинувачувалася у прагненні з допомогою цього плану зміцнити і розширити свої позиції на континенті на противагу Великобританії, а також протидіяти впливові Сполучених Штатів Америки в Європі.

Наступним свідченням ідологічних оцінок міжнародних відносин у роки світової економічної кризи та плану А.Бріана є виступ Сталіна на XVI з'їзді ВКПб (червень-липень 1930 року). "Вусатий вождь", підкреслюючи небезпеку війни, стверджував, що так званий пацифізм доживає останні роки, Ліга Націй гниє живцем, проекти роззброєння зазнають краху, а всі ініціативи Франції - пакт Бріана-Келлога, пан-Європи віддзеркалюють тенденцію підготовки інтервенції проти СРСР, а сама Франція є найагресивнішою і найвойовничішою країною світу.

Така негативна оцінка радянським керівництвом бріанівської ідеї не повинна дивувати. Кінець 1920-х років відомий як період серйозної конфронтації СРСР і "ворожого капіталістичного оточення". Це розрив дипломатичних відносин з Англією в травні 1927 року, погіршення стосунків з Польщею після замаху на радянського посла П.Войкова, розрив радянсько-китайських відносин у грудні 1927 року, прикордонний збройний конфлікт з Китаєм в 1929-1930 роках, виступи Папи Римського з критикою конфесійних переслідувань у СРСР, кампанія в США та країнах Європи проти "радянського торгівельного демпінгу". Все це широко використовуватиметься радянським керівництвом з тим, щоб оправдати свою стратегію підготовки до "неминучої війни" з капіталістичним світом. Комінтерн поставив завдання перед комуністами капіталістичних країн підготовку масових акцій на підтримку Червоної Армії в "майбутньому збройному конфлікті".

Весною 1931 року тональність радянських оцінок міжнародної ситуації змінилася у бік поміркованості. Це було, по-перше, пов'язано з французькою пропозицією СРСР долучитися до плану пан-Європи. По-друге, окреслювалася перспектива укладення за ініціативою А.Бріана франко-радянського пакту про ненапад та набуття ним чинності декретним порядком, тобто без парламентської ратифікації.

Проте через суперечності між провідними європейськими державами, які не хотіли надмірного посилення впливу Франції, угоду про європейський федеративний союз так і не було підписано. А після смерті А.Бріана план пан-Європа взагалі було знято з порядку денного міжнародного життя, як і укладення між Францією і СРСР пакту про ненапад та торговельного договору.

Об'єктивно на початку 1930-х років існував серед інших один із шляхів подальшого європейського розвитку, суть якого заключалася в укладенні регіональних блоків. У березні 1933 року прем'єр-міністр Англії Р.Макдональд висунув проект пакту чотирьох держав - Англії, Франції, Німеччини і Італії.

Після провалу панєвропейського союзу цю ініціативу ще раніше (восени 1932 року) запропонував Б.Муссоліні. Заявивши, що Ліга Націй не забезпечить мир через величезну кількість її членів, він висунув на початку 1933 року пропозицію укласти "пакт чотирьох" держав: Франція, Італія, Німеччина, Великобританія терміном на 10 років (щось на зразок " Священого Союзу", який керував Європою у XIX столітті). Мета створення "пакту чотирьох" - це збереження миру. Пропонувалися і механізми досягнення мети. Для цього - чотири вказані держави мали проводити спільну політичну лінію в усіх європейських та колоніальних питаннях. Стаття №2 "пакту чотирьохх " передбачала можливість перегляду мирних договорів у межах Ліги Націй. В одній зі статей пакту, запропонованого Муссоліні, передбачалась, що чотири держави погоджуються на ліквідацію військових обмежень Версалю, тобто рівноправність Німеччини в озброєнні. Німеччина радо пристала до цього пакту, адже тут йшлось і про ревізію військових положень Версальського мирного договору.

Даний проект для Франції мав зовсім інший зміст. Вона була зв'язана договорами з країнами, які виграли від Версальсь-ко-Вашингтонської системи мирних договорів - Румунією, Чехословаччиною, Югославією (Малою Антантою) та Польщею. 25 березня 1933 року ці країни заявили свою різку незгоду з муссолінівським проектом, оскільки великі країни вирішують долю малих без їхньої участі, а Польща ще до цього висловила протест з того приводу, що її не зараховують до розряду великих держав.

У цих умовах Франція запропонували свої зміни до пакту, відповідно до яких мова вже не йшла про спільну політику з усього комплексу європейських та неєвропейських питань, а лишень про "дієву співпрацю з метою підтримання миру, обмежену тільки питаннями, що стосуються чотирьох держав. У новому варіанті пакту вже не йшлося про рівноправність Німеччини в озброєнні.

15 липня 1933 року у робочому кабінеті Муссоліні відбулося підписання " Пакту чотирьох ". Після італійського дуче свої підписи під текстом поставили посли Англії, Франції і Німеччини.

В кінцевому результаті модифікований пакт не було ратифіковано. З цього приводу Муссоліні висловився 31 грудня 1933 року таким чином: "Якщо не можна переглядати договори за "пактом чотирьох", то вони переглядатимуться з допомогою їх величності гармат".

4. Новий репараційний план Юнга, його зміст та ліквідація репараційної проблеми

З початком економічної кризи в лютому 1929 року почав працювати новий репараційний план, підготовлений комітетом експертів на чолі з американцем Оуеном Юнгом, президентом морганівської "Дженерал електрик". Зауважимо, що Німеччина по мірі відновлення і стабілізації свого господарства домагалася збільшення термінів сплати репарацій та зниження сум щорічних платежів. До того ж нищівною критикою репараційних планів повною мірою скористалися націонал-соціалісти, які лякали німецьку спільноту міжнародною змовою проти Німеччини, проектами міжнародного сіонізму щодо вивозу німецької молоді в Африку для рабської праці тощо.

Новий репараційний план, названий планом Юнга, був прийнятий 7 червня 1929 року Гаазькою міжнародною конференцією і набрав чинності в січні 1930 року. Новий план мало чим різнився своїми цілями від попереднього дауесівського. Він встановлював загальну суму - 113,9 млрд. марок і час сплати їх протягом 59 років, тобто до 1989 року. Водночас було скасовано будь-які форми контролю над німецькою економікою та її фінансами. Визначалися джерела сплати репараційних платежів: з прибутків залізниць та державного бюджету. За планом Юнга щорічні сплати скорочувалися до 2 млрд. на період з 1929--1965 роки з тим, щоб у 1966-1988 роках Німеччина сплачувала суми, рівні щорічним борговим виплатам країн-отримувачів німецьких репарацій Сполученим Штатам. Таким чином, після 1966 року Німеччина фактично брала на себе виплату союзницьких боргів європейських країн СІЛА. До плану Юнга було додано постанову про дострокове виведення із Рейнської області союзницьких військ: розпочати у вересні 1929 року і завершити ЗО червня 1930 року, тобто на п'ять років раніше встановленого Версальським договором терміну. Останніми виводилися французькі війська.

Ще 1929 році Франція приступила до будівництва на кордоні з Німеччиною оборонної лінії довжиною 380 км, відомої як лінії Мажино (від прізвища французького міністра оборони А.Мажино), яку мали завершити в 1935 році, але яка так і не була добудована. Ця лінія Гітлера, як відомо, не зупинила.

Загальновідомо, що криза 1929--1933 років почалася восени 1929 року з фінансового краху на головній біржі світу на Уолл-стріт у Нью-Йорку. На Європу вона поширилася дещо пізніше, але її наслідки не були легшими. В Німеччині криза досягла свого апогею влітку 1931 року. Президент Німеччини Гінден-бург негайно звернувся до американського президента Гувера з заявою про фінансову неспроможність Німеччини. Гувер, у свою чергу, звернувся до держав і запропонував оголосити загальний мораторій на всі міжурядові борги та репарації терміном до 20 червня 1932 року. Та розмах кризи та її негативні наслідки зробили неможливим виконання плану Юнга.

Спеціалісти, в тому числі і французькі, стверджували, що Німеччина після завершення терміну мораторію все ж не зможе сплачувати репарації. Англія та Італія погодилися на принцип скасування репарацій. Франція опинилася в ізоляції. Було вирішено скликати у червні 1932 року міжнародну конференцію в Лозанні для роз'вязання даного питання. Якраз весною цього ж року у Франції відбулися парламентські та президентські вибори. На парламентських виборах перемогли ліві політичні сили (соціалісти, радикали) на чолі з Е.Ерріо, який був прихильником поміркованих поступок Німеччині щодо найбільш одіозних постанов Версальського мирного договору.

Лозаннська конференція проходила з 16 червня по 9 липня 1932 року, на якій було ухвалено, що Німеччина сплатить З млрд. марок упродовж 15 років, а також здійснить деякі промислові поставки, а після цього звільняється від будь яких репарацій. Насправді ж, Німеччина не виплатила навіть вказаних залишків. Із загальної репараційної суми в 132 млрд. марок золотом Німеччина сплатила станом на 1932 рік приблизно 22-23 млрд., із яких Франція отримала 9,5 млрд.

На Лозаннській конференції 1932 року європейці зажадали від Сполучених Штатів скасування всіх боргових зобов'язань часів Першої світової війни, які на той час склали разом з процентами 22 млрд. дол. Частка Великобританії становила 11,1 млрд. дол., Франції - 5,8 млрд., Італії - 2,4 млрд. Президент СІЛА Г.Гувер виступив з заявою, в якій наголошував на необхідності виконання фінансових зобов'язань і відсутності будь-якого зв'язку між німецькими репараціями і воєнними боргами. Проте упродовж 1932-1933 років Великобританія, а згодом ще 19 європейських держав припинили виплату воєнних боргів Штатам. Вірною своїм фінансовим зобов'язанням залишилась лише Фінляндія, яка продовжувала виплачувати США 9 млн. дол., що становило 0,05% загальноєвропейського боргу.

В роки світової економічної кризи на новий щабель піднялося протистояння між провідними державами за домінування на морі. "Договір 5-й", укладений на Вашингтонській конференції, встановлював приблизну рівновагу військово-морських сил між великими державами і припинив гонку, яка почалася в роки Першої світової війни та після неї, в найбільш дестабілізуючому класі морських озброєнь (лінкори) на Тихому океані. Проте ситуація у цій царині не залишалася статичною і сфера військово-морських озброєнь вимагала нового регулювання. Найперше необхідно було поширити обмеження на ті класи суден, які не були охоплені "договором п'яти" і які активно будувалися: крейсери, есмінці та підводні човни.

З цього приводу було скликано у Лондоні морську конференцію, яка працювала з січня по квітень 1930 року. її учасниками були країни, які підписали "договір п'яти" на Вашингтонській конференції (США, Японія, Англія, Франція, Італія).

Перша гостра суперечка зав'язалась між Францією та Італією. Італійський представник вимагав рівності свого флоту (всіх категорій кораблів) з французьким. Це дало б Італії суттєву перевагу, оскільки французький флот дислокувався у двох морях Північному та Середземному, тоді як Італія тримала весь свій флот у Середземномор'ї.

Франція обумовлювала свою згоду на італійські претензії та на скорочення програми воєнно-морського будівництва отриманням додаткових гарантій безпеки у формі, наприклад, укладення середземноморського пакту про ненапад і взаємні гарантії (за обов'язковою участю Англії).

Англія, як і США, відмовилися надати будь-які гарантії Франції. Таким чином, Італія та Франція згоди не дійшли і не взяли на себе відповідних зобов'язань щодо скорочення своїх військово-морських флотів.

Наступна проблема була пов'язана з Японією, яка вимагала, по-перше, надання їй права мати таку кількість воєнних крейсерів і допоміжних кораблів, тоннаж яких складав би 70 відсотків тоннажу американських кораблів таких же типів; по-друге, встановлення тоннажу японського підводного флоту в 78 тисяч тонн. США виступили проти. Конференція виявилася на грані зриву.

Почалися шляхом закулісних переговорів пошуки компромісних рішень. Врешті-решт, Японія погодилась з тим, щоб вона мала стосовно США 60 відсотків важких крейсерів, 70 відсотків легких крейсерів і есмінців і паритетну з США кількість підводних човнів водотоннажністю в 52,7 тис. тонн (тоннажність одного стандартного підводного човна становила тоді 2 тис. тонн).

Прикінцевий новий договір, відомий як Морський, був підписаний 22 квітня 1930 року трьома державами: Великобританією, США та Японією, який передбачав збереження вашингтонської пропорції (5:5:3) на крейсери та есмінці (сумарний тоннаж виглядав таким чином: 541,7 : 526,2 : 367,05). При цьому зберігався паритет між Англією, США та Японією у підводних човнах. Так само були здійснені подальші кількісні і якісні скорочення стосовно лінкорів. США, Великобританія і Японія зобов'язувалися не спускати на воду упродовж 1931-1936 років нові лінкори, здати на лом і переобладнання декількох лінійних кораблів з метою зменшення загальної їхньої кількості.

Франція та Італія відмовилися обмежувати кількість своїх крейсерів та підводних човнів.

Рішення Лондонської конференції можна вважати успіхом США. Знову підтверджувалася рівність англійського флоту з американським. Японське керівництво претендувало на більше, але погодилось на компроміс, тобто на обмеження чисельності своїх крейсерів та есмінців. Таким чином, status quo на Тихому океані був збережений ще на декілька років. Проте результати конференції і компромісна позиція японського уряду на ній викликали невдоволення військово-морських сил Японії, які наполягали на більших квотах флоту. Юко Хама-гуті, прем'єр-міністр, на якого поклали відповідальність за лондонську угоду з морських озброєнь, було вбито японським екстремістом. Разом з тим Японія взяла курс на прискорене будівництво морської авіації, зокрема, авіаносців. її військові витрати у 1929-1931 роках склали в загальному бюджеті 29 відсотків, тоді як в Англії - 24, СІЛА -21, Франції - 22, в Італії - 24 відсотки.

криза репараційний конференція роззброєння

5. Робота Всесвітньої (Женевської) конференції з роззброєння, Ті результати

Всесвітня конференція з роззброєння розпочала свою роботу 2 лютого 1932 року. В ній брали участь 62 країни, в тому числі не члени Ліги Націй - СІЛА та СРСР. Конференція розпочалась пленарним засіданням, на якому були утворені загальна комісія з представників усіх держав і політична комісія, до якої належали комітет з морального роззброєння, комісія з сухопутної зброї, комісія з ВПС, комісія з ВМС, комісія з видатків на національну оборону з комітетами по особовому складу, хімічній та бактеріологічній зброї.

Країни репрезентували свої плани. Французький план виголосив А.Тардьє, суть якого полягала в тому, щоб, по-перше, бомбардувальна авіація, важка артилерія та лінкори передавалися під командування Ліги Націй. Кожна держава могла використати цю зброю лише у випадку нападу на її території; по-друге, створення міжнародної поліції; по-третє, пропонувався арбітраж у конфліктних ситуаціях та застосування санкцій проти порушників договорів.

У відповідь на французький план Англія та СЛІА запропонували кількісне обмеження та якісне роззброєння, яке стосувалося передовсім ліквідації важкої зброї.

Німеччина вимагала для себе рівних прав в озброєнні або скорочення озброєнь інших країн до рівня, визначеного Вер-сальським мирним договором для німецьких збройних сил. Італія підтримала Німеччину. СРСР знову запропонував план повного та загального роззброєння. Японія висловилась проти будь-якого роззброєння.

Фактично учасники конференції розділилися на прихильників Франції і на прихильників Німеччини. Загальним недоліком стало те, що учасники конференції не змогли дійти згоди щодо визначення терміна "агресор".

У цих обставинах американський президент Г.Гувер висунув 22 червня 1932 року новий, конкретний план, відповідно до якого чисельність сухопутних військ скорочувалася на третину; важка артилерія - повністю. Щодо військово-морського флоту пропонувалося: на третину скоротити тоннажність і кількість лінкорів та підводних човнів; на чверть скоротити тоннажність авіаносців, крейсерів і есмінців. У військово-повітряних силах знищувалися всі бомбардувальники.

Але Англія була стурбована необхідністю скорочувати флот. Франція не підтримала американський план, для неї головним залишалася питання її національної безпеки.

Зрештою було прийнято компромісне рішення, запропоноване президентом ЧСР Б.Бенешем, і в якому мовилося лише про істотне скорочення світових озброєнь та про скорочення засобів агресії.

Німеччина відмовилася пристати до цих досить загальних пропозицій. 16 вересня 1932 року вона залишила конференцію. Для її повернення було скликано на початку грудня 1932 року спеціальну конференцію з п'яти держав (СЛІА, Великобританія, Франція, Німеччина та Італія), яка 11 грудня у прийнятій компромісній декларації визнала за Німеччиною, як і за іншими державами (мались на увазі насамперед Австрія, Угорщина і Болгарія), "рівні права в системі, що гарантує безпеку всіх народів за умови міжнародного контролю". Франції довелося йти на поступки.

В березні 1933 року (це вже після приходу в Німеччині до влади Гітлера) Англія запропонувала новий план роззброєння. Він передбачав скорочення до 200 тисяч чисельність армій провідних держав континентальної Європи: Франції, Німеччині, Італії, Польщі. Французьке керівництво запропонувало відстрочити терміном на чотири роки озброєння німецьких збройних сил важкою артилерією.

Німеччина виступила з запереченням і 14 жовтня 1933 року німецький уряд заявив про те, що залишає конференцію з роззброєння. 19 жовтня цього ж року Німеччина заявила про свій вихід із Ліги Націй, мотивуючи свій крок тим, що до неї ставляться як до другорядної країни. 12 листопада 1933 року політика Гітлера одержала на плебісциті підтримку 95 відсотків німців.

Конференція тягнулася без особливого успіху аж до червня 1934 року і завершилась безрезультатно. Конвенція про роззброєння не була прийнята. На цей час міжнародні відносини вже вступили в новий етап свого розвитку.

Размещено на Allbest.ru