Соціальна політика в Європейському Союзі

Підводячи підсумки сказаного в цьому параграфі, слід відзначити, що, навіть коли враховувати лише питання свободи переміщення для найманих працівників та свободи надання послуг, можна виявити широкий спектр вимог ринкової сумісності, з допомогою яких законодавство ЄС та рішення ЄСС втручаються у процеси розробки та реформування соціальної політики на рівні окремих країн. Кількість прикладів інших впливів заходів Єдиного ринку на держави суспільного добробуту можна легко збільшити у кілька разів, розглянувши, зокрема, обмеження, пов'язані з субсидіями, що виділяються на розвиток економічної активності у сфері регіональної політики. Наприклад, в Італії центральний уряд використовував стратегію надання податкових пільг на соціальне страхування для залучення інвестицій в регіон Мецоджорно. Хоча Комісія погодилась на продовження цієї практики до кінця 1993 p., згодом вона ініціювала в ЄСС судову справу, спрямовану на припинення такої практики, оскільки вона, на думку Комісії, є прикладом «нечесної конкуренції», 9). У 1993 та 1994 pp. у Бельгії було запроваджено зменшення відрахувань для компаній, що зазнають особливо гострої конкуренції на європейському ринку ЄСС поки що не розглядав). У 1998 р. з аналогічними бар'єрами зіткнулася Норвегія, що не є членом ЄС, однак входить до Європейської економічної зони, 10). Подібним чином потребують затвердження у Брюселі зміни в системі соціального страхування фермерів, оскільки ці зміни в неуніверсальній системі страхування можуть являти собою приховані секторні субсидії, особливо, коли вони є елементом пакета, що передбачає зниження цін на сільськогосподарську продукцію. Загальний висновок зрозумілий: весь спектр моделей соціальної політики, доступних суверенним державам суспільного добробуту і які належать до «джентльменського набору» традиційної політики, в межах багаторівневої структури ЄС заборонений або пов'язується зі значними витратами для держав-членів.

соціальний європейський інтеграція конкуренція

4. Європейська інтеграція та фактичні впливи на національні держави суспільного добробуту

На сьогодні Європейський Союз прямо втручається у європейську політику держав - членів двома способами: шляхом реалізації широкомасштабних власних ініціатив у сфері соціальної політики та шляхом оскарження тих елементів національних систем, що несумісні з процесами розвитку Єдиного ринку. Крім того, процес європейської інтеграції також забезпечує, можливо, дещо не такий прямий, однак не менш важливий вплив на соціальну політику держав-членів, оскільки економічна політика ЄС та реакції учасників соціального процесу на цю політику створюють тиск на національні держави суспільного добробуту. Оскільки згадані впливи є непрямими, їх важко оцінити, однак вони істотно впливають на загальну картину збільшення наднаціонального впливу на організацію соціальної політики на національному рівні.

Серед джерел тиску на держави суспільного добробуту в межах ЄС найчастіше згадують можливість того, що інтенсифікація інтеграції може призвести до «соціального демпінгу», дискусії стосовно якого не вщухають, хоча останнім часом вони певною мірою опинилися в тіні дискусій щодо «глобалізації». Термін «соціальний демпінг» означає наявність у фірм, які працюють у країнах з низьким рівнем соціальних витрат на оплату праці, можливості збивати ціни конкурентам, змушеним відраховувати значну частку своїх доходів на соціальні потреби, витісняти останніх з ринку, або спонукати їх переносити свою діяльність у регіони з низьким рівнем соціальних відрахувань, або примушувати їх до лобіювання своїх урядів з метою зменшення витрат на соціальне страхування. Як свідчить аналіз сценаріїв найгіршого розвитку ситуації, такі дії можуть призвести до утворення «спадної спіралі» у сфері соціального забезпечення і, як наслідок, формування рудиментарних національних держав суспільного добробуту за принципом найменшого спільного знаменника. Цією проблемою особливо стурбовані прихильники принципу існування в країнах ЄС соціальної політики, що спирається на високорозвинені держави суспільного добробуту, - наприклад, конфедерації профспілок, такі як «Deutscher Gewerkschafts-bund».

Існують деякі ознаки того, що зазначені види впливів призвели у США, де мобільність робочої сили та капіталу є значно вищою, ніж на сьогоднішній день в країнах ЄС, до істотного скорочення соціальних витрат. Незважаючи на пильну увагу, що приділяється цьому питанню, даних про те, що європейська інтеграція сприяє інтенсифікації процесів соціального демпінгу, майже немає. Як відзначають деякі спостерігачі, рівень витрат на соціальні потреби є лише одним з багатьох чинників, що впливають на інвестиційні рішення, і фірми не стануть здійснювати інвестиції в країни з низьким рівнем соціальних відрахувань, якщо вони не будуть обґрунтовані достатньо високим рівнем продуктивності найманих працівників. Те саме можна сказати і у зв'язку з розширенням Європейського Союзу на схід - що є другим за значущістю джерелом дебатів на тему соціального демпінгу. Слід розрізняти цінову конкуренцію та конкуренцію у сфері якості продукції. Неокласична теорія торгівлі стверджує, що країни з високим рівнем витрат на соціальні потреби можуть продовжувати реалізовувати свої стратегії доти, доки загальні умови забезпечують достатню прибутковість інвестицій. Однією з ознак невизначених наслідків інтеграції є той факт, що стурбованість північноєвропейських країн «ефектами сонячного поясу» знаходить своє відображення в аналогічній стурбованості південно-європейських країн «ефектами агломерації», які призводять до того, що більшість інвестицій спрямовується у найбільш заможні регіони Європи з розвиненою інфраструктурою та висококваліфікованою робочою силою.

Соціальний демпінг може призводити до виникнення більших побоювань, ніж можна було б сподіватися, враховуючи наявні дані. Натомість щодо деяких інших шляхів дії економічної інтеграції на національні системи соціальної політики можна стверджувати зворотне. Єдиний ринок заохочує до поступового руху в бік звуження діапазону ставок податку на додану вартість. В теорії уряди, що усвідомлюють зменшення доходів від ПДВ, можуть легко компенсувати його підвищенням інших податків, однак на практиці таке підвищення являє собою непросте завдання. Оскільки, з політичного погляду, легше підтримувати непрямі податки, нові правила можуть створити додаткові обмеження для бюджетів дер-жав-членів з цілком очевидними наслідками для соціальної політики на національному рівні. Ця проблема, ймовірно, є особливо гострою для Данії, де фінансування високорозвиненої держави суспільного добробуту здійснюється в основному за рахунок непрямих податків, а не відрахувань від заробітної платні. Як наслідок, такі країни, як Данія, Швеція, найактивніше опиралися підвищенню граничного рівня відрахувань від ПДВ в бюджет ЄС, оскільки прагнули спершу переконатися, що вони будуть у змозі фінансувати свої держави суспільного добробуту.

Рух у напрямі ЕВС, з його жорсткими вимогами до бюджетної дисципліни, також може призвести до скорочення обсягу соціальних витрат. Наприклад, для того, щоб мати змогу взяти участь в останньому етапі створення валютного союзу, Італії наприкінці 1990-х pp. довелося скоротити свій бюджетний дефіцит з 10 відсотків до приблизно 3 відсотків валового внутрішнього продукту. Необхідність скорочення бюджету послужила основним виправданням для спроб кількох італійських урядів запровадити у 1994 та 1995 pp. значні скорочення пенсій для осіб дуже похилого віку та інших соціальних благ. Схоже на те, що приєднання до ЕВС спонукало владу Італії до систематичної перебудови і реорганізації держави суспільного добробуту, яка діє у цій країні. Хоча у більшості інших країн необхідності у настільки радикальних коригуваннях бюджету не виникало, забезпечення відповідності критеріям конвергенції становило серйозну проблему майже для всіх них. В даному випадку, як і в попередніх, значення непрямих впливів ЄС оцінити важко. Урядам у будь-якому разі доводиться протистояти тискові в напрямі економії. Самі по собі критерії конвергенції, звісно, не вимагають скорочення бюджету - збільшення податків є цілком прийнятним шляхом їх задоволення, - однак вони істотно зміцнюють позиції тих, хто домагається такого скорочення.

ЕВС впливає не лише на соціальні програми на національному рівні; він також спонукає Співтовариство до підвищення активності у сфері боротьби з безробіттям; позиції Євросоюзу було символічно окреслено ще у 1997 р. в АД. Аналіз перспектив валютної інтеграції в Європі збігся у часі з дискусією про необхідність запровадження додаткових соціальних стратегій для компенсації регіональних дисбалансів, що могли виникнути у зв'язку з такою інтеграцією. ЕВС позбавляє національні уряди важливих макроекономічних політичних важелів, а макроекономічна ситуація в масштабах усього Співтовариства може сприяти виникненню серйозних проблем із безробіттям на регіональному рівні. Гнучкий механізм валютних курсів забезпечував можливість тонкої адаптації до місцевих економічних умов. Оскільки після утворення ЕВС ці інструменти ліквідуються, боротися з осередками регіонального безробіття на національному рівні стане складніше.

Джерелом ще одного непрямого впливу на національну державу суспільного добробуту є новостворений єдиний європейський ринок приватного страхування. 1 липня 1994 р. режим спільного ринку ЄС було поширено на системи приватного страхування на національному рівні. В результаті стрімкої хвилі трансграничних злиттів та придбань тут було створено висококонцентрований і взаємопов'язаний сектор страхування, що діє на європейському рівні, хоча й в основному, як і раніше, на дуже роздрібнених національних ринках. Інтегровані європейські ринки страхування дозволяють детальніше диференціювати власників страхових полісів за групами ризику і таким чином забезпечити їм дешевші і більш прибуткові поліси з меншими операційними витратами. Крім того, такий інтегрований приватний сектор зможе успішно конкурувати з 15 національними, внутрішньо сегментованими секторами державного страхування, що й самі часто виявляються втягнутими у спіраль дерегулювання і в такий спосіб уже змушені конкурувати з приватними ринками. Постачальники страхових послуг, маючи можливість перенесення діяльності у країни з більш сприятливими економічними умовами, збільшують свій вплив на національне законодавство у соціальній сфері. Водночас суперечності між регулятивним стилем в окремих країнах і зовсім іншими традиціями конкурентів-страхувальників з інших держав-членів можуть виявитися вельми інтенсивними.

Наслідки «державно-приватної» взаємодії у контексті радикальних змін у приватному секторі важко передбачити. Однак існують численні дані досліджень національних держав суспільного добробуту, які свідчать, що реформування ринків приватного сектора може у вельми драматичний спосіб вплинути на надання соціальних послуг державою. Державні та приватні страхувальники конкурують в основному у таких сферах, як професійні пенсії, страхування життя та додаткове страхування здоров'я. Найінтенсивніші неперервні, хоча й зовні непомітні, суперечності між державним та приватним страховими секторами пов'язані з визначенням межі, на якій «закінчується» базове страхування і починається додаткове. Приватні або конкуруючі державні страхувальники з інших країн можуть взяти на озброєння підхід, що дістав назву «економічної дії». Оскільки периферійна галузь «приватного страхування» з високою ймовірністю може розглядатися як економічна дія, свобода надання послуг та європейський режим заохочення конкуренції користуються у цій сфері переважним впливом. Це можна розглядати як одну із складових загального процесу, в межах якого рух до Єдиного ринку приводить до необхідності перегляду існуючих ліній розмежування між державною та приватною сферами. Держава суспільного добробуту, яка традиційно була основним місцем для встановлення згаданих демаркаційних ліній, внаслідок поступової і часто непрямої зміни границь між двома сферами, яка часто відбувається за межами сфери юрисдикції держави суспільного добробуту, також неминуче зазнає впливу.

Оцінити, які наслідки для держави суспільного добробуту у різних країнах матимуть ці різноманітні і непрямі впливи, доволі важко. Чимало потенційних проблемних галузей стосується майбутнього, деякі інші - такі як, наприклад, соціальний демпінг - важко оцінити, хоча з ними доводиться стикатися уже сьогодні. Слід зважувати тиск у напрямі реформ з величезними запасами гнучкості і стійкості держави суспільного добробуту. В результаті вимальовується картина, в якій національним урядам належить лише обмежений контроль над багатьма видами політики, що традиційно підтримувалися національними державами суспільного добробуту: макроекономічна політика, державні фінанси, податкова політика, а також система виробничих відносин. Все це змушує поставити під сумнів домінантні погляди на процес європейської інтеграції як на процес невпинного розвитку ринку, оскільки розробка соціальної політики вважається справою виключно національного рівня.

Увага вчених в основному зосереджена на зусиллях Комісії, спрямованих на запровадження соціального виміру у загальносоюзну політику або принаймні мінімальних стандартів соціальної політики. На сьогодні ці далеко не тривіальні заходи привели до змін у соціальній політиці дерхоїв-членів лише в кількох порівняно вузьких сферах; з них найсистематичніші сталися в галузі трудового права. Однак розширення сфер компетенції ЄС, підкріплене розширенням сфери використання ГКБ, свідчить про те, що «активний поріг», імовірно, було перейдено ще у 1990-і pp. He менш важливими, хоча й не такими видимими, були для соціальної політики наслідки розвитку Єдиного ринку. Вплив Єдиного ринку здійснювався як прямо, коли Комісія, національні суди та ЄСС намагалися поєднати політичну автономію держав-членів зі спробами створити єдиний економічний простір, так і непрямо, через вплив на структури підтримки національних держав суспільного добробуту.

Ми живемо у часи стрімких змін у відносинах між націями-державами та дедалі глобальнішою ринковою системою. «Центральним запитанням, на яке необхідно знайти відповідь, є: чи може суверенітет лишатися у незмінному вигляді, тимчасом як автономія держави постійно зменшується, чи, можливо, сучасна держава переживає період поступової втрати суверенітету?». В державах - членах ЄС державний суверенітет та автономія зменшуються паралельно. Цей процес відбувається непомітно і поступово, однак зміни у Співтоваристві в цілому дедалі більше обмежують національні держави суспільного добробуту. На сьогодні держави-члени все частіше усвідомлюють, що їхнім базам доходів загрожує небезпека, кількість варіантів вибору соціальних реформ постійно обмежується, чимало національних систем надання послуг змушені діяти в умовах нової конкуренції, а їхнім керівникам доводиться щоразу поступатися своїми можливостями контролю над процесами реалізації політики.

В результаті утворюється унікальна багаторівнева система соціальної політики з трьома характерними особливостями: політичним іммобілізмом і схильністю раз у раз потрапляти у «пастку спільних рішень»; важливою роллю судів у процесах розробки політики, а також надзвичайно тісною взаємодією з процесами формування ринку.

Передусім політики на європейському рівні істотно обмежені у своїх діях внаслідок скептичної позиції Ради, щільності існуючих зобов'язань щодо соціальної політики на національному рівні та обмеженості фіскальних і адміністративних можливостей ЄС. У порівнянні з будь-якою іншою багаторівневою системою, апарат формування соціальної політики на рівні ЄС має надзвичайно розвинений нижній ярус ієрархії. Порівняно слабкий «центр» має обмежені можливості формування позитивної соціальної політики. Як наслідок, розвиток соціальної політики є, ймовірно, більше результатом взаємного коригування та поступового пристосування, ніж керівництва з центру. Центр є джерелом різноманітних впливів та обмежень щодо розвитку соціальної політики і значно меншою мірою - чітких вказівок щодо позитивних дій.

Крім того, спостерігається істотне послаблення позицій держав-членів. Оскільки влада всіх видів, у тому числі й істотно негативного, тяжіє до європейського рівня, здатність урядів держав-членів розбудовувати свої держави суспільного добробуту так, як вони вважають за потрібне, також зменшується. Значні втрати автономії та суверенітету відбулися таким чином, що уряди держав-членів навіть не звернули на них уваги. В деяких випадках уряди держав-членів активно сприяли реалізації ініціатив, що призводили до розмивання суверенітету, - як це сталося, наприклад, з Італією, котра обстоювала внесення до Римського договору положень щодо збільшення мобільності робочої сили. Хоча уряди держав-членів нині намагаються опиратися деяким негативним, з погляду їхньої влади, наслідкам запровадження Єдиного ринку, їхня здатність діяти у такий спосіб обмежена, оскільки уряди остерігаються поставити своїми діями під загрозу досягнуті із значними труднощами вигоди європейської інтеграції. їхній опір виявляється додатково обмеженим завдяки ефекту незворотності дії інституційного механізму. Якщо країна стала членом ЄС, вона змушена виконувати всі постанови ЄСС і реалізовувати реформи лише з допомогою повільних та складних процедур, передбачених правилами Співтовариства. Поєднання втрати влади державами-членами з довготривалою слабкістю на європейському рівні, ймовірно, обмежує простір для інновативної політики. Як зауважив Фриц Шарпф : «Здатність Союзу до творення політики підвищилася далеко менше, ніж зменшилися можливості на рівні держав-членів». Уряди держав-членів і надалі можуть «вибирати», однак «меню» з часом стає дедалі більш обмеженим. В часи, коли контроль над соціальною політикою часто означає відповідальність за здійснення непопулярних заходів, уряди держав-членів іноді з готовністю погоджуються на угоди, які обмежують їхню власну свободу вибору. Враховуючи непопулярність режиму економії, уряди можуть вирішити, що збільшення можливості звинувачувати ЄС дозволить їм реалізувати зміни, про які в іншому разі вони б не насмілилися навіть думати. Рух у бік багаторівневої політичної системи відкриває нові перспективи для реалізації політики «уникнення звинувачень». Вважається, що всі ці зміни зміцнюють позиції керівників національного рівня за рахунок внутрішніх опонентів, і цілком можливо, що так воно і є. Однак у процесі звільнення від внутрішніх обмежень керівники національного рівня створили нові, які істотно звужують можливості вибору. Органи, відповідальні за ухвалення рішень як на національному, так і на наднаціональному рівнях, стикаються із серйозними обмеженнями своєї здатності втручатися у соціальну політику, оскільки вони частково «самі себе замкнули» завдяки попереднім крокам в напрямі інтеграції.

Другою важливою характеристикою формування соціальної політики в межах ЄС є те, що обмеження та вимоги, які встановлюються центром, надзвичайно ретельно обґрунтовані на законодавчому та судовому рівнях. Джерелом нової соціальної політики були однаковою мірою низка постанов ЄСС і процес реалізації ініціативи Комісії та Ради. Тоді як Комісія та Рада схильні до формування застійних явиш у соціальній політиці, інституційна будова ЄСС сприяє розвиткові активізму. Взявши до розгляду позов, ЄСС не може відмовитись від нього і ухвалює ексклюзивні рішення політичного характеру в рутинному порядку. Крім того, в Суді рішення ухвалюються простою більшістю і таємним голосуванням, що дає можливість уникати політичної нерухливості, типової для ЄС. Рішення ЄСС, пов'язані з первинним європейським законодавством, можна скасувати лише одноголосним голосуванням у Раді. Структура інституцій ЄС ставить ЄСС у центр всієї конструкції. Спроби вплинути на корпоратистську модель ухвалення політичних рішень становлять основу більшої частини драми, що оточує європейський соціальний вимір, проте донедавна бізнесові кола та профспілки майже не залучалися безпосередньо до ухвалення рішень, які фактично сприяли формуванню обмежувальних вимог щодо соціальної політики держав - членів ЄС. Однак схоже на те, що ситуація з часом змінюється.

Юридично орієнтовані стратегії» мали ту перевагу, що дозволяли залишити податкові, витратні та адміністративні повноваження на національному рівні. Слід, однак, наголосити, що подібний, орієнтований на судові рішення процес розвитку соціальної політики має свою власну специфічну логіку. Рішення, які ухвалюються в його межах, найімовірніше, відображають потреби доктринальної єдності не меншою, можливо, й більшою мірою, ніж предметні дебати стосовно бажаності тих чи тих результатів соціальної політики. Потенціал реформ, який будується довкола логіки ухвалюваних судових рішень, спрямованих на досягнення важливих цілей, може виявитися обмеженим. Крім того, суди в процесі вироблення рішень можуть мати меншу потребу в аналізі політичних обмежень. При цьому може виникнути небезпека, яка полягає в тому, що ініціативи Суду можуть вийти за межі толерантності важливих учасників політичного процесу в рамках системи. Зрештою, ускладнення централізованого ухвалення політичних рішень на рівні ЄС мало певні причини, і активізм ЄСС може викликати невдоволення. Це, звісно, є одним з аспектів нинішніх суперечок стосовно «дефіциту демократії».

І, нарешті, новостворена європейська багаторівнева система соціальної політики унікально пов'язана з процесом розбудови ринку. Звісно, в економіках змішаного типу соціальна політика завжди перетинається в багатьох комплексних напрямах з ринковими системами. Проте у минулому соціальну політику загалом розглядали, за висловом Карла Поланія, як елемент «спонтанних захисних реакцій» проти розширення ринкових зв'язків. Соціальні стратегії виникають як реакція на існування дефектів у ринкових відносинах.

Проте на рівні ЄС втручання у традиційні сфери соціальної політики здійснюються не у формі, передбаченій Поланієм. Навіть у таких сферах, як тендерні питання, де ЄС виступає з активістських позицій, політичні стратегії безпосередньо пов'язуються з участю в ринку праці, тимчасом як загальні питання сімейної політики ігноруються, незважаючи на те, що їх було докладно досліджено у «Спостереженнях щодо національної політики у справах сім'ї», які провадилися, починаючи з 1989 р. Натомість внаслідок виявлення централізму рішень, що стосувалися мобільності робочої сили та свободи ринку надання послуг, втручання ЄС у сфері соціальної політики здійснювалися в межах процесу розбудови ринку як такого. Ніколи досі на будову ринків настільки явно й інтенсивно не впливав розвиток ініціатив у сфері соціальної політики.

Як ми уже наголошували, загальний масштаб втручань ЄС був вельми екстенсивним. Ці втручання виявили той факт, що системи національних держав суспільного добробуту нині є елементами більшої, багаторівневої системи соціальної політики. Уряди держав-членів здатні істотно вплинути на цю систему, однак не в змозі її контролювати на 100 відсотків. Хоча управління соціальною політикою здійснюється на численних рівнях, специфічна будова ЄС за багатьма аспектами відрізняється від традиційних федеральних держав і характеризується слабким центром творення політики, орієнтованим на суди, способом регулювання і міцними зв'язками з процесами формування ринків. Унікальна політична будова ЄС призводить до утворення моделі творення політики, яка істотно відрізняється від будь-якої з моделей, що існують у національних державах суспільного добробуту.

Висновки

Зазначена трансформація відбувалася із застосуванням трьох процесів. Позитивної або активної реформи, що була наслідком соціально-політичних ініціатив, запроваджених у «центрі» Комісією та Радою, а також розширювальним трактуванням Європейським судом того, що згадані ініціативи означають; у 1990-х pp. повноваження, згідно з Договором, були зміцнені, що забезпечило єврокорпоратистську точку опори, спираючись на яку, Євросоюз та організації роботодавців змогли рухатись у бік активного центру. 2. Негативної реформи, яка реалізується шляхом встановлення з допомогою ЄСС вимог ринкової сумісності, котрі обмежують і коригують соціальну політику держав-членів. Як позитивні, так і негативні ініціативи створюють прямий тиск на національні держави суспільного добробуту через нові інструменти європейської суспільної політики, нарешті: 3. Процес європейської інтеграції створює цілий спектр непрямих впливів, які хоч і не вимагають, у юридичному розумінні, однак заохочують зміни національних держав суспільного добробуту. Ці «екологічні» впливи спонукають до дій національні держави суспільного добробуту, однак не пов'язані з розвитком інструментів соціальної політики на європейському рівні.

У першому підрозділі ми коротко розглянемо спершу мінімальні прямі спроби розробити активну європейську соціальну політику. Як і інші дослідники, ми підкреслюємо серйозні перешкоди, що стояли на заваді створенню такої політики: інституції, які ускладнювали процес реформи; обмежені фіскальні ресурси; ревний захист державами-членами «державотворчих» ресурсів та несприятливий розподіл впливу між зацікавленими групами. Проте у 1990-і pp. спостерігалося істотне зростання активного потенціалу та збільшення ступеня суспільного зацікавлення цією політичною сферою. У другому підрозділі ми проаналізуємо процес вироблення, як ми їх називаємо, «вимог ринкової сумісності» - законодавчих перешкод для тих аспектів національних держав суспільного добробуту, котрі суперечать вимогам Єдиного ринку щодо необмеженої мобільності робочої сили та необмеженої конкуренції у сфері послуг. У третьому підрозділі ми розглянемо, яким де-факто є вплив на національні системи. Цей вплив є наслідком дії таких чинників, як конкурентні вимоги щодо адаптації національних економік та їхнього інституційного середовища до вимог Єдиного ринку, а з 1 січня 1999 p. - до потреб зони єдиної валюти для одинадцяти держав-членів. У заключному параграфі проаналізуємо разом ці аргументи і спробуємо виявити характерні риси нової багаторівневої системи соціальної політики, що формується на наших очах.

Позитивні ініціативи центру розроблялися і розробляються у відповідь на всі серйозні і очевидні соціальні конфлікти, починаючи з моменту заснування Європейського Співтовариства. Наприклад, Римський договір 1957 р. викликав серйозні заперечення у французької Національної асамблеї частково внаслідок того, що його слабо розвинений суспільний розділ загрожував високорозвиненій французькій державі суспільного добробуту. Спроби негативної інтеграції в історичному аспекті є менш видимими, однак спостерігаються так само давно. Координація правил, що регулюють мобільність робочої сили, знайшла своє відображення в одному з найдавніших законодавчих актів ЄСТ 1958 p., хоча аналогічні заходи у сфері надання послуг були вжиті лише у середині 1980-х pp. і сягнули максимального розвитку наприкінці 1990-х pp. Зрозуміла річ, непрямі впливи третьої категорії, представлені у табл. 10.1, виникли порівняно недавно, оскільки необхідною умовою їх виникнення була інтенсифікація інтеграційних процесів.

Размещено на Allbest.ru