Міжнародний рух капіталу: сутність, форми

50

Размещено на http://www.allbest.ru/

“Міжнародний рух капіталу: сутність, форми”

ЗМІСТ

Вступ

1. Теоретичні основи процесів міжнародного руху капіталів.

1.1 Сутність, чинники та форми міжнародного руху капіталу.

1.2 Причини та динаміка міжнародної міграції капіталу

2. Аналіз сучасного світового ринку позичкових капіталів.

2.1 Міжнародний ринок інвестиційних ресурсів та його структура

2.2 Економічні ефекти прямих закордонних інвестицій

2.3 Позичковий капітал у міжнародній економіці

3. Проблеми та перспективи участі України в процесах міжнародної міграції капіталу.

Висновки

Список використаних джерел.

Додатки

міжнародний капітал міграція інвестиція позичковий

ВСТУП

Тісне переплетення окремих складових світового господарства та його чітко визначена однорідність приводять до злиття національних економічних систем і створення їх аналога на міжнародному рівні. Отже, в межах світової економічної системи, яку формують взаємозв'язки між національними ринками ресурсів і продуктів, сімейними господарствами і фірмами, державними інституціями і фінансовими ринками, відбуваються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні, політичні, культурні та інші відносини. На їх ґрунті розвивається, зокрема, міжнародна інвестиційна діяльність, що пов'язана з вивозом капіталу (однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди).

Сучасний етап розвитку України відбувається в умовах потужних процесів інтернаціоналізації. Минуле десятиріччя внесло істотні корективи до міжнародних відносин, зокрема до темпів зростання обсягів міжнародної міграції капіталу (ММК).

Сьогодні важливою умовою подолання недоліків сучасного соціально-економічного стану України більшістю вчених-економістів і практиків визначено забезпечення залучення Україною розширених потоків іноземного капіталу. Вагомий внесок в дослідження цих питань зробили такі вітчизняні вчені-економісти як О.Гаврилюк, В.Геєць, Б.Губський, М.Дудченко, Б.Луців, Ю.Макогон, В.Новицький, І.Школа, О.Шнирков та інші. Варто також вказати на значний теоретичний внесок в дослідження питань ММК, здійснений іноземними вченими-економістами: Даннінгом Д., Коузом Р., Ліндертом П., Мьоллерсом Ф., Нортом Д., Портером М.

Віссю досліджень, що стосуються розв'язання вітчизняних проблем, є пошук можливостей поліпшення інвестиційного клімату і пожвавлення ділової активності. З урахуванням об'єктивних законів розвитку економічних систем, які визначають розвиток процесів інтернаціоналізації та лежать в основі міжнародного розподілу факторів виробництва, принциповим є розуміння того, що участь національної економіки в процесах міжнародної міграції капіталу повинна розглядатися не тільки з позицій ввезення капіталу, але й в контексті необхідності забезпечення вигідної для національної економіки вільної ММК, що припускає забезпечення передумов для вільного вивозу капіталу у тісному зв'язку з принципами національної соціально-економічної і політичної безпеки. Саме тому важливим є розгляд питань участі країни в ММК із позицій інтеграції, що у числі іншого передбачає досягнення системності руху капіталу, зокрема: упорядкованості і сталості актів міжнародного руху капіталу; показу їх як безупинного причинно-наслідкового ланцюга, і, отже, єдиного процесу.

Разом з тим розширення взаємодії між національними економіками в розподілі капіталу є об'єктивною основою їх загальноекономічної інтеграції. Така взаємодія може стати основою повномасштабної загальноекономічної інтеграції.

Головною метою дослідження є аналіз зародження, розвитку та сучасного стану міжнародної міграції капіталів в світі та перспектив інтеграції України в потоки ММК. Завдання дослідження: дослідити теоретичні основи процесів міжнародного руху капіталів, проаналізувати сучасний ринок інвестиційних ресурсів і його структуру, визначити проблеми та перспективи участі України в процесах міжнародної міграції капіталу.

Об`єктом дослідження обрано міжнародну міграцію капіталів як системну категорію світової економіки.

Предметом дослідження є сучасні тенденції міжнародної міграції капіталів в світі, економічні та організаційно-фінансові засади участі України в процесах ММК.

Методологічну основу роботи становить діалектичний метод наукового пізнання, загальнонаукові методи пізнання (аналіз і синтез, порівняльний, метод узагальнення даних, системний підхід). Дослідження побудоване на методологічних засадах економічної теорії, теорії світової економіки тощо.

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОЦЕСІВ МІЖНАРОДНОГО РУХУ КАПІТАЛІВ

1.1 Сутність, чинники та форми міжнародного руху капіталу

Інтернаціоналізація економічних процесів приводить до активізації руху між країнами не тільки товарів і робочої сили, а й капіталів. В умовах сьогодення вільне та ефективно регульоване переміщення капіталів у світових масштабах є необхідним моментом та одним із основних факторів розвитку міжнародної економіки.

Міжнародна міграція капіталу (ММК) -- виток частини капіталу з товарно-грошового обігу однієї країни та його застосування у відтворювальному процесі іншої країні з метою максимізації ефективності використання, зокрема, середньої норми прибутку. Саме завдяки ММК в сучасних умовах суб'єкти господарювання мають доступ як до національних, так і до міжнародних інвестиційних та кредитних ресурсів, які акумулюються і перерозподіляються переважно через міжнародні фінансові ринки [15, с. 558].

В економічному сенсі вона постає: як система відносин між країнами та їх господарюючими суб'єктами, через яку здійснюється мобілізація (акумуляція), перерозподіл і використання грошових коштів з метою одержання їх власниками доходу тощо; як рух одного із факторів виробництва у сфері міжнародних відносин між державами, кредитно банківськими установами, фондовими біржами і підприємствами різних країн. Крім того, міжнародну міграцію капіталу розглядають, з одного боку, як вкладення відносно надлишкових, переважно фінансових, ресурсів за межами національної території з метою систематичного одержання більшої маси додаткової вартості (норми прибутку), створеної працівниками країни, в яку був вкладений капітал, а з іншого - як необхідність використання міжнародного кредиту, що обумовлюється потребами МПП.

На відміну від зовнішньої торгівлі, яка отримала широке розповсюдження ще в докапіталістичний час, вивіз капіталу стає можливим лише на вищих стадіях розвитку капіталізму, коли в найбільш розвинутих країнах внаслідок стрімкого економічного піднесення створилися значні запаси капіталу, інвестиційні потреби внутрішнього ринку було майже повністю задовільнено й сформувалося відносно надлишкове нагромадження.

У розвитку даного процесу науковці 15, с. 558 умовно виділяють 3 етапи.

Перший етап. Кінець XVII -- початок XVIII ст., коли відбулося первісне накопичення капіталу й настав період активного розвитку капіталістичних товарно-ринкових виробничих відносин. З цього часу майже до гінця XIX ст. капітал рухався виключно в одному напрямку (із метрополій в колонії), а його вивіз носив переважно обмежений та випадковий характер.

Другий етап охоплює період з кінця XIX до середини XX ст., коли капіталістичні виробничі відносини набули значного поширення. Процес руху капіталу на зазначеному етапі здійснювався в двох взаємопротилежних напрямах: з промислових країн в країни, що розвиваються, та навпаки. Вивіз капіталу проявив себе як типове, загальне та систематичне явище, що характеризується відносно сталими закономірностями функціонування і розвитку.

Третій етап розпочався з середини 50 -- на початку 60-х рр. XX ст. Сучасні темпи росту експорту капіталу в усіх його формах випереджають темпи росту товарного експорту та темпи росту ВВП в промислово розвинутих країнах. Характерною особливістю сучасної ММК є те, що більшість країн одночасно виступають в якості як експортерів, так й імпортерів капіталу. До того ж експорт капіталу викликає значний за обсягами зворотний рух капіталів у вигляді відсотків по кредитах, підприємницького прибутку, дивідендів по акціях.

Звертаючись до визначення об'єктивної основи ММК, слід зазначити, що такою є нерівномірність економічного розвитку країн, яка на практиці проявляється:

в нерівномірності накопичення капіталу в різних країнах, зокрема, в його відносному перенакопиченні в окремих країнах;

в невідповідності попиту на капітал, його пропозиції в різних ланках глобального економічного середовища. Відмінності у кон'юнктурі внутрішніх ринків капіталу відбиваються на різній “продуктивності” капіталу -- ставці відсотка й визначають вектор руху: капітал прямує звідти, де його продуктивність нижча, туди, де вона вища15, с. 559.

Сучасні науковці15, с. 559 виділяють дві групи факторів, які впливають на сучасний розвиток ММК:

1) фактори економічного характеру:

- розвиток виробництва та необхідність підтримання сталих темпів економічного росту;

- глибокі структурні зрушення як у міжнародній економіці, так і в економіці окремих країн;

- поглиблення міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва:

- діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК);

2) фактори політичного характеру:

- лібералізація експорту (імпорту) капіталу, що має місце у вільних економічних та оффшорних зонах;

- політика індустріалізації в країнах “третього світу”;

- політика економічних реформ (приватизація, підтримка малого та середнього бізнесу тощо).

За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділяються на державні (офіційні) й недержавні (приватні) 12, с. 201.

Державний капітал -- це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал -- це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це -- інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

За характером використання капітал поділяється на:

а)підприємницький;

б)позиковий.

Згідно з цим основними формами вивезення капіталу є (рис 1.1):

а)вивезення підприємницького капіталу;

б)вивезення позикового капіталу.

50

Размещено на http://www.allbest.ru/

50

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.1 Форми вивезення капіталу 12, с. 202

Підприємницький капітал -- це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни.

Позичковий капітал вивозять у формі короткотермінових або довготермінових позик та кредитів. Це дає можливість отримувати фінансовий дохід у вигляді відсотка, але не призводить до утворення за кордоном власності 14, с.658.

Залежно від ступеня реально здійснюваного контролю за діяльністю створених підприємств розрізняють прямі та портфельні інвестиції.

Прямі інвестиції вкладаються переважно в акції промислових, торговельних та банківських підприємств, що забезпечує володіння або певний контроль вкладника над діяльністю цих підприємств 19, с. 411. За міжнародною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята у розмірі 25%, за американською статистикою -- 10%, а за австралійською та канадською -- 50% 12, с. 202.

Отже, за кордоном створюються зарубіжні фірми у вигляді дочірньої компанії, асоційованої компанії, відділення або в інших формах.

Дочірня компанія реєструється за кордоном як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Але контролює її батьківська компанія, оскільки вона володіє основною частиною її акцій або всім її капіталом.

Асоційована компанія, або її ще називають змішаною, відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій.

Відділення не є самостійними компаніями та юридичними особами і на всі 100 % належать батьківській фірмі.

Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50 % -- іноземному інвестору і 50 % -- місцевому -- компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50 % акцій -- змішаним підприємством з участю іноземного капіталу 12, с. 203.

Зарубіжні портфельні інвестиції представляють вкладення капіталу в іноземні цінні папери підприємств у розмірах, при цьому інвестор не отримує реального контролю над об'єктом інвестування 18, с.313. Такими цінними паперами можуть бути:

а)акціонерні цінні папери;

б)боргові цінні папери: облігації; прості векселі; боргові зобов'язання; інструменти грошового ринку -- казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, фінансові деривативи -- опціони, варанти, ф'ючерси, тощо.

Портфельні інвестиції характерніші для приватного підприємницького капіталу. Вони мають високу ліквідність, тобто цінні папери швидко можуть бути перетворені в готівку.

Існує міжнародний ринок позичкових капіталів, який можна визначити як систему ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію та перерозподіл позичкових капіталів між країнами. Він охоплює такі сектори:

- світовий грошовий ринок - здебільшого міжбанківські операції терміном від одного дня до одного року;

- ринок євровалют;

- світовий фінансовий ринок - емісія та розміщення цінних паперів терміном на 7-15 років.

Найпоширенішими формами міжнародного кредиту є лізинг, факторинг, кредити за компенсаційними угодами. Операції на міжнародному ринку позичкових капіталів оформляють векселем, банківськими акцептами, депозитними сертифікатами, облігаціями, євронотами, кредитними гарантіями тощо 12, с. 109-110.

Залежно від термінів користування кредитом міжнародні кредити поділяються на короткотермінові (до одного року), середньотермінові (1-5, а в деяких країнах і більше років) та довготермінові (понад терміни користування середньотерміновими кредитами). За призначенням міжнародні кредити поділяються на комерційні (безпосередньо пов'язані із зовнішньою торгівлею та послугами), фінансові (валюту можна використовувати на будь-які потреби, зокрема на погашення заборгованості, купівлю цінних паперів, інвестиції) та проміжні (призначені для змішаних форм вивезення капіталу, товарів, послуг). Залежно від техніки надання розрізняють кредити наявними грішми (їх часто називають готівковими, хоч валюту з одного банківського рахунку на інший перераховують безготівковим способом), акцептні (у формі акцепту векселя імпортером чи банком), а також консорціумні кредити у формі депозитних сертифікатів, облігаційних позик тощо.

Міжнародний кредит має три субформи:

- пільговий кредит, тобто кредит з певними пільгами щодо терміновості, величини та форми сплати процентів; він надається за нижчими ставками, ніж ринкові, і часто на триваліший термін, ніж звичайно;

- звичайний закордонний кредит, тобто позика усталеного типу, що надається за кордон тамтешньому суб'єктові на умовах повернення та платності;

- портфельні інвестиції, але у частині капіталовкладень у боргові цінні папери 12, с. 112.

Ще однією формою експорту капіталу можна назвати міжнародну економічну допомогу. Міжнародна економічна допомога - це надання капіталу в грошовій і товарній формі суб'єктами однієї країни у власність суб'єктам іншої країни на умовах безоплатності, неповернення, тобто безвідшкодності. Міжнародна економічна допомога має свої форми:

Фінансова допомога - це надання коштів у вигляді безоплатного кредиту чи безвідшкодного фінансування суб'єктами одних країн суб'єктам інших країн для здійснення певних соціально-економічних програм та технічних проектів. Фінансова допомога надається у вигляді:

сум коштів, переданих платникові податку згідно з договорами дарування чи іншими договорами, які не передбачають відповідної компенсації чи повернення таких коштів (за винятком бюджетних дотацій і субсидій), або без укладання таких угод;

суми безнадійної заборгованості, відшкодовані кредиторові позичальником після її списання;

суми заборгованості платника податку перед іншою юридичною або фізичною особою, не стягнена після закінчення терміну позивної давності;

кредити або депозити, надані платникові податку без встановлення термінів повернення його основної суми за винятком кредитів, наданих під безтермінові облігації, та депозитів до запитання в банківських установах.

Матеріальна допомога - це безоплатна передача суб'єктами одних країн суб'єктам інших країн товарів і послуг виробничого та побутового призначення.

Як бачимо, два види експорту капіталу знаходяться на перетині форм експорту, але їхні складові мають чітку відмежованість за формами. У той же час капітал, що експортується, за приналежністю поділяється на державний і приватний. Приватний капітал частіше експортується у підприємницькій і позичковій формі, ніж у формі матеріальної допомоги. Державний капітал має дещо іншу тенденцію 14, с. 110-111.

1.2 Причини та динаміка міжнародної міграції капіталу

Міжнародна міграція капіталу (експорт та імпорт) зумовлена зовнішніми та внутрішніми причинами. Одні з них викликають необхідність чи потребу його вивезення за кордон, а інші -- ввезення з-за кордону. Дослідження показують, що причини експорту та імпорту капіталу переважно перетинаються, хоча їхні остаточні ролі бувають різними. Мета залучення іноземного капіталу визначається пріоритетами, що встановлені програмами економічного розвитку країни.

В основі міжнародної міграції капіталу лежить бажання отримати більший прибуток, ніж у країні походження капіталу, або забезпечити високоефективну роботу національних підприємств. Тому основними причинами міжнародного руху капіталу можна вважати:

- відносний надлишок капіталу на національних ринках, що перешкоджає високоприбутковому його використанню;

- попит на капітал, який не збігається з його пропозицією в різних ланках світового господарства, що зумовлено нерівномірністю економічного розвитку держав;

- різницю у витратах виробництва в різних країнах внаслідок різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати тощо;

- інтернаціоналізацію виробництва;

- зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпечення сировиною своїх підприємств;

- відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн, що сприяє вивезенню або створенню екологічно шкідливих виробництв у інших країнах для забезпечення своїх потреб;

- бажання обійти тарифні та нетарифні бар'єри, які є у звичайному комерційному експорті;

- захист грошей від інфляції;

- технологічне лідерство, що сприяє поширенню найновіших технологій;

- необхідність технічного переозброєння та модернізації національних підприємств.

Переважна більшість країн використовують зарубіжні інвестиції для індустріалізації, підвищення наукомісткості виробництва та зайнятості населення. Країни-експортери капіталу за рахунок цього збільшують свою економічну могутність.

Показники вивезення капіталу характеризують рівень економічного розвитку країни. До них належать:

а)обсяг зарубіжних інвестицій даної країни та його співвідношення з національним багатством країни;

б)співвідношення обсягу зарубіжних прямих інвестицій даної країни з обсягом іноземних прямих інвестицій на її території;

в)зовнішній борг країни і його співвідношення з її ВВП/ВНП 14, с. 207-208.

Останніми десятиліттями спостерігається значне зростання вивозу капіталу. Науковці 16, с. 128 пояснюють це рядом причин, найбільш значущими з яких є:

по-перше, кількісні і якісні зміни в міжнародному поділі праці, які характеризуються випереджаючим розвитком виробничої і науково-технічної кооперації. її ефективність залежить, головним чином, від мобільності всіх факторів і насамперед капіталу;

по-друге, формування і подальший розвиток регіональної інтеграції, яка стимулює міждержавний перелив капіталу;

по-третє, ринкова орієнтація економічного розвитку цілої групи постсоціалістичних країн створює умови для їх включення в міжнародну інвестиційну діяльність;

по-четверте, прискорення економічного зростання призводить до зростання попиту на капітал. Це ж стосується і НТП;

по-п'яте, перенесення виробництва трудомісткої продукції в країни, що розвиваються, дозволяє знижувати витрати за рахунок низької заробітної плати (дешева робоча сила);

по-шосте, вкладання капіталу в добувні галузі за рубежем забезпечує надійне постачання сировини;

по-сьоме, вкладання капіталу в обробну промисловість розвинених країн (Центр - Центр) дає змогу обійти такі витрати, як митні збори при експорті;

по-восьме, нестача капіталу в країнах, що беруть участь в окремих галузях або видах виробництва, за умови наявності інших сприятливих факторів;

по-дев'яте, міжнародних корпорацій в зв'язку з посиланням жорсткості екологічних норм в розвитку країн перевозять виробництво в країни що розвиваються;

по-десяте, економічна політика країн, що розвиваються направлена на стимулювання залучення іноземного капіталу з метою доти імпульс для власного соціально-економічного розвитку.

Суттєві зміни відбулися і в галузевій структурі вивозу капіталу. До середини 50-х років капітал вкладався переважно в добувні галузі. Починаючи з другої половини 50-х років і до середини 60-х років - в обробну промисловість і торгівлю. Починаючи із середини 60-х років переважно сферою вкладання іноземного капіталу стали новітні технології і сфера послуг. Крім експорту капіталу, який здійснюється приватними структурами, на ринку капіталів значне місце і активну позицію займають держави.

Частка держав у вивозі капіталу становить близько 30%, а кредити міжнародних фінансових організацій - близько 10%.

Державний капітал експортується в таких формах:

· субсидії без повернення і дотації найменш розвиненим країнам;

· державні довгострокові кредити на розвиток (25-40 років);

· державні комерційні кредити;

· державні гарантії приватних кредитів.

Якщо подивитися на рух капіталів з позиції приймаючої сторони, тобто розглянути іноземні інвестиції, то можна визначити як позитивні (корисні) риси цього процесу, так і негативні (шкідливі) риси. 14, с. 112.

Користь від імпорту капіталу зводиться до:

отримання нових технологій при порівняно низьких витратах;

легше здійснення й розширення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок;

порівняно швидкий розвиток виробництва;

розширення експорту;

підвищення рівня кваліфікації працівників;

розвиток сфери послуг;

створення нових робочих місць;

поповнення національного бюджету;

набуття передового іноземного досвіду в господарюванні.

Негативні наслідки імпорту капіталу:

можливе вивезення сировинних ресурсів;

іноземне втручання у національну банківську справу, особливо це стосується країн, що розвиваються;

посилення конкуренції з місцевими виробниками, що може призвести до згортання деяких видів національної промислової діяльності;

захоплення іноземним капіталом основних сфер економіки країни, що приймає, а це може призвести до однобокого розвитку національної економіки;

втрата контролю над частиною національного ринку з боку вітчизняних виробників;

вивезення прибутків з країни (це може здійснюватись і в прихованому вигляді, а саме за рахунок підвищення частки витрат на сировину і засоби виробництва, що використовуються інофірмою, невиправдано знижуючи тим частку прибутку у виручених коштах);

деякі втрати політичної свободи (це також насамперед стосується країн, що розвиваються).

Якщо подивитися на рух капіталів з позиції країни-експортера, то позитивними рисами є:

1.Розширення ринків збуту.

2.Поступлення надходжень у вигляді прибутків;

а негативними:

Погіршується платіжний баланс (на початковому етапі).

Звужується ринок праці (робочі місця переходять в зарубіжні країни). 16, с. 129.

До факторів, які будуть визначати динаміку іноземного інвестування в найближчу і більш віддалену перспективу, слід віднести:

· загострення конкурентної боротьби;

· розвиток нових технологій;

· приватизація;

· підтримка урядів;

· формування міжнародної інвестиційної інфраструктури;

· підтримка регіональними економічними угрупованнями.

2. АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СВІТОВОГО РИНКУ ПОЗИЧКОВИХ КАПІТАЛІВ

2.1 Міжнародний ринок інвестиційних ресурсів та його структура

Міжнародна міграція капіталу здійснюється переважно через акумулятивно-розподільчий механізм міжнародного фінансового ринку. Через його розгалужену інфраструктуру тимчасово вільні фінансові ресурси переводяться із тих секторів світового господарства, де вони є відносно надлишковими, у ті сектори, де в них є потреба.

Міжнародний фінансовий ринок виник на основі інтеграційних процесів національних фінансових ринків, зміцнення зв'язків та активного розширення контактів між ними 15, с.580.

Визначити світовий ринок позичкових капіталів можна як механізм акумуляції та перерозподілу світових фінансових ресурсів, котрий діє під впливом попиту та пропозиції на позичковий капітал з боку позичальників і кредиторів з різних країн. Також світовий ринок позичкових капіталів визначають ще як частину ринку, де здійснюється рух грошового капіталу між країнами на умовах повернення і сплати процента, а також формується попит і пропозиція на капітал.

Виходячи з міркувань про “ринок” і “світовий ринок”, можна сформулювати таке визначення: світовий ринок позичкових капіталів є сукупністю міжнародних кредитних (позичкових) відносин, тобто відносин, які виникають між суб'єктами з різних країн з приводу позики грошей з умовою повернення в назначений термін і сплати відповідного позичкового процента, та інфраструктури, яка сприяє здійсненню таких відносин.

Умовно (але не безперечно) світовий ринок позичкових капіталів поділяють (Додаток А) на світовий грошовий ринок і світовий ринок капіталів. Сумнівним тут виглядає те, що світовий ринок капіталів розглядається, як частина світового ринку позичкових капіталів, а не навпаки 20, с. 115.

Розвиток процесу інтеграції національних фінансових ринків поступово приводить до їх регіоналізації та глобалізації -- взяті в сукупності національні ринки розвиваються в глобальну цілісну систему, об'єднану уніфікацією операцій, спільними умовами функціонування й закономірностями еволюції. В сучасних умовах цей процес відбувається під значний впливом наступних чинників:

- інтенсивного впровадження електронних технологій, комунікаційних засобів та інформатизації;

- розширення кількості грошово-фінансових інструментів та обсягів пропозиції цінних паперів;

- лібералізації міжнародних переміщень позичкового капіталу навіть в країнах, що розвиваються;

- акціонерної форми процесів приватизації в країнах з перехідною економікою тощо.

Операції на міжнародному фінансовому ринку можуть бути згруповані за певними ознаками, зокрема залежно від термінів реалізації майнових прав -- короткі (до одного року) та тривалі -- розрізняють грошовий і валютний) та фондовий ринок (ринок капіталів).

На грошовому ринку індивідуальні та інституціональні суб'єкти з тимчасовими залишками коштів зустрічаються з позичальниками, що мають тимчасову нестачу коштів. Його головною функцією є забезпечення міжнародної ліквідності, тобто можливості швидко залучати достатню кількість фінансових коштів у різних формах на вигідних умовах на наднаціональному рівні. Основними об'єктами цього ринку є короткострокові кредити (до одного року). Грошовий ринок також забезпечує ресурси для спекулятивних операцій з цінними паперами та споживчими товарами.

За допомогою ринку капіталів забезпечуються необхідні ресурси для довгострокових інвестицій фірм, урядів та домогосподарств. Звичайно ринок капіталів поділяється на кредитний ринок, де рух капіталу між країнами здійснюється на умовах терміновості, зворотності та платності відсотків, та ринок цінних паперів з диференціацією останнього щодо домінування того чи іншого фінансового інструменту (ринок акцій, облігацій тощо). Основним критерієм цього поділу є специфіка реалізації тих чи інших фінансових інструментів. Якщо їх вільна купівля-продаж неможлива, то маємо справу з кредитним ринком, якщо ж вони вільно купуються та продаються без попереднього обговорення умов цих операцій -- з ринком цінних паперів 15, с. 581.

Особливе місце в структурі сучасного міжнародного інвестиційного ринку займає світовий фондовий ринок. Це обумовлено процесом секюритизації фінансових операцій через унікальні особливості цінних паперів як важливих інвестиційних інструментів.

Інфраструктурне забезпечення міжнародних фондових операцій здійснюється як відповідними національними, так і міжнародними інститутами, серед яких структурно визначальними є фондові біржі. Їх концентрація в країнах з розвиненою ринковою економікою обумовлена, по-перше, високим рівнем розвитку національних фондових ринків цих країн, по-друге, їх глибокою міжнародною взаємодією.

У структурі вторинного ринку (другий і наступний продаж цінних паперів) виділяють біржовий і позабіржовий обіг цінних паперів. Термін “біржовий обіг” означає купівлю-продаж цінних паперів на біржі. Позабіржовий обіг означає купівлю-продаж паперів поза стінами біржі шляхом погодження умов купівлі-продажу між продавцями і покупцями. На біржу допускаються компанії, які відповідають певним вимогам, що виставляються кожною біржею зокрема. Той факт, що цінні папери котируються на фондовій біржі, уже є для неї престижним.

Серцевиною вторинного ринку цінних паперів є фондова біржа. Вона виконує такі функції:

- зводить покупця і продавця цінних паперів;

- реєструє курси цінних паперів;

- виступає механізмом переливання капіталу;

- виконує функцію барометра ділової активності. Біржа може функціонувати як акціонерна компанія або як створений державою публічний інститут (Паризька фондова біржа) 16, с. 130-131.

Це, можна сказати, економічнозмістова структура світового ринку позичкового капіталу, а ще декотрі вчені 20, с. 115 виділяють інституціональну та географічну його структури.

Інституціональна структура світового ринку позичкового капіталу складається з вкладників (тих, чиї кошти акумулюються), позичальників (споживачів капіталів) і посередників (акумуляторів і постачальників капіталів).

Вкладники (первинні кредитори):

- населення планети;

- офіційні інститути;

- приватні фірми;

- банки;

- страхові компанії;

- пенсійні фонди;

- національні та міжнародні організації.

Головні посередники, що діють на світовому ринку позичкових капіталів:

- транснаціональні банки;

- фінансові компанії;

- фондові біржі;

- центральні та зовнішньоекономічні банки країн;

- міжнародні та національні фінансово-кредитні установи, організації.

Основні споживачі капіталів:

- транснаціональні компанії;

- державні органи;

- приватні фірми;

- міжнародні та регіональні організації.

Для світового фінансового ринку характерна певна географічна локалізація. Мова йде про цілий ряд міжнародних фінансових центрів, що акумулюють та розподіляють по усьому світу великі обсяги капіталів.

Для нормального функціонування такого міжнародного фінансового центру необхідний ряд передумов:

- високий рівень економічного розвитку країни, де він розташований;

- наявність розвинутого національного ринку капіталів та кредитно-банківської системи;

- відносно ліберальне податкове та валютне законодавство;

- вигідне географічне становище;

- відносна політична та соціальна стабільність тощо.

Провідним фінансовим центром сучасного світу вважається Нью-Йорк, чия фондова біржа займає перше місце в світі за обсягами щоденних фінансових операцій. Головним європейським фінансовим центром є Лондон. На довгострокових позиках спеціалізуються Цюріх та Франкфурт-на-Майні, на короткострокових та серсдньострокових кредитних операціях - Люксембург. Вказані “столиці” міжнародного руху капіталу мають багату історію й справедливо вважаються традиційними фінансовими центрами 15, с.582.

Тенденції розвитку географічної структури світового ринку позичкових капіталів:

- взаємопроникнення національних ринків капіталів;

- переважання вивозу капіталів у розвинені країни над вивозом капіталів у країни, що розвиваються;

- посилення руху приватних капіталів між промислово розвиненими країнами;

- загальне зниження частки країн, що розвиваються, на ринку капіталів.

Ядром світового ринку капіталів є таке міжнародне економічне явище, як євроринок. Євроринок, зазвичай, визначають як частину світового ринку позичкових капіталів, на якому банки здійснюють депозитно-позичкові операції в євровалютах. Це не є достатньо коректне визначення. Справа в тому, що поняття “ринок”, крім обмінних відносин зачіпає ще й інфраструктуру. У нашому випадку в інфраструктурну систему входять валютно-фінансові та кредитні організації. Іншими словами, банки не здійснюють на євроринку операції, а є частиною самого євроринку.

Отже, євроринок варто би було визначити як частину світового ринку капіталів, яка складає систему міжнародних обмінних відносин та валютно-кредитних інституцій, пов'язаних з операціями з євровалютами та цінними європаперами. Євроринок складається з євроринку валют і євроринку цінних паперів.

Євровалюта - стійка валюта, якою комерційні банки здійснюють безготівкові депозитно-позикові операції за межами країн-емітентів. Євровалюта зберігає форму національної грошової одиниці, а префікс “євро” свідчить тільки про вихід національної валюти з-під контролю національних валютних органів.

Відсутність резервних вимог щодо депозитів і кредитів (за виключенням окремих країн), а також лімітів на розмір процентних ставок сприяють неконтрольованому рухові величезних мас позичкового капіталу, котрий обходить державні кордони та регламентації, зненацька викликаючи вторгнення “гарячих” грошей на національні ринки капіталів або “втечу” капіталів, збільшення спекулятивних операцій 20, с. 117.

Євроринок, крім того, що є складовою світового ринку позичкових капіталів, має таку ж структуру, що й увесь ринок, тільки з чітко вираженою відмінністю: усі елементи євроринку наділені префіксом “євро”: євровалюта, єврооблігація, євровексель тощо.

90-ті роки XX ст. знаменувалися народженням нових фінансових центрів. Так, на світову фінансову “арену” вийшло Токіо. Потужні фондові біржі активно працюють з великими капіталами в Сінгапурі, Сян Гані, Бахрейні, Панамі, а також на Багамських та Кайманових островах 15, с. 583.

З усього вищевикладеного логічно слідує, що міжнародна міграція капіталу в різноманітних формах її практичної реалізації є невід'ємною складовою сучасної розгалуженої системи міжнародних економічних відносин. Вона сприяє зміцненню зовнішньоекономічних та політичних зв'язків країн -- учасниць ММК, посиленню їх взаємозалежності, зростанню добробуту як окремих національних економік, так і міжнародної економіки в цілому.

2.2 Економічні ефекти прямих закордонних інвестицій

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) -- це вкладення капіталу з метою отримання підприємницькою прибутку (доходу), та вкладення, які зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об'єктом інвестування.

Згідно з системою національних рахунків (СНР) ООН, прямими інвестиціями вважаються:

- первинні вкладення компаніями за кордон власного капіталу: поглинання чи злиття компаній, створення спільних підприємств, філій, дочірніх та асоційованих компаній, придбання пакетів акцій розміром понад 10 відсотків) ;

- реінвестиції (частка доходу об'єкта інвестування, яка не розподіляється і не переводиться прямому інвесторові, а залишається на території приймаючої країни);

- внутрішні корпоративні перекази у формі кредитів та трансфертів між прямим інвестором (головною компанією) та філіями, асоційованими й дочірніми компаніями 15, с. 556-557.

Головною метою прямих іноземних інвестицій є забезпечення реалізації довгострокового інтересу інвестора стосовно того чи іншого підприємства, яке розташоване в іншій країні.

З різних причин прямі інвестиції здійснюють суттєвий вплив на всю світову економіку та її серцевину - міжнародний бізнес. На мотивацію, обсяги та напрями іноземного інвестування впливають глобальні, політичні, ресурсні і загальноекономічні фактори. Головними з них є:

- розвиток світового ринку і втягування в нього дедалі більшої кількості країн;

- концентрація і централізація капіталу в національних економіках;

- високий рівень нагромадження капіталу на національних ринках позичкового капіталу в розвинених країнах;

- нестача інвестиційних ресурсів у більшості країн світового ринку і політика по їх залученню в національні економіки зацікавлених країн;

- інвестування в джерела дешевих ресурсів;

- торгові обмеження в країні імпортера;

- високозатратне транспортування товарів, що робить експорт не вигідним;

- прагнення завоювати за рубежем покупця, який зорієнтований на продукцію вітчизняного виробника;

- зміни в порівняльних витратах.

З економічної точки зору з позиції фірм це:

- забезпечення для себе стабільного ринку безпосередньо чи як трамплін для виходу на ринки “третіх країн”;

- формування свого “внутрішнього ринку”, ті чи інші сектори якого розташовані в інших країнах;

- включення свого інтересу в міжнародні відносини на регіональному і більш широкому міжнародному рівні 16, с. 134-135.

Наслідки міжнародної міграції капіталу для країн-експортерів та країн-імпортерів прямих закордонних інвестицій (ПЗІ) різноманітні та суперечливі. На основі аналізу схеми, зображеною на рис. 2.1, науковці 12, с. 212 роблять такі припущення:

Рис 2.1Економічні ефекти ПЗІ 12, с. 213

1. Головною та єдиною причиною міжнародного руху капіталу є різна прибутковість його вкладання у різних країнах.

2. У світі існує дві країни: країна 1, яка має у своєму розпорядженні відносно надлишковий капітал у розмірі О₁К та відносно малопривабливі внутрішні інвестиційні можливості; країна 2, яка має недостатній капітал у розмірі 0₂К та численні можливості для прибуткового його вкладення (наприклад, у нові технології, багаті природні ресурси).

3. Криві граничної продуктивності капіталу S₁ та S₂ показують зростання вартісного обсягу виробництва залежно від обсягів вкладення капіталу відповідно у країні 1 та країні 2.

4. Якщо міжнародного руху капіталу не існує, то країна 1 інвестує весь наявний в неї капітал всередині країни і отримує дохід з нього (наприклад, відсоток, дивіденд тощо) у розмірі О₁A₁; а країна 2, інвестуючи весь свій капітал у себе, отримує від цього дохід у розмірі О₂A₂.

5. Всього країни мають у розпорядженні капітал у розмірі О₁A₂.

Розглянемо спочатку ситуацію, коли з яких-небудь причин міжнародна міграція капіталу неможлива, тобто усе інвестування здійснюється у національних межах. Інвестори у країні 1 повинні погодитися на низьку прибутковість вкладання капіталу через те, що пропозиція реальних активів така, що дорівнює кривій граничної продуктивності капіталу S₁, яка знижується. Конкуренція змушує інвесторів у країні 1 приймати низьку відсоткову ставку О₁A₁ у точці С. Водночас нестача коштів у країні 2 не дає змоги здійснювати які-небудь реальні капіталовкладення ліворуч від точки D, оскільки вона має капітал у розмірі O₂K. Конкуренція за право використання капіталу в обмежених обсягах O₂K підштовхує рівень реального відсотка до О₂A₂ у точці D.

Обсяги національного продукту, що вироблений за рахунок використання національних капіталовкладень у країні 1 -- О₁A₁ (у країні 2 -- 0₂К), дорівнює сумі сегментів у країні 1 -- а + b + с + d + е +f (у країні 2 -- і +h +g). Прибуток власників капіталу в країні 1 становить а + f (у країні 2 -- і + h). Решта -- дохід власників інших факторів виробництва. Відповідно світовий продукт (обсяг випуску продукції обох країн) визначається кривими граничної продуктивності капіталу (S₁ та S₂) та рівнем прибутковості в кожній з них (точка С на кривій S_1: та точка D на кривій S₂). Те, що O₁А₁ < O₂А₂, означає, що прибутковість вкладання капіталу в країні 1 нижча, ніж у країні 2.

Такі високі темпи збільшення іноземного інвестування пояснюються звичайно не тільки надлишковим капіталом в країні-експортері капіталу. Принципово важливим є те, що, по-перше, інвестиційні фактори лежать в основі і визначають рівень конкурентоспроможності національних економік. По-друге, відбулася перебудова світогосподарських зв'язків з орієнтацією на стабільне, довготривале їх функціонування. Цей процес має переважно інвестиційний характер і реалізується у безпосередньому взаємозв'язку з формуванням ТНК та їх швидким розвитком. На їх долю припадає близько 90% вивозу капіталу. Це становить щорічно приблизно 200-300 мільярдів доларів. Через прямі інвестиції за рубежем транснаціональні корпорації дедалі більше впливають на майбутнє країн, що приймають інвестиції 16, с. 136.

На масштаби, динаміку та результативність міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності впливає сукупність взаємопов'язаних факторів (Додаток Б). Під впливом цих факторів формується відповідна орієнтація країн базування та приймаючих країн, яка, в свою чергу, впливає на мотивацію безпосередніх партнерів.

У країнах базування, серед яких традиційно головними є розвинуті країни, вирішальним макроекономічним фактором, що регулює експорт прямих інвестицій, є загальний стан балансу ввозу і вивозу інвестицій. У зв'язку з цим виділяють такі групи країн:

1)переважно експортери капіталу;

2)ті, що зберігають приблизну рівновагу експорту та імпорту капіталу;

3)нетто-імпортери.

Для приймаючої країни привабливість прямих інвестицій зумовлена тим, що:

- імпорт прямих інвестицій веде до збільшення виробничих потужностей та ресурсів; сприяє поширенню передової технології і управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів;

- з'являються не тільки нові матеріальні та фінансові ресурси, а й мобілізуються і більш продуктивно використовуються вже наявні ресурси;

- прямі інвестиції сприяють розвитку національної науково-дослідної бази;

- стимулюється конкуренція і пов'язані з нею позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якосте продукції, що заміщує як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);

- підвищуються попит та ціни на місцеві фактори виробництва:

- збільшуються надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;

- при залученні інвестицій з'являється можливість доступу до нових технологій та передових методів управління, використання збутової мережі партнера й відомих у світі торгових марок тощо.

Слід вказати і на негативні наслідки прямого іноземного інвестування:

- імпортовані ресурси працюють для окупності та отримання прибутку, який потім репатріюється. У довгостроковій перспективі відтік коштів через репатріацію прибутку, як правило, перевищує величину первинних капіталовкладень;

- цілі іноземного інвестора можуть не збігатися з національними. На практиці, як правило, не вдається уникнути зіткнення національних інтересів та інтересів іноземних інвесторів;

- іноземні інвестори можуть вступати в угоди з діючою на місцевому ринку олігополією (або ще гірше -- монополією), яка не зацікавлені “збивати ціни”. Вони також можуть справляти стримуючий вплив на національне підприємництво, поглинаючи фінансові накопичення у місцевій та іноземній валюті;

- суттєві експортні надходження найбільш реальні у сировинних галузях, тому результатом їх функціонування дуже часто є трансформація галузевої структури приймаючої країни в сировинно-периферійну;

- нерегульований розвиток підприємств з іноземними інвестиціям може посилити соціальне розшарування, маргиналізацію країни та її громадян 15, с. 569.

2.3 Позичковий капітал у міжнародній економіці

Міграція позичкового капіталу в сфері зовнішньоекономічних зв'язків відбувається у формі міжнародного кредиту. Міжнародне кредитування є, з одного боку, безпосереднім результатом розвитку внутрішнього ринку кредитних ресурсів розвинутих країн, а з іншого -- відповіддю на потреби фінансування міжнародної торгівлі. На міждержавному рівні потреба у кредитуванні пов'язана з необхідністю покриття від'ємного сальдо міжнародних розрахунків.

Міжнародний кредит -- міждержавний рух капіталу в формі надання валютних і товарних ресурсів за умов зворотності, строковості й платності. Як економічна категорія він виражає відносини між кредиторами та позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики разом із відповідними відсотками. Зворотною стороною міжнародного кредитування є міжнародне запозичення.

Форми та види міжнародного кредиту можна класифікувати за кількома головними ознаками, які характеризують окремі сторони кредитних відносин.

Відображення міжнародних кредитних операцій держави в національній статистиці здійснюється в нетто-показниках (різниця між міжнародним кредитуванням та запозиченням за критеріями часу (короткострокові/довгострокові) й суб'єктами кредитних відносин) 15, с. 575.

В сучасній глобальній економіці міжнародний кредит виконує ряд важливих функцій, що робить його невід'ємною складовою механізму ефективних зовнішньоекономічних зв'язків.

Функціональне призначення міжнародного кредиту полягає у тому, що він:

- забезпечує мобільний перерозподіл фінансових коштів та матеріальних ресурсів між країнами;

- сприяє інтенсифікації процесів накопичення капіталів, дозволяючи окремим країнам або долати внутрішні наявні ресурсні обмеження, або вирішувати проблему перенакопичення капіталу й падіння його прибутковості;

- прискорює процеси реалізації товарів і послуг у національних економіках та в світовому господарстві в цілому, знижує витрати обігу.

Підсумковий позитивний ефект міжнародного кредиту проявляється у створенні передумов для зростання світового продукту та стимулювання його реалізації, для прискорення світового обігу капіталу.

Особливе місце серед форм міждержавного кредиту займає державна фінансова допомога, що надається на пільгових умовах у вигляді позик, грантів, технічної допомоги (патентів, ліцензій, ноу-хау). Специфіка цієї форми кредитування проявляється у її мотивації та наслідках 13, с. 451.

Для аналізу стану зовнішньоекономічної заборгованості країни використовують спеціальні індикатори.

- коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу -- відношення платежів по обслуговуванню зовнішньоекономічної заборгованості до доходу від експорту товарів та послуг. Декілька років тому ситуація при коефіцієнті 0,2 вважалася критичною, але у зв'язку з появою великої групи країн з коефіцієнтом вищим за 1 (в основному країни Латинської Америки) цей стандарт підвищився до 0,5;

- відношення зовнішнього боргу до ВВП країни. Критичний рівень цього показника -- 0,5 (50 %);

- відношення зовнішнього боргу до брутто-експорту товарів та послуг. Значення 1,5 свідчить про кризу зовнішньоекономічної заборгованості;

- відношення щорічного приросту зовнішнього боргу щодо змін у чистому експорті. Критичний рівень -- 0,3.

Країнами з середнім рівнем зовнішньої заборгованості визнаються країни, в яких 2 показники з 4-х перевищили критичну межу, з високим рівнем заборгованості -- 3 із 4.

На шляху розв'язання проблеми зовнішньої заборгованості було розроблено декілька підходів. У 1985 році було запропоновано план Бейкера. Він передбачав надання протягом трьох років додаткових кредитів на суму 19 млрд. дол. для підтримки економічного зростання 15 крупних країн-боржників. Надання кредиту вимагало від країни стимулювання пропозиції товарів та послуг, обмеження втручання держави в економічні процеси, приватизацію державного сектора, лібералізацію зовнішньої торгівлі, активне залучення іноземних інвестицій.

У середині 1989 року було розроблено план Брейді, який реалізується і зараз. Згідно з ним, зовнішній борг країни розподіляється на дві частини: ту, що обслуговується, та ту, що не обслуговується. Країна повинна спершу сплатити першу частину боргу за допомогою конверсії коротко- та середньострокових зобов'язань у довгострокові. Принциповий аспект цих домовленостей полягає в тому, що банки-кредитори здійснюють реструктуризацію заборгованості в обмін на довгострокові зобов'язання на акції державних підприємств, що приватизуються 15, с. 579.

Незважаючи на докладені зусилля, на початку XXI ст. проблема зовнішньоекономічної заборгованості ще не знайшла свого вирішення. Основні країни-кредитори вже звернулися до ООН відносно розробки механізму банкрутства країни-боржника. Однак, враховуючи суверенність та недоторканість країн, це малоймовірно. Більш реалістичними виглядають пропозиції практики застави та матеріального забезпечення на основі майна, що перебуває в загальнодержавній власності.

3. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ УЧАСТІ УКРАЇНИ В ПРОЦЕСАХ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ КАПІТАЛУ

У подоланні гострої економічної кризи в Україні велика надія покладається на іноземні інвестиції. Найефективнішим джерелом зовнішнього фінансування є прямі іноземні інвестиції, у разі здійснення яких весь ризик бере на інвестор. Проте Україна, як і раніше, посідає одне з останніх серед країн Східної Європи за обсягами прямих іноземних інвестицій. Збільшення портфельних інвестицій на сьогодні обмежене можливостями ринку державних цінних паперів та низької ініціативою на ринку цінних паперів, емітованих підприємствами.

Загальновідомо, що інвестиційна активність та економічні зростання -- взаємопов'язані процеси. Економічне зростання залежить від інвестиційної активності і навпаки.

Зростанню іноземного інвестування в будь-яку країну сприяє нормальний інвестиційний клімат.

Інвестиційний клімат, це сукупність економічних, політичних, юридичних і соціальних факторів, які визначають рівень ризику іноземних капіталовкладень і можливість їх ефективного використання в країні або на окремо взятій території 16, с. 140. Цей клімат формується багатьма факторами (факторами ризику), які можна об'єднати в такі три основні групи:

- соціально-політична ситуація та її перспективи;

- економічна ситуація та її перспективи;

- зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи.

Перша група -- соціально-політична ситуація -- характеризує міцність державних інституцій, наступництво політичної влади, ступінь державного втручання в економіку, прагматичність державної політики, ефективність роботи державного апарату, схильність до націоналізації іноземного майна, традиції дотримання міжнародних угод тощо.