Європейська інтеграція
Процес розвитку інтеграції суверенних держав Європейської спільноти (ЄС), наукові розвідки щодо еволюції його теоретичних основ та проблем. Особливості та перебіг функціональної інтеграції в ЄС. Чинні установчі договори ЄС, процедура їх перегляду.
| Рубрика | Международные отношения и мировая экономика |
| Вид | контрольная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 18.07.2011 |
| Размер файла | 41,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
План
- 1. Теоретичні аспекти європейської інтеграції
- 2. Функціональна інтеграція в ЄС
- 3. Чинні установчі договори ЄС, процедура їх перегляду
- Список використаної літератури
1. Теоретичні аспекти європейської інтеграції
На сьогодні зроблено чимало теоретичних узагальнень стосовно процесу розвитку інтеграції суверенних держав Європейської спільноти, а також наукових розвідок щодо еволюції теоретичних основ євроінтеграційного процесу.
Історіографія проблемних питань теорії європейської інтеграції презентована ґрунтовними розробками представників федералізму (неофедералізму) (А. Етціоні, Дж. Піндер), функціоналізму (Д. Мітрані), неофункціоналізму (Е. Хаас, Д. Най, Р. Кеохейн, Л. Ліндберг, Ф. Шміттер) і його альтернативними презентаціями, такими, зокрема, як міжурядовість (інтергавернменталізм) (С. Хоффман) та інституціоналізм (П. Пірсон, К. Армстронг, С. Балмер). Окремо потрібно відзначити теорію комунікації К. Дойча і теорію ліберального міжурядового підходу Е. Моравчика - чи не найпопулярнішу сьогодні.
Тривалі теоретичні дискусії з концептуальних проблем євроінтеграції розвивались на тлі двох протилежних підходів - спочатку, але в меншій мірі, федералізму, який можна назвати швидше теоретичним підходом, ніж теорією, а в більшій мірі - функціоналізму (неофункціоналізму) і теорії міжурядовості (інтергавернменталізму) та їх подальшої модифікації до реалій сьогодення. Вони зосереджувалися на широкому колі проблемних питань щодо форм і механізмів обмеження чи, навпаки, посилення національного суверенітету в процесі інтеграції.
Кінцевою метою федералісти вважали створення наднаціональної держави відповідно до принципів централізації і передачі політичних повноважень на найвищий рівень. Особливості федералістського підходу: соціологічний, детермінований соціальною активністю людей, та конституційний - встановлення конституційного „проекту” для пом'якшення централізованих дій держави. Саме з них і почався розвиток різних напрямків в інтеграційній теорії. Актуальність та важливість теорії функціоналізму визначається і тим, що власне в цьому сенсі головна увага зверталася не на форму (пошуки федерації чи конфедерації тощо), а на функції, навіть досить конкретного характеру, які має виконувати міжнародна спільнота. Нині саме неофункціоналізм став однією з провідних теорій європейської інтеграції.
Заперечуючи ідеї творення федерації та управління континентального масштабу, фундатор ідеї функціоналізму Д. Мітрані не тільки довів недоцільність утворення статичного і штучного, територіально обмежуючого федеративного об'єднання, визначаючи це як „оману федералізації”, але сформулював та обґрунтував ідеї, які вже сьогодні стали реаліями, а саме роль і значення творення нових суб'єктів міжнародних відносин - міжнародних організацій, більше того - формування їх мережі в контексті динамічної трансформації системи міжнародних відносин. Заперечення Д. Мітрані ідеї територіальної обмеженості та можливої практики європейської федерації стосувалися, зокрема, врахування геополітичних реалій, за яких формувалися ці ідеї, тобто коли Європа через свої метрополії по суті контролювала значну частину світу.
З огляду на майбутнє розширення ЄС вельми цікавим є теоретичне узагальнення Д. Мітрані щодо виокремлення дихотомії концепції континентальних уній (де пріоритетом є визначення території членів об'єднання і „чужинців”) та концепції світової, універсальної ліги (як визначення функцій з метою інтеграції при врахуванні якомога більшої кількості інтересів їх учасників). У цьому зв'язку ключового значення набувають дві тези Д. Мітрані. По-перше, регіональні інтеграційні проекти відтворюватимуть територіальні квазідержавні функції, але вже на наднаціональному рівні, де вирішальну роль матимуть не всі, а лише найпотужніші держави. Хоча, слід завважити, що Д. Мітрані відзначає беззаперечність успішності утворення спеціалізованих європейських інституцій - Європейського об'єднання вугілля і сталі та Євроатома.
європейська інтеграція спільнота договір
І, по-друге, зміцнення функції нового кордону між Євросоюзом та Україною, а саме - заперечення застосування територіальної логіки як встановлення заради політичних цілей реальних кордонів та визначення обмежень на членство в регіональних інтеграційних об'єднаннях.
Іншими словами, неупереджений та критичний підхід в цілому до теорії європейської інтеграції і, зокрема, до творчого доробку Д. Мітрані дозволив Б. Розамонду зробити наступний висновок щодо значення теорії функціоналізму: „Історичне значення функціоналізму полягає в тому, що він заклав підвалини неофункціоналістської теорії інтеграції - галузі теорії міжнародних відносин, що найбільше асоціюється з розвитком Європейських Співтовариств”.
Багато неофункціоналістів визнають Д. Мітрані своїм інтелектуальним батьком. Справді, наголос на технократичному задоволенні потреб як основі для глибинних і довготривалих систем підтримання миру у поєднанні з еволюційною логікою, що передбачає ефект „spillover” (точніше, це ідея так званого „переливання” процесу регіональних змін - як поглиблення інтеграції - крізь сегменти чи сектори реально діючої системи), свідчить про їх тісний взаємозв'язок.
Цікавими є теоретичні узагальнення представників неофункціоналізму, насамперед Е. Хааса, який не тільки підкреслив визначальну роль політичного фактора в процесі інтеграції, зокрема як фактора творення постнаціональних політичних спільнот, поступову інтеграцію у сферах „низької” та „високої” політики, але й визначив європейську інтеграцію як цілком якісний процес, котрий не можна ототожнювати з міждержавною чи міжурядовою співпрацею. Невід'ємною складовою теорії неофункціоналізму залишилась ідея „переливання”, але вже значно модифікованою до реалій євроінтеграційного процесу.
Неофункціоналізм (принаймні в ранніх його проявах) був спробою осмислення, створення теоретичного підґрунтя для політичних стратегій засновників післявоєнної європейської єдності. Такі постаті, як Ж. Моне і Р. Шуман, цілком ясно уявляли шлях до інтегрованої Європи. Їх прагматичний підхід заперечував ідеалізм федеративного руху. Федералісти втратили свої основні аргументи стосовно напрямків європейської післявоєнної єдності вже на початку 1950-х років. І хоча федеративний устрій Європи все ще розглядався як кінцева мета інтеграційного процесу, ставало очевидним, що його не можна досягти шляхом доказів раціональності та конституційних проектів, а лише засобами економічного зростання і вироблення спільної стратегії розвитку. Такий підхід Е. Хаас назвав технократичним і функціоналістським.
Певна річ, архітектори післявоєнної інтеграції мали за кінцеву мету досягнення політичної єдності між державами Європи в контексті врегулювання франко-німецьких відносин, а політичну єдність, за умов створення наднаціональних інституцій, вбачали результатом економічної взаємодії та взаємозалежності держав.Б. Розамонд, саме в контексті цієї політичної теорії інтеграції, вважає за доцільне дати характеристику (виокремлюючи сім пропозицій щодо пояснення) стратегії, яка слугувала основою творення Європейських співтовариств:
поміркована інтеграція, передусім у сферах „низької політики”, але за умов, що вони представлятимуть ключові сектори економіки (наприклад, вугілля і сталь);
створення вищого органу Співтовариств, не обтяженого багажем суперечливих національних інтересів, з повноваженням спостереження за інтеграційним процесом і надання йому можливості діяти як організаторові подальшої інтеграції;
інтеграція певних галузей економіки через національні кордони створює функціональний тиск для інтеграції пов'язаних з ними інших галузей економіки. Цей імпульс має продовжувати свою дію, особливо за умови керівної ролі, яку повинен взяти на себе вищий орган Співтовариств. Наслідком цих процесів є поступове, прогресуюче зростання взаємодії та взаємозалежності національних економік;
глибша інтеграція не тільки організовуватиметься та спрямовуватиметься вищим органом ЄС, а й поступово соціальні інтереси спрямовуватимуться від національних форм влади до європейських наднаціональних структур як ефективнішого способу їх задоволення;
поглиблення економічної інтеграції зумовить необхідність подальшої інституціоналізації на європейському рівні, оскільки ширша за сферою інтеграція вимагає складнішого управління;
політична інтеграція є неминучим побічним наслідком економічної інтеграції;
поступова економічна інтеграція, що супроводжується певним ступенем наднаціональної інституціоналізації, є ефективним шляхом створення довгострокової системи миру в Європі.
Для Е. Хааса метод Ж. Моне полягав в аналізі збігу переваг і прагматичних інтересів політичних акторів у Європі. Зауважимо, що ці ідеї аж ніяк не підтверджували основних положень „політичного реалізму” та навіть і неореалізму.
Отже, своєрідною імплантацією ідей новітнього політичного реалізму можна вважати міжурядовий підхід (теорію інтергавернменталізму).С. Гофман сформулював основні положення цієї теорії, де держави в рамках інтеграційного об'єднання мають суттєву перевагу над інституціями інтеграційного творення. Він стверджував, що логіка Ж. Моне - Е. Хааса спрацьовує лише у сфері економічної інтеграції за умов збігу інтересів акторів, а в політичній інтеграції пріоритет ідеологічних і прагматичних інтересів політичних еліт визначає поступ інтеграційного процесу. Зокрема, у сфері „низької політики” держави готові до інтеграції та співпраці, тоді як у сфері „високої політики” обмеження суверенітету є справою вельми проблематичною.
Представник ліберального інтергавернменталізму Е. Моравчик, визначаючи процес європейської інтеграції як „дворівневу гру" та грунтуючись на аналізі Єдиного європейського акту, робить висновок щодо політичної і економічної конвергенції трьох потужних і впливових держав-членів ЄС, а саме Німеччини, Франції і Великої Британії. Більше того, ключовим фактором інтеграції дослідник вважає в цьому випадку реалізацію інтересів саме цих держав.
2. Функціональна інтеграція в ЄС
В основу європейської інтеграції було покладено, передусім, концепцію функціональної інтеграції. Основні її положення сформулював англійський соціолог Д. Мітрані, який зробив значний вклад у розвиток функціональної теорії міжнародних відносин. На відміну від класичної федералістської теорії, яка будувала свою стратегію на ідеалізованих розрахунках і готовності суспільства сприймати федерацію як необхідність інтеграційного процесу, Д. Мітрані виводив основні положення своєї концепції з реальних тенденцій і потреб міжнародних відносин у міжвоєнний період, особливо в період кризи 1930-х років. Основна ідея полягала в „запобіганні політичних розбіжностей шляхом розширення мережі міжнародних агентств, націлених на інтеграцію життєвих інтересів усіх націй”.
Важлива особливість функціоналізму полягала у запереченні будь-яких проявів силової політики як міждержавного, так і федеративного характеру, які могли відродити націоналістичні тенденції в тій чи іншій формі. Аналізуючи і моделюючи систему міжнародних відносин, Д. Мітрані пропонував оперувати не поняттями, що визначають рівень розподілу влади - держава, конфедерація, федерація, а елементами менш широкого характеру, визначених потребами окремої людини. Він закликав спочатку виокремити проблеми, які необхідно вирішити для забезпечення економічного і соціального добробуту, а форма, за допомогою якої вони будуть вирішені, визначиться сама по собі. Співробітництво і взаємодія при цьому пропонувалися саме в питаннях соціально-економічного характеру, вирішення яких є актуальним для всіх країн, що, в деякій мірі, об'єктивно може стати об'єднувальним елементом. Таке функціональне співробітництво, наприклад, в галузях транспорту, охорони здоров'я або енергетики виключало необхідність попередньої розробки тієї чи іншої конституційної моделі, якогось ідеологічного підґрунтя. Ініціатива тут мала виходити, в кожному конкретному випадку, від індивідуумів, приватних груп чи урядів, які самі визначили б ту чи іншу форму співробітництва.
Прихильником концепції функціональної інтеграції був і французький державний діяч Ж. Монне. У своїх міркуваннях він виходив з того, що національні уряди швидше згодяться на втрату своїх суверенних прерогатив, якщо процес інтеграції буде здійснюватися поетапно й погалузево (насамперед - в економічній сфері) відповідно до чітко визначених функцій і завдань. Створення ж реальної солідарності в тій чи іншій галузі економіки мало викликати потребу подальшої інтеграції в інших сферах і призвести, зрештою, до побудови європейської федерації. Іншими словами, на переконання Ж. Монне, досягненню політичної єдності Європи мусила передувати її реальна економічна єдність. Європейське будівництво також мало покладатись на верховенство наднаціонального права і силу компетентної та незалежної від національних урядів інституції, спроможної представляти й захищати спільні інтереси держав-членів і спільноти в цілому. Окрім того, функціональний метод передбачав комбінацію негативної (скасування бар'єрів) і позитивної (дотримання спільної політики) форм інтеграції.
Таким чином, метод Ж. Монне вдало поєднував давню ідею романтиків федеративного наднаціонального об'єднання з прагматичним баченням конкретних економічних та політичних реалій.
3. Чинні установчі договори ЄС, процедура їх перегляду
Європейський Союз - союз держав-членів Європейських Спільнот, створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і діючим з листопада 1993 р. Сьогодні до складу ЄС входять 27 держав.
Основними законодавчими документами Європейського Союзу (ЄС) є Єдиний європейський акт, Договір про Європейський Союз та Договори, що укладають Європейські Співтовариства. В цих документах визначені: мета створення ЄС, інститути цієї організації, їх функції та порядок формування, викладені принципи функціонування ЄС, його компетенції, основні завдання і засади співробітництва.
Правові норми, закріплені в установчих договорах, утворюють конститутивну основу - фундаментальну базу Співтовариств і Союзу (первинне право, що можна порівняти з національними конституційними положеннями). Норми первинного права безпосередньо породжують права та обов'язки як у країн-членів, так і приватних осіб (фізичних та юридичних) цих країн.
ЄС регулюється великою кількістю установчих договорів: крім трьох первинних договорів, що заснували Європейські співтовариства (Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі від 1951 р., Договір про заснування Європейського економічного співтовариства від 1957 р. та Договір про заснування Європейського об'єднання з атомної енергетики від 1957 р.), є ще один засновницький договір, що безпосередньо створював Європейський Союз (Маастрихтський договір від 1992 р.). Всі ці договори кілька разів доповнювалися та змінювалися - Договір про злиття (1965 р.), Єдиний європейський акт (1986 р.), Амстердамський договір (1997 р.) та Ніццький договір (2001 р.), що набрав чинності з 1 лютого 2003 року.
Договори про приєднання, підписані з новими державами-членами, теж вносили деякі зміни до установчих актів. Усі ці договори вносять зміни та доповнення один до одного, ускладнюючи тим самим процедури функціонування Союзу.
Новий установчий договір ЄС розроблявся більш ніж два роки безпрецедентним Конституційним конвентом, до роботи якого долучалися не тільки урядовці держав-членів, але й представники національних парламентів, неурядових установ, ділових та академічних кіл різних країн. Після Конвенту проект Договору майже рік обговорювався урядами держав-членів під час міжурядових конференцій, які після запеклих дебатів підготували остаточний варіант, що мав ефективно врегулювати відносини між 25 країнами ЄС після його розширення.
29 жовтня 2004 р. у Римі глави держав та урядів, а також міністри закордонних справ 25 держав-членів Європейського Союзу урочисто підписали Договір про Конституцію для Європи, а також Заключний акт. Представники більшості політичних сил та громадськість ЄС позитивно оцінили прийняття Конституції. Однак договір вступить в силу лише за умови, коли всі 25 держав-членів ратифікують його відповідно до своїх конституційних процедур.
Процес ратифікації - найскладнішим за всі попередні. По-перше, найбільша кількість держав - 25, а по-друге, найбільша кількість референдумів, ніж за попередніх розширень. Референдум вважається вкрай непередбачуваним та ризикованим способом ратифікації. Приклади Данії та Ірландії підтверджують це (Данія ратифікувала Маастрихтський договір тільки із відповідними змінами до нього лише на другий раз, а Ірландія - Ніццький).
Ратифікація Договору шляхом референдуму мала найменші шанси в Польщі та Об'єднаному королівстві. У Польщі багато противників Конституції через те, що новий договір послабить країну переваг у голосуванні, які вона має за нинішньої системи. У Британії недовіра до Конституції викликана консервативністю самих англійців, ворожим ставленням до Договору ділових кіл та журналістів (втрата суверенітету, негативний вплив на бізнес Хартії основних прав ЄС тощо), недовірою до Тоні Блера (чимало британців голосуватимуть проти Конституції лише тому, що її обстоює їх Прем'єр-міністр), відсутністю їх власної писаної конституції тощо. Тоні Блер вчинив мудрий крок, призначивши референдум майже на кінець 2006 року. Об'єднане королівство ратифікує Договір про Конституцію для Європи останнім, тому у випадку успішної ратифікації 24 країнами-членами ЄС це також буде чинником на підтримку Конституції з боку британців.
У Франції більшість громадян виступала за Конституцію, проте їх число постійно скорочувалося через скептично ставлення до членства в Союзі Туреччини та можливості прийняття директиви про лібералізацію ринку послуг, яка могла негативно вплинути на французів.
Договір про Конституцію для Європи (ДКЄ) є новим установчим договором Європейського Союзу без обмеженого терміну дії, який чітко визначає повноваження, права та обов'язки Союзу й держав-членів, його інституціональну структуру, процедури, цілі та сфери політики. Він спрощує правову структуру Союзу та запроваджує низку інституціональних змін для поліпшення ефективності його роботи. Основна мета Конституції ЄС - зробити Союз-25 більш ефективним та демократичним.
Щодо більшої ефективності, то численні установчі договори (окрім Договору про Євроатом) будуть об'єднані в єдиному послідовному та структурованому тексті Конституції, що складатиметься з чотирьох частин (Євроатом буде окремим об'єднанням із спільними інституціями).
Великим кроком уперед було скасування системи трьох основ (піларів). З моменту набрання Конституцією чинності спільна зовнішня політика та політика безпеки (пілар ІІ) та співпраця поліції й судів у кримінальних справах (пілар ІІІ), як і наднаціональний пілар І, більше не застосовуватимуться. Відмова від піларів створить більш зрозумілу та відкриту систему.
ДКЄ спрощує і правовий масив ЄС, бо робить його менш заплутаним для непрофесіоналів. Загалом у Договорі визначається шість видів правових актів Союзу. І два з них - Європейські закони та рамкові закони (еквіваленти нинішнім регламентам та директивам) - спільно приймаються Радою міністрів та Європейським парламентом. Проте такі закони можуть бути прийняті лише на основі пропозицій Комісії.
Щодо інших актів Європейські регламенти та рішення є зобов'язувальними та приймаються за участю Європейського парламенту та, залежно від компетенції, Європейською радою, Радою міністрів, Комісією чи Центральним банком. Європейські регламенти та рішення імплементують переважно на основі делегованих повноважень Комісії Європейські закони та рамкові закони.
Двома останніми актами є рекомендації та висновки, жоден з яких не є обов'язковим. Додатково до шести актів існують специфічні механізми імплементації заходів у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки (колишній пілар ІІ) та у сфері простору свободи, безпеки та справедливості (колишній пілар ІІІ).
Найбільшим прогресом на шляху ефективності Союзу є поширення системи кваліфікованої більшості ще на 20 сфер та скасування занадто ускладненої та малоефективної у розширеному ЄС системи голосування за Ніццьким договором через запровадження системи “подвійної більшості”.
За системою “подвійної більшості" для того щоб Рада міністрів схвалила пропозицію Комісії, її має підтримати 55% (але мінімум 15) держав-членів, що представлятимуть 65% населення ЄС.
Система передбачає кращі можливості для створення конструктивної більшості та обмежує можливості для затягування (обструкції) процедури прийняття законодавчих актів Європейського Союзу. Принцип “блокуючої меншості” (мінімум 4 країни) гарантуватиме права менших країн-членів ЄС та ліквідує можливість гегемонії більших членів.
Крім того, систему “подвійної більшості" не треба буде модифікувати при подальших розширеннях ЄС, на противагу нинішній системі, за якої кожному розширенню передують довгі переговори з приводу надання кожній країні-кандидату певної кількості голосів.
Система голосування у Раді, безперечно, є простішою та більш демократичною через більший акцент на населенні, ніж ускладнена ніццька.
Конституційний договір запроваджує також зміни до процесу прийняття рішень в Європейській раді. По-перше, Конституція дозволяє будь-якому члену Союзу діяти від імені іншої держави-члена. По-друге, утримання від голосування не перешкоджатиме прийняттю рішення, для якого вимагається одностайність. Коли Рада приймає рішення кваліфікованою більшістю, застосовуватимуться ті ж пороги, що і за системою “подвійної більшості" в Раді міністрів, тобто 55% від кількості держав та 65% - населення Союзу.
Договір також наділяє ЄС єдиною правосуб'єктністю як за міжнародним правом, так і національним правом держав-членів. З моменту набрання Конституцією чинності Союз матиме право укладати міжнародні договори, право дипломатичного представництва (легації), право бути членом міжнародної організації, право представництва перед міжнародними судовими органами, право на імунітети тощо. Єдина правосуб'єктність означає, що Союз стає повноправним учасником міжнародних відносин та несе юридичну відповідальність за свої заходи та політику.
Загалом ДКЄ визначає чотири принципи, на яких базується уся структура Союзу:
· принцип наділення повноваженнями (conferral principle);
· ухвалення та виконання законодавчих актів Союзу відповідно до принципу субсидіарності та пропорційності;
· примат права ЄС над національним правом держав-членів (лише у випадку недвозначності законодавчих актів ЄС);
· обов'язок країн-членів Союзу виконувати право ЄС.
19 жовтня 2007 р. у ході неформального Самміту ЄС у Лісабоні (Португалія), глави держав та урядів країн-членів ЄС змогли досягти політичної згоди стосовно змісту Договору про реформи ЄС - нового основоположного договору ЄС, у рамках якого відбудеться масштабне реформування інституцій Європейського Союзу.
Даний документ є компромісною редакцією попереднього проекту Конституційного договору ЄС.
Конституційний договір, затверджений восени 2004 року главами держав та урядів країн ЄС, мав впровадити докорінне удосконалення інституційної структури ЄС в умовах 25 і більше країн-членів. Разом з тим, включення до проекту Конституційного договору положень, яким значно посилювалась влада наднаціональних структур ЄС, зробили процес його ратифікації проблематичним.
У зв'язку із провальними референдумами у Франції та Нідерландах процес ратифікації Конституційної угоди був призупинений. Спеціальне засідання Європейської Ради (Саміту ЄС) у травні 2005 року прийняло рішення про так званий "період роздумів", у ході якого мала бути здійснена переоцінка проекту угоди та проведені публічні консультації для врахування думки громадян ЄС.
Переломним етапом у процесі здійснення інституційних реформ ЄС стало головування ФРН у першому півріччі 2007 року. Протягом цього періоду уряд ФРН зумів сформулювати оновлену концепцію нового установчого договору ЄС під назвою "Договір про реформу ЄС" та запропонувати зміни до його тексту, які б дозолили забезпечити його ратифікацію всіма державами членами. Ця концепція та пакет змін були ухвалені під час чергового засідання Європейської Ради (Самміту ЄС) 23 червня 2007 року, яка затвердила узгоджений політичний мандат національним делегаціям держав-членів на переговори щодо тексту нового договору. Ці переговори проводились в рамках спеціальної Міжурядової конференції ЄС (МУК), котра розпочала роботу 23 липня 2009 р.
Протягом 4-місячної роботи Міжурядової Конференції ЄС на технічному рівні вдалось погодити запропоновані Німецьким головуванням зміни та доповнення до первісного проекту Конституційної угоди ЄС.
Результати роботи МУК були розглянуті на неформальному саміті ЄС (18-19 жовтня 2007 році, Лісабон). У результаті було схвалено проект нового Договору про реформи.
Наступним етапом роботи над договором є його формальне підписання на черговому саміті ЄС 13 грудня 2007 року (м. Лісабон).
Дотримання такого графіку дозволить відвести цілий рік для ратифікації нового Договору державами-членами ЄС з тим, щоб забезпечити набуття чинності Договором не пізніше 2009 року, тобто до чергових виборів до Європейського Парламенту.
Як випливає з риторики офіційних чинників ЄС, видозмінений проект основоположного договору ЄС у вигляді Договору про реформи дає змогу врахувати застереження громадськості держав-членів ЄС та уникнути повторення фіаско з ратифікацією Конституційної угоди. Водночас, за оцінкою експертів, за виключенням певних принципових елементів політичного характеру, текст Договору про реформи ЄС зберігає структуру та майже 90 відсотків змісту Конституційної угоди. Чи не найважливішою структурною відмінністю Договору є те, що він не матиме форми якісно нового тексту з атрибутами конституційного акту конфедеративного об'єднання (формат колишньої Конституційної угоди), а набуде традиційного формату Договору про зміни та доповнення до чинних установчих договорів ЄС.
Відсутність у проекті атрибутики конституційності (офіційна символіка, опис основних прав та свобод людини тощо) дозволяє застосувати більш легку форму його ратифікації державами-членами ЄС, а саме - затвердження національними парламентами. Це, в свою чергу, дозволяє прогнозувати позивні перспективи його ратифікації, за умови офіційного підписання Договору на грудневому Саміті ЄС.
У загальних рисах, компромісні домовленості нового Договору про реформи є такими:
1. Відмова від ухвалення установчого договору ЄС у форматі Конституційної угоди, яка б інтегрувала діючі установчі договори (Договір про Європейське Співтовариство та Договір про Європейський Союз). Натомість пропонується повернутися до усталеної практики ухвалення нового договору, котрий вносить зміни до існуючих установчих договорів. За оцінками оглядачів, зміст нового договору на 90 відсотків відображатиме зміст проекту Конституційної угоди.
2. Запровадження нової системи ухвалення рішень установами ЄС на основі принципу "подвійної більшості" (55% від кількості держав-членів та 65% від кількості населення держав-членів). Втім, за наполяганнями Польщі, нова система голосування застосовуватиметься лише з 2014 року з додатковим перехідним періодом до 2017 року (впроваджується механізм блокуючої меншості).
3. Відмова від "конституційної" термінології у назві Угоди, назвах актів ЄС, а також застосування нової термінології для посади "міністра закордонних справ ЄС".
4. Відмова від положення, яке стосується символів ЄС.
5. Відмова від положення про пріоритет законодавства ЄС. Замість цього планується використовувати визнані чинними договорами та судовою практикою принципи пріоритету законодавства ЄС з усіма його обмеженнями (принципи субсидіарності та пропорційності тощо).
6. Заміна повного тексту Хартії фундаментальних прав ЄС на посилання на відповідні міжнародні документи, що матиме аналогічний юридичний ефект.
7. Включення критеріїв приєднання нових держав-членів до тексту угоди на основі Копенгагенський критеріїв.
8. Згадка у тексті угоди нових викликів для майбутнього розвитку ЄС, таких як енергопостачання, кліматичні зміни або нелегальна міграція.
9. Запровадження системи винятків та вилучень зі сфері дії положень угоди для окремих держав-членів ЄС ("різношвидкісна інтеграція").
Підписання і набуття чинності Лісабонським договором відіграє значну роль в розв'язанні конституційної кризи в ЄС.
Можна вважати, що відновлення інституційної спроможності Союзу органічно функціонувати для 27 держав-членів стане його головним здобутком.
У свою чергу, це закладе потенційну інституційну перспективу для подальшого розширення ЄС для майбутніх кандидатів на членство, в тому числі України. Підтвердження цьому є і відсутність у тексті прямих заперечень щодо подальшого прийому нових членів.
Разом з тим, недоліком Договору можна вважати те, що він не зможе замінити собою Конституційний Договір ЄС (як єдиного нормативного акту вищої юридичної сили), який був покликаний значно спростити і кодифікувати первинне право ЄС. Передбачається, що Договір розв'яже конституційну кризу шляхом перенесення основних положень Конституційного Договору ЄС в два основні установчі договори ЄС:
1) Договір про ЄС (ДЄС), і 2) Договір про Співтовариство (нова назва - Договір про Функціонування ЄС (ДФЄС). У результаті, ініціатори цієї реформи сподіваються уникнути головної загрози конституційній реформі ЄС - проведення національних референдумів з питання ратифікації Договору.
Зміни до існуючих установчих договорів ЄС можуть бути ратифіковані законодавчими органами держав-членів. Тим не менше, загроза зриву процесу ратифікації Договору залишається. Разом з тим, перші відгуки офіційних чинників та ЗМІ країн-членів ЄС свідчать про загалом позитивне ставлення євроспільноти до ухвалення Договору. Домінує думка про те, що Європа тепер є більш підготовленою для того, аби протистояти викликам глобалізації і що після остаточного узгодження усіх питань щодо нового інституційного документа, Євросоюз має повернутися до проблем, які більш турбують пересічних громадян Європи, включаючи питання енергетичної політики, кліматичних змін, безробіття, а також перспективи подальшого розширення ЄС.
Список використаної літератури
Размещено на Allbest.ru
1. Бендерський Ю. Реалії світогосподарських процесів і місце в них України // Економіка України. - 2000. - №1. - С.70-75.
2. Бесараба О. Регіоналізація Європи // Людина і політика. - 2000. - № 4. - С.21-25.
3. Булатова Е.В. Развитие межрегионального сотрудничества как основы интеграции. - Донецк: ДонНУ, 2004. - 894 с.
4. Бураковський І. Україна і Європейська інтеграція // Економіка України. - 2008. - № 4. - С.25-29.
5. Дейтон Э. История европейской интеграции: историография. - М.: Наука, 1999. - 315 с.
6. Картунов О., Лаптєв С. Західні теорії економічної та політичної інтеграції: спроби стислого аналізу // Зовнішня торгівля. - 1999. - № 3-4. - С.140-143.
7. Кирєєв А.П. Міжнародна економіка. - К.: КНЕУ, 2004. - 400 с.
8. Ковальова О. Євроінтеграційна теорія транснаціоналізму і її новітні модифікації // Наукові записки: Збірник. - К., 2002. - Вип. 20. - С. 199-209.
9. Ковальова О.О. Неофункціоналізм проти традиційних підходів в теоріях європейської інтеграції // Грані. - 2003. - № 1 (27). - С.114-117.
10. Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. - К.: Видавничний Дім „Ін Юре”, 2001. - 448 с.
11. Піляєв І.С. Неофункціоналістське бачення європейської інтеграції: спроба критичного аналізу // Вісник КНУ. Серія „Філософія. Політологія”, 2003. - Вип.58. - С.44-49.
12. Піляєв І.С. Проблеми розвитку теорії федералізму в контексті сучасного євроінтеграційного процесу // Вісник КНУ. Серія „Філософія. Політологія”, 2003. - Вип.59. - С.45-47.
13. Посельський В. Європейський Союз: інституційні основи європейської інтеграції. - К.: Смолоскип, 2002. - 168 с.
Подобные документы
Огляд преси з питань європейськой інтеграції України. Передумови поглиблення і прискорення європейської інтеграції. Стратегія розвитку університетської освіти: європейський, національний та регіональний контекст. Україна - ЄС: кроки у напрямку зближення.
статья [22,1 K], добавлен 13.08.2008Історія створення Європейського Союзу (ЄС), його розширення як процес приєднання європейських країн. Характеристика основних етапів Європейської інтеграції. Особливості новітньої історії Європейської інтеграції. Підтримка громадянами України вступу до ЄС.
презентация [1,3 M], добавлен 18.04.2015Критерії оптимальності валютних зон і передумови валютної інтеграції. Аналіз виконання членами Європейського валютного союзу критеріїв конвергенції. Основні шляхи вирішення проблем європейської валютної інтеграції і перспективи участі в ній України.
курсовая работа [2,1 M], добавлен 16.06.2014Економічна інтеграція як критерій розвитку країн та їхнього співробітництва. Аналіз та обґрунтування теоретичних концепцій економічної інтеграції, особливості включення України в глобальний економічний простір. Форми міжнародної економічної інтеграції.
реферат [29,8 K], добавлен 05.09.2009Напрямки розвитку та еволюції України на сучасному етапі, місце та значення європейської та євроатлантичної інтеграції в даному процесі. Розгляд геополітичної обумовленості європейського покликання України. Несумісність інтеграційних проектів із Росією.
реферат [40,9 K], добавлен 20.09.2010Інституційні етапи європейської інтеграції Естонії у 1991–2004 роках. Дипломатичний інструментарій, національна специфіка та особливості переговорного процесу щодо вступу Естонії до ЄС. Вивчення та узагальнення досвіду євроінтеграційних процесів.
статья [41,4 K], добавлен 11.09.2017Своєрідність європейської економіки і економічна інтеграція. Копенгагенські критерії членства в ЄС. Маастрихтські критерії, процедура приєднання країн-членів з обмеженими правами до зони євро. Пакт про стабільність і зростання. Етапи валютної інтеграції.
реферат [28,6 K], добавлен 20.09.2010Перші 20 років після створення Європейського Економічного Співтовариства. Європейська валютна система: координація та асиметрія. Переговори щодо створення ЕВС: економічні інтереси та політика. Створення ЕВС як важливий крок до європейської інтеграції.
курсовая работа [54,6 K], добавлен 23.10.2011- Вплив європейської інтеграції на формування зовнішньої політики турецької республіки (2003-2014 рр.)
Вплив європейської інтеграції Турецької Республіки (ТР) на формування зовнішньополітичного курсу країни в період діяльності урядів Р. Ердогана (2003–2014 рр.). Засади зовнішньополітичної концепції А. Давутоглу, її вплив на хід європейської інтеграції ТР.
статья [24,2 K], добавлен 11.09.2017 Європейська інтеграція як вектор розвитку зовнішньої політики України. Аналіз впливу неврегульованості питань по демаркації та делімітації державного кордону та прикордонного співробітництва. Причини та значення територіальних суперечностей України.
дипломная работа [93,2 K], добавлен 17.03.2010
