Світове господарство і світовий ринок

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Світовий ринок як передумова розвитку світового господарства

2. Світове господарство

3. Інтеграція України у світове господарство

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Під світовим господарством розуміють сукупність національних господарств та економічних взаємозв'язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях. Цей процес об'єктивно зумовлений дією кількох факторів.

По-перше, прагненням народів світу вижити за умов надмірного нарощування військових потенціалів і загрози людству можливих глобальних війн, політики мирного співіснування різних економічних систем.

По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Жодна з країн світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об'єднувати свої зусилля у цій сфері.

По-третє, інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним Поділом праці. За сучасних умов країни світового співтовариства можуть ефективно розвивати виробничі процеси лише шляхом спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, підвищити її якість, надійність, зекономити паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу.

По-четверте, необхідністю об'єднання зусиль країн при розв'язанні глобальних проблем (екологічних, продовольчих), зростаючою потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетрусах, ядерних аваріях тощо), доцільністю поєднання господарських зусиль країн-партнерів для спільного освоєння багатств світового океану та космосу, у збереженні як уже напрацьованих людством знань, ідей, так і переробці і використанні все більш складних інформаційних систем, створенні міжнародного інформаційного банку даних, яким могла б користуватися відповідно до своїх потреб кожна країна світового співтовариства.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, поступовому утворенню органічного цілісного економічного явища, яке є істотною ознакою його системності. Характерною ознакою такого господарства є інтегративність, тобто процес зближення між його структурними елементами. Цей процес відбивається у функціонуванні прямих зв'язків між підприємствами, об'єднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо.

Формування світового господарства -- процес тривалий і безперервний. Він розпочався відносно давно, триває зараз і буде продовжуватися в неосяжній перспективі. І хоча мета його, визначена об'єктивними тенденціями розвитку людства, залишається незмінною, окремі етапи цього історичного процесу досить суттєво відрізняються один від одного своїм конкретним змістом.



1. Світовий ринок як передумова розвитку світового господарства

Міжнародний поділ праці та міжнародне кооперування стали основою для виникнення світового ринку. Його виникнення і становлення є наслідком дуже тривалого історичного розвитку.

Найпростіша форма внутрішнього ринку виникла на ранній стадії товарного господарства, що базувалося на суспільному поділі праці. Поділ праці неминуче вимагає обміну з примітивних форм якого розпочалося формування внутрішнього ринку. На внутрішньому ринку виробник товару одночасно був і його продавцем, а покупець - одночасно і кінцевим споживачем товару, одразу забирав та оплачував товар. Розвиток обміну привів до появи грошей, що розширило стимули для виробництва тих чи інших товарів спеціально для обміну. Тільки тоді змогло з'явитися товарне виробництво в прямому розумінні слова, тобто виробництво таких виробів, які потрібні їх виробнику не для власного споживання, а як носії вартості, що дають змогу отримати натомість десятки інших потрібних предметів. Іншими словами з'явилося виробництво на ринок, для задоволення потреб інших людей. З появою грошей між продавцем і покупцем стають посередник-покупець, який надає послуги з реалізації товару, а також міняйло, що позичає для нього гроші. Невдовзі після виникнення внутрішніх ринків почали формуватися національні ринки. Цьому сприяла спеціалізація внутрішніх ринків (ринки праці, капіталу гуртові тощо), частина яких з самого початку була орієнтована на іноземних покупців (наприклад, на ринку праці - работоргівля). Отже, національний ринок - це внутрішній ринок, частина якого орієнтується на іноземних покупців.

Мануфактура, що базувалася на поділі праці з XVI до середини XVIII ст.. сприяла розвитку виробництва товарів, розширенню національних ринків і створенню регіональних міждержавних і міжнародних ринків.

Міжнародний ринок - це частина національних ринків, яка безпосередньо зв'язана із закордонними ринками. Новим і великим кроком до розвитку міжконтинентальної торгівлі стали Великі географічні відкриття кінця 15 - початку 16 століття:

1497 - 1498 рр. Подорож Васко да Гама - заверщилося відкриттям морськогошляху від Західної Європи до Індії, в результаті чого на якісно новому рівні були об'єдані два регіональні ринки: Західноєвропейський і Східний.

1492 Перша подорож Колумба до Америки - завершилася відкриттям Америки. Це спричинило до розвитку господарських і торговельних зв'язків між Європою і Американськими континентами.

1519 - 1521 рр. Кругосвітнє плавання Магеллана - призвело до об'єднання всіх континентальних і локальних ринків в єдину систему господарських і торговельних зв'язків.

Великі географічні відкриття спричинили грандіозні зміни в торгівлі, вивезення у нові землі готових продуктів промисловості. Це дало значний поштовх розвитку продуктивних сил у Європі де під тиском попиту в першій половині XIX ст. виникла велика фабрично-заводська індустрія продукції якої вже не могла збуватися на внутрішньому ринку, їй був потрібний всесвітній збут.

Характерні риси становлення становлення світового ринку в межах індустріальної цивілізації.

1) В період 18 - початок 20 століття світовий ринок детермінований товарною природою індустріальної цивілізації. Мова йде про те, щ економічні і торговельні зв'язки між кранами здійснюються на принципах вигідності, прибутковості, а ці принципи в свою чергу обумовлювалися національними економічними інтересами країн світу. Утвердившись в зазначений період, дана характеристика залишається за світовим ринком іна сьогодні.

2) Світовий ринок 19 - 20 століття характеризується переважно анархією виробництва і конкуренції. За таких умов плановість і збалансованість були характерними для окремих підприємств. На державному і міжнародному рівні виробництво і торгівлі "пливли на хвилях стихії і анархії".

Інститути, а також структури, за допомогою яких можна було б регулювати такі відносини на державному та міждержавному рівні, з'являються значно пізніше (в післявоєнний період).

3) До світової торгівлі залучаються країни з різним розвитком національних економік.

Світовий ринок, як і світове господарство в цілому, періодично переживає кризові явища, причому на початку 20-го століття ці потрясіння стають значно глибшими (пов'язані з І світовою війною 1914-1918 рр., Велика Депресія 1929-1933 рр.)

Отже, в епоху первісного нагромадження капіталу локальні центри міждержавної торгівлі переросли у єдиний світовий ринок. Він остаточно сформувався наприкінці XIX - на початку XX ст. , коли товарне виробництво у провідних країнах досягло високого рівня розвитку, стало машинним.

Фактори, які визначають розвиток сучасного світового ринку.

На сучасному світовому ринку посилилась конкурентна боротьба, почали з'являтися нові її методи. Значну специфіку в нові види конкурентної боротьби на світовій арені вносить Науково-технічна революція. За останні роки корпоративний каптал все більш активніше переносить центр конкурентної боротьби із області цін в такі сфери, як новизна і технічний рівень виробів, якість їх виготовлення.

Крім того, на світовому ринку появилися нові обставини, які суттєво впливають на конкурентоспроможність окремих видів продукції. Мова йде про адаптацію багатьох видів машин до умов енергетичної кризи.

Одночасно з покращенням якості виробів відбувається удосконалення системи збуту. В наш час продажа обладнання великих міжнародних корпорацій відбувається через посередництво зарубіжних філіалів і підконтрольних підприємств, вони широко залучають ними іноземні фірми до збуту і технологічного обслуговування своєї продукції, яка експортується на зовнішній ринок.

Однією із значних форм збуту експортованої продукції стало використання місцевих фірм-агентів. Використання таких фірм не потребує великих інвестицій, створення власної збутової мережі на території відповідних країн, оскільки використовується матеріально-технічна база фірм-агентів, включаючи складську і торгову мережу корпорації використовують нову форму роботи по вирішенню проблем ринку. Вона отримала назву маркетинг і полягає в тому, що компанії розробляють довго- і короткострокові плани виробництва, нові види машин, вивчають ринок, складають довгострокові прогнози його розвитку.

Поряд із звичайними експортно-імпортними операціями за останні два десятиліття на світовому ринку широкого розповсюдження набула практика збуту і купівлі товарів на аукціонах, біржах і торгах.

Міжнародний аукціон - це спосіб продажу окремих партій товарів, які по черзі виставляються для огляду і вважаються проданими тому покупцеві, який запропонував найвищу ціну.

Біржа - організаційна форма оптової, в тому числі міжнародної торгівлі масовими товарами, які володіють стійкими і чіткими якісними параметрами (товарна біржа), чи систематичних операцій по купівлі-продажу цінних паперів ,золота, валюти (фондова біржа).

Що стосується торгів, то вони представляють собою таку форму торгівлі, коли покупець машини, транспорту чи обладнання оголошує про свій намір

закупити продукцію чи видати замовлення на будівництво і запрошує фірми, які бажають запропонувати свої товари чи послуги.

Таким чином, ми бачимо, що різке загострення конкуренції на світовому ринку, ріст монополізації торгівлі, підвищення вимог до техніко-економічних показників товарів підштовхують капіталістичні фірми ще більше активізувати роботу по удосконаленню виробництва, створювати власні чи змішані торгові фірми за кордоном. Особливу активність в цьому за останні роки проявляють японські і західноєвропейські фірми.

Сучасний світовий ринок - це сфера стійких товарно-грошових відносин між країнами, що базується на міжнародному поділі праці та інших факторів виробництва.

Світовий ринок став закономірним результатом розвитку внутрішніх і національних ринків товарів, які вийшли за межі державних кордонів. Для нього характерні такі риси:

- є категорією товарного виробництва, яке у пошуках збуту своєї продукції вийшло за національні межі.

- виявляється у міждержавному переміщенні товарів під впливом не тільки внутрішніх, але й зовнішніх попиту і пропозиції.

- оптимізує використання факторів виробництва підказуючи виробнику у яких галузях та регіонах вони можуть забезпечити міжнародний стандарт якості за конкурентних цін.

- на ньому існує особлива система цін - світові ціни.

- на ньому рух товарів зумовлюється не лише економічними факторами (виробничими зв'язками, підприємствами та регіонами країни), а і зовнішньоекономічною політикою окремих держав.

Товар який знаходиться на світовому ринку у фазі обміну виконує інформаційну функцію, повідомляючи усереднені параметри сукупного попиту та структурної пропозиції. Завдяки цьому кожний учасник може оцінити та адаптувати параметри свого виробництва до світових.

Світовий ринок є сферою міжнародного обміну і тому має зворотний вплив на виробництво показує йому, що скільки та для кого треба продукувати. З цього боку світовий ринок є первинним відносно виробника і є центральною категорією міжнародної економіки.

Головною зовнішньою ознакою існування світового ринку є пересування товарів та послуг між країнами.

Міжнародна торгівля - це сфера міжнародних товарно-грошових відносин, яка є сукупністю зовнішньої торгівлі усіх країн світу.

Стосовно однієї країни зазвичай використовують термін зовнішня торгівля держави, стосовно торгівлі двох країн - міждержавна, взаємна, двостороння торгівля, а щодо торгівлі усіх країн одна з одною - міжнародна або світова торгівля.

Часто під міжнародною торгівлею розуміють торгівлю як товарами у матеріально-речовому вигляді(“видимі товари”), так і послугами (“невидимі блага”), які відрізняються від видимих товарів деякими параметрами.

Міжнародна торгівля складається із двох зустрічних потоків товарів - експорту та імпорту, і характеризується торговими сальдо та торговим оборотом.

Експорт - це продаж та вивезення товару за кордон.

Імпорт - це купівля та ввезення товару з-за кордону.

Зовнішньоторговельне сальдо - це різниця обсягів експорту та імпорту.

Зовнішньоторговельний оборот - сума вартісних обсягів експорту та імпорту.

За прийнятими у світі стандартами статистики міжнародної торгівлі головною ознакою для визнання торгівлі міжнародною, продажу товару - експортом, а купівлі - імпортом є перетин товаром митного кордону держави та фіксація цього факту у відповідній митній звітності. Наприклад, якщо обладнання продано (за суттю передано) американським підрозділом Coca-Cola українському підрозділу, то це вважається експортом США та імпортом України, навіть незважаючи на те, що власником товару залишилась американська компанія Coca-Cola.

Експорт та імпорт є двома ключовими поняттями, які характеризують міжнародний рух товарів і використовуються для всебічного аналізу міжнародної торгівлі та для практичних потреб. Торговельне сальдо та оборот, як їх похідні мають вужче аналітичне та практичне значення.

Отже, світовий ринок - це сфера сталих товарно-грошових відносин між країнами, які базуються на міжнародному поділі праці та інших факторів виробництва. Світовий ринок проявляється через міжнародну торгівлю, яка є сукупністю зовнішньої торгівлі усіх країн світу та складається із двох зустрічних потоків товарів - експорту та імпорту. Найпростіша модель світового ринку, яка називається моделлю часткової рівноваги, показує основні функціональні взаємозв'язки між внутрішнім попитом і пропозицією та попитом і пропозицією товарів на світовому ринку, визначає кількісні обсяги експорту та імпорту, а також рівноважну ціну, за якою здійснюється торгівля.

світовий ринок господарство міжконтинентальний торгівля

2. Світове господарство

Під впливом розвитку науково-технічного прогресу в промисловості і на транспорті, а також еволюції світового ринку на початку ХХ ст. сформувалося світове господарство. Світове господарство - це єдиний взаємопов'язаний всеохоплюючий і взаємозалежний процес, який включає в себе країни, що перебува-ють на різних етапах соціально-економічного розвитку.

Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, який зародився ще в XVI ст. в період великих географічних відкриттів.

Світовий ринок - це сукупність національних ринків окремих країн у їх взаємодії, пов'язаних міжнародними економічними відносинами. (С. В. Мочерний)

На його основі почав формуватися міжнародний поділ праці, для якого формою реалізації були торговельні угоди між країнами. Всі ці процеси, як вже було зазначено вище, зумовили виникнення і розвиток світового господарства.

У сучасних умовах світове господарство дедалі більше набуває ознак цілісності. Цей процес об'єктивно зумовлений дією певних факторів:

Прагнення народів світу вижити за умов нарощування ядерних потенціалів і загрози можливої ядерної війни, політикою мирного співіснування.

Розгортанням НТР. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому країни повинні об'єднувати свої зусилля у цій сфері, що сприятиме встановленню тісних економічних і науково-технічних зв'язків між ними, формуванню стійких структур у світовому господарстві.

Інтернаціоналізацію господарського життя, міжнародним поділом праці. Нині країни світового співтовариства можуть ефективно розвивати виробничі процеси на рівні світових стандартів, випускати високоякісну продукція, використовуючи процеси спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, підвищити її якість, надійність, зекономити паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу. Все це також сприяє налагодженню постійних економічних зв'язків між державами-партнерами у міжнародній сфері.

Необхідність об'єднання зусиль країн для розв'язання глобальних проблем (екологічних, продовольчих тощо). Потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо), доцільність об'єднання господарських зусиль країн-партнерів для освоєння багатств Світового океану й космосу, як для збереження уже набутих людських знань, ідей, так і для переробки й використання все складніших інформаційних систем, створення міжнародного інформаційного банку даних, яким могла б користуватися відповідно до своїх потреб кожна країна світового співробітництва.

Формуванню цілісності світового господарства сприяє розвиток відпорної інфраструктури: прокладання трансконтинентальних залізниць, світових систем зв'язку та ін.

Етапи розвитку світового господарства:

Доіндустріальна стадія виробництва -- кінець XVII ст. Світове господарство виникло ще на доіндустріальній стадії виробництва із зародженням між народної торгівлі й формувалося до кінця XVII ст.

Початок XVIII -- середина XIX ст. Характеризується подальшим розвитком виробництва товарів, зростаюча маса яких надходить у регулярний обмін між країнами; перетворенням зовнішньої торгівлі на частину національної економіки; виникненням світового ринку -- вищого досягнення капіталізму.

Кінець XIX -- початок XX ст. Саме в цей період завершилося формування світової системи господарства на основі великого машинного виробництва.

Кінець 20-х -- середина 80-х років XX ст. Після
Першої світової війни почався процес якісних змін системи світового господарства, який завершився з падінням колоніальної системи. Світова економіка розкололася на дві основні системи -- соціалістичну та капіталістичну і була доповнена багатьма колоніальними країнами, які звільнилися від зовнішньоекономічної залежності. У цей період ринкова економіка суттєво трансформувалась у напрямі соціального господарювання. Щільніше почали переплітатися ринкові інструменти з державним регулюванням на макрорівні. З розвитком продуктивних сил і господарських відносин активно утверджувалась змішана економіка. Ринкову систему світового господарства в середині 80-х років XX ст. утворювало понад 160 країн, у тому числі понад ЗО індустріальне розвинутих.

Кінець 80-х -- початок 90-х років XX ст. Визначальною рисою цього етапу є наростання інтеграційних процесів у виробництві, розвиток їх організаційно-економічних форм, пов'язаних з виробництвом товарів і комплектуючих у різних країнах. На формування світового господарства в 90-ті роки XX ст. вплинуло відокремлення більшості країн Східної Європи від соціалістичної системи господарювання, ліквідація Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і розпад СРСР, утворення нових незалежних держав.

Загалом світове господарство наприкінці XX -- на початку XXI ст., зберігаючи розмаїття, велику кількість суперечностей і різнопланових тенденцій, все ж є більш цілісним, інтегрованим і динамічним, ніж у середині XX ст., і набуває глобального характеру. Для нього стали характерними нові економічні зв'язки і відносини, розширилися митні й політичні союзи. Процес його становлення ще не завершився, оскільки продовжується поглиблений розвиток усіх факторів, що його зумовлюють.

На розвиток світового господарства виливають такі чинники:

1. розвиток науково-технічного прогресу, перетворення інформаційних технологій на один із найважливіших аспектів розвитку світової економіки;

2. зростаюча взаємозалежність національних господарств, загальна лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків;

3. поглиблений розвиток МПП -- міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва;

4. високий рівень інтенсифікації міжнародного руху факторів виробництва: робочої сили, капіталів, технологій, засобів виробництва, інформації;

5. інтернаціоналізація виробництва і капіталу;

6. формування самостійної фінансової системи, безпосередньо не пов'язаної з обслуговуванням руху товарів;

7. вирішення глобальних проблем тощо.

Суть світового господарства характеризують взаємини між великими групами країн. Вони визначають і характер міжнародних економічнихвідносин. Далі економічні відносини світового господарства називатимемо міжнародними економічними відносинами (МЕВ).

Поглиблення міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва зумовлює зростання об'ємів міжнародної торгівлі, яка за умов зростаючої інтернаціоналізації господарського життя є однією з перших форм міжнародних економічних відносин.

Міжнародна торгівля як наслідок МПП зародилася давно, а на початку XIX ст. набула форми світового ринку, на якому діяли майже всі розвинуті країни світу.

Міжнародна торгівля -- сфера товарно-грошових відносин, що охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі державного кордону певної країни.

Продавцями і покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи.

Товари, що купуються і завозяться в країну, це імпорт, а товари, що продаються і вивозяться -- експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду часу (рік, квартал та ін.) утворює сальдо торговельного балансу країни. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від'ємним), якщо ситуація протилежна. Перевищення імпорту над експортом спричиняє зовнішньоторговельний дефіцит. Пасивне сальдо торговельного балансу покривають за рахунок національного доходу країни, оплачуючи золотом або конвертованою валютою. Нерідко вдаються і до кредитів країни-донора (постачальника) або міжнародних фінансових організацій (Міжнародний валютний фонд -- МВФ, Міжнародний банк реконструкції та розвитку -- МБРР).

Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних показниках. За натуральним виміром динаміку зовнішньоторговельного товарообігу виражають індекси фізичного обсягу експорту та імпорту, які демонструють тенденції зміни обсягів реальної маси товарів. На відміну від них, вартісні показники відображають не тільки зміни в кількості експортованих та імпортованих товарів, а й коливання цін. Тому вартість експорту може зменшитися навіть за збільшення кількості експортованої продукції, якщо впадуть ціни на неї, і навпаки.

Успішний розвиток зовнішньої торгівлі всіх країн забезпечується відкритістю економіки і рівнем цін на світовому ринку. Відкрита економіка передбачає цілісний єдиний економічний комплекс, інтегрований у світовий ринок, сприяє активному застосуванню різних форм спільного підприємництва, організації зон вільного підприємництва, ліквідації державної монополії зовнішньої торгівлі, ефективному використанню принципу порівняльної переваги країни в МПП, передбачає зважену відкритість внутрішнього ринку щодо іноземного капіталу, товарів, технологій, інформації.

Надходження на світовий ринок усе більшої кількості товарів зумовлює насичення і збільшення попиту на послуги і як наслідок -- розширення міжнародного ринку послуг. Послуги можуть бути надані або у речовому вигляді (реалізацією товару), або у процесі функціонування живої праці. Два способи надання (вироблення) послуг зумовлюють два види послуг. Перший опосередковується речами, має справу із споживчими товарами. Надання подібних послуг за своєю суттю нічим не відрізняється від праці у сфері матеріального виробництва.

Другий вид послуг спрямований безпосередньо на людину або на зовнішні умови. Такі послуги не пов'язані з матеріальними речами, їх надання невіддільне від споживання, а створення є одночасним зі споживанням у процесі задоволення потреб, тобто вони с нематеріальними (невиробничими). Значна роль у невиробничих послугах належить туризму, який є динамічною сферою зовнішньоекономічної діяльності. Туризм -- особлива галузь економіки країни, оскільки створює нову матеріальну цінність, реалізуючи її у формі послуг, і одночасно реалізує нематеріальні послуги, пов'язані з обслуговуванням туристів. Туризм є виробничо-обслуговуючим процесом, оскільки здійснює виробничі та невиробничі функції.

Дещо меншу частку міжнародного ринку послуг охоплює така галузь, як освіта. Обмін здійснюється, як правило, у межах вищої школи. Міжнародні зв'язки вищої школи набувають різних форм: обмін досвідом та інформацією, викладачами і науковими співробітниками, аспірантами і студентами, погодження підходів до процесу навчання і програм, спільна дослідницька діяльність, утворення інтернаціональних робочих колективів. Більше сотні міжнародних організацій займаються інтернаціональною діяльністю у вищій школі. Все більше поширюється надання освітніх послуг на комерційній основі. Проте значна частина співробітництва між вищими навчальними закладами існує на некомерційних засадах.

Важливою особливістю надання (виробництва) послуг є те, що вони часто об'єднуються з експортом у межах одного контракту і потребують безпосередньої зустрічі покупців і продавців.

Спеціалізація науково-дослідної діяльності у межах світового господарства стимулює розвиток міжнародного науково-технічного співробітництва. У другій половині 70-х років у світовому господарстві почав інтенсивно формуватися ринок новітніх технологій. Економічна вигода від міжнародного обміну передовими технологіями зумовлена раціональнішим використанням засобів виробництва, промисловим опануванням нових технологій, товарів, виникненням нових ринків збуту, прискоренням економічного розвитку.

Світовий досвід свідчить, що між ринком науково-технічних знань та технологій і ринком послуг є багато спільного, а механізм укладання угод і реалізації -- майже ідентичний. Відмінність лише в тому, що на цьому ринку немає товарної маси. На ринку науково-технічних знань реалізуються товари інтелектуальної власності, юридичне захищені патентами, авторськими свідоцтвами та науково-технічні, комерційні, фінансові, а також інші знання і досвід, не захищені у правовому відношенні.

Особливою складовою структури світового ринку є міжнародна міграція капіталу -- розташування за межами країни коштів, здатних приносити їх власнику дохід. Вивіз капіталу починається тоді, коли він може приносити значно більшу норму прибутку, ніж та, яку він дає внаслідок вкладання в економіку власної країни. Міграція капіталу заради великого прибутку зумовлена багатьма причинами:

відносне перенагромадження капіталу в країні-експортері;

розбіжності між попитом на капітал і його про позицією у різних ланках (країнах) світового господарства;

наявність у країн-експортерів капіталу, дешевших чинників виробництва;

інтернаціоналізація виробництва, нижчі екологічні стандарти.

Особливістю сучасного світового господарства є одночасне утворення в кожній розвинутій країні відносно надмірного капіталу в певних галузях господарства і одночасного виникнення потреби в залученні додаткових коштів ззовні для розвитку інших, особливо технічно відсталих, галузей. Тому чимало країн одночасно є експортерами та імпортерами капіталів.

Міжнародний рух капіталів як фактор виробництва набуває різних форм. їх можна класифікувати за кількома основними ознаками:

За джерелами походження капітал, який перебуває у русі на світовому ринку, поділяють на приватний і державний залежно від того, вивозиться він приватними чи державними організаціями і компаніями.

За формою надання розрізняють товарні та грошові (валютні) кредити. В товарній формі переважно виступають комерційні кредити, а в грошовій -- фінансові.

3. Залежно від терміну, на який залучають кредит,

розрізняють:

довгостроковий (п'ять--сім років);

середньостроковий (від одного до п'яти років);

короткостроковий (в межах одного року).

4. Суб'єктами експорту капіталу є банки, корпорації, окремі підприємства, державні структури, муніципальні та міжнародні організації.

5. За своїм цільовим призначенням міжнародні кредити поділяють на фінансові й пов'язані. Пов'язані кредити мають цільове призначення, закріплене в трудовій угоді. До них відносять комерційні кредити (на купівлю певних товарів), інвестиційні кредити (на будівництво конкретних об'єктів). Фінансові не мають цільового призначення.

На міжнародний ринок капітал надходить у двох основних формах: виробничий (підприємницький) та позичковий (кредитно-грошовий).

Виробничий (підприємницький) капітал -- капітал, вкладений його власником у різні підприємства з метою одержання прав на управління ними і прибутками.

Підприємницький капітал вивозять з метою створення підприємств на території інших країн. Залежно від можливості реального контролю за діяльністю таких підприємств вирізняють два види інвестицій -- прямі та портфельні.

Прямі інвестиції -- довгостроковий вклад грошових коштів у статутний капітал підприємства.

Такий вклад здійснюється з метою одержання не тільки права управління, а й контролю за діяльністю підприємства. Заново утворені чи придбані підприємства стають філіалами (дочірніми підприємствами) функціонуючої в іншій країні фірми (материнської), яка є центром міжнародного виробничого об'єднання. Прямий контроль за господарською діяльністю іноземного підприємства у такому разі забезпечують повна власність на вкладений капітал і володіння контрольним пакетом акцій.

Останніми десятиліттями прямі інвестиції мають тенденцію до прискореного зростання. Якщо в середині 60-х років XX ст. загальний, обсяг прямих інвестицій становив 108 млрд, дол., то в середині 90-х він перевищив рубіж 2,5 трлн. дол.

Портфельні інвестиції -- інвестиційний портфель, який є сукупністю об'єднаних інвестиційних цінностей, що служать інструментом досягнення конкретної мети вкладника.

Портфельні інвестиції означають купівлю цінних паперів, права власності на нерухомість, вони теж орієнтовані на одержання прибутку, але не надають інвестору права реального контролю над об'єктом інвестування.

Позичковий (кредитний) капітал -- грошовий капітал, наданий у позику його власником іншій особі у формі кредиту з метою одержання прибутку.

Кредитний капітал у сфері зовнішньоекономічних зв'язків є міжнародним кредитом, який надається позичальником на умовах повернення у визначений термін зі сплатою відсотків. Плата за його використання -- відсоток від вартості кредитного капіталу, який і є ціною кредитного капіталу.

Основою сучасної системи міжнародного кредиту є експорт позичкового капіталу. Такий кредит сприяє зростанню товарообігу між країнами, полегшує основні розрахунки між ними, дає змогу залучати зовнішні фінансові джерела з метою розвитку економіки. Кредитні відносини між державами здійснюються значно вищими темпами, ніж темпи розвитку світової торгівлі та збільшення прямих іноземних капіталовкладень.

Особливим структурним елементом світового ринку є міжнародна міграція трудових ресурсів (працездатного населення) з одних країн в інші більше, ніж на рік, зумовлена різними економічними, політичними та іншими причинами. Вона може приймати форми еміграції - виїзду працездатного населення з країни за її межі, та міграції - в'їзду працездатного населення у країну з-за кордону. Внутрішня міграція робочої сили охоплює різні регіони в межах однієї держави, а зовнішня міграція зачіпає кілька країн (міжнародних об'єднань ).

Для роботодавців вигода від використання іноземної робочої сили пов'язана з підвищенням норми прибутку не тільки внаслідок нижчої оплати праці емігрантів, а й спричиненого ними тиску, який знижує загальний рівень заробітної плати. Наплив емігрантів ускладнює проблему зайнятості у розвинутій країні, негативно впливає на її економічне становище.

Розвиток НТР спричинив переїзд висококваліфікованих кадрів з одних країн в інші. Що одержало назву „відплив умів”. Який призводить до непоправних втрат. „Відплив умів”, як правило, припиняється. Коли ситуація в країні поліпшується.

На сучасному етапі вдосконалюються методи державного управління міграційними потоками. Воно забезпечується прийняттям програм. Спрямованих на обмеження припливу іноземної робочої сили 9імміграції) або стимулювання повернення мігрантів на рідну землю (реімміграція). Більшість країн світу використовують селективний підхід до регулювання імміграції. Відсів небажаних емігрантів здійснюється за вимогами щодо рівня кваліфікації, освіти. Віку. Стану здоров'я та на основі кількісного і географічного квотування. Прямої та непрямої заборони на в'їзд. Тимчасових обмежень тощо.

Важливою складовою всесвітнього господарства є міжнародні валютно-кредитні відносини, сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв'язків. За їх допомогою здійснюються розрахункові операції у світовій економіці. Інструментом цих відносин є міжнародна валютна система, яка обслуговує взаємний обмін результатами економічної діяльності різних країн. Сукупність форм організації валютних відносин формує міжнародну валютну систему.

Міжнародна валютна система - грошова система країн світу. В межах якої перебувають і використовуються валютні ресурси і здійснюються міжнародні платіжні операції.

До міжнародної валютної системи належать національні та колективні резервні валютні одиниці, валютні паритети і курси, умови взаємного обороту валют, міжнародні розрахунки і валютні обмеження тощо. Міжнародна валютна система є сукупністю міжнародних платіжних засобів, грошових відносин, пов'язаних з формуванням і розподілом валютно-кредитних фондів, використанням розрахункових засобів у сфері господарських зв'язків. Основними її елементами є міжнародні платіжні засоби, режим обміну валют, умови конвертування, механізм забезпечення валютно-платіжними засобами міжнародного обороту, регламентація й уніфікація різних форм міжнародних і національних банківських організацій, що здійснюють міжнародні розрахунки і кредитні операції, пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю.

Функціонування міжнародної валютної системи забезпечує ефективність міжнародної торгівлі товарами і послугами, досягнення взаємодії вигоди учасників зовнішньоекономічної діяльності.

Тенденції розвитку світового господарства тісно пов'язані з проблемами глобального характеру. Виникнення їх спричинене не стільки розвитком промислового виробництва, скільки хижацьким ставленням людини до природи -- інтенсивним забрудненням довкілля, винищенням природних багатств тощо. Ці глобальні проблеми почали виявлятися у середині XX ст., у період бурхливого розвитку НТП. За деякими позиціями вони настільки загострились і перебувають у такому критичному стані, що будь-яке зволікання з їх вирішенням загрожує загибеллю цивілізації або деградацією умов життєдіяльності людини. Перед суспільством постало багато питань, які внаслідок своєї масштабності і значущості почали впливати на інтереси вже не окремої держави і навіть не регіону чи угруповання, а на земну цивілізацію загалом. Глобальними вважають проблеми, які:

мають загальносвітовий, планетарний характер;

породжують наслідки, що загрожують усій цивілізації;

вимагають негайних дій на основі колективних
і скоординованих рішень світового співтовариства.

Глобальні проблеми досить суперечливі й різноманітні, їх сукупність можна поділити на три сфери. До першої належать проблеми, які виникають внаслідок взаємодії суспільства і природи. До другої -- проблеми суспільних взаємовідносин: відносини між державами різного рівня розвитку, подолання економічної відсталості, локальні та міжнародні кризи -- проблеми війни, миру, ядерної безпеки тощо. До третьої сфери -- розвиток людини як особистості, забезпечення її життєдіяльності, боротьба з голодом, бідністю і хворобами. Деякі з глобальних проблем зумовлені протиріччями, породженими соціально-економічними умовами життя народів планети.

Вирішення глобальних проблем пов'язане зі створенням нового типу всесвітнього господарства, який унеможливить війни, загибель мільйонів людей від голоду, хвороб, знищення життєдіяльного природного середовища.

Інтеграція України у світове господарство

Процеси інтернаціоналізації, що підсилюються, і глобалізації господарського життя, взаємозалежність, що наростає, і вплив загальносвітових тенденцій на економіку окремих країн обумовлюють необхідність для кожної з них визначити своє місце у світовому господарстві. Таке завдання стоїть й перед Україною і актуальність його розв'язання обумовлена низкою специфічних причин і обставин.

Україна -- країна з досить високим рівнем внутрішньо-національного поділу праці. Спеціалізовані виробницт-1 ва зорієнтовані на кооперацію з партнерами, що знаходяться найчастіше за межами державних кордонів. Це обумовлює настійну виробничу необхідність регулярних експортно-імпортних операцій. Третина національного виробництва опосередковується дією зовнішньоекономічних чинників. Будучи складовою частиною Радянського Союзу, економіка України брала участь у міжнародному поділі праці переважно серед країн -- учасників РЕВ. Частка взаємної торгівлі країн-членів РЕВ у загальному обсязі їхнього товарообігу перевищувала 70%. Що ж до внутрішньосоюзного обороту, то він здійснювався централізованим плануванням розподілу ресурсів і виробленої продукції і лише за неабиякої умовності міг бути названий товарним. Розпад Союзу, ліквідація РЕВ, уведення національних валют, перехід на торгівлю за цінами світового ринку дуже болісно відбилися на економіці колишніх соціалістичних країн. Для України шок став особливо відчутним, тому що галузі її спеціалізації (машинобудування, харчова промисловість) були дуже енергоємними і позбавлення постачань практично дарової енергії різко погіршило умови торгівлі. Перехід на ціни світового ринку енергоносіїв призвів до їхнього зростання у 5,5 раза, тоді як ціни на товари традиційного експорту різко відстали, у тому числі і через їхню низьку конкурентоспроможність. Умови торгівлі (відношення цін на імпорт до цін на експорт) погіршилися більш ніж на 70%. Це несприятливо позначилося і на структурі імпорту. Крім високої частки енергії в загальному імпорті, значну питому вагу в ньому становлять споживчі товари, а частка інвестиційних товарів залишається низкою. Це негативно впливає на процес підвищення технічного рівня, необхідного для зростання продуктивності праці, зайнятості, реальних доходів і зрештою -- економічне зростання.

Переорієнтація пріоритетів зовнішньоекономічної діяльності із завдань, що диктуються державними планами, на вимоги і запити світового ринку, породжує ряд складних проблем, розв'язання яких вимагає вироблення обґрунтованої і зваженої зовнішньоекономічної стратегії, метою якої було б перебудування шляхів активної взаємодії зі світовим господарством. Пошуки шляхів ускладнюються, з одного боку, кризовим станом перехідної економіки, з іншого боку, слабкою сумісністю зі структурою світової економіки. Проте, оскільки створення ефективної економіки визначається рівнем її інтеграції в глобальну економічну систему, альтернативи такому напряму розвитку просто не існує.

Світовий досвід свідчить, що є два найбільш типові варіанти зовнішньоекономічної стратегії: імпортозамінюючий і експортоорієнтований. Імпортозамінююча модель характерна для країн, що зустрілися з проблемою доганяючого розвитку, зі слабкою неконкурентоспроможною обробною промисловістю, де попит на промислові товари задовольняється здебільшого за рахунок імпорту. Завдання -- подолати відставання і забезпечити економічний ріст -- пов'язується із заходами щодо обмеження різними способами доступу в країну іноземних товарів, контролем за використанням валютних коштів і вкладання їх у пріоритетні галузі, перешкодами на шляху вивизення національного капіталу, який передбачається використовувати для фінансування вітчизняного виробництва. Така модель здається простою і привабливою, оскільки дає змогу відгородити власне виробництво від іноземної конкуренції, розширити внутрішній ринок. Крім того, протекціоністська політика дає можливість поповнювати бюджет за рахунок підвищення митних тарифів, продажу ліцензій тощо.

Стратегія імпортозаміщення дозволяє на якомусь етапі забезпечити промисловості зростання за рахунок обмеження конкуренції з боку імпортних товарів на внутрішньому ринку. Але невдовзі вона наштовхується на притаманні її природи межі. Імпорт споживчих товарів дійсно скорочується, але зате ростуть потреби вітчизняної промисловості, що розвивається, у сировині, енергії, технологіях. їх можна одержати знову ж лише за рахунок імпорту, за який потрібно розплачуватися валютою. Заробляти її можна, експортуючи продукцію виробництва власної промисловості, але лихо в тому, що відгороджені від зовнішньої конкуренції підприємства випускають неконкурентоспроможну на світових ринках продукцію. Безпосереднім наслідком стає хронічна нестача конвертованої валюти і боротьба навколо її розподілу. Країни, багаті на природні ресурси, можуть поповнити свої валютні резерви за рахунок сировинного експорту. Бідні на ресурси країни досягають границі можливостей імпорто-замінюючої моделі набагато швидше.

Країни перехідної економіки, у тому числі Україна, зустрічаються з проблемами, характерними для доганяючого типу розвитку, і тому спокуси імпортозамінюючої моделі тут досить великі. Незважаючи на заяви про прагнення до швидкої інтеграції у світову економіку, господарська практика свідчила про нездоланне прагнення використовувати заходи для обмеження імпорту (високі тарифні бар'єри, імпортні збори, нетарифні обмеження, квотування імпорту). Збільшення тиску на імпорт, а також вибіркове надання податкових пільг і привілеїв окремим експортерам чи окремим галузям свідчить про схильність до політики імпортозаміщення. У короткостроковому плані така політика може дати деякий ефект, але дуже швидко наштовхується на обмеженість внутрішніх ринків, породжує тенденцію гальмування утворення капіталів, імпорту технологій, уповільнення структурних змін.

Особливо слід зазначити, що обмеження імпорту підриває стимули і можливості технічного відновлення, і, як результат, веде до відставання в темпах зростання продуктивності, що зрештою пов'язано з ризиком уповільнення економічне зростання. Вигоди такої політики більшою мірою відчуваються в країнах, що потребують первісних імпульсів для проведення індустріалізації. Що ж до України, то головна проблема для неї не початкова індустріалізація, а реструктуризація економіки, і тому політика імпортозаміщення значно меншою мірою відповідає* її умовам.

Світовий досвід свідчить, що існує тісна кореляція між високими темпами капіталоутворення, високим рівнем продуктивності праці і доходу на душу населення і ступенем відкритості економіки. Тому в довгостроковій перспективі більш плідною з погляду економічного зростання уявляється зовнішньоекономічна політика, що орієнтована на експорт і передбачає, зокрема, рівномірне розширення навантаження на імпорт, не віддаючи переваги жодному із секторів народного господарства.

Модель експортноорієнтованої економічної політики припускає:

по-перше, відкриття внутрішнього ринку для іноземної конкуренції в сполученні з гнучким захистом вітчизняного виробника;

по-друге, виявлення галузей спеціалізації, по яких країна має порівняльну і конкурентну переваги у світовий або в регіональній економіці, і закріплення відповідних ніш на гостроконкурентних світових ринках товарів і послуг;

по-третє, створення сприятливих фінансових умов для міжнародного підприємництва (стабільна грошова одиниця, конвертована національна валюта, розвинута банківська інфраструктура);

по-четверте, гармонізація національного зовнішньоекономічного законодавства з міжнародним.

На мікрорівні така політика припускає: перетворення зовнішньоекономічної діяльності на органічну складову частину господарської діяльності підприємства; вільний маневр підприємств усіх видів власності по всьому полю світового господарства; вільний вибір економічними суб'єктами вітчизняних і іноземних партнерів і ринків, при здійсненні господарських операцій.

Формування відкритої економіки, інтегрованої у світове господарство, вимагає значних зусиль і коштів.

Іноземні інвестиції.

Одним з істотних джерел коштів може стати залучення іноземних інвестицій у вигляді позичок і кредитів, і особливо у вигляді прямих капіталовкладень. Прямі іноземні інвестиції спрямовуються, як правило, у галузі, де можна недорого виготовляти конкурентоспроможні у міжнародному масштабі товари на експорт. Тим самим вони стимулюють інтеграцію в систему міжнародного поділу праці, створюють трамплін для широких експортних постачань. Вони стають імпульсом для реструктуризації і модернізації виробничого апарата, сприяють залученню сучасних технологій, «ноу-хау», а отже, зростанню продуктивності праці і підвищенню ефективності виробництва. Неабияким чинником є і те, що іноземні інвестиції сприяють не тільки збереженню існуючих і створенню нових робочих місць, але і утвердженню ринкових відносин, привносячи в країну-реципієнт досвід роботи сучасних ринкових підприємств. Через них поступово впроваджуються норми нової трудової етики, етики взаємин продавця і покупця, зацікавленість у кінцевому результаті виробництва і підвищенні якості продукції, що випускається. Україна має ряд умов, що робить її досить привабливою для іноземних інвесторів. Це є великий потенційний ринок (50 млн. людей) й високий рівень освіти і кваліфікації, сприятлива кваліфікаційна структура робочої сили (висока частка осіб з інженерно-технічною підготовкою), зручне географічне положення в центрі Європи, і, нарешті, низький рівень заробітної платні. Проте приплив іноземних інвестицій в Україну виявився дуже незначним і набагато меншим очікуваного. Незважаючи на те, що тенденція до їхнього збільшення, хоча і нерівномірного, починаючи з 1992 року, спостерігається, загальний їхній обсяг залишається вкрай малим. Наприкінці 90-х років в Україні на душу населення припадало $15 іноземних інвестицій і вона посідала за цим показником останнє місце серед усіх східноєвропейських країн (для порівняння: в Угорщині $1000 на душу населення, Чехії - $400, Естонії - $320, Польщі - $140). Не зовсім виправдалися чекання щодо напряму інвестування. Передбачалося, що основним мотивом будуть експортні шанси, що відкриваються можливістю виготовлення чи переробки товарів з більш низькими витратами через дешевину місцевих ресурсів, головним чином, робочої сили. Виявилося, що переважав інший мотив -- доступ на місцеві ринки, і іноземні інвестиції спрямовувалися головним чином туди, де забезпечувалися великі обсяги збуту: роздрібна торгівля, громадське харчування, сфера послуг, особливо фінансових. Сфера виробництва виявилася щодо цього на других ролях. Такій несприятливій ситуації сприяв ряд причин, що створювали перешкоди на шляху припливу іноземних інвестицій. Серед них однією з найістотніших є відсутність економічної і політичної стабільності. Це виявляється в низькому темпі проведення ринкових реформ, особливо процесу реальної приватизації, збереженні загрози високої інфляції, приборкання якої удалося здійснити лише твердими монетарними заходами, що не дає гарантії стійкості національної грошової одиниці.

Друга група причин -- нерозробленість і відсутність стабільності в законодавстві. Чинна система законодавчих актів, що регулюють умови іноземного інвестування, складна, суперечлива, передбачає чимало бюрократичних процедур, які ускладнюють і .затягують процес відкриття філій чи спільних підприємств. До законів часто вносяться зміни, що нерідко передбачають зворотну дію. До того ж, формулювання законів залишають можливості для їхньої довільної інтерпретації. Сюди ж додається й недосконалість податкового законодавства.

Третя група -- причини, пов'язані з нерозвиненістю інфраструктури, зокрема, фінансової. Відсутній порядок, за яким єдина організація відповідала б за оформлення інвестицій, що породжує виснажливі ходіння по різних інстанціях, супроводжувані офіційними і неофіційними поборами. Виникають труднощі в оформленні віз, проходженні прикордонного контролю, нарешті, просто з перевезеннями вантажів.

Усе це створює в країні несприятливий інвестиційний клімат і непривабливий імідж щодо умов інвестування. В авторитетному міжнародному рейтингу, що спирається на опитування представників провідних банків Західного світу, у середині 90-х років Україна посідала 111-те місце після Того, Танзанії і Нігерії. Усунення перешкод -- необхідна умова припливу іноземних інвестицій, що у свою чергу могло б сприяти включенню України у світовий загальноцивілізаційний процес. Необхідно, насамперед, домагатися макроекономічної стабілізації, зменшення ризику капіталовкладень, пов'язаного з відсутністю правових і організаційних гарантій, підвищення прибутковості інвестицій. Експортноорієнтована модель могла б бути найбільш сприятливою для України, оскільки дозволяє використовувати світові ринки як додатковий чинник економічного зростання. Разом з тим орієнтація на такий тип розвитку не виключає звертання і до деяких елементів політики імпорто-заміщення, вживання обґрунтованих протекціоністських заходів для захисту вітчизняного виробництва, що сприяло б оптимізації економічної структури, яка дозволяє посісти гідне місце у світовому господарстві.

Отже, як показує світовий досвід, інтеграція в сучасну світову економіку - це тривалий процес, який вимагає вироблення довгострокової економічної політики, що враховує історичні і господарські особливості кожної конкретної країни, тенденції НТП і світогосподарських зв'язків. Її реалізація складається в структурній перебудові економіки, підвищенні конкурентоспроможності її галузей, кореної перебудові форм і методів господарських зв'язків, в поступальному русі вперед в напрямі більшої відвертості економіки.



Висновок

Об'єктивна необхідність інтеграції України у світове господарство і розвитку її міжнародних відносин безпосередньо випливає передусім з потреб використання у національній системі відтворення міжнародного поділу праці для прискорення переходу до ринкової економіки країни з метою її розвитку і зростання багатства суспільства. Така необхідність сприяє формуванню ефективної структури економіки країни. Зовнішньоекономічні зв'язки в процесі інтеграції України у світове господарство охоплюють також комплекс екологічних проблем, що розв'язуються спільними зусиллями. Нарешті, розвиток зовнішньоекономічних відносин відкриває додаткові можливості у створенні належних умов для задоволення життєвих потреб народу України.