Світовий ринок та глобальні проблеми в економіці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Світовий ринок та глобальні процеси в економіці

Інтенсифікація процесу монополізації капіталу, здійснюваного банківським сектором упродовж останнього десятиліття, призвела до формування банків-гігантів, до яких належать, насамперед, американські інституції. їх сукупна ринкова капіталізація в 2006 р. досягнула майже 600 млрд. дол. США, що робить їх практично недосяжними для конкурентів і перетворює на впливових гравців глобального ринку. За цих умов стратегії еволюційного розвитку місцевих банків на власній ресурсній базі вже не гарантують їхньої фінансової незалежності.

Зростання рівня концентрації глобального капіталу в фінансовому секторі обумовлює прискорене зростання доходності капіталу, рух якого опосередковується фінансовими інститутами (банками, страховими компаніями, інвестиційними та пенсійними фондами). Ключовим для даного процесу стає злиття капіталів фінансових інститутів зі створенням універсальних холдингів, які не лише розширюють спектр фінансових послуг, пропонованих

Досягненню цієї стратегічної мети значною мірою сприяла суттєва диверсифікація впродовж останніх десятиліть діючого інструментарію зміцнення конкурентних позицій ТФГ на фінансовій мапі світу. Якщо раніше фінансові монополії задля отримання прибутків вдавалися, головним чином, до боргового фінансування відсталих держав через надання кредитів їхнім позичальникам за завищеними відсотковими ставками, то на сьогодні їхні монополістичні стратегії зорієнтовані на встановлення тотального контролю над новостворюваними фінансовими ринками через монополізацію всіх фаз руху фінансового капіталу - від власника заощаджень до кінцевого одержувача кредитних ресурсів.

Крім того, транснаціональні фінансові групи, діяльність яких виступає на сьогодні локомотивом фінансового глобалізму, спроможні самостійно визначати параметри глобальних фінансових агрегатів і забезпечувати собі отримання надприбутків, ігноруючи інтереси національних економік. Функціонування останніх у відкритому глобальному середовищі наражає їх на серйозні виклики фінансового глобалізму, адже, не маючи реальних важелів впливу на сферу міжнародних фінансів, відсталі країни можуть лише пристосовуватися до коливань світової фінансової кон'юнктури, обумовлених діями світових фінансових центрів. Унаслідок цього існує цілком реальна загроза деформації відтворювального процесу в рамках їхніх національних економік, обмеження можливостей держав підгримувати рівноважний стан економіки засобами грошово-кредитної та валютно-курсової політики, а також втрати ними економічного та політичного суверенітету з причин боргової й інших видів фінансової залежності, фінансового підпорядкування розвинутим країнам світу та «меркантилізації» гуманітарних цінностей.

Головною рисою діяльності сучасних глобальних монополій є охоплення їх діяльністю ключових фаз суспільного відтворення -виробництва, розподілу, обміну та споживання. Одним з закономірних наслідків цих процесів стає поглиблення й ускладнення взаємовідносин між ними через розширення масштабів планомірності, яка стає невід'ємним компонентом взаємодії монополістичних структур у глобальному конкурентному середовищі. її сучасний характер проявляється у тому, що глобальні монополії зацікавлені в організації ефективного планування не лише у себе, але й у своїх партнерів, адже колосальні масштаби їхньої фінансово-господарської діяльності роблять занадто ризикованим і навіть неможливим випуск товарів на ринкову стихію.

Найбільшою мірою це стосується монополій, які належать до групи підприємств, пов'язаних між фірмовими поставками продукції, технологічною залежністю та складною системою взаємозв'язків усіх стадій виробничого процесу. У межах такої групи монополій формується єдиний, розгалужений виробничий комплекс, коли навіть незначне порушення його окремих ланок може розбалансувати усю систему виробничих зв'язків. Відтак існує нагальна потреба у жорсткій координації ринкових цін й обсягів виробництва, обліку ресурсної бази та раціоналізації її розподілу між окремими ланками виробництва, контролі відносин з постачальниками та конкурентами, свідомому впливі на попит споживачів і динаміку розвитку галузі, а також реалізації узгодженої політики капіталовкладень, наукових досліджені, і інноваційних розробок.

Досягненню цієї стратегічної мети діяльності монополістичних структур найбільшою мірою відповідає така глобальна форма монополізації капіталу, як міжнародні стратегічні альянси. Вони являють собою об'єднання міжнародних монополій на основі горизонтальної чи вертикальної між фірмової кооперації, коли за збереження господарської й юридичної самостійності компаній формується розгалужена система управління їхньою ресурсною базою та поглиблюються між фірмові зв'язки на галузевому та територіальному рівнях. Ключовою відмінністю міжнародних стратегічних альянсів від традиційного довгострокового співробітництва є те, що вони являють собою доволі гнучкі структури, які передбачають можливість зміни початкових умов співробітництва та розподілу ризиків між компаніями задля досягнення синергетичного ефекту співробітництва.

Створюючи міжнародні стратегічні альянси, монополістичні структури суттєво розширюють свої можливості щодо адекватного реагування на виклики техноглобалізму, ефективної мобілізації своєї ресурсної бази, координації й оптимізації використання спільних ресурсів, а також мінімізації транзакційних витрат. Високу ефективність подібної глобальної форми монополізації капіталу підтверджують, зокрема, дані щодо динаміки формування стратегічних альянсів. Так, їхня питома частка у сукупному вартісному обсязі доходів, що їх отримують 1000 найкрупніших американських корпорацій, складає на сьогодні близько 6%, що вчетверо перевищує відповідний показник 1987 р. [13, с. 196]. Як свідчать дані табл. 2.З.З., з початку 1980-х рр. чисельність стратегічних альянсів щорічно зростала в середньому на 20%. При цьому найвищі темпи створення подібних інституцій були зафіксовані у високотехнологічних секторах економіки: в автомобілебудуванні (16% загальної чисельності стратегічних альянсів у 1990-2005 рр.), у сфері біотехнологій (25%), інформаційних технологій (40%) та у виробництві нових матеріалів (14%), тоді як у хімічній промисловості упродовж 1980-2005 рр. чисельність стратегічних альянсів скоротилася приблизно на третину. Стратегічний характер альянсів, що формуються у високотехнологічних секторах економіки, проявляється у тому, що вони націлені на зміцнення довгострокових конкурентних переваг усіх учасників альянсу в рамках реалізації стратегій їхньої глобальної експансії.

Високу результативність діяльності продемонструвала також низка міжгалузевих стратегічних альянсів, організаційні форми яких є доволі диверсифікованими. Це і вертикально-інтегровані господарські структури, і об'єднання зусиль фірм з метою реалізації проектів у непрофільних галузях економіки та створення нових галузей, і спільна розробка нових технологій на міжгалузевому рівні та ін. Серед прикладів міжгалузевих стратегічних альянсів можна назвати партнерство лідерів інформаційного сектору із засобами масової інформації, фінансовими інститутами та консалтинговими фірмами; співробітництво з голландською компанією (всесвітнім розробником і постачальником програмного забезпечення з управління бізнесом, фінансами та виробництвом) у таких функціональних галузях, як фінансовий і виробничий менеджмент, управління корпоративними ресурсами та проектами, постачання та збут та ін. [1, с. 107].

За умов, коли наука та науково-інформаційне обслуговування виробництва стає безпосередньою продуктивною силою і все більше поєднується з процесом суспільного відтворення, у діяльності міжнародних монополій дедалі рельєфнішого характеру набуває тренд випереджаючого формування стратегічних альянсів в інноваційній сфері. І це невипадково, адже динамічний розвиток науково-технічного прогресу не дозволяє кожній монополії наодинці проводити масштабні наукові дослідження та розробки, не говорячи вже про розвиток фундаментальної науки. Таким чином, створення стратегічних альянсів в галузі науково-дослідних розробок та технологій дозволяє суттєво знизити витрати на проведення НДЦКР та досягнути синергійного ефекту від об'єднання фінансових і інтелектуальних ресурсів монополій на найбільш перспективних напрямках інноваційних розробок.

Одним з яскравих прикладів успішних стратегічних альянсів в інноваційній сфері є реалізація за участі західноєвропейських монополій великомасштабних науково-технічних програм. Вони охопили ті напрямки науково-технологічного розвитку країн Європейського Союзу, за якими спостерігалося найбільше відставання від американських і японських конкурентів (медицина та біотехнологія, комунікації та енергетика, технології з захисту навколишнього середовища, інформаційні та лазерні технології, виробництво нових матеріалів та ін.). Так, ще у 1985 р. було засновано Європейське агентство з науково-технічного співробітництва країн ЄС «Еврика», основною метою якого є поглиблення міждержавного співробітництва за пріоритетними напрямками НДДКР через розвиток підприємницької ініціативи та встановлення нових форм управління та фінансування кооперації на між фірмовому рівні. Крім того, з 1994 р. в ЄС функціонує європейська стратегічна програма досліджень у галузі технології інформаційних систем «Есприт» як основа розробки Рамкових угод в Євросоюзі, а також реалізуються науково-технічні програми «Вгіїе» (виробництво нових матеріалів), «Яасе» (телекомунікаційний сектор) та ін.

Як свідчить світовий досвід, доволі ефективною глобальною формою монополізації капіталу є територіально-галузеві кластери, які почали формуватися на базі провідних міжнародних монополій з кінця 1980-х років, а на сьогодні перетворились на ключовий компонент їхньої інноваційної політики і ефективний інструмент зміцнення їхніх конкурентних позицій на глобальному ринку. Характерною особливістю кластерних форм монополізації капіталу є те, що вони базуються на комплексній взаємодії вузькоспеціалізованих регіональних кластерів з кластерами інших національних регіонів і країн світу, що забезпечує їхню органічну інтеграцію до глобального відтворювального процесу.

Становлення та динамічний розвиток територіально-галузевих кластерів були обумовлені, насамперед, поглибленням глобалізаційних процесів, які, матеріалізуючись в інтенсивній інтернаціоналізації виробничих, комерційних, фінансових і міграційних процесів, позбавили більшість міжнародних монополій традиційних конкурентних переваг і змусили їх переорієнтовуватися на реалізацію стратегій аутсорсінгу й аутстаффінгу. Це знайшло свій прояв у суттєвих змінах географічних напрямків інвестиційної діяльності міжнародних монополій, які особливо чітко окреслилися в 1990-х роках під впливом формування нових конкурентних умов діяльності суб'єктів господарювання, загострення міжнародної конкурентної боротьби між ними та розвитку нових форм забезпечення конкурентоспроможності міжнародних монополій. Так, зберігаючи свої традиційні мотиваційні стимули (наявність ємних ринків, дешевої робочої сили та постачальників, близькість до ресурсної бази та ін.), інвестиційні капіталовкладення міжнародних монополій дедалі більше тяжіють до динамічних високо технологічних кластерів країн - лідерів світового господарства (на зразок Силіконової долини в Каліфорнії, Силіконової Алеї у Нью-Йорку, Радіодолини у Стокгольмі, Софії Антиполісу у Франції та ін.), а також до тих ареалів національних економік відсталих країн, які достатньою мірою володіють стратегічними нематеріальними активами економічного розвитку, а саме: висококваліфікованою робочою силою, інноваційно-виробничими та соціальними мережами, а також здатні забезпечити процес безперервного інтерактивного навчання працівників і доступ до не кодифікованих знань.

Як результат - у різних точках світового господарства (насамперед, у Південно-Східній Азії та Східній Європі) відбувається «вибухове» утворення інноваційних кластерів, які не лише на рівних конкурують зі своїми американськими, західноєвропейськими й японськими конкурентами, але й активно включаються у процеси перерозподілу на свою користь високо технологічних сегментів глобального ринку. Більше того, на сьогодні низка регіональних кластерів, які сформувалися на базі підрозділів міжнародних монополій, посідає лідерські позиції на окремих сегментах глобального ринку.

Необхідно також зазначити, що на початку XXI ст. поглиблюється процес спеціалізації окремих регіональних кластерів в межах глобального відтворювального процесу. Особливо яскраво дана тенденція проявляється в інноваційній сфері, де чітко виокремлюються групи кластерів - глобальних лідерів (які задають тренди світового технологічного розвитку) та сервісних кластерів (які виконують функції виробничих майданчиків, складальних підрозділів або провайдерів бізнес-послуг). У свою чергу кожен інноваційний кластер є вузькоспеціалізованим і зорієнтований на конкретний сегмент глобального ринку. Наприклад, визнаними світовими лідерами у виробництві напівпровідників є Силіконова долина у США, Японія та Республіка Корея, водночас у даній сфері

Силіконова долина спеціалізується виключно на мікропроцесорах, а Корея - на чипах пам'яті.

Процеси інтенсивної концентрації капіталу на глобальній фазі розвитку світо господарської системи призвели до створення великих транснаціональних державно-монополістичних об'єднань галузевого типу, які посідають особливе місце серед глобальних форм монополізації капіталу. їхня специфіка полягає в тому, що вони формуються, головним чином, в енергетичних і добувних галузях промисловості на основі великомасштабних централізованих інвестицій, мобілізованих за рахунок зниження соціальних витрат держави, недооцінки вартості робочої сили й утримання заниженого рівня заробітної плати.

Яскравим прикладом функціонування таких структур є нафтогазові монополії. За критеріями масштабів діяльності, організаційної та виробничої структури, а також рівня державного регулювання їх можна поділити на три групи. До першої групи належать найкрупніші нафтогазові компанії державної форми власності, які функціонують у країнах свого базування та спеціалізуються, головним чином, на видобутку паливно-енергетичних ресурсів. До них належать, насамперед, нафтогазові монополії держав - членів групи ОПЕК (які були засновані в результаті націоналізації енергетичної галузі цих країн і створення регульованого світового ринку нафти в середині 1970-х років: Агатсо Саудівської Аравії, «АІЖОС»

Друга група компаній сформована за рахунок приватних і державних вертикально-інтегрованих транснаціональних корпорацій, які здійснюють диверсифіковану діяльність як у країнах свого базування, гак і в приймаючих державах. Фінансуючи розробку нафтових і газових родовищ, розбудову транспортної інфраструктури та переробку паливної сировини, ці компанії відіграють ключову роль у розвитку енергетичного сектору приймаючих країн. Яскравим прикладом функціонування таких структур є нафтогазові монополії

Російської Федерації, де державна монополія на природні ресурси створила передумови для розвитку надпотужних національних корпорацій (або так званих «червоних ТНК») на зразок «Газпрому», «РАО ЄЕС», «Лукойл» та ін. Так, за даними журналу «Рогоез», «Газпром» увійшов до першої сотні світових ТНК, посівши у рейтингу 43-тє місце, за ним ідуть «Лукойл» - 114-і є місце та «Роснєфть» - 192-ге.

Подібні структури поступово розширюють свою міжнародну діяльність через механізми монополізації російським капіталом сировинних сегментів регіональних ринків. Прикладом цього є, зокрема, злиття російських компаній «Русал» та «СУАЛ» (Сибірсько-уральська алюмінієва компанія) зі швейцарським трейдером «Сіепсоге Іітіетаііопаї АС», завдяки чому їх частка на світовому ринку глиноземів досягає нині 16%, а алюмінію- 13%. Крім того, на сьогодні російський державно-монополістичний капітал масово скуповує зарубіжні підприємства в металургійній і в енергетичній галузях, а в ряді випадків подібні інвестиції мають прихований характер, здійснюючись через афілійовані структури. До них можна віднести інвестиційні вкладення «РАО ЄЕС» в енергетичні галузі Молдови, Грузії, Киргизстану, Таджикистану та Вірменії; проведення «Газпромом» великих конверсійних операцій в країнах СНД та ЄС з метою монополізації ключових сегментів паливно-енергетичного ринку. Так, за 15%-й пакет акцій «Уіпаз», яка володіє магістральними газопроводами в Німеччині й орендує газосховище «Кесіеп», «Газпром» передав «Шігіїегзпаї» (100% цієї компанії належить «ВАЗР») пакет «50% мінус одна акція» дочірньої фірми «Сєвєрнєфтєгазпром» (яка володіє правами на розробку Південноросійського газового родовища), довівши свою участь у «Уіпа» до 50% [12, с. 255].

І. нарешті, третю групу нафтогазових монополій презентують спеціалізовані державні та приватні не інтегровані компанії, а також компанії, які входять до складу енергетичних і хімічних монополій. Найбільше представництво тут мають російські нафтогазові компанії з низьким рівнем капіталізації, які за рахунок використання інноваційних технологій мають змогу ефективно освоювати невеликі за розмірами чи важкодоступні родовища вуглеводнів, експлуатувати родовища на завершальній стадії розробки, працювати у складних гірничо-геологічних умовах.

Очікується, що впродовж наступного десятиліття в Російській Федерації істотно зросте чисельність подібних компаній, особливо в старих районах видобутку (на Північному Кавказі, Уралі, в Поволжі та и Західному Сибіру). Цьому сприяє державна політика Росії у нафтовій галузі: так, в Енергетичній стратегії РФ, яка визначає основні напрямки енергетичної політики цієї країни на період до 2020 р., серед пріоритетів розвитку нафтової галузі визначається всебічна підтримка подібних нафтодобувних компаній з огляду на їхню високу «маневреність» заповнювати ніші, в яких діяльність компаній-гігантів буде неефективною, можливості створювати додаткові робочі місця, а також здійснювати виробничу апробацію інноваційних розробок у сфері видобутку корисних копалин. І хоча частка таких компаній в сумарному видобутку нафти в Росії залишатиметься відносно незначною (близько 5%), у видобутку газу вона може зрости до 2010 р. до рівня 10% сукупного російського показника [16, с. 286-2871.

Резюмуючи вищесказане, слід констатувати, що глобальні форми монополізації капіталу створюють умови для суттєвої трансформації виробничих відносин капіталізму на основі запровадження нової форми розподілу та нагромадження крупного капіталу, перетворюючи його на систему глобального підприємництва. Саме глобальні форми монополізації капіталу та виробництва забезпечують міжнародним монополіям провідні позиції у структурі глобальної економіки за рахунок ефективної інтеграції фундаментальної та прикладної науки, зосередження левової частки глобального виробництва матеріальних благ і послуг, концентрації світового фінансового, технологічного, кадрового та інтелектуального ресурсів, а також монопольного права на їхнє володіння, контроль і перерозподіл у глобальному масштабі.

Соціально-економічний розвиток країн і регіонів з кінця XX ст. відбувається під впливом глобалізації. Тому зрозуміло зростання інтересу дослідників до цього феномену наприкінці XX - початку нового століття. Під час вивчення цього складного й суперечливого явища склалася низка неоднозначних підходів у його визначенні. Так, прихильники цивілізаційного підходу пов'язують глобалізацію з виникненням і саморозвитком макроцивілізації в масштабі планети [8, сі 9].

Більшість глобалістів сприймають її як складний, неоднозначний процес перетворення світового господарства в єдиний регіон товарів і послуг [5, с. 98], низка вчених пов'язує формування глобалізації з переходом на чергову, постіндустріальну стадію його розвитку [9, с. 51].

Але таке визначення глобалізації несе занадто вузьке значеннєве навантаження та не враховує значення політичних і соціокультурних реалій сучасного світу. За твердженням В.П. Максаковського, «на сьогодні можна казати, принаймні, про три форми глобалізації» [4, с. 384]. Перша, політична глобалізація являє собою тісну взаємодію, що розширюється на рівні держав і міжнародних організацій у питаннях рішення політичних проблем людства, котрі постійно загострюються. Друга, глобалізація культури пов'язана з прискорюваним розширенням і ускладненням взаємозв'язків і взаємозалежностей між людьми.

Глобальні форми монополізації капіталу

глобальний економічний монополістичний капітал

Фундаментальні трансформаційні перетворення глобальної економічної системи дедалі більшою мірою «втягують» у свою орбіту процеси концентрації капіталу та виробництва, які на початку третього тисячоліття набувають характеру глобальної монополізації. Ця провідна тенденція сучасною світо господарського розвитку матеріалізується у діяльності сучасних монополістичних структур, які формують глобальні виробничі, мережі, усталені канали виробничої, інвестиційної фінансової, науково-технологічної й інноваційної взаємодії національних економік, визначають основні пропорції глобального ринку, а також детермінують диспозицію країн на економічній мапі світу та можливості реалізації ними економічних інтересів в ендогенній й екзогенній сферах.

Речовий зміст глобальної монополізації капіталу визначається пануванням кількох десятків найкрупніших монополій, які за рахунок внутрішнього зростання та дії механізмів злиттів і поглинань зосереджують у своїх руках всезростаючі масштаби глобального виробництва, колосальні активи та матеріально-сировинний ресурс, найчисельнішу армію високоосвіченої та кваліфікованої робочої сили, передову наукомістку техніку й інноваційні технології, а також володіють сотнями тисяч дрібних і середніх підприємств і підкорюють дрібнотоварну власність через систему монопольних цін. Завдяки цьому у світовій економіці формується планомірний господарський механізм виробництва та розподілу продуктів на глобальному ринку, що стає основою переходу усуспільнення виробництва та праці на якісно новий рівень розвитку.

На сьогодні монополізація капіталу досягнула свого найвищого рівня, охопивши практично всі країни світу та всі фази суспільного відтворення на галузевому та територіально-регіональному рівнях. Це дає підстави стверджувати про її глобальний характер (під яким ми розуміємо особливу форму економічної системи та відносин економічної власності, що базуються на необмеженій концентрації капіталу, монополізації ринків і максимізації прибутків), який все рельєфніше викристалізовується та набуває матеріального втілення у колосальних масштабах діяльності сучасних монополістичних структур. Так, на сьогодні на підприємствах ТНК сконцентровано понад 50% глобального промислового виробництва та близько 40% світових засобів виробництва. Ці структури монополізували майже дві третини глобальної торгівлі товарами і послугами та контролюють міжнародний науково-технологічний обмін (близько 80% патентів і ліцензій на нову техніку, технології та «ноу-хау»). Крім того, за оцінками ЮНКТАД, протягом 1982-2006 рр. додана вартість, створена в іноземних філіях ТНК, зросла з 0,7 до 4,9 трлн. дол. США, їх сумарні активи - з 2,2 до 51,2 трлн. дол., сукупні продажі - 2,7 до 25,2 трлн. дол., чисельність зайнятих - з 21,5 до 72,6 млн. осіб, а експортна діяльність - з 0,7 до 4,7 трлн. дол.

відповідно [26, с. 9]. Це свідчить про принципову зміну соціально-економічних основ глобалізаційних процесів, визначальною рисою яких стає перехід від конкурентного до олігополістично монополізованого ринку, де базою формування економічних відносин є не вільна та навіть не конкурентна монополія, а глобальна монополізація капіталу й узгоджений розподіл глобального ринку між найкрупнішими міжнародними монополіями.

Досягнуті на сьогодні колосальні масштаби глобальної монополізації капіталу стали закономірним результатом суттєвої модернізації впродовж останніх десятиліть стратегій діяльності міжнародних монополій. Йдеться про те, що якщо на до глобалізаційній стадії світо господарського розвитку для них були характерні стратегії простої інтеграції, коли їх зарубіжні підрозділи лише відтворювали незначні за обсягами та не диверсифіковані за структурою види діяльності материнської компанії, то сучасне глобальне конкурентне середовище вимагає від міжнародних монополій реалізації більш складних, комплексних стратегій організації міжнародного виробництва з відповідними їм глобальними формами монополізації капіталу. Останні, володіючи значними ресурсами для реалізації закону доданої вартості, формують усталену тенденцію концентрації капіталу у глобальному масштабі.

Ключовим компонентом стратегій діяльності сучасних міжнародних монополій є конвергенція їхніх географічно «розпорошених» філій і розчленованих виробничих систем монополій і формування в їхніх рамках високо інтегрованих на глобальному рівні виробничих мереж. Механізми та напрямки формування міжнародними монополістичними структурами глобальних виробничих мереж на сучасному етапі набувають доволі диверсифікованих форм. Залежно від профілю виробництва, мети створення того чи іншого міжнародного підрозділу, а також специфіки приймаючої країни глобальні виробничі мережі можуть формуватися на основі перенесення за кордон окремих корпоративних функцій (НДДКР, маркетингу, ведення бухгалтерського обліку та ін.), налагодження в зарубіжних країнах інтегрованої виробничої системи з чітким міжкрайовим розподілом усіх стадій виробничого процесу і до виокремлення у виробничих функціях окремих компонентів з їх виконанням у різних країнах і переведенням за кордон вищої управлінської ланки (аутстаффінг) та підрозділів, що займаються НДДКР.

Розвиток глобальних виробничих мереж має своїм закономірним наслідком, насамперед, зближення національних ринків країн світового господарства, коли монополістичне виробництво усе більшою мірою орієнтується на середнього міжнародного споживача, на єдиний глобальний ринок, на параметри глобального попиту, хоча і з урахуванням відмінностей попиту різних груп населення, а також компаній монополізованого та немонополізованого секторів. Яскравим прикладом цього є, зокрема, діяльність американських автомобілебудівних монополій, які за рахунок розміщення своїх виробничих підрозділів у країнах Південно-Східної Азії та Латинської Америки глибоко «вплелися» у господарську тканину цих держав і створили необхідні умови для їх стрімкої інтеграції у глобальний автомобільний ринок. Наприклад, у Бразилії та Мексиці на американські монополії припадає на сьогодні 60-70% національного виробництва автомобілів, якість яких повною мірою відповідає вимогам глобального ринку [7, с. 47]. У свою чергу Таїланд, де західні компаніїконтролюють понад 90%національного автомобілебудівного комплексу, щорічно виробляє до 800 тис. автомобілів і поступово перетворюється на крупний світовий центр автомобілебудування в інтеграційному угрупованні АСЕАН. Крім того, автомобілебудівний гігант «Оепегаї Моіогз», який лише упродовж 2000-2006 рр. скоротив обсяги виробництва у США на 1,1 млн. автомобілів, а у Великій Британії на 110 тис, в той самий час збільшив обсяги виробництва своєї продукції у Китаї на 160 тис, у Бразилії - на 90 тис, а у Таїланді - на 50 тис [2, с. 8].

Поступово зміцнюються позиції монополістичного капіталу й у високотехнологічних секторах промисловості країн, що розвиваються. Підтвердженням цього є, зокрема, сумарний вартісний обсяг накопичених американських інвестицій в електронній промисловості цих держав, який на сьогодні перевищує 3 млрд. дол. Так, міжнародні монополії США створили у країнах АСЕАН близько 50 заводів зі збирання напівпровідників, інформаційних систем і комплектувальних для електронно-обчислювальних машин, основна частина яких призначається для експорту у розвинуті країни світу. Глобальний характер монополізації капіталу є формою пристосування сучасних монополій до глибинних структурних зрушень у системі світового господарства, пов'язаних з її переходом до постіндустріальної моделі розвитку й якісно нового рівня концентрації та централізації капіталу, поглибленням асиметричності економічного й інноваційного розвитку країн, «технологічним: відривом» американських монополій від своїх основних конкурентів, а також формуванням на регіональному та субрегіональиому рівнях нових центрів економічного суперництва. За цих умов логіка розвитку міжнародних монополістичних структур на глобальному витку світо господарського поступу вивела їх на якісно нову девелопментизаційну фазу, суттєво модернізувавши їхні організаційно-економічні форми. Як свідчить світовий досвід, найбільшу ефективність на сьогодні демонструють такі форми глобальної монополізації капіталу, як об'єднання монополій у бізнес-структури глобального типу через злиття та поглинання компаній двох або більше країн, заснування стратегічних альянсів і кластерних форм монополізації, створення сітьових мереж і вертикально інтегрованих корпорацій, а також формування транснаціональних державно-монополістичних об'єднань і фінансових груп.

Що стосується злиттів і поглинань (ЗіП), то подібна глобальна форма монополізації капіталу с одним з найефективніших способів концентрації та централізації капіталу монополій, а також зміцнення їхніх конкурентних позицій на відповідних сегментах глобального ринку. Це проявляється, зокрема, у перерозподілі ринкових сегментів функціонуючих компаній через об'єднання окремих незалежних фірм, проведення стратегічної переорієнтації їх діяльності без втрати виробничих потужностей, а також позбавлення від непрофільних видів діяльності компаній. Такі механізми концентрації капіталу дозволяють монополіям досягати значної економії фінансових ресурсів на масштабах виробництва та витратах на інноваційні розробки, розширюють їх можливості щодо скорочення часового лагу на розробку технологічних новинок, зменшують бар'єри входу на нові національні та регіональні ринки, а також дозволяють зміцнити конкурентні позиції на вже освоєних сегментах глобального ринку на основі інтенсивнішого використання основної сфери спеціалізації фірми.

Мотивація ЗІП обумовлена як виробничою діяльністю компаній, так і зростанням інтелектуалізації суспільного виробництва, інтенсифікацією поширення інформаційних технологій у традиційних галузях промисловості й у сфері послуг, розширенням ринкового середовища діяльності компаній і формуванням глобального конкурентного середовища, що визначає умови та ключові параметри глобальної конкуренції.

Як свідчать дані цей процес має хвилеподібний характер, у своєму розвитку пройшов кілька етапів і на сьогодні досягнув свого найвищого рівня. Так, відмітною рисою сучасної, нової хвилі злиттів і поглинань є зростання як сукупної вартості, так і середнього обсягу корпоративних угод: якщо у 1979 р. було здійснено 2128 угод на загальну суму 16 млрд. дол. США, у 1980 р. - 1189 та 44,3 млрд. дол. США [4, с. 159], то у 1990 р. ці показники складали 2503 та 151 млрд., у 1995 р. -- 4247 та 187 млрд., у 1998 р. - 5597 та 531 млрд., у 2001 р. - 6035 та 593 млрд., а у 2006 р. - 6974 та 880,5 млрд. відповідно [24; 26, с. 5].

Свого рекордного значення вартісний обсяг ЗіП досягнув у 2000 р., коли було укладено 7894 угоди на загальну суму 1144 млрд. дол. США. У наступні періоди (протягом 2000-2003 рр.) спостерігалося певне падіння чисельності та вартості подібних угод у зв'язку з різким скороченням доступних обсягів фінансових ресурсів для їхньої реалізації через падіння цін акцій провідних компаній на світових фондових ринках, стагнацію ринку високо ризикових облігацій, посилення державного контролю за здійсненням угод ЗіП у Європейському Союзі, а також скорочення обсягів банківського кредитування, викликаного рестрикційною монетарною політикою у США та країнах ЄС.

Дія цих факторів, що чітко окреслилася у першій половині 2001 р.. була суттєво підсилена очікуванням економічної рецесії у США та подіями 11 вересня 2001р., які поглибили тенденцію глобального економічного спаду та спричинили уповільнення темпів укладення угод злиттів і поглинань. Ще однією відмітною рисою сучасної хвилі злиттів і поглинань є і зростання чисельності гігантських за вартісними обсягами угод: якщо у 1987 р. частка угод на суму понад 1 млрд. дол. США складала лише 40,3% загальної чисельності угод ЗіП, то у 2006 р. - 66,3% |26, с. 6]. Рекордним став 2000 р., коли частка подібних угод досягла 75,5% загальної чисельності угод ЗіП.

Що стосується галузевої структури найкрупніших угод злиттів і поглинань, то дані, представлені у табл. 2.3.1., свідчать про те, що на фоні довгострокової тенденції падіння частки галузей первинного сектору у загальній вартості угод ЗіП, найінтенсивніший розвиток цих процесів відбувається нині у сфері послуг (66,0% загальної вартості угод злиттів і поглинань у 2006 р.), а саме; у фінансовій сфері (42,9%), у сфері транспорту та комунікацій (10,1%), у сфері надання ділових послуг (5,2%), у сфері електро-, газо- та водопостачання (1,4%), у торгівлі (1,6%), а також у хімічній (4,5%), харчовій промисловості (2,0%) та у виробництві електричного й електронного обладнання та енергетиці (4,0%). Особливо швидкими темпами зростає кількість та вартість угод злиттів і поглинань у фінансовій сфері. Упродовж 1988-2006 рр. їх частка у загальній вартості угод ЗіП зросла з 11,4 до майже 43%, що свідчить про зменшення ролі виробничих факторів у мотивації здійснення даних угод та зростання ролі фінансових цілей - пошук вигідних сфер прикладення капіталу, а іноді втрата зарубіжних інвестицій.

Так, якісно новим явищем у злиттях і поглинаннях у фінансовій сфері упродовж останніх років є злиття фондових бірж. Яскравим прикладом цього є, зокрема. Нью-йоркська фондова біржа (МУЕ Сгоир Іпс), яка ще у 2006 р. досягла згоди щодо злиття з групою «Еигопехі N.V.», яка контролює біржі Амстердама, Брюсселя та Парижа. В результаті злиття цих інституцій вартістю 10 млрд. дол. США було створено перший у світі трансатлантичний оператор «N?85 Еигопехі», ринкова капіталізація якого досягнула 20 млрд. дол. США. Якщо до процесу злиття «ЕигопехТ.» і «ІЧУЗЕ» долучиться Токійська фондова біржа, то компанії зможуть створити найбільший у світі ринок цінних паперів, суттєво диверсифікувати фінансові продукти й інструменти, а також проводити одночасне розміщення цінних паперів на біржах Токіо та Нью-Йорка і залучати через Токіо капітали з інших країн Азії, в першу чергу з Китаю й Індії.

Є всі підстави стверджувати, що на рубежі XX - XXI ;т. «лихоманка» злитті в і поглинань починає набувати характеру епідемії. І це невипадково, адже для багатьох компаній, які володіють вільними ліквідними коштами, що утворилися, зокрема, у результаті податкових і амортизаційних пільг, поглинання запишаються най вигіднішим засобом розширення ринкового сегменту вкладення капіталу, оскільки в умовах економічного спаду фірми дуже зважено підходять до прийняття інвестиційних рішень щодо вкладення капіталу у нове будівництво. Керівництво компаній, переслідуючи мету нарощення масштабів власного виробництва, найчастіше приходить до висновку, що в умовах в'ялості економічної кон'юнктури та високих відсоткових ставок за кредитами ефективнішою є купівля іншої компанії, ніж створення нових підрозділів або розширення чи модернізація вже наявних виробничих потужностей. Така поведінка компаній повною мірою корелює з результатами проведеного Бостонською консалтинговою групою дослідження 277 компаній, згідно з яким, найбільш ефективним інструментом зростання вартості компаній є злиття, проведені в період спаду. Останні на 15% ефективніші, ніж злиття, які здійснюються під час економічного зростання [21]. Як результат - упродовж 2001-2007 рр. цілий ряд фірм практично подвоїли свій капітал шляхом купівлі активів, курси яких були занижені у результаті затяжного спаду на фондовому ринку.

Більше того, нинішня хвиля злиттів і поглинань, на нашу думку, етапі: початком нового етапу концентрації капіталу, у результаті якого виникнуть нові монополії-гіганти та підвищиться рівень глобальної монополізації капіталу. Перш за все продовжуватиметься процес подальшого усуспільнення виробництва, коли все більші масштаби капіталу концентруватимуться в обмеженій кількості монополістичних структур. Вже сьогодні поглинання провідних компаній досягнуло таких масштабів, що низка монополій змушена скуповувати свої акції в інших власників з метою уникнення можливого поглинання конкурентами. Наприклад плануючи придбання нових компаній, «Сепегаї Моїогз» для зміцнення своєї безпеки була змушена викупити власні акції на суму понад 2 млрд. дол. США [9, с. 94].

Водночас звужуватиметься коло осіб, які матимуть реальний контроль над монополіями, адже, використовуючи новітні форми реалізації права приватної власності (контрольні пакети акцій, управління чужою власністю, механізми взаємного володіння цінними паперами, управління ними через трастові фонди банків тощо), вони все більше зміцнюватимуть свою економічну владу. Таким чином, посилюється тенденція, яку у свій час відмічав іде В. Ленін, коли виробництво дедалі більшою мірою стає суспільним, проте присвоєння залишається приватним.

Наступною глобальною формою монополізації капіталу, яка демонструє високу ефективність, є вертикально-інтегровані корпорації. їхньому становленню та розвитку істотною мірою сприяла стратегія диверсифікації", до якої монополії вдаються як до основного способу розширення вузьких рамок галузевих ринків. Так, на сьогодні міжнародні монополістичні об'єднання характеризуються дедалі більшою багатогалузевою орієнтацією діяльності, про що, зокрема, свідчить той факт, що кожна з 500 найкрупніших монополій США мас свої підрозділи в 11 галузях, а найбільш потужні охоплюють по 30-50 галузей. У групі 100 провідних промислових корпорації"! Великої Британії багатогалузевими є 96. Італії - 90, Франції 84, Німеччини - 78 [14]. Навіть монополії з яскраво вираженою галузевою спрямованістю діяльності одночасно займаються випуском продукції інших галузей І це невипадково, адже умови глобального конкурентного середовища настійно вимагають від монополій стрімкого нарощення масштабів контрольованого ними капіталу для посилення їх економічної влади та зміцнення монопольних ринкових позицій. За таких умов розширення монополістичного виробництва за рахунок власного нагромадження вже не відповідає інтересам глобального капіталу. Відтак вертикальна диверсифікація, виникнувши на початку 1970-х років, дотепер залишається однією з найбільш поширених форм монополізації капіталу та продовжує виконувати свою основну функцію - слугувати знаряддям переливу капіталу.

Разом з тим, її суттєва відмінність від диверсифікації 1970-х - початку 1980-х років полягає в зростанні ролі фінансових цілей у стратегіях діяльності монополій, а саме: розширення сфер прибуткового вкладення капіталу та втрата зарубіжних інвестицій. Серед інших причин, які також сприяють розвитку вертикально-інтегрованих монополій, слід виокремити і пере нагромадження капіталу в окремих галузях, появу нових галузей у процесі науково-технічного прогресу, а також прагнення монополій знівелювати вплив підприємницьких ризиків за рахунок більш ефективного розподілу капіталу у багатогалузевому виробництві.

Механізми та напрямки формування монополістичними структурами інтегрованих виробничих мереж на сучасному етапі набувають доволі диверсифікованих форм. Вони залежать від профілю виробництва, країни його розміщення та діяльності самих корпорацій. Так, деякі виробництва можуть бути легко розділені на низку спеціалізованих процесів, розміщених у різних країнах. Окремі монополії більш схильні до переводити за рубіж окремі функції виробництва. Проте набагато важче та повільніше вирішується проблема переведення за кордон вищої ланки управління та підрозділів, що займаються НДДКР. У цьому зв'язку слід відмітити, що швидкість інтеграції країн у глобальну виробничу систему напряму залежать від переваг у їх географічному положенні, ефективності політики в області регулювання іноземного інвестування й інших форм зовнішньоекономічних зв'язків, рівня розвитку ділової інфраструктури, рівня інвестиційних ризиків та ін.

У свою чергу транснаціональні фінансові групи (ТФГ), що виникли на основі транснаціонального фінансового капіталу, є закономірним результатом зрощення транснаціональних фінансово-кредитних монополій з транснаціональними монополіями інших сфер і галузей економіки (промисловими, транспортними, будівельними, консультативними, страховими та ін.). На сьогодні транснаціональні фінансові групи посідають вагоме місце в організаційно-економічному «арсеналі» реалізації сучасними монополістичними структурами стратегій глобальної експансії. Підтвердженням цього є, зокрема, дані щодо доходів і вартісних обсягів контрольованого даними інституціями капіталу, за якими провідні ТФГ не лише суттєво випереджають більшість національних економік держав світу, але й послаблюють конкурентні позиції місцевих банків та здатні підірвати наріжні засади державного монетарного регулювання країн. Так, впродовж останнього десятиліття частка транснаціональних фінансових груп у сукупній вартості доходів 200 найбільших монополій світу сягнула майже 30%, тоді як автомобілебудівних монополій - 13%, а торговельних - 11% [19, с. 2].

Яскраве уявлення щодо масштабів і динаміки монополізації капіталу, здійснюваного транснаціональними фінансовими групами, дають прискорені темпи зростання капіталу й активів глобального банківського сектору. Дані, наведені у табл. 2.3.2., свідчать про те, що сумарна вартість активів 10 найкрупніших банківських установ світу у 2006 р. досягла майже 5 трлн. дол. США, ринкова капіталізація - близько 1 трлн., а доходи - майже 300 млрд. дол. При цьому якщо у 1995 р. активи 25 найкрупніших банків світу становили 31,1% активів 1000 найбільших банків [8, с. 81], то у 2006 р. - перевищили 40%.

Джерела

Бобина М. Стратегические альянсы в глобальной економике // МЗиМО, 2001. - №11. - С. 106-109.

Бюллетень иностранной коммерческой информации. - 2007. -№149-150 (29 декабря).

Гаврилюк О.В. Ідентифікація аутсорсингу // Фінанси України, 2006.- №10.-СІ39-153.

Государство и управление в США / АН СССР. Ин-т США и Канади; Отв. ред. Л.И. Евенко. -М.: Мьісль, 1985. -303 с.

Размещено на Allbest.ru