Регіоналізація в умовах глобального економічного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Регіоналізація в умовах глобального економічного розвитку

глобалізація регіон транснаціональний світовий

Якщо рушійною силою ЕГ стали ТНК, то метою (і підсумком цього процесу) є формування нових моделей світового господарства. Важливу системоутворюючу роль в такій моделі грають три типи простору:

в економічному просторі все більший інвестиційний вплив має міжнародний фінансовий капітал, особливо банківський, регулююче-розподільчі функції, міжнародні фінансові інститути;

не менш важливу роль виконує глобальний інформаційний простір, що формує крім системи орієнтацій стереотипи масового споживання;

у географічному просторі здійснюється як функціонування глобальної економічної системи, так і її елементів. Є вірним виділення в першу чергу рівнів геоекономічних систем: глобальне горіння складається з безлічі регіональних горінь. Регіональні економічні системи інтегрують сукупність локальних систем [13, с. 171]. У такому разі, говорячи про «територіальне наповнення» поняття «глобалізація» не можна залишити поза увагою принаймні два питання.

Перше з них пов'язано з визначенням спрямованості процесів глобалізації й регіоналізації. Провідні дослідники виділяють їх визначальними і деякою мірою конфронтуючими тенденціями в розвитку сучасного світового господарства [11, с. 174].

Не можна не помітити й сформованого уявлення про глобалізацію та регіоналізацію як паралельні процеси. На користь цієї позиції наводяться наступні аргументи:

регіоналізація приводить до ослаблення бар'єрів між країнами;

спрощення та навіть ліквідація кордонів, стандартизація митних, реєстраційних процедур на рівні регіонів будують умови для створення в майбутньому аналогічних глобальних механізмів;

розширення міжнародних зв'язків регіонів також сприяє глобалізаційним процесам.

Але між цими явищами існують і суперечки. «Дійсно, - як відзначає М.В. Багров, - між глобальними та регіональними геополітичними доктринами корінне протиріччя складається саме в тому, що перша будується на усяких засобах об'єднання, в основі протилежного - регіонального переходу лежить визнання унікальності кожної частини території, як необхідна властивість цілого» [2, с. 88]. Саме в цих принципових розходженнях лежить одна з причин «антирегіоналістських» настроїв частини економістів і представників географічної науки. Тим часом, регіоналізм як один із напрямків в економічній і географічній науці у другій половині XX ст. виокремився в самостійний напрямок наукового пізнання. Його дослідження створюють основу для господарської практики в широкому розумінні цього поняття, бо вся господарська та соціальна організація суспільства має в першу чергу регіональну виразність. Тому територіальним «майданчиком» взаємодії рівнів «глобальний-регіональний» виступає сам регіон. Незважаючи на явну актуальність і певну розробленість і в вітчизняній, і в закордонній літературі, відсутня чіткість у визначенні цього вихідного для регіоналізації поняття.

Відомий фахівець в галузі регіональної економіки Н.Н. Некрасов у свій час відзначив: «Під регіоном розуміється велика територія країни з більш-менш однорідними природними умовами, а головним чином характерною спрямованістю продуктивних чинностей на основі стану та використання комплексу природних ресурсів з відповідною інфраструктурою [5, с. 29]».

У закордонних регіональних дослідженнях XX ст. основні класифікації регіонів базувалися на природній і антропогенній складовій. Так, італійські регіоналісти О. Маринелі й Г. Ришері виділяли:

елементарні регіони (де розповсюджений один фактор);

складні регіони (діє два й більше фактори);

3) інтегральні регіони, що об'єднують всі фактори як
природного, так і антропогенного порядку на конкретній території
[67, с. 46].

Пізніше французький дослідник А. Фремон з огляду на соціально-економічні, почасти й екологічні наслідки від експлуатації певної території, обґрунтував виділення трьох груп регіонів. Однак він вкладав у різноманітність ступінь їхньої генетичної зрілості:

* слабкі регіони, з перевагою аграрного виробництва, низьким рівнем розвитку інтенсивних технологій. У таких регіонах відносини «населення - природне середовище» мають епізодичний характер, використання природних ресурсів вибіркове й незначне;

* зрілі регіони відрізняє використання прогресивних технологій у сільському господарстві, система природокористування здобуває більш складний характер;

* динамічні регіони, які вступили в стадію розвитий індустріалізації, сформували добре розвинену господарську систему та структуру інтенсивного природокористування. У таких регіонах найбільш велике число та склад еколого-економічних проблем (виснаження ресурсів, забруднення середовища й ін.).

Найбільш складною класифікацією регіонів варто визнати класифікацію, запропоновану американським дослідником Д. Фрідманом. її основу складають серцеподібні регіони, які розвиваються за рахунок інформаційної діяльності, а також сервісних галузей і високотехнологічних сфер промисловості. Надаючи, по суті, регіональну модель постіндустріального розвитку, такі регіони в економічному плані найбільш освоєні та відрізняються виборчим використанням ресурсів.

Другий тип становлять висхідні регіони, що розвиваються за рахунок перенесення на їхню територію виробництва з першої групи регіонів. Серед причин такого перенесення виробництва можна виділити орієнтацію на дешеві природні ресурси й економію на витратах виробництва.

У період Н'ГР особливу значущість здобуває третій тип регіонів. Він формує так звані коридори розвитку, де головним джерелом регіонального розвитку виступає вигідне географічне положення. У цьому типі раціональне господарювання зв'язується з експлуатацією водних і земельних ресурсів як основою комунікаційного розвитку.

До четвертого типу належать райони нового освоєння природних ресурсів, що розвиваються за рахунок активного залучення нових сільськогосподарських земель, лісових, мінеральних і морських ресурсів [10, с. 107]. Для таких територій особливо важливо раціональне сполучення економічних і екологічних інтересів.

Останній, п'ятий тип поєднує всі різновиди проблемних регіонів, які автор позначив як спадні регіони. До них відносяться регіони, в яких виснажені природні ресурси, несприятливе географічне положення, застаріла структура виробництва. До того ж, тут спостерігаються екстремальні природні умови, дуже часта повторюваність природних або техногенних катастроф. У кожному з таких регіонів залежно від специфіки екологічної структури планується та прогнозується своя програма природоохоронних заходів.

У визначеннях провідних регіоналістів найчастіше підкреслюється:

у першу чергу, значущість фактору керованості регіонального розпитку. Так, Т.Л. Миронова визначає регіон саме як багатофункціональну систему, складність якої вимагає формулювання та реалізацію його соціально-економічному розвитку [Ю];

ринкова сторона регіонального розвитку. Тому в низці трактувань регіон закономірно виступає не тільки підсистемою соціально-економічного комплексу країни, але й самостійною його частиною з закінченим циклом відтворення та сегментами регіонального ринку [11].

Не можна не згадати про прихильників широкого визначення поняття «регіон», які так називають будь-яку самостійну в господарському й адміністративному відношенні територію починаючи від сільського адміністративного району та закінчуючи групами областей. На неприйнятність такого трактування вказує М.В. Багров, тому що в цьому випадку регіон дублює відповідну адміністративну територіальну структуру [2, с. 90].

У цілому аналіз доступної за цією проблемою літератури дозволив виявити у визначенні об'єкта регіоналізації:

виділення регіонів за провідною функціональною ознакою (аграрні, урбанізовані), що призводить до «безмежного» тлумачення цього поняття;

відбір для виділення регіонів соціально-історичних і навіть етнічних факторів. Не применшуючи значення традиційного самообслуговування й особливо самобутності регіонів, треба все ж таки визнати, що визначення регіону на таких підставах звужує поняття «регіоналізація» до культурно-побутової специфіки території.

На наш погляд, у визначенні регіону необхідний комплексно-зважений підхід. Саме він дає можливість визначити регіон як:

різнорівневий простір, коли у середині країни функціонують мезорегіони, між країнами - субрегіони, групи країн формують макрорегіони;

просторові угруповання, які виділяються за сукупністю ознак (власне географічних, демографічних, соціоетнічних, економічних, управлінських);

* відносно-відокремлений господарський комплекс зі специфічною, а часом унікальною функціональною, галузевою та територіальною структурою.

Одночасно склад господарського комплексу будь-якого регіону є незмінним.

Найбільшого впливу зовнішніх чинників у більшості регіонів зазнають торговельно-збутова та фінансово-інвестиційна підсистеми. До цих сфер виявляють традиційне комерційне зацікавлення міжрегіональні та глобальні структури через відносну легкість і швидкість отримання вигоди від такої взаємодії. У меншому ступені інтерес із сторони глобальних структур викликають ресурсна та відтворювальна підсистеми (якщо останнім не притаманні властивості унікальності та привабливості). Соціально-етнічна підсистема, що виступає базою збереження чи навіть посилення регіоналізації як прагнення до дистанціюванкя та збереження самобутності, досить індиферентно сприймається ЕГ. її цікавість до цієї підсистеми звичайно викликається форс-мажорними причинами регіонального розвитку (стихійними лихами, кризовий розвиток економіки регіону) і супроводжується епізодичною фінансовою допомогою гуманітарного порядку, У підсумку до всіх елементів раціонального господарського комплексу з боку глобальних суб'єктів проявляється явно диференційований інтерес (рис. 3.1.2.), який може бути пояснений:

а) специфікою сучасного етапу глобалізації в системі глобальних сфер;

б) удосконалюванням міжнародної економічної стратегії країн;

в) прагненням регіональних структур використовувати ті види міжнародної діяльності, які пов'язані з ефективним використанням ресурсної бази й приносять швидкі валютні доходи;

г) нарощуванням обсягів експортно-імпортних операцій. Другий зважений підхід дозволяє визначити методологічні

засади процесу регіоналізації. Справа в тому, що регіоналізація як об'єктивний процес відокремлення господарської й особливо соціальної, етнічної життєдіяльності не може не спиратися на положення регіональної науки, зокрема регіоналістики. Остання, що містить комплекс наукових знань про закономірності розвитку регіонів, враховує як напрацювання в галузі глобалістики, так і самого процесу глобалізації. Більше складне питання структурної

співпідпорядкованості й взаємодії регіоналізації й економічної глобалізації (ЕГ).

Насамперед визначимо основні напрямки впливу ЕГ на регіональний розвиток. На перший план виступає група умов і чинників політичного характеру. Це зростаюча політизація міжнародних відносин, де все більшого значення набувають локальні та регіональні завдання розвитку. Глобалізація веде до розпаду сформованого та створенню нового міжнародного поділу праці як відбиття нового міжнародного економічного простору. У нього поступово входить все більше країн. Принципово міняється і характер МПП.

По-перше, міжгалузевий поділ праці (обмін

сільськогосподарської продукції на готові вироби), що панував протягом декількох століть, заміщується та доповнюється внутрішньогалузевим. У цьому випадку поділ діяльності зосереджується на виробництві окремої продукції з укороченим життєвим циклом.

По-друге, все більшого значення набуває обмін товарів і послуг. Обмін послугами, а також міжгалузевою продукцією вже до початку третього тисячоліття перевищив половину загального обігу світової торгівлі.

По-третє, МПП зв'язується з жорсткістю природоохоронних заходів і стандартів. Це сприяло переміщенню матеріаломістких, трудомістких, екологічно небезпечних виробництв на макрорегіональну периферію - у країни, що розвиваються. При цьому став можливим просторовий поділ технологічних процесів і розміщення окремих фаз в окремих регіонах відповідно до вартості факторів виробництва. А вдосконалювання розвитку транспорту та зв'язку дозволило забезпечити взаємодію цих територіально розосереджених виробництв із відносно помірними витратами.

По-четверте, посилюється роль міжкорпораційного розподілу праці. У зв'язку з об'єднанням національних компаній у міжнародні корпорації та розвитком складальних виробництв у країнах, що розвиваються, підсилюються тенденції деконцентрації виробництва, що укріплює процес регіоналізації.

По-п'яте, розвиток транспорту та комунікаційних систем допомагає легше переборювати географічну далекість. Багато галузей промисловості розвиваються за принципом концентрації інтелектуального продукту та сучасних технологій (наприклад,

комп'ютерних - у Силіконовій долині в Каліфорнії) і деконцентрації виробництва комплектуючих. При цьому виробництво здійснюють як на іноземних підприємствах, розміщених у закордонних країнах, так і на місцевих, що надає йому дійсно міжнародного характеру при збереженні регіональної специфіки.

По-шосте, центри реалізації продукції, що виникають у процесі глобалізації, керуються на сучасному етапі не тільки виробниками, але й товаропровідними мережами. У галузях, розвиток яких вимагає концентрації капіталу та технологій концентрації праці, вони створюються великими компаніями з продажу товарів. Вони також забезпечують послугами (фінансовими, транспортними, страховими) кожну ланку в товарному ланцюжку при створенні того чи іншого товару. їхня діяльність, таким чином, виходить за межі однієї держави чи регіону. Означені функції ТНК настільки складні та специфічні, що уряд жодної країни не здатен замінити їхню діяльність.

По-сьоме, сучасні технології, що ведуть до меншої залежності від природного середовища, збільшують «економічний шанс» регіонів, що не володіють природними ресурсами, однак мають людські ресурси. Відносно низькі витрати на робочу силу робить їх здатними витримувати конкуренцію в глобальному виробництві.

По-восьме, відбулися зміни в системі керування глобальними структурами. Вони, по суті, сформували другу форму економічної влади у межах ТНК і ТНБ, коли у системі виділення коштів на розвиток активно підтримуються регіональні філії. Тим самим структури регулюючої глобальної економіки впливають на розвиток регіональної економіки.

Разом з тим процеси глобалізації негативно позначаються на суверенізації та регіоналізації. При цьому в низці сфер діяльності держави та регіони втрачають свої повноваження та можливості дієздатного., ефективного контролю та регулювання, що найбільше проявляється в області фінансів.

Загальновідомо, що процес глобалізації найбільш глибоко просунувся у фінансовій сфері, що було проявлено у формуванні світового фінансового ринку. При цьому до кінця 90-х років за допомогою революції в коштах телекомунікації у світовому господарстві сформувався фінансовий ринок, на якому щодня з рук у руки переходять величезні ліквідні ресурси - від 1,3 до 1,5 трлн. дол. США. Одночасно це створило можливості для відповідних

спекуляцій, від чого нерідко трясе національні економіки багатьох країн. Відповідно розвивається так званий феномен «економіки мильної бульбашки», коли неконтрольоване переміщення величезних мас капіталу, в основному у вигляді короткострокових портфельних інвестицій і концентрація його в сфері міжнародних фінансових спекуляцій спричиняє зростаючу нестабільність усього світового господарства.

Необхідно також враховувати, що процеси у валютно-кредитній, фінансовій сфері мають такий глобальний характер, що фактично не піддаються регулюючим зусиллям окремих, навіть могутніх держав. Саме цю некерованість видають за якісну відмінність процесу глобалізації від попередніх етапів інтернаціоналізації світового господарства.

У глобальній, а виходить, в усе більше відкритій економіці податковий суверенітет країни, можливості проведення фіскальної податкової політики також значно ослабляються. На вітчизняну податкову політику впливають зовнішні фактори у вигляді привабливості податкових гаваней або просто країн з більш сприятливою для бізнесу податковою системою. Таким чином, в умовах глобалізації підприємець є своєрідним «зникаючим платником податків». Він має реальну можливість вибирати країну для найбільш раціонального, з податкової точки зору, вкладення свого капіталу.

Глобалізація підсилює нерівність країн і регіонів. Особливо виразно вона проявляється в науково-технічній сфері. У підсумку відбувся глибокий «технологічний поділ» країн світу. Найбільш розвинені з них, у яких мешкає 15% населення планети, забезпечують практично весь інший світ сучасними технологіями. Друга група країн, де живе половина населення Землі, здатна сприймати ці технології, впроваджуючи їх у виробництві, виступаючи робітниками та торговельними представниками першої групи країн (Японія, Південна Корея й інші нові індустріальні країни, Іспанія, Італія й Туреччина). Країни, що залишилися (приблизно третина населення світу), утворять групу технологічно відірваних, які не провадять та не впроваджують сучасні технології. Кордони цих регіонів не завжди збігаються з національними кордонами.

Глобалізація також підсилює вплив зовнішніх факторів розвитку. Особливо піддаються зовнішньому впливу держави з перехідною економікою. Високорозвинені країни в відкритості, що безперешкодно проникають на ринок більш слабких держав, руйнуючи місцеву промисловість, культурні цінності та повертаючи населення в убогість. При цьому Східні цивілізації (Японія й Китай) не допускають духовного запозичення, обмежуючись матеріально-практичною сферою. Одночасно пострадянські країни після шокової лібералізації намагаються запозичити чужі стандарти якості життя, при яких соціокультурна інформація домінує над технологічною.

В останній чверті XX ст. тільки від банківських криз постраждало близько 100 країн, що не в останню чергу обумовлено їх невиправдано поспішними, погано підготовленими ринковими реформами. До негативних сторін глобалізації слід віднести також безконтрольність ТНК і ТНБ, які мають високий ступінь свободи та непідвладність державному регулюванню. Вони уникають податків завдяки офшорним зонам; на цій же підставі розвивається тіньова економіка.

Як своєрідний фактор, слід вказати на дію глобальних електронних засобів зв'язку, які сприяють спілкуванню людей і консолідації етнічних діаспор, об'єднаних за різними ознаками (релігія, родові клани, бізнес, кримінальна діяльність).

Процес глобалізації неминуче породжує низку проблем планетарного масштабу (демографічну, ресурсно-енергетичну та ін.). До кризових дій залучені практично всі регіони. Тому, з погляду політологів, глобалізація створює дивовижно реальний, «насильницький і часто кривавий мир». Закономірною відповідною реакцією ряду соціумів став рух «антиглобалізація», що включає різні, у т.ч. і регіональні, аспекти. Стверджуючи, що в цілому глобалізація неоднозначно впливає на процес регіоналізації, варто виходити із суперечливості процесів останньої.

У дослідницькій практиці найбільш інтенсивно опрацьовується теза, що регіоналізація є базою для міжнародної економічної інтеграції [4; 9; 11]. Цей термін означає процес зрощення економік сусідніх країн у єдиний господарський комплекс на основі глибоких і стійких економічних зв'язків між їхніми компаніями. Прикладом може бути супроводжуюче все XX ст. посилення зв'язків американських корпорацій з мексиканськими (багато з них є філіями американських ТНК) або бурхливе зростання взаємозв'язків між західноєвропейськими компаніями в останні десятиліття.

Із визначення суті міжнародної економічної інтеграції й інтеграційних об'єднань випливає, що останні будуються на підставі глибоких і стійких зв'язків між фірмами країн-учасниць. Спроби створити інтеграційні об'єднання на базі неглибоких і нестійких зв'язків між компаніями країн-учасниць у більшості випадків приводили до формального існування цих об'єднань (така доля більшості інтеграційних угруповань в Африці) чи до їхнього нестійкого розвитку (прикладом може бути СНД).

Відзначений у наступних параграфах шлях розвитку Європейської регіоналізації є домінуючим, але не обов'язковим для всіх випадків. Багато країн, що розвиваються, і держави з перехідною економікою у своїх зовнішньоекономічних зв'язках орієнтуються на розвинені країни, а не сусідів по регіонах. Так, у зовнішній торгівлі країн Африки домінує Західна Європа (52% африканського експорту).

Подібне становище властиве і міжнародному руху капіталу. Наприклад, в експорті товарів з США на інші американські країни доводиться близько 40%, а в експорті прямих інвестицій - менше 1/3. Це пов'язане з тим, що прямі інвестиції є не тільки знаряддям зрощування економік (як у вищезгаданому прикладі взаємних капіталовкладень у ЄЄ), але й способом проникнення на ті ринки., де зростання експорту товарів і послуг стикається з більшими труднощами (високими ставками мита, сильною конкуренцією й т. п.). Ще більш яскравим прикладом можуть бути портфельні інвестиції, орієнтовані не на стратегію завоювання (утримання) закордонних ринків, а насамперед на прибутковість коштовних закордонних паперів з виправленням на їхню ризикованість і ліквідність: лише 18% портфельних інвестицій США за кордоном розміщено в інших країнах Північної й Південної Америки.

Досить своєрідно впливає на дані процеси транспорт. Останній не тільки обслуговує зовнішні економічні зв'язки, але й виступає каталізатором глобалізації більшості сфер діяльності. Саме транспорт приводить до того, що міждержавна спеціалізація стає економічно та технологічно виправданою. Одночасно транспортний процес підсилює й регіоналізацію, бо не існує відособленого від національних і районних транспортних систем міжнародного транспорту, зайнятого винятково глобальними перевезеннями. Що стосується регіоналізації інших форм міжнародних економічних відносин, то треба мати на увазі наступне. Валютно-розрахункові відносини досить сильно прив'язані до торгівлі товарами та послугами, менше - до руху капіталу, й тому регіоналізація зовнішньої торгівлі країни визначає характер регіоналізації валютно-розрахункових відносин. Менше регіоналізація проявляється в міжнародній торгівлі знаннями. Центри виробниіггеа й експорту знань розташовані переважно в провідних розвинених країнах. Як і сто років тому, покупці знань орієнтуються на Західну Європу, Північну Америку, а в останні десятиліття - також на Японію.

Але потоки міжнародної міграції робочої сили носять переважно регіональний характер. Так, робоча сила з Індії, Пакистану, Ємену і Єгипту мігрує переважно до сусідніх арабських нафтовидобувних країн; поляки, турки, алжирці, марокканці та тунісці - до сусідньої Західної Європи. Латиноамериканці мігрують переважно в межах свою регіону чи прямують до Північної Америки, а мігранти з СНД об'єктом обирають найчастіше Росію.

У цілому регіоналізація є помітним і, як вважають деякі економісти, все більш важливим явищем господарського життя миру. Як доказ вони наводять той факт, що міжнародні економічні зв'язки розвиваються досить швидко, але найбільш динамічно - в середині регіонів і між сусідніми макрорегіонами. Обґрунтованість цієї тези підтверджують дані динаміки товарообігу.

Внутрішньокорпоративні ринки ТНК як основа глобалізації світових ринків

Реальністю сучасного етапу економічного розвитку є зростаюче значення транснаціональних корпорацій (ТНК) у глобальній економіці. Існують різні оцінки діяльності ТНК: деякі автори відмічають, що в перспективі ТНК зможуть стати домінуючою силою світового господарства, замінивши національні держави в якості основних його суб'єктів [24, с. 17], інші, навпаки, виходять із припущення, що роль ТНК трохи перебільшена [10, с. 157].

У кожному разі можна зробити висновок, що ТНК є одним з найважливіших суб'єктів світової економіки. Тому ТНК мають значення не тільки для теорії міжнародних економічних відносин (у межах аналізу проблем руху капіталу та міжнародної торгівлі), але і для таких наук, як економічна теорія (у першу чергу, теорія фірми), менеджмент і маркетинг. У зв'язку з цим в економічній науці Існують дна основних підходи до аналізу діяльності ТНК:

1) абстрагуючись від внутрішньої структури та середовища ТІ ІК, розглядається місце та роль ТНК у світовій економіці;

2) ТНК розуміється як складна система з безліччю елементів, що перебуває у взаємодії з зовнішнім середовищем на національному та міжнародному рівнях. Останній підхід ближче до традиційної для менеджменту парадигми «внутрішнє середовище - зовнішнє середовище» та використовується, зокрема, у концепції внутріфірмової централізації М. Тейлора та И. Тріфта, теорії організації Г. Саймона та О. Уільямсона, а також теорії інтерналізацїї [5, с. 14-15].

Принципово важливим, на наш погляд, є аналіз економічних механізмів, що функціонують в середині ТНК, у першу чергу внутрішніх ринків. Дана тематика актуальна не тільки для ТНК, але й для більшості метакорпорацій [24, с. 21], в яких також існують системи внутрішніх (інтернальних - від англ. іпїегпаї тагкеї) ринків.

Внутрішній ринок ТНК можна визначити як систему поставок, здійснюваних окремими філіями та дочірніми компаніями єдиної макроструктури по специфічних трансферних цінах. Він може сформуватися в будь-якій макроструктурі, що поєднує безліч філій і юридичних осіб. Ціла низка операцій, що формально є ринковими (і здійснюваних відповідно до договору купівлі-продажу, поставки і ін.), насправді є переміщенням благ і послуг у межах єдиної макроструктури. У будь-який ТНК можна виділити дві основні функції внутрішнього ринку:

- внутрішній ринок сприяє максимізації доходів ТНК і досягненню більшої ефективності її функціонування, при цьому особливо важливою стає система трансферних цін;

- внутрішній ринок являє собою один з механізмів інтеграції окремих підприємств у межах макроструктури. Так, ще на початку 90-х рр. дослідники відзначали зниження ролі акціонерної форми контролю (холдингів, перехресних володінь акціями) у бізнес групах і підвищення ролі внутріфірмових поставок [2, с. 22]. У сітьових компаніях, що зараз формуються, роль холдингової складової відходить на другий план, у той час як система внутрішніх ринків стає головним інтегруючим елементом [4, с. 59У рамках уже існуючих ТНК найважливішу роль відіграє контроль над розподілом ресурсів, здійснюваний головнею компанією об'єднання, що також доводить значення інтернальних ринків, на яких і відбувається рух ресурсів і послуг. Внутрішні ринки ТНК володіють також ще однією специфічною функцією: саме на них здійснюється значна частина світової торгівлі (за деякими даними, до третини вартісного обсягу.

Вихідною теоретичною базою аналізу внутрішніх ринків ТНК стала контрактна теорія фірми Р. Коуза, заснована на уявленні про фірму як про альтернативну стосовно ринку систему трансакцій, регульованих за допомогою команд. У рамках цього підходу А. Алчян і X. Демсету розглядають ТНК як приватизований ринок ресурсів; при цьому принциповою відмінністю інтернального ринку від зовнішнього стає «воля доступу» економічних агентів на останній [9; 17].

На основі розглянутої теорії склалася цілісна концепція інтерналізації, що аналізує внутрішні ринки як одну з передумов виникнення й основ діяльності ТНК [5, с. 15]. Якщо в теорії Коуза під економічними агентами розумілися індивіди, які складають фірму, то в ТНК місце індивідів займають окремі юридичні особи та використовується механізм трансферних цін, але зміст той самий - необхідність підвищення ефективності. При аналізі інтернальних ринків необхідним стає введення певної класифікації ринків у транснаціональних корпораціях (рис. 1.4.1.).

Потрібно відзначити, що специфічною особливістю внутрішньо-фірмової торгівлі є використання так званих трансферних (умовно-розрахункових) цін. Останні відображають перехід продукту в межах власності однієї ТНК, у значній мірі відрізняються від світових цін на даний вид продукції, оскільки встановлюються в межах єдиної цінової політики, яка має, як правило, глобальний характер (рис. 1.4.2.).

Трансферні ціни використовують у плануванні та при здійсненні контролю, вони є елементом економічної політики ТНК. Як інструмент планування трансферні ціни регулюють внутрішньокорпоративні господарські зв'язки, забезпечують досягнення планових показників по прибутках, зниження витрат виробництва та реалізацію продукції на всіх етапах виробництва та руху товару до кінцевого споживача. Важну роль трансферні ціни грають у контролі над виконанням фінансового плану. Крім того, їх

Трансферні ціни розробляються керівництвом ТНК на основі єдиної політики та виконують специфічні завдання, які не притаманні звичайному ціноутворенню. До специфічних завдань трансферного ціноутворення відносяться:

розподіл і перерозподіл прибутку між материнською та дочірньою компаніями;

мінімізація митних і податкових платежів, оплачуваних у глобальному масштабі;

мінімізація політичних, економічних і кредитних ризиків;

розподіл ринків збуту і сфер впливу між різними закордонними підрозділами ТНК;

завоювання позицій на нових ринках;

перетікання прибутку, отриманого дочірніми компаніями, з країн, де введені заборони чи обмеження на переведення прибутку;

навмисне зниження прибутку, отриманого окремими дочірніми компаніями, у зв'язку з побоюванням вимог з боку працівників про підвищення зарплатні.

При визначенні політики трансферного ціноутворення враховують такі фактори, як:

економічна та політична структури приймаючої країни (рівень мит, квот на імпорт тощо);

законодавство приймаючої країни (податкову, регулюючу зовнішньоекономічну, підприємницьку діяльність, валютно-кредитну сферу тощо);

ступінь інфляції на ринку приймаючої країни;

політичні, економічні та кредитні ризики (наприклад, імовірність зміни політичного курсу держави, законодавства, девальвації національної валюти, ризики неплатежів тощо);

рівень цін на ринку приймаючої країни;

рівень лібералізації валютного ринку;

порядок експатріації (переведення) прибутку з приймаючої країни;

- порядок виплати дивідендів у приймаючій країні та ін. ТНК прагнуть дотримуватися єдиної політики в сфері

трансферних цін у глобальному масштабі, пристосовуючи її до: розходжень у національних законодавствах, митно-тарифній політиці, податковому регулюванні різних країн; умов і вимог ринків приймаючих країн; стратегії в галузі управління.

Всі перераховані вище чинники враховуються вищим менеджментом ТНК при ухваленні рішення, якій країні й якій дочірній компанії надати можливість одержання надприбутку, в якій країні варто обмежити одержання прибутку дочірніми компаніями для максимізації фінансових результатів господарської діяльності ТНК. Варто підкреслити, що функції та завдання, які виконуються за допомогою трансферних цін, реалізуються на основі єдиної політики в межах ТНК.

Існує також механізм маніпуляції трансферними цінами, що полягає у встановленні свідомо високих або свідомо низьких цін на послуги чи продукцію материнської компанії, що поставляється дочірнім фірмам. Шляхом установлення завищених цін на експортовану материнською компанією продукцію прибуток дочірньої компанії, що імпортує, штучно знижується. У такий спосіб відбувається її перерозподіл на користь материнської компанії. З метою перерозподілу прибутку на користь материнської компанії використовують не тільки завищені ціни на постачання товару, але й на надавані материнською компанією адміністративні, управлінські, технічні, освітні послуги, а також патенти, ліцензії, «ноу-хау».

Для проведення політики оптимізації прибутку ТНК прагнуть мінімізувати загальну суму податків, виплачуваних у глобальному масштабі. Це досягається шляхом перерозподілу прибутку між країнами з високим і низьким рівнем оподатковування. Так, у випадку високих податкових ставок у приймаючій країні в порівнянні з країною базування ТНК трансферні ціни будуть завищені та відбудеться перерозподілі прибутку в країну з меншими податковими ставками. У такий спосіб досягається зниження прибутку, що підлягає оподатковуванню, у країнах з високим оподатковуванням і збільшення прибутку підрозділу ТНК у країнах, де податкові ставки нижче. У підсумку зменшується сума податкових платежів у глобальному масштабі.

У випадку низьких податкових ставок у приймаючій країні в порівнянні з країною базування ТНК трансферні ціни материнської компанії на продукцію, що поставляється дочірньої компанії, будуть занижені, що, як і в попередньому прикладі, дозволяє перерозподілити прибуток у країни з більш низькими податковими ставками та мінімізувати податкові платежі з

глобальному масштабі. Трансферні ціни використовують і з метою зниження загальної суми мита, що сплачується, у приймаючій країні. Цього можна досягти, занижуючи вартість імпортованих товарів у країну, де розташована дочірня компанія.

Ще одним завданням трансферного ціноутворення є мінімізація політичних, економічних і кредитних ризиків для материнської компанії. Ціни на імпортовані товари в країнах з підвищеним ризиком завищують для покриття збитків, які можуть бути у випадку виникнення зазначених ризиків (наприклад, ризику неплатежів).

Трансферні ціни є також механізмом централізованого розділу ринків між дочірніми компаніями з метою обмеження внутрішньофірмової конкуренції та завоювання позицій на нових або «важких» ринках. Певна філія ТНК може одержати низькі чи навіть демпінгові ціни, що збільшить конкурентні переваги цієї компанії на ринку приймаючої країни. Для досягнення цієї мети материнська компанія або виділяє кошти, або змінює структуру витрат виробництва (шляхом заниження частки постійних витрат).

Існує 5 основних методів трансферного ціноутворення: витратне, ринкове, фактичне трансферне ціноутворення, договірне та змішане.

/. Витратне трансферне ціноутворення - піна встановлюється на рівні витрат. Існує три основних методи визначення трансферної ціни по витратах:

по змінних витратах на одиницю продукції;

по повних витратах (при формуванні трансферної ціни враховуються як змінні, так і постійні витрати на одиницю продукції; дуже часто постійні витрати на одиницю продукції важко визначити, тому можуть виникати конфлікти між різними підрозділами ТНК);

з обліком маржинальних витрат (до базової ціни, що враховує змінні та постійні витрати на одиницю продукції, додається надбавка - націнка, маржа).

До переваг витратного методу трансферного ціноутворення варто віднести простоту, можливість контролю зацікавленими сторонами в середині ТНК, наявність конкретних виконавців, механізм підвищення дисципліни в середині компанії (зацікавленість у правильному обліку). Недоліки даного методу - зацікавленість сторін у завищенні витрат, завищені ціни (іноді вище ринкових) у кінцевому підрозділі (внаслідок завищення цін проміжними підрозділами), залежність ціноутворення від корпоративної культури.

Різновидом методу витратного трансферного ціноутворення є метод нормативних витрат: витрати на кожному етапі виробництва та розподілу продукції моделюються самою компанією. Отримані моделі є основою для встановлення трансферних цін.

2. Ринкове трансферне ціноутворення - ціни на внутрішньо-корпоративні поставки встановлюються виходячи з ринкових цін. Недоліком даного методу є те, що не всі товари, які поставляються в середині корпорації, представлені на ринку, а також необхідність вирішення проблеми, ринок якої країни взяти за основу, за яким валютним курсом перераховувати ціни, якщо підрозділи ТНК перебувають у різних країнах.

3. Фактичне трансферне ціноутворення - певна частка прибутку включається на кожному етапі виробничого циклу чи при розподілі продукції між підрозділами. Даний метод забезпечує рентабельність кожного підрозділу ТНК, що приймають участь у виробництві та розподілі продукції. Переваги - можливість одержання прибутку кожним підрозділом і висока зацікавленість підрозділів у досягненні кінцевого результату.

Основним недоліком методу є складність розподілу прибутку між підрозділами та визначення норми прибутку для кожного з них. Існує кілька методів визначення норми прибутку для підрозділів ТНК, які використовують при фактичному трансферному ціноутворенні:

відповідно до галузевих норм;

за товарообігом (визначення прибутку для кожного підрозділу ТНК по товарообігу, що забезпечує цей підрозділ);

за витратами (недоліки ті ж, що й метода витратного трансферного ціноутворення);

за трудовими витратами (до недоліків цього методу можна віднести зацікавленість підрозділу ТНК у завищенні вартості трудових витрат).

4. Договірне трансферне ціноутворення - ціни встановлюються на підставі результатів переговорів консультацій між підрозділами ТНК. Основним недоліком даного методу є те, що договірні сторони часто мають протилежні інтереси, що може стати причиною конфліктів при формуванні трансферних цін. Щоб уникнути цього, ТНК використовує ряд механізмів: надання підрозділу, що продає, ТНК права реалізовувати продукцію не тільки в середині, але й за межами компанії; надання підрозділу, що купує, ТНК права купувати продукцію не тільки в середині, але і за межами компанії; корпоративний арбітраж.

Ефективність договірного методу ціноутворення залежить від корпоративної культури та наявності інформації про кон'юнктуру ринку. Недоліком є можливість порушення цілісності ТНК (може відбутися надмірна лібералізація діяльності підрозділів, що призведе до їхньої неузгодженої роботи без урахування стратегічних цілей ТНК).

5. Змішане трансферне ціноутворення - застосовується комбінація всіх перерахованих вище методів. Наприклад, нижню межу ціни визначають методом витратного трансферного ціноутворення, а верхню - методом ринкового трансферного ціноутворення. Після цього вибирають одну з цін залежно від мети та завдань ТНК. Основним недоліком методу є його трудомісткість. Незважаючи на те, що цей метод є найбільш прийнятним, його застосовують дуже рідко.

Крім того, необхідно відзначити позаекономічні (соціальні, іміджеві) фактори формування трансферних цін. Для ТНК держави базування дотепер грають першорядне значення: дві третини співробітників ТНК є громадянами країн базування, у них же виробляється більше 65% продукції ТНК. На думку журналу Тпе Есопогпікі, для більшості великих міжнародних компаній загрозою є в першу чергу не протидія за кордоном, а протест у державах базування [24; 25].

Трансферні ціни активно використовуються ТНК на ринках благ і технологій. При аналізі внутрішніх ринків благ (крім ринків нерухомості, основних фондів і деяких інших:) можна відзначити, що в більшості випадків внутрішня торгівля є різновидом внутрішньогалузевої торгівлі. При аналізі внутрішніх ринків ТНК мова йде в першу чергу про так звану вертикальну внутрішньогалузеву торгівлю, коли поставки здійснюються за технологічним ланцюжком. При цьому основним об'єктом внутрішньої торгівлі стають напівфабрикати, матеріали та сировина. Можна стверджувати і зворотне: в цей час, особливо в умовах функціонування міжнародних стратегічних альянсів у різних галузях, більша частина внутрішньогалузевої вертикальної торгівлі здійснюється в межах ТНК. У той же час у деяких випадків внутрішня торгівля ТНК здійснюється й у межах міжгалузевої міжнародної торгівлі.

Міжгалузева торгівля традиційно відігравала значну роль у міжнародних конгломератах, однак сьогодні, за оцінкою багатьох західних дослідників, конгломерати поступаються місцем вузькоспеціалізованим ТНК [22], що може призвести до зниження ролі міжгалузевої торгівлі. Остання, як вбачаємо, буде зберігати своє значення під час торгівлі готовою продукцією в ТНК, що спеціалізуються на роздрібній торгівлі. Підвищується роль горизонтальної внутрішньогалузевої торгівлі, що представляє собою торгівлю подібними товарами, але які мають певні відмінності.

Важливою особливістю внутрішньо-фірмової торгівлі є залучення через інтернальні ринки до світової торгівлі численних дрібних фірм, що є субпідрядниками та підрядниками ТНК Особливого розмаху даний процес досягає в інтеграційних угрупованнях, де в усе більшій кількості з'являються так звані «малі ТНК» [8, с. 64].

Крім цього, внутрішні ринки ТНК відіграють значну роль у розвитку внутрішньо-регіональної торгівлі, бо філії ТНК значну частину потреб у деталях і комплектуючих задовольняють за рахунок поставок з материнської компанії. Однієї з новітніх тенденцій у розвитку внутрішньофірмової торгівлі є використання глобальної комп'ютерної мережі Інтернет для організації внутрішніх ринків. Нарешті, крім поставок матеріальних благ важливе значення має внутрішня торгівля послугами. Помітна тенденція формування в складі ТНК спеціалізованих дочірніх компаній, орієнтованих на надання специфічних послуг.

Особливо варто виділити внутрішньокорпоративний ринок технологій - 70% платежів па світовому ринку обміну технологій здійснювалося між головною та дочірньою компаніями ТНК [15, с. 279], у США їхня частка склала 80%, у Великобританії - 90% [16, с. 56]. Особливий інтерес викликає політика ТНК США в галузі НДДКР. Важливим напрямком передачі технологій є створення дослідницьких центрів за рубежем із передачею ними технологій материнської компанії: у США в 2005 р. частка НДДКР, здійснюваних у таких центрах, досягла 13% [19, с. 190].

Найважливішим елементом діяльності ТНК є встановлення єдиної фінансової політики і формування внутрішньокорпоративних ринків капіталу. Найчастіше управління фінансами здійснюється централізовано, тобто внутрішній рух капіталу відбувається за заздалегідь наміченою схемою, визначеною «зверху» [6, с. 667; 14, с. 71].

Дана система, однак, не є оптимальної, особливо в умовах безлічі різних проектів і варіантів розвитку, між якими необхідно розподілити ресурси. У зв'язку із цим необхідним, на думку Шпремана К., стає формування нової системи внутрішньофірмового ринку капіталу, заснованого на конкуренції проектів, інформаційній і комунікаційній системах.

Одним із внутрішніх ринків, що формуються, є ринок робочої сили. За аналогією із внутрішньофірмовим ринком капіталу ринок робочої сили можна визначити як систему циркуляції кадрів між різними філіями і підрозділами ТНК, у межах якої персонал з різних країн переводиться на різні посади в різних елементах ТНК. Однак про остаточне формування системи внутрішньофірмового переміщення кадрів між окремими країнами, у яких функціонують ТНК, говорити передчасно. Можна виділити дві необхідні передумови функціонування подібних ринків.

По-перше, мова йде про використання геоцентричної моделі формування міжнародного колективу. У той же час її використання в сучасних ТНК є досить обмеженим, хоча геоцентричний колектив все активніше використовується, особливо новими високотехнологічними глобальними компаніями.

По-друге, істотним елементом внутрішнього ринку робочої с-іли с система «Пульсар», впроваджена вперше японськими ТНК, вона забезпечує регулярний обмін співробітниками між підприємствами ТНК (у першу чергу, розташованими в Японії) | 8, с. 68].

Значно вплинути на розвиток внутрішньофірмових ринків робочої сили може таке явище, як «телеробота» (теїслогкігід), коли послуги надаються споживачеві на великій відстані через електронні мережі. При цьому використовуються диференціація заробітної плати і розходження в годинних поясах.Размещено на Allbest.ru