Держава як суб’єкт міжнародного приватного права

Імунітети держави прийнято підрозділяти на різновиди:

Імунітет від дії законодавства іноземної держави

Цей вид імунітету забезпечується такими складовими частинами суверенітету, як незалежність і рівність держав. Дійсно, якщо держава незалежна, то неможливо без її згоди підкорити її дії іноземному законові. Дії держави визначаються її внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно-правових відносинах держава підкоряється тільки власному законодавству, якщо вона не погодилась на інше. Внаслідок цього, при укладанні державою приватноправової угоди з іноземною фізичною або юридичною особою, у випадку, якщо сторони не визначили застосування до їх відносин відповідного права (тобто була відсутня їх явно виражена воля), договір буде регулюватися нормами даної держави.

Держава може погодитися на застосування до відповідного приватно -правового договору з її участю іншого правопорядку, ніж її власний, однак така згода повинна бути явно вираженою. При цьому мається на увазі, що автономія волі сторін у таких ситуаціях повинна трактуватися необмежено. Приватно - правове зобов'язання суверена не може підпадати під чинність іноземного закону, якщо держава не погодилася на вибір такого іноземного правопорядку. За згодою держави в угоді (договорі) можуть бути сформульовані вилучення з принципу імунітету від підпорядкування іноземному законодавству. У той же час подібні виключення з загального правила не можуть трактуватися розширено, а повинні реалізовуватися в строгій відповідності з застереженнями, зробленими безпосередньо в самій угоді.

Деякі автори виділяють крім цього ще і податковий імунітет. Однак вважається, що податковий імунітет і є частковим проявом реалізації імунітету від підпорядкування держави дії іноземних законів (у даному випадку податкового законодавства).

Показової в цьому плані є судова практика США.

У 1812р. Верховний суд прийняв рішення в справі з приводу належності шхуни "Іксчейндж". Суд відмовив в позові американським громадянам, що вимагали відновити їх у правах власності на цю шхуну, яка раніше була реквізована Францією та стала частиною її морського флоту. Виносячи рішення, суддя Маршалл заявив, що хоча всі суверени мають права територіальної юрисдикції, вони не поширюють дію цих прав на інших суверенів. Довгий час це рішення вважалося керівним для американських судів.

Постійна палата міжнародного правосуддя в Гаазі 12 червня 1929р., розглядаючи справи про позики югославського та бразильського урядів ("справи про сербські і бразильські позики"), які були розміщені серед французьких громадян, визнала, що питання про силу "золотого застереження" по цих позиках підпорядковується законам Югославії і Бразилії, а не французькому законодавству, тому що "до особливостей суверенної держави відноситься те, що вона не вважається підкорившою сутніть і дійсність своїх зобов'язань іншому законові, ніж своєму власному".

Таким чином, жодна держава не може вимагати від іноземної держави підпорядкування "чужому" законодавству. У силу цього, при укладанні міжнародно-правових договорів держави особливо обмовляють подібного роду аспекти своїх відносин.

Наприклад, Угода між Урядом України і Урядом Сполучених Штатів Америки про сприяння капіталовкладенням від 6 травня 1992р., визначає, що від імені США буде діяти спеціальний уповноважений орган, іменований "емітентом", - Корпорація закордонних приватних інвестицій (ОПІК), та встановлює, що: "Емітент як некомерційне агентство Уряду Сполучених Штатів Америки не підпадатиме під дію законодавства України, яке застосовується щодо комерційних організацій, що займаються страховою або фінансовою діяльністю".

Судовий імунітет

У широкому значенні слова, цей вид імунітету містить у собі:

· Імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді;

· Імунітет від попередніх дій;

· Імунітет від попереднього виконання рішення.

Тут необхідно відмітити, що сучасні закони про імунітет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження імунітету, але все-таки поділяють власне юрисдикційний імунітет (тобто судовий імунітет у вузькому значенні) і імунітет від виконавчих дій. Наприклад, в актах Австралії, Великобританії, Канади презюмується, що згода іноземної держави на підпорядкування місцевій юрисдикції не означає згоди щодо застосування заходів для попереднього забезпечення і примусового виконання судового рішення.

Імунітет від пред'явлення позову прийнято іменувати судовим імунітетом у вузькому значенні слова. Цей вид імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іноземному суду. Кожна держава має право висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної або юридичної особи. Однак заява позову до держави в іноземному суді, як правило, неможлива, якщо тільки сама держава не погодилася на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто видано спеціальний акт до даного випадку.

Правило про непред'явлення позову в суді до іноземної держави поширюється на всі категорії позовів, будь це позови, що заявляються безпосередньо державі - іn personam (так звані - прямі позови), або непрямі позови - іn rem, коли вимога пов'язана, наприклад, з майном, що належить державі. Типовим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу державних морських або повітряних судів.

Імунітет від попередніх дій. Відповідно до імунітету суд, що розглядає приватно - правий спір за участю іноземної держави, не вправі застосовувати будь-які заходи для попередньому забезпеченню позову, тому що такі міри носять примусовий характер. Часто заходи для забезпечення позову розглядаються і приймаються судом ще до порушення і слухання справи за участю держави. У будь-якому випадку, якщо такі міри стосуються держави і її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користуватися своїм майном та ін.), то з огляду імунітету вони не припустимі.

Імунітет від примусового виконання рішень іноземного суду. Відносно держави та її власності не можуть бути застосовані будь-які примусові заходи для виконання іноземного (арбітражного) рішення органами цієї, або будь-якої іншої іноземної держави.

У ході багаторічної практики вироблені окремі виключення з цього правила, що дозволяють, у випадку відмови іноземної держави від виконання судового рішення, застосовувати примусові засоби відносно власності останньої. Однак за загальним правилом, навіть, якщо держава добровільно взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно. Іншими словами, для застосування заходів на виконання або забезпечення судового рішення суд повинен отримати окрему згоду іноземної держави.

Імунітет власності держави

Означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є заборона звернення стягнення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користується імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користується імунітетом навіть, якщо знаходиться у володінні особи, що не має імунітет. Це зумовлює виділення питань власності як самостійний елемент змісту імунітету, що підтверджується судовою практикою. Наприклад, в рішенні англійського суду, яке отримало визнання у світі, в справі судна "Crіstіna" (1938р.) підкреслюється, що незалежно від того, чи є суверен стороною в процесі або ні, суди не можуть виносити рішення про захоплення або затримку власності, що йому належить або знаходитися в його володінні або під його контролем. На такій позиції ґрунтуються і міжнародно-правові акти.

Однак якщо власність держави використовується в комерційних цілях, то на неї не поширюються положення про імунітет власності держави, що передбачається й у розробленому Комісією міжнародного права проекті статей про юрисдикційні імунітети держави і їхню власність, і в законах про імунітети іноземних держав, що діють у ряді держав.

У Великобританії, Канаді, США, Австралії, Сінгапуру іноземній державі не надається імунітет від виконавчих дій відносно об'єктів права власності, які використовується в торговельних цілях.

Разом з тим, до деяких об'єктів права власності іноземної держави, надається повний імунітет від попередніх заходів і виконавчих дій: дипломатичні і консульські приміщення та інша власність держави, яка використовується для ведення дипломатичної і консульської діяльності її представництв, консульств, спеціальних місій і т.д., імунітет яких закріплений у "Віденській конвенції про дипломатичні зносини" від 18 квітня 1961р., "Віденської конвенції про консульські зносини" від 24 квітня 1963р., "Конвенції про спеціальні місії" від 16 грудня 1969р. Застосування імунітету для цієї категорії власності, включаючи банківські рахунки, передбачено і у статті 19(1)проекту Комісії міжнародного права (Великобританія, Пакистан і ін.).

Імунітет від попередніх заходів і виконавчих дій застосовується до об'єктів права власності, які використовуються або призначені для використання в зв'язку з військовою діяльністю або є військовими за своєю природою, або знаходиться під контролем військової влади (Канада, США, Австралія).

На відміну від інших документів з імунітету держави, у проекті Комісії міжнародного права виділені ще дві категорії власності, до яких не можуть бути застосовувані примусові заходи: власність, "яка представляє частину культурного надбання іноземної держави або частину його архівів", та не виставлена на продаж, і власність, "яка складає частину виставки об'єктів наукового, культурного або історичного значення", та не виставлена на продаж.

Режим недоторканності державної власності тісно пов'язаний з міжнародно-правовою доктриною "акта держави", відповідно до якої суди однієї держави не повинні виносити рішення щодо актів уряду іншої країни, винесені на її території. Якщо держава, придбала власність на підставі акту, прийнятого на своїй території, жоден іноземний суд не вправі обговорювати правомірність приналежності цієї власності. Імунітет власності виявляється в тому, що, якщо майно знаходиться у володінні держави, яка заявила, що воно їй належить, то ніякі органи іноземної держави не можуть перевіряти правомірність цього факту. У відомому рішенні англійського суду в справі "Лютер проти Сегора", пов'язаному з радянською націоналізацією (1921р.), було відзначено: "Якщо Красин привіз із собою ці товари в Англію й оголосив від імені свого уряду, що вони належать російському урядові, те...жоден англійський суд не може перевіряти, чи відповідає така заява дійсності. Подібне розслідування суперечило б міжнародної ввічливості у відносинах між незалежними суверенними державами".

Принцип імунітету власності іноземного суверена в літературі формулюється, наприклад так: "суд... не має юрисдикції стосовно розгляду позовів або прийняття інших процесуальних дій проти якого-небудь іноземного суверена. Ніяка позовна вимога або інша процесуальна дія не може мати місця в британському суді проти іноземного суверена, власність іноземного суверена не може бути піддана арешту або стягненню, навіть якщо йдеться про судно, зайняте торгівлею . Розрізняється два випадки:

а) власність іноземної держави знаходиться в руках представника цієї держави, і останній користується судовою недоторканністю;

б) власність іноземної держави знаходиться в руках третьої особи, що не користується судовою недоторканністю (імунітетом).

Навіть в останньому випадку ця власність користується недоторканністю в самому повному обсязі, якщо тільки буде доведено, що вона належить суверенній державі.

Імунітет угод держави

Оскільки держава в силу імунітету вільна від примусових заходів для здійснення іноземних законів, адміністративних розпоряджень та ін., то з цього випливає, що приватноправові відносини міжнародного характеру за участю держави, зокрема, угоди, що укладаються державою з іноземними фізичними або юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іноземного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці і знаходить закріплення в міжнародних договорах.

Найбільш важливим підтвердженням цього є Вашингтонська конвенція про порядок розгляду інвестиційних суперечок між державами й іноземними особами від 18 березня 1965р, яка ратифікована Законом України "Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами" від 16 березня 2000 року №1547-III. Згідно ст.42 інвестиційна суперечка за участю держави розглядається на основі права, обраного сторонами; при відсутності такого вибору - застосовується право держави, що виступає як сторона в суперечці.

4. Відмова від імунітету

Імунітет держави - це її "право", що випливає із суверенітету, але не "обов'язок". Тому ніщо не заважає державі відмовитися від нього. Держава вправі відмовитися від імунітету як у цілому, так і від якого-небудь його елемента. І держави досить часто так роблять. Це здійснюється для того, щоб спростити своє співробітництво з іноземними громадянами і юридичними особами. Щоб бути юридично дійсною, відмова від імунітету повинна відповідати деяким правилам:

- відмова повинна бути явно виражена у письмовій формі: відповідним органом держави в однобічному порядку, при укладанні угоди в самому її тексті, у міжнародному договорі та інше;

- відмова не може випливати з конклюдентних дій (якщо в інвестиційній угоді за участю держави сторони домовилися передавати усі суперечки для розгляду в Арбітражний інститут Стокгольмської торговельної палати, то з цього не випливає висновок про відмову від імунітету);

- відмова від імунітету не може тлумачитися розширено. Держава вільна у своїх діях: вона може відмовитися від імунітету в цілому відносно однієї угоди, але це не може тлумачитися таким чином, що держава відмовилася від імунітету відносно всіх угод, які укладені на території даної іноземної держави; якщо держава дала згоду бути позивачем в іноземному судовому процесі, то це не означає, що відносно власності цієї держави можуть бути застосовані примусові заходи для попереднього забезпечення позову або з примусового виконання рішення іноземного суду та ін.

З минулої радянської практики відомі приклади відмови радянської держави від імунітету. Головним чином це було пов'язано з роботою торговельних представництв на території іноземних держав. Вони відкривалися на підставі угод, що укладалися СРСР з відповідною іноземною державою, у яких обумовлювалися межі відмови від імунітету. Правовою основою такої відмови було Положення про торговельні представництва СРСР за кордоном 1989р., відповідно до якого торговельні представництва, як відповідачі могли виступати в судах лише у спорах, які випливали з угод та інших юридичних актів, укладених представництвами в країнах перебування, і тільки в тих країнах, відносно яких держава в міжнародних договорах або шляхом однобічної заяви погодилася на підпорядкування торговельного представництва суду країни перебування у зазначених спорах.

Можливість відмови від імунітету була передбачена в Законі України "Про угоди про розділ продукції" від 14 вересня 1999р. У відповідності зі ст.32 Закону в угоді, що укладається державою (її відповідними органами) з іноземними інвесторами може бути передбачена відмова від трьох елементів імунітету, пов'язаних із судовим розглядом, а саме: від судового імунітету, імунітету щодо попереднього забезпечення позову та виконання судового рішення. Однак у зв'язку з тим, що в 32 статті Закону України "Про угоди про розділ продукції" від 14 вересня 1999р. закріплене беззастережне відмовлення від імунітету положення даної статті Рішенням Конституційного Суду України від 06 грудня 2001р. "У справі за конституційним поданням народних депутатів України стосовно відповідності Конституції України (конституційності) частини першої ст.5, частини третьої ст.6, ст.32 Закону України "Про угоди про розділ продукції" Справа №1-40/2001.

5. Основні доктрини імунітету держави

Вирішення питання про імунітет, його межі і підстави, коли він може бути наданий іноземній державі, залежить від теорії абсолютного або обмеженого імунітету, прийнятої в тій або іншій країні.

Відповідно до принципу суверенної рівності держав іноземна держава на території іншої держави повинна користуватися судовим імунітетом, імунітетом від попередніх заходів і імунітетом від виконавчих дій (елементи теорії абсолютного імунітету).

Абсолютний імунітет означає право держави користуватися імунітетом у повному обсязі, усіма його елементами; він поширюється на будь-яку діяльність держави і будь-яку його власність. Спочатку імунітет склався і застосовувався як абсолютний. Єдине обмеження імунітету держави можливо було тільки за умови прямо вираженої його згоди.

Теорія абсолютного імунітету має ряд недоліків. , а саме:

В міру розширення функцій держави як в самій країни, так і в міжнародних відносинах, вона почала все ширше виступати як суб'єкт приватноправової діяльності і абсолютний імунітет ставав відчутною перешкодою в розвитку господарських зв'язків, оскільки контрагенти держави, по суті, позбавлялися права на судовий захист своїх майнових прав. У зв'язку з цим у доктрині та й у судовій практиці з'являється ідея необхідності обмеження імунітету держави. На цій концепції засновані правові акти про імунітет США 1976р., Великобританії, Пакистану, Аргентини 1995р. (це перша країна, що не відноситься до країн загального права, де прийнятий такий закон). Для судової практики цих держав велике значення має розподіл актів держави на приватні і публічні, комерційні і некомерційні. Вважається, що іноземна держава користується імунітетом тільки в тих випадках, коли вона виконує суверенні дії (acta іmperіі; de jure іmperіі), наприклад, направляє дипломатичні делегації, відкриває консульства. Якщо ж іноземна держава виконує дії комерційного характеру (acta gestіonіs) - (тобто веде торговельну діяльність (de jure gestіonіs), укладає торговельні угоди), то вона імунітетом не користується.

Визначення змісту поняття "торговельна діяльність" має важливе значення, тому що законодавчий підхід держав до трактування понять "торговельна діяльність", "торговельна угода" різний. У законах цих країн поняття "торговельна угода" включає: контракти про постачання товарів і надання послуг; договори позики або інші угоди фінансового характеру, гарантії і поручительства. Але саме визначення торговельної діяльності в них відсутній. Передбачається, що суди при визначенні характеру діяльності іноземної держави повинні брати до уваги саме природу угоди, а не її мету.

Вперше теорія обмеженого (функціонального) імунітету була зафіксована в проекті регламенту Інституту міжнародного права в 1891р. Потім її реанімування відбулося в 20-30-і роки минулого століття при розгляді справ за участю радянської держави і її власності. У цей період була укладена Брюссельська конвенція про уніфікацію деяких правил, що відносяться до імунітету судів 1926р. Вона довгий час (аж до 1937р.) не набирала сили і не зібрала великої кількості учасників. Ні СРСР, ні Україна не є її учасником. Прагнення правлячих кіл ряду держав підкорити державні суди режимові, аналогічному тому, що установлений для приватних морських судів, з підписанням даної Конвенції увінчалися успіхом. Основні положення Конвенції: "Судна разом з їхнім вантажем, що складаються з власності урядів або орендовані урядом і службовці для торговельних цілей підкоряються в мирний час загальному морському праву і не повинні користуватися імунітетом". Конвенція допускає арешт і звернення стягнення на іноземні державні судна і вантажі, які перевозяться ними. Однак ці положення не поширюються на військові, патрульні, санітарні судна, а також судна для державних потреб. Підписаний 24 травня 1934р. Додатковий протокол до Брюссельської конвенції надав імунітет суднам, зафрахтованим державою на визначений час або рейс, за умови, що судно використовується тільки для цілей урядової або неторгової служби.

В теперішніх умовах, коли діє і набрала силу (для України - з 3 червня 1999р., Закон України №728-XІ.) Конвенція ООН з морського права від 20.12.1982р., "загальне морське право" у даному питанні складає регулювання, що міститься в ст. 95 і 96, згідно якими повним імунітетом від юрисдикції будь якої держави, крім держави прапора, користуються у відкритому морі військові кораблі, а також судна, що належать державі або експлуатуються нею та перебувають тільки на некомерційній державній службі.

Про зміну позиції відносно імунітету державних торговельних суден свідчить і те, що при ратифікації Конвенції ООН по морському праву від 10 грудня 1982р., Україна не зробила ніяких заяв відносно статті 32, що встановлює імунітет тільки відносно військових кораблів і державних суден, що експлуатуються у некомерційних цілях.

Інший приклад теорії функціонального імунітету стосується міжнародних договорів з питань капіталовкладень. Спочатку радянський Союз, а потім і Україна уклали ряд угод про захист капіталовкладень. В даний час такі угоди передбачають арбітражний порядок розгляду спорів, пов'язаних з капіталовкладеннями, між державою-учасником і іноземним інвестором. При виникненні такої суперечки немає необхідності укладати додаткову арбітражну угоду. Сторони вправі відразу ж передати її в органи міжнародного комерційного арбітражу. Наявність такої норми означає, що держава-учасник погодилась підкоритися юрисдикції органів міжнародного комерційного арбітражу. У світлі законодавства закордонних країн, заснованого на концепції обмеженого імунітету, таке підпорядкування означає відмову держави від імунітету. Якщо проти держави буде винесене арбітражне рішення, то на її майно може бути звернене судове стягнення.

6. Законодавче регулювання імунітету держави

Про перевагу, яка все більш віддається законодавствами зарубіжних країн принципам обмеженого імунітету, свідчать міжнародні договори й угоди, до числа яких відноситься, зокрема Європейська Конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972р., що вступила в силу з 11 червня 1976р. У даний час Україна не є учасницею цієї конвенції, однак відповідно до вимог розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2003р. №569-р "Про затвердження заходів щодо усунення можливостей подачі до України позовів у закордонні юрисдикційні органи і підвищення ефективності захисту прав і інтересів України під час розгляду справ у цих органах" на МЗС, Мін'юст, Мінфін, Мінекономіки, Мінтранс покладені питання про необхідність розробки проекту Закону про приєднання України до Європейської Конвенції про імунітет держав.

У Конвенції проголошується принцип імунітету іноземної держави (ст.15) і закріплюються винятки, при яких іноземна держава не може посилатися на імунітет перед національним судом іншої держави: у зв'язку з судовими розглядами, пов'язаними з контрактами про наймання на роботу; зобов'язань, що виникають з контрактів, і підлягають виконанню на території держави суду; пов'язаних з участю держави в компаніях і інших юридичних особах, що мають місцезнаходження на території держави суду; пов'язаних з виробничою, торговельною і фінансовою діяльністю, яку держава здійснює через своє агентство або установу; відносно патентів, промислових зразків, товарних знаків, знаків послуг, нерухомості, що знаходиться на території держави суду; пов'язаних з майном, право на яке виникло в держави в результаті спадкування; що випливають з відшкодування шкоди або збитків.

Конвенція не поширюється на розгляди щодо соціального забезпечення, відшкодування ядерного збитку або шкоди, митних зобов'язань, податкових або карних стягнень, розглядів, пов'язаних з керуванням державними морськими суднами.

Відповідно до Конвенції держава, проти якої було винесене рішення, зобов'язана його виконати. Винятку складають строго обмежені випадки: якщо рішення суперечить публічному порядкові країни виконання; якщо спір між тими ж сторонами знаходиться у проваджені суду цієї держави і воно порушено першим або у проваджені суду іншого учасника Європейської Конвенції і було там порушене першим; якщо не були дотримані вимоги про вручення судових повісток, представники держави не з'явилися в суд і не була подана апеляція на заочне судове рішення.

Якщо держава не виконує судове рішення, сторона, що домагається його виконання, вправі звернутися в суд держави, проти якої було винесене рішення. Цей суд повинний визначити, чи підлягає виконанню винесене проти цієї держави рішення. При ратифікації, або приєднанні до Європейської Конвенції держава - учасниця указує такі компетентні суди.

Ніякі примусові заходи не застосовуються відносно власності іноземної держави, що знаходиться на території держави суду. Такі заходи можуть вживатися тільки за умови, якщо іноземна держава в письмовій формі погодилась на їх застосування. 16 травня 1972р. був підписаний Протокол до Європейської Конвенції. Відповідно до Протоколу (ст.1), якщо проти держави-учасниці Європейської Конвенції було винесено судове рішення, яке вона не виконує, сторона, на користь якої винесене рішення, вправі звернутися в Європейський Трибунал з питань імунітету держави.

Комісія міжнародного права підготувала проект статей про юрисдикційний імунітет держав і їхню власність, заснований на принципі обмеженого імунітету держави. Цей проект був схвалений резолюцією Генеральної Асамблеї (№49/91 від 9 грудня 1994р.).

Зміст імунітету держави, його органів і їхніх посадових осіб розкривається у Віденських конвенціях: Про дипломатичні зносини від 18.04.1961р. (набрала сили для України в 12.07.64р.), Про консульські зносини від 24.04.1963р., Про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру від 14.03.1975р. (ратифікована Україною 24.07 1978р.), Конвенції 1961р. і 1963р. доповнює Конвенція про спеціальні місії від 16.12.1969р. (ратифікована 14.07.93р.).

Генеральна Асамблея ООН у лютому 1946р. прийняла Конвенцію про привілеї і імунітети ООН, а пізніше, у листопаді 1947р. - Конвенцію про привілеї і імунітети спеціалізованих установ (Україна є стороною цієї Конвенції з 1966р.). Особливості наділення привілеями і імунітетами цих установ передбачаються в документах про них.

На території України перебувають керівні органи або представництва низки міжнародних організацій. Такі організації і їхні органи відповідно до міжнародних договорів про них, а також міжнародних договорів, укладених Урядом України з цими організаціями, користуються в Україні привілеями і імунітетами. До числа зазначених угод, зокрема , відносяться: "Угода між Кабінетом Міністрів України та Організацією Економічного Співробітництва та Розвитку щодо привілеїв, імунітетів та пільг, наданих Організації" від 19 грудня 1997р. (ратифікована Законом України "Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Організацією економічного співробітництва та розвитку щодо привілеїв, імунітетів та пільг, наданих Організації" від 7 липня 1999 року №850-XІ); "Додатковий протокол про привілеї та імунітети Організації Чорноморського Економічного Співробітництва" від 30 квітня 1999р. (ратифікований Законом України "Про ратифікацію Додаткового протоколу про привілеї та імунітети Організації Чорноморського Економічного Співробітництва" від 6 липня 2000 року №1865-ІІІ); "Угода про привілеї та імунітети Комісії із захисту Чорного моря від забруднення" від 28 квітня 2000 року (ратифікований Законом України "Про ратифікацію Угоди про привілеї та імунітети Комісії із захисту Чорного моря від забруднення" від 15 травня 2003 року №799-І); "Шостий протокол до Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи" від 5 березня 1996 року (ратифікований Законом України "Про ратифікацію Шостого протоколу до Генеральної догоди про привілеї та імунітети Ради Європи" від 15 травня 2003 року №800-І) та інші.

Особливі умови міждержавних відносин, які виникають у зв'язку з діяльністю поза межами державної території, - у відкритому морі, Антарктиді, космічному просторі регулюються: "Конвенцією Організації Об'єднаних Націй з морського права" від 12 грудня 1982р. (ратифікована Закон України від 03.06.99р., №728-XІ), "Договором про Антарктику" від 1 грудня 1959р. (Україна приєдналась згідно з Постановою Верховної Ради України "Про приєднання України до Договору про Антарктику 1959 року" від 17 вересня 1992р.), Договором про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла від 27.01.1967р. і іншими міжнародними договорами, у яких вирішуються питання, пов'язані з імунітетом держави, його суднів, космічних об'єктів і ін. ("Угода між Урядом України й Урядом Китайської Народної Республіки про співробітництво в дослідженні та використанні космічного просторові в мирних цілях" від 4 грудня 1995року.; "Рамкова угода між Урядом України та Урядом Федеративної Республіки Бразилія про співробітництво у використанні космічного простору в мирних цілях" від 18 листопада 1999року.; "Договір між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про довгострокове співробітництво щодо використання ракети-носія "Циклон-4" на пусковому центрі Алкантара" від 21 жовтня 2003 року.).

У 1926 році в Брюсселі була підписана Конвенція про уніфікацію деяких правил, що відносяться до імунітету державних суден. Основне положення Конвенції таке: "Судно разом з його вантажем, які знаходяться у власності уряду або орендовані урядом та використовуються для торговельних цілей, підкоряються в мирний час загальному морському праву і не повинні користуватися імунітетом". Конвенцію підписали і ратифікували Бельгія, Італія, Німеччина і деякі інші держави. Англія підписала, але не ратифікувала; Франція ратифікувала її в 1995 році; США не стали учасниками Конвенції, але в ряді двосторонніх угод з іноземними державами домоглися взаємного відмовлення від імунітету щодо морських суден при їх використанні для комерційних цілей (угоди СЩА з Італією, Данією, Грецією, Ірландією, Уругваєм, Ізраїлем, Колумбією).

Радянський Союз не приєднався до Брюссельської конвенції 1926р., і вона, отже, для СРСР не породжувала ніяких юридичних наслідків.

У тих випадках, коли іноземні органи влади намагалися накласти арешт на радянські державні судна, ці спроби зустрічали рішучий протест із радянської сторони. 18 березня 1948 р. американська влада наклала арешт на радянське судно "Росія", яке прибуло до Нью-Йорка, намагаючись пояснити свої незаконні дії судовим позовом двох пасажирів, що нібито одержали ушкодження на судні "Росія" під час хитавиці в морі. Радянське посольство за дорученням Уряду Радянського Союзу звернуло увагу державного департаменту США на неприпустимість накладення арешту на судно, що належить іноземній державі і користується тому судовим імунітетом, заявивши протест проти зазначених дій американської влади. У відповіді державний департамент США заявив, що визнає претензію радянського посла на недоторканність судна, оскільки воно належить Радянському урядові, і арешт був знятий.

Новий "похід" проти імунітету виразився в тому, що на Женевській конференції 1958 року по морському праву (конференція відбувалася в зв'язку з роботами ООН по кодификації міжнародного права) була прийнята резолюція про те, що іноземні державні судна, які використовуються для комерційної діяльності, не повинні користуватися імунітетом. Але це не може означати зміни сталих норм міжнародного права про імунітет іноземної держави і його власності.

Імунітет українських державних морських судів спирається не тільки на міжнародне, але і на внутрішнє право. Стаття 18 Кодексу Торговельного Мореплавання (КТМ) передбачає, що на судна, що знаходяться у власності держави, не може бути накладено арешт або звернено стягнення без згоди органа, який здійснює управління державним майном. Ця норма закону повинна поважатися і за кордоном, тому що правове положення морського судна визначається законом держави, під прапором якого воно плаває.

ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України “Про міжнародне приватне право” від 23.06.2005р.//Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 32. - Ст. 422;

2.Закон України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” //Відомості Верховної ради України. - 1994. - № 2. - Ст. 161;

3.Віденська конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. //Міжнародні договори України. - 1997. - Т. 1. - С. 84;

4.Богуславский М.М. Международное частное право. - М., 2009;

5.Лунц Л.А. Курс международного частного права: в 3-х т. - М.: Спарк, 2008. - С. 156-331;

6.Ануфриева Л.П. Международное частное право: в 3-х т. Т. 1. Общая часть. - М.: Изд-во БЕК, 2007. - С. 168-249;

7.Міжнародне приватне право. Навчальний посібник за загальною редакцією Гайворонського В.М. Жушмана В.П., - К.: Юрінком Інтер, 2009. - с.39-40

8.Фединяк Г.С., Фединяк Л.С.. Міжнародне приватне право. Підручник. - 3-тє вид. (доп. і перероб.). - К.: Атіка, 2008. - С. 48-78.

Размещено на Allbest.ru