Регіональна інтеграція

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Регіональна інтеграція

Перше місце у світовому товарообігу продовжують займати країни Європи. На друге місце наприкінці 80-х років вийшла Азія, на країни якої припадає третина товарообігу. Третє, стабільне місце посідають держави Північноамериканського макрорегіону.

Не можна не визнати, що за низкою параметрів глобалізація й регіоналізація реалізуються як паралельні процеси. На користь цієї думки свідчать наступні аргументи:

регіоналізація приводить до зниження економічних бар'єрів між країнами, що, у свою чергу, йде в одному руслі з глобалізацією;

руйнування кордонів між країнами чи спрощення їхнього перетинання для людей, товарів (послуг) і капіталів, стандартизація митних, реєстраційних й інших процедур на рівні регіонів створює прецеденти для створення та розвитку аналогічних інтеграційних механізмів;

зростання влади економічних суб'єктів і одночасне скорочення ролі держав приводить до полегшення формування та розширення міжнародних регіональних і світових господарських зв'язків, що також сприяє глобалізаційним процесам;

нарешті, ті проблеми, з якими зіштовхнулися суспільства, що об'єднуються, наприклад, у межах Європейського союзу, змусили їх шукати шляхи вирішення конфліктів з урахуванням інтересів різних соціальних груп.

Таким чином, в цілому регіональна інтеграція може сприйматися як елемент глобального об'єднання людства. Одночасно почала розвиватися точка зору, що визначає глобалізацію та регіоналізацію як протилежні процеси. При цьому супротивники інтеграції на одному з розглянутих рівнів - регіональному чи планетарному - приводять наступні аргументи в захист ідеї про різну спрямованість глобалізаційних процесів і регіональної інтеграції.

По-перше, регіональні об'єднання ведуть до замкнення зовнішньоекономічних контактів у середині угруповання, при цьому контакти поза угрупованням різко скорочуються, стаючи економічно невигідними, культурно складними, соціально небезпечними та конфліктними.

По-друге, регіональна інтеграція відбувається не стільки за географічною, просторовою ознакою, скільки відповідно до економічних інтересів країн, що поєднуються; це приводить до посилення диференціації у відносинах «багата Північ» - «бідний Південь».

По-третє, негативні наслідки регіональної інтеграції - міжнаціональні конфлікти, культурна уніфікація та нівелювання, соціальні проблеми - ' ведуть до усвідомлення складності та неоднозначності глобалізаційних процесів, що, у свою чергу, змушує сумніватися в оптимальності світового розвитку в його теперішніх формах.

Тим самим, регіональні чи іншого плану об'єднання країн формуються в групи за інтересами: економічними або соціальними, політичними, геополітичними, військовими тощо, це приводить до поглиблення прірви, що розділяє на групи країни, до посилення соціальної й економічної диференціації.

Висловлену вище точку зору розділяє багато хто з регіоналістів, які вбачають у регіоналізації насамперед процес відокремлення в системі «держава - регіон». У такому контексті регіоналізація сприймається як посилення економічної й опирається на низку принципів:

* керованості всіх його об'єктів чинностями регіональних адміністрацій;

* За такими принципами, на наш погляд, може бути реалізований регіональний розвиток територій. Сама ж регіоналізація, виходячи зі сформованих поглядів та практики, досить неоднозначно розпищиться в умовах глобалізації. Якщо виходити з тези, що регіоналізація процес формування, а потім - розвитку й «обслуговування регіональної системи різного рівня її реакції» на виклики сучасності, виникає необхідність будування двох моделей.

Вилив напрямків глобалізації, у першу чергу, позитивно сприймається (незважаючи па принципові стратегічні цілі) у першій моделі регіоналізації (рис. Ч. 1.3>. Ця модель запозичує всі напрямки глобалізації від коопераційних зв'язків до трансформацій в керуванні глобальними структурами. При цьому напрями глобалізації, у першу чергу, впливають па економічну підсистему Це ще раз підкреслює нерозривність процесів регіонального та глобального розвитку будь-якої регіональної системи. Існує й друга модель, яка передбачає процес дистанціювання регіонів у складі держави. Така модель посилює ізоляціонізм, автаркію, тимчасово зменшуючи взаємодію двох процесів.

Такимі чином, глобалізація робить великий і неоднозначний вплив на економіку країни та регіонів, що носить багатоаспектний характер. Розвиток взаємозалежності в сучасному світі додало нові імпульси регіоналізації. Суб'єктами наростаючих міжнародних економічних відносин стали як регіони держав, так і регіони, що утворяться в результаті трансграничного співробітництва країн. Кожний з них бере участь у сучасній економіці по-різному й тому грає в ній неоднакову роль. Це обумовлено національними, культурними, історичними, правовими, соціальними й економічними особливостями окремих регіонів.

Економічна регіоналізація, що проявляється в розширенні господарських функцій і прав територіальних утворень, їхньої прямої взаємодії, отримала на межі століть новий напрямок. Колись вона була способом встановлення зв'язку між прилеглими регіонами, допомагаючи долати їхнє відокремлення. Зараз регіональні угруповання виконують координуючі функції та забезпечують вихід своїх членів на світовий рівень.

Існування двох моделей регіоналізації робить їхнє теоретичне вивчення та практичне втілення суперечливими. У сучасному світовому господарстві визначальними та конфронтуючими стали зусилля взаємозалежності у світовому масштабі та регіоналізації. Тим часом перша модель регіоналізації більш адекватно реагує на розвиток світових господарських тенденцій, що забезпечує активне включення до глобальної системи поділу праці регіональних систем. Це сприяє соціально-економічному розвитку територій, безпеці країн, міжнародній стабільності.

Регіональне фінансове співробітництво ТНК Східної Азії як механізм протистояння викликам глобалізації

Умовою економічного зростання в епоху глобалізації є, з одного боку, інтеграція країни в світовий економічний простір, а з іншого - забезпечення нормального функціонування економічної системи країни. Так, зовнішні фактори можуть звести нанівець досягнення найефективніших національних стратегій й економічного розвитку країни. В сучасних умовах значно зростає зв'язок національних економік зі світовою економікою через фінансову сферу й особливо через рух капіталів. Фінансова система в плані глобалізації перебуває в авангарді. Фундаментальним протиріччям, яке знаходиться в основі фінансових криз, визначають протиріччя між повільною трансформацією економічних структур країн, що розвиваються, і вимогами глобальної економіки, яке пов'язане, перш за все, з існуючою на сьогодні нерівномірність суспільно-економічного розвитку.

Країни, що розвиваються, готові реформувати власні фінансові системи та застосовувати міжнародні стандарти, однак ті реформи міжнародної фінансової системи, які вони вважають необхідними, майже не реалізовуються. Країни-кредитори та міжнародні фінансові інститути, як більш організована та впливова «група інтересів», активніше реалізують власні стратегії розвитку міжнародної фінансової системи, ніж розрізнені країни, що страждають від фінансових криз.

На сьогодні глобальні процеси не залишають країнам, що розвиваються, значного вибору щодо того, чи посилювати свої фінансові зв'язки з міжнародними ринками капіталу для забезпечення економічного зростання в довгостроковій перспективі. Проблема полягає в тому, яким чином зменшити ризики фінансової глобалізації. Отже, основна площина розгляду фінансової глобалізації - це не питання співвідношення позитивних / негативних наслідків глобальних процесів для розвитку окремої країни, а пошук адекватних заходів для управління цими процесами.

Управління фінансовою глобалізацією потребує створення засад для зменшення мінливості потоків капіталу та посилення здатності вітчизняних фінансових систем протистояти негативним впливам глобалізації. Крім того, оскільки фінансова глобалізація - комплексний процес, то й заходи повинні розроблятися на глобальному, регіональному та національному рівнях.

Модель глобалізації, яка домінує в сучасному світі, є лише однією з можливих альтернатив багатовекторного процесу глобальної трансформації світової економіки. Глобалізація та регіоналізація - це два аспекти складного процесу сучасних трансформацій. Узгоджена дія регіональних об'єднань цивілізаційно близьких країн здатна протистояти тиску транснаціонального капіталу та наднаціональних фінансових установ, які реалізують інтереси міжнародних кредиторів [1, с. 35].

У цьому параграфи мивизначимо характерні риси фінансової» глобалізації, міжнародної фінансової інтеграції та фінансової лібералізації, а також наслідки лібералізації руху капіталу на економічне зростання країн, що розвиваються;

систематизуємо основні причини та заходи регіонального фінансового співробітництва нових індустріальних країн Східної Азії;

запропонуємо напрями подальшого розвитку фінансової інтеграції серед нових індустріальних країн Східної Азії.

Під глобалізацією розуміють «сукупність комплексних процесів у економічній, фінансовій, політичній та культурній сферах сучасної цивілізації»» [2, с. 6]; «складне переплетення структурної взаємозалежності економік, нарощування відкритості по каналах міжнародної торгівлі та руху капіталу, формування економічної цілісності світу та стирання відмінностей» [3, с. 1]; «багаторівневу ієрархічну систему» [4, с. 12]; «процес поступового стирання економічних меж між країнами, у результаті якого світова економіка повинна стати єдиною державою» [5, с. 8]; «вільний рух фінансів через національні кордони без будь-яких обмежень» [6, с. 1]; «скорочення формальних перешкод у торгівлі фінансовими активами» [7, с. 6].

Відбулася дерегуляція фінансової сфери, яка дала можливість уникати правил і обмежень та сформувала певні риси міжнародного фінансового середовища з характерними ознаками глобалізації:

1) поява мережі офшорних банківських. послуг, непідконтрольних національним інституціям;

поява деривативів, обсяги використання яких постійно зростають, а високий рівень їхнього ризику і непередбачуваності призводить до подальшого розмивання меж між національними ринками капіталів, зростання нестабільності на фінансових ринках;

розвиток інформаційно-комунікаційної сфери сформував можливість будувати самодостатню віртуальну реальність фінансової системи, зберігаючи опосередковані відносини з традиційною господарською діяльністю [8, с. 20];

4) зростання обсягів міжнародних потоків капіталу, які»… в умовах лібералізації майже або зовсім не контролюються національним законодавством» [9, с. 350-351];

існування в економічній глобалізації одночасно двох різноспрямованих тенденцій - «до об'єднання та фрагментації» [10, с. 20];

конкуренція за доступ до капіталу та пошук нових

можливостей, мінливість та нестабільність ринків, стандартизація фінансових продуктів, фінансові інновації.

Теоретичні моделі виділяють різноманітні канали, через які фінансова глобалізація може сприяти економічному зростанню країн. Однак на сьогодні не існує однозначних емпіричних підтверджень існування причинної залежності між цими двома процесами. Країни повинні обережно та поступово інтегруватися в глобальні фінансові ринки, щоб використовувати позитивні сторони глобалізації та зменшувати її негативні наслідки.

Останні дослідження не підтверджують тези, що сама по собі міжнародна фінансова інтеграція прискорює економічне зростання. Однак успішні країни зазвичай мають відкриті економіки. Так, міжнародна фінансова інтеграція пов'язується зі зростанням реального ВВП на душу населення, розвитком банківської системи та ринку акцій, правовими традиціями країни, низьким рівнем корупції в державних органах влади [11, с. 24]. Міжнародна фінансова інтеграція визначається як зменшення обмежень країною іноземних операцій з капіталом, а сутність відкритості країни полягає в спроможності іноземних інвесторів інвестувати в країну, а резидентів цієї країни - інвестувати за кордоном [10, с. 7].

На сьогодні під реформою фінансової системи найчастіше розуміють її лібералізацію [12, с. 3]. Зміст фінансової лібералізації полягає в ліквідації контролю за транскордонним рухом капіталу, встановленні відсоткових ставок за допомогою ринку та відкритті економічного простору країни для іноземних інвесторів. Серед причин застосування національними урядами політики фінансової лібералізації виділяють такі: затвердження останніми десятиріччями загальних норм «прийнятної» фінансової політики; очікування потенційних доходів від залучення приватного капіталу; асиметричність розподілу влади в сучасній глобальній системі, що обмежує варіанти вибору для національних урядів країн, що розвиваються, та транзитивних економік; теоретичні положення щодо позитивних наслідків від застосування фінансової лібералізації [13, с. 2].

Існує багато напрямів теоретичних досліджень фінансової лібералізації, а саме: наслідки лібералізації фінансових систем країн; чинники, які стимулюють проведення реформування; причини та наслідки нестійкості банківської системи в умовах глобалізації та вплив на це якості економічних, фінансових та політичних інститутів країни; вплив певного виду застосованої стратегії в країні (фінансова лібералізація, входження іноземних банків тощо) на стабільність банківської системи.

Серед значної кількості економістів існує певний консенсус стосовно того, що лібералізація руху капіталу в країнах, що розвиваються, повинна ретельно готуватися. Однак стосовно сутності механізмів реалізації та наслідків проведення фінансової лібералізації країнами та напрямів реформування національних фінансових систем єдина точка зору відсутня, а певні акценти залежать від того, хто пропонує та відстоює той чи інший теоретичний постулат. Існуючі теоретичні припущення з певною часткою умовності можуть бути розглянуті з позицій (1) прихильників та (2) противників ідеї вільного руху потоків капіталу.

1. Міжнародні фінансові організації; уряди країн, в яких розташовані основні приватні транснаціональні фінансові інститути; вчені, які стверджують про позитивний вплив вільного руху глобального капіталу на розміщення ресурсів у приймаючих країнах, що призведе до зростання доходів вітчизняних вкладників через розширення інвестиційних можливостей, а отже, буде стимулювати економічне зростання [12, с. 5]. Ця група, представляючи інтереси міжнародних кредиторів, підтримує традиційний підхід щодо фінансової лібералізації, який підкреслює вигоди від її застосування для країн, що розвиваються. Причини виникнення фінансових криз вбачаються в невідповідних діях країн - імпортерів капіталу та/або в слабкості їх фінансових систем і загальної інституційної структури. Згідно з цим поглядом практичні рекомендації щодо запобігання кризам полягають у необхідності подолання недоліків фінансових систем саме в цих країнах, а також здійснення країнами різноманітних реформ шляхом прийняття та застосування стандартів «кращої практики», пов'язаних зі змінами у фінансових системах, корпоративному секторі, інституційному середовищі в напрямі, заданому розвиненими країнами. Саме такі заходи є запорукою безпеки міжнародного капіталу та мінімізації ризику поширення кризи на сусідні країни.

У цьому випадку виходять з припущення, що фінансова лібералізація розглядається політичними діячами як явище, яке сприяє зростанню добробуту, а досягнення повної лібералізації країною є «глобальною нормою» [11, с. 19]. Слід враховувати й те, що прихильники фінансової лібералізації суттєво впливали на погляди, а отже, й політику, яку проводив Світовий банк в 1980-1990-х рр. [12, с. 5], а провідні західні країни, особливо США, все частіше останнім часом «використовують міжнародні фінансові організації для захисту і безпеки своїх глобальних корпорацій» [14, с. 10].

2. Політичні діячі країн, що розвиваються (найчастіше - країни-позичальники), та дослідники, які вважають, що вільний рух капіталу є загрозою для стабільного функціонування країн і, отже, потрібні механізми запобігання поширенню негативних наслідків від високої мобільності капіталу, в першу чергу короткострокового. Ця група країн більшою мірою страждає від фінансових криз, вбачаючи причини їхнього поширення в асиметричності міжнародної фінансової системи на користь розвинених країн та «стадній ментальності» іноземних інвесторів. Виходячи з цього, для подолання глобальної нестабільності та запобігання кризам країни-позичальники пропонують: 1) залучати приватних інвесторів до подолання наслідків криз та збільшення їх відповідальності за інвестиційні рішення; 2) міжнародним фінансовим інститутам застосовувати спеціальні надзвичайні програми, легко доступні для країн під час криз; 3) вводити податки на короткострокові потоки капіталу в разі необхідності [15, с. 14-15].

Також слід мати на увазі реалії сьогодення, коли в «глобальній фінансовій системі всі засоби виправдані» [16, с. 448], а «влада грошей та інститутів, побудованих на ній, витіснить економіку будь-якої держави, комбінації держав або міжнародних організацій, які нині існують» [15, с. 452]. В сучасних умовах, коли посилюється тенденція до «розмивання» економічного суверенітету держав [17, с. 343] та обмеження вибору національними урядами напрямів розвитку [18, с. 304], реалізація міжнародних економічних стратегій приховує в собі велику загрозу, тому країни повинні бути здатні надійно захищатися від зовнішньої економічної експансії. При цьому інтеграція здебільшого означає, що країни, які включаються в ці процеси та не є найбільш вагомими гравцями на міжнародній арені, приймають існуючі правила гри, запроваджені розвиненими країнами.

Іноземний капітал легко знаходить шляхи впливу на політичні еліти цих країн для просування власних інтересів [19, с. 9]. Іноземні банки та прямі іноземні інвестори є ключовими фігурами у фінансовій лібералізації. Участь іноземних інвесторів може розглядатися як механізм реалізації певних заходів представників міжнародного капіталу в умовах фінансової глобалізації. В цьому контексті іноземні інвестори відстоюють необхідність проведення країною політики, яка значною мірою відрізнялася б від старої моделі. Найбільш поширений приклад - коли іноземні інвестори або їх представники додають певний набір заходів економічної політики як. обов'язкову частину в торговельних або інших переговорах [20, с. 17].

В цілому рівень і тип втручання іноземного капіталу у внутрішнє реформування країни залежить від:

1. умов, в яких перебуває країна (належить вона до експортерів чи імпортерів капіталу; структура іноземного капіталу, який надходить у країну; наявність кризи зовнішньої заборгованості);

політики уряду щодо різних типів капіталу, що значною мірою змінює середовище, в якому іноземні інвестори беруть участь у процесі реформ у країні;

наявності внутрішніх прибічників реформування (недержавних організацій, бюрократії, яка орієнтована на реформування), якісного «ринку ідей» (медіа, експертів, дослідників) та сили прибічників традиційно здійснюваної політики.

Отже, на сьогодні в міжнародному фінансовому середовищі домінує погляд на лібералізацію міжнародних кредиторів, а саме: незважаючи на можливі негативні прояви від її введення в середньостроковій перспективі, тим не менше, в довгостроковій перспективі фінансова лібералізація є дуже позитивним процесом.

Однак досягнення стану повної лібералізації може бути небажаним за умов, коли якість існуючих у країні інститутів обмежує отримання переваг від лібералізації. Лібералізація фінансової системи може розглядатися як співвідношення дискретних подій та тривалих змін (табл. 3,2.1.). Отже, фінансова лібералізація є більш складним процесом, і її вплив на фінансовий розвиток країн є неоднозначним [21, с. 3]. Так, при застосуванні певних видів фінансових обмежень (контроль за відсотковими ставками, встановлення норми резервування тощо) може мати позитивні наслідки для фінансового та економічного розвитку країн. Крім того, певні інституційні фактори (особливо якісний пруденційний нагляд, а також відповідність законодавства та дотримання законів) визначають, яким буде характер впливу того чи іншого типу фінансової політики на фінансовий розвиток країни. Отже, за умов неефективного пруденційного нагляду та низької якості інститутів фінансові обмеження мають позитивний ефект на відміну від фінансової лібералізації.

Размещено на Allbest.ru