Регіоналізація в умовах глобального економічного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Регіоналізація в умовах глобального економічного розвитку

глобалізм регіоналізм світовий господарство

Якщо рушійною силою ЕГ стали ТНК, то метою (і підсумком цього процесу) є формування нових моделей світового господарства. Важливу системоутворюючу роль в такій моделі грають три типи простору:

в економічному просторі все більший інвестиційний вплив має міжнародний фінансовий капітал, особливо банківський, регулююче-розподільчі функції, міжнародні фінансові інститути;

не менш важливу роль виконує глобальний інформаційний простір, що формує крім системи орієнтацій стереотипи масового споживання;

у географічному просторі здійснюється як функціонування глобальної економічної системи, так і її елементів. Є вірним виділення в першу чергу рівнів геоекономічних систем: глобальне горіння складається з безлічі регіональних горінь. Регіональні економічні системи інтегрують сукупність локальних систем [13, с. 171]. У такому разі, говорячи про «територіальне наповнення» поняття «глобалізація» не можна залишити поза увагою принаймні два питання.

Перше з них пов'язано з визначенням спрямованості процесів глобалізації й регіоналізації. Провідні дослідники виділяють їх визначальними і деякою мірою конфронтуючими тенденціями в розвитку сучасного світового господарства [11, с. 174].

Не можна не помітити й сформованого уявлення про глобалізацію та регіоналізацію як паралельні процеси. На користь цієї позиції наводяться наступні аргументи:

регіоналізація приводить до ослаблення бар'єрів між країнами;

спрощення та навіть ліквідація кордонів, стандартизація митних, реєстраційних процедур на рівні регіонів будують умови для створення в майбутньому аналогічних глобальних механізмів;

розширення міжнародних зв'язків регіонів також сприяє глобалізаційним процесам.

Але між цими явищами існують і суперечки. «Дійсно, - як відзначає М.В. Багров, - між глобальними та регіональними геополітичними доктринами корінне протиріччя складається саме в тому, що перша будується на усяких засобах об'єднання, в основі протилежного - регіонального переходу лежить визнання унікальності кожної частини території, як необхідна властивість цілого» [2, с. 88]. Саме в цих принципових розходженнях лежить одна з причин «антирегіоналістських» настроїв частини економістів і представників географічної науки. Тим часом, регіоналізм як один із напрямків в економічній і географічній науці у другій половині XX ст. виокремився в самостійний напрямок наукового пізнання. Його дослідження створюють основу для господарської практики в широкому розумінні цього поняття, бо вся господарська та соціальна організація суспільства має в першу чергу регіональну виразність. Тому територіальним «майданчиком» взаємодії рівнів «глобальний-регіональний» виступає сам регіон. Незважаючи на явну актуальність і певну розробленість і в вітчизняній, і в закордонній літературі, відсутня чіткість у визначенні цього вихідного для регіоналізації поняття.

Відомий фахівець в галузі регіональної економіки Н.Н. Некрасов у свій час відзначив: «Під регіоном розуміється велика територія країни з більш-менш однорідними природними умовами, а головним чином характерною спрямованістю продуктивних чинностей на основі стану та використання комплексу природних ресурсів з відповідною інфраструктурою [5, с. 29]».

У закордонних регіональних дослідженнях XX ст. основні класифікації регіонів базувалися на природній і антропогенній складовій. Так, італійські регіоналісти О. Маринелі й Г. Ришері виділяли:

елементарні регіони (де розповсюджений один фактор);

складні регіони (діє два й більше фактори);

3) інтегральні регіони, що об'єднують всі фактори як
природного, так і антропогенного порядку на конкретній території
[67, с. 46].

Пізніше французький дослідник А. Фремон з огляду на соціально-економічні, почасти й екологічні наслідки від експлуатації певної території, обґрунтував виділення трьох груп регіонів. Однак він вкладав у різноманітність ступінь їхньої генетичної зрілості:

«» слабкі регіони, з перевагою аграрного виробництва, низьким рівнем розвитку інтенсивних технологій. У таких регіонах відносини «населення - природне середовище» мають епізодичний характер, використання природних ресурсів вибіркове й незначне;

* зрілі регіони відрізняє використання прогресивних технологій у сільському господарстві, система природокористування здобуває більш складний характер;

* динамічні регіони, які вступили в стадію розвитий індустріалізації, сформували добре розвинену господарську систему та структуру інтенсивного природокористування. У таких регіонах найбільш велике число та склад еколого-економічних проблем (виснаження ресурсів, забруднення середовища й ін.).

Найбільш складною класифікацією регіонів варто визнати класифікацію, запропоновану американським дослідником Д. Фрідманом. її основу складають серцеподібні регіони, які розвиваються за рахунок інформаційної діяльності, а також сервісних галузей і високотехнологічних сфер промисловості. Надаючи, по суті, регіональну модель постіндустріального розвитку, такі регіони в економічному плані найбільш освоєні та відрізняються виборчим використанням ресурсів.

Другий тип становлять висхідні регіони, що розвиваються за рахунок перенесення на їхню територію виробництва з першої групи регіонів. Серед причин такого перенесення виробництва можна виділити орієнтацію на дешеві природні ресурси й економію на витратах виробництва.

У період Н'ГР особливу значущість здобуває третій тип регіонів. Він формує так звані коридори розвитку, де головним джерелом регіонального розвитку виступає вигідне географічне положення. У цьому типі раціональне господарювання зв'язується з експлуатацією водних і земельних ресурсів як основою комунікаційного розвитку.

До четвертого типу належать райони нового освоєння природних ресурсів, що розвиваються за рахунок активного залучення нових сільськогосподарських земель, лісових, мінеральних і морських ресурсів [10, с. 107]. Для таких територій особливо важливо раціональне сполучення економічних і екологічних інтересів.

Останній, п'ятий тип поєднує всі різновиди проблемних регіонів, які автор позначив як спадні регіони. До них відносяться регіони, в яких виснажені природні ресурси, несприятливе географічне положення, застаріла структура виробництва. До того ж, тут спостерігаються екстремальні природні умови, дуже часта повторюваність природних або техногенних катастроф. У кожному з таких регіонів залежно від специфіки екологічної структури планується та прогнозується своя програма природоохоронних заходів.

У визначеннях провідних регіоналістів найчастіше підкреслюється:

у першу чергу, значущість фактору керованості регіонального розпитку. Так, Т.Л. Миронова визначає регіон саме як багатофункціональну систему, складність якої вимагає формулювання та реалізацію його соціально-економічному розвитку [Ю];

ринкова сторона регіонального розвитку. Тому в низці трактувань регіон закономірно виступає не тільки підсистемою соціально-економічного комплексу країни, але й самостійною його частиною з закінченим циклом відтворення та сегментами регіонального ринку [11].

Не можна не згадати про прихильників широкого визначення поняття «регіон», які так називають будь-яку самостійну в господарському й адміністративному відношенні територію починаючи від сільського адміністративного району та закінчуючи групами областей. На неприйнятність такого трактування вказує М.В. Багров, тому що в цьому випадку регіон дублює відповідну адміністративну територіальну структуру [2, с. 90].

У цілому аналіз доступної за цією проблемою літератури дозволив виявити у визначенні об'єкта регіоналізації:

виділення регіонів за провідною функціональною ознакою (аграрні, урбанізовані), що призводить до «безмежного» тлумачення цього поняття;

відбір для виділення регіонів соціально-історичних і навіть етнічних факторів. Не применшуючи значення традиційного самообслуговування й особливо самобутності регіонів, треба все ж таки визнати, що визначення регіону на таких підставах звужує поняття «регіоналізація» до культурно-побутової специфіки території.

На наш погляд, у визначенні регіону необхідний комплексно-зважений підхід. Саме він дає можливість визначити регіон як:

різнорівневий простір, коли у середині країни функціонують мезорегіони, між країнами - субрегіони, групи країн формують макрорегіони;

просторові угруповання, які виділяються за сукупністю ознак (власне географічних, демографічних, соціоетнічних, економічних, управлінських);

* відносно-відокремлений господарський комплекс зі специфічною, а часом унікальною функціональною, галузевою та територіальною структурою.

Одночасно склад господарського комплексу будь-якого регіону є незмінним.

Найбільшого вплива зовнішніх чинників у більшості регіонів зазнають торговельно-збутова та фінансово-інвестиційна підсистеми. До цих сфер виявляють традиційне комерційне зацікавлення міжрегіональні та глобальні структури через відносну легкість і швидкість отримання вигоди від такої взаємодії. У меншому ступені інтерес із сторони глобальних структур викликають ресурсна та відтворювальна підсистеми (якщо останнім не притаманні властивості унікальності та привабливості). Соціально-етнічна підсистема, що виступає базою збереження чи навіть посилення регіоналізації як прагнення до дистанціювання та збереження самобутності, досить індиферентно сприймається ЕГ. її цікавість до цієї підсистеми звичайно викликається форс-мажорними причинами регіонального розвитку (стихійними лихами, кризовий розвиток економіки регіону) і супроводжується епізодичною фінансовою допомогою гуманітарного порядку, У підсумку до всіх елементів раціонального господарського комплексу з боку глобальних суб'єктів проявляється явно диференційований інтерес (рис. 3.1.2.), який може бути пояснений:

а) специфікою сучасного етапу глобалізації в системі глобальних сфер;

б) удосконалюванням міжнародної економічної стратегії країн;

в) прагненням регіональних структур використовувати ті види міжнародної діяльності, які пов'язані з ефективним використанням ресурсної бази й приносять швидкі валютні доходи;

г) нарощуванням обсягів експортно-імпортних операцій. Другий зважений підхід дозволяє визначити методологічні

засади процесу регіоналізації. Справа в тому, що регіоналізація як об'єктивний процес відокремлення господарської й особливо соціальної, етнічної життєдіяльності не може не спиратися на положення регіональної науки, зокрема регіоналістики. Остання, що містить комплекс наукових знань про закономірності розвитку регіонів, враховує як напрацювання в галузі глобалістики, так і самого процесу глобалізації. Більше складне питання структурної

співпідпорядкованості й взаємодії регіоналізації й економічної глобалізації (ЕГ).

Насамперед визначимо основні напрямки впливу ЕГ на регіональний розвиток. На перший план виступає група умов і чинників політичного характеру. Це зростаюча політизація міжнародних відносин, де все більшого значення набувають локальні та регіональні завдання розвитку. Глобалізація веде до розпаду сформованого та створенню нового міжнародного поділу праиі як відбиття нового міжнародного економічного простору. У нього поступово входить все більше країн. Принципово міняється і характер МПП.

По-перше, міжгалузевий поділ праці (обмін

сільськогосподарської продукції на готові вироби), що панував протягом декількох століть, заміщується та доповнюється внутрішньогалузевим. У цьому випадку поділ діяльності зосереджується на виробництві окремої продукції з укороченим життєвим циклом.

По-друге, все більшого значення набуває обмін товарів і послуг. Обмін послугами, а також міжгалузевою продукцією вже до початку третього тисячоліття перевищив половину загального обігу світової торгівлі.

По-третє, МПП зв'язується з жорсткістю природоохоронних заходів і стандартів. Це сприяло переміщенню матеріаломістких, трудомістких, екологічно небезпечних виробництв на макрорегіональну периферію - у країни, що розвиваються. При цьому став можливим просторовий поділ технологічних процесів і розміщення окремих фаз в окремих регіонах відповідно до вартості факторів виробництва. А вдосконалювання розвитку транспорту та зв'язку дозволило забезпечити взаємодію цих територіально розосереджених виробництв із відносно помірними витратами.

По-четверте, посилюється роль міжкорпораційного розподілу праці. У зв'язку з об'єднанням національних компаній у міжнародні корпорації та розвитком складальних виробництв у країнах, що розвиваються, підсилюються тенденції деконцентрації виробництва, що укріплює процес регіоналізації.

По-п'яте, розвиток транспорту та комунікаційних систем допомагає легше переборювати географічну далекість. Багато галузей промисловості розвиваються за принципом концентрації інтелектуального продукту та сучасних технологій (наприклад,

комп'ютерних - у Силіконовій долині в Каліфорнії) і деконцентрації виробництва комплектуючих. При цьому виробництво здійснюють як на іноземних підприємствах, розміщених у закордонних країнах, так і на місцевих, що надає йому дійсно міжнародного характеру при збереженні регіональної специфіки.

По-шосте, центри реалізації продукції, що виникають у процесі глобалізації, керуються на сучасному етапі не тільки виробниками, але й товаропровідними мережами. У галузях, розвиток яких вимагає концентрації капіталу та технологій концентрації праці, вони створюються великими компаніями з продажу товарів. Вони також забезпечують послугами (фінансовими, транспортними, страховими) кожну ланку в товарному ланцюжку при створенні того чи іншого товару. їхня діяльність, таким чином, виходить за межі однієї держави чи регіону. Означені функції ТНК настільки складні та специфічні, що уряд жодної країни не здатен замінити їхню діяльність.

По-сьоме, сучасні технології, що ведуть до меншої залежності від природного середовища, збільшують «економічний шанс» регіонів, що не володіють природними ресурсами, однак мають людські ресурси. Відносно низькі витрати на робочу силу робить їх здатними витримувати конкуренцію в глобальному виробництві.

По-восьме, відбулися зміни в системі керування глобальними структурами. Вони, по суті, сформували другу форму економічної влади у межах ТНК і ТНБ, коли у системі виділення коштів на розвиток активно підтримуються регіональні філії. Тим самим структури регулюючої глобальної економіки впливають на розвиток регіональної економіки.

Разом з тим процеси глобалізації негативно позначаються на суверенізації та регіоналізації. При цьому в низці сфер діяльності держави та регіони втрачають свої повноваження та можливості дієздатного., ефективного контролю та регулювання, що найбільше проявляється в області фінансів.

Загальновідомо, що процес глобалізації найбільш глибоко просунувся у фінансовій сфері, що було проявлено у формуванні світового фінансового ринку. При цьому до кінця 90-х років за допомогою революції в коштах телекомунікації у світовому господарстві сформувався фінансовий ринок, на якому щодня з рук у рукл переходять величезні ліквідні ресурси - від 1,3 до 1,5 трлн. дол. США. Одночасно це створило можливості для відповідних

спекуляцій, від чого нерідко трясе національні економіки багатьох країн. Відповідно розвивається так званий феномен «економіки мильної бульбашки», коли неконтрольоване переміщення величезних мас капіталу, в основному у вигляді короткострокових портфельних інвестицій і концентрація його в сфері міжнародних фінансових спекуляцій спричиняє зростаючу нестабільність усього світового господарства.

Необхідно також враховувати, що процеси у валютно-кредитній, фінансовій сфері мають такий глобальний характер, що фактично не піддаються регулюючим зусиллям окремих, навіть могутніх держав. Саме цю некерованість видають за якісну відмінність процесу глобалізації від попередніх етапів інтернаціоналізації світового господарства.

У глобальній, а виходить, в усе більше відкритій економіці податковий суверенітет країни, можливості проведення фіскальної податкової політики також значно ослабляються. На вітчизняну податкову політику впливають зовнішні фактори у вигляді привабливості податкових гаваней або просто країн з більш сприятливою для бізнесу податковою системою. Таким чином, в умовах глобалізації підприємець є своєрідним «зникаючим платником податків». Він має реальну можливість вибирати країну для найбільш раціонального, з податкової точки зору, вкладення свого капіталу.

Глобалізація підсилює нерівність країн і регіонів. Особливо виразно вона проявляється в науково-технічній сфері. У підсумку відбувся глибокий «технологічний поділ» країн світу. Найбільш розвинені з них, у яких мешкає 15% населення планети, забезпечують практично весь інший світ сучасними технологіями. Друга група країн, де живе половина населення Землі, здатна сприймати ці технології, впроваджуючи їх у виробництві, виступаючи робітниками та торговельними представниками першої групи країн (Японія, Південна Корея й інші нові індустріальні країни, Іспанія, Італія й Туреччина). Країни, що залишилися (приблизно третина населення світу), утворять групу технологічно відірваних, які не провадять та не впроваджують сучасні технології. Кордони цих регіонів не завжди збігаються з національними кордонами.

Глобалізація також підсилює вплив зовнішніх факторів розвитку. Особливо піддаються зовнішньому впливу держави з перехідною економікою. Високорозвинені країни в відкритості, що безперешкодно проникають на ринок більш слабких держав, руйнуючи місцеву промисловість, культурні цінності та повертаючи населення в убогість. При цьому Східні цивілізації (Японія й Китай) не допускають духовного запозичення, обмежуючись матеріально-практичною сферою. Одночасно пострадянські країни після шокової лібералізації намагаються запозичити чужі стандарти якості життя, при яких соціокультурна інформація домінує над технологічною.

В останній чверті XX ст. тільки від банківських криз постраждало близько 100 країн, що не в останню чергу обумовлено їх невиправдано поспішними, погано підготовленими ринковими реформами. До негативних сторін глобалізації слід віднести також безконтрольність ТНК і ТНБ, які мають високий ступінь свободи та непідвладність державному регулюванню. Вони уникають податків завдяки офшорним зонам; на цій же підставі розвивається тіньова економіка.

Як своєрідний фактор, слід вказати на дію глобальних електронних засобів зв'язку, які сприяють спілкуванню людей і консолідації етнічних діаспор, об'єднаних за різними ознаками (релігія, родові клани, бізнес, кримінальна діяльність).

Процес глобалізації неминуче породжує низку проблем планетарного масштабу (демографічну, ресурсно-енергетичну та ін.). До кризових дій залучені практично всі регіони. Тому, з погляду політологів, глобалізація створює дивовижно реальний, «насильницький і часто кривавий мир» [15, с. 1]. Закономірною відповідною реакцією ряду соціумів став рух «антиглобалізація», що включає різні, у т.ч. і регіональні, аспекти. Стверджуючи, що в цілому глобалізація неоднозначно впливає на процес регіоналізації, варто виходити із суперечливості процесів останньої.

У дослідницькій практиці найбільш інтенсивно опрацьовується теза, що регіоналізація є базою для міжнародної економічної інтеграції [4; 9; 11]. Цей термін означає процес зрощення економік сусідніх країн у єдиний господарський комплекс на основі глибоких і стійких економічних зв'язків між їхніми компаніями. Прикладом може бути супроводжуюче все XX ст. посилення зв'язків американських корпорацій з мексиканськими (багато з них є філіями американських ТНК) або бурхливе зростання взаємозв'язків між західноєвропейськими компаніями в останні десятиліття.

Із визначення суті міжнародної економічної інтеграції й інтеграційних об'єднань випливає, що останні будуються на підставі глибоких і стійких зв'язків між фірмами країн-учасниць. Спроби створити інтеграційні об'єднання на базі неглибоких і нестійких зв'язків між компаніями країн-учасниць у більшості випадків приводили до формального існування цих об'єднань (така доля більшості інтеграційних угруповань в Африці) чи до їхнього нестійкого розвитку (прикладом може бути СНД).

Відзначений у наступних параграфах шлях розвитку Європейської регіоналізації є домінуючим, але не обов'язковим для всіх випадків. Багато країн, що розвиваються, і держави з перехідною економікою у своїх зовнішньоекономічних зв'язках орієнтуються на розвинені країни, а не сусідів по регіонах. Так, у зовнішній торгівлі країн Африки домінує Західна Європа (52% африканського експорту).

Подібне становище властиве і міжнародному руху капіталу. Наприклад, в експорті товарів з США на інші американські країни доводиться близько 40%, а в експорті прямих інвестицій - менше 1/3. Це пов'язане з тим, що прямі інвестиції є не тільки знаряддям зрощування економік (як у вищезгаданому прикладі взаємних капіталовкладень у ЄЄ), але й способом проникнення на ті ринки., де зростання експорту товарів і послуг стикається з більшими труднощами (високими ставками мита, сильною конкуренцією й т. п.). Ще більш яскравим прикладом можуть бути портфельні інвестиції, орієнтовані не на стратегію завоювання (утримання) закордонних ринків, а насамперед на прибутковість коштовних закордонних паперів з виправленням на їхню ризикованість і ліквідність: лише 18% портфельних інвестицій США за кордоном розміщено в інших країнах Північної й Південної Америки.

Досить своєрідно впливає на дані процеси транспорт. Останній не тільки обслуговує зовнішні економічні зв'язки, але й виступає каталізатором глобалізації більшості сфер діяльності. Саме транспорт приводить до того, що міждержавна спеціалізація стає економічно та технологічно виправданою. Одночасно транспортний процес підсилює й регіоналізацію, бо не існує відособленого від національних і районних транспортних систем міжнародного транспорту, зайнятого винятково глобальними перевезеннями. Що стосується регіоналізації інших форм міжнародних економічних відносин, то треба мати на увазі наступне. Валютно-розрахункові відносини досить сильно прив'язані до торгівлі товарами та

послугами, менше - до руху капіталу, й тому регіоналізація зовнішньої торгівлі країни визначає характер регіоналізації валютно-розрахункових відносин. Менше регіоналізація проявляється в міжнародній торгівлі знаннями. Центри виробниіггеа й експорту знань розташовані переважно в провідних розвинених країнах. Як і сто років тому, покупці знань орієнтуються на Західну Європу, Північну Америку, а в останні десятиліття - також на Японію.

Але потоки міжнародної міграції робочої сили носять переважно регіональний характер. Так, робоча сила з Індії, Пакистану, Ємену і Єгипту мігрує переважно до сусідніх арабських нафтовидобувних країн; поляки, турки, алжирці, марокканці та тунісці - до сусідньої Західної Європи. Латиноамериканці мігрують переважно в межах свою регіону чи прямують до Північної Америки, а мігранти з СНД об'єктом обирають найчастіше Росію.

У цілому регіоналізація є помітним і, як вважають деякі економісти, ще більш важливим явищем господарського життя миру. Як доказ вони наводять той факт, що міжнародні економічні зв'язки розвиваються досить швидко, але найбільш динамічно - в середині регіонів і між сусідніми макрорепонами. Обґрунтованість цієї тези підтверджують дані динаміки товарообігу.

Размещено на Allbest.ru