Міжнародна безпека та основні засади НАТО

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Курсова робота

МІЖНАРОДНА БЕЗПЕКА ТА ОСНОВНІ ЗАСАДИ НАТО

Зміст

Вступ

1. Теоретична основа міжнародної безпеки

1.1 Сутність поняття «міжнародна безпека»

1.2 Основні властивості міжнародної безпеки

2. НАТО: виникнення, становлення, функціонування

2.1 Створення НАТО

2.2 Основні завдання та цілі діяльності НАТО

2.3 Механізм співпраці НАТО з країнами-членами

3. База співробітництва України з НАТО

3.1 Нормативно-правова база відносин України і НАТО

3.2 Основа співпраці України з НАТО

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додаток

Вступ

Тема даної роботи є дуже актуальною в наш час, особливо в світлі сучасних політичних подій. Міжнародна безпека є важливою складовою міжнародних відносин, однією з найголовніших особливостей яких є анархічність міжнародного середовища. Помилковим було б невизнання тієї ролі, яку відіграють держави в оцінці викликів та можливостей зовнішнього світу, в адаптації нації до зовнішнього оточення, в збереженні її ідентичності, захисті цінностей, тож в національній безпеці в широкому значенні цього терміна. Для підтримання міжнародної безпеки існують міжнародні організації. НАТО є однією з таких організацій. Вона є центром врегулювання світових проблем, саме ця організація сприяє налагодженню співробітництва між країнами-членами Північноатлантичного Союзу у політичній, воєнній, економічній, а також науковій та інших невоєнних галузях. Саме тому так багато країн світу прагне до членства в цій організації.

Об'єктом дослідження є теоретична основа міжнародної безпеки та процес створення та функціонування НАТО, яке має величезний вплив на стан міжнародної безпеки.

Предметом дослідження є поняття «міжнародна безпека» та основні засади функціонування НАТО.

Метою дослідження є теоретичне обґрунтування поняття міжнародної безпеки, відтворення цілісної картини створення та становлення НАТО, а також встановлення існуючих зв'язків НАТО з Україною.

Отже виходячи з вказаної мети дослідження, його основними завданнями є:

- проаналізувати теоретичну основу міжнародної безпеки;

- відновити цілісну картину створення, становлення та функціонування НАТО;

- визначити основні завдання та цілі діяльності НАТО;

- проаналізувати механізм співпраці НАТО з країнами-членами;

- встановити існуючі зв'язки НАТО з Україною.

Історіографія дослідження досить широка. Багато авторів акцентують свою увагу на особливості ролі США в НАТО. До таких дослідників можна віднести І.М. Іванову «Концепция Атлантического сообщества во внешней политике США», С.А. Караганова, Г.А. Трофименко, В.С. Шеїна та їх спільну працю «США -диктатор НАТО» та окремо В.С. Шеїна з його роботою «США и НАТО: эволюция империалистического партнерства». До такої проблеми як відносини США та Європи у повоєнні роки зверталися такі автори як Г.А.Воронцов «Атлантические отношения и современность», В. Квiтка стаття «Для чого iснує завтра?», надрукована в газетi «Столиця» 10 лютого 1998 року, Б.М. Гончара та Ю.Б. Гончара з публікацією «Ставлення США до проблем iнтеграцiї країн Центрально-Схiдної Європи в Захiдноєвропейське об'єднання», надрукованою в «Питаннях нової та новiтньої історії» у номерi 41 за 1995 рік, Б. Каспрука зі статтею «НАТО як гарант стабiльностi та безпеки в Європi», що була надрукована у газетi «Час» за 9 жовтня 1997 року. Проблемою розширення НАТО займалися такі автори як А. Шитов зі статтею «Конференция в США про будущее НАТО», у журналi «Компас», номери 17-18 за 1997 рiк, В. Кiкiло з публікацією «Американские эксперты о проблемах расширения НАТО», опублiкованiй в журналi «Компас», номер 29 за 1997 рiк.

До джерельної бази дослідження слід віднести такі документи як Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО, яку було підписано 9 липня 1997 року в Мадриді. Хартія відкрила для обох сторін нові можливості для консультацій і співробітництва з політичних питань і питань безпеки. Програма «Партнерство заради миру», яку було затверджено 11 січня 1994 року в Брюсселі. Програма дає можливість НАТО і країнам-партнерам працювати за спільними військовими стандартами і процедурами. Нова стратегічна концепція Північноатлантичного Союзу, яку було затверджено у листопаді 1991 року в Римі, де голови держав і урядів країн-учасниць НАТО узгодили нову стратегічну концепцію Альянсу, що стало важливим кроком на шляху пристосування Північноатлантичного Союзу до нової ситуації у сфері безпеки. Декларацію сесії Пiвнiчноатлантичної Ради, прийняту у грудні 1993 року на засіданні Ради НАТО в Брюсселі. Саме тут міністри іноземних справ поставили питання про практичне розширення Північноатлантичного Союзу шляхом створення системи безпеки для всієї Європи. В декларації зазначалось: “Всі наші країни виступають за продовження прямої участі США і Канади в забезпеченні безпеки Європи”.

Наукова новизна даного дослідження базується на встановленні існуючих зв'язків НАТО з Україною.

Практичне значення здобутих результатів роботи заключається у можливості використання їх при подальшій розробці проблеми та формулюванні практичних рекомендацій щодо втілення наукових результатів на практиці.

Апробація результатів роботи. Результати дослідження знайшли відображення в доповіді на конференції, зокрема Студентській науковій конференції Донецького національного університету (2010 р., м. Донецьк)

Структура курсової роботи обумовлена змістом, порушеною проблемою, предметом і методами дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які мають розподіл на параграфи, висновків та списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи становить 35 сторінок, з них основного тексту 25 сторінок.

1. Теоретична основа міжнародної безпеки

1.1 Сутність поняття «міжнародна безпека»

Проблема безпеки - одна з головних в теорії та практиці міжнародних відносин. Слід сказати, що так було завжди. Племена, етнічні групи, поліси, імперії та держави протягом усієї історії людства не припиняла ворожнечу між собою. Тому ще з давніх часів люди замислювалися над тим як захистити свої території та протистояти загарбникам. В сучасному світі завдання та цілі щодо оборонної функції держави дещо трансформувались. Основою міжнародної безпеки є міжнародне право, а головне завдання міжнародного права полягає в запобіганні виникнення будь-яких конфліктів. Дане положення закріплене у першій статті Уставу ООН: «договірні сторони зобов'язуються, відповідно до Статуту Організації Об'єднаних націй, вирішувати всі міжнародні спори, учасниками яких вони можуть стати, не ставлячи при цьому під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість, а також утримуватися від будь-якого застосування сили або загрози її застосування в своїх міжнародних відносинах, якщо це суперечить цілям ООН».

Поняття безпеки тісно пов'язане з поняттям «національні інтереси». Воно є складовою цього великого поняття. Кожна держава прагне забезпечити гарантії невразливості основних інтересів - національного суверенітету, територіальної цілісності та захисту населення. Зрозуміло, що для захисту таких інтересів держава скоріше погодиться воювати ніж піде на поступки. Інакше кажучи, національна безпека держави є запорукою її існування.

Тому фактично, під національним інтересом треба розуміти національне-державний інтерес, який включає три основних елементи:

- воєнна безпека;

- економічне процвітання і розвиток;

- державний суверенітет як основа контролю над певною територією та населенням.

Таке тлумачення не суперечить твердженню Г. Моргентау, що "теорія світової політики повинна будуватися навколо поняття "національний інтерес". Г. Моргентау та інші політичні реалісти дали класифікацію національних інтересів. Тут вони виділяють наступні інтереси:

- постійні або фундаментальні (захист території, населення і державних інститутів від зовнішньої небезпеки; розвиток зовнішньої торгівлі та зростання інвестицій, захист інтересів національного капіталу за рубежем; взаємовідносини із союзниками і вибір зовнішньополітичного курсу);

- минущі або проміжні (перемога у збройному конфлікті, створення альянсу для досягнення конкретної мети на даному етапі розвитку міжнародних відносин, вступ до міжнародної організації);

- інтереси виживання (усунення загрози самому існуванню держави);

- життєві інтереси (захист безпеки і добробуту нації від серйозних потрясінь);

- периферійні або дрібні інтереси (інтереси локального характеру).

Треба зазначити, що без точного розуміння національного інтересу неможливо виробити правильний політичний курс, визначити відповідні орієнтації у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Виходячи з цього, український дослідник В. Кириченко запропонував таке визначення цього поняття: "... Національний інтерес - це інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізується через політичну систему. Ці інтереси поєднують інтереси кожної людини, суспільства в цілому". Отже, оскільки найвищим національним інтересом будь-якої країни є збереження суверенітету і територіальної цілісності, то правильне визначення національного інтересу є необхідною передумовою забезпечення національної безпеки.

Ідеї сучасного розуміння національної безпеки вперше сформулював "Закон про національну безпеку", введений у США 1947 р. Створена у відповідності з цим законом Рада національної безпеки США повинна була "давати поради Президенту з питань інтеграції внутрішньої, зовнішньої та військової політики, які мають відношення до національної безпеки". Іншою важливою функцією системи національної безпеки був обов'язок виважувати й оцінювати перспективні цілі, зобов'язання та ступінь розвитку для США у зв'язку з їхньою "дійсною та потенційною військовою силою".

Одне із класичних визначень національної безпеки дали Е. Азер і Ч. Мур -- це "фізичний захист держави від зовнішніх насильницьких загроз переважно воєнного характеру". Таке визначення, щоправда, є дещо вузьким і з позицій сьогодення вимагає уточнення. Як адекватне сучасним умовам розвитку людства можна сприйняти визначення, запропоноване Фондом міжнародної безпеки ЮНЕСКО, що трактує поняття національної безпеки так: "Стан суспільства, за якого сукупність державних та суспільних гарантій забезпечує його стійкий розвиток, захист базових інтересів нації, джерел його духовного і матеріального благополуччя від зовнішньої та внутрішньої загрози". Головними об'єктами національної безпеки виступають громадяни (їх права і свободи), суспільство (його духовні та матеріальні цінності), держава (її конституційний устрій, суверенітет і територіальна цілісність). На цій підставі основними показниками національної безпеки можна визнати такі чинники:

- національну незалежність і суверенітет, територіальну цілісність держави;

- розвиненість громадянського суспільства, рівень демократизму, сформованість та дієвість законодавчої бази правової держави, захищеність особи;

- економічні можливості держави;

- стан збройних сил, їхню боєздатність та боєготовність;

- національне визначення та самобутність;

- розвиток національної самосвідомості та культури;

- наявність загальної стратегії національного розвитку, "національної ідеї", загальновизнаної мети;

- національну згоду і єдність;

- внутрішньополітичну стабільність;

- готовність та здатність політичних сил реалізувати загальновизначені цілі.

1.2 Основні властивості міжнародної безпеки

Іншими словами, національна безпека -- це міра реального рівня прав і свобод членів людського співтовариства (громадян) відповідної цьому співтовариству держави. Виокремлюються три основі властивості національної безпеки.

Перша. Кожній державі у певний момент розвитку відповідає своя "стеля" національної безпеки. Ця властивість дозволяв порівнювати держави за їхніми "стелями" національної безпеки. Чим вища "стеля", тим потенційно держава сильніша.

Друга. Національна безпека характеризується певним рівнем інтегрованості. Якщо розпад об'єднання держав призведе до помітної стрибкоподібної зміни національної безпеки "уламків", то можна говорити про наявність інтегрованої національної безпеки у такого об'єднання держав. Коли ж після розпаду об'єднаної структури подібної стрибкоподібної зміни не передбачається, то об'єднання держав ще не досягнуло такого ступеня інтегрованості, коли його належить розглядати як "кістяк" нової більшої системи національної безпеки. Об'єднання держав уже відбулося, а об'єднання систем національної безпеки - ще ні. Прикладом може слугувати Європейське співтовариство, у якому держави об'єдналися лише за окремими структурами і функціями.

Третя. Національна безпека для різних верств суспільства однієї і тієї ж держави однакова. В її основі знаходиться прагнення держави захистити своїх громадян, незалежно від їхнього соціального, майнового, національного чи релігійного статусу. Тим самим вона захищає свій національний суверенітет, відповідний рівень прав і свобод у суспільстві.

В сучасному світі відбувається трансформація нині діючих концепцій і структур безпеки конфронтаційного типу в концепції і структури безпеки, засновані на співробітництві. Ця тенденція характеризує взаємовплив і взаємозалежність національного і міжнародного аспектів безпеки. Виникає нове розуміння і зацікавленість кожного суб'єкта в забезпеченні національної безпеки через зміцнення безпеки міжнародної.

Міжнародна безпека -- такий стан міжнародних відносин, за якого створюються умови, необхідні для існування та функціонування держав, забезпечення їхнього повного суверенітету, політичної та економічної незалежності, можливої відсічі воєнно-політичному натиску й агресії, рівноправних відносин з іншими країнами. Водночас міжнародну безпеку треба розглядати як політику, що сприяє створенню ефективних гарантій миру як для окремої країни, так і всього світового співтовариства. Останні події, зокрема розпад СРСР та системи соціалізму, крах біполярного світу, воєнні дії НАТО в Югославії, війна Росії на Кавказі, терористичні акти в різних регіонах світу і т.п.. ставлять на порядок денний необхідність побудови єдиної загальнолюдською системи міжнародного правопорядку. Вона має грунтуватися на засадах колективізму, добровільності та демократизму, але, разом з тим, передбачатиме жорстко визначені певні зобов'язання її членів. При цьому треба мати на увазі, що сучасна світова практика виробила три головні засоби дотримання міжнародної безпеки:

- стримування потенційної агресії чи інших небажаних дій за допомогою різних засобів тиску, в тому числі воєнної сили;

- покарання агресора чи іншого порушника міжнародної безпеки застосуванням проти нього тих чи інших практичних заходів впливу або ж їх поєднання;

- політичний процес як з метою доповнення силових рішень, так і всебічної легітимації (правової, політичної) підсумків даних міжнародних подій.

2. НАТО: виникнення, становлення, функціонування

2.1 Створення НАТО

В наш час у світі існує багато міжнародних організацій, які вирішують питання по всіх напрямках сфери життя людства; як економічної так і політичної. Найбільш гостро на сьогоднішній день стоять проблеми війни і миру, роззброєння та дозволи військових конфліктів. Турбота держав про свою безпеку призвела до створення військово-політичних організацій. Однією, з яких явилася організація Північноатлантичного договору (НАТО).

Історія створення НАТО безпосередньо пов'язана з тими подіями, що відбувалися в світі після другої світової війни. Але спробуємо виявити корені НАТО ще глибше. Три рази з часу Французької революції за останні двісті років Європа змогла мирним шляхом змінити основи своєї безпеки. Сьогодні континент знову стоїть на порозі таких змін. Перша постнаполеонівська архітектура європейської безпеки була розроблена на Венському конгресі у 1815 році, що стримувала загрозу великомасштабної європейської війни на протязі 99 років. Молоді США залишились збоку, хоча за сорок років приймали участь у двох війнах з Англією.

У другий раз архітектура європейської безпеки була дещо змінена у Версалі в 1919 році. Центральну роль в цьому процесі відігравав президент Вудро Вільсон, але США поспішили відійти від участі в будь-яких структурах, створених за їх же допомогою. Цей крок сприяв послабленню Америки і призвів до трагічного відновлення загальної війни двадцять років потому. Коли у 1945 році знову настав час перегляду засад європейської безпеки, великі держави спочатку збудували систему, засновану на принципах, проголошених на Ялтинській і Потсдамській конференціях і у Статуті ООН. Але вже у 1947 році, зрозумівши, що вона не здатна стримати радянську експансію, лідери західних країн створили більш ефективну структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу якої були покладені “доктрина Трумена”, “план Маршала”, НАТО, атлантичне партнерство і лідуюча роль Америки.

Ця система відображала головні цілі американської політики в Європі у післявоєнний період. Але в епоху після закінчення “холодної війни” перед Сполученими Штатами в їх європейській політиці поряд із старими постали і нові завдання. На цей раз США повинні були взяти на себе ініціативу європейського архітектора, з тим щоб охопити всі країни континенту і таким чином стабілізувати Європу в цілому. Сюди повинні були входити власно західні країни, країни колишнього соцтабору в Центральній Європі і саме головне Росія і колишні радянські республіки.

Отже в період між 1945-1949 роками між державами Західної Європи та їхніми союзниками в Північній Америці постала нагальна проблема повоєнної відбудови економіки.

22 січня 1948 року Ернест Бевін (міністр закордонних справ Великобританії), виступаючи в Палаті громад британського парламенту, запропонував в тій чи іншій формі союз Західних країн. Пропозиція була підтримана європейською громадою, і підписавши в березні 1948 року Брюссельський договір, п'ять держав Західної Європи, а саме: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство і Франція цим самим засвідчили своє рішуче прагнення створити ефективну і мобільну систему оборони і зміцнити та поглибити взаємні контакти таким чином, щоб бути спроможними протидіяти ідеологічній і політичній загрозі з Півночі.

Відтак 27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.

Потім відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов'язаннях між Європою та Північною Америкою. І вже 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Держави-члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Наслідком цих переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року Вашингтонського договору, що започаткував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих країн. Мелодії, що звучали в залі, де проходила процедура створення НАТО, були американськими, і нагадували всім, хто тепер буде “замовляти музику”, визначати воєнну доктрину блоку, політику країн, що входять до нього.12 березня 1952 року першим генеральним секретарем НАТО було обрано лорда Ісмея з Великобританії. У 1952 році до договору приєдналася Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, а Іспанія у 1982 році.

НАТО було створено як союз незалежних держав об'єднаних загальною зацікавленістю у збереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності, забезпечення адекватної оборони з метою утримання і у випадку необхідності відведення будь-якої форми розв'язання проти них агресії. Створений у відповідністю із статтею 51 Статуту ООН, яка підтверджувала невід'ємне право держав на індивідуальну або колективну оборону, Північноатлантичний Союз є співтовариством вільних держав, єдиних у своїй рішучості зберегти власну безпеку, на засаді надання один одному взаємних гарантій, та забезпечення стабільних відносин з іншими державами.

2.2 Основні завдання та цілі діяльності НАТО

Організація Північноатлантичного договору має таку структуру, яка дозволяє здійснити всі цілі НАТО. Вона є міжурядовою організацією, в рамках якої країни-члени зберігають повний суверенітет і незалежність. Ця організація являє собою форум, на якому вони проводять спільні консультації з будь-яких проблем та приймають рішення з політичних та воєнних питань що стосуються їх безпеки.

Першочерговим завданням НАТО є захист свободи та безпеки її членів політичними та воєнними засобами у відповідності зі Статутом ООН. Спираючись на загальнодемократичні цінності, права людини та дотримання законності, з моменту створення Північноатлантичний Союз проводить діяльність, спрямовану на встановлення справедливого та міцного миру в Європі. Ця центральна мета залишається незмінною. НАТО також являє собою трансатлантичне звено, що пов'язує безпеку США з безпекою Європи. В цій організації знаходять своє практичне втілення дійсні колективні зусилля її членів на підтримку їх загальних інтересів.

Основоположним принципом діяльності Північноатлантичного Союзу є вірність прийнятим на себе загальним зобов'язанням та співробітництво суверенних держав, яке базується на неподільності безпеки її членів. Приймаючи до уваги характер та результати щоденної діяльності НАТО в політичній, військовій та інших галузях, солідарність у рамках Північноатлантичного Союзу забезпечує такий стан, за яким ні одній із держав-членів не доводиться розраховувати лише на власні сили у рішенні основних проблем безпеки. Не позбавляючи держав-членів їх прав та обов'язків по прийняттю на себе суверенної відповідальності у сфері оборони, НАТО дозволяє їм спільно вирішувати життєво важливі завдання у сфері національної безпеки (див. Додаток).

В результаті, не дивлячись на різницю у становищі та військовому потенціалі членів Північноатлантичного Союзу, у них з являється почуття рівної безпеки, яке сприяє встановленню загальної стабільності в Європі та створенню сприятливих умов для розвитку співробітництва в рамках НАТО, а також співробітництва його членів з іншими країнами. Саме це і складає основу розвитку нових структур співробітництва у сфері безпеки, які відповідають інтересам такої Європи, що не переживала б через розрізненість та могла б вільно слідувати своєму політичному, економічному, соціальному та культурному призначенню.

До засобів за допомогою яких Північноатлантичний Союз проводить свою політику в галузі безпеки відноситься підтримка військового потенціалу, достатнього для попередження війни та забезпечення ефективної оборони існування спільного потенціалу попередження криз, які зачіпають безпеку її членів, а також активна співпраця з іншими країнами по вирішенню проблем європейської безпеки на основі співробітництва, включаючи заходи по досягненню подальшого прогресу у сфері контролю над озброєннями та роззброєння. Для досягнення своєї головної мети Північноатлантичний Союз виконує наступні основні завдання у сфері безпеки: забезпечення необхідної основи для затвердження в Європі умов стабільної безпеки, спираючись при цьому на розвиток демократичних інститутів та прихильність мирному вирішенню спірних питань. Прагнення до створення умов, в яких жодна країна не могла б залякувати або змушувати будь-яку з європейських країн або встановлювати свою гегемонію за допомогою використання сили чи загрози її використання.

2.3 Механізм співпраці НАТО з країнами-членами

національна безпека нато

Основи механізму співробітництва країн-членів були закладені в період формування Північноатлантичного Союзу. Цей механізм складається із наступних основних елементів :

1) Північноатлантична Рада, яка володіє реальною політичною владою та правом прийняття рішень; до неї входять постійні представники всіх країн-членів, які проводять спільні засідання не менше одного разу на тиждень. Рада також збирається і на більш високому рівні. Рада надає великого значення інформуванню суспільності та випускає заяви і коммюнікє, яке пояснює їй, а також урядам країн, що не є членами Альянсу, політику і рішення Північноатлантичної Ради. Рада є єдиним органом Союзу, повноваження якої визначає Північноатлантичний Союз. У відповідності з ним саме Раді доручено сформувати допоміжні органи. За весь період діяльності Ради нею були створені комітети і групи планування з метою покращання роботи Ради або прийняттю на себе відповідальності у таких конкретних сферах, як планування оборони, ядерне планування та воєнне. Кожен з урядів країн-членів Північноатлантичного Союзу представляє у Раді постійний представник у ранзі посла. Кожна країна, що представлена на засіданнях Ради або в будь-яких з підлеглих йому комітетів, повністю зберігає незалежність та несе відповідальність за свої рішення.

2) Комітет військового планування (КВП) - займається вирішенням більшості воєнних питань і проблем, які стосуються планування колективної оборони. В цьому комітеті представлені всі країни-члени Північноатлантичного Союзу, крім Франції. КВП дає вказівки військовому керівництву НАТО та у межах своєї відповідальності виконує ті ж функції, має ті ж повноваження, що і Рада в питаннях, які входять в його компетенцію.

3)Група ядерного планування (ГЯП) - є основним форумом для проведення консультацій з усіх питань, що стосуються ролі ядерних сил, у здійсненні політики НАТО у сфері оборони і безпеки. У роботі групи приймають участь всі країни-члени, крім Франції. Ісландія присутня на засіданнях ГЯП в якості спостерігача.

4) На посаду генерального секретаря НАТО країни-члени висувають високопоставлених державних діячів міжнародного масштабу. Одночасно він висувається на посаду голови Північноатлантичної Ради, КВП, ГЯП та інших основних комітетів. Генеральний секретар НАТО також виступає в якості головного представника цієї організації, як у відносинах із зовнішнім світом, так і в сфері розвитку зв'язків і налагодженні контактів з урядами країн-членів. В теперішній час посаду генерального секретаря НАТО посідає колишній міністр іноземних справ Іспанії Хав'єр Солана.

5) Міжнародний секретаріат - комплектується із персоналу країн-членів, обслуговує Раду, а також підлеглі йому комітети та робочі групи і на постійній основі займається широким колом питань, які стосуються діяльності НАТО.

6) Військовий комітет відповідає за розробку рекомендацій політичному керівництву НАТО, що стосуються заходів по забезпеченню спільної оборони зони дій НАТО і за підготовкою спільних директив з воєнних питань, які призначені головнокомандуючим стратегічним командуванням НАТО. Військовий комітет є вищим керівним військовим органом Північноатлантичного Союзу, який проводить свою роботу під політичним керівництвом Північноатлантичної Ради та КВП або, якщо справа стосується ядерної зброї - під керівництвом ГЯП.

7) Політичний контроль та управління Об`єднаної військової структури здійснюється на вищому рівні. Роль об`єднаної воєнної структури складається у створенні організаційної основи для захисту території країн-членів від будь-якої загрози їх безпеці або стабільності. До цієї структури входить система головних військових командувань та командувань у складі ОВС НАТО, зона дій яких охоплює весь Північноатлантичний регіон. Вона складає основу організації спільних установ збройних сил та співробітництва в таких галузях як системи зв`язку та інформації, протиповітряної оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних сил та стандартизація або оперативна сумісність методик та технічних заходів. Роль об'єднаних збройних сил Північноатлантичного Союзу зводиться до гарантії безпеки та територіальної єдності країни-члена, внесенню свого вкладу у збереження стабільності та рівноваги сил у Європі, а також у попередженню криз і в решті забезпеченню захисту стратегічно важливого регіону, який охоплює договір НАТО.

8) Міжнародний військовий штаб забезпечує роботу Військового комітету НАТО. Крім того існує ряд інших військових управлінь, які здійснюють нагляд за конкретними аспектами діяльності Військового комітету.

9) Військово-політичний координаційний комітет програми “Партнерство заради миру” - є головним робочим органом програми “Партнерство заради миру” та проводить свої засідання у різному складі, включаючи засідання за участю окремих партнерів та всіх країн-учасниць.

Штаб-квартира НАТО знаходиться в Брюсселі, і є політичним штабом НАТО. В ній розміщуються постійні представництва та національні делегації, Генеральний секретар, співробітники Міжнародного секретаріату, національні воєнні представники, Голова Військового комітету та Міжнародний військовий штаб, а також низка створених Альянсом установ.

Отже, структура НАТО є досить розгалуженою, що саме і забезпечує таку ефективну і стабільну роботу цієї організації. Північноатлантичний Союз втілює в себе трансатлантичне партнерство між європейськими членами НАТО і Сполученими Штатами Америки і Канадою, спрямоване на укріплення миру і стабільності у всій Європі. Цілі партнерства між європейськими і північноамериканськими членами союзу є, перш за все, політичними, з опорою на спільне планування оборони, військове співробітництво і на співробітництво і консультації в економічній, науковій, екологічній та інших відповідних сферах.

Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу, після переговорів і консультацій між країнами-членами. НАТО, як багатонаціональна міжурядова асоціація вільних і незалежних держав, не має функцію наднаціональних повноважень або формування політики поза залежністю від її членів. Тому рішення прийняті НАТО - це рішення, які приймаються всіма її країнами-членами.

3. База співробітництва України з НАТО

3.1 Нормативно-правова база відносин України і НАТО

Початком співпраці України та НАТО прийнято вважати листопад 1992 року, коли відбувся офіційний візит Генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера в Україну. Того ж року Президент України Леонід Кравчук відвідав штаб-квартиру НАТО у Брюсселі. 8 лютого 1994 року Україна, перша з пострадянських країн СНД, підписала рамкову угоду програми НАТО “Партнерство заради миру”, а 14 вересня 1995 року було офіційно затверджено індивідуальну програму партнерства України з НАТО. Наступним кроком, який наближав Україну до Північноатлантичного альянсу, стало підписання Хартії про партнерство України з НАТО у Мадриді 9 липня 1997 року. Хартія представляє собою документ, на основі якого визначаються сучасні умови світової безпеки, ролі НАТО у її підтриманні, становища та значення України у процесі збереження миру, взаємовідносини України і НАТО, зобов'язання України перед країнами - членами НАТО. Вона складається із 5 розділів: кожен з яких регламентує відносини у певній сфері діяльності. “Україна та Організація Північноатлантичного договору (НАТО) і її держави-члени, спираючись на зміни у середовищі безпеки в Європі, будучи переконаними, що незалежна, демократична та стабільна Україна є одним з ключових факторів забезпечення стабільності в Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому беруть на себе зобов'язання у подальшому розширити та посилити своє співробітництво та розвивати особливе та ефективне партнерство, яке сприятиме забезпеченню більшої стабільності та спільних демократичних цінностей в Центрально-Східній Європі”.

У листопаді 1998 року було презентовано програму співробітництва з НАТО до 2001 року. У документі вказувалося, що стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур та повноправна участь у системі загальноєвропейської безпеки.

Державна програма співробітництва України з НАТО розрахована на 2001 - 2004 роки, є логічним продовженням попередньої і має на меті забезпечити максимально повне та якісне виконання Хартії. На нашу думку, дана “Програма дій Україна - НАТО” забезпечує реалізацію “Хартії про партнерство України з НАТО” на державному рівні, також її реалізація підтверджена Указом Президента України від 27 січня 2001 року.

Основним документом, де розроблені практичні рекомендації, що партнерських стосунків України і НАТО є План дій Україна - НАТО, що ухвалений на засіданні Комісії Україна - НАТО на рівні міністрів закордонних справ, в м. Прага 22 листопада 2002 року. Цей План дій було розроблено відповідно до рішення Комісії Україна-НАТО з метою поглиблення і розширення відносин Україна-НАТО. Метою цього Плану дій є чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів України для досягнення її мети повної інтеграції у євроатлантичні структури безпеки і для створення стратегічних рамок для існуючого і майбутнього співробітництва Україна-НАТО відповідно до Хартії.

Професори Нью-Йоркського університету Стейнгер Г. та Сейнер Дж. проаналізувавши основну законодавчо-правову базу взаємовідносин України з НАТО, зробили висновок про належний рівень декларованих положень та практичних розробок та рекомендацій, що повинні сприяти втіленню поставленої мети та завдань даних взаємовідносин. Проте нормативно закріплена діяльність між Україною і НАТО все ж не визначає готовність до подання заявки на вступ до цієї міжнародної структури. Відомо, що для цього держава-претендент має відповідати ряду вимог не тільки соціально-економічного характеру. Мають бути врегульовані питання щодо територіальних претензій до країн-сусідів (спір України і Румунії щодо острову Зміїний досі не розв'язано), потрібно провести модернізацію військової техніки згідно із стандартами НАТО. Водночас, певний оптимізм можуть давати результати роботи комісії Україна-НАТО у Рейк'явіку так і те, що президент України підтвердив, що Україна готова до співробітництва з Альянсом до тієї межі, на яку погодиться сам Альянс. На нашу думку перспективи членства України в НАТО передусім залежать від того, чи зуміє Україна довести правдивість свого європейського вибору, чи вона й надалі коливатиметься між Росією та Європейським союзом, вважає експерт. Британський аналітик Джеймс Шер, який консультує НАТО з питань України, вважає, що «українській стороні не варто сподіватися на оголошення в НАТО кардинальних змін у статусі України». Дж. Шер наголосив: «звичайно НАТО має політику відкритих дверей, проте рішення географічного розширення, яке відбувається, потребуватиме більше стратегічних міркувань від урядів країн НАТО, ніж вони уявляли». Можна по-різному оцінювати альянс і його рух на Схід та міру корисності для України співробітництва з НАТО, але неможливо не рахуватися з цією найпотужнішою і впливовою військово-політичною структурою.

Таким чином, відносини України з НАТО ґрунтовно закріплені у нормативно-правових документах, що дає позитивний результат у практичному співробітництві. На нашу думку розвиток відносин з альянсом сприяє підвищенню ролі України в системі європейської безпеки, проведенню військової реформи та зміцненню демократичних перетворень у країні. У кінцевому підсумку, він сприяє зміцненню безпеки держави.

3.2 Основа співпраці України з НАТО

З метою бiльш тiсної євроатлантичної iнтеграцiї Україна продовжуватиме проводити внутрiшню полiтику, основану на змiцненнi демократiї та верховенствi права, повазi до прав людини, принципi розподiлу влад i незалежностi судiв, демократичних виборах вiдповiдно до норм Органiзацiї з безпеки та спiвробiтництва в Європi (ОБСЄ), полiтичному плюралiзмi, свободi слова, повазi до прав нацiональних та етнiчних меншин та недискримiнацiї за полiтичними, релiгiйними або етнiчними ознаками. Це включатиме забезпечення адаптацiї чинного законодавства для втiлення зазначеної полiтики.

Зважаючи на орiєнтацiю зовнiшньої полiтики України на європейську i євроатлантичну iнтеграцiю, включаючи її заявлену перспективну мету v членство в НАТО, Україна продовжуватиме розвиток законодавства, базуючись на загальних принципах демократiї та мiжнародного права.

Важливим елементом реформування правової системи є участь у конвенцiях Ради Європи, якi встановлюють спiльнi стандарти для європейських країн. Зусилля мають бути спрямованi на реформування правоохоронних структур, удосконалення механiзмiв забезпечення дотримання i виконання всiма державними та громадськими структурами принципу верховенства права, посилення ролi структур, що захищають громадянськi права.

Цiлi НАТО:

1. змiцнення демократичних i виборчих iнституцiй;

2. змiцнення повноважень та незалежностi судової влади;

3. сприяння постiйному розвитку i змiцненню громадянського суспiльства, верховенству права, захисту основних прав людини i громадянських свобод;

4. забезпечення свободи вiросповiдання;

5. забезпечення свободи зiбрань;

6. завершення адмiнiстративної реформи;

7. змiцнення цивiльного демократичного контролю над Збройними Силами i сектором безпеки в цiлому;

8. боротьба з корупцiєю, вiдмиванням грошей та незаконною економiчною дiяльнiстю шляхом економiчних, правових, органiзацiйних i правоохоронних заходiв; проведення необхiдних заходiв для вилучення зi списку FATF, зокрема прийняття та iмплементацiя закону, який вiдповiдає стандартам FATF;

9. забезпечення рiвноваги мiж трьома гiлками влади v законодавчою, виконавчою та судовою v шляхом конституцiйних i адмiнiстративних реформ i забезпечення їхньої ефективної спiвпрацi.

Україна i НАТО мають спiльне бачення обєднаної i вiльної Європи i спiльну рiшучiсть боротися з тероризмом, розповсюдженням зброї масового знищення (ЗМЗ), регiональною нестабiльнiстю та iншими загрозами безпецi.

Реформа у галузi оборони i безпеки

Принципи:

Україна залишається вiдданою подальшому проведенню реформ у галузi оборони та безпеки, спрямованих на реструктуризацiю та перетворення нацiональної структури оборони та безпеки на демократично контрольовану та ефективну органiзацiю, що здатна забезпечити державний суверенiтет i територiальну цiлiснiсть та сприяти змiцненню миру та стабiльностi в євроатлантичному регiонi.

Запроваджуючи цi реформи у галузi нацiональної оборони i безпеки, Україна прагне адаптувати свої структури i завдання до загроз безпецi, якi змiнюються, на євроатлантичному просторi, вiдiйти вiд принципу ?кругової територiальної оборони країни¦, враховувати необхiднiсть розвитку як воєнних, так i невоєнних аспектiв врегулювання криз.

В той час як зусилля, зосередженi на реформуваннi Збройних Сил України, залишатимуться прiоритетом, у контекстi нових загроз безпецi Україна прагне бiльш повно використовувати сили та засоби Держкомкордону, МВС та МНС. Реформа iнших силових структур, таких як Прикордоннi вiйська, посилить можливостi України щодо запобiгання нелегальному перемiщенню наркотичних, радiоактивних та iнших заборонених речовин, людей, передачi технологiй подвiйного призначення, а також боротьби з транскордонною злочиннiстю.

Цiлi:

1. реформування Збройних Сил України з метою перетворення на добре пiдготовленi та оснащенi, бiльш мобiльнi та сучаснi збройнi сили, здатнi вiдповiдати на загрози безпецi, захищати територiю держави та робити внесок до миротворчих i гуманiтарних мiсiй пiд егiдою мiжнародних органiзацiй;

2. посилення цивiльного контролю над Збройними Силами України та iншими вiйськовими формуваннями, включаючи пiдвищення рiвня спiвробiтництва з Парламентом i посилення його контролю, а також бiльш активну участь цивiльних осiб у процесi прийняття рiшень у галузi безпеки;

3. змiцнення державних структур з метою покращання реагування на виклики, пов-язанi з невiйськовими i асиметричними загрозами;

4. посилення державної мiжвiдомчої координацiї мiж Мiнiстерством оборони, Мiнпромполiтики, Прикордонними вiйськами, МНС i МВС з метою покращання реагування на наслiдки природних та антропогенних катастроф, включаючи терористичними акти.

Висновки

Поняття безпеки є дуже містким та важливим в системі міжнародних відносин. Безпека будь-якої держави тісно пов'язана з поняттям «національні інтереси». Вона є складовою цього великого поняття. Взагалі без точного розуміння національного інтересу неможливо виробити правильний політичний курс, визначити відповідні орієнтації у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Тож національний інтерес - це інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізується через політичну систему. Ці інтереси поєднують інтереси кожної людини, суспільства в цілому. Отже, оскільки найвищим національним інтересом будь-якої країни є збереження суверенітету і територіальної цілісності, то правильне визначення національного інтересу є необхідною передумовою забезпечення національної безпеки. Одне із класичних визначень національної безпеки звучить так: це фізичний захист держави від зовнішніх насильницьких загроз переважно воєнного характеру. Головними об'єктами національної безпеки виступають громадяни (їх права і свободи), суспільство (його духовні та матеріальні цінності), держава (її конституційний устрій, суверенітет і територіальна цілісність).

В наш час у світі існує багато міжнародних організацій, які вирішують питання по всіх напрямках сфери життя людства; як економічної так і політичної. Найбільш гостро на сьогоднішній день стоять проблеми війни і миру, роззброєння та дозволи військових конфліктів. Турбота держав про свою безпеку призвела до створення військово-політичних організацій. Однією, з яких явилася організація Північноатлантичного договору (НАТО). Історія створення НАТО безпосередньо пов'язана з тими подіями, що відбувалися в світі після другої світової війни. НАТО було створено як союз незалежних держав об'єднаних загальною зацікавленістю у збереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності, забезпечення адекватної оборони з метою утримання і у випадку необхідності відведення будь-якої форми розв'язання проти них агресії. Першочерговим завданням НАТО є захист свободи та безпеки її членів політичними та воєнними засобами у відповідності зі Статутом ООН. Основоположним принципом діяльності Північноатлантичного Союзу є вірність прийнятим на себе загальним зобов'язанням та співробітництво суверенних держав, яке базується на неподільності безпеки її членів. До засобів за допомогою яких Північноатлантичний Союз проводить свою політику в галузі безпеки відноситься підтримка військового потенціалу, достатнього для попередження війни та забезпечення ефективної оборони існування спільного потенціалу попередження криз, які зачіпають безпеку її членів, а також активна співпраця з іншими країнами по вирішенню проблем європейської безпеки на основі співробітництва, включаючи заходи по досягненню подальшого прогресу у сфері контролю над озброєннями та роззброєння. Структура НАТО є досить розгалуженою, що допомагає забезпечувати таку ефективну і стабільну роботу цієї організації.

Початком співпраці України та НАТО прийнято вважати 1992 рок. Державна програма співробітництва України з НАТО розрахована на 2001 - 2004 роки. Основним документом, де розроблені практичні рекомендації, що партнерських стосунків України і НАТО є План дій Україна - НАТО, що ухвалений на засіданні Комісії Україна - НАТО на рівні міністрів закордонних справ, в м. Прага 22 листопада 2002 року. Існує дуже багато завдань, які повинна виконати Україна для налагодження та підтримання більш тісної взаємодії з організацією Північноатлантичного Альянсу. Таким чином, відносини України з НАТО ґрунтовно закріплені у нормативно-правових документах, що дає позитивний результат у практичному співробітництві. На нашу думку розвиток відносин з альянсом сприяє підвищенню ролі України в системі європейської безпеки, проведенню військової реформи та зміцненню демократичних перетворень у країні. У кінцевому підсумку, він сприяє зміцненню безпеки держави.

Список використаних джерел та літератури

1. Дорожовець О.С. Поняття національної та регіональної безпеки // Віче. - 1992. - No3. - С. 4.

2. Казанцев Б.С. Міжнародна безпека // Вісник. - 1993. - No4. - 42 с.

3. Законодавчі джерела

4. Постанова ВРУ “про втілення програми Україна - НАТО в державно-політичний курс України// Голос України. - № 14/03. - С.17-18.

5. НАТО. Довідник. - К.: Методика, 2004. - 238 с.

6. Агулян Д. В, Бажанов Е. Л. Современные международные отношения: Учбн. пособие. - М.: Роспэн, 2000. - 583с.

7. Володина М. А, Добров П. В. Международная и Европейская безопасность и Украина [текст]: учебное пособие. - Донецк: ДонНУ, 2008. - 432с.

8. Воронцов Г.А. Атлантические отношения и современность. - М., 1977. - 111 с.

9. Гончар Б.М., Гончар Ю.Б. Ставлення США до проблем інтеграції країн Центрально-Східної Європи в Західноєвропейське об'єднання // Питання нової та новітньої історії. - 1996. - №42. - С.139-146.

10. Грідіна І.М. Магістерська робото. Методичні рекомендації для студентів спеціальності «Міжнародні відносини». - Донецьк: ДонНУ, 2007. - 54 с.

11. Іванова І.М. Концепция Атлантического сообщества во внешней политике США. - М., 1985. - 204 с.

12. Караганов С.А., Трофименко Г.А., Шеин В.С. США - диктатор НАТО. - М., 1985. - 208 с.

13. Каспрук Б. НАТО - як гарант стабільності та безпеки в Європі й світі // Час. - 1997. - №40. - С.4.

14. Квітка В. Для чого існує завтра? // Столиця. - 1998. - №14. - С.4.

15. Кикило В. Американские эксперты о проблемах расширения НАТО // Компас. - 1997. - №29. - С.17-29.

16. Крапивин А. В., Барышников С. А. Введение в международные отношения. - Донецк: ДонНУ, 2003. - 339с.

17. Кулагин В.М. Международная безопасность: учебное пособие для студентов вузов. - М.: Аспект Пресс, 2006. - 319 с.

18. Лованцова С.А. Мировая политика и международные отношения. - Питер, 2005. - 448с.

19. Федонюк С.В. НАТО: історія, структура, діяльність, перспективи. Навч. посібник/ С.В.Федонюк, В.Й. Лажнік, А.А. Моренчук, Н.І. Романюк. - Луцьк: Венса, 2008. - 367 с.

20. Цыганков П.А Теория международных отношений. Хрестоматия. М,: Гардарики, 2007. - 270с.

21 Цыганков П.А. Теория международных отношений: Учеб. пособие. - М.: Гардарики, 2004. - 590 с.

22. Шеїн В.С. США и НАТО: эволюция империалистического партнерства. - М., 1985. - 192 с.

23. Шитов А. Конференция в США про будущее НАТО // Компас. - 1997. - №17-18. - С.10-21.

Додаток

Штаб-квартира НАТО в Брюсселе. Бельгия.

Североатлантический договор.

Вашингтон, Федеральный округ Колумбия, 4 апреля 1949 г.

Договаривающиеся стороны подтверждают свою веру в цели и принципы Устава Организации Объединенных Наций и свое желание жить в мире со всеми народами и правительствами.

Договаривающиеся стороны преисполнены решимости защищать свободу, общее наследие и цивилизацию своих народов, основанные на принципах демократии, свободы личности и законности. Договаривающиеся стороны преследуют цель укрепления стабильности и повышения благосостояния в Североатлантическом регионе. Договаривающиеся стороны полны решимости объединить свои усилия с целью создания коллективной обороны и сохранения мира и безопасности. Поэтому Договаривающиеся стороны достигли соглашения о нижеследующем Североатлантическом договоре:

Статья 1

Договаривающиеся стороны обязуются, в соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций, мирно решать все международные споры, участниками которых они могут стать, не ставя при этом под угрозу международные мир, безопасность и справедливость, а также воздерживаться от любого применения силы или угрозы ее применения в своих международных отношениях, если это противоречит целям ООН.

Статья 2

Договаривающиеся стороны будут содействовать дальнейшему развитию международных отношений мира и дружбы путем укрепления своих свободных институтов, достижения большего понимания принципов, на которых они зиждутся, и содействия созданию условий стабильности и благосостояния. Договаривающиеся стороны будут стремиться к устранению противоречий в своей международной экономической политике и способствовать развитию экономического сотрудничества между любыми из них и между собой в целом.

Статья 3

В интересах более эффективного осуществления целей настоящего Договора, Договаривающиеся стороны, порознь и совместно, посредством постоянных и действенных самостоятельных усилий и взаимопомощи, будут поддерживать и наращивать свой индивидуальный и коллективный потенциал борьбы с вооруженным нападением.

Статья 4

Договаривающиеся стороны всегда будут консультироваться друг с другом в случае, если, по мнению какой-либо из них, территориальная целостность, политическая независимость или безопасность какой-либо из Договаривающихся сторон окажутся под угрозой.

Статья 5

Договаривающиеся стороны соглашаются с тем, что вооруженное нападение на одну или нескольких из них в Европе или Северной Америке будет рассматриваться как нападение на них в целом и, следовательно, соглашаются с тем, что в случае если подобное вооруженное нападение будет иметь место, каждая из них, в порядке осуществления права на индивидуальную или коллективную самооборону, признаваемого Статьей 51-ой Устава Организации Объединенных Наций, окажет помощь Договаривающейся стороне, подвергшейся или Договаривающимся сторонам, подвергшимся подобному нападению, путем немедленного осуществления такого индивидуального или совместного действия, которое сочтет необходимым, включая применение вооруженной силы с целью восстановления и последующего сохранения безопасности Североатлантического региона.

О любом подобном вооруженном нападении и всех принятых в результате него мерах немедленно сообщается Совету безопасности. Подобные меры будут прекращены, когда Совет безопасности примет меры, необходимые для восстановления и сохранения международного мира и безопасности.

Статья 6

В целях Статьи 5-й считается, что вооруженное нападение на одну или несколько Договаривающихся сторон включает в себя вооруженное нападение:

на территорию любой из Договаривающихся сторон в Европе или Северной Америке, алжирские департаменты Франции, территорию Турции или острова, расположенные в Североатлантической зоне севернее Тропика Рака и находящиеся под юрисдикцией какой-либо из Договаривающихся сторон;

на вооруженные силы, суда или летательные аппараты какой-либо из Договаривающихся сторон, если эти вооруженные силы, суда или летательные аппараты находились на этих территориях, или над ними, или в другом районе Европы, или над ним, если на них или в нем на момент вступления в силу настоящего Договора размещались оккупационные силы какой-либо из Договаривающихся сторон, или в Средиземном море, или над ним, или в Североатлантической зоне севернее Тропика Рака, или над ней.

Статья 7

Настоящий Договор ни в коем случае не затрагивает и не подлежит толкованию как затрагивающий каким-либо образом права и обязательства Договаривающихся сторон, являющихся членами Организации Объединенных Наций, по Уставу ООН или преимущественную ответственность Совета безопасности за поддержание международного мира и безопасности.

Статья 8

Каждая Договаривающаяся сторона заявляет, что ни одно из ее действующих международных обязательств в отношении какой-либо другой Договаривающейся стороны, или какого-либо третьего государства, не противоречит положениям настоящего Договора, и обязуется не брать на себя каких-либо международных обязательств, противоречащих настоящему Договору.