Міжнародна міграція робочої сили

Друга половина XX ст. характеризується різким зростанням міжнародної міграції з економічних причин. Хоча сучасним міграціям властиві, порівняно з великим переселенням народів у минулому, відносно скромніші розміри, але, враховуючи їх високу територіальну концентрацію й специфіку використання праці працівників -- мігрантів, вони відіграють досить суттєву роль у системі міжнародних економічних відносин, слугуючи засобом міждержавного перерозподілу робочої сили в межах всесвітнього господарства.

Міжнародний ринок робочої сили існує поряд з іншими світовими ринками: наприклад, товарів і послуг, капіталу й інформації. Робоча сила, переміщаючись із однієї країни в іншу, пропонує себе як товар, здійснює міжнародну трудову міграцію. Трудовий потенціал, будучи найважливішим фактором виробництва, шукає своє найбільш ефективне використання не тільки в рамках національного господарства, але й у масштабах міжнародної економіки.

Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах: трудовій, сімейній, рекреаційній, туристичній й ін. У даній роботі в основному буде приділена увага проблемам міжнародної трудової міграції, але не можна не приділити увагу проблемі «відпливу умів» з України та шляхам можливого її рішення.

1. Міжнародна міграція робочої сили

Мета міждержавного переміщення робочої сили -- прагнення до поліпшення матеріального стану -- залишається незмінною, як правило, в тривалій історичній перспективі. Що ж стосується форм міграційних процесів, то вони змінюються залежно від багатьох обставин. Найзагальнішими є постійна й тимчасова форми міграції.

Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переважною формою аж до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни й переселялися на постійне проживання у США, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення у зворотному напрямку було мізерним.

Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченні певного строку повернутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер. Така форма міграції не є новою, вона виникла ще на початку століття, але масових масштабів набрала в 60-ті роки.

Ротація буває прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років) потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена триває довше й охоплює працівників, відібраних уже в процесі виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж 30 % усієї чисельності працівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним елементом населення країн-реципієнтів.

Причинами міграції робочої сили є фактори як економічного, так і неекономічного характеру. До останніх належать політичні, національні, релігійні, расові, сімейні й ін.

Причини економічного характеру криються в різному економічному рівні розвитку окремих країн. Робоча сила переміщається із країн з низьким рівнем життя в країни з більш високим рівнем. Об'єктивно можливість міграції з'являється внаслідок національних розходжень в умовах заробітної плати за ту або іншу професійну діяльність (мал. 1.1).

Істотним економічним фактором, що визначає міграцію робочої сили, є наявність органічного безробіття в деяких країнах, насамперед слаборозвинених. Важливим фактором міжнародної трудової міграції є вивіз капіталу, функціонування міжнародних корпорацій. Транснаціональні корпорації сприяють з'єднанню робочої сили з капіталом, здійснюючи або рух робочої сили до капіталу, або переміщення капіталу в трудонасичені регіони. Розвиток засобів транспортного зв'язку, у свою чергу, сприяє істотному розвитку міжнародної трудової міграції.

Основу міграційних потоків становлять робітники, у меншому ступені - службовці, фахівці й учені.

Міжнародна трудова міграція спочатку виникає як стихійне явище, але поступова держава охоплює її своїм регулюванням. Разом з тим до останнього часу в міжнародній трудовій міграції зберігається значний елемент ринкової стихії.

Рис. 1.1 Середній погодинний дохід європейських промислових працівників (дол. США)

Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно -- Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2 % населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи.

Серед найважливіших світових центрів тяжіння іноземної робочої сили, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, можна виділити такі: Північно- та Південноамериканський регіон, Західноєвропейський ринок, Південно-Східна та Західна Азія, Африканська ділянка переселенських рухів. В останній період щорічно з країни в країну переїжджають 20 млн. осіб.

На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в США емігрувало 3,3 млн. чол., в Канаду -- більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у США, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. їхня кількість, з урахуванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив Іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи.

Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол.

Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. -- млн., або 44 % загальної кількості населення. Наприкінці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже млн. чол. Іммігрантів, частка яких становить понад 50 % усієї робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина.

Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв'язків.

Перша стадія (1945--1960 рр.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн. європейців, у тому числі 1,8 млн. -- із Великої Британії, майже 1,5 млн. -- з Італії, більш ніж півмільйона -- з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. -- із ФРН.

Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960--1969 рр.) із 17 млн. чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 млн.) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок сприятливої господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 р., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн -- Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7 % усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів.

Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинуті країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн.

Для європейської міграції на сучасному етапі характерні три основні напрямки.

По-перше, вагомими за масштабами є міграційні потоки з менш розвинутих країн Південної й Східної Європи -- Греції, Іспанії, Туреччини, Португалії, Югославії, Словенії, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини у високорозвинуті держави Західної й Північної Європи -- Францію, Англію, ФРН, Австрію, Швейцарію, Голландію, Бельгію, Швецію.

По-друге, постачальниками робочої сили на західноєвропейський ринок праці виступають країни Північної Африки, а також Індія, Пакистан та інші держави, що розвиваються.

І, нарешті, по-третє, робоча сила мігрує з однієї високорозвинутої країни Європи в іншу.

1.2 Економічні наслідки міграції робочої сили в країні еміграції та в країні імміграції

міграційний економічний робочий міждержавний

Система економічних зв'язків, що виникають між державами у зв'язку з міграцією робочої сили, супроводжується потоком товарів і капіталів, включаючи грошові перекази на батьківщину іммігрантів, а також виплату субсидій і компенсацій країнам, що експортують робочу силу. Для країни, що приймає робочу силу, це веде до підвищення конкурентоздатності її товарів внаслідок зменшення витрат виробництва, пов'язаних з більш низькою ціною іноземної робочої сили.

Крім цього можна відзначити наступне:

іноземні робітники, пред'являючи додатковий попит на товари й послуги, стимулюють зростання виробництва й додаткову зайнятість у країні перебування;

при імпорті кваліфікованої робочої сили приймаюча країна заощаджує на витратах на освіту й професійну підготовку;

іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор у випадку криз і безробіття. Вони першими можуть бути звільнені;

іноземні працівники не забезпечуються пенсіями й не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм.

На думку фахівців організації економічного співробітництва й розвитку (ОЭСР), іммігранти поліпшують демографічну картину розвинених країн, що страждають старінням. У Франції, Німеччині, Швеції в родинах переселенців з'являється 10% всіх немовлят, у Швейцарії -- 24%, у Люксембурзі -- майже 38%. Разом з тим, хоча загальний темп старіння населення сповільнюється, на співвідношення народжуваності й смертності в корінних жителів ця статистика не впливає ні яким образом.

Не можна не сказати й про деякі негативні моменти, пов'язаних з імпортом робочої сили. До них варто віднести виникнення елементів соціальної напруженості в суспільстві (при займанні тих робочих місць, на які претендують місцеві працівники), міжнаціональну ворожість і ін.

Експорт робочої сили розглядається як досить важливе джерело валютних надходжень. Є три основні прямі джерела валютних доходів від експорту робочої сили:

податки із прибутку фірм-посередників;

перекази мігрантів на батьківщину на підтримку родин і родичів;

особисте інвестування мігрантів (привіз на батьківщину засобів виробництва й предметів тривалого користування, готівки, використовуваних на інвестиційні цілі).

На основі ряду закордонних і вітчизняних досліджень про ефективність товарної торгівлі й експорту робочої сили можна зробити певний висновок про більшу ефективність останнього фактора.

По даним МВФ, середня норма прибутку при експорті товарів становить 20%, а послуг - 50%. Наприклад, Югославія в 80-х рр. мала близько 10 млрд. дол. надходжень від експорту товарів і послуг щорічно, практичний прибуток від цього експорту становив приблизно 2,5 млрд. дол. Від експорту робочої сили тільки у вигляді переказів країна одержувала 3,5 млрд. дол., а після повернення працівників додому з-за кордону - ще стільки ж. У підсумку фактичні надходження досягали 7 млрд. дол. Експорт робочої сили був фактично головним джерелом валюти для Югославії. По розрахунках деяких російських економістів, валютна ефективність експорту робочої сили мінімум у п'ять разів вище валютної ефективності товарного експорту.

Розрахунки закордонних фахівців показують, що роль приватних переказів особливо велика для країн із середнім рівнем розвитку. Для цих країн експорт робочої сили представляє значне джерело валютного доходу, в окремі роки перевищуючого надходження по інших видах зовнішньоекономічних зв'язків. Наприклад, у Пакистані протягом останніх 15 років сума надходжень від працюючих за рубежем була більше надходжень від експорту товарів і послуг у п'ять разів.

Валютні надходження від експорту робочої сили в 90-і рр. зростають у країнах, що розвиваються, найбільш високими темпами - 10%

Одержуючи щорічно значні суми від цього джерела, багато держав, що розвиваються, стали спеціалізуватися на наданні трудових послуг, експорт яких став найважливішим джерелом валютних доходів. Так, для АРЄ експлуатація Суецького каналу наприкінці 80-х рр. давала прибуток 970 млн. дол. у рік, туризм -. 600 млн. дол., перекази емігрантів - більше 3 млрд. дол. У Ємені перекази емігрантів в окремі роки в 30 разів перевищували надходження від експорту. За даними на початок 90-х рр., близько 40 країн миру одержували від своїх громадян з-за кордону не менш 100 млн. дол., а для 10 країн ця сума склала більше 1 млрд. дол.

По даним МВФ, приватні перекази, що включають у дохідну частину платіжних балансів, на 90% складаються з надходжень від осіб, що виїхали на заробітки.

Крім цього для країн - експортерів робочої сили зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів означає, відповідно, зниження соціальної напруги в цілому. Трудящі країни-експортера навчаються новим професійним навичкам, знайомлять із передовою організацією праці.

У той же час країни - експортери капіталу зіштовхуються й з деякими негативними явищами. Головне - це відтік кваліфікованих, ініціативних кадрів, настільки необхідних національній економіці.

1.3 Вплив НТР та ТНК на міжнародну трудову міграцію

Науково-технічна революція, що розгорнулася у другій половині XX ст., зумовила зростання попиту сучасного виробництва на висококваліфіковані кадри. Саме складна праця інженерів, економістів, конструкторів, науковців виступає головним створювачем суспільного продукту.

Великий бізнес провідних індустріальних країн, так само як і транснаціональний капітал, виявляє активний попит на висококваліфікованих спеціалістів та науковців, тобто інтелектуальні кадри, потребу в яких він не в змозі задовольнити за рахунок власних ресурсів. Унаслідок формування підвищеного попиту на високоосвічені кадри виник новий вид трудової міграції -- «відплив умів», що посідає особливе місце в міжнародній міграції робочої сили. Характерною рисою цього виду міграції є те, що нею охоплюються люди, які мають на батьківщині роботу й певний рівень заможності. Основними мотивами їхнього переїзду в інші країни є, з одного боку, відмінності в умовах для наукових досліджень у різних країнах, відсутність на батьківщині перспектив творчого зростання, а з іншого -- суттєві відмінності у соціальному статусі й винагороді вчених, винахідників, конструкторів, працівників мистецтва, лікарів.

Об'єктивною основою переманювання «умів» провідними центрами світового змагання за висококваліфіковані кадри є нерівномірність опанування окремими країнами досягнень науково-технічної революції, відмінності в рівні капітальних вкладень у розвиток науки й техніки. СІЛА завдяки свій економічній та науково-технічній перевазі над основними конкурентами стали головними «викрадачами умів» у світі. Вже починаючи з другої половини 60-х років спостерігається зростання відпливу фахівців та науковців у СІЛА, а також Велику Британію й Канаду, і динаміка цього процесу не послабшала й до теперішнього часу. Постачальниками інтелектуальної робочої сили у високорозвинуті країни є як індустріально розвинуті країни, так і країни, що розвиваються. Перші -- через відставання від лідерів у нарощуванні науково-технічних потенціалів, другі -- через відсутність матеріально-технічних й економічних умов для творчої діяльності. Слід зазначити, що в останні два десятиріччя країни, що розвиваються, а також деякі колишні соціалістичні країни посіли перше місце за еміграцією фахівців та науковців. У СІЛА, наприклад, питома вага фахівців з цих країн в останні роки досягла близько 90 % загальної кількості іноземних спеціалістів й науковців. Хоча починаючи з 1980 р. СІЛА обмежують інформацію про рівень імміграції наукових співробітників, є дані про те, що свою потребу в математиках, наприклад, вони наполовину задовольняють за рахунок іммігрантів, здебільшого з колишнього СРСР. В Угорщині в 1989 р. 12 % учених та спеціалістів виїхали на роботу за кордон, переважно у СІЛА й ФРН. Основними причинами виїзду вони називають погіршення умов роботи, недостатнє матеріальне забезпечення, скорочення дотацій держави.

«Відплив умів» із країн, що розвиваються, відбувається двома напрямами. З одного боку, емігрують висококваліфіковані кадри, іцо здобули вишу освіту у своїх країнах й не знайшли відповідної їхнім кваліфікації й прагненням роботи. З іншого боку, з країн, що розвиваються, у СІЛА, Англію, Канаду їдуть з метою здобуття освіти молоді люди, які по завершенні навчання не повертаються на батьківщину. Основними постачальниками на світовий ринок кадрів високої кваліфікації виступають Індія, Пакистан, Єгипет та ін.

Незважаючи на те, що науково-технічна революція набула глобального характеру, і сьогодні зберігаються численні види виробництва, де застосовується некваліфікована праця. Сучасна технологія та методи розподілу складного виробничого процесу на окремі операції дають можливість використовувати без значної підготовки не кваліфіковану робочу силу, що забезпечує виграш у затратах на оплату праці. Навіть у найбільш високорозвинутих країнах нерідко трапляються види робіт, що вимагають нескладної фізичної праці. Вакансії в галузях, де переважає напівкваліфікована фізична праця, не користуються попитом на місцевих ринках праці, бо національні працівники шукають престижнішої роботи. Тож основними претендентами на заповнення цих вакансій є іммігранти, що погоджуються виконувати будь-яку роботу та на будь-яких умовах. Абсолютну більшість мігрантів у світі досі становлять напівкваліфіковані або некваліфіковані робітники.

Потужним каталізатором міждержавного переливання робочої сили є інтернаціоналізація виробництва та пов'язана з нею діяльність ТНК. Зосередження в руках ТНК колосального науково-технічного та виробничого потенціалу, поширення ними свого панування на ключові галузі економіки сприяють концентрації на підприємствах міжнародних корпорацій армії найманої праці, яка дедалі зростає.

До передумов розгортання діяльності ТНК в певному регіоні належить наявність робочої сили, котра за якістю та кількістю відповідає вимогам сучасного виробництва. За дефіциту трудових ресурсів у країнах Західної Європи, в яких здебільшого базуються ТНК, важлива роль відводиться мігрантам із слаборозвинутих країн. Таким чином, ТНК використовують дешеву робочу силу економічно відсталих регіонів та країн як шляхом створення в цих країнах підприємств та філій, так і через імпорт робочих рук із них. У такий спосіб стимулюється міжнародна міграція не тільки капіталу, а й робочої сили. І якщо основна маса експортованого капіталу розмішується у високорозвинутих індустріальних країнах, то переважна маса мігрантів залучається із країн, що розвиваються, або менш розвинутих індустріальних країн. На відміну від минулих часів, коли наймана праця рухалася слідом за капіталом, тепер їхній рух часто має зустрічний характер.

Підвищений інтерес міжнародних монополій до використання праці мігрантів зумовлений насамперед тією специфічною роллю, яку вони відіграють у сучасному виробництві. їхня праця, як уже зазначалося, застосовується головним чином на важких, брудних, непрестижних видах робіт в обробній промисловості й сфері послуг. Це стосується таких галузей, як хімічна промисловість, будівництво, чорна металургія, громадські робота з найскладнішими умовами (в запилених приміщеннях, за підвищеної загазованості, низької чи, навпаки, високої температури, а також за великої ймовірності нещасного випадку).

Крім того, за рахунок мігрантів ТНК значною мірою задовольняють потребу в спеціалізованих робітниках, особливо в будівній, автомобілебудівній, електротехнічній та інших технічно передових галузях.

Відчуваючи нестачу у кваліфікованих кадрах, ТНК вербують із слаборозвинутих країн і працівників, які вже мають необхідну підготовку й вирізняються міцним фізичним здоров'ям. Проте їхня питома вага в загальній чисельності іммігрантів невелика. Тому монополії організують курси для навчання іноземців деяких спеціальностей, що необхідні для виконання виробничих функцій. Створено центри з підготовки кваліфікованих робітників у країнах еміграції, що дає змогу відбирати найкращі місцеві кадри, здійснити їх спеціалізацію заздалегідь, а потім у відповідності з профілем робітника залучити його на роботу в ту країну, де розміщене підприємство ТНК.

Посилення експлуатації й збільшення додаткової вартості досягається, як відомо, шляхом оплати робочої сили нижче за вартість її відтворення та шляхом підвищення тривалості й інтенсивності праці. Використання іноземної робочої сили відповідає обом вимогам одночасно. У філіях американських ТНК у ФРН, наприклад, іммігранти отримують на 25 % менше, ніж німці, й лише 54 % зарплати американців.

Разом з тим ТНК використовують заробітну плату і як засіб перехоплювання кваліфікованих робітників у національних монополій та закріплення їх на своїх підприємствах. Це досягається шляхом встановлення такого рівня зарплати, який дещо перевищує середній у країні або в галузі. Міжнародні корпорації широко застосовують різноманітні преміальні системи оплати праці. Це також стимулює приплив іммігрантів на виробництва ТНК. Останні віддають перевагу стороннім робітникам ще й тому, що вони є найменш організованою й активною масою трудящих, тож найменш спроможні боротися за поліпшення умов й охорони праці, виплату пільг та пенсійної допомоги, допомоги з безробіття та інвалідності. Крім того, іммігранти заповнюють ті місця на виробництві, які не потребують кваліфікації, що дає змогу місцевим працівникам освоювати складніші професії й види робіт.

Міжнародні корпорації впливають на міграційні процеси також шляхом переведення частини свого адміністративно-управлінського персоналу, службовців, спеціалістів на виробництва й філії, що створюються в інших країнах.

1.4 Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили