Стратегії країн Центральної та Східної Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стратегії країн Центральної та Східної Європи

економічний європа ціновий бюджет аграрний

Економічні програми, реалізовані у Центральній та Східній Європі, подібні до використаних країнами, що розвиваються, у 80-хроках. Адже вони здійснювалися здебільшого за прийнятою Міжнародним валютним фондом стандартною схемою. Експерти відзначають неврахування національної специфіки при розробці цих програм (що відбулося у Латинській Америці), а також надмірний акцент на таких стратегічних завданнях, як грошова стабілізація, збалансованість бюджету, конвертованість валюти.

Зокрема, впроваджена у Польщі з 1990р. програма стабілізації відповідно до вимог МВФ включала лібералізацію ціноутворення, жорстку грошово-кредитну політику з утриманням позитивних процентних ставок, відмову від бюджетних субсидій для більшості товарів, формування ринкових кредитно-фінансових інститутів, зміцнення фінансової дисципліни та оголошення збиткових підприємств банкрутами, приватизацію державних активів та майна, стимулювання новоутворення приватної власності, перебудову податкової системи на базі ПДВ, обмеження зовнішньої конвертованості злотого після девальвації, зарплатні та пенсій.

Красномовним свідченням недостатнього опрацювання методологічної бази трансформаційних перетворень перших років реалізації економічних стратегій у країнах регіону є значна розбіжність між прогнозованими та реальними темпами економічного спаду. Так, у 1990р. спад виробництва у Польщі становив 24,2% на відміну від прогнозованих фахівцями МВФ 5%, ВВП скоротився на 11,6% замість очікуваних 3,1%. Аналогічна ситуація склалася і в Угорщині, де 1990р. очікувалося зростання ВВП на 0,5%, у Чехословаччині - на 2,5%, тоді як реально спостерігався спад відповідно 3,5% та понад 2%.

Вжита у Польщі стратегія "шокової терапії" мала швидкий ефект у зменшенні інфляції, хоча і призвела до значних негативних соціальних наслідків - скорочення доходів населення, зростання безробіття тощо. З 1992р. відбувається поступове відновлення економічного зростання. Через рік розпочалося випереджаюче зростання промислового виробництва порівняно з ВНП, що свідчить про зміцнення виробничого потенціалу країни. Безробіття, що становило 17% у 1993р., а в окремих регіонах - 30%, скоротилося до 14,6% вже у 1994р., хоча ця проблема залишається актуальною і нині.

Позитивні зміни у польській економіці сталися на межі 1993-1994рр. завдяки виконанню програми дій уряду, запропонованої міністром фінансів нового уряду Польщі, першим віце-прем'єром Г.Колодком. Незважаючи на те, що програма була прийнята Сеймом лише у квітні 1994р., деякі її заходи вживалися вже після формування уряду в жовтні 1993р. Позитивний ефект програми полягає у тому, що вона вчасно заступила місце "шокової терапії" і вдало використала тенденції до макроекономічної стабілізації як підвалини економічного зростання.

Програма, що отримала назву "Стратегія для Польщі", - це середньо та довготермінові зобов'язання уряду щодо економічної політики. Вони включають перелік основних інструментів та прогноз основних економічних індикаторів, що встановлюють послідовність, цілеспрямованість і прозорість економічної стратегії держави. У програмі економічним суб'єктам надається інформація про макроекономічне середовище їхнього функціонування, що є фундаментом для фірм у побудові їхніх економічних стратегій. Останні враховуватимуть заплановані зміни у податковому, митному законодавстві, державну інвестиційну політику та її пріоритети. Цим досягається однакова спрямованість стратегій фірм та держави, що значно посилює дієвість і ефективність останньої. Важливо, що програму було розраховано на період, що триває після закінчення повноважень діючого уряду, отже, в ній передбачено наступність економічної стратегії держави.

У квітні 1996р. прийнято "Пакет 2000" - стратегічні завдання та орієнтири, що розвивають ідеї "Стратегії для Польщі", розроблені з урахуванням сучасних умов. Якщо у "Стратегії для Польщі" головним стратегічним напрямом вважалося досягнення стійкого економічного зростання, то "Польщу 2000" вже спрямовано на проведення стабілізаційних заходів, скорочення дефіциту бюджету та інфляції. Отже, в останній програмі передбачено за допомогою швидких темпів економічного зростання перетворити народне господарство країни з нестабільної перехідної економічної системи у розвинену економіку.

У "Стратегії для Польщі" орієнтиром стало зниження суспільної ціни реформ. Висунуто концепцію "збалансованого розвитку": зростання у 1994- 1997рр. ВВП на 22% за макроекономічної стабілізації, збільшення реальної заробітної платні на 11% та скорочення безробіття. Передбачалося також реалізація 14 "вузлових" програм: трудове партнерство та регулювання заробітної платні; реформа соціального забезпечення; протидія безробіттю; розвиток сільських територій; інвестиції в людський капітал; управління держмайном та перетворення власності; середньотермінова фінансова стратегія; розвиток та реформа фінансового сектора; безпека господарського обороту та абсорбція "тіньової" економіки; міжнародна конкурентоспроможність; регіональна політика; екологія; житлове будівництво; інтеграція до Європейського Союзу.

Розділи польської "Стратегії" чітко структуровано та підпорядковано єдиному орієнтиру. Передусім у кожній з програм встановлювався діагноз поточного стану проблеми, виходячи з якого визначалися цілі, засоби їхнього досягнення, загрози, що можуть виникнути, та головний критерій виконання програми, що розкривав, власне, її кінцеву мету.

У програмі проголошено продовження фіскальних обмежень, застосовуваних попереднім урядом, а також курс на скорочення дефіциту бюджету до 2-3% ВВП у 1997р., жорстку грошову політику, лібералізацію торгівлі та цін, подальшу приватизацію. Однак ці та інші заходи ринкової трансформації вживалися у визначеній послідовності як засоби досягнення стратегічної мети. Отже, новий уряд Польщі переорієнтував трансформаційний процес із стихійної руйнації командної економіки на свідоме формування ринкового середовища. Відкинуто тезу Дж.Сакса про те, що ринок утворюється тоді, коли скасовується централізоване планування. У програмі польське керівництво фактично позбулося ідеологізації економічної політики, що проявлялася в абсолютизації нормативів інфляції, дефіциту бюджету, обсягів приватизації. Відтепер уряд вбачав у цих та інших показниках інструменти у досягненні власних стратегічних цілей, головною з яких є розвиток первинної ланки економіки - вітчизняного товаровиробника.

Отже, цілісність та послідовність стратегії уряду Польщі полягає в урахуванні інтересів більшості економічних суб'єктів, у наданні їм можливості виробляти власну економічну стратегію та спрямуванні її у вигідному для держави напрямі.

Загалом поставлені "Стратегією для Польщі" завдання було виконано за винятком інфляції, що виявилася вищою за очікувані показники. За оцінками Г.Колодка, у 1997р. очікувалося, що рівень ВВП країни буде майже на 11% вищий за рівень 1989р. Власне, Польща - єдина країна, що за 8 років реформ спромоглася вийти на дореформений рівень, до речі, у 1994-1997рр. ВВП зростав із середнім темпом понад 6% на рік.

Як зазначалося вище, трансформаційні процеси у Центральній та Східній Європі передбачали першочергову стабілізацію грошової системи як основи ринкових відносин через цінове та кiлькiсне стримування кредитiв, скорочення бюджетного дефiциту, девальвацiю валюти, лiбералiзацiю зовнiшньої торгiвлi, пiдтримання постiйного обмiнного курсу, стримання зростання заробітної платні. Першою розпочалася цiнова лiбералiзацiя.

Досвід перехідних економік засвідчив, що швидка лібералізація цін за умов збереження монополiї пропозицiї призводить до їхнього рiзкого зростання, що посилюється лiбералiзацiєю iмпорту. Адже з проведенням девальвацiї внутрішні ціни на імпортні товари зростатимуть і вiдбуватиметься iмпорт iнфляцiї. Держава змушена стримувати зростання інфляції грошовими і кредитними рестрикцiями, що спроможні стримати, проте не ліквідувати iнфляцiю витрат. До того ж ці обмеження перешкоджають зростанню пропозицiї і загрожують випереджаючим зменшенням її стосовно попиту.

Справа в тому, що зниження цiни не може відбуватися, якщо зростають витрати, а стабiлiзацiйна полiтика саме пiдвищувала цiни на енергiю, транспорт, витрати працюючого капiталу (позичковий процент), непряме оподаткування. Збільшення витрат за рахунок цього на тлі обмежень попиту знижує прибутковість виробництва та стимулює його скорочення.

Отже, можна зробити висновок про необхiднiсть поступового проведення лiбералiзацiї всього комплексу цiн на ринках товарiв, капiталу, валюти, працi. Цей процес має розглядатися не як елемент економічної тактики, а як одне з завдань економічної стратегії, що потребує певного підготовчого періоду, послідовності виконання та широкого набору конкретних інструментів, спрямований насамперед на досягнення стратегічної мети.

Так, Угорщина продемонструвала невелике зменшення ВВП, оскільки здійснювала лібералізацію цін поетапно, протягом трьох років. У 1988р. вільними там було 80% роздрібних цін. У Польщі вже 1989р. лібералізований 71% цін, а з 1990р. - понад 90%, хоча після масштабної цінової лібералізації контроль за 15-17% цін було відновлено.

Взагалі, скорочення сукупного попиту як антиінфляційний захід є небезпечним за його надмірного використання. Після ліквідації інфляційного "навісу" це спричиняє спад виробництва, скорочення попиту на засоби виробництва та зайнятості, що здійснює мультиплікаційний вплив на економічний спад. Слід зауважити, що, незважаючи на монетаристський характер антиінфляційних стратегій, жодна з країн не застосовувала політику зниження насиченості внутрішнього ринку грошима більше, ніж протягом року, а зменшення коефіцієнту монетизації за цей час було незначним.

Політика цінової лібералізації виявилася ефективною у трьох напрямах. По-перше, було здійснено перехід до орiєнтованої на попит економiки, почали зникати симптоми дефiциту. По-друге, пiсля різкого підвищення цiн iнфляцiя уповiльнювалася. У країнах з радикальнішою монетарною політикою загальне зростання цін виявилося значно меншим порівняно з тими, де не проводилася зазначена стратегія (табл.6). По-третє, покращився торговельний баланс. Уповільнення інфляції дозволило зменшити фінансові обмеження, лібералізувати доходи населення, внаслідок чого відбулося зростання попиту. Водночас останнє при недосконалій і частково зруйнованій виробничій базі неодмінно призводить до зростання імпорту, що у перспективі загрожує погіршенням зовнішньоторговельного балансу та відновленням інфляції.

У програмі "Польща 2000", крім традиційної монетарної політики Центрального банку, чинниками, що мають обмежувати інфляцію, визначалися демонополізація економіки, стимулювання збільшення виробничих потужностей у конкурентоспроможних галузях світового рівня, зростання продуктивності й ефективності виробництва, зменшення імпортних митних тарифів.

За умови пріоритету антиінфляційних завдань над розв'язанням проблем структурної перебудови початок економічного зростання може стати інфляційним чинником. Це доведено досвідом Чехії, де у 1996-1997рр. довелося застосовувати додаткові заходи щодо економічної стабілізації: підвищення процентних ставок, зменшення грошей в обігу, зниження бюджетного дефіциту. Це, у свою чергу, призвело до уповільнення зростання.

У країнах колишньої СФРЮ, Болгарії, Румунії лібералізація цін не супроводжувалася жорсткими антиінфляційними заходами. Тому там спостерігався значний сплеск цін, що негативно вплинув на економічне зростання. Досвід Угорщини є специфічним, оскільки економічні реформи, що включали і цінову лібералізацію, розпочалися ще у 80-хроках.

Значний інтерес становить стабілізаційна програма 1994р. у Хорватії. Її автори насамперед розрізнили оперативні антиінфляційні заходи і стратегічні завдання стабілізації грошової системи. Як оперативні засоби використовувалися регулювання обмінного курсу, політика доходів, монетарні заходи. Засобами тривалої дезінфляції визначалися приватизація та демонополізація, реструктурування банківської системи, скорочення бюджетного дефіциту. Слід зазначити активне регулювання діяльності банківського сектора як інструмент антиінфляційної політики. Наприкінці 1994р. після зниження облікової ставки національного банку до 14% ставки комерційних банків залишилися на рівні понад 50%. Було терміново введено спеціальний податок на прибуток, отриманий банками внаслідок перевищення облікової ставки національного банку. Якщо перевищення становило більше 3 пунктів, податок становив 80%. Завдяки вжитим заходам протягом місяця процентні ставки комерційних банків зменшилися до 23%, а за півроку - до 15,2%. Як свідчить досвід, така стратегія скорочення інфляції виявилася успішною, хоча і мала певний стримуючий вплив на економічну динаміку.

Важливо зазначити, що досвід перехідних економік не дозволяє встановити вірогідного причинно-наслідкового зв'язку між зниженням інфляції та початком економічного зростання. Так, у Польщі зростання відбувалося при 43% інфляції, Болгарії - 96%, Хорватії - 97,5%, Румунії - 256%, Югославії - за гіперінфляції (див. табл.6). Отже, у ряді випадків, на думку автора, слід говорити про важливу роль економічного зростання, що розпочалося, у скороченні інфляції.

Процеси структурної перебудови, що відбуваються або відбуватимуться у країнах з перехідною економікою, не дозволяють очікувати найближчим часом подальшого різкого зменшення показників інфляції. Навпаки, можна прогнозувати їхнє зростання там, де у попередні роки завдання зниження інфляції набуло невиправданого пріоритету - у Чехії, Словаччині, Хорватії.

Досягнення стабільності грошової системи не може стати важелем побудови розвиненої ринкової економіки без розвитку фінансової сфери. Питання фінансування економічних перетворень було вкрай актуальним для перехідних економік. Незважаючи на те, що антиінфляційні заходи припинили "розмивання" фінансів держави та приватних економічних суб'єктів, не в усіх країнах вдалося оптимально використати надбані ресурси.

Для фінансового забезпечення прийнятої програми "Стратегія для Польщі" здійснювалися інтенсивна реструктуризація фінансового сектора: приватизація банків, підтримка концентрації банківського капіталу, розвиток спеціалізованих банків. Це, на думку авторів програми, сприятиме зниженню процентних ставок. Процент по депозитах мав зменшуватися повільніше за процент по кредитах, сприяючи трансформації заощаджень в інвестиції. Водночас банківська система залишалася недостатньо дієвою: сукупні активи банків Польщі у 1996р. становили лише 50% ВВП, тоді як в Угорщині та Чехії вони дорівнювали 90%, а у ФРН знаходяться на рівні 200%. Однак це певною мірою компенсується тим, що на початку 1996р. державними банками здійснювалися 80% банківських оборотів.

Дев'ять державних банків, що відокремилися від національного банку Польщі у 1991р., було перетворено на акціонерні товариства, 100% акцій яких належали казначейству. Міністром фінансів було призначено спеціальні наглядові ради банків. Перший банк було приватизовано лише у середині 1993р. за участю ЄБРР, 44,3% акцій цієї установи залишилося у розпорядженні казначейства. Приватизація банку "Сльонскі" відбулася на початку 1994р. Після приватизації Торговельно-промислового банку наприкінці того ж року 50% акцій залишилося під контролем міністерства фінансів Польщі. У 1995-1996рр. приватизація банків продовжувалася. В Угорщині на середину 1993р. найбільшим комерційним банком був Національний ощадний банк, 95% капіталовкладень якого належали державі, у чотирьох інших великих комерційних банках 43% інвестицій також були державними.

Таким чином, протягом усього періоду "шокової терапії" у Польщі зберігалася державна власність практично на весь банківський капітал. Це дозволило ефективно регулювати грошову пропозицію, виключивши банки з числа інфляційних чинників. Очевидно, це може бути однією з причин швидкого відновлення економічного зростання. Цікаво, що збереження у держвласності значної частини банківського сектора в деяких перехідних економіках характерно і для стратегій нових індустріальних країн.

Помітну роль у фінансуванні перетворень у перехідних економіках відіграли прямі іноземні інвестиції. Адже на тлі кризи стратегій економічних суб'єктів та непослідовної стратегії держави діяльність в економіці іноземного інвестора, який є суб'єктом ефективної економічної стратегії, носієм технологій виробництва та управління, збільшує зайнятість, доходи, експорт. Це має стабілізуючий ефект. Однак, виходячи з практики, не можна стверджувати, що існує стійкий зв'язок між обсягами прямих іноземних вкладень і економічним зростанням.

У річній доповіді Європейського банку реконструкції і розвитку за 1995р. було сформульовано головні перешкоди припливу інвестицій у Центральну та Східну Європу. Це - нестабільність та невпевненість у майбутній політиці держав, проблеми фінансування, економічної координації у регіоні, великі трансакційні витрати. Фахівці ЄБРР дійшли важливого висновку, що встановлення сприятливого та стабільного інвестиційного середовища передусім впливатиме навіть не на кількість, а на якість інвестицій, оскільки стимулюватиме діяльність вагомих, довготермінових інвесторів.

У Польщі на кінець 1997р. у середньому на душу населення припадало 415дол. прямих закордонних інвестицій, в Угорщині - 1509 дол., Чехії - 1282дол., Словенії - 1100дол., Естонії - 640дол. Отже, економічне зростання у Польщі має у своїй основі значно менше зовнішніх чинників і тому, на думку автора, є значно стабільнішим, ніж у її сусідів по регіону. Як відзначають аналітики, обсяги прямих іноземних інвестицій зростають у міру стабілізації перехідних економік. Так, після встановлення в більшості країн регіону тривкого економічного зростання, лише за 1996р. приплив цих інвестицій подвоївся та досяг 12млрд дол. Дві третини цієї суми надійшло до Чехії та Угорщини. У 1996р. близько 40% капіталовкладень в Угорщині здійснювалися іноземцями. До 80% підприємств країни містять частку іноземного капіталу.

Загалом за 1990-1994рр., коли було здійснено головні трансформаційні зміни, приплив капіталів до перехідних економік становив близько 16,4млрд дол. на рік, до того ж лише 17,5млрд дол., що надішли за цей період,- приватні. Прямі інвестиції становили менше, ніж 20% від загальних надходжень. Враховуючи виплати по заборгованостях та відплив капіталів, експерти вважають, що за цей період з перехідних економік відбувався чистий відплив ресурсів у розмірі 2,5млрд дол. щороку. Велика частка кредитів, що надавалися на державному рівні, свідчить про значну роль іноземних держав та міжнародних фінансових організацій, власників цих позичкових капіталів, у формуванні економічних стратегій ринкової трансформації.

У попередніх розділах вже зазначалося, що незважаючи на позитивні риси, надмірна орієнтація на залучення іноземних інвестицій є небезпечною з огляду на необхідність репатріації частини прибутків та загрози платіжному балансу. Однак прямі іноземні інвестиції значно вигідніші за кредити з точки зору їхнього впливу на систему економічної стратегії. Оскільки прямі іноземні інвестори діють у такому ж економічному середовищі, як і національні економічні суб'єкти, вони зацікавлені у розвитку в країні насамперед стабільних та ефективних ринкових умов, сприятливих для підприємницької діяльності. Інтересом портфельних інвесторів та кредиторів є передусім повернення у певний термін вкладених власних коштів.

Після перших років "шокової терапії", коли на тлі зменшення доходів населення та підприємств девальвація національних валют зробила можливим зростання експорту, в тому числі у розвинені країни, і саме доходи від експорту значною мірою фінансували економічні перетворення, роль головного рушія економічного зростання почала поступово повертатися до внутрішнього попиту.

У Польщі його збільшення розпочалося після приходу до влади соціал-демократичного уряду в 1993р. Зросли обсяги споживчих кредитів, що на сьогодні становлять чверть усіх кредитів, які надаються в країні. в останні роки з темпами близько 6% на рік зростала і реальна заробітна платня. З метою заохочення інвестування польським урядом проводилася політика низьких процентних ставок. У 1996р. реальна ставка рефінансування становила лише близько 1%. Внаслідок цього відбулося зростання інвестицій на 21,6% при підвищенні споживчого попиту всього на 7,2%. Частка інвестицій у ВВП зросла до 20%, до того ж 60% інвестицій припадало на закупівлю нової техніки. Негативним результатом збільшення споживчого та інвестиційного попиту в Польщі став високий рівень інфляції. Проте він є природним для таких темпів економічного зростання.

У Чехії за умов значно жорсткішої монетарної політики та невчасного переходу від "шокової терапії" до політики зростання, втрати експортом ролі стимулюючого чинника відбулося суттєве зменшення темпів економічного зростання. Оскільки у процесі ваучерної приватизації не було досягнуто реальних змін в інституційній та технологічній структурі, відновлення інвестиційного процесу вимагало введення тимчасових заходів щодо обмеження імпорту. У 1995р. інвестиції в країні зросли на 14,1%, у 1996р. - на 13,8%.

За оцінками експертів, в Угорщині експорт залишається головним чинником економічного зростання, що зумовило покращення економічних показників країни у 1997р. при загальному погіршенні становища у регіоні. Водночас відбувається зменшення реальної заробітної платні, що стримує внутрішній попит та обмежує внутрішні джерела фінансування. У стратегічному плані таке зростання є нестійким.

Політика балансування державного бюджету в країнах Центральної та Східної Європи мала двоїстий ефект. Після швидкого скорочення дефiцитiв бюджету i навiть позитивних сальдо, досягнутих на початку "шокової терапії", у 1990р. прибутковість підприємств почала знижуватися і, відповідно, зменшилися надходження від податків через скорочення бази і неплатежі. Вже у 1992р. дефіцит бюджетів відновився і становив у Польщі 6% ВВП, в Угорщині - 7%. Ці показники залишалися високими і в подальшому. Природно, що найбільшим дефіцит був у країнах з низькими темпами зростання. У 1996р. в Румунії він становив 10% ВВП, у Болгарії - 11%. Однак і у країнах-лідерах трансформаційного процесу показники дефіциту були значними. За даними журналу "The Economist", у 1997р. дефіцит очікувався на рівні 5% ВНП в Угорщині та Словаччині, 3% - у Польщі та 2% - у Чехії.

Суттєвим чинником збільшення бюджетного дефіциту стало зростання соціальних виплат через погіршення матеріального становища населення. Протягом 1989-1993рр. частка цих витрат у ВВП зросла з 2,4% до 6,3%. З огляду на історичний досвід соціалістичної суспільної системи з високим рівнем соціального захисту населення у перехідних економіках передбачено виділення значних коштів на ці потреби. Слушно усвідомлюючи, що відмова від інвестицій у людський капітал має негативні наслідки, уряд Польщі збільшує витрати на освіту, професійну перепідготовку, розвиток культури, будівництво житла і комунікацій. Плануються поступове виведення витрат на людський капітал з-під оподаткування, надання кредитів на освіту, збільшення державних витрат на дослідницькі проекти. На думку політиків, підвищення і наближення до сучасних вимог культурного, освітнього та професійного рівня населення допоможе максимально сприйняти технологічні та управлінські інновації, спричинені іноземним інвестуванням.

Здійснювалися також державні капіталовкладення у виробничу і транспортну інфраструктури, підготовку робочої сили. Завдяки цьому питома вага витрат бюджету у ВНП залишилася високою і становила в Угорщині понад 60%, у Польщі - 51%. Практика країн Центральної та Східної Європи свідчить, що соціальні витрати бюджету мають незначну еластичність стосовно економічного зростання. Отже, збільшення дефіциту в разі економічного спаду цілком природне.

Практика перехідних економік не надає можливості простежити чіткий взаємозв'язок між розмірами бюджетного дефіциту і рівнем інфляції, що є одним із постулатів неокласичної економічної теорії. Так, на початку 90-х бюджетний дефіцит в Угорщині та Словаччині був більшим, ніж у Польщі та Румунії, а рівень інфляції - нижчий. Як свідчить даний приклад, немає й прямого зв'язку між рівнем бюджетного дефіциту та темпом економічного зростання. Дефіцит бюджету має найбільш негативний вплив у країнах, де iгнорується регулятивна функцiя бюджету, роль дефiцитного фiнансування в компенсації скорочення приватних iнвестицiй. Виходячи із структурного характеру бюджетних дефіцитів у перехідній економіці, необхідно розглядати їхнє скорочення як стратегічне завдання, що досягатиметься поступово, в міру збільшення доходів населення та переходу функцій перерозподілу ресурсів до ринкових механізмів.

Так, покращення економічного становища у Польщі та підвищення життєвого рівня населення дозволили послідовно зменшувати частку державних витрат у ВВП, а з 1997р. - знизити податкові ставки для фізичних осіб. Уряд пообіцяв не вводити податку на капітал до 2000р., натомість плануючи збільшити збирання податків з "тіньового" сектора. "Розвантажити" державний бюджет покликана також пенсійна реформа. Відповідно до нової пенсійної системи, що вводиться у кілька етапів, частина пенсійних виплат перекладається на недержавні фонди. Тому уряд першочергово вирішує завдання фінансування пенсійних фондів та контролю за надійністю їхніх фінансових операцій. На перехідному етапі державні пенсії зберігаються у повному обсязі. Посилення фіскальних обмежень поєднується зі стратегією підтримки інвестицій через податкові пільги та зниження прибуткового податку.

Політика грошових рестрикцій негативно вплинула на економічну і насамперед інвестиційну активність. Лише за 1991р. валовi iнвестицiї зменшилися в Болгарiї на 48,6%, у Чехо-Словаччині - на 27,2%, в Угорщинi- на 11,6%. Загалом у регіоні за 1989-1993рр. інвестиції в основний капітал зменшилися на 37%. З 1992р. розпочалося їхнє повiльне зростання у Польщі, з 1994р. - в Угорщині, Чехії, Румунії. Обмеження платоспроможного попиту також мало негативний вплив на економічну активність.

Тривалий спад призводить до втрати частини виробничих потужностей. За таких умов рестриктивна грошова полiтика може викликати таке руйнування виробничих ресурсiв, що пропозицiя вже не в змозі відреагувати на ефективний попит, навіть у разі його збільшення. На думку експертів ООН, стратегія монетарних та бюджетних рестрикцій у Центральній та Східній Європі, колишньому СРСР не виправдала очікувань на швидке економічне зростання саме через низьку чутливість пропозиції до нових цінових сигналів. Причина ще й у тому, що у галузях з інерційною пропозицією (наприклад, сільське господарство) вона знижується повiльнiше за попит i, навпаки, підвищення попиту не викликає адекватного зростання пропозиції, зростають структурнi диспропорції.

У регіоні прискореними темпами скорочувалося виробництво у важкій, хімічній промисловості, сільському господарстві та високотехнологічних галузях. Ці процеси були повільнішими у текстильній, харчовій, деревообробній промисловості, енергетиці. Так, у 1993р. в Угорщині при загальному рівні промислового виробництва 72,4% від обсягів 1989р. виробництво в машинобудуванні, електротехнічній промисловості, чорній металургії становило менше, ніж 50%. У Чехословаччині у 1992р. при промисловому виробництві 63,2% від 1989р. обсяги випуску продукції електротехнічної промисловості, кольорової металургії становили менше ніж 40%. Отже, якщо впливи на сукупні попит і пропозицію не узгоджено, інструменти стабілізації можуть спричиняти дестабiлiзацiю та негативні впливи на економічну структуру. Це, у свою чергу, загрожує зниженням матеріального потенціалу для інвестиційної діяльності, зростанням імпорту та погіршенням платіжного балансу. Слід зазначити, що скорочення виробництва призводить насамперед до звільнення працівників, що погіршує соціальну стабільність у країні. Крім того, знижується рівень доходів населення, скорочується попит на товари виробничого асортименту. Процес зменшення внутрішнього попиту може стати самоіндукованим.

Таким чином, виходячи з особливостей об'єкта економічної стратегії, її суттєвим елементом мала стати промислова полiтика. Вона покликана була здiйснити необхiднi структурнi перетворення з мiнiмальними суспiльними втратами та забезпечити формування ефективних приватних економічних стратегій, спрямованих на технологічне оновлення виробництва, підвищення його конкурентоспроможності, переорієнтацію згідно потребам ринку. Однак фактично в жодній з країн Центральної та Східної Європи у перші роки економічних перетворень промислова стратегія не розроблялася. Економічні успіхи були зумовлені переважно зростанням попиту, в тому числі експортного. Лише у 1994р. у плані "Стратегія для Польщі" було передбачено значну активізацію державної промислової стратегії.

Концепції колишнього міністра промисловості Польщі Т.Сирійчика про те, що кращою промисловою політикою є відсутність будь-якої промислової політики, яку він висловив 1991р., новий уряд протиставив активне сприяння інвестуванню в перспективні галузі, полегшення доступу малих та середніх фірм до кредитів, підтримку інновацій, маркетингових досліджень, експортних кредитів. Структурна перебудова економіки стала одним із напрямів економічної стратегії держави. Така політика формується з урахуванням впливу на рівень безробіття: у регіонах з надлишковою робочою силою створюються пільги для трудомістких галузей, здійснюються державні інвестиції у розвиток технічної інфраструктури.

Одним із розділів нової промислової політики стала адресна допомога аграрному виробництву в його конкуренції з експортом сільськогосподарської продукції Західної Європи. Важелями допомоги стали преференційні кредити, податкові пільги, сприяння розвиткові середніх та великих господарств у рослинництві та дрібних - в овочівництві, підтримка вертикальної інтеграції, інформаційне та технічне забезпечення. Важливо, що спроба швидко змінити структуру сільгоспвиробництва для його пристосування до умов відкритої економіки розглядається у "Стратегії для Польщі" як загроза трансформаційному процесові.

У планах економічної трансформації передбачалося, що питання ефективності та конкурентоспроможності економічних суб'єктів вирішуватиметься ними самими після утворення ефективного власника. Тому, виходячи з курсу на прискорену передачу економічної стратегії на мікрорівень, у структурній перебудові уряди східноєвропейських країн першочергову увагу приділили зміні форм власності.

Розуміння того, що швидкі темпи економічної лібералізації позбавляють державу більшості традиційних важелів економічного регулювання, вплинуло на рішення урядів деяких перехiдних економік щодо негайної приватизації якнайшвидшими чи оптовими методами. У Чехії на початок 1995р. у держсекторі вироблялося лише 43,3% ВВП. В Угорщині на кiнець 1994р. було приватизовано 30-40% держмайна в промисловості. У 1994р. у промисловостi Польщi частка приватних пiдприємств становила 37,4%. Водночас середовище для нових пiдприємцiв часто залишалося несприятливим, грошово-фiнансовi рестрикції не пiдтримували активностi та переналагодження виробництва, не надаючи новим приватним власникам коштів для технологічної та організаційної перебудови.

Значний інтерес становлять проведені Д. Розаті порівняння темпів зростання обсягів приватного сектора та темпів економічного спаду. Так, протягом 1989-1993рр. частка недержавного сектора у виробництві ВВП зросла в 1,8 разу у Польщі, 3,6 разу - в Угорщині, 8,7 разу - у Болгарії, понад 10разів - у Румунії, Словаччині, Чехії. Найшвидшими є темпи відновлення ВВП у Польщі, позитивні показники демонструє й Угорщина. У Румунії та Словаччині спостерігається повільна стабілізація, у Болгарії - продовження періоду нестабільності. Отже, можна зробити висновок про значну роль у дестабілізації економічних систем саме інституційного шоку, що полягає у різкій зміні суб'єктів економічних стратегій у країні. Характерною особливістю приватизації стала "передприватизацiйна агонiя". Вона спричинена намаганням управлiнцiв дешево придбати підприємство, знижуючи його ефективність та збільшуючи заборгованість. Очiкувалося, що "агонiя" припиниться, коли власники вступлять у свої права. Однак покращити економічні показники підприємства виявилося значно важче, ніж їх погіршити.

Польщі та Угорщині вдалося істотно "пом'якшити" інституційний шок за рахунок поетапної приватизації. У Чехії таке "пом'якшення" було досягнуте завдяки широкомасштабній купонній приватизації, що на перших етапах взагалі не вела до помітних інституційних змін. Власне, саме неспроможність приватизації чеського типу створити ефективного власника, суб'єкта економічної стратегії, та відставання внаслідок цього у структурній перебудові можна вважати однією з головних причин уповільнення економічного зростання, скорочення промислового виробництва та збільшення торговельного дефіциту в країні 1997р. У Румунії та Болгарії надання приватним економічним суб'єктам функцій реалізації економічної стратегії у несформованому ринковому середовищі не сприяло ефективності їхніх управлінських рішень та призвело до подальшого руйнування системи економічної координації.

На думку автора, важливо розрізняти реальну приватизацію, що дає власникові право контролю за державними активами, i поверхову, за якої він неспроможний здійснювати управління, хоча і зацікавлений в ефективності роботи підприємства. Перша є корисною для підвищення рентабельності виробництва та створення дієвих суб'єктів приватної економічної стратегії. Вона застосовується, як правило, при малій приватизації. Друга, що здійснюється через широке розповсюдження акцiй насамперед ваучерні методи, сприяє перерозподiлу доходу та посиленню консолiдацiї iнтересiв рiзних верств суспiльства на підвищенні ефективності національної економіки. Вона є звичайною при "великій" приватизації. Дієвості цієї форми приватизації може сприяти передача частини акцій у власність працівників підприємства, які в змозі безпосередньо впливати на його роботу. Однак досвід свідчить, що на підприємствах, приватизованих у такий спосіб, спостерігаються значні труднощі із стратегічним управлінням. Тому продаж акцій трудовому колективу слід розглядати передусім як спосіб залучення його до отримання результатів успішної діяльності при наданні стратегічного контролю ефективнішому власникові. Пiльги працiвникам пiдприємств iснують у Польщi, Угорщинi, Чехії. В останній нині близько 30% власників - працівники підприємств і управлінський персонал.

Метод ваучерної приватизацiї, що досі нiде i нiколи у подібних масштабах не застосовувався, має небезпечні наслідки. Адже початковий капiтал отримується громадянами безкоштовно, через що їхні очікування стосовно прибутку раціонально не обґрунтовані й процес володіння акцiями практично некерований. Друга хвиля приватизацiї у Чехiї вже передбачала скорочення питомої ваги купонної приватизацiї та збiльшення аукцiонної.

Підвищенню контролю за "розпорошеним" приватизованим капiталом може сприяти дiяльнiсть iнвестицiйних фондiв, число яких, наприклад, у Чехiї, у 1993р. досягло 450. Однак для того, щоб вони стали дієвим суб'єктом економічної стратегії, вони повинні здійснювати реальне управлiння приватизованими компаніями, не обмежуючись тільки контролем над активами. Такі фонди є важливим учасником вторинного фондового ринку і можуть стати посередниками між масовим та ефективним власником.

Дещо іншим шляхом відбувалася приватизація у Польщі. Новоутвореним національним інвестиційним фондам (НІФ) передавалися 60% акцій комерціалізованих держпідприємств, 25% - у власність державного казначейства, 15% безкоштовно надавалися працівникам. Дуже важливо, що для кожного підприємства визначався провідний НІФ, до якого переходило 55% переданої до фондів частки акцій, решта розподілялася між іншими фондами. Усього було утворено 15 НІФ. Кожний дорослий громадянин за символічну ціну міг придбати сертифікат, що підлягає конверсії в акції усіх п'ятнадцяти фондів. До того часу акціями розпоряджалося Державне казначейство. Отже, Польщі вдалося ефективно уникнути зайвого розпорошення якцій підприємств і водночас досягти відносної безпеки вкладень як НІФ, так і громадян завдяки диверсифікації об'єктів цих вкладень.

Специфiчним видом приватизацiї є реституцiя - повернення нацiоналiзованих об'єктiв колишнiм власникам. Зокрема, у Чехiї у такий спосіб передано бiльше, ніж 700тис. великих будівель, усього нерухомостi на суму до 120млрд крон. Реституцiя, на думку автора, має суперечливий вплив на соцiальну ситуацiю, оскiльки одночасно з появою прибiчникiв реформ в одному прошарку неодмінно з'являються їхні вороги в iншому. До того ж сумнівною видається ефективнiсть використання колишнім власником майна, націоналізованого майже 50 років тому.

Значна увага у групі країн-"лідерів" трансформації приділяється формуванню інституційної системи приватної економічної стратегії, що має забезпечити ефективність використання приватної власності. Так, у Чехії під час другої хвилі приватизації було встановлено правило передачі 20% акцій (що здебільшого становили контрольний пакет) одному потужному власникові або групі власників. В Угорщині практикується перетворення великих держпідприємств на 15-20 малих "корпоративних супутників", об'єднаних навколо головного підприємства на базі горизонтального переплетення пакетів акцій із залученням банківського капіталу та вертикального переплетення акцій з великими корпораціями, що можуть залишатися під державним контролем. Встановлення інституційних схем такого типу здійснює структурування економічних інтересів на мікро- та мезорівнях. Утворюється мережа підприємств, що може виступати як суб'єктом власної, так і об'єктом державної економічної стратегії. Вона є стабільнішою, ніж окремі підприємства.

Слід зазначити, що значна частина приватних підприємств Польщі виникла не внаслідок приватизації, що не мала "обвального" характеру, а як нові господарські інвестиції. І це незважаючи на те, що у 1996р. приватним сектором країни вироблялося майже 60% ВВП. Отже, фінансові ресурси використовувалися на збільшення загального економічного потенціалу країни, а не на непродуктивну зміну форми власності та наступне "проїдання" коштів через держбюджет. Масова приватизація розпочалася вже при досягненні стійкого економічного зростання. Очевидно, саме завдяки цьому в Польщі спостерігалося більш швидке відновлення збільшення інвестицій.

Приватизація в країні з 1994р. була зорієнтована передусім на передачу управління з метою підвищення ефективності підприємств та забезпечення доходу державного бюджету від неї для покриття дефіциту. Як критерій виконання "приватизаційного блоку" програми "Стратегія для Польщі" визначено не кількість приватизованих підприємств, а реальне поліпшення показників їхньої рентабельності. Уряд зберігає за собою право у ході приватизації висувати новому власникові певні умови щодо збереження чи збільшення числа робочих місць, інші вимоги використання колишнього держмайна.

У зазначеній програмі було визнано, що попередній уряд приділяв велику увагу проблемам приватизації і недостатню - поліпшенню управління держпідприємствами. Тому проголошено курс на планомірну реорганізацію державного сектора замість його стихійної деструкції. Виходячи з прагматичного підходу до форм власності як засобів максимізації ефективності народного господарства, визначалася необхідність забезпечення рівноправної конкуренції різних форм власності. Якщо раніше приватні підприємства знаходилися у кращих умовах порівняно з державними, то тепер їхнє становище зрівнялося. Здійснюється комерціалізація та приватизація управління на держпідприємствах.

Вище вже зазначалося, що часто трансформаційна криза супроводжується випереджаючим зростанням імпорту стосовно експорту. Насамперед це пов'язано з тим, що незважаючи на стратегічне завдання збільшення обсягів експорту, недосконала виробнича структура перехідних економік та збільшення у структурі доходів частки галузей невиробничого спрямування призводять до постійного зростання потреби в імпорті. Не можна залишати поза увагою й те, що 1988-1993рр. характеризувалися циклічним спадом у країнах Західної Європи, що надало додаткові можливості для розширення експорту з перехідних економік. Початок циклічного підйому збігався із зміцненням валют країн-"лідерів" трансформаційного процесу, і обидва ці чинники зменшили можливості для експорту. Зокрема, у 1993р. в Угорщині після активного торговельного балансу 1990-1992рр. експорт зменшився на 16,8%, а імпорт збільшився на 13,2%. Це призвело до торговельного дефіциту в обсязі 3,6млрд дол. та змусило вводити тимчасові протекціоністські заходи.

Зовнішньоторговельний дефіцит залишається серйозною проблемою й у Польщі. За даними Президента НБП Х. Гронкевич-Вальц, у 1997р. він очікувався у розмірі до 5% ВНП. Серед чинників, що зумовили зростання дефіциту - зниження рентабельності експорту, 40% якого становлять сировина та напівфабрикати, та збільшення імпорту. Програмою "Стратегія для Польщі" було передбачено поступову зміну структури імпорту на користь інвестиційних товарів, частка яких у 1992-1995рр. скоротилася до 13%, страхування експорту, експортні кредити. Активно здійснюються захист внутрішнього ринку від недобросовісної зарубіжної конкуренції, ліцензування і тарифні обмеження окремих видів товарів.

З 1996р. роль рушія економічного зростання перейшла від експорту до зростаючого внутрішнього попиту. Однак останній, на думку польських урядових кіл, ще тривалий період не гарантуватиме виробничу експансію, необхідну для підтримання середньорічних темпів зростання ВВП на рівні 5%, мінімуму, що сьогодні вважається прийнятним. Тому стимулювання експорту залишається важливим завданням економічної стратегії держави.

Важливим засобом підтримки конкурентоспроможності національного виробника та, особливо, експортних виробництв, у Польщі була стратегія "повзучої" девальвації злотого. Відповідно до неї національна валюта послідовно знецінювалася у темпах, близьких до темпів інфляції, згідно заздалегідь визначених орієнтирів. Так, за 1994р. при темпі інфляції 32,2% курс злотого знизився на 25%. Систему було скасовано у травні 1995р. після того, як в економіці встановилося тривке зростання, і вона довела свою конкурентоспроможність. Загалом за 1993-1996рр. споживчі ціни в країні зросли у 2,04 разу, а курс злотого - у 1,49 разу. Реальна девальвація національних валют характерна для більшості східноєвропейських економік (рис.6). Незважаючи на певний інфляційний ефект, така девальвація відіграла важливу роль у збільшенні експорту та стимулюванні таким чином економічного зростання.

Незважаючи на всі заходи, що вживаються, зовнішньоторговельний баланс залишається серйозною проблемою перехідних економік. Відомий характерний для перехідних економік механізм, що спроможний суттєво обмежувати економічне зростання, якщо воно не набуло стійкого характеру.

Так, зростання, що починається, збільшує імпорт. Це погіршує зовнішньоторговельний та платіжний баланси і у разі, якщо промислова політика була малоефективною у стимулюванні експортних виробництв, вимагає залучення кредитних ресурсів для покриття дефіциту. Як правило, такі ресурси надходять у вигляді кредитів МВФ, що супроводжуються вимогами стосовно рестриктивної грошової політики, або як короткотермінові та позичкові капітали. Для залучення останніх здійснюється підвищення процентних ставок. Це гальмує інвестиційний процес та економічне зростання. За умови реалізації активної промислової політики та значної частки інвестиційних товарів у імпорті, навіть у разі рестриктивних заходів, відбувається зміцнення економічного зростання. Це дозволяє вийти з наведеного вище "зачарованого кола". Зокрема, в Польщі у 1996р. при зростанні експорту на 8% імпорт збільшився на 26%, проте основним фактором зростання став саме інвестиційний імпорт.

У 1996 р. всі країни Центральної та Східної Європи мали дефіцит платіжного балансу (рис.7). Зокрема, у Чехії він становив 4,5млрд дол., у Польщі - 8,5млрд дол.. Загалом, стан зовнішньоторговельного балансу відбиває насамперед рівень розвитку національної економіки стосовно рівня розвитку головних акторів світової економічної системи.

Тому збалансування зовнішньої торгівлі у перехідних економіках може розглядатися лише в контексті загального організаційного та технологічного вдосконалення економічної системи.

Специфічною рисою насамперед польської моделі економічної трансформації є великий обсяг нереєстрованої так званої "прикордонної" торгівлі. Нині вона є джерелом доходів для тисячі польських фірм і виступає ключовим чинником, що "рятує" платіжний баланс країни від дефіциту. Обсяги індивідуальної прикордонної торгівлі мають значно більшу автономність стосовно політичних течій та явищ, а на їхній розмір впливають здебільшого економічне становище у сусідніх країнах та ступінь розвитку мережі фірм, що офіційно здійснювали б цей незареєстрований експорт. На сьогодні розвиток "комерційного туризму" - безперечно вигідний для економіки Польщі. Тому, зважаючи на неминучість вирівнювання цін у недалекому майбутньому, в країні вже зараз розглядаються шляхи стимулювання цього типу зовнішньоекономічних відносин, зокрема через повернення іноземним туристам, які роблять покупки у Польщі, сплаченого ними податку на додану вартість.

Зважаючи на успадкований від соціалістичної доби досвід соціального партнерства, уряди багатьох перехідних економік приділяють значну увагу поєднанню інтересів робітників і власників засобів виробництва. Крім уже згаданого розподілу серед працівників частини акцій приватизованих підприємств, розробляються програми участі робітників у результатах виробництва, створюються структури для ведення переговорів щодо умов праці та розвитку партнерської системи трудових відносин.

Польська економіка зорієнтована здебільшого на спрощення умов для альтернативної зайнятості та розвитку дрібного підприємництва. У Чехії, незважаючи на проголошення "шокової терапії", зберігається значна соціальна орієнтованість економіки, підтримуються висока зайнятість і мінімальна зарплатня, зберігається державний контроль над великими підприємствами. Завдання таких заходів та активної соціальної політики - "пом'якшення" інституційного шоку та запобігання розшаруванню інтересів у суспільстві. У такий спосіб можна утримати легітимність трансформаційної політики на високому рівні.

Слід зауважити, що вдається це не завжди. За даними соціологічних опитувань, у 1995р. визнавали свою фінансову неплатоспроможність 60% сімей у Польщі, 47% - в Угорщині, тоді як у 1989р. ці показники становили відповідно 25% і 21%. У 1995р. 52% населення Угорщини, 50% - Словаччини, 38% - Польщі, а взагалі по країнах Центральної та Східної Європи - 40% вважали, що їхнє становище гірше, ніж напередодні реформ. У 1991р. 70% населення Чехії та 51% - Польщі вважали, що новий режим - кращий за попередній. Загалом по регіону таку думку висловили 49% опитаних. Погіршення становища багатьох верств населення є дестабілізуючим чинником, оскільки спричиняє "маятникові" зміни політичних симпатій, що перешкоджає проведенню послідовних стратегій економічної трансформації.

Размещено на Allbest.ru