США та Україна. Взаємовідносини другої половини ХХ ст.

37

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«США та Україна. Взаємовідносини другої половини ХХ ст.»

Студента

Науковий керівник:

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історіографія та джерела

1.1 Історіографія україно-американських відносин

1.2 Джерельна база

Розділ 2. Становлення україно-американських відносин

2.1 Дезінтеграція СРСР і Україна: виклик для США

2.2 Відносини Україна-США за президентства Джорджа Буша-старшого

2.3 Перші кроки адміністрації Білла Клінтона

2.4 Визнання України "стратегічним партнером" (1994-1997)

2.5 Розчарування Заходу (1998-2000)

Розділ 3. Економічні, політичні, соціальні та культурні відносини

3.1 Торгівельно-економічні взаємини США і України

3.2 Допомога в галузі охорони здоров'я і соціальних реформ

Розділ 4. Проблеми україно-американських відносин

4.1 Криза президентської влади в Україні і відносини з США

4.2 "Іракгейт" - новий поворот в україно-американських відносинах

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми даної курсової роботи зумовлена тим, що ми живемо нині в незалежній державі, яка здобула визнання світової спільноти, зокрема США. За час свого розвитку Україна посідала різне місце у політиці адміністрації президентів США. Бачення ними молодої держави змінювалося, еволюціонувало в залежності від подій та становища на міжнародній арені, внутрішнього життя України та власне від особливостей підходу американських адміністрацій. Часто визначальним фактором місця України в зовнішньополітичній стратегії США було те, наскільки Україна „вписувалася” чи не „вписувалася” в неї.

Об'єктом дослідження в курсовій роботі є відносини між США і Україною кінця ХХ ст.

Предметом дослідження курсової роботи виступає зовнішня політика Сполучених Штатів щодо України.

Мета даного дослідження полягає в тому, щоб:

1) у контексті сучасних політичних і економічних процесів в Україні виявити тенденції, пріоритетні задачі й особливості формування і здійснення політики спрямованої на всебічний розвиток україно-американських відносин;

2) об'єктивно і всебічно висвітлити основні аспекти американо-українських відносин залежно від політики яку проводили американські та українські уряди і президенти;

3) Висвітлити економічні, політичні, соціальні та культурні відносини.

Виходячи з мети даної роботи потрібно вирішити таке завдання - показати динаміку розвитку, характер і перспективи розвитку двосторонніх стосунків починаючи з початку перебудови і до початку ХХI ст.

Державотворчі процеси, що розгорнулися в Україні з початку 1990-х років, супроводжувалися значним зростанням в суспільстві зацікавленості до зовнішньополітичного курсу, до набуття Україною власної ідентичності. З розвитком державотворчих процесів інтерес науковців, в першу чергу істориків та політологів, а також політичної еліти країни, все більше концентрувався на питаннях розробки і наповнення концепцій українського місця в європейській і загальносвітовій зовнішній політиці, адже саме в них формулювались ідеї та програми політичних дій, аналіз яких мав би віднайти ті соціально-політичні орієнтири розвитку суспільства, що найбільш повно відповідали б національним традиціям та політичному менталітету. Склалася об`єктивна залежність між реальним наповненням незалежності України та реалізацією зовнішньополітичного курсу України, зокрема відносинами зі Сполученими Штатами Америки.

Доцільно відзначити, що Українська держава формує свої власні національні інтереси, свою зовнішньополітичну стратегію, вирішує широке коло проблем, які стоять перед нею в зв'язку з необхідністю геополітичного вибору. Від її міждержавних стосунків буде залежати майбутнє України. Дослідження досвіду накопиченого в сфері україно-американських стосунків має науковий і разом з тим прикладний, прагматичний характер.

Розділ 1. Історіографія та джерела

1.1 Історіографія україно-американських відносин

Всі роботи вітчизняної історичної думки, які певною мірою торкаються українсько-американських відносин, можна умовно поділити на дві великі групи. Першу групу складають дослідження та підручники з новітньої історії України, в яких йдеться про становлення української зовнішньої політики. (3) (4) В цих роботах, з різним ступенем повноти, робляться спроби віддзеркалити перші кроки української держави на шляху становлення відносин із зарубіжними країнами, в тому числі зі Сполученими Штатами Америки, як незалежної держави. Перший віце-президент Міжнародної асоціації україністів Я. Грицак в своєму дослідженні, спираючись саме на загальнолюдські цінності стверджує, що націоналізм як ідеологія зводиться до віри в те, що все людство природним чином поділено на нації, кожна з яких має особливий характер, кожна людина мусить ідентифікувати себе з нацією заради власної свободи та самореалізації, а лояльність до нації посідає найважливіше та найперше місце серед усіх можливих лояльностей. (5) Тут також, особливу увагу привертають роботи В.Литвина, в яких ґрунтовно, на підставі чисельних документів, відстежується загальноєвропейський та євроатлантичний вектор української політики. (8) (9) (10) Не менш цікавою є робота Сороки М. «Світ відкриває Україну. (Про зовнішню політику української держави у 90-х рр.. ХХ ст. Статті. Документи. Коментарі», в якій знаходяться документи, матеріали, присвячені зовнішнім стосункам України з іншими державами, зокрема з США. (13)

До другої групи відносяться дослідження, головним об'єктом яких була зовнішня політика США, у тому числі її український напрямок. Вивчення американської зовнішньої політики в Україні має дуже серйозні традиції. Гарань О. в статті «Розпад СРСР і українське питання в політиці США» показує ставлення США до розпаду СРСР і утворення незалежної України. (16) Праця Дубовика В. «Політика США по відношенню до незалежності України (1991-1994 рр.). Аналіз концепцій американської політології», висвітлює американо-українські відносини протягом 1991-1994 років. (14) Заслуговує на увагу також стаття Щербака Ю. «Позначені безпрецедентним динамізмом». (19) Цікавою є праця авторів Каменського Є. і Шашкевича А. «Політика США щодо України». (6) Політиці урядів США зокрема щодо України присвячена робота Грайнера Б. «Американская внешняя политика от Трумэна до наших дней». (15)

1.2 Джерельна база

В першу групу входять міжнародно-правові акти. До цієї ж групи варто віднести двосторонні договори та угоди між Україною та США. Україну як незалежну державу США визнали 26 грудня 1991 року, дипломатичні відносини встановлені 3 січня 1992 року. 23 травня 1992 р. в Лісабоні Росія, Білорусія, Казахстан, Україна і США підписали так званий Лісабонський протокол до договору СНО-1, який набув чинності 5 грудня 1994 р. Протокол фіксує підключення Білорусі, Казахстану і України до договору по СНО і водночас вимагає приєднання їх до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. 4 березня 1994 року Президент України Леонід Кравчук і Президент Сполучених Штатів Америки Уїльям Дж. Клінтон підписали Спільну заяву про розвиток дружби і партнерства між Україною та Сполученими Штатами Америки. 4 березня 1994 року між Україною та Сполученими Штатами Америки було укладено договір про заохочення та взаємний захист інвестицій ( Договір ратифіковано Законом N 226/94-ВР від 21.10.94). 22 листопада 1994 року Україна і США підписали спільну заяву щодо розвитку торгівлі та інвестицій. 22 дня липня 1998 р між Україною та Сполученими Штатами Америки було укладено договір про взаємну правову допомогу у кримінальних справах. 29 вересня 1999 року було підписано Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки стосовно співробітництва в аерокосмічній галузі. 6 червня 2000 року набула чинності Конвенція між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи та капітал. 16 травня 2003 р. між урядами України та США було підписано меморандум про взаєморозуміння щодо гуманітарного і техніко-економічного співробітництва. 28 березня 2008 р. підписана Угода про торговельне та інвестиційне співробітництво між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки. 10 листопада 2008 р. підписаний Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки. 19 грудня 2008 року договірна база між Україною та Сполученими Штатами поповнилася низкою документів, зокрема, Дорожньою картою, угодами про співпрацю і ще одним надзвичайно важливим документом. Перебуваючи у Вашингтоні, міністр закордонних справ України В. Огризко підписав із держсекретарем США К. Райс українсько-американську Хартію про стратегічне партнерство та безпеку. (25)

Другу групу складають вітчизняні нормативні акти центральних і регіональних органів влади. Виходячи з Конституції України, саме парламент визначає основні напрями зовнішньої та внутрішньої політики. Зокрема, це - Закони України та Постанови Верховної Ради України та її окремих комісій та комітетів (25). В цьому контексті слід особливо зупинитися на Законі України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року. В ньому серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки України у зовнішньополітичній сфері було зазначено забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також із США. (25) Верховна Рада ще 2 липня 1993 року в Постанові „Про основні напрями зовнішньої політики” в якості української мети зазначила, що західним державам і США належить провідна роль в сучасній міжнародній системі, зокрема, у всесвітньому економічному комплексі і в міждержавних інституційних механізмах управління глобальними і регіональним процесами. Виходячи з цього визначальною рисою зовнішньої політики України щодо цих держав стало встановлення з ними відносин політичного і військового партнерства, взаємовигідного економічного співробітництва, широких культурних, наукових, гуманітарних зв'язків.

Розбудова стосунків із західноєвропейськими державами створювало умови для відновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв'язків України з європейською цивілізацією, прискорення демократизації, проведення ринкових реформ та оздоровлення національної економіки. Водночас таке співробітництво стало підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього інтегрування її господарства до загальноєвропейського і світового економічного простору. В цьому контексті особливе значення для України мали і мають відносини із Сполученими Штатами Америки як країною, політика якої суттєвим чином впливає на розвиток міжнародних подій.

Окремо необхідно зупинитися на документах і матеріалах дорадчих органів, зокрема, Адміністрації та Секретаріату Президента України, Національного центру євроатлантичної інтеграції, Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України, Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони. (26) Виконавча гілка влади була представлена чисельними рішеннями уряду. (27) Слід відзначити, що абсолютна більшість документів центральних органів влади була опубліковано, або принаймні, розміщена на офіційних сайтах цих установ.

Розділ 2. Становлення україно-американських відносин

2.1 Дезінтеграція СРСР і Україна: виклик для США.

Обережність, інерційність була притаманні офіційному Вашингтону в період «перебудови»: він дбав насамперед про належні стосунки з Москвою щодо проблем глобальної безпеки.

Одне з пояснень «москвоцентричного» підходу у Вашингтоні полягало, очевидно, й у тому, що в перших документах народних рухів у СРСР (у тому числі не тільки Народного Руху України, а й радикальнішої антикомуністичної Української Гельсiнгської Спілки) містилися вимоги нового союзного договору (якому тоді опирався Горбачов) і, відповідно, фактичного утворення конфедерації. Тому на Заході багато фахівців із національних проблем думали не стільки про трансформацію «радянської партії-держави», скільки більшу республіканську автономію в межах радянської системи. Захід також мусив випробувати серйозність намірів Горбачова щодо реформування СРСР «згори». Збігнєв Бжезінський зазначав, що «справжня конфедерація чи співдружність була б найкращим варіантом для всіх зацікавлених сторін: для росіян, для більшості неросіян і, звичайно, для «зовнішнього світу»: у цьому випадку Захід «мусить реально допомогти цьому експериментові». (28)

Але найважливішою причиною для обережної офіційної позиції щодо народних рухів у СРСР було небажання Вашингтона порушити діалог з Горбачовим із широкого кола питань безпеки. Американська дипломатія вже обрала новий, «революційний» підхід: вийти «поза межі стримування» СРСР (як це проголосив президент Джордж Буш 12 травня 1989 р., випробувати радянське «нове мислення» і, якщо буде доведена надійність нового радянського курсу, допомогти головному супротивникові в його бажанні трансформуватися. На початку 90-х рр. новим аргументом на користь стабільних стосунків із Горбачовим стала проблема виплати величезного радянського боргу.

Практичні наслідки вищезазначених проблем для американської зовнішньої політики почали відчуватися 1990 р. Після республіканських виборів у березні народні рухи дедалі більше схилялися до ідеї незалежності (незалежність України була де-факто проголошена метою Руху в жовтні 1990 р. Але американські урядовці й багато провідних радянологів усе ще розглядали Україну й Білорусь як головних прихильників спроб Кремля зберегти СРСР. Це створило серйозний розрив у підходах українського національного руху та офіційного Вашингтона. До 1990 р. не було суперечностей між американською риторикою на підтримку самовизначення націй і програмними документами народних рухів. Тепер розбіжності стали наочними.

Офіційна лінія Сполучених Штатів полягала в розширенні контактів із республіками. Американський конгрес, очевидно, був краще, ніж адміністрація, підготовлений до розуміння прагнень республіканських народних рухів. По-перше, для багатьох конгресменів підтримка етнічних громад була традиційно важливою. По-друге, багато членів конгресу в 70-80 рр. брали участь у захисті прав людини в Україні. Ця кампанія з'єднала ліберальних демократів і жорстких антикомуністів-республіканців. Відтак конгрес ухвалив цілу низку документів, присвячених Україні, серед них: лист Сенату від 15 листопада 1989 р. до президента Буша, аби той вимагав від Горбачова легалізації заборонених українських церков; резолюція двох палат про тиждень пам'яті жертв голоду 1932-1933 рр. Велике значення мали також візити лідерів націонал-демократів до США. Вони допомагали подолати наслідки радянської пропаганди, що зображувала цю організацію як націоналістичну та небезпечну.

Під час зустрічі з Бушем у липні 1991 р. Горбачов кілька разів згадував про війну в Югославії: він намагався переконати президента США напередодні його візиту до Києва, що відокремлення України може призвести до війни. Буша непокоїло, що здобутки Горбачова можуть бути загублені в усіх цих розмовах про незалежність. У результаті, він особисто зробив декілька вставок до проекту своєї відомої київської промови, які, за його ж висловом, мали зробити її «чутливішою до проблем Горбачова».

Президент США наголошував на тому, що «американці... не допомагатимуть тим, хто заохочує самовбивчий націоналізм, який породжується на міжнаціональній ненависті». Ця промова свідчила про нерозуміння політики українського руху щодо національних меншин.

Та вже через місяць після путчу у Москві ставлення до унезалежнення республік змінюється. В адміністрації суперечки виникали з приводу питання, як отримати більший вплив у нових державах: шляхом швидкого визнання (Р. Чейні) чи визнанням як нагородою за виконання певних вимог (Дж. Бейкер). За швидке визнання виступав і конгрес. Резолюція Сенату від 20 листопада закликала президента визнати незалежність України, якщо в ході референдуму 1 грудня буде підтверджено Акт про незалежність, що його ухвалив український парламент. Великою мірою це пояснювалося не тільки усвідомленням нових геополітичних реалій, а й наближенням виборів 1992 р.

Під час зустрічі з представниками української діаспори в Білому домі 28 листопада Буш зазначив, що США визнають незалежність України після референдуму 1 грудня. Визнання незалежності України Горбачовим не розглядалося як необхідна умова для цього кроку. Це було зрушенням у політиці Вашингтона.

Про утворення Співдружності незалежних держав 8-9 грудня 1991 р. лідери трьох слов'янських республік спочатку поінформували Буша, й лише згодом - Горбачова, викликавши його обурення. Від цього часу американська адміністрація вже не бажала підтримувати Горбачова. Вона висловила підтримку створенню СНД. У листопаді 1991 р. група впливових фахівців із питань ядерної безпеки підкреслювала, що в інтересах Сполучених Штатів віддавати перевагу якомога меншій дезінтеграції. США практично не мають важелів впливу на процес дезінтеграції. Але вони можуть створити стимули для союзу, а не для незалежності. 12 грудня Дж. Бейкер розташував американські пріоритети, пов'язані з визнанням нових держав, у такому порядку: 1) воєнна й особливо ядерна безпека; 2) демократія; 3) ринково зорієнтована економіка. Отримавши позитивну відповідь від українського керівництва щодо цих принципів і міжнародних зобов'язань України (як одної з держав-спадкоємиць СРСР) щодо договору про скорочення звичайних озброєнь у Європі й договору про нерозповсюдження ядерної зброї, США, після відставки Горбачова 25 грудня, визнали Україну, як і Росію та інші держави, що приєднались до Співдружності.

2.2 Відносини Україна-США за президентства Джорджа

Буша-старшого

Розпад Радянського Союзу та утворення на його теренах п'ятнадцяти незалежних республік припав на час президентства Джорджа Буша-старшого.

Вже після референдуму в Україні 1 грудня 1991 року, під час якого український народ підтвердив своє бажання розбудовувати власну державність, США висували ряд вимог для визнання України як незалежної держави. Ультимативною була вимога до України з боку США позбутися ядерної зброї, що перебувала на її території. Лише коли стало остаточно ясно, що СРСР політично та юридично припиняв своє існування, США визнали Україну (25 грудня 1991 року) разом з рядом інших колишніх радянських республік. Дипломатичні відносини було встановлено 3 січня 1992 року (як вже згадувалося вище).

Тривалий час після розпаду СРСР адміністрація президента США перебувала на "доктринальному роздоріжжі" у виробленні своєї зовнішньополітичної стратегії щодо України. У питанні про можливу політику США щодо неї існувало два основні напрями, що сперечалися: "русоцентристи" (здебільшого ліберали та прихильники ідеї єдиного блоку пострадянських держав, що збиралися б навколо Росії) і "реалісти" (переважно консерватори та представники школи "політичного реалізму"). На різних етапах розвитку дискусії у США між ними ініціатива переходила від одного напрямку до іншого. Державний департамент дотримувався «москвоцентричної тенденції», демонстрував фатальне нерозуміння глибинних процесів, що відбувалися на пострадянському просторі. З іншого боку, тверезомислячі політики, зокрема, Р. Чейні, Зб. Бжезінський, Г. Кіссінджер та інші усвідомлювали необхідність визнання державної незалежності України, встановлення з нею повномасштабних міждержавних відносин.

Отже, головною метою української зовнішньої політики на американському напрямі в цей період було здобути від США реальне визнання України, як рівноправного партнера. 5-11 травня 1992 відбувся перший офіційних робочий візит Президента України Л.Кравчука до США. В ході візиту було підписано низку документів, зокрема політичну декларацію та меморандум про взаєморозуміння між урядами України та США. В політичній декларації вперше було зафіксовано формулу «демократичного партнерства» двох країн. Практика ж тодішніх україно-американських відносин залишалася на тому ж рівні. І головним конфронтаційним питанням цього періоду була проблема набуття Україною без'ядерного статусу.

Виходячи із власних інтересів, які об'єктивно збігалися, хоч і не були тотожними, США та Росія посилили тиск на Україну з метою примусити її ліквідувати арсенали ядерної зброї. США наполягали на якомога швидшій ратифікації Договору про обмеження стратегічних та наступальних озброєнь та на приєднанні України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Це змусило Україну в свою чергу міцно вхопитися за неї, адже саме з наявністю ядерної зброї на її території українська держава пов'язувала свої надії на збереження власної суверенності та незалежності від Російської Федерації.

2.3 Перші кроки адміністрації Білла Клінтона

Прийшовши до влади в січні 1993 року, новий Президент США Білл Клінтон деякий час продовжував "жорсткий" курс свого попередника. Усвідомлення його безперспективності з'явилося не відразу.

Лише у 1993 році підхід американської адміністрації до України почав змінюватися. В українсько-американських відносинах намітилося потепління. В квітні 1993 року Держдепартамент США виступив із заявою про необхідність і невідкладність «спільного подолання кризи довіри» (2). Частково воно було викликано посиленням антидемократичних тенденцій в Росії ("розстріл" парламенту президентом Росії Б. Єльциним, відчутна перемога лівих сил та Ліберально-демократичної партії В.Жириновського на виборах до Державної думи). Перспектива тісного співробітництва з нею для США ставала все більш примарною. Партнерство США та Росії виявилося нетривалим і таким, що базувалося на короткочасному збігові інтересів. Надалі адміністрація Президента США Білла Клінтона все частіше розглядала Росію як потенційну чи й реальну загрозу національним інтересам США.

Б.Клінтон та його команда з більшим розумінням, ніж їх попередники, поставилися до проблем України. Прийшло усвідомлення того, що україно-російські непорозуміння навряд чи вдасться вирішити без втручання третьої сторони. Було вирішено розширити участь України в ініційованих США переговорах з розв'язання економічних, політичних, питань безпеки, які б призвели у свою чергу до вирішення ядерного питання. Провісником зміни підходу став візит у травні 1993 року американського представника Строуба Телбота, в ході якого обговорювалася ціла низка питань американо-українських відносин, на відміну від попередніх, які майже виключно концентрувалися на питанні української ядерної зброї. США намагалися створити основу для подальшого розвитку відносин з Україною, які б встановилися після вирішення ядерного питання. Наступним став візит міністра оборони Леса Аспіна, який привіз до Києва американські пропозиції щодо забезпечення міжнародного нагляду за процесом демонтування, переміщення та подальшого розподілу боєголовок. До приїзду державного секретаря Уоррена Крістофера до України у жовтні 1993 року україно-американський міждержавний діалог було повністю відновлено.

До кінця 1993 року нова політика США стосовно України та налагодження двосторонніх та тристоронніх переговорів заклали основу для порозуміння між двома державами. Врешті-решт вона призвела до підписання президентами Б. Клінтоном, Л.Кравчуком та Б. Єльциним 14 січня 1994 року у Москві тристоронньої Угоди, згідно з якою Україна зобов'язувалася знищити всю ядерну зброю, розташовану на її території, протягом 7 років. Ядерні боєголовки перевозилися до Росії, де вони мали бути деактивовані протягом 10 місяців. Згідно з Угодою, Україна повинна була приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерна держава, що вона і зробила у жовтні 1994 року. Значення Угоди полягало в тому, що окрім "ядерних положень" вона налагоджувала тристоронню основу для вирішення й інших питань, зокрема економічних та питань безпеки. До того ж вона легітимізувала можливість США брати участь у вирішенні російсько-українських проблем. Таким чином, українське "ядерне питання" було знято з порядку денного українсько-американських відносин, що дало можливість обом державам налагоджувати стосунки одна з одною більш зважено та широко.

2.4 Визнання України "стратегічним партнером" (1994-1997)

Ще більш динамічними і визначеними українсько-американські відносини стали після того, як на президентських виборах 1994 року переміг Л. Кучма. Це стосувалося не тільки політичної сфери, але, й, що особливо важливо, - економічної співпраці.

Другий етап україно-американських відносин розпочався проголошенням США 1994 року "роком України". Саме з цього часу потепління у ставленні до України з боку США, що намітилося у 1993 році, стало очевидним. Адміністрація Білла Клінтона розпочала вести політику активного залучення України до світового співтовариства та його інститутів, а також активної задіяності у процесі її демократизації та здійсненні ринкових реформ.

Саме за часів президентства Білла Клінтона популярними стали концепції Збігнева Бжезинського та Шермана Гарнетта про геостратегічну важливість України на пострадянських теренах для забезпечення національного інтересу США та безпеки в регіоні.

Починаючи ще з 1991 року українська "багатовекторність" в зовнішній політиці концентрувалася у цей час на україно-американських відносинах. На початку серпня 1994 року з офіційним візитом до Києва прибув віце-президент США А. Гор. Він підтвердив зацікавленість своєї держави в подальшому розвитку широкомасштабних двосторонніх відносин з Україною. Державний візит до США Президента Л. Кучми 19-23 листопада 1994 року започаткував якісно новий етап міжнародного співробітництва. Основоположним політичним документом нової ери наших взаємин із США стала «Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва», підписана в Білому Домі 22 листопада 1994 року Президентами Л. Кучмою і Б. Клінтоном. Сторони визнали, що існування вільної, незалежної і суверенної Української держави, її безпека й процвітання мають велике значення для США. 1994 рік завершився урочистим акордом Будапештського саміту ОБСЄ 5-6 грудня, на якому Україна отримала гарантії національної безпеки від США, Великої Британії, Росії, а також Франції і Китаю.

Ставши без'ядерною державою, Україна здобула вагомий міжнародний авторитет і зробила дуже важливий крок на шляху поглиблення партнерських відносин із США. Політичні контакти двох країн набули ще більшої інтенсивності.

Важливим кроком в процесі укріплення двосторонніх відносин був державний візит в Україну Президента США Б.Клінтона 11-12 травня 1995 року. Результатом візиту стало підписання спільної заяви, в якій була відмічена підтримка Сполученими Штатами демократичних та ринкових перетворень в Україні, її політичного суверенітету та територіальної цілісності, а також процесу інтеграції України до європейської та світової спільноти. Візит Л.Кучми до США у лютому 1996 року проходив у дружній атмосфері.

Увага до пост'ядерної України з боку президентської адміністрації Білла Клінтона вилилася у створення 19 вересня 1996 року США та Україною міждержавної комісії на чолі з відповідно Альбертом Гором та Леонідом Кучмою. Комісія включала в себе чотири комітети, які займалися питаннями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабільного економічного співробітництва. У спільній заяві за підсумками Першого пленарного засідання УАМК (Українсько-американської міждержавної комісії) 16 травня 1997 року США визнали Україну як центральноєвропейську державу та підтвердили надані Україні гарантії безпеки.

Під час візиту міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка до Вашингтону у жовтні 1996 року Україна та США визначили власні відносини як "стратегічне партнерство". І хоч надалі реалії україно-американських відносин не завжди відповідали умовам "стратегічного партнерства", рішення про його започаткування було важливим досягненням обох сторін. Невдовзі Україна посіла третє місце за кількістю виділеної іноземним країнам допомоги від Конгресу США після Ізраїлю та Єгипту. Протягом 1990-2001 рр. Україна отримала від США допомоги на суму близько 2 млрд. доларів.

Варто зазначити, що така посилена увага до України та зацікавленість у її розвитку з боку Заходу з'явилася не на пустому місці. За рахунок матеріальної допомоги ззовні, інвестицій та позик від Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) та інших західних фінансових інституцій Україна нарешті змогла дещо призупинити розгортання внутрішньої економічної кризи. У 1996 році Верховна Рада України прийняла демократичну Конституцію. Незважаючи на суттєві розбіжності у відносинах з Росією, сторони зуміли налагодити прагматичні відносини. Результатом стало підписання у 1997 році Договору про Чорноморський флот, а також двостороннього політичного договору, в якому Росія нарешті визнала суверенність та територіальну цілісність України. Вдалося поглибити вже існуючі відносини співробітництва із Північноатлантичним альянсом.

2.5 Розчарування Заходу (1998-2000)

І все ж описаних вище досягнень виявилося недостатньо. З часом бачення геостратегічної важливості місця України на Заході, та особливо у США, почало змінюватися. У американської сторони на зміну самодостатньому сприйняттю потенційного впливу, який Україна могла б справляти на забезпечення безпеки в регіоні, прийшло усвідомлення того, що без внутрішнього зміцнення держави її потенціал не можна буде використати. Проте попередні тривалі розмови про "ключову роль України" дали привід українським урядовцям вважати, що до євроатлантичної спільноти можна повноправно долучитися виключно за рахунок власного геостратегічного розташування, не прикладаючи особливих зусиль для внутрішнього розвитку. Але, як з'ясувалося, наскільки ефективною не була б часом українська зовнішня політика, вона виявилася неспроможною компенсувати усі внутрішні негаразди в країні.

Тривалий час вкладаючи значні кошти в реформування свого "стратегічного партнера", США були роздратовані тим, що позитивні зрушення відбувалися занадто повільно. Можливість більш-менш рівноправного "стратегічного партнерства" між двома державами у майбутньому, яке б виправдало свою гучну назву, почала піддаватися сумніву. Якщо у 1994-1996 рр. Україну розглядали в США як досить перспективного партнера, що тимчасово перебуває у скруті, то тепер почало створюватися враження негативізму, що межувало з відштовхуванням.

США прагнули якнайскоріше вийти із стадії надання матеріальної допомоги Україні, та перейти до стадії, коли б економічні відносини між двома державами відбувалися за рахунок природного інтересу американського приватного капіталу. Україна ж виявляла свою нездатність забезпечити сприятливий інвестиційний клімат для іноземних інвесторів. Часті зміни урядів, непослідовна економічна політика, всеохоплююча корупція, політична нестабільність, гучні скандали за участі вищих посадових осіб остаточно розвіяли атмосферу романтизму у відносинах, присутню з часів підписання Тристороннього договору у 1994 році. Не підкріпивши гучні обіцянки успішною їх реалізацією, Україна вичерпала кредит довіри, пов'язаний з ними. Тому у США все частіше почали говорити про те, що безумовна до того допомога Україні з їх боку повинна перейти на принцип "винагороди за досягнення".

До 1994 року на Заході Україну часто називали майбутньою Югославією із ядерною зброєю. У 1994-1997 роках її успіхи давали підстави проводити аналогії з успішним прикладом Польщі у подоланні труднощів перехідного періоду. Відтепер же в Україні все частіше вбачали типову державу СНД з цілим букетом різного типу проблем, характерних для їх більшості на пострадянському просторі. Бажання України представляти собою європейську державу різко контрастувало з дійсністю.

До того ж, якщо раніше з особою Президента України Л. Кучми пов'язувалися надії на швидке реформування країни та її демократизацію, то тепер в режимі його правління на Заході все частіше помічалися авторитарні тенденції. Приводом для цього стали значні порушення законодавчих норм під час президентської кампанії 1999 року. Більше того, референдум про зміну української Конституції весни 2000 року продемонстрував еволюцію президентсько-парламентської форми державного правління у бік домінування президентської її частини.

Початок 2000 року обіцяв потепління та приніс надії на покращення стосунків України із Заходом. Перш за все це було пов'язано із тимчасовим поліпшенням політичної та економічної ситуації в країні.

Одним із найочевидніших досягнень України стало формування нелівої пропрезидентської більшості у парламенті. Іншим досягненням стало сформування нового уряду на чолі з колишнім главою Національного банку Віктором Ющенком. Новий прем'єр-міністр України мав репутацію прозахідно налаштованого політика та одразу після приходу до влади почав здійснювати комплекс довгоочікуваних реформ. За часів прем'єрства В. Ющенка в Україні нарешті було прийнято збалансований, оснований на готівковому розрахунку бюджет; відбулася реструктуризація енергетичного сектора; проведено аграрну реформу, що сприяла підвищенню приватної ініціативи у галузі; приватизація стала прозорішою. Результати стали відчуватися майже одразу: Україна досягла позитивного зростання ВВП, спостерігався ріст у аграрній сфері та розвитку індустрії, сума зібраних податків підвищилася, були виплачені борги по зарплатах та пенсіях, рівень доходів населення почав зростати.

На жаль, політичні зміни, що призвели до позитивних економічних та соціальних зрушень, виявилися тимчасовими. Парламентська більшість розпалася невдовзі після свого сформування. Почали помічатися суттєві розбіжності у поглядах між прем'єром, який намагався проводити незалежну політику, та Президентом, який міг допустити це лише до певної міри. Реформи В.Ющенка, спрямовані на зменшення частки тіньового капіталу в українській економіці, зачіпали інтереси впливових фінансових кіл, що підтримували Л. Кучму при владі. Тому незабаром темп та розмах реформ помітно зменшився.

Тим часом на Заході хоч і відзначили успіх українських реформ, та проте підтримки тією мірою, на яку сподівалися в Києві, не було надано. Під час візитів Л. Кучми до західних столиць, а особливо до Вашингтона, українському Президентові давали зрозуміти, що винагороди за досягнення рано чекати, реформи треба продовжувати далі. В. Ющенка, який посів крісло прем'єра не без підтримки Заходу, зокрема США, було звинувачено у наданні експертам МВФ неправдивої інформації про фінансове становище України з метою отримання більших кредитів. Запланований візит В. Ющенка до США було відкладено після заяви адміністрації Б.Клінтона про те, що він відбудеться тільки після належного "очищення уряду". Таким чином, позиції В. Ющенка серед американського державного керівництва було суттєво підірвані на самому початку його прем'єрства. Протягом більшої частини терміну перебування В. Ющенка на чолі уряду (вересень 1999-грудень 2000 року) Україна була відрізана від будь-якої форми допомоги МВФ, у той час як її отримували попередні уряди В. Пустовойтенка та навіть П. Лазаренка. Складалася парадоксальна ситуація: поряд із вимогами більш інтенсивних реформ Україні було відмовлено у коштах, які були суттєво необхідними для їх проведення.

Під кінець 2000 року Україна відійшла для США на другий план. Майже вся увага була сконцентрована на власній президентській виборчій кампанії. Невизначеність ситуації із переможцями та численні несподіванки виборів призвели до того, що до України та її проблем повернулися не скоро. Тим часом обраний у цьому ж році російський президент В. Путін уже почав проводити політику, спрямовану на зближення України з Росією.

Одним із перших проявів зміни зовнішньополітичного курсу стало звільнення з посади 29 вересня 2000 року Л. Кучмою під тиском Москви прозахідно налаштованого міністра зовнішніх справ Бориса Тарасюка, що мав репутацію послідовника курсу інтеграції України до НАТО та ЄС. На його місце було призначено Анатолія Зленка, першого міністра зовнішніх справ Л. Кравчука, який вважався більш прийнятним для Росії.

Кінець умовно виділеного даного етапу україно-американських відносин у часі співпав із закінченням терміну президентства Білла Клінтона. Під час його останнього візиту до України в якості глави американської держави 5 червня 2000 року у своїй промові він декілька разів повторював слова Т. Шевченка: "Боріться - поборете!!!". Буквально це означало, що тільки після того, як Україна подолає свої внутрішні проблеми, можна буде говорити про поглиблення україно-американських відносин.

Розділ 3. Економічні, політичні, соціальні та культурні відносини

3.1 Торгівельно-економічні взаємини США і України

Підвищення інтересу американців до України має суттєвий економічний аспект. За останні роки українці змогли досягнути серйозних успіхів: в 2000-2003 рр. реальний ВВП країни зріс на 33,1%. В першому півріччі 2004 року він збільшився на 12,3%. В 2003 році вартість іноземних прямих інвестицій в українську економіку зросла на 1,2 млрд. дол., а в першому кварталі 2004 р. - ще на 216 млн. доларів. Втручання держави в українську економіку співпадає з західними ліберальними рецептами: доля видатків національного бюджету відносно ВВП на Україні в 2003 р. складала 21% (в 1,5 рази менше, як в Росії).

Американська товарна торгівля з Україною порівняно невелика: її оборот в 2004 р. досяг майже 1,1 млрд. дол., 0,02% сукупного зовнішнього товарообміну США, що ставить Україну на 83-місце серед торгових партнерів США. Майже до останнього часу темпи росту взаємної торгівлі були незначними, але в 2002-2004 рр., вона збільшилась на 68%.

Об'єм американо-української торгівлі послугами складав в 2000 році 78, млн. дол., з яких 68,5 млн. пішло на експорт послуг з США на Україну і 10 млн. - в зворотному напрямі.

США займає перше місце з іноземних підприємницьких інвестиціях в українську економіку. Станом на початок 2004 р. на американські корпорації прийшлось 18% всієї вартості іноземних приватних прямих інвестицій в країні; на другому місці знаходився Кіпр (10%); на третьому - Великобританія (9,5%). В 2003 р. вартість американських підприємницьких капіталовкладень різко виросла.

Американські корпорації вкладають капітал переважно в оптову торгівлю (18%), харчову промисловість (16%), готелі і ресторани (10%), фінансові послуги (6%), будівництво (6%), нерухомість і правові послуги (4%), видобувну промисловість (3%), машинобудування (3%), сільське господарство (3%), хімічну і нафтопереробну промисловість (3%), транспорт і зв'язок (2%).

З 22 червня 1992 р. діє американо-українська торгова угода, а з січня 1994 р. Державна корпорація іноземних приватних інвестицій США (ОПІК) застрахувала три проекти американських інвестицій на Україні від політичних ризиків. В даний час, однак операції ОПІК на Україні призупинені із-за протиріч по експропріації застрахованих корпорацією вкладів. Експортно-імпортний банк США підписав у 1999 р. з урядом України угоду про заохочення взаємних торгових проектів, однак поки вона не реалізовується.

В числі найбільш перспективних галузей українського господарства для експорту американських товарів і послуг, а також вклади підприємницького капіталу експерти Міністерства торгівлі США в першу чергу називають інформаційні технології та телекомунікації. Тут уже виробляється 5% українського ВВП. Особливо швидко розширюється експорт мобільного зв'язку, де 2002 р. доходи досягли міліарду доларів. В секторі послуг світової мережі щорічний ріст в 2000-2002 рр. становив 46-47%.

Наступним сектором по перспективності для американського бізнесу на Україні вважається енергетика. Найбільший попит тут існує на газові і гідравлічні турбіни; котли для центрального опалення; технології для збереження енергії; сучасні системи цифрової оплати по картам для вимірювання і регулювання енерговитрат; технології встановлення і заміни компресорів для газопередаючих систем; бурове обладнання; технології теплоізоляції. Значні можливості є в американців в області поставок обладнання для нафто- і газовидобутку. Багато американських корпорацій уже ведуть операції на українському ринку. „Джі-І інтернешнл”, „ Ханіуел” і „Емерсон просес менеджмент”, поставляють системи автоматизації і контролю; „Ктерпіллер”, „Бейкер-Хьюз”, „Еф-ем-си”, „Стюард енд Стівенсон”, „Сміт Бітс”, „Узезерфорд” і „Кліруотер”, продають обладнання і технології нафто- і газовиробництва „ Екссон-Мобіл ”- моторні масла.

В трійку найбільш цікавих для американців галузей входять сільськогосподарські машини і обладнання. Україна займає шосте місце в світі по експорту зерна, в основному пшениці і вівса. Рівень амортизації сільськогосподарської техніки на Україні зараз оцінюється в 70-90%. Вік 40% тракторів - 15-25 років. В країні працюють біля 40 виробників сільськогосподарських машин, корупційні з яких знаходяться в Харкові (тракторний завод). Херсон і Тернопіль (комбайни). Їх потужність використовується на 10-30%, оскільки платоспроможність в країні невелика. Однак потреби в техніці дуже значні, і українцям приходиться йти погоджуватись на ввезення старих машин. В 2001 році були імпортовані 81 нових і 1047 старих зернових комбайнів, в тому числі 3% - з США. На думку американських експертів, провідні виробники сільськогосподарських машин в США („Джон Дір”, „Картерпиллер”, „Ей-джей-си-оу (AGCO) корпонейшн”, „Мессі Фергюсон”, „Кейс (Нью-Холенд)”) мають хороші шанси на розширення збуту використаної і відремонтованої техніки для аграрного сектора.

Гострий інтерес проявляється в США до українського ринку медичної техніки. Згідно з останніми американськими оцінками, загальна вартість проданої продукції збільшилась в 2000-2002 рр. з 200 до 240 млн. дол., а її імпорту на Україну - з 90 до 130 млн. доларів. Особливо розраховують американці на збільшення своїх продажів лабораторного обладнання, лазерних і хірургічних приладів, стерилізаційної техніки, діагностичних систем і одноразових виробів. Відмічається наявність значного потенціалу для поставки центрифуг, ультрацентрифуг, спектрофотометрів, ядерних лічильників, систем визначення групи крові і інше.

В США прогнозується швидкий ріст українського імпорту комп'ютерів і периферійного обладнання. В 2002 р. продаж на ринку досяг 600 тис. комп'ютерів, в 2003 р. - 800 тис., а в 2004 р. - 1 мільйон. Через високі податки на готові фірмові комп'ютери зауважується особливо високий попит на комп'ютери для збірки на українських підприємствах. Зібрана з іноземних частин продукція складає 80% всіх проданих в Україні комп'ютерів.

Значні прибутки американці бажають отримати від поставок на Україну сільськогосподарських хімічних товарів. Загальна вартість продажу хімікатів на Україні оцінюється в 200-225 млн. доларів.

Не скидають з рахунку і ринок автомобілів, обладнання для автосервісу, не дивлячись на те, що поки домінуючі на цьому позиції займають виробники з Росії (УАЗ, ГАЗ, ВАЗ ), Пд. Кореї („Деу”, „КІА”, „Хюндай”) і Німеччини («Фольксваген-Шкода”, „Опель”, „Мерседес”). Американські автомобілі продаються тільки двома дилерськими структурами, діючими в Україні, а також поступають з Росії і Західної Європи. В 2003 р. загальна кількість зареєстрованих в країні автомобілів була біля 5,5 млн.; 85% з них старші 8 років. В 2002 р. українці купили автомобілів на 1 млрд. дол., і американці розраховують на збільшення своєї долі на цьому ринку. Крім того, на ринку продається на 240 млн. дол. нових вживаних запчастин.

Серйозну увагу американського бізнесу займає сектор туризму. В цьому секторі робляться послуги на 4,2 млрд. дол. в рік, а в Автономній Республіці Крим прибутки від туризму складають половину надходжень в її бюджет. Американські компанії мають хороші шанси на участь в розвитку готельної і курортної справи, будівництві і реконструкції аеропортів і гаваней. Є можливість для збільшення потоку туристів з України в США і Канаду і навпаки.

Багатообіцяючими здаються американським експертам перспективи в харчовій промисловості. В середньому в 1997-2002 р. доля США в українському продовольчому імпорті щорічно рівнялась 10%, в тому числі в закупках пташиного м'яса - 74%, соєвих бобів - 51%, соєвої муки - 30%, бавовни - 11%, і інших вищезгаданих продуктів - від 1 до 8%.

Загальна вартість офіційної допомоги США Україні з часу її незалежності перевищила в 2003 р. 3 млрд. дол.

3.2 Допомога в галузі охорони здоров'я і соціальних реформ

Допомога по охороні здоров'я і соціальних реформ виконується в рамках американського партнерства з українськими інститутами, котрі надають медичні послуги населенню. Вона направлена на закріплення і розширення можливостей сімейних поліклінік і центрів здоров'я жінок. Технічна допомога Україні по лінії агентства в даній області наділено на недопущенні розповсюдженню СНІДу, на посилення контролю над ним; на покращення медичних послуг по охороні материнства і дитинства; вдосконалення організації боротьби з туберкульозом. Значні кошти американці асигнують на допомогу в створенні в країні інституціональної структури, через яку можна буде реалізовувати пенсійну реформу. Виконується також гуманітарна допомога людям, фінансуються міри по недопущенні торгівлі людьми.

Центральне місце в наданні соціально-економічної допомоги займає Агентство міжнародного розвитку Сполучених Штатів, головна ціль якого полягає в допомозі українському „переходу до плюралістичної демократії і ринково-орієнтованої економіки”. Частина американських ресурсів направляється через вище згадане агентство на допомогу „найбільш вразливим членам суспільства”, яка виконується по чотирьом головним напрямкам: структурна перебудова економіки; демократія і управління; охорона здоров'я і соціальні переміни; соціальні цілі.

Загальна вартість допомоги США Україні по лінії Агентства міжнародного розвитку порівняно невелика: в 2002 фін. рік дорівнювала 156,5 млн. дол., в 2003 р. Ї 140,5 млн., в 2004 р. Ї 94, 3 млн. дол., з яких 18% буде використано на проект по підтримці розвитку малого і середнього підприємства і сільського господарства. Ще 15% асигновано на заохочення громадянської активності в політичному житті; 14% Ї на програми в сфері державного управління; 5% асигнувань піде на поліпшення інвестиційного клімату.

Розділ 4. Проблеми україно-американських відносин

4.1 Криза президентської влади в Україні і відносини з США

Протягом 2000-2004 років на інтенсивність україно-американських відносин вплинули декілька подій. Вони спричинили ряд проблем у двосторонніх відносинах. Перша з них - це зникнення 16 вересня 2000 року українського журналіста Георгія Гонгадзе - редактора опозиційного до влади Інтернет-видання "Українська правда". Коли згодом, у листопаді, лідер СПУ Олександр Мороз озвучив у парламенті плівки співробітника Служби охорони Президента майора Мельниченка, на яких голос, схожий на голос Л. Кучми, наказував позбавитися журналіста, у країні розпочалася внутрішня криза. На початку розгортання кризи США зайняли нейтральну позицію. Офіційне ставлення виражалося заявами про те, що спосіб подолання Україною наслідків внутрішньої кризи буде ознакою рівня

У межах принципу "невтручання у внутрішні справи партнера" під час кризи США пропонували Україні допомогу у різних її формах, переважно у розслідуванні справи зниклого журналіста, здійсненні експертиз, забезпеченні правової підтримки процесу, наголошуючи, що роблять це лише в якості консультантів. Та все ж саме з Заходу і особливо з США залунали найголосніші прояви незадоволення ходом розслідування, неефективністю українських правоохоронних органів та заклики до більшої прозорості їх діяльності.

Внутрішня криза в України помітно погіршила і без того не надто теплі відносини з Заходом. Візити високоповажних гостей до України у час найгострішого розгортання кризи були нечастими. Тон подачі матеріалів про Україну у західній пресі став особливо та майже виключно негативний. Л. Кучмі та його оточенню закидалося придушення свободи преси в країні. Влада, що дискредитувала себе, також суттєво понизила зовнішній престиж нації. Міжнародний імідж України досяг критично низької точки.

В результаті хвилі негативізму, що надходила на Україну із Заходу, в країні утворився політичний вакуум, який поспішила заповнити Росія. В результаті внутрішньої кризи рух української "багатовекторної" політики в бік Росії, що намітився ще в 2000 році, досяг своєї чи не найвищої точки. Нерівноправне співробітництво між Україною та Росією, що зароджувалося, не могло задовольняти США та викликало помітну стурбованість прямуванням України від задекларованого нею європейського вибору в обійми євразійського сусіда.

Негативний вплив на відносини України із Заходом мало також відправлення у відставку Верховною Радою України 26 квітня 2001 року уряду Віктора Ющенка. Імідж В. Ющенка як прозахідно налаштованого політика заспокійливо діяв на Захід, породжуючи надії на успішність реформ в Україні та її подальшу інтеграцію до євро- та євроатлантичних структур. Усунення від влади "прем'єра-реформатора" та його команди викликало серйозне занепокоєння у США та на Заході в цілому з приводу того, яким шляхом Україна піде далі та чи продовжить курс реформ наступний прем'єр. До новопризначеного прем'єр-міністра Анатолія Кінаха на Заході спочатку поставилися з деякою підозрою. Йому довелося докласти багато зусиль, щоб спробувати довести Заходу, що курс реформ попередника буде продовжено.

На початку липня відбувся візит генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона, який заявив про "тверді наміри альянсу не полишити Україну наодинці у той час, як вона прокладає свій шлях у майбутнє". Наприкінці липня відбувся візит в Україну радника президента США з питань національної безпеки Кондолізи Райс, під час якого вона після зустрічі із президентом України все ж таки зустрілася із представниками українських неурядових організацій.

Суттєво погіршився імідж президента України у зв'язку із виборами до Верховної Ради України 31 березня 2002 року. Через належне та прозоре проведення парламентських виборів, як того вимагала американська сторона, Україні надавався шанс примиритися із Заходом.