Економіка у зовнішній політиці Веймарської республіки

Економіка у зовнішній політиці Веймарської республіки

Володимир Газін

Після 1918 року в монополістичних колах Німеччини зріло стійке переконання необхідності активнішої участі ділового світу у виробленні державної політики. Така досить поширена думка створювала ілюзорне уявлення, що якщо добре прорахувати всі складові задуманого, то результат буде цілком протилежний тому, до якого прийшла Німеччина наприкінці 1918 р. Пошук справжніх причин поразки відходив, таким чином, на задній план.

Означені установки дуже швидко втілились у систематичну практику впливу ділового світу на державний апарат. Багато дослідників веймарського періоду підкреслюють, що відносини між монополіями й державою стали тіснішими, а сама держава все більше стає «виконавцем команд монополій» [1: 36]. У період післявоєнної стабілізації взаємозміцнення держави й панівної верстви стало особливо помітним. 4 вересня 1926 р. на засіданні Імперського союзу німецької промисловості заступником голови його правління великий промисловець Пауль Зільверберг зробив спробу нового формулювання відносин промисловості і держави на стадії післявоєнної консолідації суспільства, виклав принципову точку зору щодо республіки, соціал-демократії і профспілок, у чому виражалася лінія соціального компромісу. Зокрема, Зільверберг висловився за сприяння промисловців німецькій республіці, за тісне співробітництво з урядом.

«Зрощення економіки і політики стало найважливішою прикметою часу» [2: 196]. Монополії посилали своїх людей в уряд, а урядові діячі, які залишали пости, ставали директорами фірм, членами наглядових рад. Такі рокіровки - звичайне явище з точки зору використання досвіду, організаційного таланту, вміння налагодити справу, встановлювати необхідні контакти. Правляча еліта плодить необхідну їй верству й розпоряджається нею на свій розсуд, і в цьому, думається, немає нічого поганого. Є це не чим іншим, як відображенням того самого сплетіння економіки і політики. На 1928 р. з 493 депутатів рейхстагу 77 або 15% були членами наглядових рад приватних компаній, займали 307 постів у цих радах. Така картина особливо була характерна для депутатських фракцій від буржуазних партій. Із 111 депутатів-націоналістів 15 у сукупності займали в наглядових радах 44 пости. 17 депутатів з 51 від Німецької народної партії - 75 постів, із 69 депутатів Центру - 13 займали 73 пости, із 32 демократів - 14 були в 90 наглядових радах. Навіть 9 депутатів із 131, які представляли в рейхстазі соціал-демократію, займали 13 постів у наглядових радах [3: 31]. З другого боку, 17 членів правління наглядової ради «ІГ Фарбеніндустрі» були високими державними чиновниками й депутатами рейхстагу, радниками ваймарських урядів [4: 14]. Так, фінансовий радник компанії «ІГ Фарбеніндустрі» Г. Шмітц був одночасно радником Брюнінга з фінансових питань. Урядові мужі починали кар`єру на службі у діловому світі й поверталися туди ж після вдалої чи навіть не зовсім вдалої політичної діяльності. Такі факти стали правилом. Так, рейхсканцлер В.Куно (1922-1923 рр.) був свого часу директором пароплавної компанії, а крупповський директор Відфельдт довгий час виконував функції посла Німеччини в США. У наглядову раду Круппа після відставки з посади рейхсканцлера в 1926 р. був обраний Ганс Лютер. Член наглядової ради «ІГ Фарбеніндустрі» Герман Вармбольд у жовтні 1931 р. зайняв посаду міністра економіки, а міністр фінансів Герман Дитріх після відставки 1932 р. став заступником комерційного керівника «Союзу захисту інтересів хімічної промисловості Німеччини» [5: 75]. Такі ж шляхи пройшли міністри Ю. Курціус, Г. Келер, О. Герт, В. фон Кейдель та інші.

Рейхсбанк та Імперський союз німецької промисловості, створений навесні 1919 р. в Ієні, стали основними центрами впливу промислових та фінансових кіл на уряд. Цей вплив був настільки сильним, стверджує історик Габеданк, що уряд рейху в своїй діяльності часто керувався пропозиціями керівництва Імперського союзу німецької промисловості та райхсбанку [6: 171]. Зокрема, на засіданнях цих установ були присутніми і міністри, де, природно, отримували інструктивну інформацію до дії [7: 29]. Крім того, голова Імперського союзу німецької промисловості Дуйсберг, що був одночасно головою правління «ІГ Фарбеніндустрі», заснував «Державно-політичне об`єднання» (1926 р.), метою якого було приймати рішення з економічних питань, трансформувати їх у політичну лінію уряду та партій. Обґрунтовуючи необхідність такої організації, Дуйсберг стверджував: «Тільки так ми зможемо подолати труднощі» [8: 14], - і посилався на США, де монополії, на його думку, формують політику партій та уряду. По суті, «Державно-політичне об`єднання» становило наддержавний політичний кабінет на чолі з Дуйсбергом та р. Бошом, який із-за куліс спрямовував дії уряду, що реально стояв при владі. Об`єднання виступало також у ролі координатора дій буржуазних політичних партій. Керівним ядром об`єднання була все та ж могутня «ІГ Фарбеніндустрі», в інтересах якої не раз здійснювались урядові призначення та переміщення, оскільки вона з 1925 р. вона контролювала Імперський союз німецької промисловості. Більше того, 1928 р. з ініціативи «Гроссредерай Гапаг» та «Норддойчер Ллойд» було створено «Союз обновлення рейху» [9: 60]. Членами «Союзу» стали представники великих концернів, юнкерства та політики від Німецької народної партії (ННП), Німецької національної народної партії (НННП) та Німецької демократичної партії [10: 68]. Головною турботою «Союзу» стало відновлення німецької могутності та втрачених позицій в Європі й світі. Його головою став колишній рейхсканцлер і майбутній рейхспрезидент Ганс Лютер. Виникнення «Союзу» було заявкою ділових кіл на посилення їх ролі у внутрішній і зовнішній політиці, у вирішенні проблем, пов`язаних з Версальським договором. Це невдовзі підтвердилось. У лютому 1929 р. на Паризьку конференцію, де розглядали проблеми німецьких репарацій, поїхала делегація, яка майже повністю складалася з великих промисловців і банкірів [11: 296].

Другим важливим завданням політико-економічних організацій німецьких концернів був захист промисловості від грубого втручання держави, визначення своєрідних меж і форм співпраці та взаємодії з нею. Так, А. Феглер, який користувався впливом в Імперському союзі німецької промисловості, як і переважна більшість представників ділового світу, вважав, що вона повинна займатися чисто механічним управлінням, зокрема, збирати податки, а головне - захищати приватну власність. Все решта щодо економіки вважалось злом. Однак це не означало, що в стані ділового світу панував спокій.

І якщо головна стратегічна мета - ліквідація наслідків поразки 1918 р., звільнення від версальського диктату, відновлення військової могутності Німеччини, зміцнення німецького капіталізму усередині й перехід до активної зовнішньої політики - як «цільова установка великих концернів залишалась також у наступний період головною лінією їх політичної активності» [12: 70], то спір між окремими угрупованнями навколо шляхів здійснення внутрішньої та зовнішньої політики Ваймарської республіки фактично ніколи не вщухав. Уже перед Першою світовою війною всередині німецького монополістичного капіталу утворилися два головні угруповання: з одного боку, група важкої промисловості, з другого - хіміко-електротехнічна, що об`єднувала нові галузі. У 1918-1923 рр. обидві групи відстоювали свою лінію щодо версальських постанов. Зокрема, група важкої промисловості, яку очолював Стіннес, та юнкери стояли за політику «катастроф», тобто за провокації дальших насильницьких дій Антанти, що призвели б до загострення соціальних конфліктів не тільки в Німеччині і сприяли б виникненню загальноєвропейського хаосу та смути. У такий спосіб намагалися спонукати західні уряди на поступки і навіть на солідарність з Німеччиною.

Нові галузі на чолі з В. Ратенау відстоювали «політику виконання» - обмежене, часткове виконання Версальського договору, але таким чином, щоб довести неможливість його виконання. Такі відмінності у політиці обох груп пояснюються тим, що перші багато втратили в світовій війні, в той час як електротехнічні концерни постраждали порівняно мало і прагнули якомога швидше пробитися на світовий ринок. Перша лінія отримала назву авантюристично-мілітаристської, друга - гнучкого парламентаризму. Однак різниця між тією та другою була лише в шляхах та методах ліквідації статей Версальського договору і в тому, як переконати переможців у загрозі капіталізму, що, на їх думку, виходить від Версальського миру. Скоріше це була боротьба навколо шляхів досягнення стратегічної мети.

З другого боку, суперництво диктувалось правилами боротьби «за монопольний вплив на державний апарат та політичні партії» [13: 40]. Якщо від Версаля до кінця 1923 р., у період гострих соціальних конфліктів, запеклої боротьби крайніх лівих та крайніх правих сил, тон задавала важка промисловість і «політика катастроф» користувалася значною підтримкою військових та монархістів [14: 93], то з 1924 р. верх бере лінія електрохімічної промислової групи - «політика виконання», яка на цей час дещо змінилась і стала набирати характеру компромісу між обома групами. Одночасно «політика виконання» створювала реальну основу для діалогу з країнами Антанти.

Важливим важелем, з допомогою якого монополісти впливали на державу в потрібному напрямі, були політичні партії буржуазії [15: 141]. «Однією із форм участі великих промислових і банківських магнатів у політичній боротьбі була пряма фінансова підтримка партій», - писав рейхстагпрезидент 1920-1932 років Пауль Льобе [16: 131]. Багатопартійність державної системи Веймарської республіки надавала великому капіталові широкий вибір інструментів для політичного впливу на державу в обстановці післявоєнної соціальної нестабільності. Політичні партії буржуазії були тими необхідними організаціями, через які йшло формування угодного в даний момент уряду, зовнішня та внутрішня політика якого враховувала інтереси економіки. Наявність низки буржуазних партій у період Веймарської республіки відображала складність обстановки, пов`язаної з Версальським договором та маневруванням німецької буржуазії в умовах соціальної напруженості й політичної активності населення.

Серед політичних партій Веймарської республіки, що співпрацювали з урядом, лише СДПН не мала в своєму складі представників великого капіталу. Зате в її правлінні було чимало високих чиновників, академіків, докторів, адвокатів, членів наглядових рад тощо. Із 151 члена соціал-демократичної фракції в рейхстазі (1929 р.), головою якої був академік Рудольф Брейтшейд, було лише 8 робітників і службовців. Основна маса - представники інтелігенції, високого чиновництва і навіть ділового світу [17: 35]. Націленість соціал-демократії на пошук миру між найманою працею та роботодавцями не залишилась поза увагою. «ІГ Фарбеніндустрі», інші великі концерни підтримували політику залучення соціал-демократії та реформістських профспілок до державних структур у ролі «важливих опор буржуазного порядку в Німеччині» [18: 16]. І якщо відносно внутрішньої політики мали місце розходження, породжені місницькими інтересами окремих угруповань монополістичного капіталу, то в сфері зовнішньої політики всі буржуазні партії виступали єдиним фронтом.

Із питань Версальського договору, повернення втрачених територій, особливо на Сході, колоній, відновлення Німеччини як світової держави першого рангу їх програми були разюче схожими. Один із параграфів програми Демократичної партії промовляв: «Вихідний пункт і зміст зовнішньої політики на найближчий час - це ревізія Версальського та Сен-Жерменського договорів». А в програмі НННП значилось, що мета всієї німецької політики - зміцнення могутності рейху і повернення всіх втрачених територій. Не відставала і німецька соціал-демократія. У герлицькій програмі від 1921 р. записано: «Ревізія Версальського договору буде господарським полегшенням і визнанням життєвих національних прав» [19: 118]. Навіть зовнішньополітичний оратор комуністичної фракції в рейхстазі Теодор Нойбауер виражав точку зору своєї партії таким чином: Данціг, Коридор і Верхня Сілезія - гарячі питання між Німеччиною та Польщею. «Також ми, комуністи, переконані, - говорив він, - що становище на східному кордоні нестабільне». «Ми не можемо, - писав він, - замовчувати політику насильства в Мемелі, польського тиску на Данціг, пригноблення німецьких трудящих у всіх сусідніх східних державах» [20: 33]. Причому, всі партії обґрунтовували свою вимогу повернення втрачених територій порушенням Версальським договором прав народів на самовизначення, що їх прокламував Вільсон у відомих «14 пунктах». Це резонно давало підставу Штреземану заявити 12 березня 1925 р. на сторінках «Кцlner Zeitung»: «Нема жодної партії в Німеччині - від Німецької народної до комуністів, - яка перед своєю совістю могла б підтвердити, що визначення німецького кордону на Сході відповідає ідеям права народів на самовизначення» [21: 85].

Проте твердження, що німецький уряд сліпо слідував вказівкам монополій, було б однозначним і спрощеним. Стосунки, що складалися між державним апаратом та монополіями, були непростими. У них відображалися боротьба між окремими монополістичними угрупованнями та розстановка політичних сил у країні. Монополії були зацікавлені в такому уряді, який сприймає запити економіки як національні інтереси країни, вміло веде державний корабель, може, у випадку необхідності, закликати націю до згуртування та жертовності. Так, 1924 року, надаючи концернам рейхсгарантії для отримання субсидій, уряд виправдовувався можливим негативним впливом краху підприємств на локарнські переговори та поїздку Шахта в США. Треба, мовляв, створювати оптимістичну думку про стан німецької економіки [22: 141]. Дешевих кредитів від уряду вимагали Крупп, Маннесман, інші. Зокрема, Крупп, запросивши 1925 р. кредит у розмірі 50 млн. рейхсмарок, шантажував уряд, що в протилежному випадку «готовий уступити 55% своїх акцій англійцям і що зараз йде лише торг через ціну» [23: 319]. Таким же шляхом отримав урядовий кредит на суму 8,5 млн. рейхсмарок також концерн Маннесмана [24: 142], хоча це було очевидним порушенням закону про державний бюджет. 1926 року німецький уряд приховав складне фінансове становище фірми «Юнкерс», щоб не перешкодити їй отримати великі замовлення на будівництво в Туреччині та Персії. МЗС вважало, що у випадку з «Юнкерсом» йдеться про захист політичних інтересів рейху і престижу німецької економіки. А тому «вважає за необхідне приховувати справи «Юнкерса» від громадськості», щоб це не «вплинуло на позиції німецької індустрії, яка в даний час веде переговори з чужими урядами з питання «виконання великої програми будівництва» [25: 148].

Посередником між концернами та урядом МЗС стало не випадково. Економічна могутність Німеччини була головною опорою німецької дипломатії в боротьбі проти Версаля. Інтереси політиків та великого капіталу тут повністю сходилися.

Спостерігалось і таке явище, як безпосередній вихід концернів на прямі контакти з урядами зарубіжних країн. Так, під час німецько-японських переговорів про підписання торгового договору «представники фарбувального тресту, не чекаючи їх закінчення, уклали з японським урядом окремий договір про ввіз німецьких барвникових засобів» [26: 32]. Таким чином, компанії цілком виразно і свідомо брали на себе функції відповідних державних органів. Подібний випадок був і під час переговорів 1926 року щодо німецько-французького договору. Паралельно з німецькою урядовою делегацією працювала делегація промисловців, метою якої було забезпечення інтересів підприємців у питаннях, що стосувалися постачання Німеччині французького металу та вивозу готової німецької продукції. Все це стає ще більш зрозумілим і вагомим, якщо брати до уваги, що базу зовнішньої політики становить все-таки сукупність укладених договорів. «Дeutsche Bergwerkszeitung», газета німецьких промислових кіл, 28 листопада 1926 р. писала: «Слід прийняти рішення про те, що необхідно більшою мірою і більш свідомо, ніж це вважалось до цього часу, змусити економіку служити інтересам німецької зовнішньої політики, щоб зміцнити її становище там, де вона неспроможна здобути опорні пункти власними силами. Серйозних труднощів, які перешкоджають спільності інтересів і сумісній роботі політики та економіки, не існує» [27: 32-35].

Міжнародна активність німецьких монополій мала на меті подолати суперечність «між економічною силою і відносною політичною слабкістю» [28: 68].

Те, що зовнішньополітичну лінію Штреземана на взаєморозуміння із Заходом підтримували такими індустріальні гіганти, як «ІГ Фарбеніндустрі», «АЕГ», «Сіменс», було його силою. Від них залежала доля договорів та угод, можливості їх реалізації. Не останню роль тут грали також інтереси прибутку та політичні амбіції. Таке становище породжувало відповідну тактику уряду, тактику поступок, лавірування, пошуку консенсусу, примирення та компромісу з великим капіталом. Зокрема, з такими реаліями та явищами в практиці німецького державного апарату зустрілись радянські дипломати наприкінці 1925 р., коли між Радянським Союзом та Німеччиною йшли переговори про укладення торгового договору. Так, Чичерін здивувався тому, «що на думку Німецького Посольства, приватні інтереси кількох досить обмежених за величиною своєї діяльності німецьких фірм та громадян здатні створювати сприятливу чи несприятливу атмосферу для договору» [29: 545]. Факт, що викликав здивування у представників тоталітарної системи, був рядовим, буденним у практиці демократичних держав. Схилити до свого курсу громадську думку, думку підприємця в тому числі, - досить тонка і делікатна справа. При цьому багатьох треба переконати в своїй правоті. Радянські правителі цього не розуміли, оскільки були повелителями геть усього.

Ріст неподільного впливу монополій на зовнішньополітичний курс Німеччини в міру посилення самої промисловості ставав все помітнішим. Успіхи чи невдачі у зовнішній політиці були мірилом ставлення монополій до уряду, окремих політиків. Успіхи у зовнішній політиці, писав із Сан-Ремо 13 березня 1929 р. професору Камо хворий Штреземан, «зустрічали із захопленням» [30: 241]. Невдачі ж викликали незадоволення промислових та фінансових кіл і, бувало, вони вдавалися до відверто незаконних дій, що ставило уряд у досить делікатне становище. Так, дії поліції в травні 1926 р., спрямовані на пошук джерела антидержавної змови паннімецьких кіл, привели до могутніх промисловців Рейнсько-Вестфальського району. Буржуазні партії, серед них партія Штреземана і він сам, були вкрай незадоволені тим, що начальник прусської поліції О. Браун послав своїх людей з обшуком до великих промисловців. До рук поліції потрапили списки, що свідчили про великі суми, які важка промисловість роздавала партіям на проведення виборчої кампанії [31: 99].

Обнародування зв`язків, в яких монополії виступали керівною ланкою, а партії - звичайними виконавцями замовлень, було небажаним фактом, тим більше, що керівники буржуазних партій надто часто твердили про свій незалежний курс. Але факти засвідчували протилежне. Політичні партії, як підтверджують документальні матеріали, звертались за грошовою підтримкою до концернів, обіцяючи домагатися бажаних для ділових кіл результатів виборів [32: 36]. Політична лінія буржуазних партій була своєрідним барометром прагнень монополій, що стояли за ними. Міністр економіки у 1926-1929 рр. Ю. Курціус якось абсолютно справедливо зазначив, що настрій серед промисловців «відбивається» і на настрої Німецької народної партії, до якої належать він сам та міністр закордонних справ Штреземан [33: 84].

Проте головна увага керівних кіл Веймарської республіки була прикута до зовнішньої політики, у випадку успіху в сфері якої могла бути забезпечена внутрішня стабільність і вирішені пов`язані з поразкою та Версальським миром питання, що перешкоджали поверненню Німеччини на позиції великої держави Європи та світу. У Німеччині віддавали собі звіт у тому, що успішне розв`язання зовнішньополітичних завдань можливе тільки з урахуванням усіх складових міжнародного становища, яке створилося з розколом світу на дві системи.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити:

1. Після Першої світової війни йде процес зміцнення стосунків між державою і промисловими та фінансовими колами, що остаточно оформилося на середину 20-х років. Рекомендації останніх, внаслідок особливого становища Веймарської республіки, стають керівними настановами для вищих державних інстанцій у зовнішній та внутрішній політиці.

2. Економічна могутність Німеччини стала головною опорою німецької дипломатії в боротьбі проти Версаля, базою «мирної ревізії». Це цілком узгоджувалось із задумом Штреземана розв`язувати зовнішньополітичні завдання економічними методами. З посиленням могутності промисловості зростав її вплив на державний апарат. Успіхи чи невдачі в зовнішній політиці ставали мірилом ставлення промислових і фінансових кіл до уряду та окремих політиків.

3. Стосунки, що складалися між державою та монополістичними угрупованнями, водночас відображали гостру боротьбу всередині великого капіталу за державні субсидії, замовлення, кредити, за участь у формуванні державної політики. З боку держави практикувалася широка бюджетна підтримка концернів, що потрапили в скрутне фінансове становище, але представляли економічне обличчя на світових ринках або були провідними виробниками воєнної продукції, тобто служили тим же зовнішньополітичним інтересам Німеччини.

Список використаних джерел

1. Die Weimarer Republik (Dokumente und Materialien). - Berlin, 1963. - S. 36.

2. Jung K. Die Geschichte unseres Jahrhunderts. Europдische Geschichte von 1900-1960. - Berlin, 1960. - S. 196.

3. Sonter R. Der neue deutsche Imperialismus. - Hamburg, Berlin, 1928. - S. 31.

4. Sonnemann R.) Seuerzapf P. Monopole und Staat in Deutschland 1917-1933//Monopole und Staat in Deutschland 1917-1945. - Berlin, 1966. - S.14.

5. Hцrster-Philips U. Grosskapital, Weimarer Republik und Faschismus//Die Zerstцrung der Weimarer Republik. - Kцln, 1977. - S.75.

6. Habedank H. Die Reichsbank in der Weimarer Republik. Zur Rolle der Zentralbank in der Politik des deutschen Imperialismus 1919-1933. - Berlin, 1981. - S. 171.

7. Duisberg C. Abhandlungen, Vortrдge und Reden aus dem Jahren 1922-1933. - Berlin, 1933. - S. 29.

8. Sonnemann R.) Seuerzapf P. - Op.cit. - S. 14.

9. Hцrster-Philips U. - Op.cit. - S. 60.

10. Hцrster-Philips U. Wer war Hitler wirklich. Grosskapital und Faschismus 1918-1945. Dokumente. - Koln, 1978. - S. 68.

11. Schacht H. 76 Jahre meines Leben. - Bad Wцrishofen, 1953. - S.296.

12. Hцrster-Philips U. Grosskapital... - S. 70.

13. Ibid. - S. 40.

14. Германский империализм и милитаризм: Сборник статей. - М., 1965. - С. 93.

15. Euler H. Die Aussenpolitik der Weimarer Republik 1918/1923. - Aschaffenburg, 1957. - S. 141.

16. Lцbe P. Der Weg war lang. - Berlin-Grunewald, 1954. - S. 131.

17. Das Grosskapital und wir Anderen von Carl Gilbol. - Leipzig, 1929. - S.35.

18. Sonnemann R.) Seuerzapf P. - Op.cit. - S.16.

19.Hцltje Ch. Die Weimarer Republik und das Ostlocarno-Problem 1919-1934. - Wьrzburg, 1958. - S. 118.

20. Kellermann V. Schwarzer Adler, Weisser Adler. Die Polenpolitik der Weimarer Republik. - Kцln, 1970. - S.33; Neubauer Th. Aussenpolitik heute und morgen. - Berlin, 1932. - S. 84.

21. Kellermann V. - Op.cit. - S. 85.

22. Nussbaum M. Wirtschaft und Staat in Deutschland wдhrend der Weimarer Republik. - Bd. 2. - Berlin, 1978. - S. 141.

23. ДВП СССР. - Т. 8. - М. - 1963. - С. 313.

24. Nussbaum M. - Op. cit. - S. 142.

25.Akten zur deutschen auswдrtigen Politik 1918-1945 (ADAP). - Band II/2. - Gцttingen, 1967. - S. 48.

26. Зонтер Р. Новый немецкий империализм. - Ленинград, 1928. - С. 32.

27. Там само. - С. 32-35.

28. Hцrster-Philips U. Op.cit. - S. 68.

29. ДВП СССР. - Т. 8. - С. 545.

30. Stresemann G. Schriften. - Berlin, 1976. - S.241.

31. Braun O. Von Weimar zu Hitler. - Hamburg, 1949. - S. 99.

32. Dokumente zur deutschen Geschichte 1924-1929. - Berlin, 1975. - S. 36.

33. ДВП СССР. - Т. 11. - М., 1966. - С.84.